Поняття, ознаки та види кримінального покарання

Слід зазначити, що проблема мети покарання викликала великі спори. Всі дослідники визнають цілями покарання загальне і спеціальне попередження злочинів, а на думку М.Д. Шаргородського, копи є єдиним цілями покарання. Інші, крім цих двох цілей, на називають метою покарання також виправлення засудженого. Але найбільше дискусій точилося з питання про визнання кари метою покарання. Розробники нового КК вирішили це питання позитивно. При науковому розв'язанні цієї проблеми необхідно виходити з того, що цілі покарання багатогранні. Це насамперед захист суспільства від злочинних посягань, що немислимо без відплати за вчинений злочин; обов'язковий виправний вплив на засудженого з метою перетворення його на законослухняного громадянина і попередження вчинення злочинів у майбутньому як засудженим, так і іншими особами. Таке тлумачення цілей покарання відповідає самій природі цього заходу державного примусу. Покарання завжди призначається як відповідний захід держави за вчинений злочин, виконує виправну функцію і водночас запобігає вчиненню нових злочинів як самим засудженим, так і іншими особами. Всі зазначені види мети покарання органічно взаємозалежні і обумовлюють одна одну [3, c. 107-108].

У чинному законі питання про мету покарання вирішене в ч.2 ст. 50 КК, де вказано, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Наведений текст свідчить про те, що закон виходить із змішаних теорій, тому що називає метою покарання:

· кару як відплату за вчинене;

· виправлення засудженого;

· попередження вчинення нових злочинів самим засудженим (спеціальне попередження);

· попередження вчинення злочинів з боку інших осіб (загальне попередження).

Застосовуючи покарання, суд має на меті покарати винного, що необхідно і для захисту суспільства, і для задоволення почуття обурення і справедливості потерпілого і суспільства в цілому Визнання кари як мети покарання не зменшує визнання кари сутністю покарання, що, як уже говорилося, є його істотною ознакою. Кара виступає в двох іпостасях, що перебувають у діалектичній єдності. Проте для них характерні і деякі особливості. Кара як органічна ознака покарання знаходить своє вираження не тільки в застосуванні покарання, але також у санкції статті і відповідній нормі Загальної частини, де передбачений конкретний вид покарання, описані характерні його ознаки. У цій якості кара не тільки визначає характер покарання, а й багато в чому забезпечує досягнення всіх цілей покарання. Не є винятком і мета (ціль) кари. Однак вона виражається тільки в призначенні і реалізації конкретної міри покарання до особи, яка вчинила злочин. Тут уже визначаються вид покарання, його строки, конкретизується характер фізичних і моральних позбавлень і обмежень, що зобов'язаний перетерпіти засуджений як відплату за вчинений злочин.

Заперечення мети кари зменшує примусове значення покарання, не враховує, що мета кари саме і перетворює покарання на особливий (найбільш гострий) захід державного примусу. Без неї взагалі не може бути кримінального покарання. Забезпечення цієї мети - обов'язкова відповідь держави на вчинений злочин. Особливо яскраво це простежується при виконанні довічного позбавлення волі, тривалих строків позбавлення волі, конфіскації майна та інших покарань. Але мета кари досягається не тільки виконанням покарання. Забезпечення цієї мети починається з моменту призначення судом конкретної міри покарання. Самий факт призначення покарання - це істотний прояв його карального впливу. Призначення покарання у деяких випадках справляє більш значний вплив на засудженого, ніж безпосереднє його виконання (наприклад, утримання із заробітку при виправних роботах, стягнення штрафу і та ін.). Саме призначення покарання спричиняє засудженому певні моральні страждання, ганьбу і сором, що є невід'ємною частиною здійснення кари, надовго залишає сліди в його свідомості і одночасно сприяє тому, щоб він усвідомив та спокутував свою вину перед суспільством. В одних випадках, наприклад, при призначенні штрафу, для досягнення мети кари досить лише самого факту застосування цього покарання і його виконання; в інших (при призначенні позбавлення волі, обмеження волі, виправних робіт тощо) для цього потрібний більш тривалий вплив покарання, чому воно і при виконанні продовжує завдавати винному ті чи інші позбавлення і обмеження його прав та інтересів. Не можна не враховувати і того, що вже при призначенні покарання певною мірою забезпечується задоволення почуття справедливості потерпілого і суспільства, проти яких вчинено злочин[14, c. 233-235].

