Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис).

Емфітевзисом є довгострокове, відчужуване та успадковуване речове право на чуже майно, яке полягає у наданні особі права володіння і користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб з метою отримання плодів та доходів від неї з обов'язком ефективно її використовувати відповідно до цільового призначення.

Суб'єктами емфітевзису є власник земельної ділянки та особа, яка виявила бажання користуватися останньою для сільськогосподарських потреб (землекористувач, емфітевта). Стороною відносин емфітевзису не може бути особа, якій земельна ділянка надана на умовах постійного користування чи на умовах оренди.

Об'єктом емфітевтичного права є користування земельною ділянкою сільськогосподарського призначення, що знаходиться У приватній, комунальній або державній власності. До земель сільськогосподарського призначення належать сільськогосподарські угіддя -- рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги, а також несільськогосподарські угіддя (ст.22 ЗК). Таке користування має обмежений характер, оскільки власник передає емфітевті право володіння та право цільового користування земельною ділянкою, зберігаючи за собою право розпорядження нею. Сторони можуть звузити межі цільового використання земельної ділянки, наприклад, зазначивши, що вона має використовуватися під ріллю або багаторічні насадження тощо.

Підставою встановлення емфітевзису є договір про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (договір про емфітевзис). За договором про емфітевзис власник земельної ділянки відплатно чи безвідплатно передає іншій особі право користування земельною ділянкою, зберігаючи щодо неї право власності. Договір про встановлення емфітевзису формально є консенсуальним, оскільки для виникнення емфітевтичного права не вимагається передачі земельної ділянки. Водночас реалізувати це право раніше, ніж будуть встановлені межі ділянки на місцевості, неможливо, оскільки до цього приступати до використання земельної ділянки забороняється законом (ст. 125 ЗК). Отже, виникає ситуація, подібна до тієї, що має місце при переході права власності за договором: момент укладення договору і перехід речового права не збігаються в часі (ст.334 ЦК).

Емфітевзис може бути переданим іншій особі на підставі договору між попереднім та наступним землекористувачами або на підставі спадкування (ч.2 ст.407 ЦК). Зокрема емфітевтичне право може бути предметом договору купівлі-продажу, дарування, міни, в тому числі предметом застави, а також може передаватися будь-яким іншим, не забороненим законом, способом іншій фізичній або юридичній особі. При відчуженні емфітевзису йдеться не про передачу права власності на земельну ділянку, а виключно про відчуження права користування нею.

Строк договору про емфітевзис встановлюється за домовленістю його сторін. При цьому власник ділянки та емфітевта можуть укласти такий договір на визначений або на невизначений строк.

Якщо договір про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб укладено на невизначений строк, кожна Із сторін може відмовитися від договору, попередивши про це другу сторону не менш як за один рік (ст.408 ЦК). Попередження про відмову від договору є правочином, тому його зміст та форма визначаються загальними правилами про здійснення правочинів, встановленими гл.16 ЦК.

Власник земельної ділянки має право:

- вимагати від землекористувача використання ділянки за призначенням, встановленим у договорі. При цьому в самому договорі має бути враховане цільове призначення ділянки (ст.409 ЦК);

- на одержання плати за користування ділянкою. Плата за кокетування, що підлягає сплаті землекористувачем власникові землі не охоплює інших обов'язкових платежів, які встановлюються окремим законом (ч.2 ст.410 ЦК). ЦК не встановлює розмірів плати за користування, її форми, умови, порядок та строки виплати ці питання вирішуються на розсуд сторін і мають бути закріплені у договорі про емфітевзис;

- на переважне перед іншими особами набуття права користування земельною ділянкою у разі продажу цього права іншій особі (ч.2 ст.411 ЦК);

- на одержання відсотків від ціни продажу емфітевзису іншій особі -- лаудемії (ч.5 ст.4И ЦК).

Власник земельної ділянки зобов'язаний:

- надати земельну ділянку в користування;

- не перешкоджати землекористувачеві у здійсненні його прав.

Навіть у разі порушення емфітевтою умов здійснення права користування власник не має права самочинно перешкоджати йому у вчиненні таких дій, а повинен звернутися до суду. Проти порушення власником його прав землекористувач захищений усіма тими засобами захисту, що й власник майна (ст.396 ЦК).

Землекористувач має право:

- користуватися земельною ділянкою у повному обсязі відповідно до договору та утримувати її за собою (ч. І ст.410 ЦК);

- набувати право власності на плоди і доходи від експлуатації наданої у користування ділянки. Це право логічно випливає з права користування земельною ділянкою для власних потреб;

- відчужувати право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб, якщо інше не встановлено законом.

