Конституційний Суд дає офіційне тлумачення Конституції і законів України. Рішення Конституційного Суду із зазначених питань є обов'язковими для виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені. Законодавець не має права видавати законоположення, які Конституційний Суд визнав невідповідними Конституції.

Конституційний Суд за зверненням Президента чи Кабінету Міністрів дає висновок про відповідність Конституції України чинних або внесених на розгляд Верховної Ради міжнародних договорів.

Конституційний Суд має межі своїх повноважень. Він не повинен підміняти законодавця, улагоджувати політичні конфлікти, що виходять за правові рамки. До його повноважень не належать питання законності актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим і органів місцевого самоврядування, а також інші питання, віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції.

Конституційний Суд складається з 18 суддів, що призначаються в однаковому кількісному співвідношенні (по 6 суддів) відповідно Президентом, Верховною Радою, з'їздом судів України на строк 10 років.

Голова Конституційного Суду обирається на спеціальному пленарному засіданні Конституційного суду із складу суддів Конституційного Суду шляхом таємного голосування на трирічний строк без права його продовження.

Суддею Конституційного Суду може бути громадянин України, який на день призначення досяг 40 років, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менш як 10 років, проживає в Україні протягом останніх 20 років і володіє українською мовою.

Повноваження Конституційного Суду визначені Конституцією України (розділ XII) і Законом України від 16 жовтня 1996 р. "Про Конституційний Суд України".

Верховний Суд є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції. Він очолює загальну судову систему і здійснює вищий судовий контроль і нагляд за судовою діяльністю всіх загальних судів. Верховний Суд має право переглянути будь-яке рішення нижчих судів, уповноважений розглянути і вирішити кримінальні і цивільні питання особливої складності і винятковості. Вироки та інші рішення Верховного Суду є остаточними, їх перегляд можливий тільки в порядку нагляду Пленумом Верховного Суду -- найвищою судовою інстанцією держави.

Голова Верховного Суду обирається на посаду шляхом таємного голосування Пленумом Верховного Суду.

Вищий арбітражний суд є вищим судовим органом у системі судів спеціальної -- господарської юрисдикції. Він очолює систему арбітражних судів; контролює і наглядає за судовою діяльністю арбітражних судів, які здійснюють правосуддя в господарських відносинах (вирішення господарських спорів, що виникають між підприємствами, установами, організаціями при укладанні господарських договорів, їх розірванні і виконанні; спорів між цими суб'єктами з приводу визнання права власності на майно, вимоги вилучення його з чужого незаконного володіння та ін.; вирішення спорів, що виникають у сфері управління, які не відповідають законодавству і порушують права та інтереси юридичних осіб, які охороняються законом).

Повноваження Вищого арбітражного суду, а також арбітражного суду Автономної Республіки Крим, обласних арбітражних судів визначені Законом України від 4 червня 1991 р. "Про арбітражний суд".

Вищим органом для військових судів є Військова колегія Верховного Суду України. Військові суди регіонів -- Південного, Західного, Центрального і Військово-Морських сил -- дорівню-ються до загальних судів обласного рівня. У місцях дислокації військ діють військові суди гарнізонів, які фактично дорівню-ються до районних, міських судів. Усього в Україні функціонує 120 військових судів.

Відповідно до Закону України "Про судоустрій" військові суди здійснюють правосуддя в Збройних Силах та інших військових формуваннях, які створюються Верховною Радою і Президентом України. Вони також здійснюють правосуддя відносно до військовозобов'язаних під час проходження ними зборів. Діяльність військових судів спрямована на охорону від будь-яких посягань на безпеку країни, боєздатність її Збройних Сил та інших військових формувань; захист прав і законних інтересів військових частин, установ і організацій.

Місцеві суди -- Верховний суд Автономної Республіки Крим, обласний (Київський і Севастопольський міський) суд, міжрайонні (окружні), районні міські народні суди; військові суди в Збройних Силах України (гарнізонні, регіональні, Військово-Морських сил); арбітражний суд Автономної Республіки Крим та обласні арбітражні суди.

Місцеві загальні суди здійснюють правосуддя шляхом розгляду і вирішення цивільних, кримінальних, адміністративних справ. До компетенції загальних судів також належить розгляд скарг громадян на рішення і дії виконавчих органів та їх посадових осіб, якщо вони, на думку скаржника, порушують його права, свободи або законні інтереси.

Загальні суди відрізняються за інстанціями:

-- суд першої інстанції -- суд, який розглядає будь-яку справу і вирішує ЇЇ своїм вироком (у кримінальних справах), рішенням (у цивільних справах) або постановою (у адміністративних справах або скаргах);

-- суд другої інстанції, або касаційний, -- суд, який перевіряє за скаргою (касаційною) зацікавлених учасників судового розгляду або за протестом (касаційним) прокурора правильність вирішення справи судом першої інстанції, якщо його рішення не набрало законної сили.

Судом першої інстанції може бути будь-який суд -- від районного до Верховного Суду; судом другої інстанції (касаційним) є обласні суди стосовно рішень, винесених районними (міськими) і окружними судами; Верховний Суд -- стосовно рішень, винесених обласними і рівними до них судами.

Судді обіймають посаду безстрокова, за винятком тих, хто призначається на посаду вперше. Перше призначення на посаду професійного судді строком на 5 років здійснюється Президентом. Усі інші судді, крім суддів Конституційного Суду, обираються Верховною Радою безстроково.

На посаду судді кваліфікаційна комісія суддів може рекомендувати громадянина України не молодше 25 років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи у галузі права не менше ніж три роки, проживає в Україні не менше ніж 10 років і володіє українською мовою.

Професійні судді не можуть належати до політичних партій і профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати мандат депутата, обіймати інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької, творчої.

Судді без згоди Верховної Ради не можуть бути затримані або заарештовані до винесення обвинувального вироку судом.

