Основні сучасні концепції права

2) Вказівки інтуїтивного права відповідають індивідуальним обставинам конкретного людського життя, у той час як вказівки позитивного права тримаються в деяких межах, завдяки визначеній структурі поглядів, звичаїв або рішень, які ігнорують індивідуальні особливості.

3) Інтуїтивне право розвивається поступово й симетрично, вільно варіюючись і адаптуючись до умов, що змінюються, у той час як позитивне право відстає від існуючих тепер духовних та економічних умов, завдяки фіксації його положень нормативними фактами, що є фактами минулого часу.

За теорією Петражицького, право виконує дві суспільні функції, а саме: дистрибутивну функцію та організаційну функцію. Дистрибутивна функція полягає в розподілі предметів, що мають економічну цінність, головним чином, за допомогою концепції власності.

Організаційна функція полягає в доданні деяким особам права видавати накази й доданні іншим обов'язку підкорятися цим наказам.

У психологічної теорії права є ряд істотних недоліків: занадто розширені межі права, і в його сфері виявляються всілякі відносини, включаючи спорт, ігри тощо; не розроблений і не зазначений науковий критерій, для визначення позитивних та негативних якостей інтуїтивного права; не враховується те, що право - не тільки суб'єктивне явище.

Предметом теорії держави і права, в цьому випадку, є людська психіка, психологія і її таємниці [12, с. 143].

1.5 Теорія юридичного позитивізму

Дана теорія являє собою теоретичну концепцію, що ґрунтується на визнанні лише позитивного (офіційного) права, вираженого у вигляді юридичних норм. А все інше, що називається правом, у тому числі природне право, є ні чим іншим, як моральною оцінкою діючого права. Не маючи офіційного вираження й владного забезпечення, воно являє собою лише систему наукових поглядів, а отже не має загальнообов'язкової сили.

Ухиляючись від оцінки існуючої дійсності, юридичний позитивізм замикається на констатації існування права, у відриві від тих суспільних відносин, які служать його основою. Звідси й заперечення ним можливості пізнання сутності права. Головне для нього - це опис правових явищ, вивчення зовнішнього способу їхнього існування. Тому право у розглянутій теорії зводиться винятково до сукупності юридичних норм або "агрегату правил, встановлених політичним керівником, або сувереном", "Усяке право є команда, наказ" (Остін).

Загальнообов'язкова ж воля, що лежить в основі права, взагалі не є предметом її аналізу. При чому, норми права, з погляду юридичного позитивізму, є продуктом державної сваволі, а не неминучим наслідком соціально-економічного та політичного стану суспільства. Більше того, ці норми самі породжують певні суспільні відносини. У такий спосіб юридичний позитивізм, по-перше, ототожнює право цими нормами, а по-друге, надає йому певного характеру. "Право в об'єктивному змісті, - є а) нормою, б) визначальними відносинами людини до людини" [5, с. 139].

До основних ідей і положень "юридичного позитивізму" відносяться трактування права як витвору влади, владна примусовість як, в кінцевому рахунку, єдина відмінна риса права, формально-логічний і юридико-догматичний метод аналізу права, відрив і "очищення" права від суспільних відносин, а юриспруденції - від "метафізичних" положень про природу, причини, цінності, сутність права тощо.

Подібні уявлення в XIX ст. розвивали Д. Остін, Ш. Амос та ін. в Англії; Б. Віндшайд, К. Гербер, К. Бергом, П. Лабанд, А. Цительман та ін. у Німеччині; Кабанту й ін. у Франції; Е. Васьковський, А.Х.Гольмстен, Л.Д.Гримм, С.В.Пахман, Г.Ф.Шершеневич та ін. в Росії.

В XX ст. цей підхід представлений такими напрямками "юридичного" неопозитивізму, як "реформована загальним мовознавством юриспруденція" В.Д. Каткова, "чисте вчення про право" Г. Кельзена, "концепція права" Г.Харта й т.ін.

Так, Ш. Амос стверджував, що право є наказ верховної політичної влади держави, з метою контролю дій осіб у даному співтоваристві.

Г.Ф. Шершеневич дотримувався аналогічних поглядів. Право, за його оцінкою, - це "добуток держави", а державна влада характеризується ним як "той початковий факт", з якого виходять, чіпляючись один за одного норми права.

Своїм наказом державна влада породжує право - таке кредо даного типу право розуміння. З цього погляду, усе, що наказує влада є право. Відмінність права від сваволі тим самим у принципі втрачає об'єктивний та змістовний зміст й має для прихильників такого підходу лише суб'єктивний і формальний характер: явна сваволя, санкціонована певним суб'єктом (органом держави) у певній формі (у формі того або іншого акту - закону, указу, рескрипту, постанови, циркуляра й т.ін.), визнається правом.

У легістсько-позитивістському трактуванні, за наказом державної влади визнаються магічні можливості. Виходить, що подібним наказом вирішується завдання не тільки суб'єктивного характеру (формулювання норм законодавства) але і об'єктивного плану (формулювання, створення самого права), а також власне наукового профілю (виявлення специфіки права, його відмінності від інших соціальних форм тощо).

Юридичне праворозуміння визнає теоретико-пізнавальне й практичне значення лінгвістичного, текстологічного (герменевтичного), структуалістичного, логіко-аналітичного, юридико-догматичного напрямків, прийомів і засобів досліджень проблем права й закону. Але в рамках юридичного підходу до права, мова йде не про зведення права до закону й теорій права до вчення про закон і догму позитивного права, а про використання всієї сукупності гносеологічних прийомів, засобів і можливостей, у процесі всебічного пізнання права, для одержання достовірного й правдивого знання про право й закон.

