Насильницьке задоволення статевої пристрасті неприроднім способом

Так, на вирішення експертів-психіатрів необхідно ставити наступні питання27:

Чи хворіє потерпіла особа будь-яким розладом психічної діяльності, якщо так, то з якого часу?

Чи знаходилась потерпіла особа в момент злочинного сексуального посягання в стані хворобливого розладу психічної діяльності?

Чи позбавив потерпілу особу хворобливий розлад психічної діяльності здатності усвідомлювати характер і значення скованих з нею дій винного чи чинити йому опір?

Чи можна було по зовнішньому вигляду та поведінці потерпілої особи визначити, що вона страждає психічною хворобою? тощо.

По відношенню потерпілих з недостатнім розумовим розвитком (так названих слабоумних без наявності у них психічної патології) призначається судово-психологічна експертиза, перед котрою ставляться наступні запитання:

Чи маються у потерпілої особи будь-які індивідуальні психологічні особливості, які заважають його правильному усвідомленню характеру і значення скованих з нею дій винним чи чинити опір винному в скоєнні таких дій?

Яким був психічний стан потерпілої особи на момент вчинюваного по відношенню до неї злочинного сексуального посягання?

Чи не притаманно потерпілій особі в силу його психологічних особливостей надмірне фантазування, підкореність?

Чи здатна потерпіла особа в силу психологічних особливостей здійснювати дії, адекватні тій кримінальній ситуації, яка склалася?

Особа, обвинувачена в скоєнні мужолозтва, лесбіянства, інших способах задоволення статевої пристрасті неприроднім способом з душевнохворою особою, в результаті її безпорадного стану, нерідко заявляє, що не знала про хворобу потерпілої особи. Це цілком можливе при таких психічних захворюваннях як шизофренія, маніакально-депресивний психоз, котрі не завжди відразу розпізнаються. Тому, для наявності складу злочину, передбаченого ст. 153 ККУ, в розглядуваному випадку необхідно встановити, що обвинувачена особа знала про психічну хворобу потерпілої особи.

Не можна погодитись з А.А.Жижиленко, котрий запевняє, що особа, яка скоїла сексуальні дії з душевнохворою особою без застосування насильства, повинна нести за це у всіх випадках відповідальність як за насильницьке задоволення статевої пристрасті неприроднім способом28. До психічної безпорадності відносяться також різного виду безпритомні стани тимчасового характеру. Таким станом являється, наприклад, без притомність, глибокий сон, гіпнотичній стан, алкогольне чи наркотичне сп'яніння потерпілої особи.

Безпораднім станом може бути визнана лише така ступінь сп'яніння потерпілої особи, при котрому вона була позбавлена можливості чинити опір. Якщо п'яна жертва дає згоду на вступ до сексуального контакту, то наприклад, на думку Б.А. Бліндера, це не можна розглядати як скоєння насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом29. Не дивлячись на деяку спірність запропонованого положення, з ним необхідно погодитись. Оскільки навіть якщо чоловік або жінка, що дали згоду на вчинення відповідного мужолозтва, лесбіянства, інших способів задоволення статевої пристрасті неприроднім способом, не розуміли їх характеру, то суб'єкт не знав цього і вважав, що він (вона) адекватно сприймає дійсність, про що свідчить його (її) згода, дана у відповідь на його пропозицію. Якщо раніше безпораднім станом визнавалась така ступінь сп'яніння, при якій потерпіла особа була позбавлена можливості усвідомлювати реальну обстановку, розуміти значення вчинюваних суб'єктом дій чи чинити йому опір, то зараз можливість усвідомлювати потерпілою особою реальну обстановку і розуміти значення вчинюваних суб'єктом дій вже не враховується при визначенні безпорадності потерпілої особи, котра перебуває у стані сп'яніння.

При вирішенні питання про вплив сп'яніння на стан потерпілої особи необхідно звертатись до допомоги судово-медичної експертизи та детально аналізувати обстановку скоєння злочину. При цьому на дозвіл експерту можуть бути поставлені наступні питання:

Чи знаходилась потерпіла особа в момент злочинного посягання в стані сп'яніння?

В якому ступені алкогольного сп'яніння знаходилась потерпіла особа на момент злочинного посягання?

Чи дозволяла ступінь алкогольного сп'яніння потерпілої особи чинити опір?

Чи сама потерпіла особа призвела себе в такий стан через мірним вживанням спиртних напоїв чи її примусили до цього, для визнання стану безпорадності значення не має. Крім того, як вже зазначалося, у випадку примушування потерпілої особи до вживання спиртних напоїв буде мати місце, в залежності від обставин, та застосування психічного чи фізичного насильства. Тому необхідно сказати і по відношенню наркотичного сп'яніння. Підтвердженням тому може служити наступний приклад із практики.

1 липня 2004 року біля 19 годин С. в м. Глухів зустрів неповнолітню М. і запропонував їй вступити з ним у аногенітальний контакт. Маючи мету зломити можливий опір М., С. погрозив їй, що у випадку її відмови його друзі здійснять з нею насильницьке задоволення статевої пристрасті неприроднім способом, а потім куди-небудь відвезуть. М. відмовилася, і тоді С. запропонував їй випити з ним горілки, після чого пообіцяв її відпустити, на що М. погодилась. Після придбання спиртного молоді люди направились до лісу, де у двох розпили пляшку горілки, причому М. випила більшу частину, така як С. пити відмовився, а їй наливав та наполягав на тому, щоб вона пила. Довівши М. до безпорадного стану і розуміючи, що М. знаходиться у стані алкогольного сп'яніння, не може розуміти характеру та значення вчинюваних з нею дій, а також чинити опір, С., не отримавши від останньої згоди, роздягнув її та скоїв насильницьке задоволення статевої пристрасті неприроднім способом шляхом аногенітального контакту (per os).

Суд, проаналізувавши зібрані докази, прийшов до висновку, що вина підсудного С. повністю знайшла підтвердження в судовому засіданні, і кваліфікував дії винного відповідно до ч. 2 ст. 153 ККУ, тобто насильницьке задоволення статевої пристрасті неприроднім способом вчинене щодо неповнолітньої з використанням безпорадного стану потерпілої особи.

