Конституційне право України

У післявоєнний період стали формуватися так звані права і свободи, що належать до третього покоління прав людини. Це права людини і народів на мир, на здорове навколишнє екологічне середовище, на гідний соціальний та економічний розвиток. Такі права належать кожній людині окремо, але їхня особливість у тому, що вони зачіпають інтереси всього суспільства і повинні вироблятися і здійснюватися всім суспільством. Дотримання прав і свобод третього покоління - це одне з головних завдань ООН у даний час (наприклад, резолюції щодо Антарктики як екологічного заповідника всесвітньої науки). Найбільш яскравим прикладом вираження прав третього покоління є сформульована в Статуті ООН мета, що є одним із найважливіших завдань ООН, врятувати прийдешні покоління від лиха війни. В силу цього сучасне міжнародне право заперечує війну як засіб вирішення міжнародних суперечок і регламентує тільки мирні засоби їхнього вирішення.

Значну групу міжнародно-правових актів у сфері захисту прав і свобод людини складають спеціальні акти. Ці акти, як правило, носять характер універсальних (діючих у глобальному масштабі) норм, але відмінних від уже розглянутих універсальних актів тим, що регламентують окремі, специфічні питання у сфері захисту прав і свобод людини.

До таких актів варто віднести:

- Конвенцію про попередження злочину геноциду і покарання за нього (1948);

- Конвенцію про припинення злочину апартеїду і покарання за нього (1973);

- Міжнародну конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1966);

- Декларацію про ліквідацію всіх форм дискримінації стосовно жінок (1979);

- Декларацію прав дитини (1989);

- Декларацію про територіальний притулок (1967);

- Конвенцію про боротьбу з дискримінацією у сфері освіти (1960);

- Конвенцію проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання (1984);

- Конвенцію щодо рабства (1926);

- Конвенцію про боротьбу з торгівлею людьми й експлуатацією проституції третіми особами (1949);

- Конвенцію про права дитини (1989);

- Значну кількість документів МОП, що регулюють різні питання трудової діяльності та ін.

Виходячи з наявності специфічних особливостей та інтересів держави і народів у різних регіонах Земної кулі, склалася практика укладання регіональних міжнародно-правових актів про права і свободи людини на регіональних форумах. У таких актах, за звичай, відображаються характерні для того або іншого регіону особливості, продиктовані національними, соціальними, політичними, економічними та іншими умовами регіонів. У цьому плані вельми характерні і відмітні європейська, африканська та американська регіональні системи міжнародного захисту прав людини.

Особливо широкий і прогресивний за своєю демократичністю розвиток отримала європейська система, основою якій послужили Європейська конвенція про права людини (1950) і Європейська соціальна хартія прав людини (1961).

Ця система постійно розвивається й удосконалюється, чому значною мірою сприяють рішення Наради з безпеки і співробітництва у Європі. Це підтверджується підписанням Заключного акта в Гельсінкі в 1975 p., де поряд із констатацією основних принципів сучасного міжнародного права був сформульований принцип "поваги прав людини й основних свобод, включаючи свободу думки, совісті, релігії і переконань".

На Мадридській зустрічі учасників НБСЄ в 1983 р. була продемонстрована рішучість держав удосконалювати своє національне законодавство про права і свободи людини.

На нараді НБСЄ у Відні у 1989 р. було прийняте рішення про розширення кола питань міжнародного співробітництва у сфері реалізації прав і свобод людини. Тоді ж у Відні було сформульовано нове поняття - людський вимір НБСЄ. Під таким формулюванням розуміється співробітництво держав у сфері поваги всіх прав і основних свобод людини, контактів між людьми з різних питань гуманітарного характеру.

На Копенгагенській нараді з питань людського виміру НБСЄ в 1990 р. зміст поняття "людський вимір НБСЄ" був значно розширений у сфері обсягу прав людини і контактів між людьми, свободи пересування, обміну ідеями, інформацією та з інших питань.

У тому ж 1990 р. у Парижі учасниками НБСЄ була підписана Паризька хартія для нової Європи, де підкреслювалося зобов'язання держав шанувати особистість і верховенство закону.

