Договір як регулятор сімейних майнових відносин

По-перше, укладення шлюбного договору -- не обов'язок, а взаємне рішення осіб вирішити питання життя сім'ї на власний розсуд.

Одним з нових положень Сімейного кодексу України є те, що шлюбний договір може бути укладено не тільки до одруження, а й під час шлюбу. Кодекс про шлюб та сім'ю України давав право на укладення шлюбного контракту лише особам, які ще неодружені.

Щодо зміни умов шлюбного договору (ст.100 Сімейного кодексу України, ст.43 Сімейного кодексу Російської Федерації), то особи можуть включити до його тексту положення, які будуть регулювати порядок внесення змін, а також загальний строк дії шлюбного договору в цілому або тривалість окремих прав та обов'язків. Можна також встановлювати умови чинності договору або окремих його положень і після припинення шлюбу.

Якщо шлюбний договір не містить положень про порядок внесення змін до нього, то подружжя може змінити положення договору за взаємною згодою шляхом укладання відповідного договору, який також підлягає нотаріальному посвідченню. У односторонньому порядку зміна умов шлюбного договору не допускається. Проте, якщо згоди не досягнуто, то шлюбний договір на вимогу одного з подружжя за рішенням суду може бути змінений, якщо цього вимагають його інтереси, інтереси дітей, у тому числі повнолітніх непрацездатних, що мають істотне значення.

Стаття 101 Сімейного кодексу України надає право подружжю за взаємною згодою відмовитися від шлюбного договору шляхом подання до нотаріуса заяви про це. Права та обов'язки, встановлені шлюбним договором, припиняються у день подання до нотаріуса такої заяви.

Крім того Сімейний кодекс передбачив ще таку підставу для розірвання шлюбного договору, як неможливість його виконання. У цьому випадку на вимогу одного з подружжя шлюбний договір розривається в судовому порядку.

Шлюбний договір може бути також визнано недійсним. Статтею 103 Сімейного кодексу України та статтею 44 Сімейного кодексу Російської Федерації встановлено, що шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, передбачених Цивільним кодексом України та Російської Федерації. Але, як справедливо відзначає М.В. нтокольська, наявність важких обставин не є необхідною умовою для визнання шлюбного договору недійсним [ ].

Але, як свідчать факти, в Україні укладалося дуже мало шлюбних контрактів. З багатьох причин, перш за все психологічних. Небажання укладати шлюбний договір можна пояснити ще й тим, що раніше це можна було зробити виключно до реєстрації шлюбу. Якщо ж, проживши разом декілька років, подружжя і шкодувало про те, що шлюбного контракту немає, то вже не було можливості його укласти. А зараз подружжя або особи, які бажають взяти шлюб, можуть заключити шлюбний договір, включивши туди будь-які умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства.

Отже, у Сімейному Кодексі України міститься чимало новел щодо шлюбного договору, які потребують в майбутньому спеціальних глибоких досліджень. Але шлюбний контракт має певне право на існування. Він є конче необхідним під час переходу суспільства до ринкових відносин. Але життєздатним повною мірою цей інститут сімейного права буде тільки тоді, коли він стане основою вільного вибору подружжям принципів врегулювання певних відносин сімейного життя.

2.1.3 Аліментні зобов'язання подружжя

Стабільність у сім'ї обумовлена рівнем взаємної турботи обох із подружжя, які мають підтримувати одне одного: сприяти тому, щоб один з подружжя отримав відповідну освіту, набув кваліфікацію, успішно просувався по роботі тощо.

Сімейне законодавство передбачає обов'язок подружжя матеріально підтримувати один одного у шлюбі. Цей обов'язок не залежить від віку, стану здоров'я, матеріального благополуччя. Майнові права та обов'язки щодо надання взаємної підтримки виникають у подружжя з моменту реєстрації шлюбу та існують протягом усього часу перебування в шлюбі.

За нормальних сімейних стосунків подружжя добровільно піклується один про одного, і проблем щодо утримання не існує. Як справедливо зазначалося в літературі, обов'язок щодо надання матеріальної допомоги одним із подружжя виникає як моральний - з часу укладання шлюбу, і одночасно як юридичний - з моменту, коли з'являються необхідні для цього підстави.

Відносини подружжя із приводу взаємного надання утримання в капіталістичних країнах урегульовані подвійно. У більшості країн законодавством передбачений обов'язок чоловіка утримувати дружину (Англія, США, Франції, Швейцарія). Чоловік може зажадати від дружини надання утримання тільки у випадках, встановлених у законі, -- хвороба, нещасний випадок у побуті чи на виробництві, досягнення визначеного віку. В інших країнах, наприклад у Федеративній Республіці Німеччини, подружжя зобов'язане взаємно утримувати один одного.

Право на аліменти було надано подружжю ще першим Кодексом про шлюб та сім'ю Української РСР, який передбачав, що один з подружжя має право на утримання іншого.

Чинне законодавство також передбачає, що чоловік, дружина повинні підтримувати один одного матеріально (ст. 75 Сімейного кодексу України та ст.89 Сімейного кодексу Російської Федерації). Ця правова норма є глибоко моральною, ґрунтується на таких засадах побудови сім'ї, як добровільність, рівність, взаємоповага, захист інтересів непрацездатних членів сім'ї.

У разі, якщо один із подружжя відмовляється або ухиляється від свого обов'язку щодо утримання іншого з подружжя, який потребує матеріальної допомоги, останній має право звернутися з вимогою про стягнення аліментів у судовому порядку (п.2 ст.89 Сімейного кодексу Російської Федерації)

Право на утримання (аліменти) має той із подружжя, який є непрацездатним, потребує матеріальної допомоги, за умови, що другий із подружжя може надавати матеріальну допомогу (п.2 ст.75 Сімейного кодексу України, п.2 ст.89 Сімейного кодексу Російської Федерації).

Непрацездатним вважається той із подружжя, який досяг пенсійного віку, встановленого законом, або є інвалідом I, II чи III групи.

Один із подружжя є таким, що потребує матеріальної допомоги, якщо заробітна плата, пенсія, доходи від використання його майна, інші доходи не забезпечують йому прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Права на утримання не має той із подружжя, хто негідно поводився у шлюбних відносинах, а також той, хто став непрацездатним у зв'язку із вчиненням ним умисного злочину, якщо це встановлено судом.

