Главная
Коллекция "Otherreferats"
Государство и право
Поняття та принципи діяльності державної служби
Поняття та принципи діяльності державної служби
Система, принципи та основні завдання державної служби України, її соціальний характер та принципи регулювання її діяльності. Інститут державної служби. Система професійного навчання державних службовців. Сучасні тенденції розвитку державної служби.
| Рубрика | Государство и право |
| Вид | курсовая работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 28.03.2011 |
| Размер файла | 78,9 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Законом про державну службу (розділ VI) передбачені підстави припинення державної служби. Окрім загальних підстав, передбачених законодавством України про працю, державна служба припиняється у разі порушенні умов реалізації права на державну службу, недотримання вимог пов'язаних з проходженням державної служби, досягнення державним службовцем граничного віку проходження служби, виявлення або виникнення обставин, що перешкоджають перебуванню на державній службі, відмови від прийняття присяги або її порушення, неподання або подання неправдивих відомостей щодо доходів службовця тощо.
Зміна керівників або складу державних органів не може бути підставою для припинення державної служби на займаній посаді з ініціативи новопризначених керівників, окрім державних службовців патронатної служби. Рішення щодо припинення державної служби може бути оскаржено державним службовцем безпосередньо у суді.
Особи, винні у порушенні законодавства про державну службу, несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно з чинним законодавством.
Дисциплінарна відповідальність застосовується до державного службовця за невиконання чи неналежне виконання службових обов'язків, перевищення своїх повноважень, порушення обмежень, пов'язаних з проходженням державної служби, а також за вчинок, який компрометує його як державного службовця або дискредитує орган, в якому він працює. Окрім дисциплінарних стягнень, передбачених чинним законодавством України про працю, до службовців можуть застосовуватися - попередження про неповну службову відповідність та затримка до одного року у присвоєнні чергового рангу або у призначенні на вищу посаду
Отже, Закон України "Про державну службу" має велике значення для вирішення ряду важливих проблем пов'язаних із соціальним та економічним розвитком країни, а також правовим положенням осіб, що працюють в органах виконавчої влади та їх апараті.
2.2 Система професійного навчання державних службовців
Запровадження адміністративної реформи, формування на сучасних засадах механізму держави та державного апарату, розвиток державної служби органічно пов'язані з професійною підготовкою кадрів.
Розвиток загальнонаціональної державної системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців здійснюється на конституційних засадах, концептуальних положеннях адміністративної реформи, на засадах оновленого законодавства про державну службу, освіту та інших законодавчих і нормативних актів.
В розробці засад розвитку професійної підготовки державних службовців неможливо обмежитися тільки рішенням поточних завдань. Стратегія професійного навчання кадрів - стратегія майбутнього держави. Визначення потреб в кадрах (кількісного та якісного - за спеціалізаціями та кваліфікаціями) обумовлено передусім станом і прогнозом розвитку соціально-економічних і політичних процесів, рівнем розвитку виробничих сил, завданнями управління, тими пріоритетами, на які наділено суспільство.
Загальнодержавна система підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців має свою цільову спрямованість, зміст та характерні риси єдиної. Вона виступає як єдина система освітньої діяльності з єдиними вимогами щодо формування змісту навчання, з мережею навчальних закладів, визначених у встановленому порядку, та зі своєю системою управління.
Становлення цієї системи йде одночасно в двох напрямах:
Перший. Становлення загальнонаціональної системи професійного навчання державних службовців йде шляхом впровадження системності в професійно-освітній процес на базі реалізації єдиної державної кадрової політики у сфері державної служби через визначення структури та змісту його професійної діяльності, професійно-кваліфікаційних характеристик посад державних службовців, цілей, пріоритетів і принципів професійного навчання, введення єдиних державних стандартів професійної підготовки та критеріїв оцінки їх досягнення з урахуванням різноманітності термінів, форм і методів навчання. Саме це має надати системі професійного навчання сутністні визначеність, цілісність, забезпечить неперервність і послідовність навчального процесу.
