Зміст і межі здійснення права приватної власності

4) для об'єкта права власності, очевидно, суттєвим є не його матеріальна форма (така форма може бути чисто умовною як це має місце щодо цінних паперів, а здатність бути об'єктом цивільно-правового обігу взагалі).

Зміст правовідносин власності. Зміст цивільних правовідносин складають суб'єктивні права і суб'єктивні обов'язки. В юридичній літературі суб'єктивне право характеризується як єдність трьох елементів [26, с. 22]:

1) Право на власні дії. Вид і міра поведінки, що може здійснюватись уповноваженою особою.

2) Право на чужі дії. Право (або можливість) від інших осіб поведінки, яка забезпечує здійснення своєї діяльності;

3) Право на захист. Право або можливість вимагати застосування засобів державного примусу до зобов'язаних осіб.

Суб'єктивне цивільне право - можливості відповідного суб'єкта; вид і міра можливої (дозволеної) поведінки уповноваженої особи, що забезпечується виконанням обов'язків іншими суб'єктами і можливістю застосування до них державного примусу.

Суб'єктивне право пов'язане з суб'єктивним обов'язком. Оскільки його здійснення залежить від поведінки зобов'язаних осіб. Суб'єктивний обов'язок - міра необхідної поведінки зобов'язаної особи для задоволення інтересів уповноваженої особи.

Залежно від характеру зв'язку між суб'єктивним правом і обов'язком зобов'язана особа може здійснювати:

активну роль. Вчиняти певні дії.

Пасивну роль. Утримуватись від посягань на право власності, не перешкоджати здійсненню власником своїх прав.

Більш детально питання про суб'єктивні права та обов'язки у відносинах власності буде розглянуто у наступних розділах роботи.

2. Зміст права приватної власності

Розглядаючи питання про зміст права власності ряд авторів розглядають право володіння, користування та розпорядження в об'єктивному та суб'єктивному значенні. На мою думку, слід одразу розмежувати право власності як інститут цивільного права і право власності як суб'єктивне право (чи права) особи.

Як інститут право власності являє собою сукупність правових норм, що регулюють відносини власності. На думку В.П. Грибанова [23, с. 381], зміст інституту права власності повинен мати наступну структуру:

1) Загальна норма, що визначає завдання правового регулювання відносин власності;

2) Норми, що встановлюють належність майна окремим особам. Сюди повинні входити:

норми, що визначають форми власності;

норми, що визначають яке майно може бути об'єктом різних форм власності;

норми, що визначають способи набуття права власності, а також визначають момент виникнення права власності;

3) Норми, що встановлюють зміст і обсяг правомочностей, що надаються власнику;

4) Норми, що встановлюють охорону права власності. Сюди повинні входити наступні норми:

про право власника витребовувати майно з чужого незаконного володіння;

про право власника вимагати усунення перешкод у здійсненні права власності.

У суб'єктивному розумінні право власності являє собою можливості конкретного власника, що спирається на правові норми, щодо свого майна.

Таким чином, зміст права власності у такому розумінні складає обсяг правомочностей власника. У вітчизняній науковій літературі традиційно виділяють правомочності власника щодо володіння, користування та розпорядження належним йому майном. При цьому вказані правомочності слід відрізняти від фактичних дій, в яких вони реалізуються.

Так, володіння являє собою фактичне панування над річчю. Право ж володіння полягає у закріплених у відповідних правових нормах можливостях щодо фактичного володіння річчю. Володіння являє собою сукупність фактичних дій особи спрямованих на утримання, управління, забезпечення збереженості майна [21, с. 233]. Характер володіння залежить від виду, особливостей майна. Володіння може бути як фізичним, так і господарським. Особа володіє річчю і тоді, коли вона може утримувати її фізично, і тоді, коли вона утримує річ в сфері своїх господарських інтересів. Щодо великої групи рухомих речей володіння починається з моменту вручення речі. Щодо речей нерухомих, то володіння може проявлятися у вступі в будинок, на земельну ділянку, їх освоєнні, встановленні межових знаків та ін. Дії по володінню включають в себе зусилля володільця щодо утримання майна, підтримання майна в доброму стані, запобіганню його випадковій загибелі чи пошкодженням, несення витрат, що пов'язані з цим.