Той із подружжя, хто став непрацездатним у зв'язку з протиправною поведінкою другого з подружжя, має право на утримання незалежно від права на відшкодування шкоди відповідно до Цивільного кодексу України.

Аліменти, присуджуються одному із подружжя у частці від заробітку (доходу) другого з подружжя або у твердій грошовій сумі (ст.77 Сімейного кодексу України, ст.91 Сімейного кодексу Російської Федерації).

Утримання може надаватися у натуральній або грошовій формах за згодою другого з подружжя. За рішенням суду аліменти присуджуються одному із подружжя, як правило, у грошовій формі, починаючи від дня подання позовної заяви. Перелік видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з подружжя (дітей, батьків, інших осіб), затверджується Кабінетом Міністрів України.

Якщо утримання надається у вигляді грошової суми, вона повинна сплачуватися щомісячно. Водночас за взаємною згодою аліменти можуть бути сплачені наперед (п.3 ст.77). Це стосується, перш за все, тих випадків, коли платник аліментів виїжджає на постійне місце проживання в державу, з якою Україна не має договору про надання правової допомоги. Розмір аліментів у такому разі визначається за домовленістю, а при виникненні спору - за рішенням суду (п.4 ст.77).

Чинне законодавство одночасно передбачає, що зобов'язання подружжя щодо матеріальної допомоги один одному можуть бути оформлені нотаріально посвідченою угодою (ст. 78). Така угода може бути оформлена як складова частина шлюбного контракту або як самостійний договір. Сімейний кодекс Російської Федерації не згадує про таку угоду.

Сімейне законодавство не обмежує подружжя стосовно змісту такого договору, тому на відміну від аліментних зобов'язань подружжя, передбачених у Сімейному кодексі України, подружжя в договорі про утримання може передбачити виникнення зобов'язань щодо утримання і за відсутності такої важливої умови, як непрацездатність. Подружжя може передбачити обов'язок щодо утримання як з моменту укладання шлюбу, так і за наявності певних обставин, які можуть настати: отримання освіти, набуття спеціальності, робота по господарству, виховання дітей тощо.

Практична значимість такої угоди полягає у тому, що у разі виникнення умов, передбачених такою угодою, коли платник ухиляється від добровільного її виконання, зацікавлена особа має можливість звернутися не до суду, а безпосередньо до нотаріуса. Тобто нотаріальна форма обумовлює здійснення примусового виконання за таким договором без додаткових процесуальних ускладнень. Нотаріально посвідчена угода має силу виконавчого листа.

У такому разі стягнення аліментів проводитиметься в безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса, що значно спростить процедуру стягнення і скоротить строки виконання зобов'язань за таким договором.

Перебування подружжя, який є непрацездатним, в будинку інвалідів або престарілих тощо саме по собі не виключає потреби в матеріальній допомозі і не звільняє зобов'язаного з подружжя від сплати аліментів, але може бути підставою для зменшення їх розміру. Обов'язки щодо надання матеріальної допомоги подружжю, який є непрацездатним, покладаються не лише на іншого з подружжя, але і на повнолітніх дітей (ст. 292 Сімейного кодексу України, ст. 87 Сімейного кодексу Російської Федерації). Тому при розгляді вимог того з подружжя, хто претендує на отримання аліментів від іншого з подружжя, суди мають з'ясовувати, чи є у непрацездатного з подружжя повнолітні діти, які за законом повинні надавати йому утримання, чи їх матеріальне становище і доходи уможливлюють надання допомоги непрацездатній матері (батькові).

Ця обставина (як і можливість отримання утримання від батьків) мусить враховуватися при визначенні розміру аліментів одному з подружжя, і, незважаючи на відсутність вимог батька (матері) до повнолітньої дитини про стягнення аліментів, відповідно розмір аліментів, які стягуватимуться з іншого з подружжя, може бути зменшений.

У разі, коли матеріальне чи сімейне становище одного із подружжя зміниться, кожен із подружжя має право звернутися до суду з позовом про зменшення (чи відповідно збільшення) розміру аліментів, які стягуються.

Право на утримання має також дружина від чоловіка під час вагітності. Таке ж право надано дружині, з якою проживає дитина віком до трьох років (п.2 ст.89 Сімейного кодексу Російської Федерації, п.1 ст.84 Сімейного кодексу України), а якщо дитина має вади фізичного чи психічного розвитку - до досягнення дитиною шести років.

В п.4 ст. 84 Сімейного кодексу України прямо передбачено, що вагітна дружина, а також дружина, з якою проживає дитина, має право на утримання "незалежно від того чи вона працює та незалежно від її матеріального становища". Цей нюанс у російському законодавстві не згадуеться.

Стягнення аліментів з чоловіка не залежить від того, чи працює дружина в цей час та яке її матеріальне становище, а пов'язане лише з двома умовами: дружина має проживати з малолітньою дитиною; чоловік повинен мати можливість надавати дружині матеріальну допомогу.

У Сімейному кодексі України усунута і гендерна нерівність: право на аліменти надано й чоловіку, який проживає разом з дитиною віком до трьох років, незалежно від того, чи він працює, та "незалежно від його матеріального становища", а якщо дитина має вади фізичного чи психічного розвитку, то право на аліменти зберігається за ним упродовж шести років, за умови, що дружина може надавати матеріальну допомогу. У законі підкреслюється, що жінка (чоловік) має право на отримання аліментів у такому разі, коли батьком дитини є її чоловік (дружина). Презумпція батьківства (материнства) може бути спростована: можливе судове оспорювання батьківства (материнства) чоловіком (дружиною) і встановлення батьківства (материнства) іншої особи.

Але покладання обов'язку на одного з подружжя утримувати іншого з подружжя "незалежно від його матеріального становища" не є доцільним. Стягнення аліментів на користь особи, яка не потребує матеріальної допомоги, суперечить поняттю і змісту аліментних зобов'язань. І не зрозуміло, якими критеріями буде керуватися суд, визначаючи розмір аліментів на користь особи, яка матеріально забезпечена і не потребує допомоги.

