Громадянське суспільство та правова держава, їх співвідношення

Система місцевого самоврядування, або муніципальна система, містить у собі як виборні органи самоврядування, так і адміністративні служби, що знаходяться в їхньому веденні. Ці служби утворюють комунальну, муніципальну адміністрацію, утримання якої забезпечується за рахунок місцевого бюджету.

Судова влада

Судова влада грає особливу роль, як у механізмі державної влади, так і в системі утримань і противаг. Особлива роль суду визначається тим, що він арбітр у суперечках про право. У правовій державі тільки судова влада може чинити правосуддя.

Судова влада - специфічна, незалежна гілка державної влади, здійснювана шляхом свідомого, колегіального розгляду і вирішення в судових засіданнях суперечок про право. Роль судової влади в механізмі поділу влади виражається в стримуванні двох інших влад в рамках конституційної законності та права і, насамперед, шляхом здійснення конституційного нагляду і судового контролю за цими гілками влади.

3. Верховенство закону

Закони

Закон - це прийнятий в особливому порядку первинний правововий акт по основних питаннях життя країни, що безпосередньо виражає державну волю й має вищу юридичну чинність.

Ознаки закону можуть бути розділені на: матеріальні і спеціальні правові. Матеріальні ознаки закону характеризують його з точки зору джерела, утримання і значення, а спеціальні правові ознаки відбивають юридичні властивості закону й особливості правотворчої процедури.

За своїм значенням закон є правовим актом первинного характеру, тобто юридичним розпорядженням, що представляє собою відправний початок усієї правової системи держави. “Єдність правового регулювання в країні реально можливо тільки при наявності єдиної правової основи, абсолютної незаперечності вищого юридичного авторитету, чіткої ієрархії правових форм.”

За своїми юридичними властивостями закон являє собою акт, що володіє вищою юридичною чинністю. Це виражається в тому, що:

всі інші правові акти повинні видаватися на основі законів і не суперечити їм;

як вище вираження державної влади, закони не підлягають контролю або затвердженню з боку якогось іншого органа держави, крім законодавчих зборів;

закони можуть бути скасовані або змінені тільки законами або ж актами, що мають законодавче значення.

І матеріальні, і спеціальні правові ознаки закону тісно пов'язані. Це свідчить про те, що закон, і насамперед Конституція, що займає особливе місце серед всіх інших законів, займає головне місце в системі нормативних актів усієї держави.

Закони утворюють ядро, стрижень правової системи держави. Все це і визначає верховенство закону - найважливішої вимоги законності.

Головна і визначальна роль закону в державі - це не автоматично чинний факт, що існує сам по собі. Оскільки верховенство закону є вираженням законності, від стану якої залежить фактичне положення законів серед інших правових норм. Істотне значення тут мають рівень політико-правової культури і розвитку цивільного суспільства, від якого залежить виконання законів, ступінь досконалості і культури законодавства, ефективність і культура роботи правоохоронних органів.

Верховенство закону - саме вимога законності й одна з ознак дійсно правової держави. Тому це повинно дотримуватися в роботі правоохоронних органів. Дотримання цієї вимоги зокрема охоплює такі основні моменти:

істотність законодавства - законодавство повинно бути присвячене дійсно вирішальним і корінним питанням життя країни;

повнота законодавства - у законах повинні бути з максимальною точністю урегульовані всі питання, що потребують законодавчого рішення;

недоторканість законодавства - суворе дотримання вищої юридичної чинності закону, у тому числі неприпустимість видання актів, що суперечать закону;

досконалість законодавства по його утриманню - його усталеність, систематичне відновлення та ін;

культура законодавства (юридична досконалість) - його кодифікованість, широке застосування досягнень юридичної техніки, що забезпечує правильне й однакове розуміння законів.

Конституція

Конституція є основним джерелом державного права країни. Вона закріплює в законодавчому порядку результат визначеного суспільного розвитку.

За змістом Конституція - основний закон країни, що закріплює суспільний і державний устрій, організацію, взаємовідносини і повноваження вищих органів державної влади, основи організації державного керування і судової системи, основні принципи виборчого права і правове положення громадян.

Кожна з Конституцій має специфічні риси, у яких відображено соціально-політичні, історичні та інші особливості країни.

Конституція займає особливе положення в ієрархії законодавчих і адміністративних актів держави. Форми власності, що закріплюються в ній, організація, повноваження і взаємовідносини державних органів, основи правового положення особистості подають юридичний фундамент для іншого законодавства. Всі інші неконституційні акти повинні відповідати Конституції і її нормам.

Органи по перевірці відповідності Конституції і їхнє значення

Конституційний контроль входить до числа ефективних засобів забезпечення верховенства конституційних розпоряджень, що є головним атрибутом будь-якої демократичної держави. Основне призначення конституційного контролю, насамперед, у виявленні правових актів і дій державних органів або посадових осіб, що суперечать конституційним розпорядженням, а також у вживанні заходів по усуненню виявлених відхилень. Практично конституційний контроль виник там і тоді, де і коли почали з'являтися закони, іменовані конституціями. Як і інші закони, конституції потребували гарантії їхнього реального виконання усіма в умовах конкретних держав. Спочатку передбачалося, що цю функцію в змозі успішно виконувати органи законодавчої влади, оскільки вони приймають конституції і відіграють вирішальну роль у законотворчості. Передбачалося також, що в даній сфері можуть бути ефективними і зусилля виконавчих органів.

Де-не-де до конституційного контролю стали залучати суди. Прийнято вважати, що вперше це відбулося в США. Там ще в 1803 р. федеральний Верховний Суд визнав, що в нього є право повідомляти суперечними Конституції США будь-які закони, прийняті органами законодавчої влади в країні. Оголошення закону таким означало й означає в наші дні, що він не повинен застосовуватися, у першу чергу судами. Іншими словами, до контролю за дотриманням Конституції були “залучені” суди. Вони стали доповнювати те, що робилося або повинно було робитися органами законодавчої і виконавчої влади. В інших країнах відношення до такого контролю було дуже стриманим.