7. Правоохоронні та контрольно-наглядові органи

Правоохоронні органи -- органи прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, митні органи, органи охорони державного кордону, органи державної податкової служби, державної контрольно-ревізійної служби, рибоохорони, державної лісової охорони, інші органи, що здійснюють правозастосовні та правоохоронні функції.

Правоохоронна діяльність визначається правоохоронною функцією держави, здійснюється в рамках правоохоронних відносин, повинна відповідати їх принципам.

Державно-владна діяльність правоохоронних органів виражається в тому, що вони як частина механізму держави мають компетенцію розглядати різного роду юридичних справ і спираються на можливість застосування державного примусу.

Правоохоронна діяльність за своєю структурою поділяється на:

* запобігання виникненню умов і причин суспільне небезпечного явища;

* припинення процесу їх розвитку;

* ліквідацію наслідків.

Прокуратура -- специфічний орган державного управління, наділений правоохоронними і контрольно-наглядовими функціями.

На прокуратуру України покладаються завдання:

-- підтримання державного обвинувачення в суді;

- представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом;

- нагляд за додержанням законів органами, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;

- нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

Прокуратура України здійснює нагляд за додержанням законів у діяльності Служби безпеки України та органів внутрішніх справ (центральний орган -- Міністерство внутрішніх справ України).

Відповідно до Конституції України розроблена Концепція реформування прокуратури. Конституція залишає за прокуратурою функції:

-- підтримання державного обвинувачення і представництво інтересів громадянина і держави в суді;

-- нагляд за оперативно-розшуковою діяльністю, слідством, дізнанням, додержанням кримінально-виконавчого законодавства.

Структура прокуратури: Генеральна прокуратура України, прокуратура Автономної Республіки Крим, прокуратура областей і районів (міст). Є окремі підрозділи прокуратури -- на транспорті, у водних басейнах, виправно-трудових закладах; військова прокуратура -- у Збройних Силах і Військове-Морському флоті України.

Генеральний прокурор, який очолює прокуратуру, призначається Президентом за згодою Верховної Ради строком на 5 років і звільняється з посади Президентом. Верховна Рада може висловити недовіру прокурору України, що має наслідком його відставку з посади.

Всі нижчестоячі прокурори призначаються Генеральним прокурором також строком на 5 років. Прокурорами і слідчими прокуратури можуть бути призначені тільки громадяни України, що мають вищу юридичну освіту, необхідні ділові і моральні якості і досягли встановленого законом віку (для прокурорів району міста -- не менше ніж 25 років).

Служба безпеки України -- державний правоохоронний орган спеціального призначення. Його завдання -- захист незалежності України, її конституційного ладу, територіальної цілісності та обороноздатності від розвідувально-підривної діяльності служб іноземних держав, а усередині країни -- від підривної діяльності з боку злочинних організацій, груп людей або навіть окремих осіб; боротьба з організованою злочинністю, мафією, корупцією, що створюють загрозу життєво важливим інтересам України.

Систему Служби безпеки України становлять Центральне управління, підпорядковані йому регіональні органи, Служба безпеки Автономної Республіки Крим, органи військової контррозвідки, військові формування, а також навчальні науково-дослідні та інші установи. Центральне управління Служби безпеки України видає положення, накази, розпорядження, інструкції, дає вказівки, обов'язкові для виконання в системі Служби безпеки України.

Найчисленніша ланка правоохоронних органів -- органи МВС України (див. "Роль органів внутрішніх справ у механізмі правової держави").

До недержавних правоохоронних органів належать адвокатури, адвокатські компанії, недержавні розшукові, охоронні і деякі інші установи відповідного призначення. Недержавні організації створюються для охорони приватних, групових інтересів, а не для охорони публічних інтересів. У цьому полягає їхня відмінність. Проте всі вони покликані служити інтересам особи та суспільства.

Важливою ланкою контрольно-наглядових органів держави є державні інспекції (адміністрації).

Державні служби (інспекції, адміністрації) -- санітарні, податкові, протипожежні та ін. -- спеціальні державні органи. Вони покликані здійснювати функції контролю і нагляду за дотриманням підприємствами, організаціями, установами, посадовими особами і громадянами окремих установлених відповідними правовими актами правил: санітарних, податкових, протипожежних, ветеринарних та ін.

Наприклад, державна податкова адміністрація здійснює функцію контролю і нагляду за своєчасною подачею податкових декларацій юридичними і фізичними особами (громадянами), які за законом повинні сплачувати податки.

8. Роль органів внутрішніх справ у механізмі правової держави

Органи внутрішніх справ -- правоохоронні органи виконавчої влади, що складаються з галузевих служб: міліції, слідчого апарату, внутрішніх військ, кримінально-виконавчих установ.

Їм відведена відповідальна роль у механізмі правової держави. Вони беруть участь у здійсненні внутрішніх і зовнішніх функцій держави -- проводять діяльність із захисту економіки і навколишнього середовища від злочинних посягань (податкова міліція, екологічна міліція), стоять на стражі законності і правопорядку (ДАІ, патрульно-постова служба та ін.), співробітничають на міжнародному рівні з забезпечення світового порядку (ІНТЕРПОЛ), мають на меті захист і охорону прав і свобод людини.

Окремі служби органів внутрішніх справ (міліція, виправно-трудові установи) наділені функціями дізнання, які вони здійснюють у межах вимог кримінально-процесуального закону.

Одна з особливостей органів внутрішніх справ -- наявність повноважень щодо проведення попереднього розслідування (спеціальний слідчий апарат).

Органи внутрішніх справ мають широкий діапазон адміністративно-наглядових функцій -- забезпечення громадського порядку, паспортного режиму, правил дозвільної системи та ін.

