Конституційне закріплення основних (конституційних) прав, свобод і обов'язків людини та громадянина України

Реалізація та фінансування діючої системи соціального забезпечення населення України спирається переважно на державне забезпечення і управління.

Право на житло (ст. 47). За чинним Основним Законом кожен має право на житло. Можна побудувати будинок і допоміжні для цього будівлі, придбати їх у власність на основі цивільно-правових угод або взяти в оренду. Громадяни України мають право на одержання у встановленому порядку житлового приміщення (квартири) у будинках державного житлового фонду, у будинках комунального житлового фонду, фонду житлово-будівельних кооперативів. Для осіб, які потребують соціального захисту, на відміну від попереднього порядку, передбачається можливість надання житла державою або органами місцевого самоврядування безкоштовно чи за доступну для них плату відповідно до закону. Житлові будинки, побудовані громадянами України або придбані ними на основі цивільно-правових угод, є їх власністю. Право власності та інші права на житло надійно гарантуються. Зокрема, в Конституції зазначається, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду (ст. 47).

Право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49) має кожний мешканець України В Конституції зазначено, що держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних та комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безкоштовно: існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.

Держава дбає про розвиток фізичної культури й спорту, забезпечує санітарно-епідеміологічне благополуччя.

Охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм.

Самостійною групою конституційних прав та свобод людини і громадянина в системі прав та свобод, передбачених Конституцією України, є соціально-культурні права й свободи. У найбільш загальному розумінні ці права за своєю суттю є мірою духовності, яку гарантує особі держава із врахуванням умов життя й діяльності громадян, суспільства і держави.

За своїм змістом культурні права і свободи - це суб'єктивні права людини в культурній (духовній, ідеологічній) сфері, це - певні можливості доступу до духовних здобутків свого народу і всього людства, їх засвоєння, використання й участі у подальшому їх розвитку. За чинною Конституцією України до культурних прав і свобод належать:

1) освіта (Статті 43, 51, 53);

2) технічна, художня та наукова творчість (Ст. 54);

3) право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності (Ст. 54);

4) право на використання здобутків культури та мистецтва (Статті 11, 54);

Право на освіту (ст. 53) громадян України є своєрідним ядром даної групи прав. У сучасних умовах освіта є однією з найважливіших умов всебічного розвитку особи і передумовою здійснення багатьох конституційних прав.

Зміст права на освіту в найзагальнішому вигляді становить собою гарантовану можливість громадянинові одержати середню загальну, середню професійну та виїду освіту в державних і комунальних учбових закладах.

Так, право на освіту охоплює практично всі основні види освіти. Зокрема, в Конституції зазначається, що держава забезпечує доступність і безкоштовність дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти різних форм навчання. Гарантіями права на освіту є, зокрема, обов'язковість загальної середньої освіти: надання державних стипендій та пільг учням і студентам; право громадян безкоштовно здобувати вищу освіту в державних та комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.

Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою, зокрема у відповідних школах або класах, чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства (ст. 53).

Учні та студенти мають право на забезпечення стипендіями, гуртожитками у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Післядипломна освіта (одержання нової кваліфікації, нової спеціальності та професії на основі раніше здобутої у закладах освіти) здійснюється закладами післядипломної освіти (академії, інститути, центри підвищення кваліфікації та ін.) на договірних засадах з підприємствами і організаціями із врахуванням державного контракту (замовлення).

Свобода літературної, художньої наукової і технічної творчості (cт. 54) має загальний характер, тобто цією свободою володіють усі громадяни, а не тільки особи творчих професій. Хоча творчі починання властиві всім видам праці, але найширше вони втілюються у сфері інтелектуальної, духовної діяльності, тому у ст. 47 Конституції України говориться, зокрема, що свобода творчості гарантується захистом інтелектуальної власності громадян, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності: право на результати інтелектуальної, творчої діяльності гарантується, зокрема, забороною використовувати або поширювати без згоди авторів результати їх інтелектуальної, творчої діяльності, за винятками, встановленими законом. Крім того, держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв'язків України зі світовим співтовариством. Культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які опинилися за її межами (ст. 54).

Право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 54) реалізується за допомогою низки законодавчих актів, якими забезпечується право на вибір і зайняття інтелектуальною, творчою діяльністю, а також забезпечуються права інтелектуальної власності, авторські права і зв'язані з ними майнові права та моральні інтереси. Об'єктами права інтелектуальної власності є твори науки, літератури й мистецтва, винаходи, моделі. промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, знаки для товарів і послуг, результати науково-дослідних робіт та інші здобутки інтелектуальної праці. Ці права гарантуються тим, що без згоди автора (власника) ніхто не може використовувати їх, крім винятків, визначених законом.

З метою захисту своїх прав особа, яка має авторське право, або будь-яку правомочність на твір, для посвідчення авторства на обнародуваний чи необнародува-ний протягом терміну охорони авторського права твір, може його зареєструвати в офіційних державних реєстрах. Про реєстрацію прав автора видається свідоцтво.

