Державний устрій та суспільний лад Риму в період імперії

Вершницький стан, клас грошової аристократії, навпроти, одержує від нового режиму немаловажні вигоди й тому, загалом, представляє тепер елемент, для імператорських тенденцій сприятливим. По перевазі із цього стану вербуються тепер імператорські чиновники.

Вся інша маса населення, при всьому розходженні професій і положень, вважається простолюдом - plebs, нижчий щабель якого (у юридичному відношенні) займають вільновідпущеники - libertini.

В області економічних відносин наступає деяке поліпшення. Цьому сприяло, насамперед, зазначене впорядкування провінційного побуту. Завдяки більшому порядку й більшій законності, економічне життя провінцій пішло нормальніше; у промисловості й торгівлі наступило помітне пожвавлення, що стало приводити туди чимало робочих рук. У багатьох місцях, завдяки імператорським турботам, виникають різні благодійні установи (наприклад, для виховання сиріт і т.п.), які поміщають свої капітали у вигляді постійних земельних рент у тих або інших земельних ділянках; такий спосіб приміщення капіталів служив досить зручним кредитом для землевласників і сприяв підняттю їхніх господарств Покровский И.А. История Римского права. - Минск, «Харвест», 2002. - С.193.

Велике значення мало, далі, значне скорочення числа рабів, викликане майже повним припиненням нових завоювань і слабким природним приростом. Завдяки цьому рабська праця зробилася дорожче, і колишня система користування ним виявлялася не настільки вигідною. Внаслідок цього землевласники все частіше й частіше прибігають до роздачі своїх маєтків дрібними ділянками в оренду, і, таким чином, відроджується клас дрібного земельного селянства у вигляді вільних орендарів, фермерів (coloni) Кузищин В.И. История Древнего Рима. - М., «Высшая школа», 1993. - С.187.

У широкому масштабі це насадження селянського землеволодіння практикувалося самими імператорами на величезних маєтках, їм особисто належали дрібні ділянки, які здавалися наймачам в оренду довгострокову й навіть вічну, лише із зобов'язанням платити певний щорічний оброк.

Нарешті, припинення народних зборів і народних виборів з можливістю різних подачок, скорочення казенної роздачі хліба й т.д. послабило притягальну силу Риму, і маси більш охоче йдуть тепер на землю й у провінції.

Але все це відносне поліпшення не було міцним. Положення дрібних орендарів суцільно й поруч було важким, залежним.

Припинення щасливих війн із їхнім багатим прибутком, необхідність містити великі армії для охорони границь, необхідність оплачувати велика кількість чиновників і т.д. - все це змушує уряд збільшувати тягар податкового тягаря, а це погіршує й без того нелегке становище дрібних хазяїв. Результати цього не настільки гострого, але все-таки сумного положення позначилися новим загальним і вже повсюдним економічним занепадом у період абсолютної монархії.

В період домінату, у зв'язку з реорганізацією державного ладу радикально змінилася й станова організація суспільства. З колишніх вищих станів стан вершники зникли, а стан сенаторський перетворився в загальноімперську знать бюрократичного характеру. В ordo senatorius входять тепер особи, що займали вищі щаблі в посадовій ієрархії (даючі право на титул clarissimus), причому стан цей є спадкоємним, користується відомими привілеями (вилученням від місцевої підсудності й місцевих повинностей), зате, з іншого боку, несе й свої спеціальні обов'язки (спеціальні податі й повинності на користь імператора) Покровский И.А. История Римского права. - Минск, «Харвест», 2002. - С.214 .

Але якщо за старих часів становість стосувалася тільки вищих шарів, та тепер вона поширюється в глиб і захоплює майже все населення імперії. Характерною тенденцією періоду абсолютної монархії стосовно населення є поступово проведене закріплення станів: природні суспільні класи робляться помалу спадкоємними, різко розмежовуються один від одного й кожен з них несе на собі ту чи іншу державну повинність, "тягло" (functio). Загальною причиною цього явища служить занепад суспільної життєдіяльності, що змушує державу для задоволення його потреб прибігати до примусового прикріплення різних суспільних класів до їхніх професій.