Основні завдання органів внутрішніх справ:

1) захист прав і свобод громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, охорона громадського порядку і забезпечення громадської безпеки;

2) боротьба зі злочинністю;

3) запобігання злочинам, їх припинення, розкриття і розслідування, розшук осіб, що вчинили злочин, вжиття заходів для усунення причин і умов, що сприяють вчиненню правопорушень;

4) забезпечення виконання кримінальних покарань, участь у ресоціалізації засуджених;

5) забезпечення безпеки дорожнього руху і пожежної безпеки;

6) охорона і захист державних об'єктів, майна усіх видів власності.

Міліція -- складова частина системи органів внутрішніх справ, які здійснюють виконавчу державну владу в сфері охорони громадського порядку.

До структури міліції входять: кримінальна міліція, міліція громадської безпеки, транспортна міліція, державна автомобільна інспекція, міліція охорони, спеціальна міліція.

Функції міліції:

-- адміністративна -- виконавчо-розпорядча діяльність її апаратів, служб і підрозділів з організації і здійснення охорони громадського порядку і громадської безпеки в межах повноважень, визначених законом. Керуючись адміністративним законодавством, працівники міліції вступають у адміністративно-правові відносини з підприємствами, установами, організаціями, їх посадовими особами і громадянами;

-- профілактична -- запобігання злочинам та іншим правопорушенням, виявлення причин і умов, що їх породжують, усунення їх. Практично всі підрозділи міліції здійснюють профілактичні заходи. Цим пояснюється використання ними державно-владних повноважень примусового характеру в більшій мірі, ніж іншими органами виконавчої влади;

-- оперативно-розшукова -- виявлення інформації про правопорушення, що готуються або вже вчинені; про осіб, що ухиляються від органів розслідування або відбування кримінального покарання та ін.;

-- кримінально-процесуальна -- розгляд заяв і повідомлень про вчинені злочини, провадження дізнання і попереднього слідст-*а у кримінальних питаннях про злочини, розслідування яких покладено законом на органи внутрішніх справ;

-- виконавча -- виконання в межах своєї компетенції адміністративних стягнень і кримінальних покарань (засудження осіб до виправно-трудових робіт без позбавлення волі та ін.);

-- охоронна -- охорона на договірних засадах майна усіх видів власності юридичних і фізичних осіб, Як державний озброєний орган виконавчої влади міліція покликана захищати життя, здо= ров'я, права і свободи громадян, власність, навколишнє природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань. Жодні виняткові обставини або вказівки посадових осіб не можуть бути підставою для будь-яких незаконних дій або бездіяльності міліції. Вказівки співробітників міліції, зроблені в межах службових повноважень як представників влади, обов'язкові для всіх громадян і посадових осіб. Стаття 20 Закону України "Про міліцію" гласить: "Законні вимоги працівників міліції є обов'язковими для виконання громадянами і посадовими особами".

Міністерство внутрішніх справ є своєрідним організуючим і регулюючим центром системи органів внутрішніх справ України. Міністерство внутрішніх справ очолює Міністр, який призначається відповідно до Конституції України і несе персональну відповідальність за виконання покладених на міністерство завдань і здійснення ним своїх функцій, визначає міру відповідальності заступників Міністра, керівників підрозділів міністерства.

Середньою ланкою виступають обласні управління внутрішніх справ і Міністерство внутрішніх справ Автономної Республіки Крим. Правовий стан Міністерства внутрішніх справ Автономної Республіки Крим дещо відрізняється від обласних управлінь внутрішніх справ. Зокрема, відповідно до ст. 7 Закону України "Про міліцію" його голова є заступником Міністра внутрішніх справ, який призначається на посаду і звільняється з посади Кабінетом Міністрів України за поданням Міністра внутрішніх справ. Що стосується завдань і повноважень органів внутрішніх справ Автономної Республіки Крим, то вони майже не відрізняються від завдань і повноважень обласного управління органів внутрішніх справ.

Обласні органи внутрішніх справ реалізують свої повноваження через відділи (галузеві служби) і через нижчі ланки -- міські і районні відділи (управління) внутрішніх справ. Районні і міські відділи внутрішніх справ -- основна ланка системи Міністерства внутрішніх справ України.

Податкова міліція здійснює контроль за додержанням податкового законодавства, виконує оперативно-пошукову, кримінально-процесуальну та охоронну функції.

9. Міністерство юстиції та Вища рада юстиції

Міністерство юстиції України є центральним органом виконавчої влади, який створює Президент України з метою організації здійснення державної правової політики.

Завдання Міністерства юстиції полягають у:

1) розробці проектів законів, їх змін і доповнень до них; проведенні роботи із систематизації законодавства і підготовки пропозицій щодо його кодификації;

2) забезпеченні організаційної діяльності судів без втручання в судову діяльність (проведення перепідготовки і підвищення кваліфікації судових працівників та ін.);

3) керівництві нотаріатом, судово-експертними установами, загальному керівництві органів реєстрації актів громадянського стану та адвокатури;

4) організації правового навчання населення;

5) реєстрації політичних партій, інших об'єднань громадян на території України, контролі за додержанням ними своїх статутів;

6) державній реєстрації нормативних актів інших міністерств і центральних відомств виконавчої влади, органів державного управління і контролю, які стосуються прав та інтересів громадян;

7) здійсненні (у встановленому порядку) міжнародних зв'язків з правових питань та ін.

Ця діяльність зосереджена в п'ятьох департаментах:

1) правової політики;

2) проектування нормативних актів;

3) юридичних послуг;

4) судового;

5) міжнародного права і міжнародного співробітництва.

В областях при державній адміністрації є управління юстиції, які виконують свої завдання на місцевому рівні і підпорядковуються безпосередньо Міністерству юстиції. Головне управління юстиції Криму також підпорядковується безпосередньо Міністерству юстиції України.