Розділ 2. Характеристика основних (конституційних) прав, свобод і обов'язків людини та громадянина

З найдавніших часів і до наших днів проблема обов'язків людини і громадянина привертає пильну увагу мислителів, вчених, політичних діячів, часто опиняється у фокусі дискусій в суспільстві. Якщо правам і свободам в чинній Конституції України приділяється значна увага, то цього не можна сказати про основні обов'язки. На сучасному етапі можна говорити про відсутність повномасштабного аналізу поняття обов'язків людини, але це не означає недооцінки їх ролі в правовому регулюванні поведінки учасників суспільних відносин, адже всі правники, які досліджували проблему обов'язків одностайно стверджують про їх важливе значення у зміцненні громадської дисципліни та правопорядку. Важливість та актуальність розробки проблеми конституційних обов'язків людини і громадянина в Україні визначається й тим, що в чинній Конституції України [1] значно звузилося коло основних обов'язків порівняно з Конституцією УРСР 1978 року [2]. Раніше наголошувалося на тому, що з розширенням кола основних прав і свобод буде розширено й коло основних обов'язків, але сьогодні ми спостерігаємо поступове розширення основних прав і свобод та, навпаки, звуження основних обов'язків. Такий процес потребує певної наукової розробки, дослідження й пояснення.

Для початку необхідно звернутися до тлумачення поняття конституційних обов'язків, адже, як стверджував Цицерон, відправною точкою всякого послідовного вивчення будь-якого питання повинно бути визначення, щоб можна було зрозуміти, про що саме йдеться [18, с. 59]. На наш погляд , найбільш вдало поняття конституційних обов'язків виводить Л.Д. Воєводін, розкриваючи сутність юридичних обов'язків через категорію правової необхідності. [6, с. 27].

Отже, дамо загальну характеристику юридичних обов'язків, з кінцевою метою визначення конституційних обов'язків людини і громадянина. І права, і обов'язки, встановлені правовою нормою, виражають належну поведінку, проте, якщо право означає можливість діяти, то обов'язок - необхідність діяти. Однак категорія належної поведінки не дає достатнього уявлення про права й обов'язки як такі, так як через дану категорію між правами та обов'язками не робиться ніякого розмежування.

Обов'язки громадян як загальні, так і конституційні, перш за все, виражаються у необхідності дотримуватись визначеним нормами права виду і міри поведінки. Тому категорія правової необхідності найбільш повно розкриває сутність юридичного обов'язку. “Необхідність” для розкриття поняття обов'язків відіграє таку ж роль, які в понятті прав і свобод особи виконує “можливість” [6, с. 27].

Важливо зазначити таку характеристику обов'язків, як відповідальність за не виконання приписів закону. Відповідальність стимулює виконання та неухильне дотримання обов'язків, це один з основних конструктивних елементів характеристики поняття юридичних обов'язків.

З вище наведеного, юридичні обов'язки можна визначити як вид і міру належної, суспільно необхідної, відповідальної поведінки, спрямованої на задоволення інтересів особи, суспільства й держави.

Обов'язки, закріплені в Основному законі, називаються конституційними. Отже, конституційні обов'язки - це встановлена державою в інтересах усіх членів суспільства й закріплена в Конституції держави необхідність, яка приписує кожній особі певні вид і міру поведінки й відповідальність за невиконання або неналежне їх виконання.

Вважаємо за необхідне розглянути центральний аспект дослідження конституційних обов'язків - їх юридичну природу. В літературі під юридичною природою розуміють сукупність таких особливих ознак, рис, які дозволяють вирізнити з маси правових явищ яке-небудь одне [15, с. 87]. При аналізі юридичної природи конституційних обов'язків слід розмежувати три взаємозв'язані, але тотожні категорії - юридичну природу, сутність конституційних обов'язків, їх зміст - для того, щоб виявити особливості й властивості, які притаманні саме конституційним обов'язкам.

М.І. Матузов та Б.М. Семенека під сутністю юридичних обов'язків розуміють державно - правову необхідність певної поведінки, а під змістом - конкретну належну поведінку, приписану законом [13, с. 28 - 37]. Сутність всіх юридичних обов'язків, в тому числі конституційних, одна, однак зміст різний. Зміст представляє собою більш широку категорію, аніж сутність, бо саме за змістом проводять класифікацію обов'язків, виділяють специфіку кожного обов'язку.

Л.І. Летнянчин зазначає, що необхідність поведінки, як сутність обов'язків (внутрішня сторона) наповнюється кожного разу конкретним змістом, який визначає межі такої поведінки, вид, міру, характер (зовнішня сторона) [10, с. 197]. Деякі аспекти конституційних обов'язків досліджувалися ще у радянські часи, коли більшість вчених намагалися підкреслити соціально - класову сутність юридичних обов'язків та, виходячи з такої позиції, визначали, що юридична природа конституційних обов'язків втілює в собі державну волю економічно пануючого в суспільстві класу, яка визначається матеріальними умовами життя суспільства. Інші науковці трактували юридичну природу обов'язків, враховуючи їх зв'язок з правами та свободами, межами й принципами їх виконання, але, перш за все, - з ідеями рівноправності.

Л.І. Летнянчин пропонує, для тлумачення юридичної природи конституційних обов'язків, навести відмінність саме конституційних обов'язків від інших юридичних обов'язків, а також показати, що конституційні обов'язки містять в собі ще й морально - правові вимоги до суспільства й держави, до поведінки громадянина у відповідних сферах життя [10, с. 197]. Погоджуючись з таким підходом, перейдемо до безпосереднього аналізу юридичної природи конституційних обов'язків людини і громадянина.