Не всяке володіння охороняється правом. Існує перелік речей, вилучених з обороту, отже таких, що не можуть знаходитись у фізичних осіб. Більше того, не всякі дії, що відносяться до фактичного володіння, є правомірними. Безгосподарне утримання історичних і культурних цінностей, негуманне відношення до тварин є підставами для припинення права власності.

Слід розрізняти володіння, засноване на праві власності, і володіння, що виникає в силу інших підстав. Розрізняють законне (титульне) і незаконне володіння.

Титульним або законним визнається володіння, що ґрунтується на законних підставах. Титульними володільцями можуть бути не лише власники, але і особи, в яких річ знаходиться на підставі договору чи інших законних підставах. Чинне законодавство України не знає так званого посесорного захисту, тобто захисту володіння взагалі незалежно від його правової підстави [26, с. 17]. Тобто захисту не підлягає володіння, що не ґрунтується на правових підставах. Згідно п. 5 ст. 48 Закону України «Про власність», положення щодо захисту права власності поширюються також на особу, яка хоч і не є власником, але володіє майном на праві повного господарського відання, оперативного управління, довічного успадкованого володіння або на іншій підставі, передбаченій законом або договором. Ця особа має право на захист свого володіння також і від власника.

Володіння власника відрізняється від володіння інших осіб - титульних володільців, оскільки власник здійснює цю правомочність, як правило, у сукупності з іншими - правами користування і розпорядження. Крім того, власник робить це незалежно від інших осіб. А щодо інших титульних володільців, то вони мають узгоджувати свої дій з власником або здійснювати володіння відповідно до договору, адміністративного акту, закону. У деяких випадках титульні володільці - не власники можуть мати і інші правомочності - володіння і користування (для прикладу, орендарі) чи володіння і розпорядження (при договорі комісії). Проте всі три правомочності можуть одночасно належати лише власнику. Тому його титульне володіння буде первинним, а будь-яке інше - похідним [48, с. 245].

Поряд з титульним або законним володінням, існує і незаконне володіння, тобто таке, що здійснюється без будь-яких правових підстав. Якщо особа, що володіє майном без будь-яких правових підстав не знає і не повинна була знати про його незаконність, таке володіння визнається добросовісним незаконним володінням. Недобросовісним незаконним володільцем визнається особа, що знає або повинна була знати про незаконність свого володінні.

Під користуванням розуміють дії, метою яких є вилучення з речі її корисних властивостей. Правомочність (право) щодо користування річчю - це суб'єктивне право на можливі дії щодо використання майна в межах встановлених законодавством [22, с. 245].

Способи користування річчю багато в чому залежать від характеру речі. Якщо річ є не споживаною, то під користування розуміють тривалу експлуатацію речі в процесі виробництва чи іншій діяльності. Якщо це майно є споживчим, то дії по користуванню спрямовані на припинення існування речі в попередній якості. Кожна річ має своє призначення, здатна бути корисною. Звичайно, здобувати з речі корисні властивості можливо лише в процесі володіння нею. В умовах ринкової економіки, на відміну від радянських часів, можливості будь-якого власника щодо використання належного йому майна значно розширені. Він може використовувати її як для власної господарської, чи іншої не забороненої законом діяльності, так і передати його безоплатно чи за плату у володіння, користування іншим особам. Тобто право користування майном може належати і іншим особам, що не є власниками. Найбільш поширеним способом виникнення права користування без виникнення права власності є укладання угод. Серед них, у першу чергу, слід назвати майновий найм, оренду, лізинг.

У зміст поняття «право користування» включається також і право привласнення плодів і доходів від речі (ст. 133 ЦК України). Плоди, приплід тварин, доходи, що приносять речі, належать власникові речі. Проте за договором власник може передати право на привласнення плодів, доходів, які приносить річ, іншим особам. За таких обставин плоди і доходи перейдуть у власність останніх. Таке правило закріплено в п. 2 ст. 6 Закону України «Про власність».