Якщо один із подружжя, в тому числі працездатна особа, проживає з дитиною-інвалідом, яка не може обходитися без постійного стороннього догляду, і опікується нею, він має право на утримання незалежно від свого матеріального становища за умови, що другий з подружжя може надавати таку матеріальну допомогу (ст.88 Сімейного кодексу України, ст.89 Сімейного кодексу Російської Федерації).

На практиці, як правило, той із подружжя, хто доглядає дитину-інваліда, не працює або працює неповний робочий час, що не може не позначитися на його матеріальному становищі та можливості отримання доходів.

Розмір аліментів тому з подружжя, з яким проживає дитина-інвалід, визначається за рішенням суду або у частці від заробітку (доходу) другого з подружжя, або у твердій сумі без врахування можливості одержання аліментів від батьків, повнолітніх дочки або сина.

У Сімейному кодексі України з'явився зовсім новий інститут, який передбачає право на утримання чоловіка та дружини, які перебувають у фактичних шлюбних відносинах без реєстрації шлюбу (ст. 91). До речі, такий інститут російському законодавству невідомий.

Умовами набуття утримання є :

а) проживання однією сім'єю, тобто особи мають проживати спільно та бути пов'язаними спільним побутом;

б) проживання однією сім'єю протягом тривалого часу. Законодавець не дає прямої відповіді на питання, що необхідно розуміти під поняттям "тривалий час". Зрозуміло, що це поняття є оціночним, і суд у кожній конкретній справі має обґрунтовувати своє рішення щодо тривалості спільного проживання. В будь-якому разі час спільного проживання повинен бути не меншим десяти років, які згадуються в ст. 76 Сімейного України як умова отримання аліментів протягом п'яти років після розірвання шлюбу і досягнення пенсійного віку;

в) непрацездатність позивача настала саме під час спільного проживання;

г) позивач потребує матеріальної допомоги;

д) відповідач за своїм матеріальним становищем має можливість таку допомогу надавати.

Ідея законодавця зрозуміла: він намагається надати певні гарантії і матеріально підтримати тих осіб, які створюють по суті сім'ю, але в силу певних обставин не бажають (або не мають можливості) зареєструвати належним чином свої сімейні відносини.

Згідно ст.76 Сімейного кодексу України, ст.90 Сімейного кодексу Російської Федерації дружина або чоловік має право на утримання навіть після розірвання шлюбу, якщо особа стала непрацездатною до розірвання шлюбу або протягом одного року від дня розірвання шлюбу і потребує матеріальної допомоги і якщо її колишній чоловік, колишня дружина може надавати матеріальну допомогу.

Якщо на момент розірвання шлюбу жінці, чоловікові до досягнення встановленого законом пенсійного віку залишилося не більш як п'ять років, вона, він матимуть право на утримання після досягнення цього пенсійного віку, за умови, що у шлюбі вони спільно проживали не менш як десять років (п.3 ст.76 Сімейного кодексу України). Згідно п.1 ст.90 Сімейного кодексу Російської Федерації не дається, який саме термін перебування в шлюбі треба розцінювати, як можливість отримувати аліменти. М.В. Антокольска припускає, що він має бути не менше, ніж 10 років [ ].

Роблячи висновок, можемо стверджувати, що наведені новели вимагають досить обережного ставлення до них на практиці, оскільки якщо питання щодо аліментування таких осіб не буде погоджено сторонами добровільно, то доказовою базою для суду стануть, перш за все, показання свідків, що не може не обумовити появу безпідставних позовів, судову тяганину та виникнення спорів, які важко розв'язати.

2.2 Майнові правовідносини між батьками та дітьми

Кожна сім'я має у власності певне майно. Це можуть бути будь-які речі, грошові кошти, нерухомість, транспортні засоби, засоби виробництва. Склад, кількість і вартість такого майна не обмежується законодавством, крім майна, виключеного з цивільного обороту. Головним його призначенням є задоволення фізичних, духовних і соціальних потреб членів сім'ї.

Як правило, переважна частина сімейного майна належить батькам (матері, батьку) дитини (дітей). Менша його частина належить дитині (дітям). Отже, батьки і діти, зокрема ті, які проживають спільно, виступають самостійними власниками майна. Батьки мають право розпоряджатись належним їм майном на свій розсуд (продавати, дарувати, передавати до найму), не запитуючи згоди на це своїх дітей. Малолітні діти не мають права розпоряджатись належним їм майном. Відповідно до п. 2 ст. 173 Сімейного кодексу України при вирішенні спору між батьками та малолітніми, неповнолітніми дітьми, які спільно проживають, щодо належності їм майна вважається, що воно є власністю батьків. П.4 ст.60 Сімейного кодексу Російської Федерації дитина не має права власності на майно батьків, батьки не мають права власності на майно дитини. Діти і батьки, що проживають спільно, можуть володіти і користатися майном один одного по взаємній згоді.

Батьки можуть набувати майно в результаті укладання цивільно-правових угод, отримання спадщини тощо. Відповідно до норм цивільного законодавства малолітні особи (діти, яким не виповнилося 14 років) мають право вчиняти дрібні побутові правочини, вкладати кошти у банківські (кредитні) установи та розпоряджатися ними. Правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, стосується предмета, який має невисоку вартість, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвиткові. В результаті цих дій малолітня особа може набувати у власність певне майно.

Відповідно до ст. 174 Сімейного кодексу України майно, придбане батьками або одним із них для забезпечення розвитку, навчання та виховання дитини (одяг, інші речі особистого вжитку, іграшки, книги, музичні інструменти, спортивне обладнання тощо), є власністю дитини. Закон зобов'язує батьків передати у користування дитини майно, яке має забезпечити її виховання та розвиток (ст. 176 Сімейного кодексу України).

Суми, що належать дитині як аліменти, пенсії, матеріальна допомога, надходять у розпорядження батьків (осіб, що їх заміняють) і витрачаються ними на утримання, виховання й освіту дитини. Суд за вимогою батька, який зобов'язаний сплачувати аліменти на неповнолітніх дітей, вправі винести рішення про перерахування не більш п'ятдесятьох відсотків сум аліментів, що підлягають виплаті, на рахунки, відкриті на ім'я неповнолітніх дітей у банках (п.2 ст.60 Сімейного кодексу Російської Федерації).