Другий. Становлення загальнонаціональної системи професійного навчання державних службовців йде також по лінії зміцнення керованості діяльності системи, взаємозв'язку та скоординованності дій всіх навчальних закладів, що здійснюють освітню діяльність у сфері державної служби.
Ст.1 Закону України "Про державну службу" визначає державну службу, як "професійну діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті." Ст.29 визначено, що державним службовцям створюються умови (треба підкреслити, що саме тільки умови) для навчання і підвищення кваліфікації у відповідних навчальних закладах (на факультетах) та шляхом самоосвіти.
Навчання у сучасному розумінні - це будь-яке заплановане вдосконалення поведінки того, хто вчиться, на основі нових знань, поглядів, цінностей, вмінь, навичок тощо. При цьому освіту можна розглядати як організовану комунікацію з метою навчання. Якщо виходити з цих положень, то система навчання державних службовців вирішує такі загальні завдання, щодо здійснення:
- підготовки державних службовців, як навчання з метою отримання особою певного нового для неї освітньо-кваліфікаційного рівня (спеціаліст, магістр) за спеціальністю, спрямованою на професійну діяльність в органах державної влади чи місцевого самоврядування. При цьому під підготовкою державного службовця необхідно розуміти і навчання особи, яка вже перебуває на державній службі, і особи, яка цілеспрямовано готується до державної служби.
- перепідготовки державних службовців, як навчання з метою отримання певного освітньо-кваліфікаційного рівня за іншою спеціальністю (спеціалізацією), спрямованою на професійну діяльність в органах державної влади чи місцевого самоврядування.
- підвищення кваліфікації державних службовців, як навчання, спрямоване на підвищення, тобто досягнення певного визначеного рівня загальної управлінської культури та що спеціалізується в межах певної категорії посад і спеціалізації на окремих функціях, завданнях, повноваженнях, що визначаються актуальними потребами сьогодення (для конкретної особи, конкретного органу державної влади чи місцевого самоврядування, для конкретної зміни державно-службових відносин тощо).
Система навчання державних службовців може успішно розвиватися тільки при постійно та якісно зростаючій потребі в наслідках їх діяльності. Необхідне створення нового мотиваційного механізму, не просто зобов'язуючого, а стимулюючого державного службовця постійно оновлювати свої професійні вміння та знання. Найбільш універсальний спосіб досягнення цього - пов'язати службове просування, атестацію з професійними досягненнями державного службовця, результатами його навчання.
Постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1997 року № 167 "Про затвердження Положення про систему підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців і Положення про єдиний порядок підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації керівників державних підприємств, установ і організацій" вперше зроблена спроба органічно "вбудувати" професійне навчання, підвищення кваліфікації державного службовця в його професійну діяльність, службову кар'єру. Визнано за необхідне проходження підвищення кваліфікації державним службовцем за професійними програмами в наступних випадках: при зарахуванні до кадрового резерву, зайнятті посад вищої категорії, перед черговою атестацією державного службовця, а також для фахівців, уперше прийнятих на державну службу, - протягом першого року їх роботи.
Протягом п'ятирічного циклу між атестаціями згідно зазначеної постанови Кабінету Міністрів України мають запроваджуватися й інші форми підвищення кваліфікації, а саме: тематичне навчання в короткотермінових і довготермінових семінарах, самоосвіта, стажування (в тому числі за кордоном), навчання за особистими річними планами резерву тощо. Але різні форми навчання будуть ефективними лише за умов обов'язковості його проходження, незалежного та неупередженого оцінювання наслідків навчання.
Отже, аналіз і незалежне та неупереджене оцінювання наслідків навчання має стати для кадрових служб органів державної влади чи місцевого самоврядування однією із засад функціонування державно-службових відносин.
