Звільнення від кримінальної відповідальності

Звільнення особи від кримінальної відповідальності може бути безумовним і умовним. Безумовне звільнення означає, що особа звільняється від кримінальної відповідальності остаточно, безповоротно, незалежно від наступної поведінки особи після ухвалення рішення про її звільнення. З цього погляду всі види звільнення від кримінальної відповідальності є безумовними, крім двох, а саме: звільнення від кримінальної відповідальності 1) з передачею особи на поруки колективу підприємства, установи або організації (ст. 47) та 2) неповнолітнього із застосуванням примусових заходів виховничого характеру. У цих випадках особа звільняється від кримінальної відповідальності під умовою, що протягом певного строку вона поводитиметься певним чином. У протилежному випадку вона може бути притягнута до кримінальної відповідальності за раніше вчинений злочин.

Залежно від того, на підставі якого правового акта провадиться звільнення від кримінальної відповідальності, розрізняють звільнення:

1) у випадках, передбачених КК;

2) на підставі Закону України про амністію;

3) на підставі Указу Президента України про помилування.

Нарешті, від того, де в КК передбачена підстава звільнення від кримінальної відповідальності, виділяють звільнення, передбачені:

1) у Загальній частині та

2) в Особливій частині КК.

У Загальній частині питання звільнення від кримінальної відповідальності розглядаються в різних розділах. Наприклад, добровільна відмова від доведення злочину до кінця - у розділі III «Злочин, його види і стадії», а питання звільнення від кримінальної відповідальності на підставі амністії і помилування - у розділі XII «Звільнення від покарання і його відбування».

Розділ ІХ КК «Звільнення від кримінальної відповідальності» передбачає п'ять видів такого звільнення, кожен з яких має свої передумови та підстави. Вони не можуть замінити один одного або сполучитися один з іншим, а застосовуються самостійно. Порядок же звільнення від кримінальної відповідальності встановлюється законом, насамперед Кримінально-процесуальним кодексом України.

2.2 Звільнення від кримінальної відповідальності в зв'язку з дійовим каяттям (ст. 45)

Стаття 45 встановлює: «Особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона після вчинення злочину щиросердно покаялася, активно сприяла розкриттю злочину і повністю відшкодувала заподіяні збитки або усунула заподіяну шкоду». Очевидно, що в цьому випадку закон передбачає обов'язкове і безумовне звільнення особи від кримінальної відповідальності.

Передумовою такого звільнення є вчинення особою вперше злочину невеликої тяжкості, тобто злочину, за який законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк до двох років або інше, більш м'яке покарання (ч. 2 ст. 12). Це, наприклад, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень при перевищенні меж необхідної оборони або при перевищенні заходів, необхідних для затримання злочинця (статті 118 і 124), умисне легке тілесне ушкодження (ст. 125), необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 128 КК) тощо.

Будь-який із зазначених злочинів визнається вчиненим вперше, якщо:

1) його вчинення фактично мало місце вперше або

2) його вчинено хоча б і удруге, але за перший злочин минули строки давності, погашена судимість тощо.

Підставою звільнення від кримінальної відповідальності в цьому випадку є дійове каяття особи. Таке каяття характеризується трьома елементами, взятими у сукупності, а саме:

1) щирим розкаянням;

2) активним сприянням розкриттю злочину;

3) повним відшкодуванням заподіяного збитку або усуненням заподіяної шкоди.

Відсутність хоча б одного з цих елементів виключає підставу звільнення від кримінальної відповідальності за ст. 45.

Щире розкаяння передбачає усвідомлення особою своєї провини у вчиненому злочині, щиру шкоду про його вчинення і осуд своєї поведінки.

Активне сприяння розкриттю злочину - це будь-які дії особи, що мають на меті надати допомогу правоохоронним органам у встановленні обставин певної справи, а також осіб, причетних до вчиненого злочину.

Повне відшкодування заподіяних збитків або усунення заподіяної шкоди означає задоволення в повному обсязі розумних претензій потерпілого, що ґрунтуються на матеріалах справи. Повне відшкодування заподіяних збитків може полягати у відновленні початкового стану предмета посягання (наприклад ремонт речі), виправленні ушкодженого майна, поверненні викрадених речей, заміні їх іншими або приблизно рівноцінними за вартістю, сплаті відповідної суми коштів або в іншій формі компенсації. Повне усунення заподіяної шкоди передбачає інші засоби загладжування шкоди, наприклад, прилюдне вибачення за завдані образи, виклик «швидкої допомоги» після нанесення поранення тощо.