Міністерство юстиції у межах своєї компетенції на підставі і у виконання чинного законодавства видає накази, організує і перевіряє їх виконання. В необхідних випадках разом із іншими органами державного управління і громадськими об'єднаннями воно приймає спільні акти стосовно міжгалузевого управління.

Міністерство юстиції розробляє концепції державної правової політики і правових реформ; організує і координує діяльність, пов'язану з підготовкою проектів законів, кодексів; проводить їх експертизу на предмет відповідності Конституції України і вимогам законопроектної техніки; здійснює експертизу нормативних актів обласних Рад народних депутатів, а також Київської та Севастопольської міських Рад, що стосуються прав, свобод і законних інтересів громадян. Воно забезпечує реалізацію державної політики щодо державної таємниці, контроль за її збереженням у центральному апараті міністерства і підпорядкованих йому органах, установах, організаціях; узагальнює практику застосування законодавства, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавства; організовує виконання актів законодавства та ін.

Відповідно до ст. 131 Конституції в Україні засновано Вищу раду юстиції, яка складається із 20 членів, котрі призначаються: Верховною Радою -- 3 члени; Президентом -- 3 члени; з'їздом суддів -- 3 члени; з'їздом представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ -- 3 члени; всеукраїнською конференцією працівників прокуратури -- 2 члени. Крім того, до складу Вищої ради юстиції входять за посадою Голова Верховного Суду, Міністр юстиції України, Генеральний прокурор.

Вища рада юстиції -- це вищий наглядовий (за адміністративною і дисциплінарною стороною діяльності суддів і прокурорів) орган в Україні.

До відання Вищої ради юстиції належать:

* внесення подання про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад;

* прийняття рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності;

* здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддів Верховного суду України і суддів вищих спеціалізованих судів та розгляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних та місцевих судів, а також прокурорів.

Глава 9. СОЦІАЛЬНА ПРАВОВА ДЕРЖАВА

1. Історія ідеї про правову і соціальну державу

Поняття "соціальна держава" є плодом XX століття, тоді як поняття "правова держава" виникло раніше -- у XIX столітті, хоча витоки обох слід шукати в давнині. Вже відомі мислителі античності (Платон, Аристотель та ін.) зверталися до пошуків принципів, форм і конструкцій узгодженої взаємодії влади і права.

Античними авторами було вироблено низку положень про правову державу:

-- про владу закону як поєднання сили і права (Аристотель, Солон);

-- про відрізнення правильних і неправильних форм правління (Сократ, Платон);

-- про відрізнення природного і позитивного права та їх співвідношення (Аристотель, Демокрит);

-- про рівність людей за природним правом (римські юристи, стоїки);

-- про право як мірило справедливості, що регулює норми спілкування (софісти, Цицерон та ін.);

-- про державу як правове об'єднання людей (Цицерон);

-- про сфери приватного і публічного права, про юридичну особу, суб'єкт права (римські юристи).

Символічним вираженням уявлень про державну владу, що визнає право, тобто про справедливу державну владу, став образ богині правосуддя із зав'язкою на очах, із мечем і терезами правосуддя. Він уособлює єднання сили і права: охоронюваний богинею правопорядок рівною мірою є обов'язковим для усіх. Образ правосудця виражає зміст і ідею не лише справедливого суду як спеціального органу, а й ідею справедливої, правової, державної влади.

Протягом історії рація і зміст ідеї про правову державу в різних мислителів, політичних і суспільних діячів значно різнилися. Позаяк у одних ідея такої держави пов'язувалася з приватною власністю, експлуатацією чужої праці та привілейованим становищем у суспільстві певних класів і верств, інші розуміли її зовсім інакше. Т. Мор, наприклад, ще у XVI ст. констатував, що в умовах приватної власності не можна говорити ні про справедливість, ні про громадський добробут, ні про "здійснене державне управління".

В епоху переходу від феодалізму до капіталізму вирішального значення у працях дослідників набувають проблеми поділу функцій влади, правової організації владних відносин, співвідношення політичних сил, що виключають монополізацію влади в руках одного органу, особи або спільноти. Затверджуються ідеї свободи особи, панування права в приватних і публічних відносинах. Дж. Локк в Англії (XVII ст.) виступив з обґрунтуванням доктрини "законності опору всіляким незаконним виявам влади". Ш. Монтеск'є у Франції (XVIII ст.) заявляв, що для запобігання зловживанню владою є необхідним такий порядок, де власті могли б взаємно себе стримувати.

Філософську основу сучасної теорії правової держави заклав німецький філософ Іммануїл Кант, у вченні якого центральне місце посідає людина як член суспільства і як особистість. Хоча словосполучення "правова держава" в його працях не вживалося (воно звучить у нього як "правовий державний устрій"), Кант наполягав на узгодженні дій держави з правом, підкоренні її правовим законам.

Уперше термін "правова держава" було вжито німецькими вченими К.Т. Велькером (1813), І.Х. Фрайхер фон Аретином (1824). Створення юридичне завершеного поняття "правова держава" пов'язують з ім'ям Р. Моля, який ввів його до загального державно-правового і політичного вжитку. У 1829 р. він навів визначення правової держави як конституційної держави, що має ґрунтуватися на закріпленні в конституції прав і свобод громадян, на забезпеченні судового захисту особи.

Отже, історично правова держава -- це конституційна держава. Вона виникає як реакція на абсолютну монархію, як вимога обмеження діяльності центральних державних органів відповідними загальними правовими актами, сформульованими представницькими органами.

Теорія правової держави поширилася на країни Західної Європи, Північної Америки, розвиваючись і збагачуючись протягом десятиліть. На домінуючу перетворюється ідея про те, що в правовій державі відносини між людьми і державою регулюються нормами, які встановлюють порядок і виключають безвладдя і застосування насильства. Це означає, що піддані, які раніш мали лише обов'язки, перетворюються на громадян, наділених, крім обов'язків, певними, встановленими законом, правами. Основною метою правової держави вважається забезпечення свободи громадян, свободи ініціативи, підприємництва і розвитку особи відповідно до принципу "дозволено все, що не заборонено законом".