Мета виправлення припускає усунення суспільної небезпечності особи, тобто такий вплив покарання, в результаті якого засуджений під час і після його відбування не вчинить нового злочину. Виправлення полягає в тому, щоб шляхом активного примусового впливу на свідомість засудженого внести корективи в його соціально-психологічні властивості, нейтралізувати негативні, криміногенні настанови, змусити додержуватися положень кримінального чакону або, ще краще, прищепити, нехай навіть під страхом покарання, законослухняність, повагу до закону. Досягнення такого результату прийнято називати юридичним виправленням. Це дуже важливий результат застосування покарання. Досягнення мети виправлення забезпечується самим призначенням покарання, режимом його відбування, залученням до праці, організацією навчання професії, переконанням, роз'ясненням кримінального законодавства, заходами виховного характеру та іншою освітньою роботою з засудженим.

Мета спеціального попередження (спеціальна превенція) полягає в такому впливі покарання на засудженого, що позбавляє його можливості знову вчиняти злочини. Запобігання вчиненню нових злочинів з боку засудженого досягається самим фактом його засудження і тим більш - виконанням покарання, коли особа поставлена в такі умови, які значною мірою перешкоджають або повністю позбавляють можливості вчинити нові злочини. Так, при відбуванні позбавлення волі режим виконання покарання, обмеження контактів з навколишнім світом, постійний контроль за поведінкою засудженого тощо фізично позбавляють його можливості вчинення багатьох злочинів. Досягненню цієї мети сприяють і положення закону, що посилюють покарання за вчинення нового злочину (визнання його обставиною, що обтяжує покарання - ст. 67 КК України; більш суворі правила і межі призначення покарання - ст. 71 КК України). При призначенні такого покарання, як позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, засуджений позбавляється можливості знову вчинити злочин з використанням свого службового становища. Наприклад, завідувачка відділу крамниці, засуджена за зловживання службовим становищем [2, ст. 364] до двох років обмеження волі з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з матеріальними цінностями, строком на три роки, фактично не зможе вчинити подібний злочин як мінімум протягом строку призначеного їй покарання.

Хоча, думка ряду вчених зводиться до того, що за допомогою покарання неможливо досягти такої задекларованої мети, як перевиховання засудженого. Можливості покарання в цьому аспекті явно перебільшені. Наприклад, Кримінальний кодекс Російської Федерації 1996 року в статті 43 не передбачає перевиховання засудженої особи, а лише її виправлення як мінімальний рівень ресоціалізації. А деякі вчені (Б.С. Нікіфоров, М.А. Єфимов) взагалі не вважають виправлення та перевиховання самостійною метою покарання.

Мета загального попередження (загальна превенція) припускає такий вплив покарання, що забезпечує попередження вчинення злочину з боку інших осіб. Ця мета покарання звернена насамперед до осіб, схильних до вчинення злочину. Переважна частина громадян не вчиняють злочинів не під загрозою покарання, а внаслідок своїх моральних властивостей, звичок, громадських, релігійних настанов і переконань. Стосовно таких громадян кримінальне покарання теж впливає позитивно, підвищує правову культуру, виховує нетерпиме ставлення до злочинців, формує відповідний рівень право свідомості.

