Характеристика політичних прав

Юридичні гарантії - це надання державою формальної (юридичної) загальнообов'язковості тим умовам, які необхідні для того, щоб кожна людина могла скористатися своїми конституційними правами і свободами. Юридичні гарантії встановлюються державою в Конституції, нормах поточного законодавства, їх метою є реальне забезпечення правовими засобами максимального здійснення, охорони й захисту конституційних прав і свобод громадян. Зокрема, Основним Законом передбачається низка конкретних гарантій, які є переважно традиційними для Конституції і законів України. До них належать:

- право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів самоврядування, посадових і службових осіб [1];

- право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної шкоди, що завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю зазначених органів і осіб;

- право знати свої права й обов'язки, закони та інші нормативно-правові акти, які визначають права і обов'язки громадян, але не доведені до відома населення у порядку, встановленому законами, є недійсними; гарантується недопустимість зворотної дії закону (ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визначалися законом як правопорушення);

- право на правову допомогу, яке означає, зокрема, що кожний вільний у виборі захисника своїх прав, і що у випадках, передбачених законом, ця допомога надається безкоштовно;

- принцип необов'язковості виконання явно злочинного розпорядження чи наказу [2];

- принцип презумпції невинуватості людини, який означає, зокрема, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку та встановлено обвинувальним вироком суду, і що ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину [3];

- гарантія недопустимості обмеження конституційних прав і свобод означає, що дані права й свободи не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України [4].

Призначення цих та інших нормативно-правових гарантій, які містять Конституція і закони України, полягає в тому, щоб забезпечити найсприятливіші обставини, в яких закріплений в Конституції України статус людини і громадянина став би юридичним і фактичним соціальним становищем кожної особи. Гарантії, таким чином, є тією ланкою, яка дає змогу здійснити необхідний в правовому статусі громадян перехід від передбаченої в Конституції і в законах України можливості до реальної дійсності.

Гарантії конституційних прав і свобод містяться не тільки в статтях Конституції, вони передбачені і нормами галузевого законодавства. Так, право на охорону державою гідності людини кореспондується з обов'язком посадових осіб державних структур поважати гідність людини і означає:

1) що ніщо не може бути підставою для її приниження;

2) будь-які заходи щодо впливу на неправомірну поведінку особи з боку працівників правоохоронних органів не повинні вести до приниження людської гідності;

3) чуйне ставлення до задоволення прав і законних інтересів людини;

4) додержання етичних норм службовців і посадових осіб у стосунках з людьми в тяжких життєвих ситуаціях. У постанові Верховної Ради України «Про дотримання правоохоронними органами України конституційних гарантій та законності в забезпеченні прав і свобод людини» [1] від 23 березня 2000 р. зазначається, що систематично порушуються конституційні права громадян під час тримання їх у слідчих ізоляторах. Тільки у 1999 р. у цих ізоляторах незаконно утримувались 24 487 громадян України. У 1999 р. було звільнено з-під варти у зв'язку із закриттям кримінальних справ, із зміною запобіжного заходу, винесенням виправдального вироку близько 10 тисяч осіб.

Найважливішими передумовами і водночас елементами захисту прав людини і громадянина в системі гарантій в Україні повинні виступати норми й принципи матеріального та процесуального права, які закріплені у Конституції і які повинні бути реалізовані у поточному законодавстві й судовій практиці. До таких норм та принципів, наприклад, належать: принцип, що конституційні права і свободи не можуть бути скасовані, а при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод [2]; принцип передбачуваності та ясності законів, які приймаються, тощо.

Проте основною юридичною гарантією прав і свобод людини виступає судовий захист. Об'єктом оскарження до суду можуть бути рішення, дії, або бездіяльність, завдяки яким порушені права і свободи громадян чи створені перешкоди для їх здійснення, або на громадянина покладено якісь не передбачені законом обов'язки, або громадянин був незаконно притягнений до якої-небудь відповідальності.

В Україні, згідно з Конституцією, судовий захист прав і свобод покладено на систему судів загальної юрисдикції та спеціалізовані суди [1], а також на Конституційний Суд України [2].

Значне місце у механізмі захисту прав і свобод людини належить контролю за додержанням законодавчими, виконавчими й судовими органами положень Конституції про права і свободи людини і громадянина. Такий контроль у світовій конституційній практиці здійснюється у двох формах: у формі звичайної процедури контролю за конституційністю нормативних актів й у вигляді спеціальних процедур, формально-юридичного забезпечення основних прав і свобод. Такими спеціальними засобами захисту конституційних прав громадян є: "конституційна скарга" (ФРН, Австрія), наказ "Хабеас корпус" (як в країнах загального права, так і в державах з іншими правовими системами), процедура "ампаро" (Іспанія, ряд країн Латинської Америки).

Перша форма контролю в Україні здійснюється у специфічному виді. Згідно зі ст. 147 Конституції України, Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції і дає офіційне тлумачення Конституції і законів України. При цьому захист прав і свобод людини можливий шляхом конституційного звернення чи письмового клопотання до Конституційного Суду України про необхідність офіційного тлумачення Конституції та законів України з метою забезпечення реалізації чи захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина [3].

Спеціальні процедури забезпечення прав і свобод громадян законодавством України не передбачені.

Важливою правовою гарантією захисту прав людини є відповідальність за їх порушення. Ефективність цієї гарантії визначається об'ємом правового захисту, який є у особи, і тим, як вона вміє користуватися цими правами.

Об'єм правових засобів захисту в сучасний період значно розширено завдяки підключенню до національних, внутрішньодержавних інститутів і органів системи міжнародної юрисдикції. Мова йде про міжнародно-правові гарантії прав людини, які закріплені в універсальних і регіональних міжнародних документах (наприклад, у таких універсальних актах, як Загальна декларація прав людини, і таких регіональних, як Європейська конвенція по захисту прав людини).