Деякі правознавці не вважали взагалі можливим говорити про правовий характер конституційних обов'язків, обґрунтовуючи це тим, що конституційні норми, які їх закріплюють, не містять у своїй структурі юридичних санкцій, відповідно й немає підстав називати їх правовими [5; 8; 9;]. Така теза сформувалася ще у радянський період, але потім була справедливо піддана аргументованій критиці. Зокрема, Ю.М. Тодика стверджував, що необхідно враховувати специфіку юридичної природи Конституції України, її роль у механізмі правового регулювання [12, с. 26 - 27]. Він вважав, що наявність у Конституції загальних положень, принципів, дефініцій не тільки не позбавляє її нормативності, а навпаки засвідчує про більш широке використання Основного Закону держави. Нормативність конституційних приписів пояснюється ще й тим, що ці приписи прокладають шлях розвитку соціальних процесів у країні, духовного й матеріального життя суспільства, тобто Конституція - це шлях, який прокладається з метою духовного збагачення суспільства, матеріального достатку країни, зміцнення держави й підвищення рівня законослухняності та правопорядку.

Нормативність конституційних положень підтверджується ст. 8 Основного Закону [1], згідно з якою Конституція України має найвищу юридичну силу, відповідно й усі її положення мають найвищу юридичну силу.

Конституційні обов'язки за своїм смисловим значенням - це загальні обов'язки, що стосуються кожної особи, проте такий характер цих норм не є абсолютним, оскільки сам зміст окремих із них такий, що деякі обов'язки покладаються не на кожну особу, а на окрему частину суспільства. Загальність обов'язків, закріплених у Конституції, означає й загальність їх формулювань. Таке положення витікає із самої природи Конституції, оскільки в ній неможливо вмістити вичерпний перелік усіх обов'язків, до того ж - це протирічить характеру основоположного юридичного документа.

Отже, можемо зазначити, що у конституційних обов'язках втілюються найбільш загальні вимоги щодо поведінки особи, виконання яких необхідно для нормального функціонування суспільства й держави.

Конституційні обов'язки містять у собі ще й морально - правові вимоги до особи, зокрема до її поведінки. Вперше ідею про органічну єдність і взаємодію правових елементів і моральних вимог у змісті основних обов'язків було висунуто В.А. Маслєнніковим [16]. Насправді, обов'язки дійсно являють собою, в першу чергу, моральні вимоги, адже норми моралі передують правовим нормам, в свою чергу, правові вимоги закріплюються з урахуванням норм моралі.

Як влучно зазначає Л.І. Летнянчин, концепція що визначає правову природу конституційних обов'язків як сукупність морально - правових вимог суспільства й держави до поведінки особи (Курсив мій - Тунян Н.Т.) як морально - правовий зразок, еталон поведінки особи у певній сфері суспільних відносин, знаходиться в руслі сучасного підходу до дослідження широкого комплексу проблем конституційних обов'язків [10, с. 201].

Погоджуючись із думкою Б.С. Ебзєєва, що звернення до гносеологічних, історичних і конституційних витоків обов'язків людини і громадянина має суттєве теоретико - пізнавальне і практичне значення [11, с. 273], вважаємо доцільним проаналізувати в історичному аспекті генезис правового закріплення основних обов'язків людини і громадянина.

В історії української конституційної думки згадку про обов'язки вперше знаходимо в авторському проекті конституції Пилипа Орлика 1710 року, яка мала назву “Пакти і конституції законів та вольностей Війська Запорозького”. В цьому авторському проекті обов'язки прямо не регламентувалися, а мали завуальований характер. За цим документом, до основних обов'язків належали: відбування загальних повинностей і сплата податків.

Деякі автори справедливо виділяють три періоди становлення конституціоналізму в Україні, а саме: дорадянський (до 1917 року), радянський період та період становлення України як незалежної, суверенної держави [12, с. 172].

Документи та проекти конституцій, які були розроблені у дорадянський період, за своєю сутністю та змістом значно поступалися передовим зразкам європейського та світового конституціоналізму. Однак досить цікавим є дослідження Конституції Української Народної Республіки від 29 квітня 1918 року. У Основному Законі Української Народної Республіки відчувався пріоритет прав громадян, до того ж розділ другий цього проекту називався “Права громадян України” і закріплював широке коло прав. А ось на обов'язки Конституція прямо не вказувала, зазначалося лише, що без ухвали Всенародних Зборів не можуть збиратися ніякі податки (ст. 44) та, що громадяни України не можуть бути покликані до обов'язкової військової або міліційної служби без відповідної постанови Всенародних Зборів. Треба зазначити, що в цьому документі відчувалося успадкування американської конституційної моделі.

Конституція Української Народної Республіки не набрала чинності, оскільки влада перейшла до гетьмана П. Скоропадського, який прийняв “Закони про тимчасовий державний устрій України”. Третій розділ цього акту називався “Права і обов'язки українських козаків і громадян”. У цьому документі вперше історії українського конституції закріплювалося, що захист Вітчизни є святим обов'язком кожного козака і громадянина Української держави (ст. 12). Ст. 14 закріплювала, що українські козаки і громадяни повинні платити встановлені законом податки і збори, а також відбувати повинності згідно з вимогами закону.