Проте встановлюючи обсяг дій, що входять в правомочність користування майном, законодавець водночас і обмежує дії щодо використання найбільш цінного майна. Якщо звернутись до проекту Цивільного Кодексу України, то, зокрема, квартири не можуть використовуватись для промислового виробництва (стаття 382), а використання земель всупереч їх призначенню може потягти припинення права власності в судовому порядку. Користування майном може бути неправомірним і тоді, коли воно відбувається з порушенням норм чинного законодавства або з використанням таких форм користування, що порушують інтереси третіх осіб.

Таким чином, в класичному розумінні право власності характеризується трьома правомочностями: володіння, користування та розпорядження [26, с. 14]. Такий підхід до змісту права власності підтримують більшість вітчизняних науковців, вважаючи, така «тріада» правомочностей вичерпно характеризує зміст права власності. Іноді пропонується доповнити існуючу тріаду додатковими правомочностями: правом управління майном, чи правим на захист, проте зазначається, що такі правомочності власника автоматично включаються до змісту тріади: всяке право підлягає захисту, а тому не має підстав виділяти окремо правомочності щодо захисту; управління, в свою чергу, є способом здійснення права розпорядження.

В юридичній літературі часто порушується питання про те, чи вичерпується зміст права власності вказаною тріадою, і чи достатньо її щоб відокремити право власності від інших речових прав. На мою думку, дану тріаду можна вважати такою, що дає найбільш загальне розуміння змісту права власності. Тобто таке, що потребує роз'яснень, певних застережень.

Сучасні західні юристи критично відносяться до такої тріади правомочностей. Якщо звернутись до римського приватного права, то воно не знало закритого переліку правомочностей власника. Виділялись, зокрема, такі правомочності як право володіння, право користування, право розпорядження, право отримувати доходи, право на захист та ін [33, с. 130].

У західній літературі спроби науковців дати нове тлумачення змісту права власності йде по трьох напрямках [43, с. 217].

Ряд авторів намагається сформулювати коротке визначення, підкресливши в ньому «суттєве ядро» власності. Так, на думку італійських юристів С. Пульятті і Ф. Бартоломе право власності охоплює лише дві правомочності: користування і розпорядження. При цьому С. Пульятті вважає розпорядження крайньою межею користування, тобто зводить право власності виключно до права користування.

Інші західні юристи, вважаючи неможливим дати єдине визначення права власності, стверджують, що воно охоплює будь-які приватні права, що мають майновий характер, в тому числі речові, зобов'язальні, корпоративні.

Автори країн «загального права» намагаються дати універсальне визначення власності шляхом складання свого роду каталогу правомочностей власності. Ще в ХІХ ст. англійський юрист В. Харн включав у нього 6 складових: права володіння, користування, виробництва, право на витрачання, право розпорядження при житті і після смерті, право усувати інших осіб від майна. Якщо вказані правомочності будуть об'єднані в руках однієї особи, їй буде належати повне право власності. В іншому випадку - при відсутності одного чи кількох прав - обмежене право власності.

Інший англієць - А. Оноре запропонував визначення права власності, що складається з одинадцяти елементів:

1) право володіння - виключний фізичний контроль над річчю або право виключного використання;

2) паво на користування або право особистого використання речі, що не включає дві наступні правомочності;

3) право управління - право вирішувати, ким і як буде використана річ.

4) право на дохід, тобто на блага, які дає реалізація двох попередніх правомочностей;

5) право на відчуження, споживання, розтрату на свій розсуд, на зміну або знищення речі;

гарантії від експропріації або право на безпеку;

право передавати річ;

безстроковість;

заборона використовувати річ на шкоду іншим;

можливість відібрання речі для сплати бору;

11) остаточний характер, тобто існування права, що забезпечують відновлення порушених правомочностей.

Конкретне право власності може охоплювати лише деякі з вказаних елементів, а на одне і те ж майно, на думку А. Оноре, може існувати декілька прав власності [43, с. 219].

