Правове регулювання працелаштування жінок, молоді та інвалідів

г) веде облік громадян, які звертаються з питань працевлаштування, вільних робочих місць і вакантних посад, створює автоматизовані банки даних про потребу підприємств, установ і організацій у кадрах;

д) здійснює добір і направлення на підприємства, в установи і організації усіх форм власності, працівників потрібних професій (спеціальностей) і кваліфікації, контроль за їх працевлаштуванням; веде первинний облік праце­влаштування громадян, а також громадян, направлених на професійну підготовку, підвищення кваліфікації та перепідготовку і оплачувані громадські роботи;

є) сприяє створенню додаткових робочих місць на підприємствах, в установах і організаціях для використання праці громадян, які потребують соціального захисту і нездатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці, а також на територіях пріоритетного розвитку;

ж) розробляє прогнози щодо структури робочих місць, потреби підприємств, установ і організацій у працівниках за їх професійним складом та визначає на цій основі обсяги і напрями професійної підготовки, підвищення кваліфікації та перепідготовки вивільнюваних працівників та незайнятого населення;

з) здійснює заходи щодо професійної підготовки, підвищення кваліфікації та перепідготовки вивільнюваних працівників і безробітних з метою підвищення їх конкурентної спроможності на ринку праці як у навчальних закладах системи служби зайнятості, так і в інших навчальних закладах з урахуванням індивідуальних здібностей та інтересів громадян;

і) бере участь у підготовці та реалізації державних і територіальних програм зайнятості, заходів щодо запобігання безробіттю;

к) вносить до місцевих державних адміністрацій пропозиції про бронювання на підприємствах, в установах і організаціях до 5 процентів загальної кількості робочих місць для осіб, які потребують соціального захисту і нездатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці;

л) бере участь в організації оплачуваних громадських робіт для забезпечення тимчасової зайнятості населення, передусім для осіб, зареєстрованих як безробітні, на підприємствах, в установах і організаціях комунальної власності та за договорами на інших підприємствах, в установах і організаціях;

м) подає допомогу бажаючим влаштуватися на роботу громадянам, у тому числі тим, які потребують соціального захисту і нездатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці;

н) реєструє безробітних, забезпечує їх працевлаштування, в тому числі за бажанням направляє безробітних на сезонні та оплачувані громадські роботи, виплачує допомогу по безробіттю, матеріальну допомогу по безробіттю, надає одноразову матеріальну допомогу безробітним та членам сімей, які перебувають на їх утриманні, а також матеріальну допомогу громадянам, які проходять підготовку, перепідготовку або підвищення кваліфікації за направленням державної служби зайнятості, надає безпроцентні позики безробітним для зайняття підприємницькою діяльністю;

о) виплачує матеріальну допомогу громадянам, які за направленням служби зайнятості проходять професійну підготовку, підвищення кваліфікації та перепідготовку;

п) готує пропозиції щодо визначення територій пріоритетного розвитку, де збільшення кількості робочих місць заохочується державою;

р) інформує населення про наявність навчальних закладів, центрів, курсів, технічних шкіл, комбінатів, пунктів підготовки та перепідготовки кадрів, про строки навчання;

с) проводить роботу з питань організації професійної діяльності громадян України за кордоном;

т) видає суб'єктам підприємницької діяльності ліцензії на посередництво у працевлаштуванні за кордоном;

у) видає дозволи на працевлаштування іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну на визначений термін;

ф) здійснює контроль за дотриманням підприємствами, установами і організаціями усіх форм власності, законодавства про зайнятість населення. Вживає заходів до запобігання незаконному використанню робочої сили;

х) розробляє статистичну звітність про стан ринку праці, попит і пропонування на робочу силу, іншу звітність про зайнятість населення, забезпечує її достовірність та своєчасне подання;

ц) веде облік та складає звіти про витрачання коштів державного фонду сприяння зайнятості населення.

2.2 Правові питання працевлаштування громадян за допомогою посередницьких організацій

У західних країнах посередництво при працевлаштуванні здійснюють державні та приватні біржі праці. Державні біржі надають послуги з працевлаштування безкоштовно. Їхня діяльність є факультативною, тому не завжди ефективною.

Нині на заході відбувається інтенсивна приватизація та комерціоналізація посередництва при працевлаштуванні в окремих країнах, таких як США, Великобританія, ФРН, приватні форми відіграють активну роль у працевлаштуванні музикантів, акторів, домашніх працівників, сільськогосподарських робітників, більшості конторських службовців, певних категорій висококваліфікованих працівників: юристів, працівників керівного складу підприємства, програмістів. В останнє десятиріччя активізувалася діяльність приватних агентств з працевлаштування у сфері застосування праці тимчасових працівників.

Професор І. Я. Кисельов зазначає істотну диверсифікацію приватних компаній, які займаються працевлаштуванням. Їх можна поділити на три категорії. По-перше, це агентства, які відіграють роль посередника між попитом і пропозицією на ринку праці. По-друге, агентства, які укладають з працівниками звичайний трудовий договір і направляють їх на певний час підприємствам на підставі договору підряду. По-третє, агентства, які надають різні кадрові послуги: агентства з пошуку та відбору працівників, агентства з працевлаштування вивільнюваних працівників тощо.

Загалом у західних країнах накопичено гідний досвід здійснення посередництва при працевлаштуванні: організація роботи біржі труда, надання допомоги громадянам у підборі підходящої роботи, їхньої профорієнтації та профконсультаці, професійної підготовки, організація самозайнятості.

Крім державної служби зайнятості посередницьку діяльність працевлаштування здійснюють суб'єкти підприємницької діяльності. Згідно з законодавством України посередницька діяльність з працевлаштування всередині країни не вимогає ліцензування. Однак таке положення існувало назавжди.

