Типологія націоналізму

В основу класифікації, яка фактично була взагалі однією з перших типологій, закладений функціоналістський принцип -- тип націоналізму визначається за його функціональними можливостями і виявами у політичній практиці. Оскільки типологія припадає на часи, коли виникла Версальська система і було проголошено право націй на самовизначення (визнане провідними державами, принаймні, формально) -- автор велику увагу приділив впливові націоналізмів на міжнародні відносини. Можливо, типологія М. Гайдмана була взагалі однією з перших спроб наукової класифікації націоналізмів.

Психологи зацікавилися націоналізмом фактично лише тоді, коли стали цілком очевидними й помітними його патологічні, крайні форми. Вже під час Другої світової війни американський дослідник Густав Айгайзер звернув увагу на те, що націоналізм як психічний феномен, як результат проявів людської психіки, групової поведінки, здатності людини оперувати абстрактними символами та ідеями, можна розглядати у двох варіантах.

Перший із них -- свідомий націоналізм. Члени об'єктивно існуючої спільноти свідомо оцінюють її саме як «національну» спільноту, змагаються за її престиж, культивують ті її риси (реальні чи ідеальні), що відрізняють її від інших національних спільнот. Другий тип -- підсвідомий націоналізм, має ті ж риси, що й попередній, але діє на підсвідомому рівні.

Звичайно, цей поділ досить умовний, свідоме і підсвідоме існують як вияви одного цілого -- людської психіки. Очевидно й те, що класифікація Айгайзера мала суто утилітарне значення для її автора, для конкретної сфери його досліджень.

Політична географія і націоналізм

Учені, які досліджують націоналізм у рамках політичної географії, цікавляться, передусім, такими аспектами: територіальні питання, як складова націоналістичного світогляду і політики, проблеми нерівномірного розвитку та їх вплив на еволюцію націоналізму, структурні передумови виникнення націоналізму, екологічні проблеми розвитку націй тощо.

Зрозуміло, що будь-які типології націоналізму так чи інакше пов'язані з питанням території, яка є однією з суттєвих ознак нації, тому географи не можуть уникнути повторень інших типологій. Наприклад, Е. Орідж та К. Вільямс запропонували поділ націоналізмів на державний, уніфікаційний, іредентистський, автономістський та сепаратистський ¹⁰⁵". Така типологія загалом уже відома з праць представників інших дисциплін.

Джеймс Андерсон, повторюючи аргументацію своїх колег, деталізує підхід до проблеми і класифікує націоналізм, виходячи з наявності двох ситуацій:

1 -- коли національну територію (кордони) делімітовано. У цьому випадку існують націоналізми автохтонів (Англія, Франція, Іспанія); європейських переселенців (Канада, бури, Венесуела); позаєвропейські реформаторські (Японія, Туреччина, Китай); фашистські (міжвоєнна Німеччина, Італія, Румунія); анти- чи постколоніальні (Лівія, В'єтнам, Замбія);

2 -- коли потрібна чи бажана територіальна реорганізація. У цій ситуації націоналізми можна поділити на історично сепаратистські (Ірландія, Бельгія, Норвегія у XIX --XX ст.); уніфікаційні (Італія, Німеччина, Польща у XIX -- XX ст.); постколоніальні сепаратистські та уніфікаційні (Бангладеш, Сомалі у XX ст.); старі державно-сепаратистські (Шотландія, Каталонія, Квебек -- XIX -- XX ст.) ¹⁰⁶.

У даному випадку перед нами, вочевидь, класичний приклад того, як представники певної наукової галузі не стали «винаходити велосипед», а просто використали досвід попередніх класифікацій, пристосувавши їх до потреб власної дисципліни.