Юридичний позитивізм у будь-якому своєму варіанті так чи інакше демонструє свою легістську суть.

Розділ 2. Основні сучасні концепції права

В основі сучасного, лібертарно-юридичного підходу, лежить розуміння права як методу регуляції суспільних відносин. Основою такого регулювання є рівність всіх суб'єктів права, тобто правова рівність.

Правова рівність - це формальна рівність вільних людей. Можна сказати, що основою правової рівності різних людей є свобода індивідів у соціальних відносинах. Тому говорити про рівності відносно невільних людей (рабів) не можна.

У реальності люди, тобто суб'єкти права фактично володіють різними майновими правами, соціальним статусом, індивідуальними знаннями та навичками, а, отже, і різними можливостями в житті. Формально-правова рівність означає рівну можливість для всіх вільних людей отримати право на конкретний об'єкт, конкретне благо, тобто рівну правоздатність. Зрозуміло, що в силу розходжень між людьми і їх фактичними можливостями, в умовах формальної рівності й рівної правоздатності, їхні реальні права будуть нерівними. Таке розходження в отриманих правах (або обов'язках) у різних індивідів є необхідним наслідком дотримання принципу формальної рівності, - основою (і критерієм) правової рівності різних людей є свобода індивідів у соціальних відносинах, визнана й затверджена у формі їхньої правоздатності й правосуб'єктності. Таким чином, в рамках юридичного право розуміння, формальна рівність вільних індивідів є необхідною умовою існування права й правової держави [5, с. 163].

Можна сказати, що люди вільні, в міру своєї рівності, й рівні, в міру своєї свободи. Свобода людини (як фізична, так і свобода її волі) і рівність прав членів суспільства невіддільні й взаємно припускають один одного.

Право перетворює фактичні розходження між людьми в порядок рівностей і нерівностей, погоджених за єдиними нормами. Інші концепції розуміння права, що, як заперечують правову рівність, так і заперечують свободу на користь примусової рівності, є, по суті, обґрунтуванням сваволі.

Рівні права вільних членів суспільства охоплюють всі сфери життя людини, включаючи й економічні (базові для її фізичного існування), а власність є основою цих відносин, таким чином, право на власність є основою для свободи і права.

Крім того, право містить у собі таку найважливішу категорію як справедливість, тобто право за визначенням справедливе. Справедливість - це саме внутрішня властивість права, а не позаправова категорія (релігійна, моральна, моральна, соціальна, у яких вона активно використовується).

Справедливість у праві означає наявність у відносинах між людьми правового початку й виражає його правильність і необхідність. Можна сказати, що діяти по справедливості значить поводитися відповідно до загальних і рівних вимог права, які обов'язкові для всіх членів суспільства, включаючи й носіїв державної влади, що встановлюють конкретну правову норму. Заперечення правового й загального характеру справедливості веде до того, що під справедливістю починають розуміти неправовий початок (вимогу під гаслом справедливості, привілеїв, або зрівнялівки; задоволення політичних, економічних, соціальних або релігійних інтересів) [12, с. 149].

Право виникає з необхідності управління соціальними процесами та їхнього упорядкування, в умовах ї розвитку та удосконалювання. Виникнення права обумовлено матеріальними причинами (коли юридична форма закріплює вже сформовані відносини в суспільстві, наприклад, в економіці), ідеологічними (коли держава закріплює ще повністю не сформовані відносини, свідомо й активно сприяючи їхньому затвердженню в суспільному життя), історичними (коли безпосередньою основою виникнення права може служити юридична практика), моральними (коли правові норми запозичуються з релігійних текстів) або міжнародними (коли норми міжнародних правових норм інкорпоруються в національне законодавство).

Необхідно відмітити, що норми права реалізуються через діяльність людей, і тому в юридичній теорії прийнято говорити про дві сторони права -об'єктивну і суб'єктивної, взаємодія яких втілює в життя принципи права.

Об'єктивне право - це власне правові норми, викладені в законодавстві або інших правових засобах, які не залежать від волі будь-якого суб'єкта права (наприклад, законодавців). Суб'єктивне право - це сукупність прав, наявних в суб'єкта права, тобто передбачена об'єктивним правом міра можливої поведінки учасника правовідносин [9, с. 276].

Суб'єкт права (фізична чи юридична особа) може відмовитися від свого права або скористатися ним, у тій мірі, у якій така його дія не обмежує права інших суб'єктів, тобто у рамках загальнормативного, об'єктивного права.

Залежно від того, які причини переважали в правоутворюючому процесі конкретної системи права, одна зі сторін права займає вирішальне місце серед джерел права. У деяких державах прецедентне право (наприклад, судова практика) відіграє вирішальну роль і згодом одержує статут законодавчої норми, тобто суб'єктивне право передує об'єктивному, в інших випадках, на основі державного законодавства, виникають нові правовідносини, які згодом закріплюються в юридичній практиці.

Потрібно мати на увазі, що зміст суб'єктивного права становлять, насамперед, права й свободи особи, закріплені в законодавстві. Таким чином, говорячи про основні ознаки права, можна сказати, що право є мірою свободи й поведінки людини, - вона вільна робити те, що не шкодить іншому.

Праву властива системність і нормативність, тобто право є впорядкованою й внутрішньо погодженою системою норм.

Норма - це правила поведінки членів суспільства, які визначають їхні права і обов'язки, вони стійкі й типові для конкретних умов. Норми права завжди формально визначені, тобто містять точні вказівки, які дії правомірні, а які ні, і закріплені правовими засобами (законами, нормативними актами, договорами).