Відшкодування збитків або усунення шкоди має бути добровільним. Його, наприклад, немає у випадках, коли здійснюється під якимись умовами, наприклад, подачі письмової заяви потерпілим про прощення особи, що вчинила злочин, про відмову потерпілого від будь-яких претензій до цієї особи в майбутньому тощо. Відшкодування збитків або усунення шкоди може бути здійснене не лише винним, а й іншими особами (наприклад, батьками неповнолітнього, родичами, близькими тощо). Важливо, щоб ініціатива щодо такого відшкодування виходила саме від особи, що вчинила злочин, і вона об'єктивно не мала можливості зробити це особисто (наприклад, через брак власних засобів, перебування під арештом тощо).

2.3 Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з примиренням винного з потерпілим (ст. 46)

Стаття 46 передбачає: «Особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона примирилася з потерпілим і відшкодувала заподіяні нею збитки або усунула заподіяну шкоду». Звільнення від кримінальної відповідальності на підставі ст. 46 є обов'язковим для суду і безумовним для особи, що вчинила злочин.

Передумовою цього виду звільнення є вчинення особою вперше злочину невеликої тяжкості. Особливістю такого злочину в цьому випадку є обов'язкова наявність потерпілого, тобто фізичної особи, якій заподіяно фізичну, моральну або матеріальну шкоду (ч. 1 ст. 49 КПК). Це випливає з положення ст. 46 про примирення особи, що вчинила злочин, із потерпілим, тобто з особою, що володіє свідомістю і волею. Йдеться про такі, наприклад, злочини, як умисне або необережне заподіяння тілесних ушкоджень різної тяжкості (статті 122-125, 128), побої та мордування (ст. 126), погроза вбивством (ч. 1 ст. 129) тощо.

Примирення особи з потерпілим і відшкодування нею заподіяних потерпілому збитків або усунення заподіяної шкоди і є підставою звільнення особи від кримінальної відповідальності за ст. 46 КК.

Примирення - це угода зазначених осіб, результатом якої є прощення потерпілим свого кривдника, що заподіяв йому шкоди. Участь у такій угоді потерпілого повинна бути добровільною, а не вимушеною.

2.4 Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з передачею особи на поруки (ст. 47)

Стаття 47 передбачає: «1. Особа, яка вперше вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості і щиросердно покаялася, може бути звільнена від кримінальної відповідальності з передачею її на поруки колективу підприємства, установи або організації за їхнім клопотанням за умови, що вона протягом року з дня передачі її на поруки виправдає довіру колективу, не буде ухилятися від заходів виховного характеру і порушувати громадський порядок. 2. У випадку порушення умов передачі на поруки особа притягується до кримінальної відповідальності за вчинений нею злочин».

Матеріально-правовою передумовою звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв'язку з передачею її на поруки є вчинення нею вперше злочину невеликої або середньої тяжкості (див. ст. 12). Злочином середньої тяжкості відповідно до ч. 3 ст. 12 визнається такий злочин, за який законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше п'яти років. До таких злочинів належать, наприклад, умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання (ст. 116), необережне вбивство (ч. 1 ст. 119), крадіжка (частини 1 і 2 ст. 185), шахрайство (частини 1 і 2 ст. 190) тощо. Поняття вперше вчиненого злочину невеликої та середньої тяжкості розкрито в § 2 цього розділу.

Процесуальною передумовою цього виду звільнення від кримінальної відповідальності є наявність клопотання колективу підприємства, установи або організації про передачу на поруки особи, що вчинила хоча б один із зазначених злочинів.

Підставою для звільнення такої особи від кримінальної відповідальності є її щире розкаяння у вчиненому злочині. Таке каяття, як уже було зазначено, передбачає усвідомлення особою своєї провини, щире шкодування про вчинений злочин і осуд своєї поведінки.

Аналізований вид звільнення від кримінальної відповідальності належить до необов'язкових (факультативних) і умовних. Факультативність звільнення від кримінальної відповідальності полягає в тому, що суд, навіть за наявності передумов і підстави, не зобов'язаний звільняти особу від кримінальної відповідальності, якщо визнає це недоцільним (наприклад, у силу порівняної тяжкості злочину, оцінки особи винного або інших обставин справи). Крім того, аналізоване звільнення застосовується під визначеною умовою, а саме: особа протягом року після передачі на поруки повинна виправдати довіру колективу, не ухилятися від заходів виховного характеру і не порушувати громадського порядку. У разі порушення цих умов особа притягається до кримінальної відповідальності за вчинений нею злочин у порядку, передбаченому КПК.