Спочатку ст.. 18 Закону ”про зайнятість населення” передбачала, що суб'єкти підприємницької діяльності можуть надавати платні послуги, пов'язані з профорієнтацією населення, посередництвом у працевлаштуванні громадян в Україні та за кордоном лише на підставі дозволу (ліцензії). Причому було встановлено, що здійснення такої діяльності без дозволу державна служба зайнятості могла стягувати штраф з порушника і припиняти діяльність. Натомість Законом України від 19 січня 2006 р. № 3370-IV п. 6 ст. 18 «Про зайнятість населення» було викладено у новій редакції, яка передбачає необхідність одержання ліцензії лише для здійснення посередницької діяльності у працевлаштуванні на роботу за кордоном. У разі провадження зазначеної діяльності без ліцензії до суб'єктів господарювання застосовуються санкції у вигляді штрафів у розмірах, встановлених законом. Зазначені кошти спрямовуються до Державного бюджету України.

Актуальність належного законодавчого регулювання питання діяльності приватних агенцій зайнятості полягає у тому, що в Україні, як і в інших країнах з ринковою економікою, набуває поширення використання «запозиченої праці». Суть її полягає в тому, що приватні агенції зайнятості укладають угоди з працівниками і «передають» їх підприємствам для виконання необхідних робіт. Застосовуються такі форми працевлаштування: «підбір тимчасового персоналу» - надання тимчасового та сезонного персоналу на короткий термін, при цьому кадрове агентство саме добирає працівників, укладає з ними договори та повністю несе за них відповідальність; ”лізинг персоналу” - надання працівників, що перебувають у штаті кадрового приватного агентства, клієнту на тривалий термін (від 3 місяців до кількох років); «атстаффінг» - компанія виводить частину своїх робітників за межі штату і передає їх кадровому приватному агентству. Агентство формально виконує функції роботодавця, але фактично працівники продовжують працювати на колишній компанії. Такі трудові відносини не вкладаються у традиційну модель трудового найму. Працівники позбавляються гарантій зайнятості, отримують низьку заробітну плату, не мають гарантій соціально захисту тощо.

МОП, опікуючись питаннями захисту працівників, у 1997 р. ухвалила нову Конвенцію № 181 та Рекомендацію № 188 «Про приватні агенції зайнятості». На відміну від попередньої Конвенції № 96 «Про платні бюро з найму», яка мала на меті заборонити приватні агенції зайнятості, Конвенція № 181 визнає їх діяльність, але вимагає певного їх обмеження та державного контролю.

В Україні декілька років точаться дискусії між профспілками, урядом та роботодавцями з приводу ратифікації Конвенції МОП № 181. Вимога щодо ратифікації цієї Конвенції була включена до Генеральної угоди на 2004--2005 рр., але виконана не була. Профспілкова сторона виступає за ратифікацію, але представники урядової сторони вважають таке рішення передчасним. Окрім цього, профспілки висувають вимогу запровадження обов'язкового ліцензування діяльності з працевлаштування приватних агентств зайнятості та індивідуальних підприємців (Лобченко О. Персонал в оренду, або чи стане робоче місце товаром? // Профспілкові вісті. -- 2006. -- ЗО червня).

Натомість посередницька діяльність з працевлаштування за кордоном належить до видів діяльності, що підлягають ліцензуванню. Це встановлено у п. 56 ст. 9 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" від 1 червня 2000 р. № 1775-ІІІ (зі змінами).

Наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва. Міністерства праці та соціальної політики № 155/534 від 19 грудня 2001 р. затверджено Ліцензійні умови провадження господарської діяльності з посередництва у працевлаштуванні на роботу за кордоном. Слід зауважити, що згідно з цим наказом втратила чинність попередня Інструкція про умови і правила провадження підприємницької діяльності (ліцензійні умови) з посередництва у працевлаштуванні на роботу за кордоном та контроль за їх дотриманням затверджена наказом Ліцензійної палати України, Державного центру зайнятості від 22 лютого 1999 р. № 19/15.

Ліцензійні умови від 21 грудня 2001 р. є більш сучасним і досконалим актом, розроблені відповідно до Законів України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності", "Про зайнятість населення", "Про зовнішньоекономічну діяльність" і встановлюють перелік організаційних та інших спеціальних вимог, обов'язкових для виконання при провадженні господарської діяльності з посередництва у працевлаштуванні на роботу за кордоном. Посередником вважається суб'єкт господарювання, який в установленому законодавством порядку отримави ліцензію на посередництво у працевлаштуванні на роботу за кордоном, а посередництво у працевлаштуванні на роботу за кордоном розглядається як надання суб'єктами господарювання по слуг з пошуку роботи відповідно до заявок роботодавців щодо незайнятих робочих місць (вакантних посад) та надання інформаційно-консультативних послуг щодо можливостей працевлаштування, умов та розмірів оплати праці, найменування та місцезнаходження роботодавців. Особа, яка з метою працевлаштування за кордоном звернулася до посередника, вважається "клієнтом".

Посередництво у працевлаштуванні на роботу за кордоном як вид господарської діяльності повинно бути зазначено в установчих документах суб'єкта господарювання (для юридичної особи). Органом ліцензування цього виду господарської діяльності є Міністерство праці та соціальної політики України, яке видає, переоформлює та анулює ліцензії, видає копії та дублікати ліцензій, веде ліцензійні справи та ліцензійні реєстри. Термін дії
ліцензії становить три роки. Посередник не може передавати ліцензію або її копію іншій юридичній або фізичній особі для провадження посередництва у працевлаштуванні на роботу за кордоном.

