Загальна характеристика договору дарування

Визначальним для сучасних генеральних довіреностей (доручень) є положення, за яким доручення на укладення договору дарування, в якому не встановлено імені обдаровуваного, є нікчемним. В цій статті не вважається недоцільним висловлювати позицію авторів щодо некоректності поняття „генеральна довіреність” і проблеми в нотаріальній практиці і законодавстві стосовно розмежування понять довіреність та доручення. В сучасній юридичній практиці до останнього моменту посвідчуються довіреності, в яких передаються повноваження власника на розпорядження майном: продаж, дарування майна тощо. Тому необхідно звернути увагу, що з 01.01.2004 року подібні довіреності стають просто нікчемним. Тобто представник тепер буде вправі лише оформляти договір дарування від імені довірителя, а не розпоряджатись майном. Хоча вважається необхідним конкретизувати й інший момент, а саме на яке майно поширюються повноваження представника власника.

Суб'єктний склад договірних взаємовідносин зумовлює особливий інтерес в світлі спроби закласти в установчі документи право юридичної особи здійснювати дарування. Цікавим в цій ситуації має стати установчий договір, оскільки, з одного боку, буде закладено мету - отримання прибутку, а з іншого - право дарувати. Тут, на погляд авторів, все ж таки необхідно додержуватись принципів поділу юридичних осіб на підприємницькі і не підприємницькі. Останні можуть здійснювати дарування, оскільки в основі їх діяльності не повинна знаходитись мета - отримання прибутку. В усякому разі при зростанні кількості різноманітних фондів та непідприємницьких організацій, загальний рівень життя населення погіршується. Тому в основі діяльності підприємницьких структур має бути сплата податків, а держава має дбати про соціальне забезпечення населення. За ч. 3 ст. 720 ЦК передбачається навіть „не обтяжувати” статутних документів юридичної особи правом на пожертву, тобто пропонується надати це право будь-яким юридичним особам. Однак, вважається, що тут все ж таки необхідно чітко встановлювати податки на такі „пожертви” і особливо у випадках, коли такими пожертвами будуть розраховуватись за товари, будуть вноситись кошти в статути інших підприємств тощо.

Аналізуючи ж інших суб'єктів, які вправі здійснювати дарування, а саме: фізичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальна громада, звернемо увагу лише на той аспект, що для таких суб'єктів, яким є держава, обов'язково має зазначатись механізм реалізації повноважень на дарування. Це положення також стосується територіальної громади, оскільки для прийняття рішення про дарування від імені цих суб'єктів повинен існувати чіткий механізм узагальнення волі його суб'єктів.

Коротко характеризуючи договір пожертви можна зробити висновок, що він деякою мірою суперечить ч. 2 ст. 717 ЦК, оскільки визначаючи в ст. 730 ЦК права пожертвувача тим самим, одночасно, встановлюються обов'язки обдарованого. Так, якщо пожертвувач має право здійснювати контроль за використанням пожертви відповідно до мети, встановленої договором про пожертву, то обдарований повинен мати обов'язок забезпечити таке право.

Відносно ж мети, з якою може робитись пожертва, то вона не тільки не конкретизована, а й не сформульована в законі. Але вважається, що мета має задовольняти обидві сторони договору, а тому цю угоду необхідно вважати однозначно двосторонньою.

Про те, що договір дарування за ЦК може розглядатись як одностороння угода свідчать такі положення: що дарувальник вправі відмовитись від договору дарування до вручення речі обдаровуваному, а останній - якщо негайно заявить про відмову від прийняття дарунку (ст. 722 ЦК). Тому автори вважають, що договір дарування може посвідчуватись в нотаріальному порядку лише в присутності дарувальника, який має намір в наступному передати і дарунок, і договір дарування обдарованому. Це положення може мати місце на практиці при попередньому посвідченні договору дарування перед весіллям, днем народження тощо. Коли ж весілля не відбулось, дарувальник вправі звернутись до нотаріуса і сам скасувати такий договір, якщо ми визнаємо договір дарування одностороннім правочином.