Владі принципату, як було відзначено вище, не чужим було прагнення підняти економічний добробут держави шляхом установлення більшого порядку в управлінні, реорганізації податкової системи. На якийсь час всі ці міри мали успіх, і добробут провінцій покращився. Однак, це поліпшення виявилося неміцним Новицкий И.Б. Римское право - М.: "ТЕИС", 1996. -214с.. Тривалі смути наприкінці періоду в значній мірі розхитали економічне життя; про це свідчать різноманітні надзвичайні заходи, що вживались імператором Діоклетіаном й іншими, проти лихварства, надмірного підвищення цін і т.д. Особливо цікавим щодо цього по своїй радикальності представляється відомий едикт імператора Діоклетіана de pretiis rerum venalium 301р., у якому встановлюється загальна для всієї імперії квота на всі товари й роботи; вимога ціни або плати понад цю таксу карається різними досить серйозними штрафами. Але саме собою зрозуміло, що таке примусове регулювання всього економічного обороту не принесе ні найменшої користі, могло викликати тільки нові економічні замішання, і через кілька років цей едикт був відмінений Покровский И.А. История Римского права. - Минск, «Харвест», 2002. - С.215.

Але смути не припинялися й протягом усього періоду абсолютної монархії; державний порядок чим далі, тим усе більше й більше розхитувався. Все управління імперії виявилося в руках згуртованої й всесильної бюрократії, скарги на яку з боку місцевого населення або зовсім не доходили до імператора, або ж зрештою виявлялися марними. З фатальною необхідністю, щоб втримати величезне державне тло від остаточного розпадання, абсолютна монархія повинна була усе більше й більше опиратися на бюрократію й усе сильніше стягати залізні обручі бюрократичного механізму. Це, у свою чергу, підсилювало повновладдя й безконтрольність чиновництва, а разом з тим приводило до розвитку сваволі й хабарництва, що не могло не озиватися згубно у всіх областях суспільного й економічного життя. Для змісту пишного імператорського двору й всієї величезної маси чиновництва уряд має потребу в більших засобах. З іншого боку, щасливі війни давно вже припинилися; навпроти, варвари наполегливо насуваються з усіх боків, і для захисту від них необхідно постійний вступ великих армій. Витрати ростуть, а на покриття їх необхідні засоби, які уряд може одержати тепер тільки з підданих. Податки все підвищуються й підвищуються: старі підсилюються, а поруч із ними вводяться нові.

Продуктивні класи населення, поставлені загальними державою в тяжкі умови праці, виявляються усе менш і менш здатними нести на собі ці зростаючі податки й виявляють схильність бігти від своїх професій. Навіть землевласники нерідко залишають свої поля; кількість таких agri deserti настільки велика, що звертає на себе увагу уряду. Стягнення податків дає завжди недобори, за які відповідальність покладає на місцевих декуріонів, внаслідок чого, як було відзначено вище, місцева аристократія ухиляється від участі в муніципальному управліннні. Але уряду потрібні відповідальні особи; вони карають тих, що ухиляються й, таким чином, накладають на весь стан декуріонів кругову поруку Новицкий И.Б. Основы римского гражданского права. - М.: “Юристь”, 1994. -273с..

Спадкоємною і примусовою робиться також професія військова: сини солдат повинні також бути солдатами, і лише відсутня кількість поповнюється з рекрутів (tirones). Тієї ж участі піддаються багато галузей торгівлі й промисловості; всі особи, зайняті в цих галузях, об'єднані тепер у примусові спадкоємні корпорації, цехи, на які, за круговою порукою, покладає виконання їхніх професійних обов'язків. Такі професії корабельників (navicularii), зобов'язаних доставляти на своїх кораблях їстівні припаси в столиці; професії булочників (pistorii) і м'ясників (boarii); професії робітників у державних фабриках, рудниках і т.д. Майже скрізь вільна організація праці заміняється примусовою; майже всі несуть ту або іншу державну functio, робляться в цьому змісті рабами держави - servientes patriae.

Особливий інтерес представляє виникнення в період абсолютної монархії численного класу кріпаків, так званих coloni. В остаточному виді положення колонів характеризується наступними юридичними рисами. Колони живуть на землі, що належить іншій особі (панові), і платять йому відомий щорічний оброк (canon); але разом з тим це не просто орендарі, якими були coloni колись: колон не може піти із займаної ним ділянки; у випадку його відходу пан має право вимагати його повернення назад за допомогою vindicatio - так само, що як біг раба. З іншого боку, і пан не може не видалити колона з ділянки, не продати його без ділянки або ділянки без нього. Таким чином, колони представляють собою залежний клас населення, юридично пов'язаний із землею, прикріплений до неї - glaebae adscripti, servi terrae ipsius Батыр К.И. Всеобщая история государства и права. - М., «Юрист»,1999. - С.96 .

Питання про походження колонату є одним з дуже складних. Навряд чи може в цей час підлягати сумніву, що в деяких провінціях, наприклад, у Єгипті й Азії, колонатоподібні відносини існували вже здавна й були тільки успадковані Римом. Можливо, що цей східний зразок зробив свій вплив і на пізніше законодавство, що дало колонату його остаточне юридичне формулювання. Але в Італії, Африці й деяких інших частинах імперії колонат розвився з інших коренів і тільки в імператорський час Покровский И.А. История Римского права. - Минск, «Харвест», 2002. - С.217.