У XX ст., особливо після Другої світової війни, теорія правової держави набула нових рис. Вона пройшла через період панування нацистського варіанту теорії "правової держави" у фашистській Німеччині, через етап неприйняття в СРСР ідеї правової держави з її (ідеї) напрацьованими за дореволюційних часів ціннісними елементами-ознаками: верховенство права, поділ влади, недоторканність особи, гарантії прав і свобод людини та ін.

Показово, що в конституціях деяких країн (США, Франції, Швейцарії та інші) відсутні статті, які зазначають, що дана країна є правовою. Проте правова сутність держави розкривається через закріплені в статтях Основного закону ознаки правової держави: охорона і захист прав людини, підкорення влади закону, поділ влади та ін.

У 80-х роках XX ст. ідея створення правової держави актуалізувалася у країнах колишнього "соціалістичного табору" як реакція на тоталітарний режим, адміністративно-командні методи владарювання, порушення прав людини. Вітчизняна наука прийняла формулу "правова держава" у результаті "перебудови", проголошеної в 1985 р. Україна, перетворившись на самостійну незалежну державу, визначила орієнтацію свого розвитку -- побудова демократичної, соціальної, правової держави.

Соціальна держава (держава соціальної демократії) -- це сучасна політико-правова теорія, де слово "соціальна" несе велике значеннєве навантаження: воно пов'язано із соціальним життям людей, підкреслює, що держава бере на себе турботу про матеріальний добробут громадян, здійснює функцію регулювання економіки з обов'язковим урахуванням екологічних вимог, забезпечує захист економічних і соціальних прав людини.

Здавалося б, "правова держава" і "соціальна держава" є несумісними. Перша передбачає певну свободу особи від держави, від її опіки. Друга, навпаки, спирається на активність держави в соціальному захисті особи, особливо соціальне ранимої (пенсіонер, інвалід, безробітний не зі своєї вини).

Проте друга половина XX ст. поєднала ці поняття, збагативши кожне з них. Коли говорять про побудову соціальної правової держави, мають на увазі насамперед втілення в ній:

- принципу верховенства права (панування правового закону) як головного в правовій державі;

- принципу соціальної справедливості (забезпечення державою соціальної безпеки особи) як головного в соціальній державі.

Поняття "соціальної держави" було висунуто у 1929 р. німецьким державознавцем X. Хеллером і згодом поширилося в Європі. У США ідея соціальної держави була сприйнята пізніше, ніж у країнах Європи, оскільки тип свідомості американського суспільства був орієнтований на принцип індивідуалізму.

Після Другої світової війни концепція соціальної держави одержала закріплення в конституціях ряду країн Західної Європи (ФРН, Іспанія та ін.). Стаття 1 Конституції Іспанії 1978 р. зазначає, що Іспанія є соціальною, правовою та демократичною державою, вищими цінностями якої є свобода, справедливість, рівність і політичний плюралізм. Стаття 20 Конституції ФРН 1949 р. говорить про те, що ФРН є демократичною і соціальною федеративною державою. У Конституції Франції записано, що вона є демократичною і соціальною республікою.

У наші дні соціальна держава означає насамперед обов'язок законодавця бути соціальне активним в ім'я згладжування суперечних інтересів членів суспільства і забезпечення гідних умов життя для усіх за наявності рівності форм власності на засоби виробництва. Держава стає органом подолання соціальних протиріч, урахування і координації інтересів різних груп населення, проведення до життя таких рішень, які б позитивно сприймалися різними верствами суспільства, її мета -- за допомогою соціальної політики, забезпечення рівності та умов політичної співучасті об'єднати населення, стабілізувати соціальну (утому числі правову) і економічну системи, забезпечити їх прогресивну еволюцію.

Поняття правової держави усе більш поєднується з концепцією так званої "держави загального благоденства" ("максимальної" держави), або, інакше, "соціальної держави". Це суміщення відбувається насамперед на основі гарантій системи економічних, соціальних і культурних прав.

Вчені (Т.А. Ріттер, Роулз та ін.) виділяють три моделі сучасної соціальної держави.

1. "Позитивна держава" (США), у якій є найменший ступінь невтручання держави в економіку і соціальне забезпечення, орієнтоване на дотримання індивідуалізму та захист корпоративних інтересів (соціальна політика держави виступає як засіб контролю).

2. Власне соціальна держава (Велика Британія), у якій забезпечуються гарантований мінімальний рівень життя і рівність стартових можливостей (соціальна політика держави як засіб забезпечення повної зайнятості).

3. "Держава добробуту" (Нідерланди), у якій забезпечується мінімальний рівень життя та встановлюється максимальний рівень доходів, зменшується різниця в зарплаті, гарантується повна зайнятість (соціальна політика держави як засіб забезпечення "рівності, кооперації та солідарності").

Ці моделі мають тенденцію переходу від однієї до іншої. Вони ніде цілком не були реалізовані, що свідчить про мінливість соціальної політики держав у ході розвитку.

Ідея про орієнтацію України на соціальну державу міститься у Конституційному договорі між Верховною Радою і Президентом України (від 8 липня 1995 р.) "Про основні засади організації і функціонування державної влади і місцевого самоврядування на період до прийняття Конституції України". Тут, зокрема, підкреслюється, що Договір гарантує соціальну спрямованість ринкової економіки. Чітке текстуальне вираження ідея соціальної правової держави знайшла у ст. 1 Конституції України.

Було б помилковим вважати, що правова держава і соціальна держава добре поєднуються і в змозі цілком злитися в один тип держави. Принцип соціальної безпеки населення і вимога не лише юридичної, а й матеріальної рівності (властивості соціальної держави) суперечать ідеї свободи особи, взаємної відповідальності держави і громадянина (властивості правової держави).