Ст.29 Закону України "Про державну службу" визначено, що "результати навчання і підвищення кваліфікації є однією з підстав для просування по службі". На її виконання в кожному органі державної влади чи місцевого самоврядування розробляються річні та перспективні плани роботи з кадрами, в яких визначаються заходи зокрема щодо підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації тощо.
Досвід розвинутих демократичних правових держав із сталою, із своїми національними традиціями та досвідом державною (публічною, громадянською) службою свідчить, що результати навчання державних службовців є умовою як для просування по службі, так і присвоєння чергового рангу, чину, звання тощо, підвищення заробітної плати тощо. Прийом на державну службу та просування по ній мають бути також органічно пов'язані з безперервним навчанням державних службовців.
Багато в становленні системи навчання державних службовців, особливо в забезпеченні його безперервності, обов'язковості, залежить від зміни відношення до нього як з боку керівників, так і з боку працівників органів державної влади та місцевого самоврядування. Важливо в загальнодержавному масштабі досягти того, щоб систематичне професійне навчання службовців стало складовою їх професійної діяльності, не особистою ініціативою, а обов'язковою вимогою, частиною державно-управлінської діяльності та здійснювалося за рахунок державного бюджету.
В той же час необхідним є створення нового мотиваційного механізму, не лише стимулюючого, а такого, що ставить службовця перед необхідністю постійного оновлення своїх професійних знань, умінь та навичок. Досвід цивілізованих країн засвідчує, що необхідно пов'язати службове просування, розмір заробітної плати з рівнем кваліфікації, компетенції, діловими якостями, щоб професійна підготовка, підвищення кваліфікації службовця були органічно вбудовані до його професійної діяльності, службової кар'єри, оплати праці. В таких умовах, а також з удосконаленням порядку проведення атестації, присвоєння чергового рангу підвищиться мотивація до праці та відповідальність службовця за свій професійний розвиток.
Нині реально існують і функціонують шість підсистем професійного навчання державних службовців з урахуванням відомчої специфіки їх діяльності:
- працююча під керівництвом Головного управління державної служби України система навчання державних службовців органів державної влади та місцевого самоврядування;
- система навчання кадрів силових структур - за відомчою підпорядкованістю;
- система навчання службовців юридичних установ і судових органів;
- система навчання службовців сфери сільського господарства;
- система навчання службовців сфери охорони здоров'я;
- система навчання службовців сфери зайнятості населення.
У перелічених системах здійснюється перепідготовка та підвищення кваліфікації державних службовців. Разом із тим координація їх діяльності має бути зосереджена в повноваженнях центрального органу виконавчої влади, відповідального за проведення державної кадрової політики у сфері державної служби.
Центральне місце та провідна роль в структурі навчальних закладів навчання державних службовців належить Українській Академії державного управління при Президентові України, яка здійснює підготовку та підвищення кваліфікації державних службовців, які займають посади І - IV категорій.
Мережа навчальних закладів підвищення кваліфікації за останній період розширилася в результаті створення обласними державними адміністраціями регіональних центрів підвищення кваліфікації державних службовців. Головний напрям їх діяльності - підвищення кваліфікації державних службовців місцевих органів державної влади та місцевого самоврядування, керівників державних підприємств, установ і організацій, осіб, включених до кадрового резерву на зайняття цих посад.
3. Сучасні тенденції розвитку державної служби
П. Браун у своїй книзі поділяє державних службовців за ролями, які їм відведено в процесі політики:
1) ті, що роблять, - забезпечують взаємодію при формуванні курсу політики: збирання інформації з конкретних питань шляхом формальних консультацій із зацікавленими групами чи громадськістю;
2) ті, що беруть, - працюють "на прийом", оскільки на них спрямовані лобістські зусилля об'єднаних спільними інтересами організованих груп, які намагаються вирішальне впливати на курс державної політики.