Право завжди забезпечене державою, воно гарантує загальнобов'язковість правових норм. Право є реально діючою силою регулювання соціальних відносин. Право, що не діє реально і не виконується на практиці, не існує. Право виражається через закон (або інші правові засоби), що повинен відповідати природі, ідеям, цінностям права.

Таким чином, можна визначити право як систему загальнообов'язкових правил поведінки, які встановлюються й охороняються державою, виражають загальні та індивідуальні інтереси населення країни й виступають державним регулятором суспільних відносин. Це визначення позитивного права, тобто права визнання, що одержав офіційну форму, - закону. Можна також сказати, що це операціональне визначення права, формулююче умови застосування права.

Однак, вихідним є визначення, що містить абстрактну, світоглядну характеристику, наприклад, право - це нормативна форма вираження свободи, за допомогою принципу формальної рівності людей в суспільних відносинах [9, с. 280]. Обидва ці визначення є різними сторонами загального, синтезованого поняття права, що включає розходження та взаємозв'язок права і закону. Наприклад, право - це історично мінлива, об'єктивно обумовлена справедлива загальна міра свободи й рівності, що одержує, за допомогою офіційного вираження, загальнообов'язкову силу.

Дані визначення виходять із розуміння єдиної природи права, що виступає у формі ідей, уявлень індивідів про право, у формі юридичних норм, що виходять від держави, у формі дій, правовідносин, у яких реалізуються ідеї і норми права. Такий єдиний підхід дозволяє виявити суть права як реальну силу суспільства, регулюючі відносини його суб'єктів.

У праві знаходять вираження інтереси різних людей і їхніх груп, які змінюються, залежно від характеру економічного розвитку суспільства, рівня культури, соціальної структури, традицій.

У різні періоди історії, в умовах різних типів державного устрою, під правом розумілися різні форми суспільних відносин, однак можна сказати, що за всіх часів право було й буде основним регулятором суспільних відносин. Головною стійкою внутрішньою основою права, що відображає його сутність, є вольовий характер права, оскільки свобода є свідомою цілеспрямованістю, активністю людини, що проявляє себе в діях, спрямованих на те, щоб виразити свої інтереси в правовій формі.

Уже в Новий час, видатний голландський юрист Гуго Гроцій відзначав, що право має своїм джерелом вільну волю [9, с. 279].

У сучасній юридичній теорії підтримується думка про те, що визнання вольового характеру права дозволяє найбільш точно відобразити механізм його дії, зв'язок з прагненнями людей, соціальною структурою, виробничими відносинами.

Варто враховувати й те, що вольова природа права багатобічна. З однієї сторони, певні соціальні групи, верстви, класи суспільства, об'єднані єдиними цілями й спільними інтересами, привносять у право свою волю. Ще Томас Гоббс стверджував, що право є продуктом волі тих, хто мав верховну владу над іншими [9, с. 280].

Розуміння права як волі панівного класу характерне й для марксизму. Дійсно, окремі правові засоби закріплювали й закріплюють майнові або інші інтереси різних класів, груп суспільства, корпорацій, підприємств, фірм, банків і т.ін. Однак класовий компонент права є вираженням загально-соціального початку права, тобто базового, визначального, оскільки й походження, і основне призначення права як найважливішого регулятивного соціального інституту (поряд з релігією, етикою), його убудованість в існування людської цивілізації дозволяє говорити про те, що в праві концентрується індивідуальна воля всіх членів суспільства. Тому можна говорити про загальну свободу соціуму як основу сутності права.

Дійсно, реальну силу праву надає саме відповідність погодженим інтересам, загальній волі індивідів (суб'єктів права). Якщо ж вимоги норм права не виражають загальної волі, то ніякими механізмами, у т.ч. й примусом держави, неможливо забезпечити їхнє повне виконання.

Таким чином, можна сказати, що сутність права - це обумовлена матеріальними й соціально-культурними умовами життя суспільства, характером соціальних груп та індивідів загальна воля, як результат узгодження їхніх інтересів, визнана державою, і виступає загально-соціальним регулятором поведінки, мірою свободи й відповідальності суб'єктів права.

Звідси можна вивести поняття соціальної сутності права як здатності служити метою і засобами для задоволення соціально справедливих потреб та інтересів як індивідів, так і суспільства в цілому. Воно характеризує ті явища об'єктивної дійсності, які здатні задовольняти потреби суб'єкта соціуму, корисні й необхідні для його існування та розвитку.

Призначення права в соціальному змісті полягає в тому, що воно забезпечує потребу суспільства в упорядкуванні дії його суб'єктів і в підпорядкуванні їхньої поведінки єдиним нормам, заснованим на принципах формальної рівності прав, свободи і справедливості.

Соціальне призначення права складається з потреб суспільного розвитку. Відповідно до них, створюються закони, спрямовані на закріплення певних відносин, їхнє регулювання й охорону. Причому те або інше призначення права виступає тим чіткіше, чим гостріше відчувається необхідність у закріпленні регулювання або охорони суспільних відносин.

Соціальна роль держави характеризується в юридичній науці терміном функції права. Функція права охоплює одночасно як призначення права, так і напрямки впливу, що випливають із нього, права на суспільні відносини. Такий вплив можливий або у формі упорядкування суспільних відносин, за допомогою системи правових засобів (юридичних норм, правових відносин і приписань), тобто правового регулювання, або за допомогою ідеологічного, психологічного впливу на свідомість і дії людей, тобто власне правового впливу.