Однак було б неслушним протиставляти правову державу і соціальну державу, їх зближення -- найсприятливіший результат для громадянського суспільства, оптимальний варіант його розвитку без класове ворожих конфліктів і соціальних потрясінь.

Соціальна і правова держави сумісні між собою доти, доки функціонування державної влади буде обмежуватися, врівноважуватися, контролюватися і поширюватися в межах додержання основних прав людини. І навпаки соціальна держава суперечу-ватиме з правовій державі завжди, коли "людський добробут", "соціальна безпека", "соціальна справедливість" вважатимуться вищими цінностями. Розвиток держави як соціальної має ґрунтуватися на такому фундаменті, як "правова" держава.

Зрозуміло, що до фактичного втілення в життя ідеї соціальної правової держави українському суспільству треба ще багато чого зробити.

Прогнозувати перспективу успішного розвитку України можна тільки на шляхах оптимального поєднання принципів правової, державності, демократизму, соціальної державності. Ідея соціальної правової держави є надбанням усього людства. Ця раціональна ідея у разі успішній реалізації в змозі вивести Україну до числа цивілізованих держав світу.

2. Поняття і ознаки соціальної правової держави

Соціальна правова держава -- це політична організація суспільства, у якому право пов'язує і підкоряє собі державну владу, а основні права особи та її соціальна безпека складають зміст свободи, заснованої на законах, які приймаються і піддаються зміні законним шляхом.

Крім звичайних ознак, характерних для будь-якої держави, соціальна правова держава, як вища форма політичного буття, яку виробило людство, має низку специфічних ознак (рис).

1. Пов'язаність державної влади правом і його панування у всіх сферах суспільного життя: свобода може бути досягнута лише у тому разі, якщо державна влада обмежується (переборюється) правом, ставиться під контроль права, функціонує у поєднанні та у взаємодії з громадянським суспільством у рамках права; у Конституції України (ст. 8) записано: "В Україні визнається і діє принцип верховенства права".

2. Відповідність закону праву (правовий закон) і його верховенство, тобто право як міра свободи і справедливості набуває відпрацьований в законі зміст; конституційний закон має пряму дію.

3. Пов'язаність законом рівною мірою як громадян та їх об'єднань (комерційних і некомерційних), так і державних органів, посадових осіб. Стосовно громадян та їх об'єднань діє загальнодо-звільний принцип: "дозволено все, крім прямо забороненого законом".

Стосовно владних державних органів і посадових осіб діє спеціально-дозвільний принцип: "Дозволено лише те, що прямо передбачено законом". Ще давньогрецький мислитель Пла-тон зазначав: "Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і перебуває під чієюсь владою. А там, де закон -- владика над правителями, а вони його раби, я вбачаю порятунок держави..."

4. Законодавче закріплення і реальне забезпечення основних прав людини -- наявність налагодженого правового механізму їх охорони і захисту (включаючи рівень прямого конституційного захисту).

5. Побудова відносин особи та держави на основі взаємної відповідальності, як особа є відповідальною перед державою, так і держава відповідає перед особою за невиконання обов'язків.

6. Поділ державної влади між законодавчими, виконавчими і судовими органами: їх незалежність і єдність; недопустимість підміни функцій один одного; дійовість механізму "стримувань і противаг".

7. Законний (легальний) шлях прийняття законів та їх змін -- шлях виявлення волі народу безпосередньо (референдум) або опосередковано (через представницький орган). Уся повнота законодавчої влади в представницькому органі здійснюється представниками народу, обраними з його осередку.

8. Наявність ефективних форм контролю і нагляду за здійсненням законів та інших нормативно-правових актів -- налагоджена робота прокуратури, міліції, служби безпеки, податкової адміністрації та інших правоохоронних і контрольно-наглядових органів.

9. Можливість особи домагатися конкретного^ мінімуму соціальних благ завдяки гарантуванню державою її соціальної безпеки -- мінімальний (достатній) рівень життя кожному громадянину та його підвищення.

10. Можливість громадян домагатися забезпечення державою їх соціального захисту, підняття рівня соціально-економічних прав громадян до рівня основних прав -- формування соціального середовища, яке створює умови для сприятливого індивідуального розвитку особи, рівності стартових можливостей (а не матеріальної рівності) за допомогою державної системи просвітництва та освіти, податкової політики, регулювання ринку праці та контролю за умовами праці та ін.

11. Здійснення державою соціальної допомоги громадянам, не спроможним (не зі своєї вини) відповідати за свій добробут -- йдеться про забезпечення гарантованого життєвого рівня соціальне ранимих верств населення -- старих, непрацездатних (хворих), безробітних з не залежних від них причин. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням.

12. Забезпечення державою соціальної функції власності -- власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству: завдавати шкоди правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (ст.ст. 13, 41 Конституції України).

13. Проведення державою політики соціальної поступки -- вирішення всіх питань на шляхах згоди і порозуміння різноманітних соціальних груп, глибокої поваги до особи незалежно від її соціального стану, захисту від усякого посягання на її життя, здоров'я і особисту гідність.

Таким чином, будучи обмеженою правом, соціальна держава виявляє активність у регулюванні соціально-економічних процесів, соціального аспекту основних прав громадян, їх соціальної захищеності відповідно до закону.

Держава є соціальною, правовою остільки, оскільки вона гарантує людині свободу вияву.

- як індивіду, який відрізняється від інших фізичними і психічними якостями, тобто має індивідуальність;

- як члену соціального організму, яким є громадянське суспільство, тобто індивіду, який входить до складу громадських і професійних груп і організацій;

- як громадянину, який є підданим держави.

3. Особа і держава

Відносини особи і держави будуються на встановленні такого балансу, при якому:

- особа мала б можливість безперешкодно розвивати здібності, задовольняти права, свободи і законні інтереси;

- держава одержувала б визнання і підтримку своєї діяльності з боку особи, яка виконує свої обов'язки і несе відповідальність за їх невиконання.