У випадках, коли безпорадний стан настав в результаті застосування лікувальних препаратів, наркотичних речовин, сильнодіючих чи отруйних речовин, по справі призначається судово-медична експертиза чи медико-психіатрична експертиза, перед якою ставляться наступні запитання30:

Чи був у потерпілої особи на момент злочинного сексуального посягання психічний розлад?

Чи не пов'язан наявний у потерпілої особи на момент злочинного сексуального посягання психічний розлад із введенням до її організму сильнодіючої речовини?

Яку небезпеку для життя та здоров'я потерпілої особи викликало введення в організм сильнодіюча речовина?

Який ступінь втрати працездатності потерпілої особи внаслідок введеного їй сильнодіючої речовини?

Який ступінь тяжкості спричиненої фізичної шкоди?

Чи могла потерпіла особа під впливом сильнодіючих речовин правильно розуміти характер і значення скованих з нею сексуальних дій винного чи чинити опір?

Для визнання стану безпорадності у зв'язку з находженням потерпілої особи в момент злочинного сексуального посягання у гіпнотичному стані чи глибокому сні, також і як при алкогольному чи наркотичному сп'янінні, не має значення той факт, чи довів обвинувачений потерпілу особу до такого стану своїми діями. Аналогічною буде кваліфікація при застосуванні фізичного насильства, що допомагає виникненню такого стану.

Як вже зазначалося, Безпорадній стан може виникнути у потерпілої особи внаслідок ситуації, яка склалася. Проте, сюди не можна відносити випадки скоєння сексуальних дій шляхом обману, що виразився у неправдивому обіцянні оженитися, іншим зловживанням довірою, так як вони не призводять потерпілу особу в безпорадній стан: така особа зберігає можливість виразити свою волю свідомо та вільно і при цьому дає згоду на вчинення таких дій. Необхідно мати на увазі, що обман у вказаному вище сенсі не слідує плутати з обманом, пов'язаним із приведенням потерпілої особи у безпорадний стан (наприклад, пропозиція випити води, в той час, коли у стакані знаходиться снодійне тощо). У подібних випадках наявність насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом безумовна.

Раніше вказувалося, що у ряді випадків висновок судово-психологічної, судово-психіатричної чи судово-медичної експертизи при вирішенні питання про використання обвинуваченим безпорадного стану потерпілої особи була обов'язковою. Таким чином, встановлення, чи мало місце стану безпорадності, може бути ускладнене. Малолітній чи престарілий вік, фізичні чи психічні вади, психологічний шок, стан сильного наркотичного чи алкогольного сп'яніння, розумова недорозвиненість, безпритомний стан тимчасового характеру - всі ці обставини складають медичний критерій безпорадного стану. Що ж, у свою чергу, необхідно розуміти під його психологічним критерієм?

Будь-яка вольова дія передбачає:

1) розуміння внутрішнього складу ситуації, яка виникла та визначення своїх вимог;

2) постановку мети загального характеру, що відповідає предмету потреб з урахуванням об'єктивних та суб'єктивних можливостей людини;

3) вибір способів реалізації з одночасною конкретизацією мети;

4) виконання запланованого з відповідним контролем та поправками. Якщо в діях особи не має наявності хоча б одного з вищевказаних моментів, то такі дії не можна вважати у повному обсязі усвідомленими, цілеспрямованими, а відповідно, і вольовими. Із цього випливає, що експертизу безпорадного стану жертви необхідно проводити як аналіз цілого процесу діяльності, виділяючи в ньому: нерозуміння жертвою ситуації (наприклад, при малолітстві); оцінку жертвою ситуації як безвихідної (наприклад, при груповому скоєнні насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом у безлюдному місці); вибір неефективної тактики протидії; відсутність психологічної можливості контролювати виконавчі аспекти діяльності (наприклад, у випадках психічної хвороби тощо)31. Вказані моменти і складають психічний критерій безпорадного стану, спираючись на котрі експерти, зіставляючи психологічний та медичний критерії, дають висновок про наявність (обов'язково при їх сукупності) або відсутність в момент скоєння сексуального злочину із використанням безпорадного стану потерпілої особи.

Закінчення злочину, як і зґвалтування, пов'язується не з закінченням насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом у фізіологічному сенсі, а в кримінально-правовому - при фактичному початку того чи іншого насильницького сексуального акту (дії), незалежно від його наслідків.

Так, 11 листопада 2003 року біля 19 години С., після спільного вживання алкогольних напоїв з Т. та його знайомою Ч., запропонував останній поїхати до нього на роботу в кондитерський цех за пряниками. Приїхав на місце, С. купив пиво і спільно з Ч. розпив його у закинутому домі, розташованому рядом з кондитерським цехом. Після вживання алкоголю у С. виник намір вступити у аногенітальний контакт з Ч. Проте, коли він намагався роздягти її, Ч. стала чинити опір та звати на допомогу. С., реалізуючі умисел, який у нього виник на насильницьке задоволення статевої пристрасті неприроднім способом, з метою подолати опір став бити її, наносячи удари ногою по тілу Ч., а потім почав душити. Подолавши таким чином опір Ч., С. вступив з нею в аногенітальний контакт, котрий йому не вдалося довести до фізіологічного закінчення, оскільки Ч. нанесла С. удар по голові цеглою, яка опинилася біля неї, після чого втекла з місця злочину.

С. вину в інкримінованому йому насильницькому задоволенні статевої пристрасті неприроднім способом не визнав, проте Конотопський районний суд, дослідивши матеріали справи, визнав вину підсудного доведеною і визнав С. винним в скоєнні злочину, передбачений ч. 1 ст. 153 ККУ.

Якщо ж суб'єкт, застосувавши фізичне насильство чи погрозу, чи використовуючи безпорадній стан потерпілої особи, намагався скоїти мужолозтво, лесбіянство, інші способи задоволення статевої пристрасті неприроднім способом, але у зв'язку з обставинами, які не залежали від його волі, йому не вдалося довести злочин до кінця, таке діяння повинно кваліфікуватися як замах на насильницьке задоволення статевої пристрасті неприроднім способом.