Загалом же для дорадянського періоду, як зазначає Л.І. Летнянчин, у розвитку конституційно - правового статусу особи і регламентуванні основних обов'язків характерною була певна схожість конституційної теорії з європейським та почасти американським конституціоналізмом [8, с. 66].

Перейдемо до аналізу конституційних обов'язків особи в Україні, які мали місце у радянський період. В основу Конституції УРСР від 14 березня 1919 року було покладено Конституцію РРФСР 1918 року. У цьому Основному Законі відкрито проголошувався класовий характер надання прав і свобод, а також закріплювався політичний режим диктатури пролетаріату [9, с. 12 - 14]. Дана Конституція покладала на всіх громадян УРСР обов'язок трудитися і проголошувала гасло: “не працюючий не їсть”. З метою охорони та захисту державних здобутків визнавався обов'язок працюючих оборони соціалістичної держави та загальної військової повинності. Можемо зробити висновок, що особливість правового статусу громадян УРСР полягав у класовому характері як прав і свобод, та і обов'язків. Конституція УРСР від 15 травня 1929 року за своєю сутністю не відрізнялася від Конституції УРСР від 14 березня 1919 року.

У 1937 році було прийнято нову Конституцію УРСР, розділ ХІ якого називався “Основні права і обов'язки громадян”. В цій Конституції, порівняно з попередніми двома, основні обов'язки знайшли більш широке закріплення, зокрема до них були включені обов'язок додержуватися Конституції УРСР, виконувати закони, дотримуватись дисципліни праці, чесно ставитися до громадського обов'язку, поважати правила соціалістичного співжиття. Служба в Червоній Армії визнавалася почесним обов'язком громадян, а захист Батьківщини був священним обов'язком кожного. Можемо зазначити, що цей Основний Закон одночасно розширював коло прав і свобод та обов'язків людини і громадянина.

Наступна, четверта Конституція УРСР була прийнята у 1978 році. Ця Конституція закріплювала широке коло прав і свобод та визначала, що їх здійснення є невіддільним від виконання обов'язків. Даний документ уточнював раніше встановлені конституційні обов'язки особи та додавав ще цілу низку інших, таких як оберігати інтереси Радянської держави, сприяти зміцненню її могутності і авторитету, поважати національну гідність інших громадян, поважати дружбу націй і народностей та інші. Конституція УРСР 1978 року характеризується як ідеологічно - заангажована та статична.

У чинній Конституції України, прийнятій 28 червня 1996 року, основні обов'язки особи закріплені у другому розділі під назвою “Права, свободи та обов'язки людини і громадянина”. Тут до традиційних обов'язків - захисту Вітчизни, територіальної цілісності і незалежності; неухильного дотримання Конституції та законів України та інших - додалися і нові, такі як: обов'язок шанувати державні символи України, платити податки і збори, які раніше закріплювалися на рівні поточного законодавства.

Підсумовуючи вище сказане, можемо дійти висновку про те, що у радянський період в частині закріплення норм щодо обов'язків характерним було уподібнення конституційної теорії до європейської та частково американської, на практиці ж населення було переобтяжене обов'язками щодо держави. Розвиток основних обов'язків громадян України характеризувався поступовим, від конституції до конституції, розширенням їх кола. Слід відзначити, що мала місце ідеологічна заангажованість, яка проявлялася у підкресленні переваг радянського способу життя. На сучасному етапі концепція конституційного закріплення основних обов'язків людини і громадянина в Україні має певні особливості: по - перше, вона в змістовному розумінні відповідає зразкам світового та європейського конституціоналізму; по - друге, використовується власний конституційний досвід, традиції національного державотворення; по - третє, звуження їх кола, позбавлення ідеологічного забарвлення [15, с. 206 - 207].

Розділ 3. Основні конституційні обов'язки людини і громадянина в Україні

У першу чергу, треба підкреслити, що як форма та спосіб організації суспільства, держава несе відповідальність перед своїми громадянами, а також зобов'язана захищати їх, охороняти життя тощо (Статті Конституції 3, 27, 29, 59).

С другого боку, громадяни України теж мають обов'язкі відносно держави та один одного. До основних таких обовязків належать:

1) захист держави та військова служба (35,65);

2) підтримка громадського порядку та загального миру (Ст. 35, 18, 37);

3) повага національної гідності інших осіб, укріплення дружби між націями та народами України (Ст. 35,37,10);

4) піклування батьків про дітей (Ст. 51);

5) піклування дітей про батьків (Ст. 51)

6) не спричиняти шкоди природі, історико-культурним пам'яткам, та відшкодовувати завдані збитки. (Ст. 66);

7) сплачувати податки і інші збори(Ст. 67);

8) дотримання вимог Конституції, законів України (Ст. 68);

9)шанувати її державні символи(ст.65).)

Обов'язок громадян України щодо захисту Вітчизни проголошується Конституцією України (ст. 65).

