Загальні положення про права нації

Де міжнародні стандарти в області прав людини знаходять висвітлення, у яких міжнародних актах, документах? Можна розділити ці стандарти на універсальні, загальновизнані і регіональні. Деякі з цих стандартів зараз визнаються практично всіма, незалежно від участі тієї чи іншої держави в якому або міжнародному договорі. Інші ж визнаються на рівні визначеного регіону. Регіональні стандарти можуть збігатися з універсальними, але, як показує практика, регіональні стандарти звичайно йдуть далі універсальних. Природно, у рамках того чи іншого регіону є якісь свої особливості, що дозволяють це зробити, інакше не було би змісту встановлювати якісь регіональні стандарти, а встановлювати стандарти нижче універсального рівня теж не можна, це буде вже порушенням загальновизнаних стандартів. Наприклад, Європейське право прав людини - сукупність регіональних стандартів.

Якщо говорити про проблеми захисту прав національних і етнічних меншин утретє вони заюшили хвилею на політичну арену Європи, після Другої світової війни. Першу хвилю викликало утворення національних держав до і після першої світової війни, другу - мирні договори, залучення до колективної відповідальності, переробка границь після другої світової війни.

Захист меншостей: міжнародне чи право внутрішнє право? Між тими, хто займається проблемою захисту прав, дуже великі розбіжності в оцінці того, яких юридичних коштів вимагає здійснення і захист прав національних і етнічних меншин. Мають місце дві крайні точки зору. По одній з них, потрібно установити міжнародні стандарти і жадати від кожної (європейської) країни їхнього виконання. Відповідно до іншої, врегулювання прав національних меншостей є справою винятково тієї держави, на території якого вони проживають, і повинно здійснюватися на основі внутрішнього права.

Прихильники першої точки зору аргументують тим, що права меншостей відносяться до числа основних прав людини і, як такі, повинні захищатися міжнародними стандартами (як це робить римську угоду ЕС про основні права і волі людини від 1950 року). Інша ж сторона посилається на те, що положення національних меншин у різних країнах (якщо ці меншості взагалі піддаються визначенню) настільки неоднаково, що не коштує, та й неможливо виробити на міжнародному рівні якусь єдину систему правил [23, 27].

Обидві ці точки зору містять у собі частку реальності. Права меншостей - принаймні на сьогоднішній день - дійсно стали частиною прав людини. У той же час у тій чи іншій державі здійснення і захист прав національних меншостей можливі тільки в рамках внутрішньої правової системи даної держави, у тісній згоді з нею.

Чи рано пізно неминуче буде потрібно прийняття такого міжнародного документа, що, з одного боку, загалом сформулював би основні права національних меншин, а з іншого боку, уповноважив би міжнародний форум (наприклад, Європейський суд по правах людини) визначати, чи відповідає внутрішня правотворчість (законодавство) і правозастосування окремих, що підписали документ держав необхідним вимогам [24, 89].

Однак доти, поки міжнародні документи по захисту меншостей носять рекомендаційний характер, для меншостей найважливішим і визначальної є внутрішнє законодавство окремих країн, а ще більш - практика правозастосування. Ще в період між двома світовими війнами досвід показав, що навіть самі виразні юридичні кошти не багато коштують, якщо на практиці дана країна по суті справи регулярно відходить від них.

Кожна окрема держава повинна саме (разом із проживаючими на його території меншинами) шукати і знайти ті кошти і форми, що належним образом гарантують права, сформульовані в європейських нормах, і гармоніюють із традиціями і внутрішнім правом, враховують культурно-історичні особливості даної держави і регіону.

ВИСНОВКИ

Підводячи підсумки проведеного дослідження хочеться зазначити те, що врегулювання питань реалізації прав національних меншостей і, у першу чергу, такої основної норми як право націй на самовизначення дедалі займає все важливіше місце серед найважливіших проблем сучасності. З огляду на численні збройні конфлікти, що виникли на ниві бажання національних меншин у складі багатонаціональних держав відокремитись і створити самостійні незалежні держави таким чином реалізувавши своє право на самовизначення.

З огляду на це, можна зазначити, що важливе значення в плані врегулювання конфліктів мають теоретичні положення, що стосуються принципу права націй на самовизначення. Є думка, що самовизначення - це колективне право, що є необхідною передумовою здійснення індивідуальних прав людини. Без права на самовизначення не має змісту говорити і про цивільний, і політичних правах. Однак, сучасне міжнародне право не містить чітких правових гарантій захисту права на самовизначення, і Міжнародний суд у рішенні конкретних справ завжди намагається виходити з конкретних умов, політичних інтересів і розміщення сил. При цьому конкретне правове трактування права на самовизначення найчастіше виглядає по-різному.