27 червня 2004 року біля 19 години 45 хвилин в районі інфекційної лікарні в м. Конотоп Я., перебуваючи у стані алкогольного сп'яніння та маючи намір на насильницьке задоволення статевої пристрасті неприроднім способом К., затягнув останню до лісу, де з метою подавити опір вдарив її головою об дерево і наніс декілька вдарів рукою по голові, тим самим спричинивши їй легкі тілесні ушкодження. Продовжуючи реалізовувати свій намір на насильницьке задоволення статевої пристрасті неприроднім способом К., він намагався роздягти її, проте К. стала чинити опір, вкусила Я. за язик, та скориставшись тим, що він на деякий час відпустив її, втекла, не давши тим самим можливості Я. довести свій умисел до кінця.

Конотопським районним судом Я. було визнано винним у скоєнні злочину, передбаченого статтями 15 та 125 ККУ.

Ситуацію із замахом необхідно відмежовувати від добровільної відмови від злочину. Добровільна відмова від скоєння тих чи інших сексуальних дій необхідно розглядати не як пом'якшуючу відповідальність обставину, а як обставину, що виключає відповідальність за даний злочин. У цьому випадку особа може відповідати лише за фактично скоєні дії при умові, що вони мають склад іншого злочину (наприклад, при спричиненні шкоди здоров'ю, нанесенні побоїв, хуліганство тощо). Необхідно вказати, що добровільна відмова можлива тільки на стадії готування до злочину, (під котрим розуміються дії, безпосередньо направлені не на скоєння насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом, а лише на забезпечення можливості його скоєння або використання благо приємної обстановки) або незакінченого замаху (тобто винний виконав не всі дії, необхідні, на його думку, для доведення злочинного наміру до кінця). Мотиви для добровільної відмови для юридичної оцінки значення не мають. Це може бути страх перед покаранням, страх появи по сторонніх осіб тощо.

Не може бути визнано причиною добровільної відмови бажання скоїти інший аналогічний злочин, наприклад відмова від скоєння насильницького мужолозтва з однією потерпілою особою для скоєння насильницького мужолозтва з іншим.

Не можна розглядати у якості причини добровільної відмови і будь-які фізіологічні фактори, наприклад, відсутність ерекції.

Виходячи з вказаного, можна зробити висновок, що добровільна відмова від насильницьких сексуальних дій виключається при наявності обставин, які заважають чи значно ускладнюють доведення злочину до кінця.

При розгляді справ про замах на скоєння насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом із застосуванням насильства (фізичного або психічного) слідчі органи та суд повинні встановлювати, чи діяв винний з метою скоєння будь-яких сексуальних дій та чи являлось застосоване ним насильство засобом досягнення цієї мети, оскільки тільки при наявності вказаних обставин такі дії можуть розглядатися як замах на скоєння насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом. Тому, замах на скоєння розглядуваних в цій праці злочинів необхідно відмежовувати від інших злочинних посягань, які направлені проти гідності, честі, тілесної недоторканості особи. Крім того, замах на скоєння насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом необхідно відмежовувати від інших статевих злочинів - зґвалтування, розбещення неповнолітніх тощо.

Розмежування складів у вказаних вище випадках необхідно проводити по суб'єктивній стороні, по спрямованості умислу.

Способи скоєння насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом перераховані в законі, і цей перелік носить виключний характер. Примушення жінки або чоловіка до скоєння тих чи інших сексуальних дій способами не вказаними в ст. 153 ККУ, не складає данного складу. Ще раз зазначимо, що необхідним є такий головний признак насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом, як скоєння будь-якої сексуальної дії проти волі жертви, тобто сама по собі наявність безпорадного стану або застосування фізичного насильства ще не засвідчує про факт скоєння насильницьких сексуальних дій. Якщо, наприклад, такий акт, як per anum або per os було вчинено з чоловіком або жінкою, котрі перебували у безпорадному стані, але з їх згоди, то такі дії особи не можна кваліфікувати по статті 153 ККУ. Якщо ж такий акт було скоєно добровільно, але в його процесі особа, якій притаманні садистські девіації, застосовувала фізичне насильство, скоєне необхідно кваліфікувати відповідно до статті, яка передбачає відповідальність за нанесення тілесних ушкоджень.

1.4 Суб'єкт злочину

Самою загальною умовою, що характеризує усіх осіб як суб'єктів злочинів, виступає їх вік та осудність.

Суб'єктом злочину при насильницькому мужолозтві та при скоєнні інших способів насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом являється осудна особа чоловічої статі, яка досягла 14-річного віку.

У зв'язку з цим виникає питання про те, чи має значення для притягнення до кримінальної відповідальності за замах на насильницьке мужолозтво чи скоєння інших способів задоволення статевої пристрасті неприроднім способом чи участь в груповому насильницькому мужолозтві або ж у скоєнні інших способів задоволення статевої пристрасті неприроднім способом та обставина, що підліток, в силу недостатнього фізичного розвитку, не здатен ще до скоєння акта насильницького мужолозтва або інших способів задоволення статевої пристрасті неприроднім способом( наприклад, per os чи per anum).

Л.А.Андреєва зазначає, що якщо цю обставину встановлено судово-медичною експертизою по відношенню особи, яка не досягла 16-річного віку, яка скоїла замах на насильницьке мужолозтво чи скоєння інших способів задоволення статевої пристрасті неприроднім способом, то вона не підлягає притягненню до кримінальної відповідальності. На її думку, дії підлітка носять лише зовнішній характер замаху на насильницьке мужолозтво чи скоєння інших способів насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом та повинні кваліфікуватися як хуліганство або нанесення фактично спричиненої шкоди здоров'ю потерпілій особі, так як у суб'єкту не було умислу на задоволення своєї статевої пристрасті1. Якщо ж такий підліток притягнений до кримінальної відповідальності за участь у груповому насильницькому мужолозтві або ж у скоєнні інших способів задоволення статевої пристрасті неприроднім способом, його дії необхідно розглядати як співучасть та кваліфікувати відповідно як дії, передбачені ч. 2 ст. 153 ККУ.