Лише в останні 40-45 років доцільність притягнення судової влади до здійснення конституційного контролю була визнана в багатьох країнах. Це відбувалося в міру того, як долався острах заподіяння збитку авторитету законодавчих і виконавчих органів тим, що їхні дії виявляться під судовим контролем. Звичайно, у процесі впровадження здійснюваного судами конституційного контролю було знайдено чимало оригінальних рішень, що відображали специфіку відповідних країн і рівень культури, що там сформувався. Проявилося це як у неоднаковому наповненні змісту поняття “конституційний контроль”, так і в найменуванні останніх. Наприклад, у Франції дана функція покладена на орган, іменований Конституційною Радою, в Австрії, Італії і Німеччини - на спеціально створені конституційні суди, у Бельгії - на Арбітражний Суд. У більшості країн, де конституційний контроль є прерогативою судової влади, цією справою займаються вищі інстанції загальних судів, звичайно верховні суди.

4. Діалектика взаємовідносин громадянського суспільства і держави. Історія розвитку концепції громадянського суспільства. Структура громадянського суспільства

Становлення і розвиток громадянського суспільства є особливим періодом історії людства, держави і права. Суспільство, відмінне від держави, існувало завжди, але не завжди воно було громадянським суспільством. Останнє виникає в процесі і внаслідок відділення держави від соціальних структур, відособлення його відносно самостійної сфери суспільного життя і одночасно “роздержавлення” ряду суспільних відносин. У процесі становлення і розвитку громадянського суспільства складалися сучасне право і держава.

Категорія “громадянське суспільство”, відмінна від понять держави, сім'ї, племені, нації, релігійної та іншої спільності, стала предметом вивчення в XVIII-XIX стст. Докладно розроблене в “Філософії права” Гегеля, що визначило громадянське суспільство як зв'язок (спілкування) осіб через систему потреб і розподілу праці, правосуддя (правові установи і правопорядок), зовнішній порядок (поліцію і корпорації). У “Філософії права” зазначено, що правовими основами громадянського суспільства є рівність людей - суб'єктів права, їх юридична свобода, індивідуальна приватна власність, непорушність договорів, охорона права від порушень, також впорядковане законодавство і авторитетний суд, в тому числі суд присяжних. Незважаючи на застарівання поглядів Гегеля, суспільство і держава тієї епохи, його висновки про самостійність громадянського суспільства як сфери приватних інтересів по відношенню до держави (втіленню публічного інтересу), в залежності суспільного устрою від розподілу праці і форм власності стала величезним кроком в розвитку суспільних наук.

Становлення і розвиток громадянського суспільства обумовило новий період розвитку держави і права. Йому відповідає так звана “сучасна представницька держава”, якій, на відміну від кастових і станових держав Стародавнього світу і Середньовіччя, властиві наступні межі:

Держава суверенна, вона володіє верховною владою і монополією примушення на всій території країни і не залежить від влади іншої держави, влади церкви, жреців, станів, воєначальника, недержавних організацій.

Держава виступає від імені всього населення (народу, нації) або, принаймні, офіційно претендує на те, що вона виражає і захищає інтереси всієї країни, народу, підданих або громадян. Держава і управління нею вже не розглядаються як надбання або особиста справа монарха, царюючої династії, якоїсь частини суспільства. Офіційно вона відособляється від станів, класів та інших соціальних груп, хоч фактично проводить політику частіше з переважним урахуванням інтересів тієї або іншої впливової частини суспільства. Прагнення держави представити себе як уособлення нації, мешкаючої на певній території, обумовило висхідне, ще до епохи пізнього середньовіччя, ототожнення держави з країною, Батьківщиною, Вітчизною.

З розвитком громадянського суспільства в структурі державних органів з'являються і встановлюються як постійні загальнонаціональні (а не тільки станові) представницькі установи парламентського типу, володіючі правами затвердження податків і зборів, що поступають в скарбницю держави, а також прийняття найбільш важливих нормативно-правових актів (законів). Виникнення і розвиток представницької демократії - явище, властиве епосові формування громадянського суспільства. Представницькі установи, що підіймалися спочатку на основі майнових цензів, завжди виступали законодавцями від імені всього народу (нації).

Держава має управлінський апарат, що складається з професійних службовців, чиновників, а також постійну армію. Створення бюрократії як ієрархічно організованої системи управління зі суворо певними функціями кожного рівня і посади - явище Нового часу. Основна маса службовців і військових складається з осіб різної станової або класової приналежності, які займають суворо певні місця в службовій або посадовій ієрархії і утримуються за рахунок держави.

Держава засновує і збирає податки, за рахунок яких створюється і поповнюється державна скарбниця, які витрачаються на утримання державного апарату і армії. Як правило, встановлення податків і затвердження кошторису державних витрат (державний бюджет) вимагає згоди представницької установи.

Сучасна представницька держава офіційно визнає юридичну рівність громадян (або підданих), їх права і свободу, а також гарантію цих прав і свобод.

Законодавче визнання юридичної рівності людей на основі наділення їх правами і свободами - є чи не головною ознакою і основою громадянського суспільства. Якщо політичним вираженням середньовічного способу виробництва був привілей, нерівне для кожного з феодальних станів право, то вираженням тимчасового засобу виробництва, підкреслювали Маркс і Енгельс, є “просто право, рівне право”.