Основним завданням при виконанні першої ролі є принцип дієвого керівництва процесом консультування, оскільки вимагає налагодження чіткої, професійної взаємодії з організованими групами, об'єднаними спільними інтересами, та громадськістю в цілому. В минулому найпоширенішим засобом цього було створення спеціальних груп (які суттєво не впливають на розробку і здійснення політики, а є своєрідним "громовідводом" і прикриттям). Зараз ми спостерігаємо тіснішу взаємодію через розширення меж формальних консультацій з громадськістю (соціологічні опитування, плебісцити тощо).
Можна вказати дві суттєві тенденції сучасності в основних принципах суспільних взаємин:
- формальні консультації з громадськістю;
- партнерство.
Так, наприклад, основним напрямом політики уряду Канади визначається "прямування шляхом консультацій з канадцями й сприяння таким консультаціям у процесі розробки державної політики і побудови програм і послуг".
Консультативний процес починає розвиватися і в Україні. Прикладом цьому є останній референдум щодо політичного устрою держави та обговорення податкового кодексу. Це означає залучення громадян до активного суспільного життя та підвищення довіри до державних установ. Подальшим удосконаленням у цьому процесі має стати розвиток консультативного процесу на регіональному рівні та поглиблення партнерських взаємовідносин центр - регіон. Це означатиме підвищення компетентності в управлінні консультативним процесом та формування політичної культури співпраці.
Можемо назвати такі елементи успішного управління процесом участі громадян у формуванні політики:
- зважання і врахування інтересів, цінностей (суб-культур) та стратегічних напрямів груп-учасників процесу політики;
- усвідомлення і ставлення до участі громадськості як до ланки, що зв'язує ці субкультури, узгоджує розбіжності.
Принципи дієвого керівництва при консультуванні мають містити чітко сформульовані цілі й очікування та деталі цього процесу. Тобто, перш ніж започатковувати нову консультативну ініціативу, слід розробити план такого процесу. Це ще раз підтверджує необхідність і важливість стратегічного планування, про що йшлося в другому розділі.
Важливо чітко розробити порядок денний проведення семінарів, зустрічей з громадськістю. Для цього слід завчасно поширювати необхідну інформацію щодо змісту та порядку проведення. Відкритий і своєчасний обмін інформацією, знаннями та позиціями поліпшить консультаційний процес та сприятиме розвиткові культури взаємостосунків.
Важливим пунктом дієвого консультування є встановлення і підтримання зворотного зв'язку як чіткої та зрозумілої інформації про реакцію зацікавлених сторін. Для ефективного здійснення зворотного зв'язку слід:
- інформувати про чітко сформульовані очікування (прагнення, наміри, коментарі тощо);
- надавати необхідний час для ознайомлення й розповсюдження документів серед зацікавлених сторін.
Ще одним необхідним пунктом поліпшення дієвості керівництва при консультуванні є узгодження термінів з реаліями зацікавлених сторін. Найбільша проблема стосовно цього пункту - час, він є ключовим моментом для участі кожного учасника. Тому слід залучити громадськість і зацікавлені сторони до встановлення орієнтирів і параметрів, розробити чіткі правила щодо процесу прийняття рішень, адже дієве консультування - це те саме,
що й партнерство. Особливу увагу слід звернути на те, щоб порядок денний і процес були об'єктом переговорів. При цьому слід визнати, що не всі зацікавлені сторони є рівноправними учасниками процесу, оскільки окремі групи мають специфічні інтереси. Передусім це:
- різне розуміння державних інтересів;
- різниця у владі та зв'язок інтересів з питаннями політики.
Наслідком такої диференціації є відсутність консенсусу між учасниками процесу. Тож нагально необхідно встановити рівновагу між учасниками для створення "рівного ігрового поля", незважаючи на фінансові, географічні та інші статуси.