Із вказаним положенням не можна погодитись і перед усім тому, що для кваліфікації дій суб'єкта як замах на дії сексуального характеру вирішуюче значення мають направленість його умислу, а не здатність чи не нездатність до скоєння тих чи інших сексуальних дій. Крім того, твердження Л.А.Андреєвої, що недостатній фізичний розвиток неповнолітнього, нездатність до скоєння із-за цього сексуального контакту (per os, per anum) чи інших способів задоволення статевої пристрасті неприроднім способом виключає направленість умислу на задоволення таким чином своєї статевої пристрасті, проти речіть даним сучасної фізіології, згідно з котрими статева пристрасть підлітків з'являється значно раніше, ніж фізіологічна можливість її задоволення шляхом сексуальних контактів. Крім того, як вже зазначалося, сексуальний мотив і відповідно мета задоволення статевої пристрасті не завжди присутні при скоєнні насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом.

Я.М.Яковлев, А.Н.Ігнатов та ряд інших авторів вважають, що неповнолітні, які досягли 14-річного віку, можуть бути суб'єктами насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом не залежно від того, чи здатні вони в силу свого фізіологічного розвитку до скоєння сексуальної дії, що вимагає фізіологічного збудження статевого члену чи ні2. Вважається, що з цим необхідно погодитись, тим більше що до складу насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом входять не тільки дій per os, per anum, але і інші сексуальні дії (наприклад, мастурбація). Більш того, визначальним моментом при вирішенні розглядуваного питання повинна бути не здатність неповнолітнього скоювати ті чи інші сексуальні дії, а й здатність усвідомлювати їх характер, передбачувати наслідки їх скоєння та керувати ними, оскільки неможливість усвідомлювати свої дії, чи керувати ними буде являтись основою визнання такої особи неосудною і, відповідно, не підлягає кримінальній відповідальності. Також необхідно мати на увазі, що для деяких неповнолітніх характерний стан, що не виключає осудність, проте затримуючий фізичний та психічний розвиток особистості, - так званий процес ретардації, встановлення наявності котрого шляхом проведення судово-психологічної експертизи також ставить під сумнів можливість притягнення такої особи до кримінальної відповідальності за скоєний сексуальний злочин3.

Суб'єктом злочину при насильницькому лесбіянстві та при скоєнні інших способів насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом являється осудна особа жіночої статі, яка досягла 14-річного віку.

Таким чином, суб'єктом скоєння способів насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом може бути особа як чоловічої, так і жіночої статі.

Жінки при насильницькому мужолозтві, чоловіки при насильницькому лесбіянстві, які приймають участь в насильницькому задоволенні статевої пристрасті неприроднім способом, несуть відповідальність як співучасники - організатори, підбурювачі, пособники, співвиконавці (наприклад, у випадках допомоги насильнику шляхом застосування до потерпілої особи фізичного насильства чи погрози). При скоєнні цього злочину у складі групи особи, котрі тільки приймають участь у скоєнні насильницьких дій, проте самі у сексуальний контакт не вступають, несуть відповідальність поряд з іншими особами, які безпосередньо скоїли насильницьке задоволення статевої пристрасті неприроднім способом відповідно до ч. 2 ст. 153 ККУ.

Необхідно зазначити, що для притягнення до кримінальної відповідальності за співучасть у скоєнні насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом необхідно встановити:

1) що обвинувачена особа підбурювала іншу особу до скоєння насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом з потерпілою особою, або свідомо організувала скоєння таких дій, або свідомо будь-чим допомагала насильнику в їх скоєнні. Проста присутність на місці злочину і неприйняття мір до запобігання в його скоєнні не може розглядатися як співучасть в скоєнні насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом;

2) що обвинувачена особа осудна та досягла віку кримінальної відповідальності, передбаченої кримінальним законом за скоєння насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом.

1.4.1 Особливості особистості злочинця

Особистість злочинця в юридичній літературі прийнято розглядати виходячи із загального поняття «особистість» й, відповідно, як сукупність найбільш характерних властивостей й особливостей, властивій людині як соціальній істоті в системі суспільних відносин. Оскільки суспільні відносини припускають насамперед наявність тих або інших взаємозв'язків між окремими й видами, остільки нас повинні цікавити насамперед такі особистісні характеристики, як відношення індивіда до інших людей: суспільству в цілому, а також до самого себе, тобто такі якості, які властиво, і відіграють вирішальну роль при виборі їм моделі поводження в конкретній ситуації залежно від ціннісних ориентаций, потреб, що існують можливостей і співвіднесення їх з інтересами інших осіб. У цьому зв'язку, говорячи про особистості злочинця, вчені-правознавці приділяють увагу насамперед таким його властивостям, які сприяють забезпеченню пріоритету власних (особистих) інтересів стосовно суспільних шляхом ігнорування морально-етичних й інших норм і вимог, тобто тим, які сприяють здійсненню злочинів і тим самим обумовлюють суспільну небезпеку особистості. Так, одні автори висловлюють думку про те, що найбільший акцент при вивченні особистості злочинця варто робити на тих властивостях (обставинах), які: 1) знайшли своє вираження в поводженні злочинця, що передує здійсненню їм злочину (мається на увазі відношення до праці, навчанню, своїм обов'язкам, суспільству, колективу, іншим людям, а також поводження в родині, побуті й т.д.); 2) безпосередньо пов'язані зі здійсненням злочину (мотиви здійснення злочину, стан суб'єкта в момент здійснення злочину, його відношення до вчиненому й наслідків, що наступили, об'єкту зазіхання й т.д.); 3) характеризують психологічні, біологічні й психічні особливості особистості (наприклад, стать, вік, стан здоров'я, темперамент] особливості психічних процесів. Інші автори приводять іншу структуру особистості злочинця, але по своєму змісті, в основному, схожу із зазначеної вище. Н.С. Лейкина, наприклад, розрізняє наступні три групи соціально-психологічних властивостей особистості злочинця, на які варто звертати увагу при розслідуванні злочину, призначенні й індивідуалізації покарання, а також попередження здійснення подібних діянь: 1) ті, які становлять внутрішню причину злочинного поводження (переконання потреби, інтереси, мотиви й установки, негативна ціннісна орієнтація й т.д.); 2) ті, які становлять умови, що сприяють формуванню злочинного поводження (схильність до пияцтва, дозвільному способу життя й т.п., антисоціальне або асоціальне відношення до цінностей, що не є об'єктом злочину, наприклад, паразитизм, бродяжництво, психічні особливості й стани - психопатія, стрес й ін.); 3) всі інші властивості особистості, які не зіграли ролі в запобіганні злочинного поводження, але позитивно характеризують особистість злочинця (сумлінне відношення до праці, дисциплінованість і т.д.).