Захист своєї Вітчизни є не тільки правовою, а передусім моральною вимогою до кожного громадянина, моральним та загальним обов'язком. Неухильне виконання цього обов'язку передбачає захист країни, її населення, матеріальних та духовних цінностей, територіальної цілісності і суверенітету країни. Захист Вітчизни виражається у забезпеченні оборони й безпеки держави.

Оборона країни досягається за допомогою політичних, економічних, військових, соціальних, правових та інших заходів. Для оборони країни із застосуванням засобів збройної боротьби утворюються Збройні Сили та встановлюється військовий обов'язок громадян. Він є конкретним виявленням загального військового обов'язку захищати Вітчизну, але адресований конкретним, визначеним законом категоріям громадян. Основною формою виконання військового обов'язку є проходження військової служби. Громадяни відбувають військову службу відповідно до Закону України від 25 березня 1992 р. "Про загальний військовий обов'язок і військову службу". На військову службу призиваються громадяни чоловічої статі у визначеному законом віці, які не мають права на звільнення або відстрочку від призову. Передбачається можливість вступу чоловіків та жінок на військову службу за контрактом. За ухилення від призову на військову службу встановлена кримінальна відповідальність.

Згідно із Законом України від 12 грудня 1997 р. "Про альтернативну (невійськову) службу", формою реалізації військового обов'язку є проходження альтернативної (невійськової) служби, яка є державною службою поза Збройними Силами України чи іншими військами, що запроваджується замість проходження військової служби.

Право на альтернативну (невійськову) службу як вид виконання загального військового обов'язку мають громадяни України, які належать до діючих, згідно із законодавством релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю та службу в армії.

Обов'язок не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки покладається Конституцією на своїх громадян Статтею 66, виходячи з необхідності духовного відродження України, надійного збереження та розумного використання її духовних цінностей і природних ресурсів.

Цей конституційний обов'язок конкретизований у низці законодавчих актів. Так, Закон України від 25 червня 1991 р. "Про охорону навколишнього природного середовища" зобов'язує громадян раціонально використовувати природні ресурси, здійснювати заходи щодо запобігання псуванню, забрудненню, виснаженню природних ресурсів, негативному впливові на стан навколишнього природного середовища. Якщо об'єктам природи заподіяна шкода, то розмір її визначається за сучасними таксами відносно об'єктів тваринного світу, лісів; за спеціальними методиками визначення збитків, заподіяних рибному господарству, водним ресурсам, а також внаслідок забруднення атмосферного повітря. В інших випадках розмір збитків визначається за фактичними витратами, необхідними для відновлення порушеного стану природних ресурсів.

Вимоги щодо охорони пам'яток історії та культури, які належать громадянам та розташовані на землях, наданих громадянам у користування, а також при здійсненні будівельних робіт, веденні розкопок і розвідок пам'яток археології та щодо інших випадків користування даного роду пам'ятками визначаються Законом України від 13 липня 1978 р. "Про охорону і використання пам'яток історії та культури". Цей закон встановлює, що особи, які завдали шкоди пам'яткам історії та культури або її охоронній зоні, зобов'язані відновити у попередньому стані пам'ятку або вказану зону, а при неможливості цього - відшкодувати заподіяні збитки.

Чинне законодавство встановлює правило, за яким у разі відмови добровільно відшкодувати збитки, заподіяні порушеннями порядку використання і охорони природних ресурсів, пам'яток історії та культури, відповідні спори вирішуються в судовому порядку.

Обов'язок сплачувати податки і збори в порядку й розмірах, встановлених законом

Одним із конституційних обов'язків громадян України є обов'язок кожного сплачувати податки й збори в порядку і розмірах, встановлених законом, а також щорічно подавати до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом (ст. 67 Конституції).

За допомогою податків держава забезпечує обороноздатність та безпеку громадян, розвиває економіку, освіту, науку, охорону здоров'я в інтересах всього суспільства.

Принципи побудови системи оподаткування в Україні, види податків, зборів та інших обов'язкових платежів, напрями їх зарахування і використання, перелік платників податків та об'єктів оподаткування, а також відповідальність за порушення податкового законодавства, визначаються Законом України "Про систему оподаткування" (в редакції від 2 лютого 1994 р.).

Прибутковий податок населення сплачує на підставі Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 "Про прибутковий податок з громадян". Платникаіі податку є громадяни України, іноземні громадяни і ос би без громадянства.

Види місцевих податків і зборів, що сплачуютьі громадянами, їх розміри та порядок обчислення і на прями використання визначаються Декретом Кабінете Міністрів України від 20 травня 1993 р. "Про місцеві податки і збори".

Контроль за дотриманням податкового законодавства і правильністю обчислення, повнотою і вчасністю сплати податків, зборів та інших платежів і внесків до державних цільових фондів, встановлених законодавством України, здійснюється державними податковими адміністраціями.

На підставі декларацій, документальних перевірок за місцем отриманих доходів податкові органи в разі встановлення порушень податкового законодавства вимагають їх усунення, а на громадян, винних у неподанні або невчасному поданні декларації про доходи чи включенні до декларацій спотворених даних та в інших випадках порушення податкового законодавства накладають адміністративні стягнення.

Обов'язок неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права й свободи, честь і гідність інших людей

Загальний обов'язок додержуватися Конституції та законів - одна з передумов формування в Україні правової держави.