Наступною умовою поліпшення дієвості процесу консультування є заохочення зацікавлених сторін до цього процесу через їхню безпосередню участь. Відчуття присутності у процесі - суттєвий аспект взаємостосунків у державному управлінні. І тут важливі дві умови:
- консультації мають відповідати самому змісту консультування, тобто їх не слід використовувати для повідомлення вже прийнятого рішення. Адже під час консультування виявляються ідеї, які не можуть бути заздалегідь визначені, і консультування доти відповідає своєму принципу, доки варіанти вибору залишаються відкритими;
- відчуття відповідальності за рекомендації, оскільки метою цієї діяльності є досягнення згоди учасників та бачення у прийнятому рішенні свого внеску.
Для забезпечення повноцінної презентації учасників, яким бракує ресурсів чи досвіду, слід залучити зовнішню фінансову підтримку. Загалом фінансування необхідно розглядати чітко, відкрито, з ознайомленням усіх потенційних учасників.
Професіоналізм в аналітичній роботі з метою вибору напряму політики є ще одним важливим пунктом організації інтересів при розробці курсу політики. Професіоналізм передбачає залучення всіх зацікавлених до консультацій для забезпечення дисциплінованої участі організованих груп при формуванні курсу політики. Це ще раз підтверджує необхідність прозорості та відкритості процедури. та наголошенні на цінностях процесу політики. Е. Ліндквіст подає дві рекомендації державним службовцям для вдосконалення аналізу й управління зв'язками зі спільнотами політики:
- вдосконалення вміння аналізувати і надавати форми зовнішньому оточенню, не обмежуючись рамками аналізу проблем;
- здатність виходити за межі своїх вузьковідомчих інтересів і діяти в інтересах більших спільнот політики (можливо, стають керівниками цих спільнот).
Наступним пунктом аналізу є горизонтальні взаємини між службовцями різних державних інституцій. Горизонтальні перспективи мають вирішальну силу при вирішенні суспільно-політичних проблем. Постійна необхідність встановлення горизонтальних зв'язків - надійний засіб досягнення цілей і загалом перспектива розвитку держави. При цьому слід зазначити, що ця тема є малодослідженою. Наголошуючи, що майбутнє в аналізі державної політики належить горизонтальним зв'язкам, відзначимо їхній генеральний напрям на поліпшення якості курсу політики й рішень шляхом максимізації взаємодії між різними секторами в організації. Та все ж слід акцентувати увагу на недоліках горизонтальних взаємин. Державним службовцям, що зосередили в своїх руках значну владу, особливо високопоставленим, досить багато часу доводиться витрачати на латеральні консультації. Інакше кажучи, тут значну силу має корпоративна чи бюрократична культура. Дж. Андерсон називає горизонтальні зв'язки найслабшими в суспільній системі сучасної демократії, оскільки вони пов'язані з фундаментальними характеристиками уряду і системи врядування в цілому.
Специфікою сьогодення є необхідність для політиків мати знання і досвід бюрократії, аби оволодіти суспільною технологією. Адже ступінь залежності розробників курсу політики від бюрократичної культури і фахівців з технологій все більше зростає, як зростає і роль бюрократії в сучасному суспільстві через розширення інтеґративно-технологічних процесів у ньому.
Контактування з державними службовцями при виробленні політики є нагально необхідною умовою для успішного втілення її в життя, оскільки "більшість урядових рішень. беруть початок у бюрократії". Окрім того, політики перебувають при владі значно менше, ніж бюрократичний апарат, і доступ до нього знайти значно легше, ніж до Кабінету Міністрів загалом чи політичних діячів високого ранґу. Апарат має найбільший вплив на формування деталей політики, а тому підтримання тісних зв'язків з ним - запорука ефективності розробки і впровадження державної політики.
Важливим положенням у цьому плані є врахування думок та ідей оточення (радників, помічників, державних службовців тощо). Доречним буде згадати Н. Мак'явеллі: "Щоб судити про розум владаря, треба побачити його оточення. Якщо наближені діловиті й віддані, владаря можна вважати мудрим, бо він зумів розпізнати гідних помічників і прихилити їх до себе".