Але не слід плутати наведений вище правочин з договором дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому (ст. 723 ЦК), оскільки останній вважається посвідченим як двосторонній правочин. Характерними рисами цього правочину є те, що не зважаючи на одностороннє зобов'язання за цією угодою дарувальника, обдаровуваний має право вимагати від дарувальника передання дарунка або відшкодування його вартості. Це положення зобов'язує дарувальника навіть більше ніж обдарованого належним чином зберігати дарунок, оскільки, як зазначалось раніше, в разі розірвання договору дарування обдарований зобов'язаний повернути дарунок лише тоді, коли він зберігся в натурі.

Договір дарування з обов'язком обдаровуваного на користь третьої особи (ст. 725 ЦК) передбачає істотні умови, які висуваються до обдарованого. Так, за договором дарування може бути встановлений обов'язок обдаровуваного вчинити певну дію майнового характеру на користь третьої особи або утриматися від її вчинення (передати грошову суму чи інше майно у власність, виплачувати грошову ренту, надати право довічного користування дарунком чи його частиною, не пред'являти вимог до третьої особи про виселення тощо).

Слід відмітити, що це положення стосується лише третіх осіб, а не дарувальника. При цьому, деякі умови цього підвиду договору дарування важко однозначно сприймати. Виходить, що обдарований приймаючи дарунок одночасно бере на себе зобов'язання виплатити частину вартості дарунка третій особі. Вважати, що обдарований буде сплачувати більше ніж отримує, не має підстав, але з урахуванням індексації та несвоєчасної сплати дарунок може бути за вартістю меншим від обов'язків обдарованого.

Отже існує ще багато думок стосовно даної теми, тому можна зробити загальний висновок, що договір дарування та пожертви у новому ЦК України зберігає принципові засади регулювання відносин у цій галузі, і дбає про додержанні законності і справедливості.

Список використаної літератури

1. Конституція України, прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - №30. - Ст. 141.

2. Цивільний кодекс України.

3. Цивільний кодекс Української РСР, затв. Законом Української РСР від 18 липня 1963 р. №1540-06 / Кодекси України. - К.: Юрінком Інтер, 1998. - Кн. 2.

4. Закон України «Про власність» від 7 лютого 1991 р. №697-12 // Відомості Верховної Ради України. - 1991. - №20. - Ст. 249.

5. Закон України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р. №1576-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. - 1991. - №49. - Ст. 682.

6. Закон України «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 р. №698-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. - 1991. - №14. - Ст. 168.

7. Постанова Верховної Ради України «Про право власності на окремі види майна» // ВВР. - 1992. - №35. - Ст. 517.

8. Інструкція про по порядок державної реєстрації право власності на об'єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичної та фізичних осіб. Затв. Наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 09.06. 98 №121.

9. Гречко В.В., Зіоменко Ю.І. „Конституційне право на особисту власність”. - К.: Політвидав. України, 1989. - 65 с.

10. Договір у цивільному та трудовому праві. Довідник Ч.1. - К: Видавничий дім „Юридична книга”, 2000. - 275 с

11. Зобов'язальне право: теорія і практика / За ред. О.В. Дзери. - К.: Юрінком Інтер, 1998 - 632 с.

12. Красавчиков О.А. Гражданско-правовой договор: понятия, содержание, функции: Сб. гражданско-правовой договор и его функции. - Свердловск, 1980. - 422 с.

13. За ред. Копєйчикова „Правознавство”. Підручник: 5-е видання перероблене та доповнене. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - 724 с.

14. Михайленко О.Р. Основи правознавства. - К., 1987 - 435 с.

15. Цивільне право України / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової, - К.: Юрінком Інтер, 1999. - 784 с.

16. Цивільне право України /За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової - К.: Юрінком Інтер, 2001. - 734 с.

17. Цивільне право України: Підручник: у 2 кн. / О.В. Дзера, Д.В. Боброва, А.С. Довгент та ін./ За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - 640 с.

18. Цивільне право Загальна частина / За ред. О.А. Підопригори, Д.В. Бобрової. - К.: Вен турі, 1995. - 311 с.

Додаток 1

ПРЕЗИДІЯ ДНІПРОПЕТРОВСЬКОГО ОБЛАСНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

від 19.05.99

(Витяг)

Положення ст. 17 Закону України "Про власність" (697-12)щодо виникнення спільної сумісної власності членів сім'ї на майно,придбане внаслідок їх спільної праці, не поширюються на правовідносини, які мали місце до набрання чинності цим Законом,тобто до 15 квітня 1991 р.