Зокрема сформульований обовязок держави у особі її представників дотримуватися Конституції та законів України у Статті 19. Це має принципове значення для підтримання балансу між державою та суспільством.

А також, закріплений у ст. 68 Конституції загальний обов'язок неухильно додержуватися Конституції і законів України, не посягати на права й свободи, честь та гідність інших людей тісно пов'язаний з визначенням і поняттям юридичної відповідальності - особливих, передбачених і врегульованих нормами права відносин між громадянами і державою, що виникають у разі і внаслідок правопорушення. Головна мета юридичної відповідальності - охорона правопорядку і правове виховання людей.

Юридична відповідальність може бути (залежно від правопорушення) кримінальною, адміністративною, цивільною та дисциплінарною, що передбачається нормами відповідного законодавства. При цьому всі види юридичної відповідальності передбачають санкції за правопорушення, а правопорушник зазнає державного примусу (позбавлення волі, сплати штрафу, відшкодування збитків тощо).

Розділ 4. Гарантії реалізації основних прав і свобод

право свобода людина громадянин обов'язок

Важливим засобом захисту прав та свобод людини є гарантії. Вони є системою норм, принципів та вимог, які забезпечують процес дотримання прав та законних інтересів людини. Призначенням гарантій є забезпечення найсприятливіших умов для реалізації конституційно закріпленого статусу людини. Таким чином, гарантії є засобом, що забезпечує перехід від передбачених конституцією можливостей до реальної дійсності. Ефективність гарантій залежить від рівня розвитку загальноправових принципів, стану економіки, рівня розвитку демократичних інститутів, реальності політичної системи суспільства, наявності системи досконалих законів у державі, ефективності механізмів реалізації законоположень, ступеня правової свідомості, правової культури населення, узгодженості інтересів населення та суспільства в цілому і наявності високоефективного органу конституційного контролю.

Гарантії являють собою систему узгоджених факторів, що забезпечують фактичну реалізацію та всебічну охорону прав і свобод людини.

Багатоманітність факторів, які забезпечують реальність прав та свобод, визначає різноманітність їх гарантій. Найпоширенішою у юридичній літературі є класифікація гарантій за наступними критеріями:

І. За практичним спрямуванням:

а) загальні, що охоплюють всю сукупність об'єктивних та суб'єктивних факторів, спрямованих на забезпечення реалізації прав і свобод людини, їх захист та поновлення у разі порушення.

У свою чергу, загальні гарантії класифікують за сферами суспільних відносин на:

-- економічні, які складають спосіб виробництва, існуючі форми власності, наявність ринкових відносин, економічну свободу громадян, вільний вибір форм та видів трудової діяльності, наявність різноманітних форм підприємницької діяльності тощо;

-- політичні, до яких належить діяльність держави, представництво політичних інтересів інститутами політичної системи, наявність реально діючих інститутів безпосередньої та представницької демократії, можливість населення звертатися за захистом прав до спеціальних органів держави тощо;

-- організаційні, що характеризуються як реально діючі повноваження органів держави, посадових осіб та громадських об'єднань із створення необхідних для реалізації прав та свобод умов;

б) спеціальні гарантії, які визначаються як система юридичних засобів, що сприяють процесу реалізації, захисту та поновлення прав і свобод суб'єктів права, їх змістом є надання державно-владної загальнообов'язковості як правам особи, так і їх захисту. Юридичні гарантії мають конституційну та законодавчу форми закріплення. Так, основними конституційними гарантіями є:

-- оскарження у суді рішень органів держави та посадових осіб;

-- право на відшкодування збитків, завданих незаконними рішеннями осіб чи органів, що діють від імені держави;

-- право на правову допомогу;

-- можливість отримувати інформацію про зміст прав та обов'язків;

-- принцип презумпції невинуватості людини;

-- можливість обмеження конституційних прав та свобод.

II. За характером гарантії класифікують на:

а) норми та принципи матеріального і процесуального права, що у процесі реалізації забезпечують реальність прав та свобод людини;

б) судовий захист порушених прав і свобод та можливість їх судового поновлення;

в) контроль за дотриманням законодавчими, виконавчими та судовими органами положень Конституції про права та свободи людини і громадянина. Важливе значення у сфері парламентського контролю належить Уповноваженому з прав людини;

г) відповідальність за порушення прав та свобод людини, що поширюється на всіх суб'єктів права без винятку.

III. За ступенем поширеності гарантії класифікують на:

а) національні (внутрішньодержавні), які закріплюються нормами національного законодавства та гарантуються державою. Вони, у свою чергу, існують як:

-- державний захист прав і свобод людини, проголошений ст. 3 Конституції України та визначений як обов'язок держави здійснювати правове регулювання прав і свобод, а також забезпечувати правовими засобами дотримання, виконання та захист прав і свобод;

-- судовий захист прав людини, який є демократичним, об'єктивним і справедливим засобом вирішення справ, пов'язаних з правами та свободами людини і громадянина;

-- право людини на самозахист, що надає можливість суб'єктам захищати свої права і свободи від порушень та протиправних посягань будь-якими, не забороненими законом, засобами;

б) міжнародні, що встановлюються міжнародними актами з прав людини (закріплюють стандарти прав людини) та забезпечують можливість кожному після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до міжнародних судових установ чи органів міжнародних організацій.