У пам'ятниках республіки, принципату й у класичних юристів вираження colonus позначає ще вільного дрібного орендаря, фермера. Як було зазначено, у період принципату замість рабського господарства розвивається господарство фермерське. Внаслідок повстань рабів і масових страт їх, а також внаслідок припинення припливу їх як військовий видобуток, кількість рабів значно скоротилась, і власники латифундій починають знаходити для себе більше вигідним здавати свої землі дрібними ділянками вільним орендарям. Ділянки ці здаються іноді прямо фермерами, іноді ж за посередництвом великих наймачів (conductores). Орендна плата вноситься звичайно в грошах, але іноді замість грошової суми вона встановлюється у вигляді відомої частки продуктів у натурі (colonia partiaria); у період абсолютної монархії, з падінням обороту взагалі, colonia partiaria робиться явищем усе більше й більше загальним. У деяких місцях до орендної плати приєднується ще обов'язок виконувати відомі панщинні роботи (operae) на користь пана.

На цій стадії колон ще юридично вільний; як пан може відмовити колону в продовженні орендного договору, так і колон може піти з орендованої ділянки; навіть несплата оброку юридично не прив'язує його - пан може тільки стягувати з його недоїмку звичайним цивільним порядком. Але, зрозуміло, фактично така недоїмка в сильному ступені зв'язувала колонів, а положення їх було, за загальним правилом, важким. Як дрібних орендарів були, звичайно, найбідніші елементи населення, уже при самому початку господарства, маючи потребу в деякому капіталі, вони повинні були прибігати до позик - звичайно в того ж землевласника, - і в такий спосіб виявлялися вже відразу у відомій залежності від нього. Незадовільні умови господарського життя приводять суцільно й поруч до того, що не тільки немає можливості погасити ці позички, але навіть й у платежі оброку виявляється недоїмка, що з перебігом часу росте й робиться хронічною Сергеев В.С. Очерки по истории древнего Рима. Ч. I. М. - 1998. - С.234. За таких умов піти на інше місце робиться скрутним, тим більше, що й на іншому місці колона чекала та ж сама доля. Природно, що здебільшого маса колонів фактично залишалася на тих же ділянках з покоління в покоління. Покровский И.А. История Римского права. - Минск, «Харвест», 2002. - С.218

Ця фактична зв'язаність потім помалу починає перетворюватися в юридичну. Загальна тенденція абсолютної монархії прикріпити різні класи населення до їхньої професії позначається й тут. Великий вплив на положення колонів зробила реорганізація прямого обкладання, зроблена імператорами. У підставу прямої податі, що сплачує землевласниками, - так називаної capitatio terrena - кладе кількість й якість їхньої землі. Для визначення цієї кількості і якості виробляється періодично поземельний кадастр, складаються описи маєтків (formula censualis), причому ретельно заносяться всі дохідні статті цих останніх. Як така дохідна стаття заносяться в опис і колони. Ця обставина надає фактичній залежності колонів уже деякий юридичний відтінок, створює в особі пана щось начебто права на колонів: відхід колона представляє зниження прибутковості маєтку, за яке платить державі пан Випер П. Очерки по истории Римской империи. - М.: Феникс, 1995. - 456с..

Загальний економічний розлад ставить самих панів часто в скрутний стан і змушує їх дорожити колонами; звідси нерідкі випадки зманювання колонів і приховування швидких. Щоб запобігти подібним явищам, імператор Костянтин указом 332 р. пропонує в таких випадках примусово повертати колонів назад. Внаслідок цього колон втрачає своєї колишньої волі переходу, юридично прикріплюється до тієї землі, на якій він записаний, робиться colonus adscripticius. Подальші закони йдуть у тім же напрямку й надають колонату його пізніший вид: так, закон 357 р. забороняє панові продавати землю без колона.

Однак, і після того, як це прикріплення до землі відбулося, колон не став рабом: влада пана над ним не є приватноправовою. Відношення між паном і колоном є зв'язком державно-правовим - і притому зв'язком двостороннім: зв'язаний колон, але зв'язаний і пан; обоє несуть державну повинність, обоє прив'язані примусово до державної "функції" (functio). Покровский И.А. История Римского права. - Минск, «Харвест», 2002. - С.220.

