Конституція в системі нормативно-правових актів

Таким чином, Конституцiя Укpаїни, обpазно висловлюючись, є своєpiд-ним юpидичним фундаментом деpжави, з одного боку, а з iншого - «сеpцем», ядpом подальшого pозвитку i вдосконалення всiєї пpавової системи. Саме на її основi оpганiзується, кооpдинується вся ця система.

Розглядаючи положення Основного Закону, слiд зазначити, що в ньому впеpше в iстоpiї конституцiйного законодавства Укpаїни наголошується на тому, що ноpми Конституцiї є ноpмами пpямої дiї, а звеpнення до суду для захисту конституцiйних пpав i свобод людини i гpомадянина безпосеpедньо на пiдставi Конституцiї - гаpантується.

Роль i значення Конституцiї Укpаїни в утвеpдженнi укpаїнської деpжавностi знаходить своє вiдобpаження:

закpiпленнi статусу Укpаїни як сувеpенної i незалежної, демокpатич-ної, соцiальної i пpавової деpжави [ст.1];

пошиpеннi сувеpенiтету деpжави на всю її теpитоpiю, яка в межах iснуючого деpжавного коpдону (сухопутного, повiтpяного i моpського) є цiлiсною i недотоpканою [ст.2];

пpоголошеннi унiтаpної фоpми деpжавного устpою [ст.2] та pеспублiканської фоpми пpавлiння [ст.5];

забезпеченнi функцiонування деpжавної влади на засадах наpодного сувеpенiтету [ст.5], подiлу влади [ст.6] i веpховенства пpава [ст.8], а також pозмежування функцiй мiж оpганами виконавчої влади i мiсцевого самовpяду-вання [ст.7]та iн.;

закpiпленнi основних атpибутiв деpжави: деpжавної теpитоpiї [ст.2], єдиного гpомадянства [ст.4], мови [ст.10], Збpойних Сил Укpаїни [ст.17], символiв [ст.20], столицi деpжави [ст.20], гpошової одиницi [ст.99] тощо.

Пpийняття Конституцiї Укpаїни 1996 pоку означає новий етап у pозвитку Укpаїнської деpжави - етап пеpеходу до демокpатичної, соцiальної, пpавової деpжавностi на основi євpопейських стандаpтiв.

Громадянське суспільство не можна представити як щось таке, що існує та функціонує незалежно від держави. Світосприйняття та свідомість громадян у значній мірі залежать від їх відносин з державою, від того, який вплив мають вони на розвиток своєї країни. Події у нашій державі свідчать, як складно формувати демократичне мислення, світобачення, звикати до іншої ідеології, сприймати поняття, які мають відношення до становлення справжньої правової держави, коли протягом десятиріч тоталітарний режим викоренював усі зародки свободної думки.

Тепер, в умовах становлення правової держави, важливо мати вірне уявлення про те, що всеж-таки являє собою демократичний лад. Саме тому, пам"ятаючи, що істина дається лише тому, хто здатен уважно розглянути думки та твердження досвідчених спеціалістів, приступимо до вивчення цієї проблеми.

Формування та розвиток громадянського суспільства та політичних інститутів відбувалися одночасно та у тісному зв"язку, при цьому відокремлювання тих чи інших інститутів супроводжувалося розмежуванням громадянського суспільства та політики як самостійних частин супільства.

Про нерозривний зв"язок громадянського суспільства та правової держави говорить існування ряду інститутів, які можна віднести як до політичної сфери, так і до громадянського суспільства.

Система цих органів та інстітутів, які гарантують й охороняють нормальне функціонування громадянського суспільства, -це і є правова держава. Така держава грунтується на принципах верховенства права, дотримання закону, поважання особистості й недоторканості її прав, свобод та законних інтересів. Це держава, в якій панує закон, єдиний для влад усіх рівнів, партій та громадських організацій, посадових осіб й окремих громадян. Існування людей у такій державі грунтується не на простій опіці з боку держави, а на захищеності законом, коли не держава нав"язує громадянину права та обов"язки, а громадянин дотримується встановлених державою правил через те, що вони відповідають його особистим інтересам.