Слід зазначити, що остання правомочність землекористувача у деяких випадках супроводжується істотними обмеженнями, встановленими на користь власника землі. Зокрема у разі продажу права користування земельною ділянкою власник останньої має переважне перед іншими особами право на його придбання за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах. Для забезпечення цього права землевласника реалізація емфітевзису шляхом продажу супроводжується ускладненою процедурою. Продавець емфітевзису зобов'язаний письмово повідомити власника земельної ділянки, наданої у користування, про намір продати своє право користування іншій особі з вказівкою ціни, оголошеної для продажу, та інших його умов. Власник, який протягом одного місяця письмово заявить про свій намір викупити емфітевзис, зобов'язаний купити його за ціною та на умовах, оголошених для продажу. Якщо власник землі відмовиться від реалізації свого переважного права на купівлю емфітевзису або не повідомить письмово про згоду на купівлю, або надішле згоду про можливу купівлю за іншою ціною, землекористувач вправі продати своє право будь-якій особі, але на умовах, попередньо оголошених для продажу. Якщо власник ділянки, давши згоду на купівлю емфітевзису, потім відмовиться від свого наміру, землекористувач може вимагати від нього відшкодування шкоди, завданої такою відмовою (ст.ст.22, 23 ЦК).

У разі продажу землекористувачем емфітевзису з порушенням права власника на переважну купівлю останній може протягом одного року звернутися до суду з позовом про переведення на нього прав та обов'язків набувача права з внесенням на депозитний рахунок суду грошової суми, яку за договором має сплатити покупець емфітевзису (ст.362, ч.4 ст.411 ЦК).

Землекористувач зобов'язаний:

- вносити плату за користування земельною ділянкою, а також інші платежі, встановлені законом. Плата за користування, яка виплачується власникові ділянки, не включає інші платежі, що підлягають сплаті землекористувачем відповідно до положень закону. Зазначена плата за користування не охоплює обов'язку користувача сплатити власникові землі лаудемію (ч.5 ст.411 ЦК);

- ефективно використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення;

- підвищувати родючість земельної ділянки, застосовувати природоохоронні технології виробництва, утримуватися від дій, які можуть призвести до погіршення екологічної ситуації;

- повідомити власника землі про намір продати право користування земельною ділянкою.

Емфітевзис припиняється у разі:

1) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача. У цьому випадку суб'єкти права власності і речового права на чужу річ збігаються, а відтак має перевагу більш повне право, тобто право власності;

2) спливу строку, на який було надано емфітевзис, якщо строк було зазначено у договорі про встановлення цього права. У ЦК не передбачений обов'язок власника ділянки подовжити на вимогу землекористувача строк дії емфітевзису. Такий обов'язок може бути закріплений у договорі про встановлення емфітевзису. В разі досягнення сторонами домовленості про подовження строку йдеться про встановлення нового емфітевзису;

3) викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю. У цьому випадку йдеться про викуп саме земельної ділянки, а не права користування нею (ст.350 ЦК);

4) знищення земельної ділянки або такого її пошкодження, що виключає можливість використання для задоволення сільськогосподарських потреб;

5) визнання недійсним правочину, що є підставою встановлення емфітевзису;

6) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням (ст.143 ЗК);

7) домовленості власника ділянки та землекористувача про припинення емфітевзису. Така домовленість має бути вчиненою у такій самій формі, як і договір про встановлення емфітевзису. За рішенням суду емфітевзис може бути припинений також у інших випадках, встановлених законом (ст.412 ЦК).

2.4 Заставне право. Застава (іпотека)

Одним із різновидів прав на чужі речі було заставне право, що виникло в ранній республіканський період. Єдиного терміна для його позначення не було, проте сутність застави залишалась постійною -- забезпечувати виконання певних зобов'язань. Форми застави постійно удосконалювались. Застава виконувала лише допоміжну роль. Договір закладу, що був підставою для виникнення заставного права, укладався паралельно з будь-яким основним договором як доповнення до нього. Акцесорний (додатковий) характер договору закладу полягав в тому, що він вступав в дію лише за певної умови -- невиконання основного зобов'язання. Це був договір з відкладною умовою. Якщо умова не наставала, він (заклад) не діяв.

Виникнення заставного права було зумовлене саме прагненням гарантувати виконання зобов'язань боржником.

Велике значення для розвитку ринкових відносин має Закон «Про заставу». Не можна уявити собі успішне ринковий обіг, тобто цивільний оборот, без застосування кредиту, а застосування кредиту в значній мірі забезпечується заставою. Застава тісно зв'язана з речовим правом, хоча структурно в діючому Цивільному кодексі й у проекті нового Цивільного кодексу правові норми, що регулюють заставу, відносяться до зобов'язального права, зокрема, до тієї його частини, що присвячена забезпеченню зобов'язань. (У деяких закордонних Цивільних кодексах застава відноситься до речевого права.)

Застава -- це спосіб забезпечення зобов'язань.

У силу застави кредитор (заставоутримувач) має право у випадку невиконання боржником (заставником) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості закладеного майна переважно перед іншими кредиторами. Застава виникає в силу договору чи закону.

Заставою може бути забезпечене дійсна вимога, зокрема, що випливає з договору позики (банківської позички), купівлі-продажу, оренди, перевезення вантажу і т.п.

Застава може мати місце у відношенні вимог, що можуть виникнути в майбутньому, за умови, якщо мається угода в сторін про розмір забезпечення заставою таких вимог.