Неповнолітні діти віком від 14 до 18 років мають більш широкі майнові права. Окрім вищезгаданих дій, вони вправі самостійно розпоряджатися майном, яке вони придбали на свій заробіток, стипендію чи інший дохід, окрім нерухомих речей та транспортних засобів, самостійно здійснювати права автора на твори науки, літератури та мистецтва, об'єкти промислової власності або інші результати своєї творчої діяльності тощо.

Отже, у дітей може виникнути право власності на майно в результаті купівлі речей за власні кошти, отримання спадщини, дарування, створення його власною працею. Згідно п.3 ст.60 Сімейного кодексу Російської Федерації дитина має право власності на доходи, отримані нею, майно, отримане нею у дарунок чи у порядку спадкування, а також на будь-яке інше майно, придбане на кошти дитини.

Батьки є законними представниками інтересів своїх дітей, і однією з функцій такого представництва є управління їх майном. Майном малолітньої дитини в силу закону батьки управляють без спеціальних на те повноважень (п.1 ст.177 Сімейного кодексу України). Водночас вони зобов'язані вислухати думку дитини щодо способів управління її майном. Після припинення управління батьки зобов'язані повернути дитині майно, яким вони управляли, а також доходи від нього.

Дохід, одержаний від використання майна малолітньої дитини, батьки мають право використовувати на виховання та утримання інших дітей та на невідкладні потреби сім'ї (п. 1 ст. 178 Сімейного кодексу України).

Неповнолітня дитина розпоряджається доходом від свого майна відповідно до правил, викладених у нормах цивільного законодавства.

Питання про управління майном дитини (дітей) батьки вирішують спільно. Спори, які виникають між батьками щодо управління майном дитини, можуть вирішуватись органом опіки та піклування або судом.

Окрім роздільного майна, батьки і діти можуть мати майно, яке належить їм на праві спільної сумісної власності. Це положення закріплено у ст. 175 Сімейного кодексу України: майно, набуте батьками і дітьми за рахунок їхньої спільної праці чи спільних коштів, належить їм на праві спільної сумісної власності.

Що стосується розпорядження аліментами, які сплачуються другим з батьків на утримання дитини, то такі положення закріплені у ст. 179 Сімейного кодексу України.

Аліменти, одержані на дитину, є власністю того з батьків, на ім'я кого вони виплачуються, і мають використовуватися за цільовим призначенням. Неповнолітня дитина має право брати участь у розпорядженні аліментами, які одержані для її утримання.

У разі смерті того з батьків, з ким проживала дитина, аліменти є власністю дитини.

Майнові відносини між батьками і дітьми зводяться в основному до обов'язку взаємного утримання. Аліменти дитині, як правило, виплачуються до 18 років, а в Англії термін виплати встановлюється по розсуду суду, але не може перевищувати 21 року. Еволюція правового регулювання майнових відносин батьків і позашлюбних дітей відбувається в напрямку поліпшення правового положення позашлюбних дітей. Так, у Федеративній Республіці Німеччини законом 1969 року встановлене право позашлюбних дітей на одержання утримання: якщо в зобов'язаної особи є особи, що мають право на одержання з нього аліментів, то позашлюбна дитина може отримувати аліменти в першу чергу. У деяких країнах, зокрема у Франції, проголошується принцип рівності всіх дітей, незалежно від їхнього походження.

Одним з основних обов'язків батьків у законодавстві України та Російської Федерації є також надання утримання своїм неповнолітнім дітям, а також непрацездатним повнолітнім дітям (п. I ст. 80 і п. I ст. 85 Сімейного кодексу Російської Федерації та ст. 180, ст. 198 Сімейного кодексу України). Як правило, цей обов'язок виповнюється без усякого примусу, при цьому батьки самі визначають розмір, вид і порядок надання утримання дітям. Якщо батьки не надають добровільно засоби на утримання своїх дітей, то виникають аліментні зобов'язання, виконання яких можливо на підставі угоди про сплату аліментів або за рішенням суду.

У зв'язку з цим виникає питання про співвідношення термінів “утримання” і “аліменти”. Утримання являє собою забезпечення кого-небудь засобами для життя. Аліменти є лише однією зі складових частин утримання.

А.М. Нечаєва виділяє наступні характерні ознаки аліментів, які виплачуються на утримання неповнолітніх дітей [ ]:

вони є одним із джерел існування дитини; мають строго цільове призначення -- утримання неповнолітнього; виплачуються щомісяця; являють собою обов'язок кожного з батьків незалежно від їхнього економічного благополуччя; носять суто особистий характер; виплачуються з моменту народження дитини до досягнення нею повноліття (при цьому варто враховувати момент звернення за виплатою аліментів і настання повної дієздатності до досягнення повноліття); виплачуються на кожного неповнолітнього незалежно від його забезпеченості і від того, де він знаходиться (в іншій родині чи в дитячій установі); зберігаються при позбавленні батьківських прав і обмеженні в батьківських правах; є сімейно-правовим обов'язком, невиконання якого несе за собою застосування сімейно-правової відповідальності, а злісне відхилення від сплати аліментів -- кримінальної відповідальності.

В силу ст. 181 Сімейного кодексу України та ст.80 Сімейного кодексу Російської Федерації способи виконання батьками обов'язку по утриманню дитини (дітей) визначаються за домовленістю між ними. У більшості випадків аліменти виплачуються у добровільному порядку особисто особою, яка зобов'язана їх сплачувати, або через власника чи уповноважений ним орган за місцем роботи особи, місцем одержання нею пенсії, стипендії. Однак це не позбавляє права одного з батьків, з ким проживає дитина, у разі необхідності звернутися до суду з позовом про стягнення аліментів.

Грошові виплати, які здійснює батько, мати, з метою утримання своєї дитини, не єдина форма участі в її утриманні. Закон надає більш широкі можливості в урегулюванні цих відносин. Так, за домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. Тому, наприклад, батько, виконуючи свій обов'язок по утриманню дитини, може сплачувати лише аліменти або сплачувати аліменти і, не обмежуючись цим, надавати допомогу в придбанні різноманітних речей для дитини, чи надавати утримання лише в натуральній формі.