Отже, дослідження особистості злочинця повинне охоплювати широке коло соціальних і психологічних характеристик, у тому числі вік, стать, культурний й освітній рівні, норми й стереотипи поводження (відношення до роботи або навчання, поводження будинку, у громадських місцях, відношення до жінок, помірність або непомірність у половому житті, зловживання алкоголем і т.п.), потребі й ціннісні орієнтації, типи характерів й їхні особливості, патологічні зміни в психіці, у тому числі стан осудності й неосудності й т.д.

Самою загальною ознакою, що характеризує всіх осіб як суб'єктів злочинів, є їхній вік й осудність.

Вивчення судової практики показує, що насильницькі сексуальні дії, у тому числі й ті, які передбачені в ст. 132 КК РФ, частіше відбуваються особами у віці від 16 до 25 років (від 50 до 61 % від загального числа діяння, що зробила, даної категорії). Це вік найбільшої сексуальної активності, для якого характерні незрілість поглядів, несамостійність поводження, нездатність повною мірою контролювати виникаючі у свідомості потреби, стримувати емоції й т.д. Іншими словами, даної категорії осіб, в основному, властивий імпульсивний характер здійснення розглянутого діяння.

Другу вікову категорію осіб, що роблять насильницькі сексуальні дії, становлять 25-40-літні злочинці (від 17 до 44 % від загального числа що зробили розглянуті злочини). Цієї категорії осіб властиві, як правило, антигромадські установки, укорінення негативних рис характеру й ін. Таким чином, у міру збільшення віку особи відбувається зменшення ймовірності здійснення їм сексуальних злочинів, однак це не означає, що серед сексуальних злочинців не зустрічаються особи старше 50 років (приблизно близько 4 % сексуальних злочинців; одним із самих яскравих прикладів тому може служити сексуальний маніяк Андрій Чикатило), але разом з тим тут зростає ймовірність наявності в такої особи психічних аномалій, при цьому не що завжди виключають осудність.

Вивчення полового складу засуджених за насильницькі сексуальні дії показує значна перевага серед них чоловіків, що представляється цілком природним, оскільки жінка по своїй природі трохи стриманіше в здійсненні своїх сексуальних поривів, і, крім того, здійснення тих або інших сексуальних дій з партнером асоціюється з почуттям перемоги, переваги й чинності, в основному, у чоловіків; жінка, як правило, веде більше замкнутий спосіб життя, рідше вживає спиртні напої, більш вибірково підходить до свого оточення. Хоча останнім часом зросла кількість випадків осуду жінок за здійснення насильницьких сексуальних дій, але, в основному, за які-небудь форми співучасті. Це зв'язано насамперед з тим, що жінки більше емоційні, чутливі, ранимі, а тому, переживаючи нанесену ким-небудь образу або перебуваючи в стресовому стані, вони здатні компенсувати це здійсненням насильницьких злочинів, у тому числі й сексуальних, з метою помсти, а також з метою зниження або соціального статусу, на їхню думку, що явились безпосередньою причиною їх нестабільного емоційного стану. Варто також нагадати про відомий факт більше швидкого звикання жінок до спиртних напоїв, що, у свою чергу, впливає на ціннісні орієнтації, сприяє деградації особистості, озлобленості й т.д.

У більшості випадків насильницькі дії сексуального характеру відбуваються в сукупності з іншими злочинами, причому приблизно в 68 % випадків таким супутнім злочином стають корисливі злочини (грабіж, вимагання) і злочину проти громадського порядку (хуліганство, образа' представника влади із застосуванням насильства), у той час як здійснення насильницьких дій сексуального характеру в сукупності з іншими половими злочинами (найчастіше зі зґвалтуванням) становить усього близько 32 % випадків.

Що стосується наявності колишніх судимостей у ґвалтівників, то число засуджених за здійснення насильницьких сексуальних дій, що раніше залучалися за аналогічні злочини, менше, ніж тих, хто був притягнутий за подібні діяння вперше. Так, анкетування серед повнолітніх засуджених не виявило жодного випадку здійснення полових злочинів раніше. За результатами ж аналізу судової практики було виявлено 25 % випадків залучення ґвалтівників до кримінальної відповідальності за здійснення тотожних злочинів (така розбіжність даних порозумівається швидше за все тим, що з 100 % загального числа осіб, засуджених за злочини в сексуальній сфері, 8 % доводиться на неповнолітні (малолітніх), які саме й утворять зазначені 25 % полових рецидивів). У більшості ж випадків, як серед тільки повнолітніх респондентів, так і серед їхнього загального числа (у тому числі й неповнолітніх), переважає наявність колишніх судимостей за здійснення корисливих злочинів (60 й 63 % відповідно).

Причому, як відзначає Ю.М. Антонян, серед чоловіків у порівнянні з жінками переважають особи, що мають невелику кількість попередніх судимостей або не судимостей, що має, зовсім, у той час як серед осіб з більшою кількістю судимостей приблизно однакова частка чоловіків і жінок1, тобто тут знов-таки позначається специфічність жіночої натури: жінці складніше встати на шлях виправлення, почати життя з «чистого аркуша», і це швидше за все зв'язане, по-перше, з її більшою сприйнятливістю, по-друге, з тими вимогами, які пред'являє суспільство до неї як до матері, дружині, охоронниці домівки, зразку чесноти й відданості.

Слід також зазначити, що кількість засуджених до позбавлення волі за раніше зроблений злочин сексуального характеру й умовно засуджених або у відношенні яких було застосовано умовно-дострокове звільнення, приблизно однаково. Як видно, це порозумівається тим, що ні існуюча нині пенітенціарна система, ні суспільство в цілому, на якому лежить безпосереднє завдання по перевихованню умовно засуджених злочинців, поки не в змозі забезпечити (або виявити) ті належні міри, що сприяють усуненню асоціальних якостей особистості, що забезпечують мотиваційну сферу злочинного мотиву й відповідній установці на його реалізацію. Про це, зокрема, свідчить і той факт, що в 67 % випадків повторне здійснення злочинів (у тому числі й полових) має місце протягом перших п'яти років після від'їзду попереднього покарання (поза залежністю від його характеру).