Предметом застави можуть бути майно і майнові права. Предметом застави може бути майно, що відповідно до законодавства України може бути відчужено заставником і на який може бути звернене стягнення.

Предметом застави може бути майно, що стане власністю заставника після висновку договору застави, у тому числі продукція, плоди й інший прибуток (майбутній врожай, приплід худоби і т.п.), якщо це передбачено договором.

Предметом застави не можуть бути національні культурні й історичні цінності, що знаходяться в державній власності і занесені чи підлягають занесенню до Державного реєстру національного культурного надбання.

Предметом застави не можуть бути вимоги, що мають особистий характер, а також інші вимоги, застава яких забороняється законом.

Предметом застави не можуть бути об'єкти державної власності, приватизація яких заборонена законодавчими актами, а також майнові комплекси державних підприємств і їхніх структурних підрозділів, що знаходяться в процесі корпоратизації.

Майно, що знаходиться в загальній власності, може бути передане в заставу тільки за згодою усіх власників. Майно, що знаходиться в загальній частковій власності (частки, паї), може бути самостійним предметом застави за умови виділення його в натурі.

Заміна предмета застави може здійснюватися тільки за згодою заставоутримувача.

Ризик випадкової загибелі предмета застави несе власник закладеного майна, якщо інше не передбачено законом чи договором.

Сторонами договору застави (заставником і заставоутримувачем) можуть бути фізичні, юридичні особи і держава.

Заставником може бути як сам боржник, так і третя особа (майновий поручитель).

Заставником при заставі майна може бути його власник, що має право відчужувати закладене майно на підставах, передбачених законом, а також особа, якій власник у встановленому порядку передав майно і право застави на це майно.

Державне підприємство, за яким майно закріплене на праві повного господарського відання, самостійно здійснює заставу цього майна, за винятком цілісного майнового комплексу підприємства, його структурних підрозділів, будівель і споруджень, застава яких здійснюється з дозволу і на умовах, погоджених з органом, уповноваженим керувати відповідним державним майном. Відкрите акціонерне товариство, створене в процесі корпоратизації, всі акції якого знаходяться в державній власності, здійснює заставу приналежного йому майна за узгодженням із засновником цього товариства в порядку, передбаченому для державних підприємств.

У договорі застави повинно бути зазначено найменування (прізвище, ім'я і по батькові), місцезнаходження (місце проживання) сторін, суть забезпеченого заставою вимоги, його розмір і термін виконання зобов'язання, опис, оцінка і місцезнаходження майна, а також будь-які інші умови, щодо яких за заявою однієї зі сторін повинне бути досягнуто згоди.

Договір застави повинний бути укладений у письмовій формі. У випадках, коли предметом застави є нерухоме майно, транспортні засоби, космічні об'єкти, товари в обороті чи в переробці, договір застави повинний бути нотаріально засвідчений на підставі відповідних документів.

Право застави виникає з моменту укладання договору застави, а у випадку, коли договір підлягає нотаріальному посвідченню,-- з моменту нотаріального посвідчення цього договору. Якщо предмет застави відповідно до закону чи договору повинний знаходитися в заставоутримувача, право застави виникає в момент передачі йому предмета застави, якщо така передача була здійснена до укладання договору, то з моменту його укладання.

Заставоутримувач здобуває право звертання стягнення на предмет застави у випадку, якщо в момент настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано.

Право застави припиняється:

- с припиненням забезпеченого заставою зобов'язання;

- при загибелі закладеного майна;

- при придбанні заставоутримувачем права власності на закладене майно;

- при примусовому продажі закладеного майна;

- при витіканні терміну дії права, що складає предмет застави.

Іпотека. Іпотекою визнається застава землі, нерухомого майна, при якому земля і (чи) майно, що складають предмет застави, залишаються в заставника чи третьої особи.

Предметом іпотеки може бути майно, зв'язане з землею, -- будівля, спорудження, квартира, підприємство (його структурні підрозділи) як цілісний майновий комплекс, а також інше майно, віднесене законодавством до нерухомого.

Відповідно до законодавства України предметом іпотеки можуть бути також приналежним громадянам на праві приватної власності земельні ділянки і багаторічні насадження.

Договір про іпотеку повинний бути нотаріально засвідчений.

Іпотечний заставоутримувач, якщо інше не передбачено законом чи договором, вправі:

- перевіряти документально і фактично наявність, розмір, стан і умови збереження предмета застави;

- жадати від заставника вживання заходів, необхідних для збереження предмета застави;

- жадати від будь-якої особи припинення зазіхання на предмет застави, що загрожує втратою чи ушкодженням його. Якщо предмет застави втрачений не з вини заставоутримувача і заставник його не відновив за згодою заставоутримувача не замінив іншим майном такої ж вартості, заставоутримувач має право вимагати дострокового виконання забезпеченого заставою зобов'язання.

Іпотечний заставник, якщо інше не передбачено договором вправі:

· володіти і користуватися предметом застави відповідно до його призначення;

· достроково виконати основне зобов'язання, якщо це не суперечить змісту зобов'язання;

· реалізувати з письмової згоди заставоутримувача предмет застави з перекладом на набувача основного боргу, забезпеченого заставою;

· передавати з письмової згоди заставоутримувача предмет застави в оренду.