У 1992 р. на Паризькій нараді Ради НБСЄ було сформовано Бюро демократичних інститутів і прав людини.

У результаті прийняття цих та інших численних документів і заходів з прав і свобод людини в Європі був створений певний механізм реалізації цих прав. Основними органами цього механізму є Європейська комісія з прав людини і Європейський суд з прав людини.

Африканська система міжнародного захисту прав людини характеризується положеннями Африканської хартії прав людини і народів 1981 р. У ній регламентовані політичні, громадянські, економічні і соціальні права громадян держав Африканського континенту. На відміну від обсягу прав і свобод людини за європейськими документами, в Африканській хартії приділяється багато уваги правам третього покоління (на мир, безпеку, задовільне навколишнє середовище, на використання національних багатств і ресурсів, на економічний, соціальний, культурний розвиток).

Водночас, в Африканській хартії сформульовані обов'язки громадян перед сім'єю, державою і навіть перед міжнародним співтовариством.

В американській системі міжнародного захисту прав людини визначальною є Американська конвенція про права людини 1969 р. У ній міститься дуже значний обсяг усіх видів прав і свобод людини, які, в основному, відповідають за своїм змістом найважливішим міжнародно-правовим актам у цій сфері. З метою реалізації цих прав створені Міжамериканський суд із прав людини і Міжамериканська комісія з прав людини.

В цілому система міжнародно-правових норм, спрямованих на захист прав і свобод людини, являє собою одну з найважливіших галузей сучасного міжнародного права, яка багато в чому визначає його особливості і характерні риси.

Що стосується практичної реалізації прав і свобод людини, то слід зазначити, що в наш час механізм цієї реалізації загалом сформульований. Він містить у собі:

- Генеральну Асамблею ООН;

- Економічну і Соціальну Раду ООН;

- Комісію з прав людини;

- Комісію з прав жінок;

- Верховного комісара ООН з прав людини;

- Комітет із прав людини (на основі Пакту про громадянські та політичні права);

- органи МОП;

- органи регіональних систем.

У принципі, кожен громадянин кожної держави - члена ООН -у випадку, якщо питання про порушення його прав у його країні не вирішується, незважаючи на його звертання в національні органи, може звернутися в будь-який із перерахованих вище, аж до Генеральної Асамблеї ООН.

Хоча на практиці цей принцип не завжди можна реалізувати внаслідок існування різного виду процедур за різними механізмами реалізації прав людини:

- скарга-ресурс;

- скарга-інформація;

- моніторинг і звіти.

За деякими видами передбачається звертання тільки з боку держав -членів ООН - або відповідних організацій.

74. Законодавство Укр про правовий статус іноземців

Відповідно до Закону України “Про правовий статус іноземців” від 4 лютого 1994 р. поняття “іноземець” охоплює дві категорії осіб. Ст. 1 Закону дає таке визначення: іноземцями в Україні визнаються іноземні громадяни, особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України, та особи без громадянства, особи, які не належать до громадянства будь-якої держави.

Іноземці мають ті самі права і свободи та виконують ті самі обов'язки, що й громадяни України, і є рівними перед законом, якщо інше не передбачене чинним законодавством України (ст. 26 Конституції України).

Особливістю статусу іноземців і осіб без громадянства є те, що, з одного боку, їм забезпечують фактичні та юридичні передумови для реалізації прав і свобод, а з іншого - встановлюються певні обмеження, що повністю відповідають нормам міжнародного права.

За своїм правовим статусом усі іноземці в Україні діляться на:

1) іноземних громадян, які на законних підставах тимчасово проживають на території держави або іммігрували на постійне проживання. Іноземці, які іммігрували на постійне проживання або для тимчасового працевлаштування, отримують посвідки відповідно на постійне або тимчасове проживання;

2) іноземців, які перебувають в Україні на іншій законній підставі, вважають такими, що тимчасово перебувають в Україні. В Законі чітко визначено, за яких умов іноземець може отримати дозвіл на імміграцію та іммігрувати на постійне проживання. Це можливо, якщо він:

- має в Україні законне джерело існування;

- перебуває у близьких родинних відносинах з громадянами України;

- перебуває на утриманні громадянина України;

- має на своєму утриманні громадянина України;

- в інших, передбачених законами України, випадках.