Важливо зазначити, що становлення і затвердження як основи суспільного життя юридичної рівності людей, початок, що поклав Новому часу, - так же глибокий переворот в історії, як, скажімо, руйнування первісної общини доісторичного часу, і перехід до класово-станового ладу Стародавнього світу. На зміну вертикальним феодальним структурам прийшло переважання горизонтальних відносин, заснованих на юридичній рівності і договірних початках вільних людей, відносин, що складають суть громадянського суспільства. Глибокий переворот в праві перебував в заміні станової нерівності загальною юридичною рівністю, що визначив якісне нове соціальне положення особистості. Громадянське суспільство не засноване на законі, але його існування органічно пов'язане з рівним для всіх законом, що охороняє загальну свободу (можливість робити все, що не шкодить іншому) і право на власність. Зрозуміло, правова рівність - це не фактична рівність, а рівність можливостей - це не подібність соціальних статусів людей. Більш того в початковий період існування громадянського суспільства формальна рівність нерівних людей нерідко виглядала (і по суті була) брехнею і фальшем для більшості незаможних, нездібних досить швидко пристосуватися до нових умов економічного життя. Разом з тим величезне соціальне значення мало саме те, що вперше в багатовіковій історії людства всі люди, незалежно від їх соціального походження і положення, були визнані юридично рівними учасниками суспільного життя, що мають ряд визнаних законом прав і свобод, що дають кожному можливості проявити себе як особистість, наділену вільною волею, здатну відповідати за свої дії і їх правові наслідки.

Якщо початок реальному буттю громадянського суспільства поклало прийняття і затвердження Біллів про права (Англія, США) або Декларацій прав людини і громадянина (Франція), то саме громадянське суспільство - це суспільство рівноправних людей, що вільно виявляють свою особистість, творчу ініціативу, суспільство рівних можливостей, звільнене від зайвих заборон і дійшлої адміністративної регламентації.

При цьому право признається обов'язковим і для правителів держави. Право вже не “наказ влади”, а рівно обов'язкове для правлячих і керованих правом, верховенство, якого, над довільними наказами, що володарюють, забезпечується розділенням влади, високим положенням законодавчої влади, її залежністю (через вибори і переобрання) від народу, нації, країни, а також рівним і доступним для всіх громадян, судом.

Уявлення про громадянське суспільство як не тільки суму індивідів, але і про систему їх зв'язків через економічні, правові та інші відносини, отримали розвиток в трудах ряду мислителів, в тому числі Маркса і Енгельса.

У їх творах показана динаміка співвідношення суспільства і держави, заснована на зміні форм власності і розподілу праці. Примітивні форми розподілу праці, пояснювали Маркс і Енгельс, породжували кастовий лад в державі, вели до одержавлення ряду сфер суспільного життя, оскільки первинні форми приватної власності несли на собі відбиток спільності. “Вираз “громадянське суспільство” виник в XVIII ст., коли відносини власності вже вивільнилися з античної і середньовічної спільності - писали Маркс і Енгельс - завдяки вивільненню приватної власності із спільності, держава придбала самостійне існування нарівні з громадянським суспільством і поза ним...”.

Формування і розвиток громадянського суспільства зайняло декілька віків. Цей процес не завершений ні в нашій країні, ні в світовому масштабі.

Окремі елементи громадянського суспільства існували в деяких країнах античного світу (Греція, Рим), де розвиток ремесла і торгівлі породив товарно-грошове виробництво, що отримало оформлення і закріплення в ряді інститутів приватного права (особливо римське приватне право). Але це були тільки елементи вогнища громадянського суспільства, що існували лише в окремих регіонах і що поєднувалися з вертикальними структурами станово-кастових товариств.

Формування громадянського суспільства в масштабі цілих країн, великих регіонів Європи і Америки, почалося в Новий час. У розвитку громадянського суспільства можна визначити три етапи, перехід від кожного з яких до подальшого знаменувався істотними змінами і державного суспільного устрою, соціальними і еолітичними потрясіннями, масовими виступами, зіткненнями класів, корінними перетвореннями суспільної ідеології.

На першому етапі (приблизно ХVI-ХVII стст.) складалися економічні, політичні і ідеологічні передумови громадянського суспільства. До них відносяться розвиток промисловості і торгівлі, спеціалізація видів виробництва і поглиблений розподіл праці, розвиток товарно-грошових відносин. При підтримці міст і міського стану в ряді країн виникали централізовані національні держави, що володіли рядом ознак сучасних держав (суверенітет, державна скарбниця, професійний управлінський апарат та ін.). До цього ж часу відноситься переворот в суспільній ідеології, бурхливий розвиток мистецтва і культури, широке поширення протестантської буржуазної етики, оформлення в “теорію природного права” основних загальних ідей, пов'язаних з уявленнями про громадянське суспільство як про соціально-політичний ідеал. На чолі боротьби пригноблених станів проти феодальної нерівності і привілеїв стояли городяни. Від початку буржуазної революції в Англії (1640) ведеться відлік Нового часу.

На другому етапі (приблизно кінець XVII - кінець XIX стст.) в найбільш розвинених країнах сформувалося громадянське суспільство у вигляді первинного капіталізму, заснованого на приватному підприємництві.

У основі будь-якого громадянського суспільства лежать ряд найбільш загальних ідей і принципів, незалежно від специфіки тієї або іншої країни. До них відносяться:

економічна свобода, різноманіття форм власності, ринкові відносини;

безумовне визнання і захист природних прав і свобод людини і громадянина;

легітимність і демократичний характер влади;

рівність всіх перед законом і правосуддям, надійна юридична захищеність особистості;

правова держава, заснована на принципі розділення і взаємодії влади;

політичний і ідеологічний плюралізм, наявність легальної опозиції;

свобода слова і друку, незалежність засобів масової інформації;

невтручання держави в приватне життя громадян, їх взаємні обов'язки і відповідальність;

класовий мир, партнерство і національна згода;

ефективна соціальна політика, що забезпечує гідний рівень життя людей.

Становлення громадянського суспільства в Україні - магістральна і довготривала задача, рішення якої залежить від безлічі чинників і умов. Незважаючи на кризову ситуацію, що склалася в країні, весь хід здійснюваних нині реформ веде, зрештою, до досягнення вказаної мети.