Іпотечний заставник, якщо інше не передбачено договором чи законом, зобов'язаний:

· уживати заходів, передбачені договором іпотеки чи необхідні для збереження предмета іпотеки, включаючи проведення капітального і поточного ремонту;

· на період фактичної дії договору іпотеки страхувати за свій рахунок предмет іпотеки в повному обсязі на користь заставоутримувача;

· у випадку загибелі предмета іпотеки надати аналогічне по вартості нерухоме майно, незалежно від настання терміну, виконати зобов'язання в повному обсязі або у відповідній частині;

· дістати згоду заставоутримувача на здійснення дій, зв'язаних зі зміною прав власності на предмет застави.

Права владника повинні захищатися так само, як і права власника. Відповідно до статті 48 Закону «Про власність» особа, що хоча і не є власником, але володіє майном на законних підставах, має право на захист свого володіння також і від власника. Отже, власник не повинний втручатися в те, як, яким образом використовує майно владник, якому він надав право володіння, якщо цей владник не порушує закону чи договору. Володіння -- речове право, а використання землі, що належить іншій особі, з метою володіння будинками і насадженнями на ній, теж речове право, тобто суперфіційей. Таким чином, своє речове право, придбане на законній підставі, особа, власник будинку може передати іншій особі так, як передається будь-яка інша річ.

З цього приводу варто вказати на невідповідності і протиріччя, що існують у законодавстві України. Якщо Відповідно до Закону «Про заставу» (статті 3, 4, 30) нерухоме майно може бути закладене і на нього може бути звернене стягнення, то, зрозуміло, будинок, що був предметом іпотеки, може бути проданий, якщо борг по основному зобов'язанню не сплачений. Потрібно відзначити, що в Земельному кодексі є норма, що покликана цьому сприяти. У відповідності зі статтею 30 Земельного кодексу при переході права власності на будівлю чи спорудження разом з цими об'єктами переходить і право власності чи право користування земельною ділянкою без зміни його цільового призначення.

Здавалося б, питання розвязується дуже просто. Однак варто враховувати, що існує ще стаття 114 Земельного кодексу, де застава земельних ділянок землекористувачами забороняється (приватні власники землі це робити можуть -- див. статті 39 Земельного кодексу). Отже, виходить, будинок закладати можна, а прилягаючу до нього землю, якщо на нее існує право землекористування, -- неможна. З огляду на те, що існує ще стаття 23 Земельного кодексу, що передбачає, що право власності чи право постійного користування землею засвідчується державними актами, що видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими районними Радами народних депутатів, то, зрозуміло, ніщо не заважає місцевим Радам втручатися і толкувати законодавство не на користь заставоутримувача, що прагне задовольняти свої вимоги.

Тим часом, земельні ділянки надаються для будівництва й обслуговування житлового будинку, у цьому складається їхнє цільове призначення. Отже, якщо була дозволена застава будинку, повинна бути дозволена разом з нею застава земельної ділянки, на якому він розміщений, неважливо, на якій підставі їм користується власник будинку -- на підставі права власності чи на підставі права землекористування. І те, і інше є речевими правами. Право користування землею не стає від цього правом власника, але на тих же підставах, що і будинок, воно може бути передано іншій особі.

3. Поняття і система цивільно - правових способів захисту права власності й інших речових прав

3.1 Поняття та способи захисту речових прав

Захист права власності й інших речових прав є різновидом захисту цивільних прав. Тому їхній захист здійснюється за допомогою як загальноцивільних, так і спеціальних способів, характерних для інституту права власності.

У цивільному праві також прийнято розрізняти поняття «охорона відносин власності» за допомогою всіх цивільно-правових норм, що забезпечують нормальний розвиток відносин власності, і «захист права власності» як більш вузьке, застосоване тільки до випадків порушення зазначеного права, тобто як сукупність тих цивільно-правових способів, що застосовуються в зв'язку з порушенням права власності.

У залежності від характеру порушень права власності й інших речових прав і змісту наданого захисту в цивільному праві застосовуються різні способи, що забезпечують дотримання інтересів власника.

Варто розрізняти загальні і спеціальні способи захисту права власності й інших речових прав. До числа загальних способів захисти відносяться:

1) витребування майна з чужого незаконного володіння (віндікаційні позови);

2) чи вимоги власника іншого законного власника про усунення всяких перешкод у здійсненні його права, хоча б ці порушення і не були з'єднані з позбавленням володіння (негаторні позови);

3) позови про визнання права власності.

Спеціальні способи захисту права власності й інших речових прав підрозділяються на:

1) способи захисту від правомірного чи неправомірного втручання державних органів й інших організацій;

2) способи захисту прав у випадках несприятливого збігу об'єктивних обставин;

3) зобов'язально-правові способи;

4) захист права довічно наслідуваного володіння земельною ділянкою.

У п.5 ст.48 Закону України «Про власність» міститься принципова вказівка про те, що положення про захист права власності поширюються також на особу, хоча і не є власнику, але володіє майном на праві повного господарського ведення, оперативного керування, чи довічно наслідуваного володіння на іншій підставі, передбаченою законом чи договором. Ця особа має право на захист свого володіння також від власника.