До недавнього часу вчені намагалися представити правову державу лише як взаємодію права і держави. Через це правовою вважалася будь-яка держава, тому що не існує держави без права, без правової системи і навіть тією чи іншою мірою без самообмеження правом. Нічого не міняє в цій ситуації проголошення основною ознакою правової держави верховенства закону. Таке верховенство можливе і в тоталітарній державі. В цьому випадку воно повернене проти народу, який перетворюється в сукупність безправних підданих. Певною мірою демократія залежить від кваліфікації та компетентності управлінців. Дійсно наукове розуміння правової держави було представлене марксизмом-ленінізмом, який стверджував, що треба йти не від закону і навіть не від права взагалі, а від матеріальних умов життя суспільства та його класової структури.

Як історичне явище правова держава розвивається та змінюється з розвитком суспільства та зміні соціально-економічної формації. Ще при первинно- общинному устрої, де були відсутніми класи, існувала своєрідна неполітична демократія, тобто правова держава, що втілювалася у формах родового та племінного самоврядування (зібрання усіх дорослих членів роду або племені, ради найстаріших тощо).

З появою економічної нерівності, приватної власності та експлуатації, тобто з появою держави, виникла політична демократія. Її розвиток у класовому суспільстві пов"язан з державою як із заснуванням політичної влади.Отож, політична теорія правової держави бере початок з античності. Давньогрецький філософ Платон писав, що державність можлива там, де панують справедливі закони, «де закон володар над правителями, а вони його раби». Починаючи з нового часу вона була суттєво доповнена завдяки безпосередньому зверненню до ідеї прав людини. Історична обмеженість правової держави не зменшує її прогресивного характеру для визначених умов. Таким чином, капіталістична правова держава, що виникла як політичне вираження економічної системи капіталізму, була прогресивним явищем порівняно з феодальним політичним устроєм, оскільки вона створила більш широкі можливості для розвитку руху й організації експлуатованих класів.

Передові мислителі Епохи Відродження сформулювали принцип розподілу єдиної всеохоплюючої державної влади на три види: законодавчу, виконавчу, судову. Кожна з них повинна бути, по-перше, відносно самостійною, по- друге, врівноважувати інші. Принцип розподілу влади послужив заділом для теорії правової держави. Так, Кант (а саме з його ім"ям пов`язують цю теорію) вважав, що держава забезпечує торжество права, вимогам якого сама підпорядковується. Громадянський правовий статус, на думку Канта, грунтується на таких безумовних принципах: свобода кожного члена суспільства як людини; рівність його з кожним іншим як підданого; самостійність кожного члена суспільства як громадянина.

Згідно з вченням Фіхте, між державою та індивідом укладається своєрідний договір, за яким індивід погоджується на певне обмеження своєї свободи і зобов`язується підпорядкуватися загальним настановам держави, а держава відповідно гарантує безпеку індивідові та його власності. Держава як надсила, що переважає силу кожного окремого індивіда, може і повинна здійснювати примус стосовно будь-якого члена суспільства, якщо він порушив узяті на себе зобов`язання. Але, підкреслював Фіхте, цей примус повинен бути правомірним, тобто влада повинна діяти лише відповідно до цивільних і кримінальних законів.

Сучасною версією ідеології правової держави є неоліберальна концепція політики, протиставлення держави й суспільства, розуміння уряду як надпартійної, нейтральної регулюючої сили,сповідування реагуючого стилю політики.

Процес формування правової держави характеризується певною ознакою - рухом людства до свободи, усвідомленим намаганням обмежити державу, змусити її поважати закони та захищати честь і гідність людини як найвищу цінність. У правовій державі має бути офіційно визнаним принцип підлеглості меншості більшості а також рівноправ"я усіх громадян; політичні права, які було вказано в законодавстві. Загальна Декларація прав людини 1948р. проголосила, що кожен громадянин повинен наділятися всіма правами і свободами. Їх здійснення обмежується тільки законом з метою забезпечення прав і свобод інших громадян.

Похідними від головних признаків правової держави є: вибірність головних органів держави та посадових осіб, їх відповідальність перед виборцями; підконтрольність та відповідальність органів (та службовців) держави, що формуються шляхом назначення, перед вибірнини закладами; гласність у діяльності держави тощо. Розрізняються інститути представницької (прийняття основних рішень повноважними вибірними закладами) та безпосередньої демократії (прийняття основних рішень безпосередньо громадянами, наприклад, шляхом референдуму).

Дізнатися, яким чином людина стає громадянином правової держави, як громадянське суспільство може врівноважувати державну владу, що має в своєму розпорядженні не тільки управлінський апарат, а й озброєні сили, на чому грунтується автономія громадянського суспільства і автономія людини- громадянина ми можемо розглядаючи сферу відносин власності

Як інститут, що фіксується в численних структурах - системах соціальних груп, позицій, статусів,ролей і владних утворень, власність є підвалиною громадянських відносин. Важливе значення має створення умов для реальної економічної свободи через розвиток різноманітних форм власності, в тому числі права людини на державну власність. Існування приватної власності на засоби виробництва не є перешкодою процесові соціалізації суспільства, а навпаки, сприяє йому.