Визнання природних прав людини, свободи особистості, різноманіття форм власності, ідей правової держави, політичного плюралізму, розвиток приватної ініціативи - істотні кроки на шляху до громадянського суспільства. З цього слідує, що необхідно розрізняти громадянське суспільство як концепцію, ідею, процес і як реальність, якої ще немає.

Тоді ж виникає уявлення про конституцію як не тільки про закон, що визначає устрій вищих органів влади, але і основному законі країни, що обов'язково визначає права і свободи громадян (білль про права, декларації прав). У результаті сама конституція стає угодою суспільства і держави про розмежування сфер їх діяльності (держава - публічна влада, сфера спільних інтересів, суспільство - сфера індивідуальних свобод, приватних інтересів).

Відділення держави від суспільства і відособлення суспільства від держави виражене у відмінності їх структур, принципів організації і будови.

Всяка держава організована як керована єдиним центром вертикальна система, ієрархія державних органів і посадових осіб, пов'язаних відносинами підлеглості і державної дисципліни. Постійна і головна мета держави, його виправдання і легітимація - охорона суспільства і управління ним.

На відміну від держави громадянське суспільство являє собою горизонтальну систему різноманітних зв'язків і відносин громадян їх об'єднань, союзів, колективів. Ці зв'язки засновані на рівності і особистій ініціативі, в тому числі в самостійності видобутку коштів для існуванню (це відноситься і до об'єднань, які містяться за рахунок добровільних внесків їх учасників). Мета громадян і їх об'єднань різноманітна і мінлива відповідно до їх інтересів.

Відмінність структур громадянського суспільства і держави накладає відбиток на способи правового регулювання приватних і публічних відносин, а тим самим - на систему права.

5. Права і свобода людини у системі цінностей

Верховенство закону розуміє не тільки пріоритет закону як різновиду нормативно-правового акта по відношенню до підзаконних актів, до того, наскільки широкий аспект прав і свобод, закріплених за членами суспільства чинним законодавством. У правовій державі будь-яке обмеження прав людини неприпустиме. Більш того, вона зобов'язана послідовно і точно забезпечувати реалізацію цих прав і захищати їх. У цьому зв'язку принципове значення набуває проблема правової рівності в різноманітних сферах життя суспільства і держави. Її рішення припускає створення державою надійних гарантій, що забезпечують таку рівність.

Перелік прав і свобод людини і громадянина, властивих правовій державі, утримується в міжнародних актах. Це, насамперед, Загальна декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародний пакт про цивільні і політичні права, прийнятий на ХХI сесії Генеральної Асамблеї ООН 16 грудня 1966 р.

Перелік прав і свобод, проголошених у зазначених актах, закріплений і гарантований у конституціях правових держав. Особливе значення в них надається юридичній захищеності особистості, що немислима без презумпції невинності. Презумпція ж невинності означає, що справді демократична держава визнає, що всі питання, пов'язані з винністю або невинністю громадян у вчиненні того або іншого злочину, варто вирішувати тільки в судовому порядку. Більш того, при розгляді кримінальних справ, за якими може бути винесений смертний вирок, громадянин вправі потребувати, щоб його судив суд присяжних.

Загальна декларація прав і свобод людини (1948) складається з 30 статей. У ній проголошується, що "усі люди народжуються вільними і рівними по своїй гідності і правам. Вони наділені розумом і совістю і повинні діяти у відношенні один одного в дусі братерства". Далі в ній указується на неприпустимість жорстокого відношення і покарання, що принижують людську гідність. У ст.6 Декларації признається право кожної людини на визнання його правосуб'єктності, тобто надання людині можливості одержувати права і здійснювати обов'язки, передбачені законодавством.

Декларація також проголошує, що ніхто не може бути підданий довільному арешту, затримці або вигнанню, що кожна людина має право на рівний захист закону, на гласний, справедливий і безсторонній суд. У Декларації також указується на неприпустимість довільного втручання в особисте і сімейне життя громадян, зазіхання на недоторканість їхнього житла, таємницю кореспонденції і т.п. Вона закріплює й інші права і свободи людини, що повинні бути визнані і шануватися всіма державами (свобода думки, совісті і релігії, свобода пересування в межах кожної держави, право захистку в інших країнах, право на працю, на рівну оплату, право на вільний вибір професії, право на захист від безробіття, право на створення профспілок та інше). Політичний та ідеологічний плюралізм - відмінна ознака правової держави. Без такого плюралізму вона просто немислима. Функціонуючи в умовах такого плюралізму, різноманітні соціальні сили, в особі своїх політичних організацій, ведуть боротьбу за владу в державі цивілізованими методами, у чесному політичному протиборстві зі своїми супротивниками. Ідеологічний плюралізм забезпечує їм можливість вільно викладати свої програмні установки, безперешкодно проводити пропаганду й агітацію на користь своїх ідеологічних концепцій.

Політичний та ідеологічний плюралізм є вираженням і уособленням демократизму товариства, дозволяє кожному його члену самому вирішувати питання про свою схильність до тієї чи іншої політичної організації та ідеологічної упередженості. Звідси стає зрозумілим, чому держава не повинна нав'язувати суспільству якусь одну ідеологію або створювати перевагу для тієї чи іншої політичної організації.

Усі права і свободи, перераховані в Декларації, повинні бути реально забезпечені в державі. Це досягається, насамперед, прийняттям і проведенням у життя різноманітних законодавчих актів, що закріплюють їх у відповідній сфері суспільних відносин. У числі міжнародних документів про права людини також варто зазначити Міжнародний пакт про цивільні і політичні права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, Конвенцію про права дитини. Щодня у світовому співтоваристві відбуваються масові порушення прав і свобод людини - це злочини геноциду, різноманітні засоби расової дискримінації, злочини апартеїду, військові злочини, а також злочини проти людства.