Функціонування права в реальному житті ґрунтується на загальнообов'язкових для всіх його суб'єктів вихідних нормативно-юридичних положеннях, які визначають зміст правового регулювання, і виступають мірою їхньої поведінки, тобто принципах права. Вплив права на суспільні відносини у формі правового регулювання або впливу базується на принципах права, які відіграють роль перехідної ланки від суспільних відносин до системи правового регулювання.

Залежно від функціонального призначення й об'єкта застосування, принципи права поділяються на дві основні групи: соціально-правові і спеціально-правові [6, с. 121].

Соціально-правові принципи відображають систему цінностей, властивих суспільству, забезпечують домінування загальнолюдських цінностей, по відношенню до інтересів класів або націй, визнання прав і свобод особи вищою цінністю суспільства, забезпечують єдність загальних і специфічних інтересів учасників правовідносин.

Спеціально-правові принципи, у свою чергу, поділяються, в залежності від сфери дії, на загально-правові, міжгалузеві, галузеві й внутрішньогалузеві.

Загально-правові принципи властиві всім галузям права й відображають природу права в цілому, виступають у якості одного із джерел права. До них відносяться: принцип гуманізму - верховенство у функціонуванні системи права прав і свобод людини; принцип рівності громадян перед законом - всі люди мають рівні права, незалежно від раси, національності, релігії, статі, посади; принцип демократизму - у праві відображається загальна воля всіх членів суспільства, через інститути народовладдя; принцип законності - здійснення державної діяльності, відповідно до вимог права; принцип справедливості - чітке дотримання відповідності міри юридичної відповідальності допущеному правопорушенню.

Міжгалузеві принципи характерні для декількох галузей права, до них відносяться такі принципи як: здійснення правосуддя тільки судом, гласність судового розгляду, незалежність суддів, можливість ведення судочинства національною мовою.

Галузеві принципи властиві одній галузі права і визначають її специфіку, наприклад, принцип забезпечення свободи праці й зайнятості властивий трудовому праву, принцип стабільності права на землю належить земельному праву.

Внутрішньогалузеві принципи - це принципи конкретних інститутів права і їхня дія обмежена предметом регулювання.

Функція права виражає найбільш істотні його риси і спрямована на вирішення найважливіших завдань права.

У реальному житті, функції права тісно взаємозалежні, оскільки кожна з них діє в рамках єдиної системи функцій права, а сфери громадського життя, на які вони впливають, також взаємозалежні, оскільки є частинами цілісної системи - суспільства. Тому, поділ функцій права, до деякої міри умовний (особливо це стосується соціальних функцій права), вони взаємодоповнюють один одного. Проте, можна виділити головні, характерні риси, виражені у конкретній функції права, і на цій основі, систему функцій права можна представити у вигляді двох основних груп: власне юридичних і загально-соціальних, у яких можна виділити основні й неосновні функції.

Основні функції права - регулятивна й охоронна - саме й характеризують право як самостійне соціальне явище. А регулятивна функція займає в праві визначальне місце, оскільки регулювання суспільних відносин це основна функція права.

Найбільш характерними шляхами здійснення регулятивної функції права є визначення правосуб'єктності громадян, закріплення й зміна їх правового статусу, визначення компетенції державних органів, установлення правового статусу юридичних осіб, визначення юридичних фактів, які спрямовані на зміну правовідносин, встановлення конкретного правового зв'язку між суб'єктами права, визначення типу правого регулювання.

У рамках регулятивної функції права, виділяють дві підфункції: статичну й динамічну [6, с. 122].

Статична функція права полягає в тому, що воно закріплює у своїх інститутах, у правових актах, у чітко врегульованій формі ті суспільні відносини, які є основою стійкого, стабільного існування суспільства й виражають загальну волю його членів. Вирішальне значення в проведенні статичної функції належить інститутам власності, що закріплює економічні основи суспільного устрою, а також інституту політичних прав і обов'язків громадян, виборчому, авторському і винахідницькому праву.

Динамічна функція виражається у впливі права на суспільні відносини, шляхом оформлення їхнього руху, тобто динаміки. Вона відображає процес розвитку суспільства, його економічної бази, соціально-правові, етичні уявлення. Вона втілена, зокрема, в інститутах цивільного, адміністративного, трудового права.

Важливо мати на увазі що динамізм і статика права - це дві сторони одного процесу - постійної еволюції суспільства, у ході якої виникають нові реальності в матеріальному й духовному житті людей, змінюються способи виробництва і характер виробничих відносин, з'являються нові ідеології, змінюються норми моралі й моральності. Всі ці нововведення знаходять своє вираження в правових приписаннях, з часом стають звичною основою життя й надалі самі перетерплюють зміни.

Інша основна функція права - охоронна - також тісно пов'язана з регулятивною. Необхідність в охороні суспільних відносин буде існувати доти, поки існує суспільство. Можна сказати, що охоронна функція права -це напрямок правового впливу, націлений на охорону найбільш важливих економічних, політичних, державних, особистих відносин, а також викорінювання відносин, далеких даному суспільству, причому це вторинний результат дії права, що виступає як засіб охорони тих відносин, які мають потребу в охороні [9, с. 283].

Основне призначення охоронної функції полягає в запобіганні порушень норм права.

До неосновних функцій права можна віднести компенсаційну, відбудовну й обмежувальну. До основних соціальних функцій - економічну, політичну й ідеологічну, а до неосновних - екологічну, інформаційному й соціальну у вузькому змісті цього слова.