Відповідно до Конституції України і Закону України “Про статус іноземців” іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок. Також іноземці можуть набути статусу біженців за підстав і в порядку, передбачених Законом України “Про біженців” від 24 грудня 1993 р. Питання про надання статусу біженця вирішують у межах своєї компетенції органи міграційної служби Міністерства України у справах національностей та міграції в Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Закон “Про статус іноземців” передбачає можливості натуралізації іноземців, тобто набуття громадянства України за умов і підстав, визначених Законом України “Про громадянство України”.

75. Правовий статус біженців

Біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;Особи, які мають намір набути статусу біженця і перетнули державний кордон України у порядку, встановленому законодавством України, повинні протягом п'яти робочих днів звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявами про надання їм статусу біженця. Особи, які з наміром набути статус біженця намагалися незаконно перетнути або незаконно перетнули державний кордон України, повинні протягом трьох робочих днів звернутися до відповідного органу міграційної служби через уповноваженого цього органу чи посадову особу Прикордонних військ України або органу внутрішніх справ із заявами про надання їм статусу біженця, а також надати посадовим особам Прикордонних військ України пояснення про причини спроби незаконно перетнути або незаконного перетинання державного кордону України. Якщо у таких осіб відсутні документи, які посвідчують особу, або такі документи є підробленими чи фальшивими, вони мають повідомити про цю обставину у заяві про надання статусу біженця, а також викласти причини зазначених ситуацій. Зазначені особи повинні бути направлені посадовими особами прикордонних військ до органу міграційної служби. Якщо державний кордон України перетинає чи перетнула дитина, розлучена з сім'єю, і заявляє про намір набути статусу біженця, або про це повідомили інші особи, які не є законними представниками неповнолітньої особи, посадові особи Прикордонних військ України повинні невідкладно повідомити про це орган міграційної служби та орган опіки і піклування. Орган міграційної служби разом з органом опіки і піклування зобов'язаний вжити заходів для тимчасового влаштування такої дитини у відповідний дитячий заклад або сім'ю. Особи, які з наміром набути статусу біженця намагалися незаконно перетнути або незаконно перетнули державний кордон України і перебувають на території України, звільняються від відповідальності за зазначені дії. Особи, які не є громадянами України та на законних підставах тимчасово перебувають на території України і під час такого перебування в країні їх громадянської належності чи постійного проживання виникли умови, зазначені в абзаці другому статті 1 цього Закону, внаслідок яких вони не можуть повернутися до країни свого походження і мають намір набути в Україні статусу біженця, повинні звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявами про надання їм статусу біженця до закінчення строку дії дозволу на перебування в Україні. Заяви про надання статусу біженця, подані із порушенням встановленого порядку, приймаються до розгляду з письмового дозволу керівника органу міграційної служби, якщо особа не могла з поважних причин (хвороба заявника або членів його сім'ї, ситуації надзвичайного стану на території України, затримання заявника у випадках, необхідних для встановлення особи, та інші) звернутися з такою заявою у встановленому порядку. Орган міграційної служби може прийняти рішення про відмову у прийнятті заяви про надання статусу біженця у разі відсутності поважних причин для порушення встановленого порядку подання такої заяви. Про прийняття такого рішення орган міграційної служби повідомляє особу письмово із зазначенням причин відмови. Терміни для подання заяви про надання статусу біженця, які встановлені частинами першою, другою, шостою цієї статті, не поширюються на випадки подання таких заяв законними представниками дітей, розлучених з сім'ями.

Стаття 10. Умови, за яких статус біженця не надається. Статус біженця не надається особі:яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;яка вчинила тяжкий злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою набуття статусу біженця, якщо таке діяння віднесено Кримінальним кодексом України до тяжких злочинів;яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;стосовно якої встановлено, що умови, передбачені абзацом другим статті 1 цього Закону, відсутні;яка до прибуття в Україну була визнана біженцем або отримала притулок в іншій країні;яка до прибуття в Україну з наміром набути статусу біженця перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених з сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їхніх нащадків (дітей, онуків).

Размещено на Allbest.ru