У серпні 1997 р. К. звернувся в суд із позовом до С. і Л. Про визнання договору дарування частково недійсним, визнання права власності на 1/2 будинку та її виділ і визначення порядку користування земельною ділянкою. Позивач зазначав, що з серпня 1985 р. по січень 1997 р. він перебував у фактичному шлюбі з С., вів із нею спільне господарство. В цей період вони за спільні та його особисті кошти збудували жилий будинок. У квітні 1997 р. С. без його згоди подарувала цей будинок своїй дочці Л. Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив визнати частково недійсним договір дарування жилого будинку, укладений 16 квітня 1997 р. Між С. та Л., визнати за ним право власності на 1/2 будинку з її виділом та визначити порядок користування земельною ділянкою.

Рішенням Царичанського районного суду від 4 серпня 1998 р.,залишеним без зміни ухвалою судової колегії в цивільних справах Дніпропетровського обласного суду від 3 вересня того ж року, позов було задоволене. Договір дарування будинку визнано частково недійсним. К. виділено у власність 52/100 будинку вартістю 6 тис. 927 грн., С. - 48/100 будинку вартістю 6 тис. 387 грн. Із зазначенням у тому й іншому випадку конкретних приміщень. На користь С. стягнуто з К. грошову компенсацію в розмірі 270 грн. За перевищення виділеної йому в натурі частини будинку. На сторони покладено обов'язок по переобладнанню будинку. Визначено порядок користування земельною ділянкою: К. та С. виділено частини ділянки площею 1629 кв. метрів кожному, в спільному користуванні залишено ділянку площею 472 кв. метри.

Заступник Голови Верховного Суду України порушив у протесті питання про скасування постановлених у справі судових рішень. Президія Дніпропетровського обласного суду протест задовольнила з таких підстав.

Задовольняючи позов, суд виходив із того, що позивач жив із відповідачкою однією сім'єю, разом із нею збудував спірний будинок, а тому він має право на 1/2 цього будинку і зазначена обставина є підставою для визнання договору дарування частково недійсним. Проте такі висновки не є обґрунтованими, оскільки суд дійшов їх без належного з'ясування обставин справи та оцінки наявних у ній доказів, порушивши вимоги статей 15, 30, 62 ЦПК(1501-06).

Визнаючи за позивачем право на 1/2 будинку, суд не встановив розміру його витрат на будівництво спірного будинку, не провів відповідних розрахунків, зазначивши, що встановлення розміру часток сторін є складним та неможливим, тому їх слід вважати рівними. При цьому суд також керувався положеннями ст. 17 Закону від 7 лютого 1991 р. "Про власність" (697-12), якою передбачено, що майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Проте положення наведеного Закону поширюються на правовідносини, які виникли після 15 квітня 1991 р., а суд визнав,що будівництво спірного будинку здійснювалось у 1986-1990 рр.

Виходячи з того, що позивач має право на 1/2 будинку, який С. подарувала Л.,суд визнав договір між останніми частково недійсним. Однак, виділивши позивачеві його частку, другу половину будинку суд виділив С., позбавивши таким чином права власності Л.,хоча договір дарування не було визнано повністю недійсним.

У договорі дарування зазначено, що спірний будинок розташовано на земельній ділянці площею 1350 кв. метрів. Згідно ж із технічним паспортом будинку та довідкою селищної ради площа земельної ділянки складає 700 кв. метрів. Це питання суд належним чином не з'ясував і визначив порядок користування земельною ділянкою загальною площею 3730 кв. метрів.

Залишаючи рішення районного суду без зміни, судова колегія обласного суду всупереч вимогам ст. 310 ЦПК (1503-06) не звернула уваги на допущені ним порушення.

Враховуючи наведене і керуючись статтями 337, 338 ЦПК (1503-06), президія Дніпропетровського обласного суду протест заступника Голови Верховного Суду України задовольнила, рішення Царичанського районного суду Дніпропетровської обласного та ухвалу судової колегії в цивільних справах Дніпропетровського обласного суду скасувала і направила справу на новий розгляд.

Надруковано: "Рішення Верховного Суду України", 2000 р.