Обмежувальна функція права стикається з охоронною. Оскільки призначення права полягає в тому, щоб регулювати суспільні відносини, тобто пропонувати варіанти поведінки відповідним інтересам індивідів, соціальних груп, усього суспільства, щоб дії одних суб'єктів права не порушували прав інших, щоб припинити уседозволеність і сваволю, право встановлює певні обмеження для учасників суспільних відносин. Такі обмеження формулюються в заборонних і зобов'язуючих нормах, наприклад, у Конституції, деякі статті обмежують права й свободи громадян, реалізація яких веде до обмеження прав і свобод інших громадян і суспільства в цілому (наприклад, пропагандистські дії, що збуджують расову, релігійну, соціальну ненависть і ворожнечу).

Компенсаційна функція права дуже тісно пов'язана з відбудовною. Вони розрізняються у формах, методах і правових наслідках їхньої реалізації.

Нерідкісні випадки, коли, за допомогою правових засобів, відновлюється колишнє правове положення суб'єкта права, він знову стає власником тих прав, яких він був позбавлений (наприклад, особа відновлюється на роботі, реабілітується його ім'я, вертається втрачене майно або права на нього), - це відбудовна функція. У випадку компенсації за заподіяний матеріальний або моральний збиток, діє компенсаційна функція (відшкодування збитків). Іноді дія цих функцій збігається, наприклад, при незаконному звільненні, постраждала особа одночасно відновлюється на колишньому місці роботи й одночасно одержує компенсацію за вимушений прогул.

Реалізація відбудовної функції часто здійснюється у формі скасування прийнятого правового акту або юридично значимої дії. В цивільному законодавстві, у якому представлені норми, що виконують і компенсаційну, і відбудовну функції, нерідкісне відновлення положення, що існувало до порушення права, не пов'язується з відшкодуванням збитків. Ці функції права проявляються в кримінальному, трудовому законодавстві та Конституції.

Одна з найважливіших соціальних функцій - економічна здійснюється як шляхом регулювання дій учасників економічних відносин (наприклад, у формі договорів, у яких сторони визначають свої права й обов'язки і факт настання правових наслідків), так і шляхом погрози застосування санкцій (наприклад, за порушення умов договорів, або за навмисні злочини в сфері економіки -розкрадання, шахрайство, вимагання, знищення майна, підробку грошей або цінних паперів тощо).

Економічна функція виражається у різноманітних інститутах: фінансовому, адміністративному, кримінальному, трудовому й інших [11, с. 141].

Екологічна функція тісно пов'язана з економічною, її об'єктами є земля, надра, ґрунт, вода, повітря, флора й фауна, навколоземний простір. Поява цієї функції права пов'язана не з тим, що економічна функція виявилася не в змозі вирішити завдання екологічного захисту суспільства, а з тим, що екологічна сфера стала в сучасних умовах дуже важливою й перетворилася в одну із проблем існування людства. У права своя ніша в її вирішенні, - юридичний вплив на діяльність людини, з метою захисту її середовища перебування, причому значення такого захисту буде постійно зростати.

Ідеологічна функція відображає здатність права втілювати в життя ідеологію індивідів і з об'єднань, впливати на їхній думки та почуття.

Одним із завдань виховної функції права є виховання правової свідомості громадян, усвідомлення необхідності дотримання норм права. Виходячи із цього, ідеологічну функцію називають також виховною.

Елементом ідеологічної функції є інформаційна функція права. Законодавець виражає в правових приписаннях певну інформацію: про державний устрій, про структуру органів влади й управління, про права й обов'язки громадян і посадових осіб, взагалі про правила поведінки в суспільстві. Ця інформація доводиться до громадян через закони, починаючи з Основного закону й інших правових актів.

У цей час, у системі функцій права, в якості окремої, виділяється функція регулювання соціальних відносин і забезпечення соціальних прав, тобто соціальної функції у вузькому розумінні цього слова, яка охоплює такі сфери як: пенсійні та сімейні відносини, медичне і побутове обслуговування, систему соціальних пільг, дозвілля, а також науки, освіти і культури. Захист соціальних прав громадян забезпечує Конституція та галузеве законодавство.

Одна із основних функцій права - регулювання суспільних відносин, яке здійснюється як за допомогою методів примусу, так і переконанням.

Наприклад, методом таких функцій як ідеологічна й інформаційна є, безумовно, переконання, але і в охоронній функції присутні обидва методи. Тобто, можна сказати, що право впливає на суспільні відносини тим або іншим способом, залежно від конкретних обставин.

Примус і переконання в праві перебувають у балансі один з одним. Коли відбувається злочин, до злочинця застосовується примус, так само як у випадку встановлення заборони, накладення санкції або відповідальності має місце примус, у формі обмеження яких-небудь прав чи свобод. Однак, сам факт покарання або іншого примусу впливає на деяких осіб, спонукуючи їх відмовитися від вчинення правопорушення. Таким чином, обидва ці методи, кожний по-своєму, позитивно або негативно, виконують завдання закріплення й охорони прав особистості, сприяння зміцненню правопорядку.

Висновок

Отже, право - це інститут, що розвивається, оскільки розвивається саме суспільство, а в наш час у суспільстві відбуваються великі зміни. Напрямок його розвитку в недавньому минулому визначалося протиріччям між капіталізмом і соціалізмом, і відповідно, між правом і його фактичним запереченням.

Існують 2 основні типів розуміння права - юридичний (лат. "jus" - право) і легістський (лат. "lex" - закон). Згідно з легістським типом, правом є сукупність законодавчо закріплених норм, тобто владних приписів держави. Відповідно до юридичного типу праворозуміння, правом є складне соціальне явище (особливий соціальний регулятор), що має власну об'єктивну природу (сутність), яка не залежить від волі чи свавілля законовстановлюючої (державної) влади. Таким чином, юридичний тип праворозуміння базується на розмежуванні права і закону, легістський - на ототожненні. В цьому і полягає їх принципова відмінність.