При бажанні особи сплачувати аліменти за місцем роботи (одержання пенсії, стипендії) один із батьків (платник аліментів) може подати заяву про відрахування аліментів на дитину з його заробітної плати, пенсії, стипендії. Розмір аліментів та строк їх виплати зазначаються у цій заяві. Така заява може бути відкликана заявником у будь-який час за його бажанням.

Заява є підставою для відрахування аліментів на дитину. В такому випадку аліменти відраховуються не пізніше триденного строку від дня, встановленого для виплати заробітної плати, пенсії, стипендії.

Відповідно до ст. 70 Закону України "Про виконавче провадження" розмір відрахувань із заробітної плати та інших доходів у разі стягнення аліментів становить 50% заробітної плати боржника. Загальний розмір усіх відрахувань при кожній виплаті заробітної плати не може перевищувати 50% заробітної плати, яка належить до виплати працівникові, в тому числі при відрахуванні за кількома виконавчими документами. Заява одного з батьків про відрахування аліментів на дитину може змінити цю ситуацію. На підставі заяви одного з батьків аліменти можуть бути відраховані і тоді, коли загальна сума, яка підлягає відрахуванню на підставі заяви та виконавчих документів, перевищує половину заробітної плати, пенсії, стипендії, а також якщо з нього вже стягуються аліменти на іншу дитину (п. 3 ст. 187 Сімейного кодексу України).

У виконанні обов'язку батьків по утриманню дитини (дітей) можуть мати місце і договірні відносини, оскільки відповідно до ст. 189 Сімейного кодексу України, ст.100 Сімейного кодексу Російської Федерації батьки мають право укласти договір про сплату аліментів на дитину, в якому визначити розмір та строки виплати. Умови такого договору не можуть порушувати права дитини, які встановлені законодавствами держав. Першочергово це - умови щодо розміру аліментів (п.2 ст. 103 Сімейного кодексу Російської Федерації), строку їх виплати та призначення тощо. Договір між батьками має бути укладений у письмовій формі і потребує нотаріального посвідчення. У разі невиконання одним із батьків свого обов'язку за договором аліменти з нього можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса.

За відсутності згоди між батьками щодо утримання їх дитини (дітей) один із батьків, з яким проживає дитина, має право на звернення до суду. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька і (або) у твердій грошовій сумі (п. 3 ст. 181 Сімейного кодексу України, п.1 ст.83 Сімейного кодексу Російської Федерації).

У кожному випадку частка заробітку (доходу) матері, батька, яка буде стягуватися як аліменти на дитину, визначається судом. У випадку, коли аліменти стягуються на двох і більше дітей, суд визначає єдину частку від заробітку (доходу) матері, батька на її утримання. Вона буде стягуватися з платника аліментів до досягнення повноліття найстаршою дитиною.

Якщо після досягнення повноліття найстаршою дитиною ніхто з батьків не звернувся до суду з позовом про визначення розміру аліментів на інших дітей, аліменти стягуються за вирахуванням тієї рівної частки, що припадає на дитину, яка досягла повноліття (п. З ст. 183 Сімейного кодексу України).

Ст.81 Сімейного кодексу Російської Федерації гласить, що при відсутності згоди про виплату аліментів в судовому порядку знімаються з батьків аліменти в розмірі: на одну дитину - 1/4 на двох дітей - 1/3, на трох і більше дітей - половину заробітку і (або) іншого доходу батьків.

Якщо платник аліментів має нерегулярний, мінливий дохід (п.1 ст 184 Сімейного кодексу України, п.1 ст.83 Сімейного кодексу Російської Федерації), частину доходу одержує в натурі, а також за наявності інших обставин, що мають істотне значення, суд за заявою платника або одержувача може визначити розмір аліментів у твердій грошовій сумі. Розмір аліментів, визначений судом у твердій грошовій сумі, підлягає індексації відповідно до закону.

У будь-якому випадку суд, визначаючи розмір аліментів, враховує:

1) стан здоров'я та матеріальне становище дитини;

2) стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів;

3) наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина;

4) інші обставини, що мають істотне значення (п. 1 ст. 182 Сімейного кодексу України).

Отже, розмір аліментів у кожному випадку визначає суд, беручи до уваги різні обставини, у тому числі й матеріальне становище дитини. Закон не встановлює верхньої межі розміру аліментів на дитину, а називає лише мінімальний їх розмір (нижню межу). Так, у п. 2 ст. 182 Сімейного кодексу України зазначено, що розмір аліментів на одну дитину за жодних обставин не може бути меншим, ніж 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

За рішенням суду аліменти на одну дитину присуджуються від дня пред'явлення позову. Суд встановлює виплати одного з батьків на майбутнє.

Наприклад, громадянин В. не сплачував аліменти з березня 2000 р. Позов про стягнення аліментів пред'явлений до нього громадянкою Ю. у квітні 2002 року. Розглянувши справу і задовольнивши позов, суд присудив аліменти дитині з квітня 2002 року.

За минулий час аліменти можуть бути присуджені, якщо позивач надасть суду докази того, що він вживав заходів щодо одержання аліментів у відповідача, але не міг їх одержати у зв'язку з ухиленням останнього від їх сплати. У цьому разі відповідно до правила ст. 191 Сімейного кодексу України суд вправі присудити аліменти за минулий час, але не більш як за три роки.

Якщо вимога про стягнення аліментів пред'являється одночасно з позовом про встановлення батьківства, то, згідно російського законодавства, при задовільненні позову про встановлення батьківства аліменти присуджуються з дня пред'явлення позову, як і по всіх справах про стягнення аліментів. Однак при цьому виключається можливість стягнення аліментів за минулий час, оскільки раніше відповідач не був визнаний батьком дитини (п. 8. Постанови Пленуму Верховного Суду Російської Федерації від 25 жовтня 1996 р. № 9).

Визначений за рішенням суду або за домовленістю між батьками розмір аліментів з часом можна змінити (зменшити або збільшити). Це можливо лише за рішенням суду. З позовом про зменшення або збільшення розміру аліментів до суду має право звернутися як платник аліментів, так і їх одержувач у разі зміни матеріального становища або сімейного стану когось із них, погіршення або поліпшення їх здоров'я. Розмір аліментів може бути зменшено, якщо дитина перебуває на утриманні держави, територіальної громади або юридичної особи (п. 2 ст. 192 Сімейного кодексу України). Згідно п.2 ст.81 Сімейного кодексу Російської Федерації розмір аліментів може бути зменшений з урахуванням матеріального або сімейного становища.