Посередник зобов'язаний: провадити посередництво у працевлаштуванні на роботу за кордоном за умови наявності в нього ліцензії, укладення зовнішньоекономічного договору та дотримання цих Ліцензійних умов, законодавства та міжнародних договорів України; зареєструватись у місцевому центрі зайнятості за своїм місцезнаходженням як платник страхових внесків до Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття згідно з п. 2 ст. 35 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття"; заповнювати реєстраційні картки громадян України за типовою формою № 1-ЕМ та подавати місцевим органам державної служби зайнятості статистичну звітність за формою № 1-ТМ у порядку, встановленому наказом Міністерства
статистики України від 31 січня 1996 р. № 28 "Про затвердження форм державної статистичної звітності про зовнішню трудову міграцію для Міністерства праці України"; вести журнал єдиного обліку клієнтів, яким надано послуги з посередництва у працевлаштуванні за кордоном, цей журнал повинен бути прошнурований, пронумерований та завірений печаткою посередника. При провадженні посередництва у працевлаштуванні на роботу за кордоном посередник повинен мати службове приміщення (офіс) та документ, що підтверджує право власності суб'єкта господарської діяльності або оренди ним приміщення для провадження діяльності з посередництва у працевлаштуванні за кордоном. У службовому приміщенні посередника, де проводиться прийом, на доступному для клієнта місці мають
бути нормативно-правові акти та документи про право на проведення такої посередницької діяльності.

Посередники організовують надання послуг з посередництва у працевлаштуванні на роботу за кордоном на підставі договорів (контрактів), які укладаються в письмовій формі. Національний посередник повинен укласти зовнішньоекономічний договір (контракт) з іноземним суб'єктом господарювання (роботодавцем чи посередником) про посередництво у працевлаштуванні за кордоном. При цьому слід мати на увазі, що сам по собі зовнішньоекономічний договір (контракт) про посередництво у працевлаштуванні на роботу за кордоном не дає права суб'єкту господарювання надавати послуги з посередництва у працевлаштуванні на роботу за кордоном без наявності в нього відповідної ліцензії. Такий договір повинен відповідати вимогам законодавства України, зокрема вимогам Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність". З укладенням зовнішньоекономічного договору посередник повинен отримати від свого іноземного партнера: копію дозволу на працевлаштування громадян України, виданого роботодавцю уповноваженим органом країни працевлаштування, якщо зовнішньоекономічний договір укладено з роботодавцем (крім випадків посередництва у працевлаштуванні моряків на судна іноземних власників); копію дозволу (ліцензії) на провадження посередницької діяльності у працевлаштуванні громадян України, виданого уповноваженим органом країни працевлаштування посереднику, якщо зовнішньоекономічний договір укладено з посередником; копію документа (витяг із торговельного, банківського або судового реєстру), що підтверджує факт реєстрації іноземного суб'єкта господарської діяльності у країні місцезнаходження, якщо зовнішньоекономічний договір передбачає тільки посередництво у працевлаштуванні моряків на судна іноземних власників. Зазначені документи повинні бути засвідчені згідно із законодавством країни їх видачі та легалізовані в консульській установі України (можуть бути також засвідчені в посольстві відповідної держави в Україні та легалізовані в МЗС, якщо міжнародними договорами, в яких бере участь Україна, не передбачено інше); засвідчений іноземним роботодавцем проект трудового договору.

Проект трудового договору повинен відповідати законодавству держави працевлаштування та міжнародним договорам України і містити основні реквізити роботодавця, професійні вимоги до працівника, відомості про характер роботи, умови праці, її оплати та проживання на території країни працевлаштування, соціального захисту (зокрема страхування), термін дії договору, умови його поновлення та розірвання, порядок покриття транс-портних витрат тощо.

Документи, складені іноземною мовою, повинні бути перекладені українською мовою та нотаріально засвідчені згідно з Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженою наказом Міністерства юстиції України 14 червня 1994р. за №18/5.

Посередник під час надання клієнту послуг з посередництва у працевлаштуванні на роботу за кордоном зобов'язаний у письмовій формі укладати з ним договір, який повинен містити таку інформацію: дату, місце укладення договору; найменування посередника, номер та дату видачі ліцензії на посередництво у працевлаштуванні на роботу за кордоном, місцезнаходження посередника; відомості про клієнта; визначення предмета договору: надання послуг з пошуку роботи за кордоном; місце підписання трудового договору з роботодавцем; права, обов'язки та відповідальність сторін; умови змін, розірвання та анулювання договору; порядок вирішення спірних питань; визначення форс-мажорних обставин та дії сторін у разі їх настання; перелік додаткових послуг, що можуть бути надані посередником за плату; термін дії договору; реквізити сторін договору. Цей договір укладається у двох примірниках: один видається клієнту, а другий залишається у посередника.

Ліцензійні умови регламентують також інформаційно-рекламну діяльність посередника. Посередник повинен указувати в рекламі своє повне найменування, адресу, зазначену в ліцензії, номери телефонів, серію, номер і дату видачі ліцензії та орган ліцензування -- Мінпраці. Рекламні оголошення посередника в засобах масової інформації повинні відповідати вимогам Закону України "Про рекламу". Посередник несе відповідальність за недобросовісну рекламу, включаючи інформацію про неіснуючі робочі місця.