Приватна форма організації виробництва може поєднуватися з соціально ефективним перерозподілом створених благ (наприклад, через систему оподаткуваня), за рахунок чого досягається висока якість соціальних гарантій і рівень життя всіх членів суспільства.

"Немає підстав пов"язувати відносини експлуатації винятково з приватною власністю. В умовах державного монополізму в економіці, що супроводжується нерозвиненістю демократичних інститутів, держава може відігравати роль сукупного експлуататора - гіршого, ніж капіталіст. Навіть в умовах трудової приватної власності, за яких суб"єкт праці і суб"єкт власності здебільшого збігаються, трудівник - власник може бути об"єктом експлуатації через сферу обігу".

Відносини експлуатації можливі при будь-якій формі власності, А намагання пов"язати феномен присвоєння чужої праці лише з приватною власністю має не науковий, а ідеологічний характер. Тому в основі сучасної оцінки феномена приватної власності повинно лежати насамперед розуміння об"єктивної необхідності її існування на сучасному етапі розвитку цивілізації, а також уявлення про принципову можливість пом"якшення супроводжуючих її негативних соціальних явищ, що вимагає значної і тривалої роботи всього суспільства.

Приватна власність, отже, є важливим параметром економічної свободи, без якої неможливе громадянське суспільство. Якщо людина володіє власністю, що надійно захищена законом, то тоді вона достойно і впевнено може протистояти владі будь-якого рангу. При цьому громадянське суспільство виступає як таке, де головною дійовою особою є людина-власник. Це демократичне суспільство тих, хто володіє засобами виробництва, грошовим капіталом, акціями, необхідною людям інформацією, інтелектом, що генерує ідеї, просто робочою силою. Учасники такого відокремленого від державної влади суспільства самостійні, незалежні один від одного. Приватна власність виступає як стимул творчої діяльності людини. Не можна сьогодні не помічати, що вона породила небачений до цього інтерес людей до розвитку виробництва. Щодо такого наслідку приватної власності, як класова боротьба, то за певних умов вона була рушійною силою історичного прогресу, бо сприяла створенню соціально-політичних умов формування структур громадянського суспільства, автономних щодо держави.

Теорія правової держави у марксистській літературі була офіційно засуджена як буржуазна й опортуністична. Безумовний пріоритет класових інтересів перед правами та свободами громадян, а також перед інтересами всього суспільства призводив до того, що на перший план висувалися не неповторність кожної особистості, а заклик до принесення у жертву сучасниго покоління заради майбутніх.Стверджувалося, що "якщо людина претендує на звання марксиста і говорить серйозно про правову державу, а тим більше застосовує поняття "правова" до радянської держави, то це означає, що вона відходить від марксистсько-ленінського вчення про державу". Вважалося, що "світле майбутнє" прийде лише після знищення класової нерівності, поділу між громадянським суспільством і державою та досягнення залежності між особистим та колективним існуванням. Стверджувалося, більше того, що комуністи не приймають взагалі поняття "правова держава". Теоретики марксизму і практики побудови радянського суспільства не ставили питання про можливий наступний зв"язок між соціалістичною і попередньою капіталістичною державою. У життя було втілене сталінське розуміння держави, згідно з яким професійне управління- управління через держапарат поєднувалося з так званим у ті часи суспільним управлінням,"самодіяльністю" трудящих та трудових колективів, при якому насправді жоден трудящий не мав ніякого впливу на діяльність правлячої верхівки. Це призводило до повної відсутності гарантованості та повної політичної свободи, невідповідності прав та обов"язків громадян, нереальності принципу підлеглості меншості більшості. Громадські організації, такі, як кооперація, професійні, молодіжні, творчі спілки, які за інших умов могли б стати основою розвитку громадянського суспільства й правової держави, були позбавлені самостійності, увійшли до офіційних структур як важелі чи "приводні ремені". А людина, індивід, вмонтувалася у цій структурі як "гвинтик". Статус громадянина з визначеним у Конституції обсягом прав мало що означав у реальному житті. Індивідуальне начало було повністю розчинене у колективному- чи то в громадянському суспільстві, чи то в державі.Насильство над людиною стало суттю державної політики. Держава утвердила принцип:" Заборонено все, крім дозволеного". Право держави перетворилося в команди і накази.Не випадково самі способи (методи) управління дістали назву адміністративно-командних. Обіцянки перевести "кількість" в "якість" так і не було виповнено.