Деякі західні автори вносять у вказане вчення окремі уточнення. Американський юрист А. Беккер вважає, що правом власності можуть бути не всі з вказаних правомочностей. На його думку, найбільш фундаментальним є право на відчуження, котре, взяте ізольовано або у поєднанні з іншими елементами, можна розглядати в якості права власності. Крім того, до права власності він відносить право на володіння, користування, дохід при умові, що кожна з цих правомочностей є безстроковою або до того ж гарантована від експропріації. Зрештою, до права власності можна віднести і будь-яке поєднання з перших п'яти елементів, що містяться в наведеному переліку прав власності. За підрахунками Беккера, можливе існування близько 1500 варіантів права власності.

Іншим проблемним питанням є питання про те, чи є право власності простим набором правомочностей чи чимось більшим. З цим тісно пов'язане питання про єдність чи множинність особи власника.

В класичній буржуазній літературі панувало запозичене з римського приватного права розуміння права власності як повного панування особи над річчю. Право власності розглядалось як найбільш повне речове право, що наділяє свого носія здатністю на свій розсуд користуватись своєю річчю, споживати її плоди, а, крім того дає йому владою розпоряджатись нею за своєю волею, усуваючи по відношенню до цієї речі втручання будь-якої іншої особи. Проголошення абсолютного характеру права приватної власності в значній мірі диктувалось негативним відношенням буржуазії до феодальної концепції розщеплення власності. Стаття 544 французького Цивільного кодексу 1804 року визначила право власності як «Право користуватися і розпоряджатися речами найбільш абсолютним способом». Згідно параграфу 903 Німецького цивільного уложення, власник речі має право розпоряджатись річчю на свій розсуд і відсторонювати інших від будь-якого впливу на неї. І до цього часу в західній юридичній літературі зустрічаються роботи, в яких відстоюється думка про абсолютний характер права власності. Так, західнонімецький юрист Т. Хасс стверджує, що тільки те право, що являє собою необмежене панування над річчю, включаючи безстрокові правомочності по володінню, користуванню, розпорядженню і управлінню річчю, є правом власності.

Проте ріст різного роду обмежень права власності, поява нових об'єктів права власності, а також юридична практика призвели до того, що трактування права власності як права володіння, користування та розпорядження стає неприйнятним, а саме право власності уже не дає повної влади над річчю. В країнах романо-германського права спостерігається тенденція до розщеплення права власності на один і той же об'єкт. В той же час в країнах англо-саксонської правової системи утвердилось розуміння власності як сукупності, в'язки прав [19, с. 406].

Вважається, що єдине і неділиме право власності - не більш ніж ідеальна конструкція, а в реальному житті - окремі правомочності завжди вступали найрізноманітніші поєднання і могли кожна окремо належати різним особам. Розщеплення права на часткові правомочності - нормальна практика яку неправильно буде розцінювати як показник ерозії приватної власності [30, с. 37]. Так, по законодавству більшості капіталістичних країн наймачу жилого приміщення надається можливість поновити договір найму. Він наділений також правом переважної купівлі приміщення, що наймається. Договір найму не припиняється в зв'язку з переходом права на жиле приміщення до іншої особи. Таким чином, правомочності наймача набувають характеру речового права. Аналогічна ситуація складається і при інших відносинах майнового найму. Тобто відбувається відмова від принципу неділимості права власності. Це стосується і нашого законодавства (див ст. ст. 265-268, 229 ЦК України). Ще в більшій мірі вказане стосується такого давно відомого в західних країнах інституту як довірча власність. Встановлюючи довірчу власність власник передає довірчому власнику всі права в управлінні майном, а то і надає повну свободу в розпорядженні майно за умови отримання певних вигод бенефіціарієм, яким може бути як сам власник, так і інша вказана особа [47, с. 44]. Проте Д.В. Дождєв виступає противником позиції за якої право власності зводиться до простого набору повноважень [24, с. 340]. Власник залишається власником і при відсутності будь-якого з цих повноважень. Саме здатність права власності відновлюватись в повному обсязі одразу ж після припинення конкуренції з боку інших речових прав (або по зняттю законодавчих обмежень) - так звана «еластичність власності» - виступає однією із безспірних ознак цього права. Крім повноважень, значимих в цивільному обороті, власність має інший вимір, так, що самі ці повноваження виступають лише як прояв більш суттєвої якості, що не піддається виразу в позитивних правових поняттях. Об'єктивне право визначає цю якість негативно: власник не має інших обмежень своєї влади над річчю, крім встановлених законом [24, с. 341].