Під час провадження посередництва у працевлаштуванні на роботу за кордоном посередник зобов'язаний виконувати такі спеціальні вимоги: до укладення договору з клієнтом надавати йому інформацію у письмовій формі (засвідчену цим посередником) про характер майбутньої роботи, загальні умови праці та проживання у країні працевлаштування; зберігати конфіденційність інформації, пов'язаної з наданням послуг із посередництва у працевлаштуванні за кордоном; надавати громадянам достовірну інформацію щодо характеру роботи, умов праці та проживання на території країни працевлаштування; не дискримінувати клієнтів за віком, статтю, походженням, за релігійними та політичними переконаннями, національністю, місцем проживання та іншими ознаками; не стягувати будь-які види попередніх оплат за послуги з посередництва у працевлаштуванні на роботу за кордоном до остаточного укладення клієнтом трудового договору з іноземним роботодавцем; не продавати клієнтам адреси іноземних роботодавців, посередницьких фірм, державних органів зайнятості інших країн, оприлюднені в засобах масової інформації (зокрема, у мережі Інтернет); не пропонувати посередництво у працевлаштуванні громадян на роботу за кордоном за видами діяльності, які заборонені або заняття якими тягне за собою відповідальність згідно з чинним законодавством України чи міжнародними нормами.

В Україні послугами посередницьких структур з працевлаштування за кордоном щороку користуються лише 1--2 % загальної чисельності українських мігрантів, які працюють за кордоном. На 24 лютого 2007 р. в Україні зареєстровано 515 суб'єктів господарської діяльності, які мають ліцензію Міністерства праці та соціальної політики України на посередництво в працевлаштуванні за кордоном. Чисельність українських громадян, які користуються послугами цих структур, зростає: у 2000 р. -- 19,9 тис., 2001 -- 36 тис., 2002 -- 40 тис., 2003 -- 38 тис., 2004 -- 45 тис., 2005 -- об тис., у 2006 -- 61,4 тис. осіб.

Упродовж 2006 р. було проведено 221 перевірку ліцензіатів, за результатами якої Міністерством праці та соціальної політики України анульовано 43 ліцензії, визнано недійсними 32 ліцензії, видано 80 розпоряджень суб'єктам господарювання щодо усунення порушень в установлений термін (Контроль за діяльністю структур -- посередників у працевлаштуванні за кордоном // Праця і зарплата. -- 2007. -- № 9. -- Березень).

Розділ III: Особливості працевлаштування окремих категорій населення

3.1 Правове регулювання працевлаштування неповнолітніх в Україні

Відповідно до ст. 187 Кодексу законів про працю (далі - КЗпП), неповнолітні, тобто особи, що не досягли вісімнадцяти років, у трудових правовідносинах прирівнюються у правах до повнолітніх, а в галузі охорони праці, робочого часу, відпусток та деяких інших умов праці користуються пільгами, встановленими законодавством України.

Не допускається прийняття на роботу осіб молодше шістнадцяти років. Однак, за згодою одного з батьків або особи, яка його замінює, можуть, як виняток, прийматись на роботу особи, які досягли п'ятнадцяти років. Також, для підготовки молоді до продуктивної праці допускається прийняття на роботу учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх спеціальних навчальних закладів у вільний від навчання час по досягненні ними чотирнадцятирічного віку за згодою одного з батьків або особи, що його замінює (ст. 188 КЗпП) для виконання легкої роботи, що не завдає шкоди здоров'ю і не порушує процесу навчання.

На кожному підприємстві, в установі чи організації має вестися спеціальний облік працівників, які не досягли вісімнадцяти років, із зазначенням дати їх народження (ст. 189 КЗпП). Згідно зі ст. 190 КЗпП України, забороняється застосування праці осіб молодше вісімнадцяти років на важких роботах і на роботах зі шкідливими або небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах.

Законодавством також передбачена заборона залучати осіб, молодших вісімнадцяти років, до підіймання і переміщення вантажів, маса яких перевищує встановлені для цієї категорії громадян граничні норми. Перелік важких робіт і робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, а також граничні норми підіймання і переміщення вантажів особами молодше вісімнадцяти років затверджуються Міністерством охорони здоров'я України за погодженням з Державним комітетом України по нагляду за охороною праці. Забороняється також залучати працівників молодше вісімнадцяти років до нічних, надурочних робіт і робіт у вихідні дні (ст. 192 КЗпП).

Згідно із Законом України «Про зайнятість населення», безробітними визнаються громадяни, яким на момент звернення до служби зайнятості виповнилось 16 років. Підлітки віком 14-15 років можуть звертатися до служби зайнятості, але статус безробітного до досягнення ними 16-річного віку вони не отримують, за винятком тих, які працювали і були вивільнені у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці, реорганізацією, перепрофілюванням і ліквідацією підприємства, установи та організації або скороченням чисельності (штату).

Випускникам загальноосвітніх шкіл, які вперше шукають роботу і не мають професії, в разі їх звернення до державної служби зайнятості у першу чергу пропонується пройти професійну підготовку за спеціальностями, які користуються попитом на ринку праці. Але такі спеціальності для кожного регіону різні.

Відповідно до статті 5 Закону України «Про зайнятість населення», питання працевлаштування дітей-сиріт, які залишилися без піклування батьків, та осіб, яким виповнилося 15 років і які за згодою одного з батьків приймаються на роботу на спеціалізовані робочі місця, вирішується шляхом забезпечення державою додаткових гарантій. З цією метою місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад за поданням центрів зайнятості встановлюють квоту для бронювання на підприємствах, в установах та організаціях, незалежно від форм власності, з чисельністю понад 20 чоловік, до 5 процентів загальної кількості робочих місць за робітничими професіями. На 2007 рік для такої категорії дітей заброньовано 1 720 робочих місць.

Бронювання робочих місць ведеться адресно, тобто - для кожного з дітей-сиріт, які закінчили навчання в 2007 році, за місцем їхнього проживання відповідно до фаху, статі. Для сиріт, які не мають власного житла, бронювання здійснювалося на підприємствах, що мають можливість забезпечити їх житлом, як мінімум, у гуртожитку.