Аналіз освітнього рівня ґвалтівників, незважаючи на деяку відмінність у показниках, отриманих при проведенні анкетування серед засуджених й у ході аналізу судової практики по справах про полові злочини, що пояснює, на наш погляд, різною репрезентативністю респондентів, показує, що загальна тенденція зберігається, тобто більша частина злочинців розглянутої категорії характеризується низьким або середнім освітнім рівнем, а саме: 7-9 % таких осіб не мають неповної середньої освіти (6-7 класів), причому такий же показник виведений і відносно утворення винятково повнолітніх злочинців; 21-29 % мають неповну середню освіту, 36-50 % - середнє; 18-21 % - середньо спеціальне, і тільки близько 2 % закінчили вищі навчальні заклади. При цьому 53 % батьків полових злочинців й 64 % матерів мають середнє або середньо фахова освіта, близько 18 % їхніх батьків мають неповне середнє або не мають навіть неповної середньої освіти, і тільки 29 % батьків й 18 % матерів - вище утворення. Як видно, освітній рівень батьків полових злочинців трохи вище, ніж освітній рівень матерів таких осіб. У чинність характеру складних між родителями й дітьми відносин (більше 75 % полових злочинців відносини з матір'ю характеризували як «гарні», у той час як відносини з батьком зізнаються гарними лише в 64 %), у чинність того, що в 47% випадків дитина виховувалася без батька й т.д.), материнське утворення саме більшою мірою визначає освітній рівень дітей.

Низький освітній рівень позначається на свідомості, переконаннях, а часто й на самих бажаннях або формах їхньої реалізації, що, безумовно, грає одну з визначальних ролей при формуванні злочинного поводження.

Коло інтересів ґвалтівників обмежений і примітивний. Працьовитість не є їхньою відмітною рисою. Так, біля половини засуджених за здійснення насильницьких сексуальних дій до моменту здійснення злочину не мали певного місця роботи або навчання. Особливо це стосується неповнолітніх (за даними анкетування повнолітніх засуджених, кількість не працювали на момент здійснення сексуального злочину склало вже 23 %).

Найчастіше при здійсненні злочину ґвалтівники перебувають у стані сп'яніння (79 - 85 % залежно від вікової категорії опитаних; особливо високий цей показник серед неповнолітніх).

Цікаво також відзначити, що тільки 11 % повнолітніх ґвалтівників й 28 % від загального числа ґвалтівників указують на їхнє зловживання спиртними напоями й відповідно 4 й 8% - на вживання наркотичних й інших дурманних речовин.

Більша частина полових злочинців (79 % серед їхнього загального числа й 64 % серед повнолітніх) на момент здійснення злочину в шлюбі (або у фактичному шлюбі) не складалися (72 % з них у шлюб не вступали), причому число неодружених чоловіків значно перевищує число самотніх жінок.

Із зазначених 79 % не складалися на момент здійснення сексуального злочину в шлюбі осіб тільки 11 % проживали одні, інші 89 % жили разом з родителями або інших родичах; 57 % полових злочинців, що складалися в шлюбі на момент здійснення злочину, також проживали із дружиною разом з родителями (як правило, з родителями чоловіка).

Наведені дані підтверджують існуючу в науці точку зору про те, що більшість полових злочинців мають якщо не фізіологічні, те моральні проблеми, у тому числі й безпосередньо впливають на їх нормальне сексуальне життя (непевність, нерішучість, занижене самооцінка, нездатність спілкування із протилежною статтю й ін.). Про наявність психологічних проблем у полового злочинця, що лежать в основі сексуального злочину, свідчить і те, що 42 % опитаних злочинців уважають, що психологічні служби, зокрема кабінети, телефони довіри, можуть зіграти позитивну роль у попередженні полових злочинів, а виходить, допомогти людині реалізувати себе в сексуальних відносинах з партнером винятково на добровільній основі.

Представляється, що причини виникнення зазначених особистісних проблем варто шукати насамперед у психологічній атмосфері дорослішання дитини, у методах виховання й індивідуалізації підходу до нього (причому як у спеціальних освітніх установах, так й у родинах), тих або інших стереотипах мислення батьків і т.п. Так, найбільш популярні серед батьків і матерів анкетируемых полових злочинців такі людські якості, як тверезість, незаплямоване добре ім'я, висока трудова кваліфікація (відповідно 32, 29, 25 % батьків й 43, 32, 21 % матерів). Основними причинами коли-небудь, що відбувалися між родителями й дітьми сварок зазначені в більшості випадків низька успішність у школі (19-36 % опитаних), несхвалення обраних дитиною товаришів (11-19 %), порушення дисципліни в школі або інших освітніх установах (11-19 %). Але, чи може гарантувати, допустимо, висока кваліфікація відсутності в людини установки на злочинне поводження, у тому числі й сексуальному характері.

На наш погляд, такі якості, як цілеспрямованість, авторитетність і наполегливість (особливо ценимые лише 5 % батьків опитаних злочинців, що значно менше, ніж показники, що стосуються здатності постояти за себе при нападі, у бійці, застосувати фізичну филу, прагнення до самоствердження й інших подібних якостей - 15-20 %) при певнім знанні почуття міри й нормальному психічному розвитку можуть сприяти розвитку сильної, самодостатньої особистості, для якої самоствердження за допомогою сексуального насильства над іншими людьми не буде єдино прийнятним рішенням власних проблем. Звичайно, ми ні в якій мері не призиваємо віддати пріоритети зазначеним якостям перед іншими позитивними людськими характеристиками, мова йде лише про необхідність індивідуального підходу до підростаючого покоління, відсутності типових моделей поводження, відступ від яких неминуче тягне громадський осуд, а найчастіше й відторгнення людини із суспільства й, як слідство, формування в нього психологічного дискомфорту, безвихідності, а часто й озлобленості И це, мабуть, головне, тому що, говорячи про психологічний атмосфері дорослішання дитини, якщо заздалегідь виключити можливу ідеалізацію половим злочинцем власного дитинства й осіб, його що оточували, то в 71 % випадків відносини між родителями полових злочинців складалися добре (в 57 % з яких вони взагалі обходилися без сварок), їх поєднували любов (54 %), взаємоповага (46 %), діти (32 %), сімейний затишок (21 %). Усього 4-7 % злочинців виховувалися в обстановці зловживання родителями алкоголю, підвищеної конфликтности батьків з навколишніми, неналежного відносини до виховання дітей, повлекшего позбавлення батьківських прав або вилучення дитини з родини без позбавлення батьківських прав, здійснення родителями протиправних учинків, у тому числі й злочинів (убивства, заподіяння різної ваги шкоди здоров'ю, хуліганства).