Досягнення мети загального попередження забезпечується самим оприлюдненням законів, санкції яких попереджують про покарання кожного, хто порушить ці закони, засудженням винного, призначенням покарання та його виконанням. Погроза невідворотності покарання і його реалізації є засобом залякування тих антигромадських елементів, що схильні вчиняти злочини. Частіше за все саме залякування, страх покарання, погроза його неминучості стримують багатьох із них від вчинення злочину. Причому більшою мірою такий вплив справляє невідворотність покарання, а не його суворість.

Спеціальне і загальне попередження, як і інші цілі покарання, тісно взаємозалежні. Будь-яке покарання незалежно від його виду і розміру повинно забезпечувати досягнення всіх цілей покарання [5, c. 300-305].

Полеміку серед науковців викликає питання чи є кара метою покарання. При чому загальновизнаним є те, що елемент кари в покаранні існує (хоча такі дослідники як А.А. Герцензон та М.Д. Шаргородський вважали, що кара не притаманна покаранню). Проблема полягає лише у визначенні місця кари у співвідношенні кара-покарання. Тут можна виділити два напрями: одна група науковців вважає, що кара - основна властивість, необхідна ознака покарання; інша - одна із цілей покарання. Напевно вирішення цього питання залежить від того, як визначати зміст поняття кари. Прихильники першої точки зору визначають кару як будь-яке позбавлення чи обмеження прав і свобод, абстрагуючись від можливих відмінностей за характером, обсягом або змістом такого позбавлення чи обмеження. Прихильники другої точки зору вважають кару позбавленням чи обмеженням прав і свобод злочинця, яке за своїм характером, змістом або обсягом має відповідати, преш за все, тяжкості вчинюваного злочину.

Суть кари полягає в застосуванні до злочинця певних обмежень. Будь-яке покарання спричинює засудженому позбавлення чи обмеження (без цього не було б покарання), ступінь яких залежить від тяжкості скоєного злочину. При чому метою покарання не є "спричинення фізичних страждань чи приниження людської гідності", як зазначено в Кримінальному кодексі України. Це зовсім не означає, що покарання не спричинює ніяких фізичних страждань. При позбавленні волі, наприклад, засуджений відчуває певні страждання хоча б тому, що він обмежений в пересуванні, ізольований від родини тощо. Це є звичайним наслідком відбуття покарання, але не є його метою. Хоча на певному етапі свого розвитку суспільства держава ставила перед покаранням за мету спричинення фізичних страждань, що проявлялось у вигляді тілесних ушкоджень та кваліфікованих видах смертної кари.

Я підтримую точку зору, яка визначає кару як одну із цілей покарання, оскільки кара відповідає тяжкості вчиненого засудженим злочину. Саме карою покарання відрізняються один від одного - чим більше кара, тим більш суворе покарання, бо тим більше цінних благ злочинець позбавляється. Без кари не може бути покарання, без кари воно не може бути засобом боротьби зі злочинністю [12, c. 65]. Необхідно абстрагуватися від середньовічного, канонічного значення кари, оскільки покарання (а разом з ним і кара) - це кримінально-правовий інститут, який історично змінюється і відповідає тому чи іншому соціальному строю, політичним, правовим поглядам і інтересам основних соціальних груп суспільства, а також його етичному рівню. Не термін, а сам зміст характеризує будь-який правовий інститут.

В нашому законодавстві не взята до уваги досить таки важлива ціль покарання - захист суспільства. Принаймні вона не виділяється як самостійна мета. Покарання виконує функцію засобу самозахисту суспільства від порушень умов його існування. Порушені суспільні відносини частково відновлюються за допомогою покарання, що робить його корисним суспільним інститутом. Тому, я вважаю було б досить доречно ввести в структуру цілей покарання відновлення соціальної справедливості і захист суспільних відносин.

Всі розглянуті цілі покарання є значною мірою є взаємопов'язаними і взаємообумовленими. Всі вони досягаються при застосуванні покарання одночасно і утворюють певний комплекс.