Відповідно до ст. 74 Закону України "Про виконавче провадження", а також п.4 ст. 181 Сімейного кодексу України з осіб, зобов'язаних сплачувати аліменти, у разі їх виїзду для постійного проживання у країни, з якими Україна не має договорів про надання правової допомоги, стягнення аліментів провадиться на час виїзду за рішенням суду за весь період до досягнення дитиною повноліття.

З осіб, які працюють за контрактом в іноземних державах і одержують заробітну плату тільки за кордоном, аліменти стягуються в порядку та розмірах, передбачених законом.

Батьки зобов'язані містити не тільки своїх неповнолітніх дітей, але і непрацездатних нужденних у допомозі повнолітніх дітей (ст. 85 Сімейного кодексу Російської Федерації та ст.198 Сімейного кодексу України). Цей обов'язок може виконуватися добровільно без якого-небудь оформлення на підставі угоди про сплату аліментів і на підставі рішення суду.

Непрацездатними є інваліди I і II груп і особи, що досягли пенсійного віку. Інваліда III групи суд може визнати непрацездатним, якщо він не може одержати роботу відповідно до стану здоров'я і рекомендаціями МСЕК.

У ст. 87 Сімейного кодексу Російської Федерації та ст.202 Сімейного кодексу України закріплений обов'язок працездатних повнолітніх дітей по утриманню своїх непрацездатних, нужденних у допомозі батьків.

Згідно українського та російського законодавств діти можуть бути звільнені від обов'язку по утримання своїх непрацездатних, нужденних у допомозі батьків, якщо судом буде встановлено, що батьки ухилялися від виконання батьківських обов'язків.

Отже, майнові правовідносини між батьками та дітьми займають важливе місце у галузі права. З цього випливає, що діти мають майнові права, як і дорослі. Це право на утримання, на майно. Крім прав, це також обов'язок - утримувати своїх батьків.

Розділ 3 Немайнові правовідносини та обов'язки членів сім'ї

3.1 Немайнові правовідносини між подружжям

З усього розмаїття відносин, що виникають у сім'ї між подружжям, підлягають правовому регулюванню тільки ті, які, на думку законодавця, є найбільш важливими як для кожного із подружжя, членів його сім'ї, так і для суспільства в цілому. Серед інших правовому регулюванню підлягають і деякі особисті немайнові відносини, які є стрижнем подружнього життя, причому їх регулювання є одним із завдань законодавства держав (ст.1 Сімейного кодексу України та ст.2 Сімейного кодексу Російської Федерації).

Метою регулювання особистих немайнових відносин є: зміцнення сім'ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб; побудова сімейних відносин на паритетних засадах та почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки в різноманітних життєвих ситуаціях.

У регулюванні особистих відносин між подружжям право до останнього часу виходило з принципу, що чоловік є главою родини, і тим самим вирішувало багато питань сімейного життя -- дружина була зобов'язана йти слідом за чоловіком, а у випадку її відмови шлюб міг бути розірваний по позову чоловіка. Юридично місце проживання (доміцилій в Англії і США) визначалося місцем проживання чоловіка, навіть якщо подружжя разом не проживали; дружина могла займатися професійною діяльністю тільки за згодою чоловіка; чоловіку належало безроздільне право одноособового вирішення всіх питань сімейного життя.

До особистих немайнових прав подружжя Сімейний Кодекс України та Російської Федерації відносить:

право на материнство та батьківство; право на повагу до своєї індивідуальності; право на духовний розвиток; право на вибір прізвища при реєстрації шлюбу і зміні його, перебуваючи у шлюбі; право на розподіл обов'язків та сімейне вирішення питань життя сім'ї; право на особисту свободу. Кожен із подружжя зобов'язаний турбуватись про сім'ю.

Аналізуючи перелічені в главі 6 Сімейного кодексу України та главі 6 Сімейного кодексу Російської Федерації права та обов'язки подружжя, можна дійти висновку, що законодавець при їх визначенні враховує як загальні цивільно-правові положення щодо визначення особистих немайнових прав громадян незалежно від шлюбу, так і закріплює порядок виникнення, здійснення та припинення таких прав та обов'язків у осіб, що перебувають у зареєстрованому шлюбі. Це можна пояснити тим, що кожному громадянинові від народження або за законом належить певне коло особистих немайнових прав та обов'язків. Більшістю з таких прав особа володіє довічно. Вступ до шлюбу суттєво не впливає на ці права. Вони продовжують належати кожному з подружжя як громадянинові.

До таких прав належать: право на життя, право на охорону здоров'я, право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, право на свободу та особисту недоторканність, право на недоторканність особистого життя, право на повагу до гідності та честі, право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості та деякі інші особисті права.

Аналізуючи ст. 49 та деякі інші статті Сімейного кодексу України та ст.31 Сімейного кодексу Російської Федерації, можна дати наступне визначення материнства в праві.

Материнство - це забезпечена законом можливість жінки здійснювати репродуктивну функцію (народжувати здорових дітей), належним чином утримувати їх та виховувати в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини.

Право на материнство - це не тільки сімейно-правовий інститут, а явище більш широке. Зміст цього права становлять не лише сімейно-правові норми, а й норми конституційного, цивільного, трудового, адміністративного, кримінального та інших галузей права.

Водночас зі змісту інших пунктів ст. 49 Сімейного кодексу України можна зробити висновок, що право на материнство - це, перш за все, сімейно-правовий інститут. Саме в такому вузькому розумінні право на материнство як суб'єктивне сімейне право жінки може здійснитись тільки в сімейних правовідносинах. Зміст цього особистого немайнового права подружжя становлять правомочності дружини з приводу прийняття рішення про те, мати чи не мати дитину. Якщо дружина забажає мати дитину, а чоловік буде проти цього або виявиться нездатним до зачаття дитини - це може бути причиною розірвання шлюбу.

Право на материнство як сімейне право включає в себе також певні обов'язки іншого з подружжя. Вагітній дружині мають бути створені у сім'ї умови для збереження її здоров'я та народження здорової дитини.