Потрібно сказати, однак, що це теоретичне розходження мало невелике практичне значення, і положення колонів усе більше й більше наближалося й зрівнювалося з положенням рабів, що також поселялися часто паном на землі. Особиста воля колонів також із часом робилася ілюзорною, тим більше, що пізніше законодавство надало панам і відому дисциплінарну владі над колонами.

Якщо ми уявимо собі тепер великий маєток того часу, то ми побачимо особливий світ, на чолі якого стоїть пан; йому підлегла в такій або іншій мірі маса осіб - вільні що служать, вільновідпущені, раби, колони; він управляє ними, творить над ними суд і розправу. З іншого боку, такий пан, за загальним правилом приналежний до стану clarissimi, перебуває в безпосередньому зв'язку із двором і вилучений від юрисдикції місцевої влади. Виходить, таким чином, якесь від загального порядку керування незалежне ціле - деякий зародок феодалізму. Згодом, у Візантійську епоху, цей зародок розвивається; але це не феодалізм молодих, що ще тільки складаються держав західноєвропейського середньовіччя, а феодалізм державного тіла, що заживо розкладається. Ні всемогутність бюрократії, ні примусова організація народного господарства не могли врятувати від цього розкладання; навпроти, остаточно вбиваючи народну енергію, всі ці міри тільки погіршували справи й прискорювали процес умирання Хрестоматия по всеобщей истории государства и права: учебное пособие. Под ред. Черниловского З.М. -М.: Юридическая литература, 1994. -548с..

2.2 Кримінальне право і суд. Цивільний процес

Реформи, внесені імперією - республіканською й абсолютною - в область кримінального права й кримінального суду, зводяться найголовнішим образом до наступного.

В області кримінального суду quaestiones perpetuae і суду сенату помалу відтискуються, а потім і зовсім усуваються карною юрисдикцією імператорських чиновників - praefectus urbi для Риму, praefectus praetorio для Італії й провінційних намісників для провінцій. Із установленням при Діоклетіані нового адміністративного поділу, нормальним органом суду першої інстанції, як і в справах цивільних, є praesides provinciarum, на рішення яких може піти потім апеляція до вищої влади. Чиновники ці судять по початках інквізиційного розгляду extra ordinem. http://www.designw.ru/rummag. Що стосується ініціативи в переслідуванні злочинів, то приватна accusatio не скасовується, але перестає бути винятковою: поруч із нею допускається й переслідування по почині влади, ex officio. Крім нормального порядку суду, в епоху абсолютної монархії розвиваються спеціальні суди для окремих станів - сенаторів, придворних, солдат і духовних.

В області матеріального кримінального права основою залишаються ті регламенти, ті leges, які ще в період республіки визначали діяльність окремих quaestiones perpetuae. Але вони - leges були багато в чому доповнені й змінені пізнішими імператорськими указами. Нарешті, і юриспруденція не залишилася без впливу: коментуючи leges і імператорські укази, вона направляла практику й керувала законодавством. Так, наприклад, республіканське карне право злочинними вважало тільки навмисні діяння; діяння необережні - необережне вбивство й т.д. - залишалися безкарними: відсутність наміру (dolus) робило злочин випадковим (casus). Юриспруденція, що звикла вже в цивільному праві між dolus і casus знаходити ще середнє - culpa, звернула увагу на злочини необережні, і імператорське законодавство стало піддавати їхнім покаранням залежно від ступеня провини. Далі, у республіканському законодавстві замах не відокремлювався від здійснення й звичайно карався так само, як вбивство. Юриспруденція проводить і тут необхідне розходження й рекомендує для замаху покарання більш м'які Галанза П.Н. Государство и право Древнего Рима. - М., «Юридическая литература», 1980.С.167.

Що стосується системи злочинів, то загальну тенденцію імператорської епохи становить її розширення. З одного боку, республіканське законодавство щодо цього залишало великі прогалини, а, з іншого боку, прагнучи до запровадження більшого порядку й спокою в країні, імператори схильні були більшою мірою накладати свою караючу руку там, де в період республіки обходилися без карної репресії. Під впливом цієї тенденції розширюються з погляду свого складу старі, передбачені в leges, злочини - crimina legitima Покровский И.А. История Римского права. - Минск, «Харвест», 2002. - С.225.. Але, крім цих останніх, виникає цілий ряд нових злочинів, обкладених покараннями в різних імператорських указах, - так названі crimina extraordinaria. Сюди ставляться насамперед відзначені вище злочини необережні - убивство, підпал; потім клятвопорушення, stellionatus (особливий вид обману), витравлення плода, образа християнської релігії й т.д. Особливого згадування заслуговує встановлення карних покарань за delicta privata, тобто за такі діяння, які раніше давали підставу тільки для такого або іншого цивільного позову - наприклад, за furtum; спочатку така карна репресія була встановлена лише для деяких особливих видів злодійства (для feres armati, nocturni, balnearii і т.д.), а згодом і для всякого Покровский И.А. Там сомо. - С.226..