вина кримінальний відповідальність

2.5 Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку зі зміною обстановки (ст. 48)

Іноді діяння, будучи суспільно небезпечним в момент його вчинення, втрачає цю властивість унаслідок змін, що відбувалися у суспільстві, регіоні, окремій місцевості тощо. Якщо такі обставини було виявлено під час розслідування або розгляду справи в суді, то це й обґрунтовує можливість звільнення особи від кримінальної відповідальності. Так само, можливість такого звільнення може виявитися й у випадку, якщо до зазначеного часу буде встановлено, що внаслідок зміни обстановки сама особа, що вчинила злочин, припинила бути суспільно небезпечною. У цьому випадку втрачається сенс притягнення особи до кримінальної відповідальності, оскільки її цілі вже досягнуто на стадії розслідування або розгляду справи в суді. Виходячи з цього, ст. 48 встановлює: «Особа, яка вперше вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути звільнена від кримінальної відповідальності, якщо буде визнано, що під час розслідування або розгляду справи в суді внаслідок зміни обстановки вчинене нею діяння втратило характер суспільно небезпечного або ця особа перестала бути суспільно небезпечною».

Таким чином, зазначена стаття передбачає дві підстави необов'язкового і безумовного звільнення особи від кримінальної відповідальності:

1) втрата діянням характеру суспільно небезпечного

2) втрата особою суспільної небезпечності внаслідок зміни обстановки.

Загальною передумовою для обох видів звільнення є вчинення особою вперше злочину невеликої або середньої тяжкості (див. ст. 12). Тому вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину (закінченого або незакінченого, одною особою або у співучасті) виключає застосування аналізованого виду звільнення. Крім того, навіть вчинення особою злочину невеликої або середньої тяжкості, але не вперше, а повторно, також унеможливлює застосування ст. 48.

Злочин завжди вчиняються у певній обстановці, тобто в тих або інших об'єктивних умовах, що характеризують соціальні, економічні, правові, політичні, духовні, організаційні, міжнародні й інші процеси, що відбуваються в масштабах країни, області, міста, району, підприємства, установи, організації, сім'ї, оточення тощо. Звісно, в такий спосіб обстановку має бути встановлено на момент вчинення особою злочину невеликої або середньої тяжкості, з тим, щоб порівняти й оцінити її зміну на час розслідування або розгляду справи в суді. Для застосування ст. 48 повинно бути встановлено, що після вчинення особою злочину змінилася та обстановка, в якій було свого часу вчинено цей злочин. Зміна обстановки може стосуватися всієї країни, цілого регіону, окремої місцевості, конкретного підприємства, оточення тощо (наприклад, припинення стану війни або скасування військового положення, зміна економічного або політичного курсу країни, зміна підходів держави до вирішення тієї чи іншої проблеми, прийняття різних рішень органами влади, зміна масштабу цін, високі темпи інфляції, ліквідація або реорганізація підприємства тощо). Подібні зміни обстановки мають вплинути на оцінку раніше вчиненого злочинного діяння або особи, його що вчинила, при якій суд визнає, що або це діяння вже не може розглядатися як суспільно небезпечне, або особа вже не є суспільно небезпечною.

Втрата діянням характеру суспільно небезпечного - це або втрата ним цілком суспільної небезпеки, або втрата її такою мірою, при якій діяння в силу малозначності (ч. 2 ст. 12) визнається незлочинним. Втрата діянням характеру суспільно небезпечного може бути двох видів. Перший із них пов'язаний із втратою суспільної небезпечності певного виду злочину. Така втрата може мати місце, насамперед, унаслідок швидких змін у тих або інших сферах життя суспільства, при яких законодавець не встигає відповідним чином змінити ознаки кримінально-правової заборони. Крім того, втрату суспільної небезпечності певного виду злочинів може бути зумовлено змінами місця, часу та інших обставин, лише за наявності яких діяння і визнається суспільно небезпечним. Нарешті, зміна обстановки може вплинути на оцінку небезпечності і таких видів діянь, реальний зміст яких є нестабільним. Наприклад, якщо посадова особа внесла явно неправдиві відомості до офіційних документів державної звітності, а потім форми цієї звітності були скасовані, то і раніше вчинена посадова підробка в цій частині (ст. 366) втрачає характер суспільно небезпечного діяння.