3.2 Загальні способи захисту права власності й інших речових прав

Практично вся могутність держави, в тому числі і правова, спрямована передусім на захист, збереження економічної основи свого існування - власності. Способи, методи, форми захисту права власності достатньо різноманітні. Вони об'єднані загальною назвою - речові позови - actio in rem.

Віндікаційний позов. Віндикаційний позов (віндикація) -- rei uindicacio (uim dicere) - спосіб оголошення про застосування сили. Віндикація -- це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника.

У Римі застосовувалася так звана необмежена віндикація, за якою річ витребовувалася від будь-якого фактичного володільця незалежно від правової підстави обладателя на володіння річчю за принципом -- ubi rem meam inuenio, ibi eam uindico -- де свою річ знаходжу, там її віндикую.

Віндікаційний позов являє собою один з найбільш розповсюджених способів захисту права власності. Віндікаційним визнається позов власника, що неволодіє, (чи іншого законного власника) до незаконно володіючого невласника про вилучення майна в натурі. Згідно ст.50 Закону «Про власність», власник має право вимагати повернення (віндикації) свого майна з чужого незаконного володіння. На вимоги про повернення майна з чужого незаконного володіння встановлюється трирічна давність позову.

Оскільки зміст віндикації складає витребування про повернення речі, а не про заміну її іншою річчю того ж роду і якості, віндікаційний позов не можна пред'являти відносно речей, визначених тільки родовими ознаками чи не збережених у натурі. При відсутності предмета віндикації можна пред'являти лише зобов'язально-правову вимогу про відшкодування збитків.

Віндікаційні позови не слід змішувати з іншими позовами власника про повернення речі в натурі, що виникають при невиконанні відповідачем обов'язку про повернення речі, що знаходиться у нього в силу договору (наймання, збереження, перевезення і т.д.). У цьому випадку власник, що передав річ іншій особі в тимчасове володіння чи користування за договором, може вимагати його повернення в порядку виконання договору відповідно нормам права, що регулюють даний вид зобов'язань. При так називаній конкуренції позовів питання повинне зважуватися на користь зобов'язально-правових способів захисту, оскільки вони засновані на спеціальному законодавстві, що виключає дію загального законодавства про право власності.

Предметом віндікаційного позову є майно, що вибуло з володіння власника і перебуває в незаконного власника. Тому предметом позову може бути індивідуально визначена річ. Предмет віндікаційного позову незамінний і повернення в натурі речі є основною вимогою віндикації.

Однак можливість власника зажадати своє майно з чужого незаконного володіння в ряді випадків обмежується, оскільки незаконні власники відповідають перед власником неоднаково в залежності від того, визнаються вони сумлінними чи несумлінними. Сумлінним, як зазначений у ст. 145 ЦК, визнається той набувач, що не знав і не належний був знати про те, що особа, у якої він придбав майно, не мало права його відчужувати. При цьому особливе значення має й обставина, придбано майно платно чи безоплатно і при яких умовах.

Згідно ст. 145 ЦК, якщо майно платно придбане у особи, що не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не належний був знати (сумлінний набувач), те власник вправі зажадати, це майно від набувача лише у випадку, якщо чи майно загублене власником особою, що майно було передано власником у володіння, чи викрадено у того чи іншого, чи вибуло з їхнього володіння іншим шляхом мимо їх волі. Витребування майна по зазначених підставах не допускається, якщо майно було продано в порядку, встановленому для виконання судових рішень. Якщо майно придбане безоплатно в особи, що не мало права його відчужувати, власник вправі зажадати майно у всіх випадках. У той же час згідно ст. 147 ЦК гроші і цінні папери на пред'явника не можуть бути витребувані від сумлінного набувача.

Несумлінним власником вважається той, хто знав чи належний був знати про неправомірність придбання речі. Вимоги власника про вилучення майна в сумлінного незаконного власника завжди підлягають задоволенню.

Розрахунки при поверненні речей з незаконного володіння ведуться відповідно вимогам ст. 148 ЦК України.

Забираючи майно з чужого незаконного володіння, власник вправі також зажадати від особи,що знала чи повинна було знати, що його володіння незаконне (несумлінний власник), чи повернення відшкодування всіх доходів, що ця особа витягла чи повинна було витягти за увесь час володіння; від сумлінного ж власника - усіх доходів, що він витяг чи повинний був витягти відтоді, як він довідався чи повинний був довідатися про неправомірність володіння чи одержав повістку про позов власника про повернення майна.

Власник, як сумлінний, так і несумлінний, у свою чергу, вправі жадати від власника відшкодування зроблених їм необхідних витрат на майно відтоді, з якого часу власнику приєднуються доходи від майна.

Сумлінний власник вправі залишити за собою зроблені їм поліпшення, якщо вони можуть бути відділені без ушкодження речі. Якщо відділення поліпшення неможливо, сумлінний власник має право вимагати відшкодування зроблених на поліпшення витрат, але вище розміру збільшення вартості речі.