Проблема мети покарання за необережні злочини. Необережні злочини відбуваються в різних сферах суспільних відносин. Значна більшість з них складають злочини в області використання техніки.

У силу сказаного боротьба з необережними злочинами має важливе значення.

Деякі автори, характеризуючи особистість необережного злочинця, виходять з того, що в цієї категорії осіб більше загального з законослухняними громадянами, ніж зі злочинцями. У кримінологічній літературі необережних злочинців іноді відносять до випадкових чи ситуаційних. Однак ця точка зору розділяється не усіма.

Особи, що вчинили злочини з необережності, складають самостійну кримінологічну класифікаційну групу. «Специфіка ціннісної нормативної орієнтації особистості необережного злочинця полягає в тому, що він, на відміну від навмисного злочинця, негативно відноситься не до визначених цінностей, а до норм обережності, що охороняє їх». Їм притаманні такі специфічні криміногенні властивості, як недостатньо критична самооцінка, переоцінка своїх професійних і психофізіологічних можливостей, притуплення почуття небезпеки, самовпевненість і неуважність.

Н.А. Стручкова, одних злочинців треба лише виправляти, а інших - перевиховувати. «Шофера, у минулому гарного виробничника, засудженого за допущене по необережності порушення Правил водіння автотранспорту, немає потреби перевиховувати. Його потрібно лише виправити, тобто змусити більш вимогливо і вимогливо відноситися до свого службового обов'язку». В іншому випадку на підтвердження він посилається на такі злочини, як вчинені в стані афекту, при перевищенні меж необхідної оборони або техніки безпеки, що виразилися в порушенні правил, і настанні тяжких наслідки. Покарання в цьому випадку, з погляду автора, має на меті загального попередження.

Позиція Н.А. Стручкова, на наш погляд, непереконлива. Покарання завжди адресоване конкретній особі. Карати заради покарання безглуздо, не гуманно яка задача повинна бути реалізована в результаті покарання? Автор, передбачаючи це питання, думає, що карають заради збереження їхніх трудових навичок, з метою запобігти їхньої деградації. Але хіба це ціль покарання? Навряд чи можна вважати переконливим і довід про те, що в подібних ситуаціях ставиться тільки мета загальної превенції.

Як вказувалося вище, мета покарання в кримінальному праві єдині. Кримінальна політика щодо необережної злочинності вирішує ті ж задачі спеціальної і загальної превенції злочинів. Однаковий і механізм досягнення мети: виховання, залякування, обмеження можливостей здійснення злочинів (законодавство не передбачає сурових видів покарання за необережні злочини). Проблема тут скоріше не з метою покарання, а в способах їхнього досягнення. Інакше кажучи, якими засобами і з якою інтенсивністю в кожнім конкретному випадку можуть бути вирішені задачі покарання.

Соціально-політичну сутність необережної провини складає зневажливе чи недостатньо уважне ставлення до основних соціальних цінностей, що проявилося в конкретному злочинному діянні. Правовий зміст необережності укладається в тім, що особа або передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії чи бездіяльності, але легковажно розраховує на їхнє запобігання (відвернення), або не передбачає можливості настання таких наслідків, хоча повинно була і могла їх передбачати [2, ст. 25]. Отже, поводження необережних злочинців, як і навмисних, хибно, обумовлено небажанням об'єктивно оцінити свої можливості, або проаналізувати ситуацію.

До осіб, що вчинили необережні злочини (особливо зв'язані з аваріями при використанні техніки), додатково можна виділити так називані дефекти правосвідомості. Наприклад, усі транспортні злочини обумовлені або незнанням визначених норм, що регламентують безпечну роботу транспортних засобів, або небажанням їх виконувати, або невмінням ними керувати при виконанні професійних обов'язків.