Другий вид втрати діянням характеру суспільно небезпечного має місце, якщо зміна обстановки тягне за собою втрату суспільної небезпеки лише окремого, конкретного діяння, вчиненого особою, хоча в цілому цей вид діянь, як і раніше, продовжує визнаватися злочинним. Зазвичай це характерно для зміни обстановки місцевого, локального масштабу. У цих випадках раніше вчинене особою діяння в конкретних умовах зміни обстановки визнається таким, що не заподіяло істотної шкоди конкретному об'єкту кримінально-правової охорони. На практиці мали місце випадки звільнення від кримінальної відповідальності за незаконну порубку лісу, оскільки після вчинення злочину було прийнято рішення про необхідність проведення меліорації на цій ділянці лісу і вирубування тут усіх дерев; за халатність, що заподіяла збитку підприємству, на якому радикально змінилися умови господарювання тощо.

Звільнення від кримінальної відповідальності при втраті діянням характеру суспільно небезпечного слід відрізняти від випадків декриміналізації діяння, при якій законодавець виключає його з числа суспільно небезпечних і кримінально протиправних. У такому випадку діють правила про зворотну дію в часі кримінального закону, що усуває караність діяння (ст. 5).

Стаття 48 може бути застосована і за умови, якщо після вчинення злочину обстановка змінилася таким чином, що внаслідок цього особа, що його вчинила, вже не є суспільно небезпечною. Відомо, що така небезпечність дістає своє вираження, насамперед у вчиненні особою злочину, а в наступному визначається, у першу чергу, ступенем можливості вчинення нею нового тотожного або однорідного злочину. Висновок про це будується на основі характеристики певної особи (соціальної, психологічної, демографічної, кримінально-правової тощо), а також оточення, тобто зовнішніх щодо певної особи умов (оточення в побуті, у сім'ї, на роботі тощо). Встановлення такої обстановки має значення для оцінки її зміни і впливу на суспільну небезпечність певної особи під час розслідування або розгляду справи в суді. У такому випадку діяння продовжує залишатися злочинним як на момент його вчинення, так і під час розслідування або розгляду справи в суді. Проте сама особа припиняє бути суспільно небезпечною. На практиці до змін обстановки відносять призов до Збройних Сил України або звільнення з армії, влаштування на роботу або звільнення з роботи, тяжке захворювання, переїзд на інше місце проживання, поміщення неповнолітнього до інтернату, усунення тяжких особистих обставин, під впливом яких був вчинений злочин, розрив зв'язків з особами, що примусили вчинити злочин, тощо.

2.6 Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку зі спливом строків давності (ст. 49)

Досягнення цілей покарання і виправлення особи, що вчинила злочин, загального і спеціального запобігання іноді стає або взагалі неможливим (наприклад внаслідок спливу тривалого строку після вчинення злочину) або просто зайвим. Тому недоцільно і притягнення особи до кримінальної відповідальності. Відпадає або істотно зменшується суспільна небезпечність особи, що вчинила злочин. До того ж може бути втрачено речові та інші докази в справі.

Внаслідок цього ст. 49 встановлює строки давності, тобто строки, після закінчення яких особа не може бути притягнута до кримінальної відповідальності за раніше вчинений злочин. Сплив цих строків є підставою обов'язкового і безумовного звільнення особи від кримінальної відповідальності.

У статті 49 встановлені такі диференційовані п'ять строків давності:

1) два роки з дня вчинення злочину невеликої тяжкості, за який законом передбачено покарання, менше суворе, ніж обмеження волі;

2) три роки з дня вчинення злочину невеликої тяжкості, за який законом передбачено покарання у вигляді обмеження і позбавлення волі;

3) п'ять років з дня вчинення злочину середньої тяжкості;

4) десять років з дня вчинення тяжкого злочину;

5) п'ятнадцять років з дня вчинення особливо тяжкого злочину.

Для правильного обчислення цих строків необхідно визначити початковий і кінцевий момент їх спливу.

Початковим моментом спливу давності є день, коли злочин був закінчений (завершений). Іноді визначення цього моменту становить складнощі, проте наука і практика виробили на цей рахунок певні рекомендації. Наприклад, сплив строку давності для злочинів із матеріальним і формальним складами починається з дня завершення суспільно небезпечного діяння (дії або бездіяльності), передбаченого кримінальним законом. Строк давності у злочинів, що тривають, обчислюється з дня припинення їх з волі або всупереч волі особи (наприклад, з дня з'явлення особи із зізнанням, затримання тощо), а щодо продовжуваних злочинів - із дня вчинення останнього діяння з числа тих, що становлять продовжуваний злочин. Початком обчислення строків давності при попередній злочинній діяльності слід вважати день, коли були припинені або не вдалися підготовчі дії або злочин не був доведений до кінця з інших причин, що не залежать від волі винного. При співучасті початковим вважається день, у якому була завершена та роль, що виконував конкретний співучасник.