У роки непу було закладено початки громадянського суспільства з багатоукладною економікою, ідеями компромісу та національної згоди. М.Бухарін писав, що радянське суспільство є формою самоуправління мас. Ні партія, ні профспілки, ні влада не можуть безпосередньо обійняти неможливе. Крім надійного керівництва центра потрібна децентралі-зована ініціатива. Між основними організаціями і робітничою масою повинні виникнути сотні і тисячі маленьких і великих добровільних товариств, гуртків, об"єднань, які були б зв"язком з масами. А насправді розвиток держави означав підготовку необхідних умов для її повного відмирання з переходом до комуністичного суспільства.

Реформування колишнього радянського суспільства та інтеграційні процеси на міжнародній арені зробили об"єктивно необхідним формування правової держави в Україні.

Розглянемо конкретніше суть правової держави, її принципи. У словосполученні "правова держава" на першому місці стоїть право,на другому- держава.Це означає верховенство права в суспільстві. Основоположним началом права є принцип загальної рівності, тобто загальної і рівної для всіх міри свободи: для держави та її органів, для окремої особи і колективів, для всіх громадян країни. Така формальна рівність є властивістю права, виражає таку його специфіку, як справедливість. Право у суспільному житті виступає насамперед у формі законів та інших нормативних актів. Тому громадяни й організації можуть бути юридично рівними і вільними тільки як учасники конкретних правовідносин, тобто таких відносин, які врегульовані законом, нормативними актами.

Отже, верховенство права (закону) у суспільстві - основний принцип правової держави. Він зумовлює й інші його принципи, зокрема підпорядкування законові самої держави та її органів, посадових осіб, інших організацій, громадян,а також утвердження економічної свободи людини. Повинна дотримуватись незалежність правової системи, наявність багатопартійності, легальна діяльність не лише урядових, а й опозиційних партій, об"єднань і рухів. Влада повинна розподілятися на три гілки - виконавчу, законодавчу та судову, які будуть стримувати й урівноважувати одна одну. Повинно дотримуватись суспільно-політичне представництво громадян на усііх рівнях державного управління, здійснювати волю народу, усезагальне, рівне й пряме виборче право. Політичні діячі не можуть користуватися прерогативами, які не надані їм законом. Правова держава характеризується якістю власне закону. Він повинен бути справедливим, гуманним, закріплювати невід"ємні природні права кожної людини: право на життя, на свободу, на особисту недоторканість. Але свобода не є абсолютною. Вона допускає обмеження, тобто має певну міру. Ця міра повинна бути рівною для всіх. На основі громадянського суспільства повинна виховуватись правосвідомість, інакше громадянське суспільство не зможе підпорядкувати своїй волі державний апарат.

Охарактеризувати правову можна як таку державу, в якій визнається пріоритет прав людини перед правами будь-якої спільноти, прав народу перед правами держави, де визначальним пунктом громадського регулювання є інтереси особистості, ці інтереси та гідність людей поважаються як беззаперечні цінності, коли авторитет сили чи майна витісняються авторитетом людяності, освіченості, компетентності (що не можна сказати про неправову державу, де такими цінностями вважаються ідеологічні настанови, політична доцільність або економічна вигода).

Сутність правової держави полягає ще й у дотриманні закону тими, хто перебуває при владі, у взаємній відповідальності держави та громадян один перед одним. Це означає, по-перше, визнання громадянами авторитету права, закону, законослухняність, згоду й готовність людей жити і чинити так, щоб не уражати інтереси інших.

По-друге, демократизм суспільного управління у правовій державі значною мірою залежить від компетентності й кваліфікації державних управлінців. "Демократична правова держава - це ще й освічена, кваліфікована керівна верства населення, корпус управлінців, які дотримуються субординації з чітким розподілом повноважень, які виконуються не тільки завдяки постановам, а й через силові структури верховних органів"[Рябов С.Г.-128 стор.]. Правова держава повинна у рівній мірі відображати інтереси й потреби всіх шарів населення, вона має бути нейтральною у протистоянні й змаганні суспільно-політичних позицій, повинна забезпечувати дотримання закону тими, хто перебуває при владі.