Ще одним суттєвим моментом є вміння політиків добре розбиратися в реакціях населення й розуміти його суспільні пріоритети, тобто здатність відчувати настрої електорату. Тут слід враховувати поради державних службовців, які вони надають політикам. Найперше - це розрахунок серед груп та окремих громадян матеріальних витрат і корисності альтернативних курсів політики і програм та інформація про нематеріальні затрати й корисність. Державні службовці діють відповідно до визначальних засад культури управління, яка, в свою чергу, передбачає:
- планування людських ресурсів органу влади, визначення потреби в кадрах та джерел їх задоволення, розроблення стратегічної кадрової політики;
- процес формування кадрового складу - відбір, приймання на роботу, заміщення посади, скорочення, рух кадрів, звільнення з роботи. Розроблення кваліфікаційних вимог до працівника;
- організація праці - розстановка службовців, створення умов для продуктивної праці, підвищення кваліфікації, перепідготовка, самоосвіта працюючих;
- розподіл функціональних обов'язків та складання графіка роботи;
- оцінка діяльності (атестація та переатестація) персоналу, визначення потенційних здібностей працюючих;
- оплата й матеріальне стимулювання праці;
- охорона праці та здоров'я працюючих;
- формування системи комунікації всередині організації. Турбота про соціально-психологічний клімат, виховання, розв'язання конфліктів;
- інформаційно-аналітична робота з персоналом.
Для повноти методології культури управління як виду діяльності наведемо такі основні чинники, що впливають на її рівень:
- загальнокультурний розвиток країни, її матеріальний і духовний стан на певному етапі, що визначає організаційну культуру конкретної системи управління, її суб'єктів;
- розвиток конкретного об'єкта управління, стан його потенціалу, зв'язки із зовнішнім середовищем, стан технології, його конкурентоспроможність, можливість через технологічний порядок впливати на систему управління власним виробництвом;
- стан правового забезпечення виробництва, всіх видів суспільне корисної діяльності, відповідності правових норм країни потребам конкретної організації, можливості спиратись на правовий базис країни й конкретного об'єкта управління;
- система зовнішніх зв'язків, зовнішніх "подразників", які стосуються безпосередньо конкретного об'єкта управління, а отже, і конкретного виду управлінської діяльності організації, її культури, каналів доступу сторонньої культури управління; ступінь інтенсивності такої доступності, їх об'єктивний чи суб'єктивний характер;
- організаційно-правовий та організаційно-культурний порядок на підприємстві, установі чи в навчальному закладі, рівень його культури, загальні, національні, галузеві, конкретно-виробничі (організаційні) схеми поведінки робітників, що забезпечують запрограмований рівень культури управлінського персоналу;
- програми розрахункової ефективності праці управлінського персоналу, їх місце і роль у підвищенні продуктивності праці через культуру постановки справи, культуру управлінських комунікацій, через систему управлінських рішень, внесених у технологію виготовлення продукту (матеріального чи духовного).
Процес управління має не тільки змістовний, організаційний, а й технологічний бік. Технологія процесу управління вміщує три основні компоненти:
1. Організація інформаційної системи. (Управлінська інформація - це сукупність даних про стан об'єкта й суб'єкта управління.) Комунікаційні процеси супроводжують увесь процес управління.
2. Документування управлінської діяльності, документообіг у процесі управління.
3. Процедури, що розробляються для всіх видів управлінської діяльності (підготовка перспективного плану, проведення нарад, зборів тощо).