Існуючі типи праворозуміння охоплюють різноманітні концепції права, які за спільною спрямованістю в обґрунтуванні сутності права об'єднуються у відповідні правові школи. Здебільшого будь-який варіант тлумачення права, спираючись на розмежування права і закону, сприймається як природно-правова концепція, тобто як одна із концепцій природної школи права. Це не вірно, хоча саме її представники вперше використали поняття "природне право" (незалежне від держави) і протиставили його позитивному праву (встановленому державою).

Окрім теорій природної школи права, юридичний тип праворозуміння охоплює правові концепції історичної, психологічної та соціологічної шкіл права, кожна з яких також визначає право як явище надпозитивне (наддержавне), але тлумачить його зі своїх власних позицій.

Результатом об'єднання цінних досягнень наведених шкіл права стало утворення широкого (багатоаспектного) типу праворозуміння, що є основою інтегративної юриспруденції загалом та інтегративної (синтетичної) школи права зокрема.

Розглядаючи право як багатоаспектне явище та досліджуючи його як у позитивному (державному), так і в надпозитивному (наддержавному) вимірах, теорія права і держави тим самим відображає найпрогресивніший тип праворозуміння. Таке відображення має важливе значення для всього правознавства, оскільки теорія права і держави є ідейною та методологічною платформою всієї системи юридичних наук.

Зміст сучасних концепцій природної школи права зумовлений історією розвитку природно-правових ідей. Формування природно-правових ідей - логічно послідовний процес, у якому кожний наступний період пов'язаний з попереднім поділом права на природне і позитивне, тобто чітким розмежуванням права і закону. Вчення про право як явище надпозитивне, незалежне від держави зародилося ще в античні часи і було вихідною ланкою філософсько-правових течій різних історичних епох.

Виразом природного права є невід'ємні, невідчужувані права людини. На них повинні спиратися норми позитивного права, що дає змогу правам людини визначати права влади (держави), а не навпаки. Але тільки проголошення цих прав є недостатнім для повноцінного життя суспільства. Невідчужувані права людини повинні дійсно реалізовуватися. Забезпечення реалізації прав людини прихильники природно-правових поглядів покладали і покладають на державу, доводячи, що вона є тим соціально-політичним інститутом, який, передусім, покликаний охороняти природне право.

Неопозитивістські школи права - нормативістська і аналітична - утворились на основі юридичного позитивізму. Останній є напрямком юридичної науки, що об'єднує класичні позитивістські концепції права. В ХХ ст. він став ідейним джерелом юридичного неопозитивізму, напрямку юридичної науки, що об'єднує сучасні позитивістські концепції права, які й утворюють неопозитивістські школи права.

Представники класичних позитивістських концепцій права (Д. Остін, К. Бергбом, А. Еспінас, С. Пахман, Г. Шершеневич, В. Катков та ін.) намагалися довести виключність формально-догматичного і етатичного (державно-інструментального) методів дослідження права. Основне твердження класичних позитивістських концепцій права - єдиним джерелом права є державна влада - означає, що тільки держава визначає зміст норм права та використовує їх як інструмент (передусім як примусовий засіб) для досягнення своїх цілей і можливості свого функціонування. Тобто вивчення і аналіз права неможливі поза категорією "держава".

Сучасні позитивістські концепції права, які утворюють неопозитивістські школи права - нормативістську (засновник Г. Кельзен) і аналітичну (засновник Г.Харт), у своїх концептуальних положеннях спираються на вихідні ідеї юридичного позитивізму, а отже, вбирають у себе всі його негативні риси. Водночас їм притаманні досягнення потрібні сучасній юридичній науці і практиці. Представники юридичного неопозитивізму підкреслили сильні сторони позитивістських концепцій права, заперечувати наявність яких було б несправедливо, а ігнорувати - нерозумно. Абсолютизація формально визначеного права небезпечна для суспільства, але при повній відмові від нього нормальне функціонування останнього є сумнівним. Жодна крайність не є раціональною.

Нормативно-аналітичне, формально-логічне дослідження права дійсно потрібне. Чіткі поняття про належну поведінку та засоби захисту її носіїв, що втілюють норми позитивного права, є тією формальною основою, яка допомагає людині почувати себе впевнено і безпечно. Надійність є цінністю права, як і його справедливість.

Позитивістські і неопозитивістські концепції права потенційно містять у собі можливість неправа, оскільки заперечують справедливість права як його первинну цінність. Для них офіційна примусовість правових норм - вища цінність. Така ієрархія цінностей призводить до того, що не людина визнається первинним носієм прав, а держава "обдаровує" її природними правами (які може і відібрати). Погодитися з цим неможливо. Призначення держави полягає не в створенні природних прав людини (інакше б вони від нього залежали і не були невід'ємними), а у їх констатації і захисті.

Соціологічні методи вивчення права відкривають справжні перспективи (порівняно з формально-догматичною методологією юридичного позитивізму) для з'ясування сутності і соціального призначення права та ефективності його дії в суспільстві. Соціологічний підхід до праворозуміння базується на тому, що право існує в нерозривному зв'язку з суспільними відносинами, які і є об'єктом правового регулювання, а тому правові норми необхідно аналізувати спільно з усіма соціальними умовами, що склалися і в яких діє певна правова система. Такий підхід покладено в основу соціологічної школи права, яка сформувалась у ХХ ст.