Демократія - не тільки участь у виборах і референдумах, а ще й добровільне дотримання народом вимог та настанов існуючої влади. Правова держава забезпечує також і активну участь громадян у розв"язанні суспільних проблем.

Отож, можемо назвати важливі ознаки правової держави:

дотримання вимог та норм конституції й законів держави всіма громадянами в усіх сферах життя суспільства;

дотримання вимог та норм конституції й законів держави у діяльності всіх громадських і політичних організацій, не виключаючи й правлячу партію;

дотримування вимог та норм конституції й законів держави при формуванні органів влади, у боротьбі за владу, у політичній взаємодії;

легальна діяльність не лише правлячих, а й опозиційних партій, об"єднань, рухів, багатопартійність;

поділ державної влади на законодавчу, виконавчу, судову;

визначальна роль суду у розв"язанні всіх спірних питань;

підконтрольність суду всіх без виключення громадян та інституцій, право кожного оскаржити в судовому порядку неправомірні дії посадових осіб та державних органів;

незалежність судової влади від пануючих політичних сил та органів державного управління;

визнання і здійснення на практиці принципів конституціоналізму й законності, верховенства права, конституційний нагляд за дотриманням законності;

рівноправ"я громадян та рівні вимоги для всіх;

доступність суспільно важливої інформації, незалежність засобів масової інформації;

розв"язання питань та прийняття загальних рішень за ознакою більшості з неодмінним урахуванням і поважанням прав меншості.

Висновок

Конституція України, прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 року, являє собою Основний Закон нашої держави, що створює підгрунтя для подальшого розвитку правотворчого процесу в нашій країні. Поява Конституції стала одним з етапів процесу державотворення, продовживши конституційні традиції, що мають витоки ще в конституції П.Орлика.

Конституція України містить 15 розділів, 161 статтю. Вона проголошує Україну суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою, в якій найвищою соціальною цінністю визнається людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека, а носієм суверенітету і єдиним джерелом влади - народ. Конституція має вищу юридичну силу серед інших нормативно-правових актів, визначає принципи поділу влади і верховенства права.

Конституція України визнає рівноправ'я різних форм власності, зокрема, приватної. Захист суверенітету та безпеки України Конституція покладає на її Збройні Сили.

Розділ II Конституції присвячено правам, свободам і обов'язкам людини і громадянина. У даній курсовій роботі вони охарактеризовані по трьом категоріям:

особисті права і свободи;

політичні права і свободи;

економічні, соціальні і культурні права і свободи.

Велику увагу приділено в Основному Законі характеристиці системи органів державної влади і місцевого самоврядування, елементами якої є Верховна Рада, Президент, Кабінет Міністрів, інші органи виконавчої влади, прокуратура, органи правосуддя, державні органи Автономної Республіки Крим та місцевого самоврядування, Конституційний Суд України.

Таким чином, Конституцiя Укpаїни, обpазно висловлюючись, є своєpiдним юpидичним фундаментом деpжави, з одного боку, а з iншого - «сеpцем», ядpом подальшого pозвитку i вдосконалення всiєї пpавової системи. Саме на її основi оpганiзується, кооpдинується вся ця система.

Розглядаючи положення Основного Закону, слiд зазначити, що в ньому впеpше в iстоpiї конституцiйного законодавства Укpаїни наголошується на тому, що ноpми Конституцiї є ноpмами пpямої дiї, а звеpнення до суду для захисту конституцiйних пpав i свобод людини i гpомадянина безпосеpедньо на пiдставi Конституцiї - гаpантується.

В курсовій роботі здійснено теоретичне узагальнення та розгляд основних аспектів наукового завдання, що полягає у дослідженні поняття та ступеня реалізації Конституції України в законодавчій, виконавчій, судовій діяльності, її реалізації в органах місцевого самоврядування; визначенні проблем реалізації Конституції в органах державної влади та місцевому самоврядуванні, способи вирішення цих проблем; визначенні основних форм реалізації Конституції та основних засад її реалізації.

Головними науковими і практичними результатами по роботі є такі висновки:

Для успішного функціонування держави, її демократичного, правового та соціального розвитку недостатньо лише прийняття Конституції. Після її прийняття виникає об'єктивна необхідність її реалізації, яка здійснюється за допомогою законодавчих, виконавчих, судових органів влади, місцевого самоврядування, населення. Реалізація Конституції здійснюється у визначених формах та за допомогою механізму реалізації Конституції України.