У відношенні поліпшень, зроблених несумлінним власником, законодавство України ніякої Прямої регламентації не передбачає.

Негаторний позов. Негаторний позов - actio negatoria - застосовувався у стародавньому Римі для усунення перешкод, що заважали власнику нормально здійснювати своє право власності. Позивачем був власник речі, якому хтось перешкоджав у який-небудь спосіб здійснювати право власності (наприклад, ходіння або проїзд по земельній ділянці без правової на те підстави). Як правило, відповідачем за негаторним позовом був той, хто претенду-вав на користування в якомусь відношенні чужою річчю, звідси й назва позову -- actio negatoria -- позов про заперечення. Водночас відповідачем за негаторним позовом міг бути і той, хто в будь-який спосіб заважав власнику здійснювати своє право. Відповідальність за цим позовом зводилась до обов'язку порушника припинити неправомірні дії.

Негаторний позов як спосіб захисту права власності являє собою вимогу власника (чи іншого законного власника) про усунення перешкод у здійсненні права, тобто про припинення таких порушень, що не зв'язані з позбавленням володіння майном. Згідно ч.2 ст.48 Закону України «Про власність» власник може вимагати усунення всяких порушень його права, хоча б ці порушення і не були з'єднані з позбавленням володіння, і відшкодування заподіяних цим збитків.

Типовими прикладами такого роду вимог є суперечки по здійсненню прав власників будинків, що сусідять, і земельних ділянок, випадки самоуправного заняття приміщення в домі власника чи перешкоджування йому користатися підсобними приміщеннями, що належать на правах власності з іншою особою, і т д.

До негаторних позовів нерідко відносяться також позови про визнання права власності і їх особливий різновид -- позови про виключення майна з опису чи про зняття арешту з майна.

Хоча зазначені позови і переслідують, крім того, ціль безперешкодного користування приналежним майном, однак обов'язковою попередньою умовою досягнення цієї мети повинне бути саме визнання права власності на спірне майно. Відмовлення у визнанні цього права автоматично знімає і усі вимоги негаторного характеру, що у даних позовах є не основними, а факультативними. Тому навряд їх можна об'єднати в одну групу з негаторними позовами, оскільки негаторні позови пред'являються власниками, що володіють, а позови про визнання права власності пред'являються особами, що ще тільки намагаються довести право власності на спірне майно, що до того ж може перебувати і не в їх фактичному володінні.

Позови про визнання права власності є одним із загальних способів захисту права власності. Для відносин власності такого роду позови мають особливе значення, оскільки саме право власності може бути предметом спорів. Класичним варіантом такого роду позовів можуть бути позови про визнання права власності на частину домоволодіння чи іншого майна, придбаного за рахунок спільних зусиль і коштів суб'єктів, але належним чином не оформленого як таке.

Найбільше що часто зустрічається на практиці різновид такого роду вимог складають позови про виключення майна з опису і про звільнення від арешту. До числа особливого різновиду цих позовів можна віднести позови про визнання прав на результати творчої діяльності і захисту прав суб'єктів інтелектуальної власності авторів, співавторів, патентовласників, правонаступників, якщо суперечка виникла не на основі договірних відносин, що вимагають зобов'язально-правових способів захисту.

3.3 Спеціальні способи захисту права власності й інших речових прав

Дана категорія цивільно-правових способів захисту права власності, за винятком зобов'язально-правових способів, а також захисту прав власника у випадку реквізиції майна і вилучення земельної ділянки, на якому розташоване його майно, уперше передбачене законом України «Про власність». Основну групу тут складають вимоги до органів державної влади і керування про захист інтересів власника від правомірного чи неправого-мірного втручання. Специфіка цих способів захисту полягає в тому, що вони гарантують дотримання інтересів власника у випадках їх чи порушення державою його органами, що виступають як власників владних повноважень, а не рівноправних суб'єктів майнових відносин.

У залежності від характеру порушення права власності державними органами способи захисту можна підрозділити на двох підгруп.

Способи захисту інтересів власника при їхньому порушенні по законних підставах, а саме:

а) захист інтересів власника при припиненні його права актом вищого органа державної влади (ч.4 ст.48 Закону «Про власність»);

б) захист прав власника у випадку вилучення земельної ділянки, на якому розташоване приналежне йому майно (ст.52 Закону «Про власність»);

в) захист права власності у випадку вилучення майна при обставинах надзвичайного характеру (реквізиція) і інше возмездное вилучення майна (ч.Зі ст.55 Закону «Про власність»);

Реституція -- саме древнє правило, спрямоване на захист права власності, широкий застосовуване ще згідно Росіянки Правді часи князя Володимира. Реституція, відзначала М.В. Духовской, це особлива форма відшкодування цивільних збитків, що постановляється судом без пред'явлення позову з боку потерпілого і складається в поверненні речі хазяїну, а не в сплаті її вартості.

Передумовою реституції є перебування тієї чи іншої цінності в розпорядженні органів правосуддя (відчужена цінність була вилучена в чи процесі слідчих дій видана учасником процесу). Не підлягають реституції речі, вилучені з цивільного обороту, і предмети, вручені як хабар, за винятком випадків вимоги хабара.