Дружині-матері мають бути створені у сім'ї умови для поєднання материнства із здійсненням нею інших прав та обов'язків.

Право на батьківство. Батьківство в праві визначається як факт походження дитини від певного чоловіка, юридичне посвідчений записом в державних органах РАЦСу про народження.

Право на батьківство, як і право на материнство, є юридичним правом людини. Тому ці особисті немайнові права подружжя, хоч і регулюються різними статтями Сімейного кодексу, але фактично виступають єдиним правом подружжя. Ст. 50 Сімейного кодексу України та ст.31 Сімейного кодексу Російської Федерації, у яких закріплено право на батьківство, має багато спільного з правом на материнство. Якихось суттєвих відмінностей, крім тих, що зумовлені фізіологічними особливостями жінки та чоловіка і соціальним станом жінки-матері, не існує. Що ж до практики розірвання шлюбу за мотивом бездітності, то у зв'язку з тим, що такі шлюби розриваються, як правило, в органах РАЦСу, судова практика щодо таких спорів незначна.

Право дружини та чоловіка на повагу до своєї індивідуальності. Індивідуальність особи - це неповторна своєрідність людини. Така повага вважається природною і не потребує повсякденного нагадування. Стаття 51 Сімейного кодексу України, в якій зазначено, що дружина та чоловік мають рівне право на повагу до своєї індивідуальності, своїх звичок та уподобань, по своїй суті затверджує стан сім'ї, в якій відсутня любов між подружжям.

У тих сім'ях, де немає взаєморозуміння, де кожен із подружжя живе своїм індивідуальним життям, виникає потреба в праві на повагу до своєї індивідуальності, своїх звичок та уподобань.

Глава 6 Сімейного кодексу Російської Федерації, яка регулює особисті права та обов'язки подружжя досить стисло описує їх. І право на індивідуальність там не згадується, лише вказується, що ці права здійснюються на основі рівності між подружжям.

Право дружини та чоловіка на фізичний та духовний розвиток. Фізичний розвиток - це процес, спрямований на зміцнення здоров'я, гармонійне удосконалення форм і функцій організму людини. Такий розвиток може відбуватись завдяки заняттям фізичними вправами, гігієні праці та побуту тощо.

Здійснюючи закріплене в ст. 52 Сімейного кодексу України рівне право на фізичний розвиток, подружжя має створювати в сім'ї належні умови для такого розвитку. Це - не тільки заняття спортом, а й дотримання чистоти в оселі, удосконалення знарядь праці і побуту, спрямовування зусиль на позбавлення негативних звичок, здійснення інших заходів щодо зміцнення фізичного розвитку кожного з подружжя.

Духовний розвиток можна розуміти як діяльність, спрямовану на пізнання духовних багатств, накопичених людством. Можуть бути різні напрямки такого пізнання - це і здобуття загальної та спеціальної освіти, удосконалення природних здібностей, поглиблення релігійного світогляду тощо.

Маючи право на фізичний та духовний розвиток, подружжя повинно ці питання вирішувати на засадах рівності, взаємоповаги і підтримки одне одного.

Право на вибір прізвища та на його зміну. До особистих немайнових прав подружжя, які виникають у зв'язку зі вступом до шлюбу, закон відносить право на вибір прізвища. Це право виникає ще до реєстрації шлюбу. Стаття 35 Сімейного кодексу України та ст. 32 Сімейного кодексу Російської Федерації, регулюють відносини, пов'язані з вибором прізвища майбутнім подружжям. Згідно них наречені мають право обрати прізвище одного з них як спільне прізвище подружжя або надалі іменуватися дошлюбними прізвищами. Питання про вибір прізвища вирішується на засадах рівності сторін. Якщо при виборі прізвища між нареченими виникнуть непорозуміння, то працівник органу РАЦСу залишає подружжю їх дошлюбні прізвища.

Пункт 2 ст. 35 Сімейного кодексу України та п.1 ст.32 Сімейного кодексу Російської Федерації надає право нареченим приєднати до свого прізвища прізвище нареченого, нареченої. Якщо вони обоє бажають мати подвійне прізвище, за їхнім бажанням визначається, з якого прізвища воно буде починатися.

Згідно Сімейного кодексу України складання більше двох прізвищ не допускається, якщо інше не випливає із звичаю національної меншини, до якої належить наречена і(або) наречений. Про це не згадується в Сімейному кодексі Російської Федерації.

Якщо на момент реєстрації шлюбу прізвище нареченої (нареченого) вже є подвійним, вона (він) має право замінити одну із частин свого прізвища на прізвище другого (п.3 ст.35 Сімейного кодексу України). П.2 ст.32 Сімейного кодексу Російської Федерації забороняє з'єднання прізвищ, якщо дошлюбне прізвище хоча б одного з подружжя є подвійним.

Поновити дошлюбне прізвище особа вправі при розірванні шлюбу. Крім того, на підставі ст. 53 Сімейного кодексу України дружина чи чоловік, якщо при реєстрації шлюбу вони зберегли дошлюбні прізвища, мають право подати до органу РАЦСу, який зареєстрував їхній шлюб, або відповідного органу за місцем їхнього проживання заяву про обрання прізвища одного з них як їхнього спільного прізвища або про приєднання до свого прізвища прізвища другого з подружжя. П.3 ст.32 Сімейного кодексу Російської Федерації подружжя має право зберегти шлюбне прізвище або повернутися до дошлюбного.

У разі зміни прізвища орган РАЦСу видає нове Свідоцтво про шлюб.

Відбулися зміни в регулюванні таких особистих прав подружжя, як право на вибір прізвища при реєстрації шлюбу. В Франції жінка має право взяти прізвище чоловіка або зберегти своє дівоче прізвище. У Федеративній Республіці Німеччини можна заявити, яке прізвище він (вона) буде носити.

В Англії і США питання про вибір подружжям прізвища при реєстрації шлюбу в законодавстві не врегульований, а історично склалося так, що кожна людина може вибрати собі ім'я і прізвище самостійно, незалежно від подружнього статусу.