Що стосується системи покарань, то замість нескладності й порівняльної м'якості каральних засобів кінця республіки розвивається надзвичайно складна і сувора, порою навіть варварська, система карного права, причому й тут станові розходження позначаються іноді у встановленні різних покарань за той самий злочин для привілейованих і простих. Відновлюється зникла наприкінці республіки страта, що у деяких випадках приймає навіть характер кваліфікованої (спалення, розп'яття на хресті, poena culei і т.д.). Крім страти, найбільш частими формами покарань є: каторжні роботи в державних копальнях (condemnatio ad metallum, причому присуджений eo ipso втрачав усякі права і робився servus poenae), засилля в різних видах (aquae et ignis interdictio - вигнання з меж батьківщини, deportatio in insulam - висилання в певне місце; обидві форми сполучені з втратою прав і з перетворенням злочинця в peregrinus dediticius; relegatio - без втрати прав), ув'язнення, майнові штрафи й навіть тілесне покарання. Вищі покарання, так названі poenae capitales (смертна страта й ті, які сполучені із втратою прав), тягнуть за собою, у якості додаткового, конфіскацію майна. Взагалі основною ідеєю каральної системи є ідея помсти злочинцеві і лякання інших Всеобщая история государства и права. Под ред. К. И. Батыра. Москва: Былина, 1996..

Формулярний процес був нормальним цивільним процесом не тільки наприкінці республіки, але й протягом усього періоду принципату. Однак із установленням імперії поруч із цим нормальним процесом, що припускає поділ на jus і judicium, розвивається так званий екстраординарний процес (extraordinaria cognitio), не знаючого такого поділу. Помалу потім цей екстраординарний процес відтискає процес per formulas і до початку періоду абсолютної монархії є вже єдиним. Зміна це відбулося наступним шляхом Покровский И.А. История Римского права. - Минск, «Харвест», 2002. - С.220..

Уже в давній час у тих випадках, коли особа не знаходила собі захисту в цивільному праві й у формах звичайного цивільного процесу, вона могла звернутися до магістрату із проханням захистити її адміністративними мірами влади. Якщо магістрат знаходив прохання заслуженим уваги, він сам розбирав справу, постановляв таке або інше рішення й потім сам особисто ж приводив це рішення у виконання. Такий адміністративний розгляд називався cognitio або notio, а на противагу звичайному судовому процесу - cognitio extraordinaria (extra ordinem judiciorum privatorum). Воно зустрічається в сфері діяльності різних римських магістратів (консулів, цензорів) при рішенні підвідомчих їм справ. Що стосується преторів, то вони, навпроти, порівняно рідко прибігали до цьому чисто адміністративному прийому, бажаючи в таких випадках переводити справу на шлях звичайного судового виробництва за допомогою інтердиктів, stipulationes praetoriae. Внаслідок цього extraordinaria cognitio у період республіки була явищем більш-менш випадковим і рідкісним Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права. Москва: Юрист, 1996..

А вже із установленням імперії область застосування extraordinaria cognitio все більше розширюється. Імператор, як перший у державі магістрат, мав право на таке ж адміністративне рішення всяких справ, і імператори усе ширше й ширше користуються цим правом, беручи на свій безпосередній розгляд справи, які або звернули на себе їх увага або про які просили зацікавлених осіб. З ростом компетенції імператорських чиновників - praefectus urbi, annonae, vigilum - росте і їх юрисдикційна роль: по зв'язку зі своїми поліцейськими функціями вони розбирають і приватні суперечки, до цих поліцейських справ що примикають. Із припиненням розвитку преторського едикту знову народжувані відносини (наприклад, із приводу аліментів і т.д.) могли знайти собі захист тільки в порядку екстраординарному, причому імператори нерідко створюють із цих відносин спеціальну компетенцію для тих або інших магістратів.

Але особливо швидке поширення одержує extraordinaria cognitio в імператорських провінціях. Правителі цих провінцій, як делегати імператора, засвоюють собі прийоми цього останнього й все частіше й частіше звертаються до особистого розбору справ від початку до кінця. Правда, іноді й вони передавали справу на рішення іншої особи - так званий judex datus або pedaneus, але роль цього judex datus не та ж, що роль присяжного judex privatus в ординарному процесі: judex datus може бути, може й не бути; якщо він є, то роздвоєння процесу на дві стадії все-таки не виникає - judex datus розбираться справа від початок до кінця; він вважається, нарешті, тільки вповноваженим правителя провінції, і тому на рішення його можлива апеляція до цього останнього http://historic.ru.