Частина 1 ст. 49 встановлює і кінцевий момент обчислення строків давності - ним є день набрання законної сили обвинувальним вироком суду. Відповідно до ст. 401 КПК обвинувальний вирок місцевого суду набирає сили після закінчення строку на подання касаційної скарги, внесення касаційного подання, якщо його не було оскаржено чи на нього було внесено подання. В разі подання апеляцій, касаційної скарги чи внесення касаційного подання вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи відповідно апеляційною чи касаційною інстанцією, якщо інше не передбачено КПК. Отже, якщо зазначені в ч. 1 ст. 49 строки минули до дня набрання законної сили обвинувальним вироком суду, то особа, яка вчинила даний злочин, підлягає звільненню від кримінальної відповідальності.

Благополучний сплив строків давності можливий лише при дотриманні особою, яка вчинила злочин, двох умов, а саме: така особа протягом строків, зазначених у ч. 1 ст. 49, не повинна:

1) переховуватися від слідства і суду

2) вчинити новий злочин визначеного виду, а саме середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий.

Якщо така особа, що вчинила злочин, ухиляється від слідства або суду, то відповідно до ч. 2 ст. 49 перебіг давності зупиняється. У цих випадках перебіг давності відновлюється з дня з'явлення особи із зізнанням або її затримання. Але у будь-якому випадку особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з часу вчинення нею злочину пройшло п'ятнадцять років (недиференційований строк) і давність не була перервана вчиненням нового злочину.

Під переховуванням від слідства або суду розуміють вчинення особою дій, що свідчать про її прагнення ухилитися від кримінальної відповідальності (наприклад, зміна місця проживання, неявка без поважних причин до слідчого або суду тощо). При цьому, однак, особа повинна бути відома органам слідства або суду, які повинні вести розшук злочинця, який переховується. Як правило, це має місце після винесення постанови про притягнення конкретної особи як обвинуваченого та оголошення її розшуку або обрання запобіжного заходу.

Призупинення давності означає, що час, який минув із дня вчинення злочину, до дня, коли особа почала переховуватися від слідства або суду, не втрачає свого значення, він зберігається і зараховується в строк давності, що продовжує спливати (а не починається спочатку) із дня з'явлення особи із зізнанням або її затримання. З'явлення із зізнанням - це добровільне особисте з'явлення особи, що переховується від слідства або суду, до прокурора, слідчого, органу дізнання або суду з усною або письмовою заявою про обставини вчинення злочину і переховування від слідства і суду. Затримання - це захід процесуального примусу, відповідно до якого особа на короткий строк поміщається до приміщення для утримання затриманих і в такий спосіб позбавляється свободи.

Особа, яка вчинила злочин і переховується від слідства або суду, не може все життя, що залишилося, перебувати під постійним страхом того, що в будь-який час, скільки б часу не сплило з дня вчинення злочину, вона може бути за нього притягнута до кримінальної відповідальності. Тому в частинах 2 і 3 ст. 49 встановлено, що особа, яка переховується від слідства і суду, у будь-якому випадку звільняється від кримінальної відповідальності, якщо:

1) з дня вчинення злочину пройшло не менше п'ятнадцяти років

2) давність не була перервана вчиненням нового злочину - середньої тяжкості, тяжкого або особливо тяжкого.

Якщо до спливу зазначених у ч. 1 або ч. 2 ст. 49 строків особа вчинить новий злочин середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий, то відповідно до ч. 3 ст. 49 сплив давності переривається. Обчислення давності в цьому випадку починається з дня вчинення нового злочину. Переривання давності означає, що час, який минув із дня вчинення першого злочину, втрачає своє значення. Він визнається юридично незначущим і при новому обчисленні давності взагалі не береться до уваги. При перериванні давності з дня вчинення нового злочину починають спливати самостійно і паралельно два строки давності: один за перший, а другий - за другий злочин. Ці строки не складаються і не поглинаються, а спливають і обчислюються окремо по кожному злочину.

Якщо ж протягом строку давності особа вчинить злочин невеликої тяжкості, то перебіг давності за перший злочин не переривається, а продовжується. Одночасно з ним паралельно і самостійно починає спливати строк давності по новому злочину невеликої тяжкості з дня його вчинення.