3.2 Забезпечення зайнятості інвалідів

Реалізація прав людини в сфері праці та її соціального захисту є ознакою будь-якого демократичного суспільства, країни з соціально орієнтованою економікою. Особливого значення набуває ця тема з огляду на приєднання України до міжнародних правових норм, особливо в сфері захисту людей з обмеженими можливостями здоров'я. Реінтеграція та інтеграція цієї категорії громадян в суспільне життя багато в чому залежить від вирішення проблеми соціально-професійної реабілітації інвалідів, їх працевлаштування та зайнятості. Ці питання є вкрай важливими й актуальними в системі соціального захисту інвалідів, особливо через зростання чисельності інвалідів в нашій країні за останні роки та необхідності підвищення їх конкурентоспроможності на ринку праці. На шляху вирішення цих проблем в Україні зроблені конкретні кроки як науковцями, так і законодавчими та практичними діями з боку Президента України, Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України. Між тим, гострота питання не знята, бо існує багато проблем законодавчого, методологічного і методичного характеру, які зумовлюють необхідність більш досконалого вивчення шляхів підвищення ефективності соціально-професійної реабілітації та працевлаштування інвалідів.

В Україні рівень зайнятості інвалідів протягом 2001-2005 рр. коливався від 14,5% дорослих інвалідів у 2001 р. та 2004 р. до 16,0% у 2003 р. У 2005 р. трудовою діяльністю було зайнято лише 346,7 тис. осіб, або 14,6% дорослих інвалідів.

Питаннями зайнятості та працевлаштування інвалідів переважно займаються органи соціального захисту населення, Державна служба зайнятості України, центри професійної реабілітації інвалідів. Зокрема, через Державну службу зайнятості у 2005 р. було працевлаштовано 4309 інвалідів, що становило 41,8% інвалідів, які перебували на її обліку. Порівняно з попередніми роками показник працевлаштування інвалідів через Державну службу зайнятості знизився (у 2001 р. він становив 48,4%, у 2002 р. - 54,6%, у 2003 р. - 46,2%, у 2004 р. - 43,5%).

Аналіз досліджуваних процесів свідчить про відсутність цілісності системи професійної реабілітації і працевлаштування та дозволяє визначити наступні причини низького рівня зайнятості інвалідів в Україні: недостатня кількість спеціалізованих реабілітаційних центрів; неконкурентоздатний рівень освіти інвалідів; недостатній рівень підтримки інвалідів-випускників; недостатня кількість спеціалізованих робочих місць для інвалідів; недосконалість механізму заохочення роботодавців; недостатній моніторинг та вивчення попиту на ринку праці; менталітет інваліда (очикування допомоги з боку держави); низький рівень громадянської свідомості у сучасному соціумі.

Варто зазначити, що Державна служба зайнятості разом з органами праці і соціального захисту населення, регіональними відділеннями Фонду соціального захисту інвалідів, центрами реабілітації інвалідів в останні два роки намагається докласти максимум зусиль щодо підвищення рівня працевлаштування осіб з обмеженими можливостями. Цьому сприяє внесення змін до деяких законодавчих актів стосовно соціальної захищеності інвалідів, що безпосереднього вплинули на практику застосування адміністративно-господарських санкцій за невиконання 4% нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів, які встановлено ст. 20 Закону № 875 «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні».

Зараз, зі зміною редакції статті 18 цього Закону забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, у тому числі з умовою виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій або Державної служби зайнятості. Це означає, що тепер підприємства зобов'язали самостійно шукати та працевлаштовувати інвалідів. Зазначені зміни позбавили підприємства можливості уникнути сплати штрафу на підставі того, що органи влади не направляли інвалідів для працевлаштування, адже тепер у Законі ця норма відсутня.

У зв'язку з набранням чинності Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо реалізації інвалідами права на трудову зайнятість» від 23.02.2006 р. №3483-IV, починаючи з 18 березня 2006 року центри зайнятості, у разі відсутності підходящої роботи, за особистою заявою інвалідів, які були зареєстровані у центрі зайнятості як такі, що шукають роботу до 18.03.06 р., а також тим, які зареєструвалися та реєструються у центри зайнятості як такі, що шукають роботу, після 18 березня 2006 року надається статус безробітного з восьмого дня після реєстрації як таких, що шукають роботу без призначення допомоги по безробіттю та інших видів матеріального забезпечення на випадок безробіття.

Оскільки, згідно зі статтею 7 Закону України «Про зайнятості населення» працевлаштування інвалідів здійснюється відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації і знань, з урахуванням його побажань, статус безробітного надається інваліду, зареєстрованого як шукаючого роботу, незалежно від кількості відмов від пропозиції роботи, а також у разі його відмови від проходження професійної підготовки.

Крім того, у ст. 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» зазначені такі зміни: «Рішення про визнання інваліда безробітним і взяття його на облік для працевлаштування приймається центром зайнятості за місцем проживання інваліда на підстав поданих ним рекомендацій МСЕК та інших передбачених законодавством документів».

Відповідно до законодавства інвалідам забезпечується право працювати на підприємствах, в установках і організаціях на робочих місцях із звичайними умовами праці або на спеціально створеному робочому місці, а також займатися індивідуальною трудовою діяльністю. При цьому, обов'язково враховуються індивідуальні функціональні можливості особи шляхом пристосування основного і додаткового устаткування, обладнання, рекомендації медико-соціальної експертної комісії (МСЕК) та професійні навички і знання інваліда.