Додаток 2

СУДОВА КОЛЕГІЯ В ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ

УХВАЛА

від 20.03.1996

Суд визнав договір дарування недійсним як мниму угоду без урахування того, що такою є угода, укладена про людське око, без наміру створити юридичні наслідки, тоді як оспорений договір було укладено з метою приховати передачу частини будинку у власність за плату і він міг бути визнаний недійсним як удавана угода із застосуванням правил, що регулюють договір купівлі-продажу, який сторони дійсно мали на увазі

(Витяг)

У червні 1993 р. Є. звернувся до суду з позовом до Є. О. про визнання недійсним договору дарування 1/2 частини жилого будинку.

Він зазначав, що за домовленістю Є. О. мала купити на його ім'я будинок, а він - подарувати відповідачці належну йому частину будинку. Ним виконано умови договору,а Є. О. від їх виконання ухилилася. Посилаючись на статті 48,56,57,244 ЦК(1540-06),Є. просив задовольнити позов.

Відповідачка позов не визнала і звернулась до Є. Із зустрічним позовом про визнання недійсним договору дарування і дійсним договору купівлі-продажу спірної частини жилого будинку.

Вона посилалась на те, що насправді мало місце не дарування, а купівля-продаж спірної частини жилого будинку за 15 тис. крб., і договір з цього приводу було повністю виконано і нею, і позивачем.

Є. О. просила задовольнити її позов на підставі ч. 2 ст. 58 ЦК(1540-06).

Справа розглядалася судами неодноразово. Останнім рішенням Кам'янобрідського районного суду від 22 лютого 1994 р., залишеним без зміни ухвалою судової колегії в цивільних справах Луганського обласного суду від 24 листопада 1994 р., позов Є. задоволено, договір дарування спірної частини жилого будинку визнано недійсним, у задоволенні зустрічного позову Є. О. відмовлено.

Постановою президії Луганського обласного суду від 26 квітня 1995 р. протест заступника прокурора Луганської області про скасування цих судових рішень відхилено.

Заступник Генерального прокурора України порушив у протесті питання про скасування всіх судових рішень у справі як таких, що не відповідають її обставинам та вимогам закону. Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України визнала, що протест підлягає задоволенню з таких підстав.

Постановляючи рішення, суд виходив з того, що сторони уклали договір дарування лише про людське око, без наміру створити юридичні наслідки (мнима угода), тому відповідно до ч. 1 ст. 58 ЦК(1540-06) він є недійсним. 15 тис. крб., які Є. отримав від Є.О. за дарування спірної частини будинку, він витратив на їх спільні господарські потреби, оскільки перебував з нею в зареєстрованому шлюбі. Отже, угода фактично не булла купівлею-продажем зазначеної частини будинку і підстав для визнання її такою немає.

Проте суд дійшов цього висновку на порушення вимог статей 15, 30, 40, 203 ЦПК (1501-06,1502-06) - без всебічного, повного й об'єктивного з'ясування дійсних обставин справи, прав та обов'язків сторін.

Згідно зі ст. 58 ЦК (1540-06), яку застосував суд, недійсною є угода, укладена лише про людське око, без наміру створити юридичні наслідки (мнима угода). Коли ж угоду укладено з метою приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі.

Суд встановив, що за одержану у власність спірну частину будинку Є.О. передала Є. визначену ними її вартість - 15 тис. крб., і таким чином угоду про оплатне відчуження цього майна було виконано. Але чому її визнано не удаваною, а мнимою, переконливих доводів суд не навів.

Висновок суду про витрачання Є. суми, одержаної за свою частку спірного будинку, на спільні з Є.О. господарські потреби не підтверджений доказами, які позивач мав подати згідно зі ст. 30 ЦПК (1501-06), а заперечення Є. О. з цього приводу не спростовані.

Фактично в рішенні залишилися без відповіді викладені у позовних заявах доводи, як щодо здійснення дарування за умови купівлі жилого будинку, так і щодо купівлі Є.О. спірного жилого будинку за належні їй кошти, що має значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до ст. 76 ЦК (1540-06) перебіг встановленого ст. 71 цього Кодексу строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов, тобто з дня, коли особа дізналася або мала дізнатися про порушення свого права. Чому суд вважав, що перебіг строку позовної давності почався з 1993 р., у рішенні не зазначено.

Оскільки за таких обставин погодитися з постановленими у справі рішеннями не можна, судова колегія Верховного Суду України скасувала їх, а справу направила на новий розгляд.

Надруковано: "Вісник Верховного Суду України", N 2,1997 р.

Размещено на Allbest.ru