Дотримання умов, передбачених частинами 1-3 ст. 49, як правило, є безумовною підставою звільнення особи від кримінальної відповідальності. З цього правила, проте, закон знає два винятки: один факультативний, а інший обов'язковий.

Факультативний виняток полягає в тому, що якщо після вчинення особливо тяжкого злочину, за який за законом передбачено довічне позбавлення волі, минув 15-річний строк давності, то питання про застосування давності вирішується судом. У суду є два варіанти вирішення цього питання:

1) застосувати давність і на цій підставі звільнити особу від кримінальної відповідальності за раніше вчинений нею особливо тяжкий злочин,

2) не застосовувати давність, у зв'язку з чим винести обвинувальний вирок, а також призначити винному покарання.

При цьому, якщо суд переконається, що винний все ж таки заслуговує на довічне позбавлення волі, він, проте, не вправі його призначити (ч. 4 ст. 49), а замінює його позбавленням волі на певний строк відповідно до санкції статті КК, за якою кваліфікований злочин.

Обов'язковий виняток із загального правила про застосування строків давності полягає в тому, що давність не застосовується щодо осіб, що вчинили злочини проти миру і безпеки людства, передбачені статтями 437-439, ч. 1 ст. 442 (планування, підготовка, розв'язання і ведення агресивної війни, порушення законів і звичаїв війни, застосування зброї масового враження, геноцид). Це положення відповідає міжнародним зобов'язанням України, яка 25 березня 1969 року ратифікувала Конвенцію ООН «Про незастосування строку давності до військових злочинів і злочинів проти людства», відповідно до якої ніякі строки давності не застосовуються до військових злочинів і злочинів проти людства незалежно від часу їх вчинення. Ця Конвенція з 11 листопада 1970 року має для України обов'язкову силу. На підставі ст. 9 Конституції України положення Конвенції є частиною національного законодавства України.

3 Практичне завдання

Робітник заводу залізобетонних конструкцій Меньшеков, знаходячись у нетверезому стані, взявши з собою мисливську зброю, ніж і патрони, прийшов у вечірній час до будинку директора заводу Проскуренко, однак у будинку його не застав і пішов. Перелякані родичі останнього про його візит повідомили в міліцію. Меньшеков при затримці заявив, що хотів вбити Проскуренко через те, що він тривалий час необґрунтовано загримує виплату заробітної плати службовцям і робітникам ЗЖБК, а потім покінчити із собою, для чого спеціально спорядив два патрони картеччю. Органами слідства кримінальну справу у відношенні Меньшекова було припинено у зв'язку з його добровільною відмовою від доведення злочину до кінця.

Проаналізуйте ст. 115 КК України і визначте:

- ознаки добровільної відмови від вчинення злочину за КК України;

- чи підлягає Меньшеков кримінальній відповідальності?

Відповідно до ст.13 КК України, цей злочин є незакінченим, тобто було готування до злочину та замах на злочин. Замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння, безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею КК, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі. Замах на вчинення злочину є незакінченим, якщо особа з причин, що не залежали від її волі, не вчинила усіх дій, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця (ч.3 ст.15 КК України).

Згідно зі ст.17 КК, добровільною відмовою є остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця. Особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальності лише в тому разі, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину. Тобто, гр. Меньшеков не підлягає кримінальній відповідальності.

Стаття 115 КК містить норми, що передбачають відповідальність за закінчений злочин - умисне вбивство. Тобто, якщо б Меньшеков вбив Проскуренко, він був би притягнутий до кримінальної відповідальності за п.8 ч.2 ст.115 КК України - Умисне вбивство особи чи її близького родича у зв'язку з виконанням цією особою службового або громадського обов'язку.

Список використаних джерел

1. Коржанський М.Й. Науковий коментар Кримінального кодексу України. - К.: Атіка-Академія-Ельга-Н, 2001. - С.555.

2. Кримінальне право України // Заг. част., підр. - за ред. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація.

3. Кримінальне право України. Підручник для студентів юридичних вузів і факультетів. / За редакцією професора Матишевського П.С., доцентів Андрушка П.П, Шапченка С.Д. - Київ: Юрінком Інтер - 1999.

4. Кримінально-виконавче право України (Загальна та Особлива частини): Навч. посіб. / За заг. ред. О.М. Джужи. - К., 2002.

Размещено на Allbest.ru