У зв'язку з цим не можна не погодитися з тим, що колективні права в сучасному міжнародному праві мають очевидний двозначний статус. Така ситуація дійсно виглядає більш ніж дивною, якщо врахувати, що колективні й індивідуальні права нероздільні у своїй сутності. Тому що індивідууми частково визначаються як члени тієї чи іншої спільності-групи, то міжнародне право повинне так чи інакше враховувати і вважатися з груповими правами, оскільки з погляду права не має значення чи індивідуально колективно люди виступають у захист своїх основних свобод.

Одним з виходів із ситуації, що склалася є розробка та прийняття єдиного міжнародного кодифікованого нормативно-правового акту, де б були визначені основні засади колективних прав, механізм їх реалізації на міжнародному та внутрідержавному рівні, способи захисту порушених прав національних та етнічних меншин, знов таки на міжнародному та внутрідержавному рівні. Але прийняття вказаного акту на міжнародному рівні не досить для його належної «роботи». Аналогічні акти слід прийняти кожній державі на підставі цього міжнародного акту, які би регулювали конкретні відносини між національними меншинами на території конкретної держави.

право нація людина

ПЕРЕЛІК ПОСИЛАНЬ

1. Ренан Э. Что такое нация. - Санкт-Петербург: Витязь, 1898. - 347 с.

2. Словарь прав человека и народов. - М.: 1993. - 260 с.

3. Общая теория прав человека. Под ред. Лукашевой Е.А. - М.: 1996. - 469 с.

4. Права человека: Сб. междунар. договоров. Универсальные договоры. - Нью-Йорк и Женева: ООН, 1994. - 552 с.

5. Права человека: Сб. междунар. договоров. Универсальные договоры. - Нью-Йорк и Женева: ООН, 1994. - 552 с.

6. Нерсесянц В.С. Права человека в истории политической и правовой мысли // Права человека в истории человечества и в современном мире. - М.: Проспект, 1989. - 146 с.

7. Сенезе С. Права человека и право народов: два различных видения? // Мировая экономика и международные отношения. - 1990. - №2. - 119 с.

8. Козинг А. Нация в истории и современности: Исследование в связи с историко-материалистической теорией нации. - М.: Прогресс, 1979. - 249 с.

9. Соколовский С.В. Самоопределение и проблемы меньшинств: международно-правовые аспекты // Расы и народы. - М.: 1997. - 97 с.

10. Нагенгаст К. Права человека и защита меньшинств: этничность, гражданство, национализм и государство (Этничность и власть в полиэтничных государствах: Материалы международной конференции 1993 года.). - М.: Наука, 1994. - 299 с.

11. Права человека. Изложение фактов №9: Права коренных народов. - Женева, 1990. - 125 с.

12. Права человека. Изложение фактов №9: Права коренных народов. - Женева, 1990. - 81 с.

13. Права человека. Изложение фактов №9: Права коренных народов - Женева, 1990. - 81 с.

14. Ханнум Х. Пределы государственного суверенитета и мажоритарного правления: меньшинства, коренные народы и их право на автономию // Расы и народы. - М.: 1997. - 143 с.

15. Права человека: Сб. междунар. договоров. Универсальные договоры. - Нью-Йорк и Женева: ООН, 1994. - 320 с.

16. Международное сотрудничество в области прав человека: Документы и материалы. - М.: 1993. - 270 с.

17. Международное сотрудничество в области прав человека: Документы и материалы. - М.: 1996. - 440 с.

18. Право народов на самоопределение: идея и воплощение. - М.: Звенья, 1997. - 314 с.

19. Абашидзе А.Х. Национальные меньшинства и право на самоопределение (международно-правовые проблемы) // Этнографическое обозрение. - 1995. - №2. - 158 с.

20. Мюллерсон Р.А. Права человека: идеи, нормы, реальность. - М.: Проспект, 1991. - 289 с.

21. Мюллерсон Р.А. Права человека: идеи, нормы, реальность. - М.: Проспект, 1991. - 289 с.

22. Всеобщая декларации прав человека // Действующее международное право. - М.: 1996. - 219 с.

ДОДАТОК А

Класифікація термінів та понять, що відносяться до прав людини

А. Історичні категорії:

- цивільні і політичні права;

- економічні, соціальні і культурні права;

- гуманітарне право і права людини в умовах збройних конфліктів;

- права, що формуються чи нові права людини.

Б. Категорії людей, на яких поширюються особливі права:

- громадяни;

- жінки;

- діти;

- іноземці;

- біженці;

- особи без громадянства;

- особи найманої праці, включаючи емігрантів і членів їхніх родин;

- душевнохворі й інваліди;

- особи, піддані затримці, арешту або ув'язненню;

- жертви порушень прав людини.

В. Колективні права:

- свобода зборів;

- свобода асоціацій;

- свободи професійних союзів;

- права народів:

(а) право на існування;

(б) право на свободу визначення свого політичного статусу, свободу економічного, соціального і культурного розвитку;

(в) право вільного використання природних багатств і ресурсів;

(г) право на мир і безпеку;

(д) право на розвиток;

(е) право на сприятливе навколишнє середовище, необхідну для розвитку;

- права туземного населення;

- права етнічних, мовних, релігійних і національних меншостей.