Проведена Діоклетіаном реформа місцевого управління довершила справу поступового витиснення старого формулярного процесу. Вся територія держави була розділена на нові провінції, причому розходження між провінціями імператорськими і сенатськими зникло: всіма провінціями управляють імператорські намісники - praesides або rectores. У самому Римі відбулося переміщення юрисдикції: судова влада перейшла остаточно з рук преторів у руки praefectus urbi, а разом з тим повинен був зникнути й формулярний процес Новицкий И.Б. Римское право - М.: "ТЕИС", 1996. -214с.. І дійсно, за царювання Діоклетіана він уже зовсім не застосовується. В 294 р. Діоклетіан видав указ, у якому пропонувалося правителям провінцій самим вирішувати справи, прибігаючи до judices pedanei лише в крайніх випадках; цей указ припускає вже extraordinaria cognitio, як загальну і єдину форму процесу.

Заміна формулярного процесу екстраординарним позначає корінну зміну в цілому ряді основних принципів. Якщо в ординарному процесі розгляд власне кажучи in judicio і самий вирок судді (judex) в ідеї спочивали на угоді сторін (litiscontestatio), то тепер весь процес побудований на початку влади (imperium); вирок є тепер не думкою третейського судді (sententia), а владним наказом носія imperium (decretum). Цей загальний характер нового процесу відбивається на всьому ході справи.

Що стосується насамперед виклику до суду, то він відбувається тепер офіційно при участі представника державної влади. Скарга позивача заноситься до протоколу судової установи (apud acta) і потім офіційно повідомляється відповідачеві; такий спосіб виклику до суду зветься litis denuntiatio. Тому що тепер немає поділу процесу на дві стадії, то власне кажучи немає й litiscontestatio; але тому що момент виникнення процесу має різноманітні матеріально-правові й процесуальні наслідки, то заради цих наслідків litiscontestatio пристосовується тепер до того моменту, коли сторони встановили суперечку, тобто коли позивач заявив відповідачеві на суді свою претензію, а відповідач виявив намір її заперечувати Всеобщая история государства и права. Под редакцией З.М. Черниловского, - М.: “Юрист”, 1995. -344с.. Після цього суддя приступає до розбору справи власне кажучи, перевірки доказів. Коли справа вичерпана, він постановляє своє рішення, decretum, причому це рішення аж ніяк не повинне бути неодмінно condemnatio pecuniaria; воно може містити в собі й постанову про виконання in natura. На вирок можлива апеляція в інстанційному порядку (до вікарія, префектура, претора й, нарешті, до самого імператора), тому що всі чиновники представляють одну ієрархічну градацію, причому всі вони черпають свої повноваження із влади їхнього імператора, що поставив. Виконання вироків становить тепер лише останню, заключну частину виробництва; для порушення його не потрібно, як колись, особливого позову (actio judicati), а досить простого прохання: praeses provinciae здійснює потім вирок засобами адміністративної влади - або шляхом насильницького відібрання спірної речі у відповідача manu militari, або шляхом pignus in causa judicati captum, або, нарешті, за допомогою distractio bonorum Хрестоматия по всеобщей истории государства и права. Под.ред. Черениловского З.М.. Москва: фирма Гардарика, 1996..

Таким чином, у багатьох відносинах екстраординарний процес зберігає риси колишнього чисто адміністративного розгляду; але, з іншого боку, зробившись нормальною формою цивільного суду, він природно повинен був засвоїти собі й деякі риси цього останнього, і насамперед повинен був перейнятися принципом змагальності (суд починає справу тільки по скарзі позивача, суд сам не збирає доказів, суд не присуджує до більшого, ніж просить позивач).

До сказаного потрібно додати ще наступне. В екстраординарному процесі в значній мірі піддається обмеженню принцип публічності: суд проводиться не на очах в усіх, як це було в процесі формулярному, а в закритому приміщенні (secretarium або secretum), куди доступ публіці обмежений. Розвивається писемність у суді: майже все, відбулось в суді заноситься до судового протоколу. Нарешті, процес перестав бути тепер даровим: судимі повинні вносити відомі судові мита (sportulae) на покриття канцелярських витрат і т.д Покровский И.А. История Римского права. - Минск, «Харвест», 2002. - С.223..