Вся величезна кількість теорій і поглядів, що існували в істо-^рії політико-правової думки і стосуються співвідношення "держава -- особа", можна звести до двох підходів:

1) індивідуалістичний, особистий, гуманістичний (природно-правовий підхід). Цей підхід випливає із розуміння особи як цілі, держави -- як засобу для досягнення мети. Його зміст -- права належать людині від природи. Вона має їх незалежно від держави. Ці права є невід'ємними. Завдання держави і суспільства полягає в тому, щоб додержуватися цих прав, не допускати їх порушення; створювати умови для їхньої реалізації. Конкретні зміст і обсяг прав змінюються і розширюються в міру розвитку суспільства, самі ж фундаментальні права залишаються незмінними;

2) державний, статичний (юридико-позитивістський). Цей підхід випливає із розуміння держави як мети, а особи -- як засобу для досягнення мети. Його зміст -- свої права людина одержує від суспільства і держави, природа цих прав патерналіс-тична; держава -- джерело і гарант прав людини завдяки закріпленню їх у законі; право і закон не мають істотних відмінностей; права особи змінюються залежно від державної доцільності і можливості.

З юридико-позитивістським підходом багато в чому схожа марксистська теорія, яка схильна підкоряти права людини державній доцільності. Відмінність між ними полягає у тому, що марксизм орієнтований на соціально-економічну, класову детермінацію права (право -- зведена в закон воля пануючого класу), а не на його раціональну самоцінність. При марксистському підході ставлення питання про права особи стає зайвим внаслідок розуміння особи як виразника сукупності суспільних відносин.

Якщо перший підхід є характерним для демократичних держав, то другий -- для антидемократичних, тоталітарних. В СРСР (до середини 80-х років XX ст.) переважав статичний підхід до прав людини; для демократичного камуфляжу до законодавства (Конституції) було введено розділи про права, свободи та обов'язки особи. Лише в наші дні відбувається набуття справді демократичного уявлення про права людини. У відносинах "людина -- держава" пріоритет належить людині, а держава та її структури (гілки державної влади -- законодавство, управління та правосуддя) покликані підкорити свою діяльність охороні й захисту прав людини. У ст. З Конституції України записано: "Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави".

Одну з основних ознак соціальної правової держави -- пов'язаність держави правом -- слід розуміти так, що права громадян не є дарованими державою, а мають власне обгрунтування. Вони об'єктивно існують від народження людини і є невідчужу-ваними від неї. Тому відносини особи та держави мають будуватися на основі їх зв'язаності взаємними правами, обов'язками і відповідальністю. Як громадянин є відповідальним перед державою, так і держава відповідальна перед громадянином.

Держава:

1. Гарантує кожному інформацію про його права і свободи.

2. Бере на себе обов'язок забезпечити права своїх громадян і забезпечує їх реальне здійснення.

3. Представляє громадянину свободу виявити себе в усіх галузях соціально-політичного життя, за винятком сфер, прямо застережених у законі.

4. Не має права обмежувати права і свободи громадянина, крім випадків, прямо передбачених законом.

5. Не має права притягати до відповідальності громадян за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.

6. Не має права двічі притягати громадянина до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

7. Гарантує захист судом прав і свобод людини і громадянина.

8. Діє виключно в рамках закону, має встановлені конституцією чіткі межі своїх повноважень.

9. Відповідальна за неправомірні дії посадових осіб: перевищення влади, зловживання службовим становищем.

Правовий інститут відповідальності держави дозволяє створити додаткові стримування та противаги владі, зм'якшити її автократичні прояви, обмежити можливі зловживання за допомогою підкорення її закону. Створювані цим інститутом умови перетворюють владарювання на суспільне служіння, а не на привілей. Дотримання інституту відповідальності держави, її органів і посадових осіб перед людиною і громадянином є одним з основних показників правової спрямованості діяльності держави. Він виражає морально-юридичні засади у відносинах між державою як носієм влади і громадянином як учасником її здійснення.

10. Зобов'язана відшкодовувати за свій рахунок чи за рахунок органів місцевого самоврядування матеріальну і моральну шкоду, завдану незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Зокрема, відповідно до ст. 55 Конституції України суду надане повноваження переглянути рішення, дії або бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб у разі їх оскарження. Тим самим створено механізм відповідальності держави перед людиною за свою діяльність.

11. Гарантує право громадянина звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ або до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, та ін.

Нині став на звичним зміст ст. 2 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, відповідно до якої держава у виконання зобов'язань щодо захисту прав людини і громадянина:

а) забезпечує права всіх осіб, що знаходяться під її юрисдикцією, без будь-якої дискримінації;

б) відповідно до конституційної процедури законодавчого або Іншого характеру вживає заходів, що дозволяють здійснювати ці права;

в) надає кожному, чиї права порушені, процесуальні правові засоби для їх захисту;

г) розвиває можливості використання зазначених правових засобів, а також відповідає за дійовість їх застосування.

Особа, яка є громадянином держави, у свою чергу, не лише реалізує права, але й має обов'язки перед державою та своїми співгромадянами, відповідає за їх невиконання:

* користується наданими їй правами у певних рамках, встановлених законом;

* кожній з її свобод відповідає обов'язок, тому що користування свободою домислює утримання інших осіб від перешкоджаючих цьому дій. З метою захисту інтересів інших громадян і суспільства деякі її дії обмежуються законом;

* здійснюється відповідальність будь-якого громадянина, незалежно від його посади і суспільного стану, за порушення конституції і законів тощо.

Як писав український правознавець Б. Кістяківський, "у правовій державі влада має бути організована так, щоб вона не придушувала особу; у ній як окрема особа, так і сукупність осіб -- народ -- мають бути не лише об'єктом влади, але й суб'єктом її".