Конституція України є основним законом Української держави, який визначає основні засади державного та суспільного ладу, визначає Україну парламентсько-президентською республікою, унітарною, незалежною, правовою, соціальною, демократичною державою (стаття 1), яка своєю метою має захист прав, свобод та створення гарантій для реалізації прав та свобод людини і громадянина.

Основними формами реалізації Конституції України є використання, застосування, дотримання, виконання. За допомогою цих форм Конституція України реалізується такими суб'єктами як громадяни, та інші особи, що проживають на території України, а також державні органи, що створені та функціонують на основі та в межах Конституції України.

В законодавчій діяльності Конституція України реалізується в тому, що усі Закони України та інші нормативно-правові акти приймаються на основі та у відповідності до Конституційних норм, і не можуть суперечити їм. Також, сам процес прийняття закону передбачений Конституцією і є елементом її реалізації в законодавчій діяльності державних органів. Закони України та інші нормативно-правові акти розширюють положення Конституційних норм та конкретизують окремі моменти регулювання суспільних та державних відносин. Законодавчі акти, які прийняті вищими органами державної влади є загальнообов'язковими для виконання на всій території України як для органів державної влади, так і для населення держави.

В виконавчій діяльності Конституція України реалізується через виконання її положень про права та свободи людини, а також про шляхи розвитку Української держави, так як діяльність виконавчої влади, згідно з Конституцією має забезпечувати виконання, захист та реалізацію прав та свобод людини і громадянина, має розробляти загальнодержавні програми культурного, соціального, економічного розвитку та слідкувати за їх виконанням. Також виконавча влада є гарантом реалізації положень законів України та конституції України в діяльності держави та суспільства.

В судовій владі Конституція України реалізується через створення системи судів, які передбачені розділом VIII Конституції України; діяльності судів щодо забезпечення захисту та відновлення порушених прав та свобод людини і громадянина; діяльності системи судів лише на підставі та у межах Законів України та Конституції України; наданні роз'яснень та офіційного тлумачення щодо положень законів та Конституційних норм (стаття 150 Конституції України).

Місцеве самоврядування реалізує статтю 7 Конституції України, в якому його діяльність визнається та гарантується, а також розділ ХІ, де визначаються основні засади його створення, функціонування та його компетенцію. Місцеве самоврядування реалізує положення Конституції України про народовладдя, так як воно безпосередньо обирається територіальною громадою, і кожен може представляти інтереси громади в органах місцевого самоврядування. Також, створена система органів місцевого самоврядування є основою для розвитку правової держави та громадянського суспільства, і сприяє їх взаємодії.

Список використаних джерел

1. Конституція України. - К., 1998.

Гетьман В.П. Як пpиймалася Конституцiя Укpаїни.- К.: 1996.

Гонтаp Т.М., Шепетюк В.Д. Вивчаємо Коституцiю.- Теpнопiль: 1996.

Кpавченко В.В., Сеpбан Ф.I. Конституцiйне пpаво Укpаїни.- К.: 1996.

Коментаp до Конституцiї Укpаїни. Iнститут законодавства Веpховної Ради Укpаїни.- К.: 1996

Котюк В.О. Основи деpжави i пpава.- К.: Вентуpi, 1997.

Мелащенко В.Ф. Основи конституцiйного пpава на Укpаїнi.- К.: Вен туpi, 1995.

Полешко А. Нова Конституцiя - шлях до утвоpення укpаїнської деpжавностi // Пpаво Укpаїни.- 1996.- №4.

Cлюсаpенко А.Г., Томенко М.В. Iстоpiя Укpаїнської Конституцiї.- К.: 1993.

Стецюк П.Б. Конституцiя - Основний Закон Укpаїни в запитаннях i вiдпо-вiдях.- Львiв-Київ: 1996.

Тихонова Є.А., Юзьков Л.П. Конституцiя юpидична i фактична // Пpаво Укpаїни.- 1992.- №1.

Шаповал В.М. Конституцiйнi системи заpубiжних кpаїн.- К.: 1992

Шаповал В.М. Теоpетичнi пpоблеми pеалiзацiї ноpм Конституцiї // Пpаво Укpаїни.- 1997.- №6

Фрицький О. Ф. Конституційне право України. - К.:Юрінком Інтер, 2004.

Черкасов А.І. Теорія і практика. - М.: - 1998.

Шляхтун П. П. Конституційне право: словник термінів. - К.: Либідь, 2005.

Опришко І. Ю. Конституційні основи розвитку Законодавства України. - К.: КНЕУ, 2003.