З цієї точки зору виділяється така якість права власності як абсолютний характер. Тобто праву власника відповідає обов'язок необмеженого кола осіб утримуватися від порушення прав власника.

Позитивне ж право власності можна визначити як найбільш повне право, що його особа має на річ.

Узагалюнюючи усе вищесказане щодо змісту права власності, на мою думку, можна зробити такі висновки:

1) традиційне розуміння змісту права власності як тріади правомочностей слід визнати найбільш загальним і таким, що потребує роз'яснень і застережень;

2) зміст права власності полягає у сукупності правомочностей, що особа має на об'єкт права. Право власності - це найбільш повне право на річ. Тому на одну річ може існувати лише одне право власності, але декілька речових прав;

3) право власності часто не дає повної влади особи над річчю, оскільки воно може бути обтяжене речовими правами обмежене нормами законодавства. Тому концепція «розщеплення права власності» цілком відповідає реаліям життя;

4) право власності характеризується такими властивостями як абсолютний характер та еластичність. Абсолютний характер права власності проявляється в обов'язку необмеженого кола осіб (в тому числі і тих, що наділені певними речовими правами щодо даної речі) утримуватись від порушень прав власника. Еластичність - це здатність правомочностей власника відновлюватись в повному обсязі після припинення їх обмежень або усунення порушень права;

5) право власності, очевидно, не можна зводити до простої сукупності права на річ. Адже ситуації, коли особа втратила частину правомочностей власника юридично (для прикладу, з її волі виникли речові права в інших осіб), а інші правомочності не маючи змоги здійснювати фактично (для прикладу, майном незаконно володіє інша особа), вона все одно залишається власником речі. Тому завжди слід шукати той обсяг правомочностей (свого роду «контрольний пакет» правомочностей), що завжди дасть змогу відрізнити власника від осіб, що мають інші речові права. На мою думку, такий «контрольний пакет» слід шукати серед правомочностей щодо розпорядження річчю.

3. Здійснення права приватної власності

3.1 Межі здійснення права приватної власності

Право власності як і будь-яке інше суб'єктивне право, являє собою певну соціальну цінність, оскільки дві можливість його реалізувати, тобто скористатись наданими суб'єктивним правом можливостями для задоволення певних потреб управомоченої особи. Надаючи суб'єктам певні суб'єктивні права, законодавець надає управомоченому суб'єкту і певну свободу поведінки, що забезпечує перетворення цих можливостей у дійсність, а також встановлює правові гарантії здійснення цих прав. Суб'єктивне право за своїм змістом, а також та свобода, що встановлюється законом для реального здійснення права, не можуть бути безмежними. Всяке суб'єктивне право, будучи мірою можливої поведінки, має певні межі як за своїм змістом, так і за характером його здійснення. Ці межі можуть бути більшими чи меншими, але вони існують завжди. При відсутності таких меж право перетворюється в свою протилежність - сваволю. З іншого боку, право покликане гарантувати і правовий захист суспільства в цілому, а також прав і інтересів інших суб'єктів, що можуть бути порушені при здійсненні права управомоченою особою. Однією із правових форм забезпечення цих інтересів є законодавче закріплення певних меж здійснення суб'єктивних прав, в тому числі права власності, встановлення обов'язку кожної управомоченої особи здійснювати свої права належним чином, не порушуючи прав та охоронюваних законом інтересів інших суб'єктів, додержуючись моральних засад суспільства, не допускаючи зловживань правом.

Птання про межі здійснення права власності є не новим. Ця проблема займає значне місце в цивілістичній літературі і ХІХ, і ХХ століття. Як зазначає В.П. Грибанов [23, с. 23], спір йшов, в основному, щодо обмеженого чи необмеженого права власності. Насамперед мова йшла про право приватної власності. Одні вважали, що право власності є правом необмеженим по своїй природі. Такої точки зору дотримувались і римські юристи. Далі ця позиція була чітко сформульована головним теоретиком «історичної школи права» Савіньї, а далі за ним Пухтою, Зомом та іншими. При цьому допускалось лише тимчасове обмеження права власності правами інших осіб на ту ж річ, з припиненням котрих «автоматично» відновлювалось право власності в необмеженому обсязі.