6. Взаємні обов'язки і відповідальності особистості і держави. Соціальна і юридична захищеність особистості

Взаємні обов'язки особистості і держави

Взаємні права й обов'язки держави й особистості складають одну з ознак правової держави. Держава й особистість взаємопов'язані і взаємозалежні: держава не може існувати без особистості, а особистість - без держави. Правова держава забезпечує особистості захист її прав і свобод, захист від антисоціальних елементів, надає можливість брати участь у громадському житті країни. Особистість забезпечує державі її існування, розвиток і процвітання. У правовій державі саме особистість є основою усього, а свобода і незалежність особистості стоять на першому місці в системі цінностей держави. При цьому варто пам'ятати, що свобода в правовій державі це не свобода робити те, що хочеться, а свобода робити те, що можна і повинно піти на користь суспільству і державі. Свобода в правовій державі - це усвідомлена необхідність, вона обмежується самими людьми, щоб дати таку ж ступінь свободи й іншим людям. В сутності в правовій державі основною ідеєю існування людини повинен стати розумний егоїзм - я роблю те, що я хочу робити, але при цьому мої справи не повинні шкодити іншим людям. Свобода в правовій державі є обмеженою тільки для того, щоб усі люди змогли нею скористатися. У правовій державі повинен обов'язково дотримуватися принцип формальної рівності - усі рівні перед законом. Дотримання цього принципу веде до обмеження свободи одних для того, щоб нею змогли скористатися інші… Де немає принципу формальної рівності, там немає і права як такого. А де немає права, там не може існувати і правова держава.

Правове положення і взаємовідносини всіх суб'єктів суспільного, політичного і державного життя повинні бути чітко визначені правовими законами, захищені і гарантовані всією конструкцією правової державності. Якщо не визначене правове положення хоча б одного суб'єкта, не визначене, або визначене не чітко, то це створює поле для зловживань, ігнорування правових основ, а якщо правові основи ігноруються в одній ланці, вони негайно порушуються й в інших ланках.

Соціальний захист особистості

Панування права вимірюється ступенем розвиненості і гарантованості свобод особи, юридичним характером її взаємозв'язків із суспільством і державою. Основним гарантом свободи особистості є держава, але тому що держава - поняття абстрактне, то вона знаходить своє вираження в чиновницькому апараті. Відповідно, фактично свободу особистості захищає бюрократичний чиновницький апарат, що зовсім не зацікавлений у цьому. Користуючись правом захисту свободи людини, апарат може привласнити собі більшу свободу, ніж йому належить по Конституції. Для стримування апетитів чиновників і для більш ефективного захисту прав людини необхідно залучати суди, що повинні складатися з представників самого народу. Тоді буде виключатися сама можливість домовитися між різними гілками бюрократичного апарату. Тільки суд, заснований на представництві в ньому народних обранців, може захистити громадян від чиновницького свавілля і зберегти їхні права і свободи.

Особистість, крім цього, повинна бути соціально захищена, і перше місце в соціальному захисті особистості повинно належати державі. Саме держава повинна забезпечувати особистості пенсійне забезпечення по старості або по інвалідності, право на працю і на відпочинок, на безкоштовне медичне обслуговування й освіту. При цьому не заперечується, що усе те ж саме можуть здійснювати і комерційні або інші структури. Тобто фірма може за свій рахунок надати своїм службовцям можливість відвідувати поліклініку або виплачувати пенсію по інвалідності.

7. Теорія і практика формування та становлення правової держави в сучасному українському суспільстві

Формування та існування правової держави в будь-якій країні передбачає встановлення не тільки формального, але і реального панування закону у всіх сферах життя суспільства, розширення сфери його прямого, безпосереднього впливу на суспільні відносини.

Наша держава, Україна, теж встала на цей тернистий шлях формування правової демократичної держави. В зв'язку з цим, перед нею постає комплекс проблем пов'язаних із необхідністю теоретичної розробки й практичного вирішення невідкладних завдань щодо формування суспільства.

Важливим критерієм якості теоретичного підгрунтя реформ у політико-правовій галузі є дієвість зв'язку між потребами сьогодення і станом науки, яка має бути здатною не лише механічно відбивати емпіричні реалії, а й робити прогнози і в цьому певною мірою “випереджати” дійсність. Оскільки програма побудови правової держави розрахована на майбутнє, а майбутнє, в основному, визначається минулим, то підходи до створення української моделі правової держави, визначення шляхів до її утвердження, треба шукати в минулому і сучасному стані національних державно-правових структур і країни в цілому.

Світовий досвід практичного розв'язання проблем, пов'язаних із державно-правовим будівництвом, показує, що не існує якогось єдиного, усталеного, класичного зразка правової держави. Натомість функціонують її історично посталі, національні чи регіональні, моделі. Але, незважаючи на цю обставину, аналіз умов діяльності та механізму функціонування абстрактної моделі корисний тим, що він подає узагальнену ідеально-типову конструкцію, з якою доцільно зіставляти реалії державного буття, визначаючи відмінність між бажаним та реально досягнутим, причини розбіжностей та шляхи їх усунення. До того ж, порівняльно-юридичний метод відкриває широкі можливості для порівняння на теоретичному рівні реального державно-правового статусу різних країн у межах одного історичного періоду.

Таким чином, об'єктивно між теоретичною моделлю правової держави і реально діючими державно-правовими механізмами існують певні суттєві відмінності. Важливим корелятором між теоретичною моделлю та її реальним прототипом є людський чинник у багатьох його вимірах (притаманна кожному соціуму ментальність, рівень правосвідомості, історичні традиції тощо).

Поряд із національно-історичними особливостями, змінами темпів розвитку, не в останню чергу, при створенні правової держави в Україні, має враховуватися й одна загально-соціологічна закономірність, визначена І.С. Нарським: “Сукупні результати діяльності людей не збігаються, і при тому суттєво, по-перше, з їх сподіваннями і, по-друге, з деякими “вищими цілями” історичного процесу або взагалі магістральною лінією розвитку історії”. Згодом ідея невідповідності отриманих результатів поставленим цілям, ідеалам була розвинута Гегелем у цілісну історіофілософську концепцію, головна теза якої полягає в тому, що “в загальній історії дії людей призводять певною мірою взагалі не до тих наслідків, яких вони прагнули і на які вони розраховували, а до результатів несподіваних і небажаних.”