(Докладніше про стан особи, її права, свободи і обов'язки див. у главах 10 та 11).

Розділ III. ТЕОРІЯ ДЕМОКРАТІЇ. ПРАВА ЛЮДИНИ

Глава 10. ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ДЕМОКРАТІЮ

1. Поняття і ознаки демократії

Слово "демократія" відоме ще від часів Давньої Греції і у перекладі з грецької означає "владу народу". У ранній період свого існування в Давній Греції демократія розумілася як особлива форма або різновид організації держави, при якому владою володіє не одна особа (як при монархії, тиранії), і не група осіб (як при аристократії, олігархії), а всі громадяни, що користуються рівними правами на управління державою.

Протягом історії до ідеї демократії, заснованої на принципах свободи і рівності, зверталися кращі уми людства, збагачуючи і розвиваючи це поняття: Перикл (Давня Греція), Б. Спіноза (Нідерланди, XVII ст.), Ж.-Ж.Руссо (Франція, XVIII ст.), Т. Джеф-ферсон (США, XVIII ст.), I. Франко (Україна, кінець XIX -початок XX ст.), В. Гавел (Чехія, XX ст.), А. Сахаров (Росія, XX ст.) та ін. Багато хто з них (наприклад, А. Токвіль) акцентували увагу на необхідності "вчитися демократії". Гете писав: "Лиш той є гідним щастя і свободи, хто що не день іде за них на бій".

Кожна історична епоха вносила свої ознаки в поняття демократії і розставляла свої акценти на їх значущості.

Слово "демократія" вживається в різному значенні:

* як форма держави;

* як політичний режим;

* як принцип організації та діяльності державних органів і громадських організацій.

Коли про державу кажуть, що вона -- демократична, то мають на увазі наявність усіх цих значень. Демократія як форма держави можлива в країнах із демократичним режимом, а відтак, із демократичним принципом організації та діяльності всіх суб'єктів політичної системи суспільства (органи держави, державні організації, громадські об'єднання, трудові колективи), котрі одночасно є й суб'єктами демократії. Зрозуміло, що суб'єктами демократії є насамперед громадянин і народ.

Демократія ніде і ніколи не існувала без держави. Реально демократія є формою (різновидом) держави, яка характеризується, щонайменше, такими ознаками:

1) визнанням народу вищим джерелом влади;

2) виборністю основних органів держави;

3) рівноправністю громадян і насамперед рівністю їх виборчих прав;

4) підкоренням меншості більшості (перших останнім) при прийнятті рішень.

Будь-які демократичні держави будуються на підґрунті цих загальних ознак, але ступінь розвитку демократії може бути різним. Демократизація суспільства -- це тривалий безперервний процес, що потребує не лише внутрішньодержавних, але й міжнародних гарантій.

Сучасні демократичні держави (а бути демократичною державою є престижним) доповнюються низкою інших ознак і принципів:

(1) додержання прав людини, їх пріоритет над правами держави;

(2) конституційне обмеження влади більшості над меншістю;

(3) повага до прав меншості на власну думку і її вільне вираження;

(4) верховенство закону;

(5) поділ влади та ін.

Виходячи із сучасного наповнення демократії якісним додатковим змістом, можна дати визначення демократії як зразка, ідеалу, до якого прагнуть цивілізовані держави. *

Демократія -- політична організація влади народу, при якій забезпечується: рівна участь усіх і кожного в управлінні державними і суспільними справами; виборність основних органів держави і законність у функціонуванні всіх суб'єктів політичної системи суспільства; забезпечення прав і свобод людини і меншості відповідно до міжнародних стандартів.

Розглянемо ознаки демократії.

1. Демократія має державний характер:

а) виражається в делегуванні народом своїх повноважень державним органам. Народ бере участь в управлінні справами в суспільстві і державі як безпосередньо (самоврядування), так і через представницькі органи. Він не може здійснювати сам належну йому владу і делегує державним органам частину своїх повноважень;

б) забезпечується виборністю органів держави, тобто демократичною процедурою організації органів держави в результаті конкурентних, вільних і чесних виборів;

в) проявляється в спроможності державної влади впливати на поведінку та діяльність людей, підкоряти їх собі з метою управління суспільними справами.

2. Демократія має політичний характер:

а) передбачає політичне різноманіття. Демократія, як, утім, і ринкова економіка, неможлива без існування конкуренції, тобто без опозиції і плюралістичної політичної системи. Це знаходить вияв у тому, що демократія виступає принципом діяльності політичних партій у боротьбі за володіння державною владою. При демократії враховується різноманіття політичних думок -партійних та інших, ідеологічних підходів до вирішення суспільних і державних завдань. Демократія виключає державну цензуру та ідеологічний диктат.

Законодавства розвинутих західних держав закріплюють низку принципів, якими має гарантуватися політичний плюралізм: 1) загальне право голосу; 2) рівність при виборах; 3) таємне голосування; 4) прямі вибори тощо. Нагадуємо, що ст. 15 Конституції України проголошує, що суспільне життя в Україні грунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова. Цензура заборонена;

б) ґрунтується па політичній рівноправності громадян на участь в управлінні справами суспільства і держави і, насамперед, рівності виборчих прав. Така рівність надає можливість вибору між різними політичними варіантами, тобто політичними можливостями розвитку.

3. Демократія передбачає проголошення, гарантування та фактичне втілення прав громадян -- економічних, політичних, громадянських, соціальних, культурних, а так само -- й їх обов'язків відповідно до міжнародних стандартів, закріплених у Хартії прав людини (Загальна декларація прав людини 1948 p., Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. і Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 p., які набрали сили від 23 березня 1976 р., та ін.). Законом України від 10 грудня 1991 р. "Про дію міжнародних договорів на території України" встановлено порядок застосування міжнародних норм про права людини.