З метою забезпечення реалізації професійних здібностей інвалідів, організація роботи центрів зайнятості потребує удосконалення щодо сприяння у працевлаштуванні особам з обмеженими фізичними можливостями. Центри зайнятості зобов`язані проводити таку роботу:

ведення обліку інвалідів, які звернулися за допомогою у працевлаштуванні до центру зайнятості;

формування бази даних вільних спеціалізованих робочих місць, на які можуть бути працевлаштовані інваліди;

актуалізацію загальної бази вакансій для сприяння у працевлаштуванні інвалідів (у т.ч. з надомною працею) та з урахуванням побажань роботодавця щодо прийому на роботу осіб з обмеженими фізичними можливостями;

здійснення підбору та пошуку підходящої роботи, сприяння у працевлаштуванні з урахуванням рекомендацій МСЕК та індивідуальних програм професійної реабілітації як у звичайних виробничих умовах, так і у спеціально створених умовах праці;

надання консультації інвалідам з питань працевлаштування, умов оплати праці, професійної підготовки, перепідготовки, підвищення кваліфікації;

направлення на професійне навчання інвалідів, визнаних безробітними, за рахунок коштів Фонду соціального захисту інвалідів з урахуванням забезпечення конкурентоспроможності інваліда на ринку праці і його трудового влаштування;

організацію співпраці з місцевими органами соціального захисту населення, регіональними відділеннями Фонду соціального захисту інвалідів щодо обміну інформацією про інвалідів, які бажають працевлаштуватися, та відомостями про спеціально створені робочі місця для інвалідів, а також місця з наданням дотацій за рахунок коштів Фонду соціального захисту інвалідів.

Працівники центрів зайнятості на практиці зштовхуються з низкою недоліків у діючої системі соціально-професійної реабілітації інвалідів та ухилом від виконання встановленого законодавством нормативу. Роботодавці подають звіти про зайнятість і працевлаштування інвалідів відділенням Фонду соціального захисту інвалідів, в яких вони зареєстровані щороку до 1 березня за формою, затвердженою Мінпраці за погодженням з Держкомстатом. Інформацію про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) для працевлаштування інвалідів роботодавці подають центру зайнятості за місцем їх реєстрації як платників страхових внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття.

Відмічено «нестиковку» центрів зайнятості з відділеннями Фонду соціального захисту інвалідів, адже підприємства звітують перед Фондом, Фонд отримує кошти, а інвалідів для працевлаштування направляють центри зайнятості. У період подачі звітів до Фонду роботодавці приймають на роботу інвалідів, а потім звільняють, або формально працевлаштовують інваліда на 0,25 ставки, а за нього працює інша особа, відшкодовуючи інваліду компенсацію у розмірі 50 гривень та інше.

Для досягнення цілей, які поставлені в нашому законодавстві і які визначаються міжнародними стандартами, потребує системного методологічного підходу до створення системи соціально-професійної реабілітації інвалідів. В діючому процесі виявлено порушення окремих принципів системності, зокрема, безперервності у професійному навчанні та професійній підготовці, реабілітаційному процесу властива міжвідомча розрізненість та інше. Тому виникає потреба у створенні міжвідомчої координаційної ради з питань соціально-професійної реабілітації інвалідів під патронатом Міністерства праці і соціальної політики України. Необхідна розробка ефективних методів економічного стимулювання підприємств щодо використання трудового потенціалу працездатних інвалідів на виробництві.

3.3 особливості працевлаштування жінок в Україні

Одним з важливих напрямів державної політики незалежної України є забезпечення сприятливих умов для поліпшення становища жінок, підвищення їх ролі у суспільстві, створення рівних прав з чоловіками для участі у різних сферах суспільно-економічної, громадсько-політичної та іншої діяльності. В основі цього аспекту державної політики щодо жінок лежать такі міжнародні до-кументи (до них приєдналася й Україна): Загальна декларація прав людини (1948 p.), Конвенція про дискримінацію у сфері праці і зайнятості (1958 p.), Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (1979 p.), Конвенція про примусову чи обов'язкову працю (1981 p.), Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.) тощо. У наведених та інших міжнародних документах закріплені загальні принципи рівноправності жінки й чоловіка.

Розбудовуючи демократичну правову державу, Україна на конституційному рівні проголосила названі принципи (див. ч. З ст. 24 Конституції України) і розробляє на їх основі відповідне законодавство, яке гарантує і має забезпечувати рівні права і можливості жінкам та чоловікам від-повідно до основних прав та свобод людини. Зокрема, і у таких питаннях як працевлаштування, прийняття на роботу, оплата праці, режим робочого часу ічасу відпочинку, звільнення тощо.

Слід зазначити, що закріплюючи рівність чоловіка і жінки в названих вище галузях трудових правовідносин, українське законодавство про працю разом з тим певною мірою враховує особливості жіночого організму і встановлює спеціальні норми, спрямовані на підвищення охорони праці жінок. Певною мірою, але, на жаль, не належним чином (тоді як жіночий організм має фізіо-логічні особливості). На думку В.Толкунової, про це не можна забувати при працевлаштуванні жі-нок на підприємства зі шкідливими чинниками виробництва. Вплив останніх може поставити під загрозу не лише здоров'я жінки, а й материнство, здатність її відтворювати здорове покоління. Функція материнства необхідна для відтворення населення, вона є життєвою передумовою для існування та розвитку суспільства. Для виконання даної функції жінка має бути на певний строк повністю, а у подальшому частково звільнена від виконання інших трудових функцій.