Найпоширенішими методами виховання родителями або інших членах родини полового злочинця зазначена розмова по душах (54 %), схвалення словом, пещенням (29 %), відвідування родителями освітніх установ, у яких навчалася дитина, тобто ті методи, які, взагалі ж, виключають нанесення психологічних травм дитині; те ж можна сказати й про застосування фізичного покарання: тільки в 7 % випадків батьки полових злочинців застосовували до них у дитинстві фізичне покарання без видимої причини, у той час як в 47 % випадків таке покарання застосовувалося лише за серйозні провини, а 40 % випадків не застосовувалося зовсім. Нарешті, тільки 9 % опитаних полових злочинців уважали, що головну причину зробленого ними сексуального злочину варто шукати в їхньому дитинстві, у батьківській родині; більша частина з них (73 %), безумовно, заперечують це.

Таким чином, формування особистісних характеристик дитини, грамотне визначення життєвих орієнтирів представляється більше значимим, чим самі методи, застосовувані для цього, але й при застосуванні різних виховних методів не слід забувати, що кожна людина індивідуальна й те, що прийнятно у вихованні до одному, може бути неприйнятно до іншого.

Варто сказати й про те, що формування мотивації злочинного поводження сприяють існуючі в Україні соціально-побутові умови, що характеризуються низьким матеріальним рівнем добробуту громадян й, як слідство, неможливістю придбання окремого житла кожною родиною, невелике кількість державних соціальних гарантій і пільг і т.д.

Вибіркове вивчення кримінальних справ про злочини, пов'язаних зі здійсненням насильницьких сексуальних дій, показує, що особи, винні в їхньому здійсненні, найчастіше відрізняються брутальністю, цинізмом, неповажним відношенням до суспільства в цілому й до окремих громадян зокрема, відсутністю навичок спілкування. Їм властива замкнутість й у той же час нестриманість в емоціях, егоцентризм, коли власні бажання розглядаються як визначальні. У той же час суб'єктом сексуального злочину може стать і людина, що відрізняється високим рівнем культури, вихований і попереджувальний, що позитивно характеризується в колективі.

Даючи характеристику особистості злочинця, не можна залишити без уваги почуття, які він випробовує при здійсненні злочину й після нього. Мова йде про такі суб'єктивні переживання, як почуття провини, каяття, каяття совісті, жалість до потерпілої особи й інших проявах психологічного дискомфорту або їхній відсутності. Так, проведені дослідження в цій області показали, що більшість засуджених за сексуальні злочини не випробовують щирого почуття провини за вчинене (55 %). Матеріали відповідних кримінальних справ свідчать про те, що на початку попереднього слідства, а також у ході судового засідання більше половини засуджених визнали свою провину, але при наступному зіставленні пояснень, що дають ними в ході слідства й на суді, стає ясно, що позитивна відповідь на питання про винність ніяк не пов'язаний із критичним відношенням обвинувачуваного до себе. На момент відбування покарання близько 60 % засуджених за здійснення насильницьких сексуальних дій уже не визнають себе винними, і не стільки тому, що вони бояться осуди з боку родичів, друзів, колег, складностей з послеизоляционной адаптацією, скільки з бажання самовиправдатися у власних очах, і чим раніше в таких осіб виникне подібна установка на самовиправдання, тим більше вона закріпиться до моменту їхнього звільнення з місць позбавлення волі. Однак сказане ставиться скоріше до засудженого за сексуальні злочини чоловічої статі, тому що якщо чоловіка при здійсненні насильницьких сексуальних дій в основному керуються сексуальним, хуліганським й іншим подібним мотивами, то жінці властиві інші спонукання, як то: прагнення залучити до себе увага, подобатися чоловікам, мати перевага перед іншими жінками; і те, яке враження вони провадять на навколишніх, як зложиться їхня подальша доля після відбування покарання за зроблений сексуальний злочин, чи вдасться їм відновити колишні відносини з колегами, родичами й друзями, має для них не менше, а може бути, навіть більше значення, чим почуття внутрішнього комфорту, що наступає внаслідок самовиправдання. Іншими словами, для осіб жіновий статі важливо, скоріше, не самовиправдання, а підтримка, розуміння й у відомій мері виправдання їхнього поводження з боку інших особі, тому почуття провини (причому на всіх стадіях судочинства) сексуальні злочинниці випробовують частіше, ніж винні в здійсненні тих же діянь чоловіка.

У кримінально-правовій науці розрізняють кілька способів самовиправдання, з яких особам, що зробили насильницькі сексуальні дії, найбільш властиве наступні: перекручене подання про кримінальну ситуацію й роль діючих осіб (наприклад, участь особи в здійсненні насильницьких сексуальних дій в іншому, чим виконавець, якості може створити в нього невірне подання про ролі в зробленому діянні і його караності); необґрунтоване звуження альтернатив поводження (наприклад, затвердження про здійснення дій під страхом наступних глузувань із боку друзів у випадку відмови від здійснення сексуальних дій з жертвою й т.д.); недопущення у власній свідомості відповідальності за виникнення кримінальної ситуації, що рисується як фатальний збіг обставин (наприклад, більшість ґвалтівників оцінюють поводження потерпілої особи як аморальне й протиправне. Безумовно, у ряді випадків провокуюче поводження потерпілого (потерпілих) має місце, але не настільки часто); подання себе жертвою примуса, залежності або обману або власних помилок й оман (наприклад, затвердження ґвалтівника про його оману щодо віку потерпілої особи або про наявність мнимого опору); упевненість у щоденності чинених дій (наприклад, багато злочинців не вважали застосоване в процесі здійснення тієї або іншої сексуальної дії насильство кримінально карним діянням і розглядали свої дії й опір потерпілої особи лише як сексуальну гру); знецінення жертви злочину й предмета зазіхання, підміна й облагороджування справжніх спонукань і цілей (наприклад, здійснення насильницьких сексуальних дій з повією); зниження рефлексивних здатностей, апарата передбачення й самоконтролю.