IV. За суб'єктами, що реалізують гарантії, розрізняють:

-- гарантії Верховної Ради України як органу, що виключно законами визначає зміст прав і свобод людини та громадянина та гарантії цих прав;

-- гарантії Президента України як гаранта прав і свобод людини та громадянина;

-- гарантії органів виконавчої влади, які забезпечують реалізацію наданих громадянам прав та свобод;

-- судові гарантії, покликані захищати та поновлювати права і свободи;

-- гарантії омбудсмана, котрий вживає заходів до запобігання порушенням прав та свобод;

-- гарантії прокуратури, яка здійснює представництво інтересів громадянина у суді у випадках, визначених законом;

-- адвокатські гарантії щодо забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні юридичних справ;

-- гарантії політичних партій та громадських організацій, які захищають права та свободи громадян, що у них об'єднуються;

-- гарантії місцевих адміністрацій та органів місцевого самоврядування, які на відповідній території забезпечують дотримання прав і свобод громадян;

-- гарантії міжнародних органів та організацій, членом яких є Україна.

V. За особливостями правового статусу, що гарантується, визначають:

а) загальні гарантії, які закріплені конституційно та поширюються на всіх суб'єктів суспільних відносин у рівній мірі;

б) родові, що сприяють захисту інтересів певних категорій громадян. Як правило, закріплюються певними нормативними актами. Так, гарантії правового та соціального захисту працівників міліції передбачені Законом України «Про міліцію»;

в) галузеві, які гарантують права та свободи суб'єктів у певній сфері діяльності та закріплені галузевим законодавством (наприклад, норми ЦК України, що вміщають гарантії прав власника);

г) індивідуальні гарантії як фактори організаційного, процесуального, матеріального та правового характеру, що забезпечують реалізацію прав особи у конкретних життєвих обставинах на основі закону.

VI. За змістом розрізняють:

а) контрольні гарантії, що забезпечують можливість виявити порушення прав особи та підвищити ефективність поновлення порушених інтересів;

б) процедурні гарантії, які визначають порядок, способи, умови впровадження норм матеріального характеру шляхом чіткого визначення та дотримання процедури їх реалізації;

в) організаційно-технічні гарантії забезпечують реалізацію правового статусу шляхом використання засобів техніки та зв'язку (наприклад, діяльність ТУ як засобу гарантування свободи інформації).

Гарантії реалізації та захисту прав і свобод здійснюються системою органів та засобів, що охоплюються категорією «механізм захисту прав громадян».

Підкреслимо, що у юридичній літературі останнього часу цей механізм характеризують як соціально-правовий. Він є системою засобів та факторів, які забезпечують повагу до прав і свобод людини, що є суттєвими для повного та вільного розвитку. Основним призначенням соціально-правового механізму є захист суб'єктивних прав та їх поновлення, а його фундаментальне призначення визначається у процесі реалізації функцій.

У науковій літературі 70-х pp. були зроблені спроби визначити названі функції. Академік М. Матузов обґрунтував можливість існування восьми функцій, професор Р. Лівшиц визначав одну, провідну функцію соціально-правового механізму суб'єктивних прав -- забезпечення прав людини, надаючи решті функцій допоміжного характеру.

На нашу думку, правомірним є визначення як функцій механізму гарантування прав людини охоронної, регулятивної, виховної, інформаційної та компенсаційної.

Механізм соціально-правового захисту відображає права та свободи особи як вищу цінність; рівень соціальної справедливості у суспільстві, ступінь гарантованості прав та свобод особи; здійснення суспільного порядку та безпеки. Згаданий вище механізм характеризується певною структурою, яку складають взаємодіючі елементи.

1. Органи державної влади і місцевого самоврядування, що реалізують законодавчо закріплені гарантії у межах повноважень.

2. Підприємства, установи та організації гарантують права і свободи своїх працівників.

3. Політичні партії та громадські організації щодо гарантування прав їх учасників.

4. Спеціалізовані державні органи і громадські організації, до повноважень яких входить захист та гарантування прав і свобод.

5. Засоби масової інформації як засіб доведення змісту та можливостей гарантій до адресатів.

6. Система нормативних актів, що закріплюють гарантії та регламентують порядок їх здійснення.

Основними факторами підвищення дієвості роботи механізму соціально-правового захисту прав людини, як й інших засобів гарантування цих прав, є: створення ефективних контрольних процедур поновлення порушених прав; вдосконалення правової бази з регулювання та захисту прав і свобод людини на національному та міжнародному рівнях, вдосконалення механізму реалізації конституційних прав і свобод; поширення інформації про права та свободи людини; надання допомоги професійними юристами, що розробляють проблеми прав людини, парламентарям та населенню; підвищення рівня правової культури і свідомості всіх суб'єктів права.

Висновки

Розглянувши тему конституційних прав і свобод людини та громадянина можна зробити наступні висновки:

1. Конституційні права, свободи і обов'язки виражають безпосередньо відносини та зв'язки громадянина й держави, згідно з принципом "Дозволяється все, що не забороняється Законом". Інші норми права регулюють відносини та зв'язки або громадян і органів держави, або громадян і державних та громадських організацій, або громадян між собою.