Можна назвати низку факторів (суб'єктивного й об'єктивного характеру), які так чи інакше обмежують права жінки у сфері праці й зайнятості, допускають можливість дискримінації щодо останніх. Наприклад, живучим залишається стереотип, що склався здавна та приписує жінці, перш за все, піклування про родину (дітей, чоловіка); оманливою є і поширена теорія гармонійного по-єднання виробничої праці з материнством, оскільки за нею, на думку В.Прокопенка, приховується експлуатація жінок. Як це не дивно, жінка і сьогодні зазнає експлуатації з боку люблячих її чоловіків, суспільства (життя, здоров'я та існування яких великою мірою залежить від життя і здо-ров'я жінки), а також з боку дітей, що інколи не бажають утримувати себе самостійно[2, 383]; кри-за економіки і особливості українського ринку праці (він тільки формується) ставлять жінок у не-рівне становище ще при прийнятті на роботу; з цих же причин жінкам, котрі втратили роботу, важко знову її знайти. Особливо гострою ця проблема є для дівчат, що вперше шукають роботу, та для жінок передпенсійного віку; жінки України мають значно менший доступ до системи підвищення кваліфікації, ніж чоловіки, що знижує їх конкурентоспроможність на ринку праці. Отже, прихована трудова дискримінація жінок виявляється ще на стадії їх прийняття на роботу. Підприємці віддають перевагу чоловіку, навіть якщо жінка має таку ж освіту та професійну підготовку. При цьому вони виходять з того, що участь жінок у роботі не буде безперервною і такою активною, як чоловіків. Тому що цьому, перш за все, заважають родинні обов'язки жінок.
Перелік фактів, що свідчать про ті чи інші форми дискримінації жінки, зокрема у сфері праці й зайнятості, звичайно, не вичерпується зазначеними вище. Отже, перед державою постало нагальне питання, як, виходячи з вимог відповідних міжнародних документів (частину їх названо вище), Конституції України і тих обов'язків, які містяться у Декларації про загальні засади держа-вної політики України стосовно сім'ї та жінок (прийнятій постановою Верховної Ради від 5 берез-ня 1999 р.), вирішити принципові проблеми, пов'язані з ліквідацією всіх форм дискримінації жінок. При цьому, щоб практично забезпечити рівноправність з урахуванням особливостей жіно-чого організму, держава повинна домогтися втілення у життя вже чинних законів (природно, за необхідності вносячи потрібні зміни й доповнення), якими передбачено спеціальні правила охоро-ни праці жінок, пільги і додаткові гарантії їх трудових прав. Останні мають діяти з самого початку трудової діяльності жінок -- при працевлаштуванні та прийнятті на роботу.

Як відомо, Закон від 1 березня 1991 р. «Про зайнятість населення» у ст. 5 передбачає дода-ткові гарантії зайнятості для жінок, які мають дітей до 6 років, що полягають у бронюванні робо-чих місць для цієї категорії жінок. Існують й інші нормативно-правові акти (серед яких основним, звичайно, є КЗпП України), що регулюють особливості працевлаштування та прийняття на роботу жінок.

Так, згідно зі ст. 174 КЗпП та ст. 10 Закону «Про охорону праці» (в ред. від 21 листопада 2002 р.) забороняється застосування праці жінок на важких роботах і роботах зі шкідливими або небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах (крім деяких з них нефізичних або робіт із санітарного та побутового обслуговування). Перелік важких робіт та робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці жінок, затверджений на-казом Міністерства охорони здоров'я України від 29 грудня 1993 р. № 256.

Автор даної публікації поділяє думку Н.Шептуліної про те, що законодавство про заборону застосування праці жінок на важких роботах та роботах із шкідливими умовами праці спрямоване на запобігання впливу несприятливих виробничих факторів на здоров'я жінок та їх потомства. Хоча, досліджуючи це питання, В.Кокіна дійшла висновку: нині у більшості галузей та виробництв відсутні обмеження і заборони для використання праці жінок.

Стаття 174 КЗпП України, крім заборони застосування праці жінок на важких роботах і ро-ботах зі шкідливими або небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах, містить норму також про заборону залучення жінок до підіймання і переміщення речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми. Граничні норми підіймання і переміщення жінками важких речей затверджені наказом Міністерства охорони здоров'я від 10 грудня 1993 р. № 241.

Частина 1 ст. 184 КЗпП забороняє відмовляти жінкам у прийнятті на роботу з мотивів, пов'язаних з вагітністю або наявністю дітей віком до трьох років, а одиноким матерям -- за наявнос-ті дитини до чотирнадцяти років або дитини-інваліда. Відмова у прийнятті на роботу таких жінок може бути не лише прямою, а й завуальованою -- під «приводом» відсутності вакансій.
Згідно зі ст. 21 КЗпП держава забезпечує рівність трудових прав усіх громадян незалежно від походження, від соціального і майнового стану, расової і національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин.

Власник або уповноважений ним орган при прийнятті на роботу повинні керуватися ви-ключно діловими підходами. У ч. 2 ст. 184 КЗпП закріплено: при відмові у прийнятті на роботу категоріям жінок, зазначених у ч. 1 даної статті, власник або уповноважений ним орган зобов'язані повідомляти їм причини відмови у письмовій формі. Крім того, відмову в прийнятті на роботу може бути оскаржено у судовому порядку. Причому згідно з п. З ч. 2 ст. 232 КЗпП право на оскарження у суді необгрунтованої відмови у прийнятті на роботу надано ширшому колу жінок, ніж це передбачено у ст. 184 КЗпП. Стаття 232 КЗпП дає право на оскарження у суді необгрунтованої відмови у прийнятті на роботу всім жінкам, які мають дитину-інваліда, а не лише одиноким матерям, котрі мають таку ж дитину.