Приведені дані, на наш погляд, переконують у необхідності виховання осіб, що їх вчинили, корегування їхніх ціннісних орієнтації. З врахуванням того, що деформація особистості необережного злочинця менш значна, чим інших категорій злочинців, потрібно і менший ступінь впливу на нього в процесі виконання покарання, акцент на виховний вплив важливий і з іншої причини. Як відзначає В.Е. Квашис, постійний «прес» відповідальності виробляє свого роду імунітет до погрози покарання і притупляє дія стримуючих механізмів. Благополучний результат у складних ситуаціях, викликаних порушеннями правил, безкарність безлічі порушень знижують психологічний бар'єр, що сприяє тієї легкості, з яким особа робить порушення.

Залякування, як уже вказувалося, відіграє визначену роль у попередженні злочинів. Ми схильні вважати, що стосовно до осіб, що вчинили злочин по необережності, він має менше значення, чим до осіб, винним у навмисних злочинах.

На мій погляд, праві вчені, що вважають необхідним, виходячи з загальних принципів кримінальної політики, встановити за необережні злочини специфічні види покарання, що відрізняються від покарань за навмисні злочини.

Б.А. Куринов, аналізуючи мету покарання стосовно до автотранспортних злочинів, прийшов до висновку, що переважаюче значення має загальне попередження. Доводи автора такі: задачу спеціального попередження в багатьох випадках успішно можна було б вирішити без застосування такого суворого заходу покарання, як позбавлення волі. Якби законодавець прагнув досягти лише мети спеціального попередження, він міг би обмежитися заходами покарання у виді виправних робіт, забороною займатися визначеною діяльністю, покладанням обов'язку відшкодувати заподіяну шкоду і т.д. Однак при таких покараннях не може ефективно реалізуватися загально-попереджувальний вплив. Мети загальної превенції і мети спеціального попередження вимагають збереження в законі покарання у виді позбавлення волі на тривалий термін.

Позиція Б.А. Куринова, як бачимо, суперечлива. З одного боку, він доводив, що для досягнення мети спеціального попередження немає потреби в позбавленні волі, з іншого боку - затверджував, що рішення цієї задачі (при пріоритеті загальної превенції) диктує необхідність збереження зазначеного виду покарання, необґрунтовано заперечуючи загально-попереджувальну властивість покарань, не зв'язаних з позбавленням волі.

На мій погляд, не перебільшуючи ролі покарання, слід зазначити, що залякування поки ще служить стримуючим фактором. Тому шляхом підвищення загально-превентивного значення покарання за необережні злочини ті ж, що і покарання, призначуваного за замах, або вчинені умисно. Таким чином, покарання за необережні, як і за умисні злочини переслідує єдині цілі: спеціального і загального попередження. Розходження ж, як ми переконалися, складаються в способах їхнього досягнення, обумовлених специфікою даної категорії злочинів.

Висновки

Значна роль покарання у боротьбі зі злочинністю не виправдовує тенденції до його ужорсточення, яка спостерігалася багато років. На жаль, ця тенденція не змінилася і зараз. Вона знаходить свій вираз і у законодавстві, і у практиці його застосування. Досить зазначити, що в КК України з 512 санкцій 443 передбачають позбавлення волі, причому 124 - на строк до 10-15 років. Позбавлення волі превалює і в судовій практиці. Судами України за останні роки до позбавлення волі засуджувалося до 60% підсудних. Причини цього полягають, очевидно, не тільки в зростанні злочинності, а й в поширеності у громадській, в тому числі професійній, правосвідомості хибної думки, що найкращий засіб боротьби зі злочинністю - ужорсточення покарання. Таку позицію необхідно змінювати. Історія боротьби зі злочинністю у багатьох країнах, незалежно від їх суспільного ладу, свідчить, що ужорсточення покарання не дає бажаних наслідків. Навпаки, жорстокість покарання переконує винного в його несправедливості, робить засудженого більш жорстоким, породжує в його свідомості почуття образи, неповаги до суспільства, держави, її законів, тому значущість покарання у боротьбі зі злочинністю визначається не його жорстокістю, а справедливістю, невідворотністю, своєчасністю та неминучістю застосування за кожний вчинений злочин. Роль, значення і виконання мети покарання багато в чому залежать від правильності його призначення і реалізації. Воно повинно бути відповідним тяжкості вчиненого злочину. Тільки таке покарання винний та інші особи сприймають як остаточний і дійсно заслужений наслідок злочинної поведінки.