Г. Індивідуальні права (всіх і кожного):

- на життя;

- на гідність;

- на рівність перед законом і рівним захистом за законом;

- на рівність прав чоловіків і жінок;

- на рівність перед законом;

- на збереження і відновлення ідентичності особистості людини, включаючи національну приналежність, ім'я і сімейні зв'язки (дитина);

- на свободу;

- на особисту безпеку;

- на повагу до фізичних, розумових і моральних недоліків;

- на ефективний, простий і швидкий захист у суді, трибуналі чи будь-якому іншому органі влади у випадку порушень прав людини;

- на справедливий і відкритий розгляд справи незалежним і безстороннім законним судом у розумний термін;

- на презумпцію невинності;

- на своєчасне і докладне інформування про суть і причини висунутих обвинувачень;

- на достатній час і умови для підготовки до захисту - самому чи за допомогою адвоката по своєму виборі, на безкоштовний переклад, якщо виробництво в суді ведеться мовою, якого не знає обвинувачуваний;

- на повідомлення про причини арешту безпосередньо при арешті, на негайну доставку в суд, право стати перед судом у розумний термін чи бути звільненим, на судовий розгляд, у ході якого суд повинний прийняти рішення про законність затримки або про звільнення з-під варти;

- на ознайомлення з показаннями свідків проти нього/її і на одержання показань свідків у його/її користь, а також ознайомлення з ними;

- на перегляд вироку вищестоящою судовою інстанцією;

- на відшкодування збитку у випадку допущення судової помилки;

- на відшкодування збитку у випадку незаконної чи затримки арешту;

- на волю пересування і вибір місця проживання в межах території держави;

- на виїзд із країни, включаючи свою власну, і повернення у свою країну;

- шукати притулку в інших країнах і одержувати його;

- право дитини на захист із боку родини, суспільства і держави;

- на спеціальний захист матері до і після народження дитини;

- на захист родини суспільством і державою;

- на вільний вступ у шлюб по обопільній згоді;

- на власність;

- на адекватний рівень життя;

- на медичну допомогу;

- на забезпечення у випадку безробіття, хвороби, інвалідності, удівства, настання чи старості втрати коштів до існування, а також на соціальне забезпечення;

- на утворення; утворення повинне бути спрямоване на виховання поваги до прав людини;

- на роботу;

- на страйки;

- на справедливі і сприятливі умови праці;

- на справедливу оплату праці;

- на відпочинок і дозвілля;

- на утворення асоціацій і профспілок і членство в них;

- на участь у керуванні країною, на голосування і право бути обраним шляхом рівного і таємного голосування, право доступу до державної служби;

- на вільну участь у культурному житті суспільства;

- на захист матеріальних і моральних інтересів, що є результатом наукових, літературних чи художніх праць, автором яких він є;

- на розвиток;

- на здорове навколишнє середовище.

Д. Право на захист від:

- геноциду;

- будь-якої пропаганди війни, національної, расової чи релігійної ворожнечі;

- самочинного позбавлення життя (у тому числі колективних страт);

- позбавлення життя за законом (страта);

- катувань і іншого жорстокого, нелюдського і принижуючого достоїнство чи звертання покарання;

- насильницького зникнення;

- самочинного і незаконного втручання в особисте життя, сімейні справи, вторгнення в чи будинок порушення таємниці листування;

- незаконних обвинувачень, що торкаються честь і репутацію;

- висновку у в'язницю за чи борги на підставі нездатності виконати зобов'язання за контрактом;

- визнання винним за акт бездіяльності, що не було злочином у момент здійснення;

- незаконної чи самочинної затримки, чи арешту тюремного ув'язнення;

- обов'язку свідчити проти себе і визнавати свою провину;

- судна і покарання за злочин, за яке людина вже була засуджена;

- незаконної чи самочинної висилки, чи посилання видачі;

- рабства, фортечної залежності і подібної їм діям;

- насильницької чи обов'язкової праці;

- апартеїду;

- будь-яких форм дискримінації і сегрегації;

- зазіхань на основні права і волі, дію яких держава не може чи відстрочити скасувати ні при яких обставинах, відповідно до ратифікованого їм міжнародними чи договорами Конституцією;

- позбавлення правових гарантій, що захищають основні права і волі, таких, як habeas corpus (обов'язковість приводу затриманого в суд), amparo (документ на володіння землею, дійсний до присудження титулу володіння) і інші кошти судового захисту;

- голоду і недоїдання.

Е. Свободи:

- свободи думки, воля вираження, воля пошуку, одержання і передачі інформації й ідей;

- свободи мирних зборів і асоціацій;

- свобода думки, совісті, переконань і віросповідання.

Размещено на Allbest.ru