В окремих випадках речовинні докази можуть бути до дозволу справи в суді повернуті їх власникам, якщо це можливо без збитку для успішного виробництва в справі. При цьому гроші, цінності й інші речі, що служили об'єктом злочинних дій, повертаються їх власникам; речі, що не представляють цінності, передаються зацікавленим особам на їхнє прохання.

Способи захисту інтересів власника від неправомірного втручання, куди відносяться:

а) відповідальність державних органів за втручання в здійснення власником його правомочий (ст.56 Закону «Про власність»);

б) відповідальність державних органів за видання актів, що піднімають права власників (ст.57 Закону «Про власність»).

Іншу групу складають способи захисту прав власника у випадках несприятливого збігу об'єктивних обставин. Сюди входять два види захисту прав. Перший передбачений ст.53 Закону «Про власність», відповідно що власник житлового будинку має право на компенсацію, зв'язану зі зниженням цінності будинку, викликаним діяльністю підприємств, організацій, у тому числі приведшей до зниження рівня шумової й екологічної захищеності території. Другий вид захисту передбачений ст.54 Закону «Про власність», відповідно якій у випадку технологічних і екологічних катастроф і за інших обставин надзвичайного характеру, що виключають можливість здійснення власником його прав по володінню, користуванню і розпорядженню майном, йому відшкодовується в порядку, установленому законодавством України, чи вартість майна передається у власність інше рівноцінне майно.

Особливість даної групи захисту прав власника полягає в тому, що хоча держава і приймає на себе зобов'язання по відшкодуванню заподіяного ушер-. ба, однак порушення прав власник тут не зв'язаний ні з якою діяльністю державних органів, є результатом дії об'єктивних обставин, що не залежать від волевиявлення державних органів.

Для захисту права власності й інших речових прав застосовуються також зобов'язально-правові позови. До них відносяться позови про відшкодування збитків, причиненых чи невиконанням неналежним виконанням договорів, про повернення речей, наданих у користування за договором, а також про відшкодування заподіяної шкоди, про повернення безпідставно отриманого чи зекономленого майна. Чи право власності інше вешное право тут, як правило, є необхідною передумовою й умовою виникнення зобов'язально-правових відносин, у яких власник здобуває нові суб'єктивні права, що відрізняються по своєму змісті від права власності.

Особливим різновидом зашиті речових прав є захист права довічного наслідуваного володіння земельною ділянкою (ст.51 Закону «Про власність»). Громадянин не може бути позбавлений права довічного наслідуваного володіння земельною ділянкою мимо його волю інакше як на підставі рішення суду у випадках, передбаченому законодавчими актами України. У випадку вилучення за рішенням суду земельної ділянки для задоволення державних і суспільних потреб колишньому власнику передається замість інший рівноцінний по якості ділянка.

Збитки, заподіяні землевласнику, підлягають відшкодуванню на загальних підставах, передбачених для права власності.

Власник земельної ділянки також має право на компенсацію, зв'язану зі зниженням якості землі, викликаним діяльністю підприємств і організацій, приведшей до зниження рівня екологічної захищеності території. Суперечки по підставах і розмірам компенсації дозволяються судом.

ВИСНОВОК

Отже, споконвічно обсяг поняття прав на чужі речі в Древньому Римі містив у собі тільки земельні сервітути і тільки в посткласичну епоху коло прав на чужі речі значно розширився. Поряд із правом власності права на чужі речі також відносяться до категорії речових і абсолютних, однак головна їхня відмінність від права власності - наявність хронологічних границь існування.

Закон відносить до речових прав на чуже майно: право володіння, право користування (сервітут), право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзіс), право забудови земельної ділянки (суперфіцій) (ч. 1 ст. 395). Проте цей перелік не є вичерпним, бо законом можуть бути передбачені інші речові права на чуже майно.

До речових прав на чуже майно відносяться також застава та притримання як речово-правові засоби забезпечення виконання зобов'язань, які підлягають детальному розгляду в подальших главах.

Як і право власності, інші речові права забезпечують інтерес управомоченої особи шляхом надання їй у визначених договором з власником або законом межах, можливість безпосереднього панування над річчю. Тому права на чужі речі мають певні межі їх здійснення і визначені актами цивільного законодавства підстави виникнення (договір, закон, заповіт тощо).

Особливості обмежених речових прав на чуже майно полягають у наступному: по-перше, зміст обмежених речових прав на чуже майно складають правомочності, які мають речовий характер і стосуються безпосередньо речей. Тому носій речових прав на чуже майно здійснює стосовно нього належні йому правомочності незалежно від усіх інших осіб. Включаючи власника; по-друге, як суб'єктивне право власності, обмежені речові права на чуже майно складають зміст правовідносин, які мають абсолютний характер.

Сервітутне право було покликано обслуговувати інтереси власників конкретних маєтків, у диспозитивній формі вказуючи на можливі обмеження прав власника за договором із сусідом. Справедливості заради, відзначимо, що сервітути розділялися на земельні і, пізніше, особисті. До особистого відносилися узуфрукт, квазиузуфрукт і інші права на чужі речі, це дає підставу говорити про сервітут як про основний фундаментализирующем праві на чужі речі.