У різні часи і епохи суспільство дивилося на покарання під різними точками зору, виходячи з основних принципів, які панували на той час. І на сьогодні у світі немає єдиної точки зору щодо поняття покарання і мети покарання.

Але відповідно до чинного кримінального законодавства покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.

Основними ознаками покарання є те, що воно виступає заходом державного примусу і є юридичним наслідком злочину, має публічний характер, а також полягає у передбаченому законом обмеженні пав і свобод засудженого і виражає негативну оцінку держави і суспільства на вчинені злочинні дії. Покарання призначається лише особі, засудженій за учинення злочину і тягне за особою судимість.

Основна мета покарання полягає у карі і виправленні засудженого, попередженні нових злочинів як з боку злочинця так і з боку інших осіб.

Список використаної літератури

1. Конституція України. - К.: 1996.

2. Кримінальний кодекс України. - К.: Юрінком Інтер 2006. - ст. 50-64.

3. Науково-практичний коментар до кримінального кодексу України. - 4-те вид., перероб. Та доповн. / Відп. Ред. С.С. Яценко. - К.: А.С.К., 2006. - с. 106-128.

4. Комментарий к Уголовному кодексу РФ / под ред. Ю.И. Скуратова и В.М. Лебедева - М., 1997.

5. Бажанов М.І., Сташис В.В., Тацій В.Я. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для юрид. вузів і фак. - Київ-Харків: Юрінком Інтер-Право, 2002.

6. Бажанов М.Г. Уголовное право Украины. Общая часть. - Днепропетровск: Издательство «Пороги», 1992. - с. 130-136.

7. Батанін А.О., Клименко В.И. Забезпечення законності та проблеми смертної кари. К., 1993.

8. Воробей П.А., Коржанский М.Й., Щупаковский В.М. - Завдання і дії кримінального закону. - К., 1997

9. Дубинин Н.П. Генетика, поведение, ответственность. - М., 1989.

10. Дьомін Ю.М., Юлдашев С.О. Кримінальне право України. Навч. посіб. для студ. ВНЗ. - К.: МАУП, 2005.

11. Клименко В.А. Кримінальне право в запитаннях і відповідях. Загальна частина. - К.: Атака, 2003.

12. Коржанський М.Й. Кримінальне право України. Частина загальна. Курс лекцій. - К.,1996.

13. Матишевський П.С. Кримінальне право України. Загальна частина: Підруч. для студентів юрид. вузів і фак. - К.: Юрінком Інтер, 1997. - с. 303-308.

14. Мельник М.І., Клименко В.А. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник. - К.: Юридична думка, 2004.

15. Мельникова Ю.Б. Дифференциация ответственности и индивидуализация наказания - Красноярск, 1989.

16. Никифоров Б.С. Материалы теоретической конференции по вопросам советского исправительно-трудового права. - М., 1957 - с. 128.

17. Ной И.С. Сущность и функции уголовного наказания в Советском государстве. - Изд. Саратовского ун-та, 1973 - с. 28.

18. Утевский Б.С. Вопросы теории исправительно-трудового права и практики его применения. - М. 1957.

19. Фрейд З. Психоанализ. Религия. Культура. - М., 1992.

20. Шакун В.І. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник. - К.: НАВСУ. - “Правові джерела”, 1998.

21. Шаргородский М.Д. Наказание, его цели и эффективность. - Л., 1973, - с. 16.

Размещено на Allbest.ru