На думку О.Абрамової, забороняючи необгрунтовану відмову в прийнятті на роботу, зако-нодавство встановлює обов'язок власника або уповноваженого ним органу, який відмовляє будь-кому в укладенні трудового договору, пояснити причину відмови. Причина відмови та її мотиви повинні відповідати вимогам законодавства і принципам добору кадрів за діловими ознаками.

Відповідно до ст. 9 Закону від 2 жовтня 1992 р. «Про інформацію» всі громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань та функцій.
Деякі науковці, зокрема О.Цепін, розглядають право на інформацію про умови праці як одну з правомочностей права на здорові і безпечні умови праці. Законодавець в імперативному порядку встановив для власника обов'язок роз'яснити майбутній працівниці її права й обов'язки.
Як зазначає В.Толкунова, влаштовуючись на роботу, жінка не завжди знає, наскільки шкідливі або важкі для її організму умови конкретної роботи. Тому, підкреслює вчена, закон допомагає жінці уникнути важких і шкідливих для неї умов прац. Забезпечуючи всім працівникам безпечні і здорові умови праці, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний приділяти особливу увагу жінкам: виконувати вимоги законодавства, враховуючи специфіку їх праці.

Жінки часто виконують роботу в умовах з підвищеним для свого здоров'я і життя ризиком. Тому в законодавстві, вважаю, при укладенні трудового договору з жінками, які поєднують роботу з материнством, слід закріпити: власник зобов'язаний поінформувати їх при влаштуванні на роботу саме про умови, пов'язані з ризиком для здоров'я і життя, під розписку.

Так, В.Прокопенко дотримувався думки, що при обранні трудової діяльності робота жінки повинна бути гідною, добре оплачуваною, а не будь-якою, що дає якусь оплату та пільговий стаж. Пільги та переваги, передбачені законодавством про працю, підірвали конкурентну здатність жі-ночої робочої сили на ринку праці. Утримувати працівників, які мають багато пільг, власнику або уповноваженому ним органу невигідно, а змусити підприємців брати жінок на роботу в сучасних умовах практично неможливо. На думку Л.Чубар, ми не повинні забувати, що є біологічні фактори (пов'язані з вагітністю, годуванням грудної дитини тощо), що знову ж погіршує шанси жінки на ринку праці. У такому разі, якщо держава зацікавлена у появі нових поколінь, її завдання -- створити стимули для роботодавців приймати на роботу вагітних жінок, жінок з малими дітьми. Формально законодавство проголосило рівність, але практично приймається велика кількість актів, які залишають можливості для дискримінації при прийнятті на роботу.

У деяких зарубіжних країнах законодавство передбачає вжиття заходів, спрямованих на знищення фактів дискримінації жінок, зокрема при працевлаштуванні. Цікавим з цього питання є положення законодавства В'єтнаму про те, що підприємець зобов'язаний віддати перевагу жінкам, які відповідають критеріям професійного добору на вакантне робоче місце, якщо на останнє пре-тендують як жінки, так і чоловіки. У цій державі встановлені податкові пільги для підприємств, які наймають велику кількість жінок.

Сьогодні жінки складають більше половини населення України, і наша держава повинна зробити все можливе для поліпшення їх становища у суспільстві. З цією метою необхідно розробити більш гнучку і оптимальну систему правового захисту жінок при працевлаштуванні та прийнятті на роботу, підвищити конкурентоспроможність жіночої робочої сили. Першочерговим завданням українського законодавця повинно стати створення умов, за яких жіноча праця на підприємствах, в установах і організаціях була б економічно вигідною і жінці, і роботодавцеві.

Висновки

Проблеми працевлаштування сьогодні в Україні є одними з найбільш актуальних. Правове забезпечення залучення громадян України у сферу трудової діяльності здійснюється відповідною системою норм, до яких належать Закон України «Про зайнятість населення» від 1 березня 1991 року з наступними змінами і доповненнями, Кодекс законів про працю, Положення про державну службу зайнятості від 24 червня 1991 року, Постанова Кабінету Міністрів від 1 листопада 1999 року №2028 «Про затвердження порядку оформлення іноземцям та особам без громадянства дозволу на працевлаштування в Україні», Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» від 2 березня 2000 року і ін.

На основі аналізу наукової літератури та законодавства з питань працевлаштування, поняття працевлаштування можна визначити як діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, громадських організацій, суб'єктів підприємницької діяльності та інших посередницьких органів, яка спрямована на підшукування роботи особам, що її шукають, а також діяльність останніх по самостійному підшукуванню собі місця роботи.

У забезпеченні зайнятості населення беруть участь державні органи двох видів: загальні й спеціальні. Загальне керівництво працевлаштуванням і його організація покладені на Міністерство праці та соціальної політики України і його органи на місцях. Спеціальним органом працевлаштування виступає державна служба зайнятості, діяльність якої здійснюється під керівництвом Міністерства праці та соціальної політики України, місцевих державних організацій і органів місцевого самоврядування. До державної служби зайнятості за сприянням у працевлаштуванні мають право звертатися всі незайняті громадяни, які бажають працювати, а також зайняті громадяни, які бажають змінити місце роботи, працевлаштуватися за сумісництвом або у вільний від навчання час. Послуги служби зайнятості для громадян безкоштовні. Реєстрація і облік громадян, які звертаються за сприянням у працевлаштуванні, здійснюється державною службою зайнятості за місцем постійного проживання за умови пред'явлення паспорта і трудової книжки, у разі потреби - військового квитка, документа про освіту, а іноземних громадян і осіб без громадянства, які постійно проживають в Україні, - тільки за наявності постійної прописки. Право громадян України, іноземців та осіб без громадянства на працевлаштування і вибір місця роботи закріплюється в Законі України «Про зайнятість населення». В цьому ж законі визначені державні гарантії щодо працевлаштування населення.