Піддаючись у періоді від Діоклетіана до Юстиніана лише деяким несуттєвим змінам, описаний когніційний процес до часу правління Юстиніана придбав вид так називаного лібеллярного процесу. Позов починається подачею позовного прохання - libellus conventionis. Перевіривши формальну правильність прохання (підсудність і т.д.), суд сам перепроваджує його через свій посильного (apparitor) відповідачеві із пропозицією з'явитися в призначений день на суд. Посланий apparitor повинен взяти від відповідача таке або інше забезпечення в тому, що він дійсно з'явиться (cautio judicio sisti); у противному випадку він може навіть бути підданим арешту. Якщо відповідач заперечує на позов, його заперечення надсилається також у письмову форму - libellus contradictionis. Розбір відбувається в колишньому порядку; вирок дається також у письмовій формі й називається тепер старим ім'ям sententia Памятники римского права: Законы ХІІ таблиц. Институции Гая. Дигесты Юстиниана. Справочник. - М., 1997. -88с..

Основні латинські терміни

Jus latinum - "латинського права";

Jus commercii - "право комерції" - правоздатність у сфері приватного права.

Eo ipso - тим самим;

Peregrini - іноземці. Constitutio Antoniniana прийнята в 212 р. н.е. носить цю назву, оскільки була прийнята імператором Каракалом з династії Антонінів. По цьому встановленню Каракали римське громадянство одержували всі шари вільного населення Імперії. Обійдені цією мірою виявилися тільки так називані dediticii. Цим терміном споконвічно в Римі позначалися вороги, що здалися на милість переможця. В епоху Імперії ця назва поширилася на деякі категорії вільновідпущеників;

In orbe romano qui sunt ex constitutione imperatoris Antonini cives romani effecti sunt - "все населення римських земель по конституції імператора Антоніна дістало права громадянства";

Volksrechte (нім.) - "права народів";

Reichsrecht (нім.) - "імперське право";

De pretiis rerum venalium - "про ціни продаваних товарів";

Еxtra ordinem judiciorum privatorum - "поза звичайним порядком судів по приватноправових справах";

Stellionatus - особливий вид обману, приблизно аналогічний сучасному поняттю "шахрайство";

Furtum - крадіжка;

Feres armati, nocturni, balnearii - "крадіжки збройні, нічні, у лазнях".

Poena cullei - являє собою кваліфікований вид страти за вбивство родича: злочинець зашивався в шкіряний мішок разом зі змією, мавпою, півнем і собакою й потім мішок кидали в море;

Servus poenae - раб, що став таким у результаті втрати прав через кару за злочин;

Сondemnatio pecuniaria - задоволення в грошовому вираженні;

In natura - не грошова компенсація, а безпосереднє виконання того, що був зобов'язаний зробити відповідач;

Manu militari - військовою силою;

jus publicum - публічне право;

jus privatum - приватне право;

jus civile - цивільне право;

jus praetorium (honoruum) - преторське право;

jus gentium - право народів;

jus naturale - природне право;

lex - закон;

senatusconsulta - постанови сенату;

еdicta magistratuum - едикти магістратів;

jurisprudentia - діяльність юристів;

interpretatio - тлумачення;

bona fides - добра совість;

boni mores - добрі вдачі;

aequitas - справедливість;

Corpus juris civilis - звід цивільного права.

Висновки

Римське право займає в історії людства виняткове місце: воно пережило народ, що створив його, і двічі підкорило собі світ.

Зародилося воно в далеких глибинах часу - тоді, коли Рим являв ще ледь помітну пляму на території земної кулі, маленьку громаду серед багатьох інших подібних громад Італії. Як і весь примітивний склад життя цієї громади, римське право являло собою тоді нескладну, багато в чому архаїчну систему, перейняту патріархальним і вузьконаціональним характером. І якби воно залишилося на цій стадії, воно, звичайно, було б давним-давно загублене в архівах історії.

Але доля вела Рим до іншого майбутнього. Борючись за своє існування, маленька civitas Roma поступово росте, поглинаючи в себе інші сусідні civitates, і міцніє у своїй внутрішній організації. Чим далі, тим усе більше і більше розширюється її територія, розповсюджується на всю Італію, захоплює прилеглі острови, перекидається на все узбережжя Середземного моря, - і на сцені історії з'являється величезна держава, що об'єднує під своєю владою майже весь тодішній культурний світ; Рим став синонімом світу.

Разом з тим Рим змінюється внутрішньо: старий патріархальний лад валиться, примітивне натуральне господарство заміняється складними економічними відносинами. Нове життя вимагає найвищої напруги всіх сил, усіх здібностей кожного окремого індивіда. Відповідно до цього римське право змінює свій характер, перебудовуючись на початки індивідуалізму: свобода особи, свобода договорів і заповітів робляться його наріжними каменями.