Прихильники іншого напряму, навпаки, вважали прав власності таким, що обмежене законом. Такої думки, зокрема, дотримувався російський юрист Г.Ф. Шершеневич.

Юридична практика вносила свої корективи в даний спір. У римському приватному праві обмеження права власності, особливо щодо нерухомості, існували з найдавніших часів. Далі процес встановлення різного роду обмежень права власності набув ще більшого розмаху. Кількісний ріст різного роду обмежень права власності в капіталістичних країнах відображає, на думку угорського юриста Ерші, рух від принципу необмеженої природи до принципу обмеженої природи права власності. Право власності перестало бути абсолютним, його зміст сьогодні визначається в законі. В зв'язку з цим деякі зарубіжні автори бачать в збільшенні кількості обмежень права власності доказ зникнення самого права власності і появи замість нього нового права на санкціоноване державою використання свого майна [43, с. 209].

З наведеного можна зробити загальний висновок про те, що крайні межі здійснення права власності визначаються нормами законодавства. У будь-якому випадку можна говорити про «вихід» за межі права власника особою, чиї дії супуречать нормам права. А в окремих випадках законодавець встановлює безпосередні межі здійснення правомочностей права власності щодо того чи іншого майна (земельних ділянок, валютних цінностей, зброї тощо). У більшості випадків при визначенні меж здійснення права власності слід виходити із загальних принципів здійснення цивільних прав, соціально-економічної природи власності, правового режиму окремих об'єктів власності [48, с. 288].

Відповідно до ст. 4 Закону України «Про власність», що регламентує здійснення права власності, власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії що не суперечать закону. Власник, здійснюючи свої права зобов'язаний не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати права та охоронювані законом інтереси інших суб'єктів. При здійсненні своїх прав і виконанні обов'язків власник зобов'язаний дотримуватися моральних засад суспільства.

Подібні загальні положення щодо здійснення права власності містяться і в проекті ЦК України (ст. ст. 12, 13, 316, 317 та ін.).

В.П. Грибанов з цього приводу зазначав, що цивільне законодавство визначає межі здійснення цивільних прав по-різному. Можна виділити:

суб'єктні межі здійснення суб'єктивного права власності, що будуть визначатись рамками цивільної дієздатності власника;

часові межі. Слід підкреслити, що право власності по своїй суті є безстроковим. Проте здійснення суб'єктивного права включає в себе не лише вибір того чи іншого способу його реалізації, але і використання певних способів захисту порушених прав. а строки позовної давності є обмеженими. Крім того, проект ЦК України передбачає таку підставу набуття права власності як сплив строку набувальної давності;

межі, що визначають відповідність дій власника інтересам суспільства і держави. Так, відповідно до ст. 49 ЦК України, у разі укладення угод з метою, що суперечить інтересам суспільства і держави, предмет угоди може бути стягнено в дохід суспільства і держави;

межі, що визначаються способом здійснення суб'єктивного права власності. В ряді випадків закон конкретизує спосіб здійснення того чи іншого суб'єктивного права шляхом встановлення нотаріальної чи іншої форми укладення угод, вимог отримання спеціальних дозволів, дотримання спеціальних правил тощо;

межі, що визначаються характером наданих власнику засобів захисту його суб'єктивного права;

межі, що визначаються ступенем залучення об'єктів права власності в цивільний оборот. Очевидно, що межі здійснення права власності на об'єкти, що вільно знаходяться в цивільному обороті будуть значно ширшими за межі, встановлені для об'єктів що обмежені в цивільному обороті.

Таким чином всяке суб'єктивне право, в тому числі і право власності, можна розглядати як міру можливої поведінки управомоченого суб'єкта, що дозволена законом. Закон в даному випадку слід розглядати в широкому розумінні: і як загальні чи спеціальні правові норми, і як загальні положення, принципи інституту, галузі законодавства чи права в цілому.