У практиці соціалістичного будівництва в СРСР ця думка здобула блискуче підтвердження, проявившись у кричущій невідповідності цілей, проголошених “будівничими нового суспільства”, і засобів, обраних ними для досягнення цих цілей. Тенденцію ціннісного розходження мети і засобів її досягнення у практиці більшовизму помітив один із перших послідовних критиків марксистської теорії М.Бердяєв, який вважав неприпустимим нехтування правами і свободами людини як одного із принципів правової держави в ім'я примарного “світлого майбутнього“.

Щоб уникнути повторення пройденого, слід дотримуватися, щонайменше, двох важливих засад:

визначення мети, ідеалу суспільного і державно-правового розвитку, його деталізація - мають бути виваженими і вільними від утопічної творчості;

узгодження та досягнення гармонії феноменологічної й конструктивної парадигм державно-правового розвитку.

Для розробки стратегії виходу з кризи і повноцінного розвитку дуже важливо, також, правильно оцінювати свій і чужий досвід виживання і поступу. Одні пропонують нам забути про свій досвід і цілком покладатися на досвід інших країн. Інші наголошують на досвіді розвитку нашої країни. Треті пропонують взагалі відкинути наше минуле і сміливо експериментувати із сучасним і майбутнім. Кожна з цих позицій має свої плюси і мінуси. Останнім часом висловлювалися численні і багато в чому слушні зауваження з приводу того, що в наших умовах західні моделі не діють. Справді, механічна трансплантація будь-якої теорії на непідготовлений для цього грунт в якісно інші соціально-історичні умови неминуче призводить, як засвідчує історія, або до органічного відтворенням суспільством чужої для нього теорії, або до насильницького її впровадження «згори».

З огляду на це побудова правової держави в Україні повинна визначатися в першу чергу тенденціями її власного поступу, рівнем «готовності» як суспільства, так і кожного громадянина до цих змін. Варті пильної уваги слова К.Маркса про те, що “теорія втілюється в кожному народові лише настільки, наскільки вона є здійсненням його потреб”. Отже, задля втілення якоїсь теорії необхідно, щоб її ідеями перейнялися широкі кола громадськості. Щоб правова держава стала дійсністю в Україні, варто цілеспрямовано й наполегливо працювати над правовою освітою, розвитком правової культури населення, не забувати власні здобутки в цій галузі й ознайомитися із зарубіжним досвідом, прищеплюючи все корисне й повновартісне.

Зрозуміло, було б спрощенням вважати, що в умовах правової або будь-якої іншої держави можна взагалі обійтися без підзаконних, відомчих актів. Особливо це стосується процесу реалізації конституційних законів і положень, що містяться в них.

Дійсно, чи можна, наприклад, обійтися без звичайних законів або підзаконний актів в процесі реалізації конституційного права на працю, на відпочинок, на охорону здоров'я, на матеріальне забезпечення в старості, у разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності або ж в процесі реалізації права на освіту? Ні, звичайно. Бо виникаючі при цьому суспільні відносини настільки складні і багатогранні, що для свого упорядкування вони об'єктивно вимагають не один, навіть самий авторитетний, фундаментальний акт, який є конституційним, а систему взаємопов'язаних з ним вимог і розпоряджень.

Отже, в умовах правової держави мова йде не про те, повинні чи не повинні існувати нарівні із законами і підзаконні, відомчі акти. Існування їх неминуче. Воно зумовлене самою природою і характером регульованих ними суспільних відносин.

Мова йде лише про те, щоб ці акти не домінували в кількісному і якісному відношенні в загальній системі нормативно-правових актів. А головне, щоб, розвиваючи і деталізуючи положення, що містяться в законах, підзаконні акти не спотворювали суті і змісту самих законів.

В Україні та інших країнах, що ставлять своєю метою формування правової держави, питому вагу підзаконних, відомчих актів цілком можливо і треба змінити. В іншому випадку, призови і установки про створення правової держави, неминуче залишаться нереалізованими призовами і установками,

Серед інших рис і особливостей правової держави потрібно указати на такі, як повна гарантованість і непорушність в умовах його існування прав і свобод громадян, а також встановлення і підтримка принципу взаємної відповідальності громадянина і держави. Як громадяни несуть відповідальність перед державою, так і державна влада повинна нести відповідальність перед громадянами.

Однак, чи завжди це мало місце в нашій країні? Чи гарантувалися раніше і чи гарантовані в повній мірі зараз права і свободи громадян України? У значній мірі - так. Гарантовані політично, юридично і частково економічно. Хоч і не відносно всіх громадян.

Разом з тим, певні гарантії зберігалися і зберігаються відносно прав і свобод інших, “пересічних” громадян. У колишньому СРСР і в сучасній Україні не завжди формальною декларацією були і є конституційні положення, що закріпляють рівність громадян перед законом, також їх соціально-політичні і особисті права і свободи. Це стає особливо очевидним тоді, коли мова йде про гарантії права на працю, на відпочинок, на отримання освіти, медичне обслуговування, користування досягненнями культури та ін. Дані права в значній мірі гарантувалися в СРСР. У певній мірі вони гарантуються для всіх громадян і в сучасній Україні.

У той же час очевидним є і те, що внаслідок економічних соціальних причин, зростання цін та інфляції, посилення бюрократизму і корупції в управлінському апараті гарантії прав і свобод громадян в значній мірі ослабляються. Як раніше, так і тепер пересічний громадянин нерідко вимушений виступати в ролі ходока по “коридорах влади” і бути прохачем навіть в тих випадках, коли мова йде про задоволення його законних прав і інтересів.