Фактичні обставини, що обумовлюють можливість встановлення обмежених речових прав на чуже майно, полягають у наступному. Як правило, потреба у встановленні обмежених речових прав на чуже майно виникає у випадках, коли суб'єкт цивільного права не може у повному обсязі задовольнити свої інтереси шляхом здійснення прав тільки на належні йому речі. У цьому випадку у нього виникає необхідність задовольнити ці потреби шляхом встановлення (як правило за домовленістю з власником) і подальшого здійснення обмежених речових прав на чуже майно. Слід враховувати, що встановлення права обмеженого користування чужим майном повинно бути виправданим можливістю або інколи навіть необхідністю його здійснення управомоченою особою, не суперечити вимогам актів цивільного законодавства і не порушувати прав та законних інтересів власника речі або інших осіб.

Проте все ж таки слід зазначити певну недосконалість новітнього цивільного законодавства України, або, якщо точніше, недостатню увагу законодавця до специфіки використання й захисту саме речових прав, як підгалузі цивільного права.

Аналогія закону, яка заповняє прогалину в правовому регулюванні захисту речових прав шляхом розповсюдження цивільно-правових норм, які регулюють захист власності на зазначені правовідносини, кардинально не може вирішити завдання правового регулювання захисту саме речових прав.

В Цивільному кодексі України, який набирає чинності з 01.01.2004 року, мова йде не лише про зміну системи та структурну побудову підгалузі речового права, про введення нових інститутів, присвячених окремим видам прав на чужі речі тощо, а в першу чергу, про зміну концепції речових прав у новому законодавстві.

Цивільно-правовий інститут прав на чужі речі потребує уваги як науковців так і працівників правової сфери нашої держави, оскільки на тлі урізноманітнення видів і форм правових відносин і проблеми вдосконалення цивільного законодавства нашої країни речові права на чужі речі не втрачають своєї актуальності.

Список використовуваної літератури

1. Конституція України: Закон України від 28.06.1996 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30. - Ст. 141.

2. Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - 40-44, - ст. 356.

3. Дождев Д.В. Римское частное право. - М.,2004. - 203 c.

4. Савельев В.А. Римское частное право. - М.,2001. - 196 с.

5. Хаусманигер Г. О современном значении римского права. // Советское государство и право, 2000. - № 5. - 230 с.

6. Шевченко Я.Н. Право власності в Україні - К. -1996. - С. 133.

7. Пушкін А.А. Цивільне право України Ч.-1 - Х.- 1996.

8. Братусь С. Право державної власності // Право власності при вдосконаленні социалізма. - М.1989. - 39.

9. Маркс К., Енгельс Ф. - Твори, 2-ге вид. - Т.21 - 314.

10. Гена Є. Власність і право власності // Держава та право. - 1993. - №10.

11. Строгович М. Избранные труды. Проблемы общей теории права. - М. - 1990. - Т.1. - С.209. - 211.

12. Дождев Д.В. Римское частное право. - М.,1996. - с. 422-423.

13. Цивільний кодекс України: Коментар. - Х.: ТОВ “Одіссей”, 2003. - 854.

14. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України: У 2 т. / За відповід. ред. О. Дзери (кер. авт. кол.), Н. Кузнєцової, В. Луця. - К., 2005.

15. Цивільне право: підручник для студентів юридич. вузів та факультетів. - К.: Вентурі., 1997. - 544 с.

16. Харитонов Е.О., Саниахметова Н.А. Гражданское право: Учеб. Пособие. - К.: А.С.К., 2001, с. 832 с.

17. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн., О.В. Дзера, Д. Боброва, А. Довгерт та ін.; За ред. О. Дзери, Н. Кузнєцової. - К.: Юрінком Інтер. 2002.

18. Гражданское право Украины. Учебное пособие в двух частях, (Под ред. В.А. Кройтора, С.А. Слипченко) Харьков: Эспада, 2000.

19. Коновалов А.В. Владение и владельческая защита в гражданском праве.- СПб. Юрид. центр Пресе, 2001. - 321 с.

20. Копылов А.В. Вещньїе права на землю. - М.: Статут, 2000. - 405 с.

21. Підопрігора О.А. Захист володіння за римським правом // Право України. - 1999. - № 8.

22. Погрібний С.О. Володіння у цивільному праві. - Одеса, Юрид.літ., 2002.

23. Цивільне право України: Академічний курс: Підручн.: Удвох томах / За заг. ред. Я.М. Шевченко. -- К., 2003. - 320 с.

24. Цивільне право України. Академічний курс: Підруч.: У двох томах / за заг. ред. Я.М. Шевченко. - Т. 2. - К.: «Видавничий Дім «Ін Юре»», 2003.

25. Цивільне право України / За ред. Ч.Н. Азімова, С.Н. Приступи, В.І. Борисова, В.М. Ігнатенко. - Харків: Право, 2000. - 365 с.