Зазначені способи самовиправдання конкретизуються залежно від ходу розслідування, у міру виявлення й пред'явлення доказів обвинувачуваному, але від цього їхня спрямованість не міняється, внаслідок чого в злочинця формується ілюзорна картина що произошли, бачення себе у вигідному світлі, що, у свою чергу, породжує впевненість у власній правоті й підвищує ймовірність повторного здійснення їм злочинних дій, у тому числі й насильницьких сексуальних

І, нарешті, останнє. Говорячи про психічні механізми самозахисту, ми маємо на увазі, скоріше, несвідоме самовиправдання, властиве в принципі будь-якій людині при обґрунтуванні своїх учинків. Однак чим сильніше антигромадська установка особи, що совершили насильницька сексуальна дія, тим більше буде контрольованим процес його самовиправдання, тому, як представляється, у цьому випадку мова повинна йти про наявність захисних мотивів, породжених захисними механізмами.

Матеріали судової практики показують, що серед ґвалтівників досить висока частка осіб, що страждають якими-небудь психічними аномаліями, що здебільшого не виключають осудності. Так, згідно вибірковим даним ряду авторів (за основу брався таке "сексуальний злочин, як зґвалтування), близько 40 % злочинців психічно нездорові, основну масу з яких становлять: психопати - 15,8 %, хронічні алкоголіки - 9 %, олігофрени - 6,8%, особи із залишковими явищами травм черепа - 2,8 %'. Однак наявність зазначених психічних відхилень саме по собі не служить поясненням зробленого сексуального злочину й лише «у ряді випадків може сприяти здійсненню кримінального акту, полегшує його реалізацію, звужує можливості альтернативного вибору дії, приносить іноді своєрідну «мотивацію» учинків, знижує можливості самоконтролю й т.д.».

Особи із психічними аномаліями відрізняються підвищеною дратівливістю, агресивністю, жорстокістю, постійним почуттям тривоги, внаслідок чого конфликтны й недовірливі. Крім того, психічне нездоров'я може перешкоджати здійсненню нормальної трудової діяльності, підвищенню рівня утворення й разом з тим сприяти кількаразовому здійсненню злочинів, тому що «аномальним» злочинцям властиво також імпульсивне здійснення злочину, тобто, під впливом раптово виниклого наміру.

16 червня 1998 р. близько 12 годин К. у під'їзді будинку з метою зґвалтування й здійснення насильницьких дій сексуального характеру напав на неповнолітню Л., 1989 року народження. Роздягнувши дівчинку, К., придушуючи її опір шляхом застосування фізичного насильства, зробив з нею полові зносини й половою акт per anum заподіявши тим самим тяжка шкода здоров'ю Л. у вигляді травми промежини.

Стаціонарною судово-психіатричною експертизою було встановлено, що К. страждає органічною поразкою головного мозку складного генеза (раннього періоду розвитку, травматичного зі змінами психіки, про що свідчать дані анамнезу про отмечавшемся в його в дитячому віці энурезе, сноговорении, про перенесені їм у віці 15 років черепно-мозкових травмах з появою згодом церебрастенической симптоматики (головні болі, емоційна лабільність, труднощі концентрації уваги), явищах «уже баченого», про появу з пубертатного віку патахарактелогических чорт по эпиледтоидному типі (у вигляді перебільшеної акуратності, скрупульозності, докладності, уразливості, злопамятности, легкості виникнення реакції дратівливості, эгоцентричности, переоцінкою власних можливостей, групова незалежність і виборча товариськість із критичним і вимогливим відношенням до навколишнім), про перенесені їм экзогенно-органическцх психозах: в 1988 р. - параноидной структури (маячні ідеї самовдосконалення, впливу переслідування), що розвилося на тлі фізичної перевтоми, виснаження, порушення сну й спровокованого прийомом лікарського препарату психостимулирующего дії; в 1997 р. - галлюцинаторной структури (обмани сприйняття, психомоторне порушення), що виникло в умовах психогенно, що травмує ситуації (смерть батька).

Таким чином, було встановлено, що в період здійснення у відношенні неповнолітньої Л. злочинного сексуального діяння К. перебував у стані тимчасового сутінкового потьмарення розвиненого на тлі фізичної й психічної перевтоми психоемоційної напруги, уживання великої кількості кофеиносодержащих напоїв, з появою невротичних розладів у вигляді метушливості, дратівливості, нетерпимості до зауважень у свою адресу, тривожного афекту, безсоння, нав'язливих маячних ідей винності, переслідування, величі з обманом сприйняття, афектом страху, з дезориентировкой у місці часу й власної особистості, незв'язністю мислення, втратою комунікативної функції мови, психомоторним порушенням, невмотивованою агресією з наступною тотальною амнезією періоду порушеної свідомості, відчуттям нереальності, сторонності происшедшего із власною особистістю. Тому К., що як перебував у момент здійснення інкримінованого йому діяння в стані зазначеного тимчасового психічного розладу, не міг усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку своїх дій і керувати ними, був визнаний несамовитим; по своєму психічному стані (недостатня критика до свого стану й сформованої ситуації, повторність органічних психозів) К. на момент винесення вироку мав потребу в напрямку на примусове лікування в психіатричному стаціонарі загального типу, у зв'язку із чим Промисловим районним судом г. Ставрополя К. був звільнений від кримінальної відповідальності за зроблені їм суспільно небезпечні діяння. У відношенні К. були застосовані примусові міри медичного характеру у вигляді напрямку його на примусове лікування в психіатричний стаціонар загального типу.

Кримінальна справа у відношенні К. по п. «в» ч. 3 ст. 131, п. «а» ч. 2 і п. «в» ч. 3 ст. 132 КК РФ було припинено виробництвом.