Зрозуміло, при такому положенні справи, коли у держави в особі його різних органів і безлічі чиновників переважаючими є привілеї і права, а у пересічних громадян - переважно обов'язки, не може бути і мови про реалізацію принципу взаємної відповідальності держави і громадянина. Протягом всієї історії розвитку України спочатку піддані, потім громадяни несли і несуть всілякі повинності і відповідальність перед державою. Однак, ні держава загалом, ні його окремі органи або чиновники за свої діяння, включаючи самі катастрофічні по своїх наслідках, фактично ніякої відповідальності ні перед суспільством, ні перед окремими громадянами не несуть.

У сфері теорії держави і права відбулася досить значна зміна політичних і ідеологічних орієнтирів. Однак в практичному політико-правовому житті, що стосується правової держави і принципу розділення влади, за останні роки не сталося яких-небудь істотних змін. Наявність їх без сумніву свідчила б про рух держави і суспільства по шляху не декларованої, а реальної для всіх громадян України демократії.

У числі найважливіших ознак і рис правової держави виступає не тільки створення, але і підтримка в суспільстві режиму демократії, законності і конституційності, запобігання спробам узурпації влади, зосередження її в одних або декількох руках.

Нарівні з цим в правовій державі (як одна з головних ознак його існування) повинно бути досягнуте реальне забезпечення прав і свобод пересічних громадян. Повинен бути створений механізм їх повної гарантованості і всебічної захищеності; послідовно провестися в життя принципу оптимального поєднання прав і свобод громадян з їх конституційними обов'язками.

Крім названих, є і інші ознаки і риси, які характеризують правову державу, що принципово відрізняє її від не правової держави. Їх досить багато і вони вельми різноманітні. У своїй сукупності вони дають загальне уявлення про те, що є правова держава і що не є така, зміст, основні цілі її створення і призначення. Нарешті, які умови її формування і функціонування.

Останнє є принципово важливим, особливо для сучасної України, рівно як і для інших країн, що ставлять перед собою задачу формування на базі існуючих державних структур правової держави. Бо якщо в країні немає реальних - об'єктивних і суб'єктивних умов для створення, а потім - нормального функціонування правової держави, то не може бути і мови про успішне розв'язання даної проблеми.

Що ж собою являють ці умови або передумови? З чим вони пов'язані? Передусім, вони асоціюються з необхідністю досягнення високого рівня політичної і правової свідомості людей, з виробленням у них необхідної для активної участі в політичному і суспільному житті загальнолюдської культури.

Актуальними ще і понині є слова В.І. Леніна, сказані незабаром після Жовтневої революції про те, що для участі маси в вирішенні державних і суспільних справ “крім закону, є ще культурний рівень, який ніякому закону не підпорядкуєш”.

Принципово важливими передумовами створення правової держави в нашій країні є також:

вироблення у широких шарів трудящої маси навичок, потреби і досить високого рівня компетентності для свідомої участі їх в управлінні державними і суспільними справами: наявність в суспільстві міцного правопорядку, непорушної законності і конституційності;

затвердження принципу плюралізму думок і думок у всіх сферах життя суспільства і держави;

розвиток системи самоврядування народу в центрі і на місцях;

послідовне розширення і поглиблення в сфері економіки, політики, культури, науки, в соціальній сфері життя суспільства принципів реальної демократії.

Важливими умовами і передумовами формування правової держави в Україні є також створення внутрішньо єдиного, несуперечливого законодавства. Існуючі нині протиріччя в правовій системі, виникаюча час від часу боротьба законів і законодавчих актів, що видаються на місцях, не тільки не наближають країну до правової держави, але, навпаки, ще більше віддаляють.

Ця боротьба руйнівно позначається на економіці, суспільстві і самій державі. Зневажливе відношення до законів автоматично породжують таке ж відношення і до місцевих актів, веде до трагічних наслідків для багатьох мільйонів людей.

Сучасне життя дає тему безліч вельми сумних прикладів. У тому числі прикладів, пов'язаних з руйнуванням єдиного державного простору СРСР, з виникненням міжнаціональних і регіональних конфліктів, територіальних, майнових і інших суперечок, з незліченними стражданнями і загибеллю невинних людей.

Аксіоматичним, що не підлягає ніякому сумніву є той факт, що закони, поки вони діють в інтересах всіх шарів і класів суспільства, життєво важливо дотримувати, а не порушувати. Домагатися у разі їх застарівання, явного або уявного консерватизму і відсталості від життя, їх негайного скасування конституційним шляхом, а не переступати їх межі і не руйнувати, тим самим, регульовані ними господарські, соціальні, культурні, політичні та інші зв'язки між різними інститутами і людьми.

Серед існуючих умов і передумов успішного формування і функціонування правової держави потрібно назвати наявність в країні громадянського суспільства. “Ідея правової держави є ідея взаємокерування громадянського суспільства і держави, що передбачає руйнування монополії держави на владу з одночасною зміною співвідношення свободи держави і суспільства на користь останнього і окремої особи”.

У цей час українська дійсність характеризується невисоким рівнем політичної і парламентської культури, правовим нігілізмом, слабкістю демократичних традицій і навичок. Якщо і можна для України визнати концепцію правової держави, то, зрозуміло, з цілим рядом обмовок, враховуючи відношення українців до права як соціального інструмента, історичну прихильність до сильної держави, низьку “природну” правову активність та ініціативу.

влада право держава конституція

Висновок

Резюмуючи усе вищесказане, потрібно відзначити, що права людини - це цілісний орієнтир, що дозволяє застосовувати “людський вимір” до держави, права, етики, моралі. Права і свободи людини є деяким нормативним виміром її соціально культурної діяльності. Більш того, вони виступають як одна з найбільших культурних цінностей.

При вивченні теорії прав людини неминуче її перетинання з багатьма дисциплінами: історією і теорією держави і права, усіма галузевими і процесуальними юридичними науками.