Якщо підійти з іншого боку, то межі суб'єктивного права можна поширювати до тієї міри, доки у власника (якщо мова йде про право власності) будуть зберігатись ті інтереси, що охороняються законом.

3.2 Зловживання правом

власність приватний зловживання межа

Питання здійснення суб'єктивних прав тісно пов'язане з питанням зловживання правом. У п. 2 ст. 13 проекту ЦК України містяться положення, за яким не допускаються дії осіб, що вчиняються виключно з наміром заподіяння шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Що слід розуміти під зловживанням правом? Висловлюються різні думки з цього приводу. Римський юрист Гай вважав, що ніхто не може вважатись таким, що поступає зловмисно, якщо той користується належним йому правом. Але це здійснення права повинно знаходити межу в розумному інтересі управомоченої особи [39, с. 49]. М.М. Агарков вважав, що ті дії, що називаються зловживанням правом, насправді вчиняються за межами права. Тобто особа, здійснюючи своє право, завжди діє правомірно, а у разі виходу за межі наданого їй права, її не можна вважати такою, що здійснює своє право [16, с. 427]. М. І. Бару вважав, що зловживання правом має місце при недозволеному використанні управомоченим суб'єктом свого права, що при цьому завжди зовнішньо спирається на суб'єктивне право [30, с. 45].

Таким чином, що ж являє собою зловживання правом? Очевидно, що мова йде про певне використання особою свого суб'єктивного права. Не можуть бути визнані зловживанням правом правомірні чи неправомірні дії, що не спираються на суб'єктивне право. Аналогічна ситуація виникає, коли особа виходить за межі наданого їй права. Тобто проблема зловживання правом пов'язана не з змістом суб'єктивного права, а з процесом його реалізації. Суб'єктивне право і поведінка щодо його здійснення співвідноситься між собою як можливість певної поведінки і конкретні форми її прояву в умовах конкретного випадку [23, с. 243]. Тому зловживання має місце, коли особа, діючи в межах наданого їй суб'єктивного права, в рамках тих можливостей, що складають зміст даного права, використовує такі форми його реалізації, що виходять за встановлені законом межі здійснення права. Враховуючи диспозитивні начала цивільного права, а також неможливість охоплення нормами цивільного законодавства усіх аспектів суспільних відносин, що можуть виникнути при реалізції суб'єктивних прав, можна зробити висновок, що і не всякий вихід управомоченої особи за межі здійснення права є зловживання правом. Зловживання правом має місце тоді, коли право використовується на шкоду іншим суб'єктам або суспільним інтересам в цілому. Питання зловживання правом ґрунтовно вивчав В.П. Грибанов [23, с. 245]. Він пропонував розглядати об'єктивні і суб'єктивні моменти в поведінці особи, що зловживає правом.

Об'єктивний критерій поведінки полягає в її відповідності вимогам закону. Зловживання правом є поведінкою протиправною. Тут слід пам'ятати про наступне:

протиправною слід вважати не лише поведінку, що порушує конкретні норми права, але і поведінку, що суперечить правовим принципам даної системи, галузі чи інституту права.

протиправна поведінка завжди порушує об'єктивне право, проте не у всіх випадках порушує суб'єктивні права третіх осіб. За чинним ЦК України (ст. 163) безгосподарне утримання і незабезпечення схоронності майна, що є пам'яткою історії і культури, є зловживання правом, що може мати наслідком вилучення на користь держави такого майна. У даному випадку захисту підлягають саме суспільні інтереси, а не суб'єктивні права третіх осіб.

На думку В.П. Грибанова, розуміння протиправності поведінки як порушення норм права є недостатньо конкретним, оскільки не всякий відступ від поведінки, вказаної в нормі права, є її порушенням. Протиправність слід розуміти як порушення особою її юридичного обв'язку. Юридичні обов'язки в цивільному процесі встановлюються не лише конкретними правовими нормами, але і витікають з загальних принципів цивільного права, а в багатьох випадках - із санкціонованих державою вольових актів (адміністративних актів, договорів, односторонніх угод тощо). Таким чином, суб'єктивні права власника органічно поєднуються з його обов'язками щодо використання належного йому права належним чином.

Размещено на Allbest.ru