Концепції соціологічної школи права об'єднуються в напрямок правового функціоналізму. Таке об'єднання зумовлене спільним переконанням прихильників наведених концепцій у тому, що юридична наука повинна перенести центр ваги своїх досліджень з юридично-закріплених норм на соціально-правову дійсність, тобто на функціонування права в суспільстві.

Сьогодні соціологічні дослідження в юриспруденції мають важливе значення. По-перше, вони орієнтовані на вивчення суспільних відносин, що потребують правового регулювання; дають змогу виявити тенденції розвитку таких відносин та підготувати відповідну нормативну базу для їх регулювання; по-друге, спрямовані на вивчення механізму реалізації правових приписів; дають змогу віднайти дефекти такого механізму та пов'язані з ними прогалини в законодавстві.

На сучасному етапі суспільного розвитку гостро відчувається необхідність застосування психології в будь-якій галузі знань. Ця необхідність відчутна і при вирішенні конкретних юридичних завдань, оскільки психологія і юриспруденція досліджують одні й ті ж явища - закони свідомого життя людини.

Можливість здійснення правового регулювання залежить не тільки від характеру нормативних приписів, а й від можливостей і бажання людей будувати відповідно до них свої вчинки і взаємовідносини. Отже, ефективність правового регулювання залежить від того, наскільки враховуються психологічні чинники, що впливають на розуміння людьми правових норм, засвоєння їх змісту, формування до них позитивного ставлення і готовність співвідносити з ними власну поведінку. Якщо норми права не торкаються свідомості людини, залишають її байдужою, тоді самі вони втрачають усякий сенс, адже регулятивність становить їх основне призначення.

Висвітлення змісту психологічної школи права є важливим не лише тому, що дана школа вплинула на формування юридичної психології, а передусім з тієї причини, що її представники вперше визначили психологічний підхід до розуміння права і звернули увагу на необхідність дослідження психологічного механізму його дії, що дає можливість віднайти шляхи підвищення ефективності правового регулювання.

Сучасне праворозуміння - це широке праворозуміння. Його утвердження в юридичній науці є завданням інтегративної школи права. Саме вона об'єднує цінні досягнення різноманітних правових концепцій і відповідає потребам сучасного розвитку юриспруденції.

Формування широкого чи багатоаспектного розуміння права є результатом вивчення положень основних правових шкіл. Погляди їх представників свідчать про те, якою складною є природа права. Погоджуючись з одними правовими концепціями та відхиляючи інші, потрібно в кожній школі віднайти ті раціональні ідеї, які дають змогу підійти до розуміння права з позицій інтеграції.

Кожний із підходів до розуміння сутності права, істинність якого доводить окрема правова школа, спрямований на дослідження однієї із багатьох властивостей права, на вивчення однієї або групи споріднених ознак (якостей), що характеризують право як соціальний феномен. Тому їх зміст обмежений, хоча, без сумніву, корисний.

Тільки в межах інтеграції правових поглядів можливе окреслення шляхів пізнання права в повному обсязі. Окремо взята правова теорія неспроможна дослідити сутність права цілісно, дати всебічну характеристику права. Прагнення осмислити право як цілісне суспільне явище і обумовлює необхідність інтегративного підходу до праворозуміння.

Юридична наука потребує синтезуючого вирішення проблеми праворозуміння, яке б спиралося на досягнення різних правових шкіл. Вчені-правознавці повинні зосередити увагу на осягненні суті ідеї єдності різноманіття, за допомогою якої стає можливим вивчення цілісності будь-яких правових явищ. Вивченню боротьби протилежностей у праві було віддано десятки років і результати виявилися сумними. Прикладом є антидемократична юридична практика минулого нашої країни, яка ще раз підтверджує загальновідомий постулат: праворозуміння - ідейна основа юридичної практики.

Протиставлення різних концепцій права є свідченням наукової неповноцінності, адже призводить до затьмарювання певною правовою теорією усіх інших. Сьогодні потрібно спрямовувати зусилля не на культивування (що завжди є обмеженим і, як правило, небезпечним) окремої правової ідеї, а на пошук гармонії між численними (і по-своєму цінними) правовими поглядами.

Інтегративне розуміння права є наслідком теоретичного пізнання та практичного освоєння соціально-правової дійсності, яке базується на комплексному використанні досягнень природної, історичної, психологічної, соціологічної, нормативістської і аналітичної шкіл права, які у своїй гармонійно синтезованій єдності відображають широке, багатоаспектне бачення права: його сутності (природи), джерел, процесів формування і функціонування, цінності та призначення в житті окремої людини, суспільства, держави.

Право як явище єдине. Але сутність цього складного явища можна розкрити лише через множинність визначень, кожне з яких є його фрагментарною характеристикою. І така фрагментарність (неповнота) притаманна усім дефініціям. Тому зводити сутність права лише до певного визначення є помилкою. Уникнення такої помилки і забезпечує сучасне інтегративне праворозуміння, яке передбачає множинність визначень права, кожне з яких відображає його особливий вимір.

Поряд з інтегративним розумінням права не може існувати його інтегративного всеохоплюючого визначення, оскільки: по-перше, інтегративне розуміння права передбачає множинність окремих дефініцій права; по-друге, багатоаспектне розуміння права (яким і є інтегративне розуміння) неможливо втиснути в певні межі. До того ж спроба дати інтегративне визначення права в будь-якому разі не призведе до охоплення однією дефініцією усіх якостей права і усіх його зв'язків з іншими правовими явищами. Відобразити такі зв'язки в усій повноті, дати розгорнуту характеристику права може лише правознавство в цілому.