Проте інститут судового захисту прав людини має і суттєвий недолік. Скарги на порушення прав людини звичайно приймаються до судового розгляду лише після того, як вичерпані інші засоби правового захисту.

В Україні з прийняттям Конституції запроваджено службу омбудсмена. Згідно з ч. 17 ст. 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради України належать: призначення на посаду та звільнення з посади

Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; заслуховування щорічних доповідей про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні.

Детально питання організації і діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини визначені в Законі України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" від 13 листопада 1997 р.

У своїй діяльності Уповноважений керується Конституцією України, законами України та чинними міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини здійснює свою діяльність на підставі відомостей про порушення прав і свобод людини і громадянина, які отримує за зверненнями громадян України, осіб без громадянства чи їх представників, народних депутатів України, а також за власною ініціативою.

Звернення подаються Уповноваженому протягом року після вчинення порушення прав і свобод людини та громадянина. За виняткових обставин цей строк може бути подовжений Уповноваженим, але не більше ніж до двох років.

Конституція України досить чітко визначає систему органів та осіб, які мають захищати права й свободи людини і громадянина. Це: Президент України, як гарант прав і свобод людини й громадянина, Верховна Рада України, яка виключно законами визначає права і свободу людини і громадянина, гарантії цих прав та свобод, Кабінет Міністрів України, який повинен вживати заходів щодо забезпечення прав і свобод людини й громадянина, місцеві державні адміністрації на відповідній території, які повинні забезпечувати додержання прав і свобод громадян, підсистема судів загальної юрисдикції та спеціалізованих судів, Конституційний Суд України; Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокуратура, адвокатура, інші правоохоронні органи України.

Заключення

З прийняттям нової Конституції України питання про місце основних прав, свобод і обов'язків людини й громадянина у Конституції та про основи взаємовідносин держави й її органів з індивідами було вирішено в дусі часу.

Усі колишні радянські конституції законодавчо закріпляли примат держави над особою, бо вважалося, що саме держава визначає обсяг прав і обов'язків людини. Особливо це виявилось у першій Конституції Української РСР 1919 р. Положення не змінилося і після 1948 р., коли ООН була прийнята Загальна декларація прав людини, хоча вона й мала тоді лише рекомендаційний характер, і після 1966 р., коли положення загальної Декларації були визнані міжнародними правовими нормами. Навіть Конституція УРСР 1978 р. не змінила практику вторинності прав та свобод особи, хоч і закріпила в Основному Законі розділ про них після першого розділу Конституції.

Нова Конституція України значно розширила обсяг прав і свобод людини й громадянина, практично включила в Основний Закон усі права і свободи, закладені у Декларації прав людини. При цьому було визнано примат прав та свобод людини над державою.

Відмінність між поняттями «право» і «свобода» значною мірою умовна, оскільки вони означають юридично визнану можливість для особи вибирати вид і міру своєї поведінки. Але поняття «свобода» переважно розуміється як невтручання у внутрішній світ людини і громадянина (свобода совісті, світогляду, віросповідання, свобода думки, свобода літературної, художньої, наукової творчості). Розуміння поняття «право» більшою мірою пов'язане з тим, що для його реалізації необхідні позитивні дії з боку держави або правомочність людини на участь у діяльності окремих політичних і економічних структур (право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної чи моральної шкоди; гарантування кожному знати свої права і обов'язки; право на безпечне довкілля; право на освіту; право на охорону здоров'я тощо). Нерідко для розуміння терміна «право» застосовується термін «свобода».

Розділ Конституції України про права, свободи та обов'язки містить багато статей, яких не було у попередніх конституціях. Ці статті не є новими, створеними розробниками конституції. Всі вони запозичені з авторитетних джерел: французької Декларації прав людини і громадянина від 26 серпня 1789 р., Загальної декларації прав людини ООН від 10 грудня 1948 р., Декларації прав і свобод людини, яку було прийнято З'їздом народних депутатів СРСР 5 вересня 1991 р.

Для реалізації прав і свобод людини необхідно, звичайно, щоб особа, по-перше, сама бажала цього, і по-друге, мала певний рівень правового виховання і правової культури. Тому важливою є роль держави у формуванні належної правової свідомості у кожного громадянина. На це, зокрема, звертається вся увага у проекті Концепції державно-правової реформи у сфері захисту прав людини в Україні.

Список літератури

1. Конституція України / «Відомості Верховної Ради України» від 28 червня 1996р.

2. Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини, 1950р.

3. Загальна декларація прав людини, 10.12. 1948р.

4. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, 1966р.

5. Французька Декларація прав людини, 26. 08. 1789р.

6. Конституційне право України / За ред. Ю. М. Тодики, В. С. Журавського. К.: Ін Юре. - 2002. - 544с.

7. Конституційне право України: Підручник за ред. В. Ф. Погорілко.- К.: Наукова думка, 2002. - 731с.

8. Мотьвилавка Е. Я. Теорія регулятивного й охоронного права. - Воронеж, 1990. - 427с.

9. Старжинський С. В., Тодика Ю. М. Право громадян на сприятливе

навколишнє природне середовище. -- X., 1994.- 230с.

10. Відомості Верховної Ради України. - 2000. - № 24.

11. Закон України «Про звернення громадян», 02. 10. 96 р. - Инфодиск «Законодавство України. - К., 2004.

12. Закон України "Про Конституційний Суд України" від 16 жовтня 1996 р. - Инфодиск «Законодавство України. - К., 2004.