Таким чином, спираючись на міжнародне гуманітарне право, можна відзначити, що:

Права людини - вища цінність, їх повага і дотримання - обов'язок держави.

Забезпечення прав і свобод несумісне з дискримінацією по будь-якому принципу.

Здійснення прав і свобод людини не повинно порушувати права і свободи інших осіб.

Основні права і свободи повинні бути єдині на всій території держави.

Особисті, економічні, політичні, соціальні, культурні права рівноцінні, у єдиній системі цих прав немає ієрархії.

Колективні права невід'ємні від прав індивіда, вони не повинні суперечити індивідуальним правам, обмежувати правовий статус особистості

Права людини можуть бути обмежені законом тільки в тому випадку, якщо є пряма погроза державної і суспільної небезпеки, здоров'ю і моральності населення, правам інших осіб.

Нині ми стоїмо біля витоків процесу створення правової держави, для якої головним є захист особистості, свободи і прав людини, у тому числі національних меншин, додержання законів і державності. Характер цієї держави мають визначати такі принципи:

верховенство закону в усіх сферах соціального життя;

обов'язковість закону для всіх державних органів, громадських організацій, офіційних осіб і громадян;

захист і гарантії свободи особистості, її прав, інтересів, честі й гідності;

взаємна відповідальність особистості і держави;

контроль і ефективний нагляд держави за додержанням законів та інших нормативних актів.

Здійснення усіх накреслених заходів, спрямованих на побудову правової держави, стане для цивілізованого світу ще одним доказом прагнення України до втілення в життя принципів гуманізму і демократії, найвищою метою якої є забезпечення прав і свобод людини, основою нашої державності.

Правова держава - багатомірне явище, що розвивається. У ході суспільного прогресу воно набуває нових властивостей, наповнюється новим змістом, відповідним конкретним умовам існування суспільства і рівню його розвитку. Нешвидкоплинним загальним початком будь-якої правової держави є його зв'язаність правом. Правова держава - це така форма організації і діяльність державної влади, яка будується у взаємовідносинах з індивідами і їх різними об'єднаннями на основі норм права. При цьому право грає пріоритетну роль лише в тому випадку, якщо воно виступає мірою свободи всіх і кожного, якщо чинні закони реально служать інтересам народу і держави, а їх реалізація є втіленням справедливості. Розвинене законодавство ще не свідчить про наявність в суспільстві правової державності.

Економічною основою правової держави є виробничі відносини, що базуються на багатоукладності, на різних формах власності як рівноправних і в однаковій мірі захищених юридично. У правовій державі власність належить безпосередньо виробникам і споживачам матеріальних благ; індивідуальний виробник виступає як власник продуктів своєї особистої праці. Правовий початок державності реалізовується тільки при наявності самостійності і свободи власності, які економічно забезпечують панування права, рівність учасників виробничих відносин, постійне зростання добробуту суспільства і його саморозвиток.

Соціальну основу правової держави складає саморегулююче громадянське суспільство, яке об'єднує вільних громадян - носіїв суспільного прогресу. У центрі уваги такої держави знаходиться людина, його різноманітні інтереси. Через систему соціальних інститутів, суспільних зв'язків створюються необхідні умови для реалізації кожним громадянином своїх творчих, трудових можливостей, забезпечується плюралізм думок, особисті права і свободи. Перехід від тоталітарних методів управління до правової державності пов'язаний з різкою переорієнтацією соціальної діяльності держави, з відмовою від пріоритету “знеособленого” виробництва над соціально-економічними, політичними і духовними інтересами громадян. Міцна соціальна основа держави зумовлює стабільність його правових устоїв. Правова держава - це, одночасно, і соціальна держава.

Етичну основу правової держави утворюють загальнолюдські принципи гуманізму і справедливості, рівності і свобод особистості, її честі і достоїнства. Режим правової державності реально затверджує вищі етичні цінності людини, забезпечує їх визначальну роль в житті суспільства, виключає свавілля і насильство над особистістю. Конкретно це виражається в демократичних методах державного управління, справедливості правосуддя, в пріоритеті прав і свобод особистості у взаємовідносинах з державою, захисті прав меншості, терпимість до різних релігійних переконань і т. д. Духовна насиченість державного життя в значній мірі визначає етичну зрілість суспільства загалом, рівень його цивілізованості, гуманізм в соціально-економічних і політичних відносинах.

Правова держава - це суверенна держава, яка концентрує в собі суверенітет народу, націй і народності, що заселяє країну. Здійснюючи верховенство, загальність, повноту і винятковість влади, така держава забезпечує свободу природних відносин, заснованих на початках справедливості, для всіх без виключення громадян. Примушення в правовій державі здійснюється на основі права. Примушення, будучи важливим показником державного суверенітету, обмежено правом, виключає беззаконня і свавілля. Держава застосовує силу в розумних (правових) рамках і тільки в тих випадках, коли порушується його суверенітет, інтереси його громадян. Воно обмежує свободу окремої людини, якщо його поведінка загрожує свободі інших людей.

Політична природа держави, найбільш чітко проявляється в його суверенітеті. Саме в суверенітеті концентрується вся гама потреб і інтересів різних ланок політичної системи суспільства. Завдяки суверенітету координуються інтереси державних і недержавних організації, забезпечується їх справедлива правова рівновага і вільний розвиток.

Не абсолютизуючи ролі права, потрібно реальніше відноситися до самої ідеї правової держави, оскільки «насправді політична влада завжди прагне вирватися з правових рамок і «правова держава» - це, скоріше, ідеальний тип…»

Список використаної літератури

Арістотель. Політика. - М.: 1911.

Венгеров А.Б. Теорія держави і права. Ч.1. Теорія держави - М.: Юристъ, 1995.

Губа А.В., Письменицький А.А., Слинько Д.В. Теорія держави і права. Посібник для студентів - Харків, 2000.

Гуменюк А.Р. О едином правовом пространстве как условии формирования правового государства. - М.: 1994.