Різні визначення права мають власну пізнавальну і практичну цінність і в своїй сукупності дають багатовимірне уявлення про його природу. Але усвідомлення сутності права починається з того із них, яке пов'язане з такими фундаментальними категоріями як "свобода", "справедливість", "рівність". Ці категорії наповнюють життя людини сенсом. Отже, вихідне визначення права можна сформулювати таким чином: право - це справедлива і рівна міра свободи людей, яка є основою регулятивної системи їх суспільства.

Вихідне розуміння сутності права пов'язане з сутністю людини. Сутність людини наддержавна - не держава створює людину, а людина державу. Тому визначальним праворозумінням для всієї юриспруденції є наддержавне праворозуміння. Водночас визначальний характер наддержавної природи права не заперечує важливості його державного виміру.

Список використаних джерел і літератури

1. Бурдяк В.І. Становлення і розвиток соціологічних концепцій права: Навч. посіб. / Чернів. нац. ун-т ім. Ю.Федьковича. - Чернівці: Рута, 2004. - 430 с.

2. Диаконов В.В. Учебное пособие по теории государства и права. - М., 2004.

3. Колодій А.М., Копєйчиков В.В., Лисенков С.Л. та ін. Теорія держави і права. К., 2003. - 368 с.

4. Кравчук М. В. Теорія держави і права. Проблеми теорії держави і права: Навчальний посібник. - 3-тє вид., змін, й доп.- Тернопіль: Карт-бланш, 2002. - 228 с.

5. Ларин А.Ю. Теория государства и права. Учебник для вузов. - М, 2005.

6. Марчук В.М., Ніколаєва Л.В. Нариси теорії права. - К., 2004. - 374 с.

7. Общая теория права. Учебник для юридических вузов / Дмитриев Ю. А. и др. Ред. Пиголкин А. С., М.: Изд-во МГТУ им. Н.Э.Баумана, 2002. - 384 с.

8. Погребной И.М. Теория права: Учебное пособие. 3-е изд., испр. и доп. - Харьков: Государственное специализированное издательство "Основа", 2003. - 122 с.

9. Сырых В. М. Теория государства и права. Учебник для вузов. - М.: "Былина", 2004. - 480 с.

10. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. -- Харків: Консум, 2001. -- 664 с.

11. Теорія держави і права: Навч. посібник /А.М. Колодій та ін. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - 368 с.

12. Теорія держави і права //За ред. С.Л. Лисенкова. - К, 2005. - 448 с.

13. Теорія держави і права. Академічний курс //За ред. О.В. Зайчука, Н.М. Оніщенко. - К., 2006.

14. Четвернин В. А. Современные концепции естественного права. - М., 2003.

15. Шульженко Ф. П., Наум М. Ю. Історія вчень про державу і право. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - 220 с.

16. Анисимов А.П., Черноморец А.Е. Новые подходы к правопониманию на примере земельного права//Системы и технологии подготовки юристов в ХХI веке. Волгоград, 2003.

17. Венгеров А. Б. Происхождение права // Общая теория. Курс лекций. Под ред. В.К. Бабаева. Н. Новгород. 2003.

18. Генезис вітчизняного праворозуміння //Держава і право. Збірник наукових праць / Юридичні і політичні науки. - Вип. 6. - К., 2003. - С. 10-18.

19. Мальцев Г.В. Право как нормативно-деятельностная система //Журнал российского права. 2002. №4. - С.94.

20. Праворозуміння як наукова основа дослідження законності // Енциклопедія законодавства (матеріали до спецкурсу). - К., 2006. - С. 47-54.

21. Психологічна школа права: зміст, значення та вплив на формування юридичної психології // Держава і право. Збірник наукових праць / Юридичні і політичні науки. - Вип. 8. - К., 2005. - С. 41-48.

22. Соціологічна школа права: багатоманітність концепцій та їх роль у забезпеченні ефективності правових досліджень // Держава і право. Збірник наукових праць / Юридичні і політичні науки. - Вип. 7. - К., 2004. - С. 49-58.

23. Соціологічна школа права: багатоманітність концепцій та їх вплив на формування законодавства // Законодавство України: проблеми та перспективи розвитку (матеріали міжвузівської наукової конференції). - Вип. 2. - К., 2006. - С. 60-63.

24. Сучасне праворозуміння як наукова основа дослідження законності // Держава і право. Збірник наукових праць / Юридичні і політичні науки. - Вип. 13. - К., 2006. - С. 38-47.

25. Утвердження широкого праворозуміння як напрямок зближення сучасних правових систем // Європа, Японія, Україна: шляхи демократизації державно-правових систем (матеріали міжнародної наукової конференції). - К., 2003. - С. 340-342.

26. Філософія права - наука про сутність права // Науковий вісник Чернівецького університету. Збірник наукових праць. - Вип. 103: Правознавство. - Чернівці, 2006. - С. 17-20.

27. Філософія права: історія становлення та її роль в забезпеченні правової реформи держави // Конституційне будівництво в Україні: теорія та практика (матеріали міжнародної науково-практичної конференції). - Ужгород, 2004. - С. 208-217.

28. Філософія права та розвиток законодавства держави // Законодавство України: проблеми та перспективи розвитку (матеріали міжвузівської наукової конференції). - Вип. 1. - К., 2005. - С.39-42.

29. Чичнева Е.А. Актуальные проблемы современного права, или новое правовое мышление (взгляд философа)//Вестник МГУ. Сер. 7. 2001. № 2. С.86.

30. Широке праворозуміння як напрямок розвитку гуманітарної культури суспільства // Сучасна гуманітарна культура: науково-методологічні засади (аспірантські читання, наукові доповіді та повідомлення). - К., 2004. - С.56-5