В основі західної культури управління лежить принцип формування організаційного порядку, тобто системи норм, правил, зв'язків, які сприяють створенню видимості автоматично функціонуючої організації. Роль керівника передовсім виявляється у розробці, формуванні та вдосконаленні цього порядку за мінімального особистого втручання в роботу підлеглих. У багатьох організаціях одночасно діють декілька програм для вирішення будь-яких проблем. Вони розробляються і втілюються змішаною групою спеціалістів (горизонтальна структура тимчасового типу). Програми забезпечують самореґуляцію найважливіших процесів в організації. Окрім цього, дуже багато вирішується в усній формі, без письмових наказів, завдяки високому ступеню взаємообов'язковості співробітників. Відповідно горизонтальна ділова культура - це культура угод (конвенцій), відпрацьована протягом багатьох років ненасильницької взаємодії, узгодження інтересів і дій.
Висновки
Державна політика відіграє надзвичайно важливу роль у суспільному житті. Саме вона покликана своєчасно виявляти назрілі проблеми розвитку суспільства, аналізувати їх, установлювати причини виникнення, складнощі, суперечливість та знаходити шляхи вирішення цих проблем. У сфері державної політики приймаються відповідні державно-політичні рішення, розробляється відповідний інструментарій, створюється механізм їх реалізації.
Дуже важливим для майбутнього ладу держави, організації її внутрішнього механізму, продуктивності діяльності цілого держаного механізму є положенням Конституції України проте, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову, що дає змогу запобігати диктаторству будь-якої з них і водночас організовувати їх спільну діяльність на сонові взаємозалежності та взаємодії у процесі реалізації єдиної влади.
Відповідно до Конституції державна влада здійснюється на підставі законодавчих програм.
Кожна з гілок влади виконує лише свої повноваження, ні в якому разі не підміняючи одна одну. Тільки в єдності всі вони разом творить єдину державну владу. Законодавча влада творить закон, виконавча - їх виконує, а судова здійснює правосуддя. Особливе місце серед органів державної влади замає Президент, він здійснює об'єднуючу функцію, безпосередньо впливає на діяльність всіх органів у процесі здійснення державної влади.
Але ефективність діяльності державного апарату залежить не тільки від того, наскільки чітко розмежені функції між гілками влади, але і від того, наскільки ефективно побудована система “ваг і стримувань”.
Розмежовування повноважень не передбачає їх повної невзаємодії. Навпаки, їх постійна, тісна взаємодія в здійсненні державної влади є дуже важливою.
Список використаної літератури
1. Конституція України.
2. Закон України “Про вибори Президента України”.
3. Регламент Верховної Ради України.
4. Закон України “Про Конституційний Суд України”.
5. Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні”.
6. Закон України “Про арбітражний суд”.
7. Закон України “Про прокуратуру”.
8. Основи держави і права: навчальний посібник. За ред. А.М. Колодія і А.Ю. Олейника. - К., 2003.
9. Загальна теорія держави і права. За ред. В.В. Копейчикова. - К.: Юрінком Інтер, 1999.
10. Конституція - Основний закон України в запитаннях і відповідях. Навч. посібник з основних положень Конституції України. В. Нор, П. Стецюк. - К., 2005.
11. Конституційне право України. Під ред. В.Ф. Погорілка. - К., 1999.
12. Президент України. Ф.Г. Барчук, бібліотека, Нова Конституція України. - К.: Ін Юрс, 2005.
13. Хрестоматія з правознавства.2-ге видання, доповнене, Укладачі І.П. Козінцев, Л.М. Козаченко. - К.: Юрінком Інтер, 2004.
14. Правознавство, навчальний підручник. За ред. В.В. Копейчикова, - К.: Юрінком Інтер, 1999.
15. Рабіновіч П.М. Загальна теорія права та держави: Конспект лекцій. - Львів: Редак. - видав. Відділ Львівського ун-ту, 2002.
16. Хропанюк В.Н. Теория государства и права: Учебн. Пособие для высших учебных заведений (Под ред. В.Г. Стреказова. - М.: ИПП “Отечество”, 1996.
17. Марущак В.П. Державне управління: планування і ринок. - К.: Вид-во УАДУ, 2005.