2. Вони з”являються не на основі загальних правовідносин, а безпосередньо з Конституції. При цьому саме Конституція визначає як їх зміст, так і обсяг.

3. Конституційні права, свободи й обов'язки не припиняються і не виникають раз по раз. Вони діють постійно. Громадянин не може відмовитися не тільки від своїх конституційних обов'язків, а й від своїх конституційних прав і свобод.

4. Зміст і обсяг конституційних прав, свобод та обов'язків для всіх громадян однакові, в той час як суб'єктивні права і юридичні обов'язки різних громадян у конкретних правовідносинах неоднакові і за своїм змістом, і за своїм обсягом.

5.Більшість із особистих прав носять абсолютний характер тобто є не лише невід”ємним,ай такими ,що не можуть бути обмеженим.

6. Реальність конституційних прав, свобод і обов'язків забезпечується державним і суспільним ладом. Конституційні права, свободи, обов'язки охороняються відповідними нормами всіх галузей права. Наприклад, закріплене в Основному Законі України право на працю охороняється нормами трудового, сільськогосподарського, адміністративного, кримінального та інших галузей права.

7. Соціальне призначення основних прав і свобод громадян визначається тим, що вони є показниками демократії, гуманізму й справедливості, і служать всебічному розвиткові і вихованню особи, надають громадянам широкі можливості для активної участі в управлінні справами суспільства і держави, функціонуванню всього державного і політико-правового механізму.

Виходячи з цього, права, свободи й обов'язки людини й громадянина, закріплені в Конституції України, їх широта, реальність, гарантованість виражають не тільки фактичний та юридичний статус особи у суспільстві, а й суть діючої в країні демократії, соціальні можливості, закладені в самому суспільному ладі. Вони - показники зрілості суспільства, його досягнень. Весь перелік громадянських, економічних, соціальних, політичних і культурних прав, свобод та обов'язків має служити дальшому розвитку демократії й соціальному прогресові України.

Список використаної літератури :

1. Конституція України: затверджено Законом України від 28.06.1996 року // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30. - Ст. 141;

2. Конституція України: затверджено Законом України від 20.04.1978 року [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=888-09;

3. ЦИВІЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ( Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, NN 40-44, ст.356 )

4. Загальна декларація прав людини, 1948р. Генеральна Асамблея ООН 10 грудня 1948 року прийняла і проголосила Загальну декларацію прав людини. (Док.ООН/РЕS/217 А).

5. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права( Міжнародний пакт ратифіковано Указом Президії Верховної Ради Української РСР N 2148-VІІІ ( 2148-08 ) від 19.10.73 )

6. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права ( Міжнародний пакт ратифіковано Указом Президії Верховної Ради Української РСР N 2148-VІІІ ( 2148-08 ) від 19.10.73 )

7. Воеводин Л.Д. Конституционные права и обязанности советских граждан. - М.: Изд - во МГУ, 1972. - 298 с.;

8. Кравченко В.В., Конституційне право України: Навчальний посібник, видавництво”Атака”2000р.

9. Купчишин О. Основоположні принципи Конституції УРСР 1919 року // Радянське право. - 1979. - № 3. - с. 12 - 14;

10. Летнянчин Л.І. Еволюція конституційних обов'язків людини і громадянина в Україні // Державне будівництво та місцеве самоврядування. Вип. 11: Зб. наук. пр.. - Х.: Право, 2006. - с. 194 - 207;

11. Летнянчин Л.І. Поняття конституційних обов'язків людини і громадянина та їх юридична природо // Проблеми активізації конституційно - правових досліджень і вдосконалення викладання конституційного права: Зб. наук. ст.. - Х.: НЮАУ ім. Я. Мудрого, 1999. - с. 193 - 202;

12. Летнянчин Л.І. Становлення конституційно - правового статусу громадян України в дорадянський період // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. - Харків: Нац. юрид. акад. України, 2000.- Вип. 41. - с. 66;

13. Масленников В.А. Конституционные обязанности граждан СССР: сущность и проблемы реализации // Сов. государство и право. - 1983. - № 6. - с. 3 - 6;

14. Матузов Н.И., Семенеко Б.М. Исследование проблемы юридических обязанностей граждан СССР // Сов. государство и право. - 1980. - № 12. - с. 28 - 37;

15. Советское государственное право / Под ред. С.С. Кравчука. - М.: Юрид. лит., 1975. - 574 с.;

16. Советское государственное право / Под ред. Русиновой С.И., Рянжина В.А. - Изд - во ЛГУ, 1975. - 463 с.;

17. Советское государственное право / Учебник для ВУЗов. - М.: Юрид. лит., 1978.;

18. Теория государства и права: Курс лекций / Под ред. Н.И. Матузова и А.В. Малько. - М.: Юристъ, 1997. - с. 273, с. 648;

19. Тодыка Ю.Н. Конституционное право Украины: отрасль права, наука, учебная дисциплина. - Харьков: Фолио - Райдер, 1998. - 291 с.;

20. Цицерон. О старости, о дружбе, об обязанностях. - М.: Наука, 1974. - 245 с.;

Размещено на Allbest.ru