Римське право складалося в обстановці гострої соціальної боротьби, у якій приходилося від багато чого відмовлятися, зберігаючи найкраще. Це і сформувало такі його риси, як строгість, твердість правової регламентації, раціоналізм і життєва мудрість. Подібні якості визначили становлення строгої юридичної системи, зв'язаної широкими принципами, що поєднують правові норми. Висловлюється думка, що римлянам із самого початку вдалося виділити субстанцію права зі сфери почуттів і підкоривши її розрахунку створити з права незалежний від мінливих суб'єктивно-моральних поглядів зовнішній організм.

Державний устрій і суспільний лад Римської імперії розвивається швидкими темпами, що згодом привело до занепаду держави. І згодом Рим припиняє своє існування. Тобто всі ті цивілізовані закони, стали великим прогресом Риму, так і поштовхом до його падіння. Держава як така почала перш за все знищувати себе з середини. Однак Римській імперії потрібно віддати належне, бо основою тієї правової системи користуються багато європейських держав і на сучасному етапі.

Особливістю римського права є його пристосованість до світового обороту, тому що Рим активно підтримував торгово-економічні і політичні відносини із сусідніми країнами. Це сприяло розробці абстрактних фундаментальних юридичних конструкцій у сфері приватного права. Таким чином, римське право пройшло сувору технічну школу.

Джерела та література

1. Бартошек М. Римское право: понятия, термины, определения. М. 1989;

2. Батыр К.И. Всеобщая история государства и права. - М., «Юрист»,1999;

3. Брандт М.Ю. Всеобщая история. - М., «Владос», 1994;

4. Виппер Р.Ю. Очерки истории Римской империи. Изд. 2-е. Берлин 1989;

5. Всеобщая история государства и права. Под ред. К. И. Батыра. Москва: Былина, 1996;

6. Всеобщая история государства и права. Под ред. К.И.Батыра. М. 1995;

7. Всеобщая история государства и права. Под редакцией З.М. Черниловского, - М.: “Юрист”, 1995;

8. Галанза П.Н. Государство и право Древнего Рима. - М., «Юридическая литература», 1980;

9. История государства и права зарубежных стран. Под ред. П.Н.Галанзы и Б.С.Громакова. М. 1980;

10. История государства и права зарубежных стран. Учебник. Под ред. Н.А.Крашенинниковой и О.А. Жидкова. ч. I. М. 1997; ч. II. М. 1998;

11. Кузищин В.И. История Древнего Рима. - М., «Высшая школа», 1993;

12. Латинская юридическая фразеология / Сост. В.С. Никифоров. - М., 1979;

13. Машкин Н.А. История Древнего Рима. - М., 1950;

14. Моммзен Т. История Рима. Спб. 1993;

15. Новицкий И.Б. Основы римского гражданского права. - М.: “Юристь”, 1994;

16. Новицкий И.Б. Римское право - М.: "ТЕИС", 1996;

17. Омельченко О.А. Основы римского права. М. 1994;

18. Підопригора О.А. Основи римського приватного права. - К.: Генеза, 1997;

19. Покровский И.А. История Римского права. - Минск, «Харвест», 2002;

20. Римское частное право: Учебник/под ред. Проф. И.Б.Новицкого и проф. И.С.Перетерского. - М.: Юриспруденция, 1999;

21. Савельев В.А. Римское частное право: Проблемы истории и теории. - М.: ИНФРА, 1995;

22. Сергеев В.С. Очерки по истории древнего Рима. Ч. I. М. - 1998;

23. Скрипилев Е.А. История государства и права Древнего мира. Учебное пособие. М. 1993;

24. Харитонов Є.О. Приватне право Стародавнього Риму. - Одеса, 1996;

25. Харитонов Є.О. Рецепція римського приватного права: Теоретичні та історико-правові аспекти. - Одеса, 1997;

26. Хвостов В.М. История римского права. - М., 1997;

27. Хрестоматия по всеобщей истории государства и права. Под.ред. Черениловского З.М.. Москва: фирма Гардарика, 1996;

28. Хрестоматия по всеобщей истории государства и права: учебное пособие. Под ред. Черниловского З.М. -М.: Юридическая литература, 1994;

29. Хутыз Мурбек Хаджумарович. Римское частное право: Курс лекций / С.А. Чибиряев (отв.ред.). -- М.: Былина, 1994;

30. Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права. Москва: Юрист, 1996;

31. Э. Аннерс. История европейского права. М. 1994;

32. http://historic.ru;

33. http://www.designw.ru/rummag;

34. Казаков М.М. Римская империя: от принципата к доминату// ihtik.ru;

35. Памятники римского права: Законы ХІІ таблиц. Институции Гая. Дигесты Юстиниана. Справочник. - М., 1997;

Додаток