18. Матійчик Я. Деякі аспекти проблеми бюрократизації, управлінської й політичної культури в контексті національної безпеки України // Вісн. Укр. Академії держ. управління при Президентові України. - 1999. - № 2.
19. Наумкина С.М. Социально-политические аспекты управлення. - Одесса, 2004.
20. Нижник Н. Р, Державне управління в Україні: проблеми і перспективи // Вісн. Укр. Академії держ. управління при Президентові України. - 2004. - № 1.
21. Нижник Н.Р., Мосов С. Механізм розроблення та ухвалення рішень у системі державного управління // Вісн. Укр. Академії держ. управління при Президентові України. - 2004. - № 4.
22. Нижник Н. Р" Машков О.А. Системний підхід в організації державного управління: Навч. посіб. / За заг. ред. Н.Р. Нижник. - К.: Вид-во УАДУ, 2005.
23. Норт Д. Інституції, інституційна зміна та функціонування економіки / Пер. з англ. І. Дзюб. - К.: Основи, 2000.
Размещено на Allbest.ru
Подобные документы
Основні конституційні положення, які розкривають соціальний характер державної служби. Соціальний характер державної служби. Якості: політичними, професійними, моральні, фізичні, комунікабельні. Соціальний характер державної служби.
реферат [13,7 K], добавлен 12.04.2007Характеристика нормативно-правового регулювання діяльності державної служби. Матеріальне та соціально-побутове забезпечення державних службовців. Проходження державної служби в державних органах та їх апараті. Етапи та шляхи реформування державної служби.
курсовая работа [33,6 K], добавлен 16.09.2010Види держслужби. Загальна класифікація видів державної служби. Необхідність чіткого розмежування видів державної служби. Основні відмінності видів державної служби. Особливості мілітаризованої державної служби. Особливості цивільної державної служби.
контрольная работа [34,5 K], добавлен 20.05.2008Поняття, предмет, метод адміністративного права України. Поняття та принципи державної служби. Посада - головний компонент державної служби як юридичного інституту. Повноваження державного службовця. Підвищення кваліфікації державних службовців.
контрольная работа [22,8 K], добавлен 19.11.2011Поняття, принципи та функції атестації державних службовців. Досвід її проведення в країнах Європейського Союзу, США і Канаді. Атестація держслужбовців Східних країн (Китаю та Японії). Удосконалення її механізму в умовах реформування державної служби.
курсовая работа [49,2 K], добавлен 24.03.2015Характеристика державних службовців Франції: функціонери, сезонні робочі. Аналіз єдиної централізованої державної служби Китаю. Розгляд принципів реформування державної служби в більшості країн: рентабельність управління, орієнтація на кінцевий результат.
презентация [440,9 K], добавлен 31.03.2013Основні завдання адміністративної реформи. Функції державної служби, удосконалення її правового регулювання. Формування системи управління персоналом та професійний розвиток державних службовців. Боротьба з корупцією як стратегічне завдання влади.
реферат [49,1 K], добавлен 06.05.2014Службові і посадові особи: зміст понять та їх співвідношення. Суспільна роль та функції державної служби в Україні. Соціальний захист державних службовців як необхідна умова забезпечення їх діяльності в період входження до європейських структур.
магистерская работа [243,7 K], добавлен 31.08.2011Реалізація єдиної державної податкової політики. Державна податкова адміністрація України. Функції Державної податкової служби. Права податкової служби. Посадові особи органів Державної податкової служби України, їх завдання, функції та спеціальні звання.
контрольная работа [77,6 K], добавлен 19.09.2013Органи Державної виконавчої служби України: правовий статус, функції, повноваження. Правове становище державного виконавця. Повноваження, обов’язки, права державного виконавця. Порядок призначення працівників органів державної виконавчої служби.
курсовая работа [58,6 K], добавлен 18.01.2011