В даний час у результаті проведених реформ у країнах положення істотно змінилося. Правове регулювання відносин подружжя виходить із принципу рівності чоловіка і дружини. Так, Цивільний кодекс Франції більше не містить поняття глави родини, і, згідно ст. 213 у її новій редакції, подружжя разом забезпечують матеріальне і моральне керівництво родиною. Місце проживання подружжя визначається по взаємній згоді подружжя (ст. 215 Цивільного кодексу Франції). Аналогічні положення існують і в цивільних кодексах Федеративної Республіки Німеччини, Швейцарії, Італії.

У законодавстві Франції, Федеративної Республіки Німеччини, Швейцарії не міститься більш норм, що обмежують право замужньої жінки на вибір професії і сфери діяльності.

Право дружини та чоловіка на розподіл обов'язків та спільне вирішення питань життя сім'ї. До особистих немайнових прав подружжя ст. 54 Сімейного кодексу України та ст.31 Сімейного кодексу Російської Федерації відносить право дружини та чоловіка розподіляти обов'язки та спільно вирішувати питання життя сім'ї. Закон формулює зазначені в названій статті особисті немайнові права подружжя, виходячи з принципу рівності прав та обов'язків чоловіка і жінки у шлюбі. Принцип рівності чоловіка і жінки є одним із основних принципів регулювання сімейних відносин, він ґрунтується на визнанні рівних цінностей подружжя у шлюбних відносинах. Практичною стороною цього принципу є те, що кожен з подружжя має рівні правові можливості при набутті, здійсненні та захисті своїх прав. Правозастосовчі органи при вирішенні спорів між подружжям мають неодмінно дотримуватись рівності прав та обов'язків учасників спору.

Право дружини та чоловіка на особисту свободу. Згідно зі ст. 56 Сімейного кодексу України та ст.31 Сімейного кодексу Російської Федерації змістом особистої свободи кожного з подружжя є право:

- на вибір місця свого проживання;

- на припинення шлюбних відносин;

- на вжиття заходів, які не заборонені законом і не суперечать моральним засадам суспільства, щодо підтримання шлюбних відносин.

Право подружжя на вибір місця проживання законом віднесено до особистих немайнових прав кожного із подружжя. Хоча за звичайних умов сімейного життя подружжя проживає сумісно. Саме сумісне проживання створює необхідні передумови для розвитку сім'ї та здійснення її функцій (ведення спільного господарства, виховання дітей, вирішення інших немайнових та майнових питань, що виникають під час шлюбу). Виходячи з цього, закон України не передбачає інституту роздільного проживання подружжя (на відміну від закону Російської Федерації), хоча кожному з них надає право вибору місця свого проживання. Цим самим законодавець заперечує будь-яку можливість примусу подружжя до сумісного проживання і підкреслює, що шлюб не звужує кола особистих прав громадян і не обмежує їх правоздатності.

У США правове регулювання внутрісімейних відносин у більшості штатів здійснюється аналогічно англійському праву.

Особисті відносини подружжя в Англії і США, на відміну від країн континентальної Європи, врегульовані досить своєрідно. Подружжя зобов'язані створити подружню спільність життя -- консорціум [ ]. Хоча точного і вичерпного визначення консорціуму ні в законодавстві, ні в судовій практиці не існує, одним із загальновизнаних його елементів є обов'язок подружжя жити разом. Порушення консорціуму дає чоловіку право на пред'явлення одного з деліктних позовів: 1) про спокусу, 2) про приховування, 3) про стягнення збитків у результаті адюльтеру, 4) про втрату консорціуму. Можливість пред'явлення перших трьох видів позовів була скасована в Англії законом у 1970 році, і в даний час покинутий чоловік може пред'явити тільки позов про втрату консорціуму, оскільки він, як установлено прецедентним правом, має право на товариство і послуги дружини, а в 1973 році законом був встановлений самостійний доміцилій замужньої жінки, що не залежить від доміцилію чоловіка.

Поряд з особистими немайновими правами кожний із подружжя має й особисті обов'язки. Перш за все, ці обов'язки пов'язані з турботою про сім'ю. Так, згідно зі ст. 55 Сімейного кодексу України та п.3 ст.31 Сімейного кодексу Російської Федерації дружина та чоловік зобов'язані спільно піклуватися про побудову сімейних стосунків між собою та іншими членами сім'ї на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги.

Кожен із подружжя зобов'язаний утверджувати в сім'ї повагу до матері та батька. Дружина та чоловік відповідальні один перед одним, перед іншими членами сім'ї за свою поведінку в ній, зобов'язані спільно дбати про матеріальне забезпечення сім'ї.

Загальним обов'язком кожного з подружжя є утримання від дій, спрямованих на примушування до припинення шлюбних відносин, їх збереження, в тому числі - примушування до статевого зв'язку за допомогою фізичного або психічного насильства (п. 4 ст. 56 Сімейного кодексу України).

Підбиваючи підсумки загальної характеристики особистих немайнових прав та обов'язків подружжя, необхідно підкреслити, що ці права виникають у зв'язку з укладанням шлюбу. Більшість з них діє у вигляді законодавчих принципів побудови сім'ї. Захист цих прав не завжди має реально-правовий характер. Невиконання будь-ким із подружжя обов'язку не порушувати особистих немайнових прав іншого з подружжя може бути підставою розірвання шлюбних відносин. Посадові особи правоохоронних органів мусять знати правову природу особистих немайнових прав подружжя і використовувати їх в діяльності, пов'язаній з профілактикою правопорушень.

3.2 Немайнові правовідносини батьків та дітей

Згідно зі ст. 145 Сімейного кодексу України та ст.58 Сімейного кодексу Російської Федерації прізвище дитини визначається за прізвищем батьків. Якщо мати, батько мають різні прізвища, прізвище дитини визначається за їхньою згодою. Батьки, які мають різні прізвища, можуть присвоїти дитині подвійне прізвище, утворене шляхом з'єднання їхніх прізвищ. Спір між батьками щодо прізвища дитини може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Розірвання шлюбу або визнання його недійсним не зумовлює зміни прізвищ дітей.

У разі зміни прізвища обома батьками змінюється прізвище дитини, яка не досягла семи років, з її згоди. У разі зміни прізвища одного з батьків прізвище дитини може бути змінене зі згоди обох батьків та за згодою дитини, яка досягла семи років.