Доказування і докази у кримінальному процесі

Якщо немає хоча б однієї із цих ознак, документ втрачає доказове значення, адже є сумніви у достовірності фактів, що в ньому містяться.

Не є джерелами доказів документи, походження яких не встановлено (анонімний лист, записник невстановленого власника).

Існує декілька класифікацій документів як джерел доказів. За характером виникнення документи поділяють на офіційні та особисті. Офіційними є ті, що надходять від підприємств, установ і організацій. Особисті - це ті, що надходять від приватних осіб.

За способом фіксації відомостей документи можуть бути: письмовими - на папері (довідки, характеристики, листи); електронні - інформацію в яких зафіксовано у вигляді електронних даних, ураховуючи обов'язкові реквізити документа.

У тих випадках, коли документи були, наприклад, знаряддям вчинення злочину, зберегли на собі сліди злочину, були об'єктом злочинних дій, є продуктом злочинної діяльності, вони являють собою речові докази.

Під час оцінки документів, зокрема завірених, звертається увага на їх походження, наявність у посадових осіб або державних органів, організацій права на видачу відповідних документів, відповідність форми і змісту документа встановленим правилам.

Встановлення достовірності документа здійснюється шляхом аналізу змісту документа і порівняння його з іншими доказами.

Таким чином, кримінально-процесуальний кодекс України визначив вичерпний перелік джерел доказів. Будь-які інші дані, не визначені ст.65 КПК України не можуть використовуватись як докази в кримінальному процесі. Крім того, певні особливості має і процес застосування фактичних даних, визначених законом. Щоб визначити, чи можна застосовувати даний доказ у процесі доказування, слід правильно його оцінити, визначити, чи відповідає він вимогам належності, допустимості та достовірності. Ускладнюють цей процес прогалини у законодавстві. Зокрема, багато неточностей в законодавстві міститься щодо застосування результатів оперативно-розшукової діяльності. Серед науковців немає згоди щодо розмежування доказів та їх джерел, адже законодавство не визначає поняття джерел доказів. Всі ці проблеми потребують негайного вирішення і закріплення на законодавчому рівні.

6. Особливості збирання, перевірки та оцінки окремих джерел доказів

Збирання доказів та їх процесуальних джерел - це врегульована КПК діяльність особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді і суду по виявленню і фіксації в процесуальних документах і додатках до них матеріальних та ідеальних слідів злочину або іншої події як доказової інформації. Способи збирання доказів у загальному вигляді не дуже конкретно і точно визначені ст. 66 КПК, в якій указано, що особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор і суд у справах, які перебувають в їх провадженні, вправі викликати в порядку, передбаченому КПК, будь-яких осіб як свідків і потерпілих для допиту або як експертів для дачі висновків; вимагати від підприємств, установ, організацій, службових осіб і громадян пред'явлення предметів і документів, які можуть встановити необхідні в справі фактичні дані; вимагати проведення ревізій, вимагання від банків відомості, які містять банківську таємницю щодо юридичних та фізичних осіб у порядку та в обсязі встановлених Законом України “Про банки та банківську таємницю”. Виконання цих вимог є обов'язковим для всіх громадян, підприємств, установ і організацій. Докази можуть бути подані підозрюваним, обвинуваченим, його захисником, обвинувачем, потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем і їх представниками, а також будь-якими громадянами, підприємствами, установами, організаціями.

Таким чином, способами збирання доказів та їх джерел є слідчі і судові дії (допити, обшуки, огляди тощо), інші процесуальні дії (зокрема, вимога осіб і органів, які ведуть процес, пред'явити предмети і документи або провести ревізію), а також подання доказів (практично - предметів і документів) з власної ініціативи учасниками процесу, іншими громадянами, підприємствами, установами, організаціями (практично-їх керівниками).

Серед способів збирання доказів та їх джерел слідчі і судові дії мають найбільшу питому вагу. Вичерпний перелік таких дій дано в КПК. Це затримання і допит підозрюваного, допит свідка, потерпілого, обвинуваченого, експерта, очна, пред'явлення для впізнання, обшук, виїмка, огляд, ексгумація трупа, освідування, відтворення обстановки й обставин події, призначення експертизи, прослуховування розмов, які ведуться по телефонах та інших переговорних пристроях. Недопустимо провадити слідчі чи судові дії, не передбачені законом, бо це означає порушення принципу законності, прав громадян. Однак слід мати на увазі, що крім цих дій, способом збирання доказів є такі передбачені КПК процесуальні дії, як витребування предметів і документів, одержання їх від учасників процесу, установ, підприємств, організацій, службових осіб і громадян, вимога про проведення ревізії, відібрання пояснень від окремих громадян або службових осіб. Слідчі дії можуть провадитися тільки після порушення кримінальної справи, інші ж процесуальні дії по збиранню доказів - і до порушення справи.

Збирання доказів та їх джерел є і має залишатися в подальшому діяльністю тільки процесуальною, врегульованою нормами КПК, і ніякою іншою. Не можна включати оперативну і непроцесуальну розшукну діяльність у систему кримінально-процесуального доказування. Звичайно, оперативно-розшукові заходи можуть допомогти виявити носіїв можливої доказової інформації, визначити конкретні способи її одержання з метою збирання доказів. При проведенні оперативно-розшукних заходів можуть застосовуватися відеозапис, кінофотозйомка, звукозапис з метою виявлення ознак злочину і осіб, які його вчинили, відомостей, які можуть бути використані як докази в кримінальній справі після їх перевірки відповідно до кримінально-процесуального законодавства. Але змішування оперативно-розшукової діяльності з процесуальною, підміна останньої такою діяльністю поставили б під загрозу нормальний процес доказування в кримінальному процесі, здійснення принципу встановлення об'єктивної істини у справі та інших демократичних принципів судочинства.

Фіксація доказової інформації - складова частина провадження слідчих і судових дій по збиранню доказів та їх джерел-докладно врегульована в КПК. Вона, як і провадження вказаних дій, є виключною компетенцією особи, що провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду. В необхідних випадках допомогу в цьому їм надають спеціалісти, перекладач і секретар судового засідання.

КПК містить вичерпний перелік способів фіксації доказів та їх джерел. Це складання протоколів слідчих дій, розпорядчих і судових засідань суду першої інстанції, засідань Пленуму Верховного Суду України, винесення постанов особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором, ухвал і постанов судом про приєднання до справи предметів і документів; застосування фото- і кінозйомки, звуко- і відеозапису, виготовлення планів, схем, зліпків і відбитків слідів. Протокол може бути написаний від руки або за допомогою машинопису. Для забезпечення його повноти може бути застосовано стенографування.

Протокол є основним, найбільш поширеним способом фіксації ходу і результатів слідчих і судових дій по збиранню та перевірці доказів. Поступаючись перед звуко- і відеозаписом, кіно- і фотозйомкою в повноті й точності фіксації, протоколи порівняно з ними мають і важливі позитивні якості: нескладність виготовлення, можливість фіксації лише даних і обставин, що мають відношення до справи, зорове сприйняття і через те більш надійне засвоєння записаного, краще забезпечення права учасників слідчих і судових дій робити зауваження і поправки до змісту і форми зафіксованого. Водночас звуко- і відеозапис, кінозйомка фіксують не тільки результати, а й перебіг слідчих і судових дій і містять більш багату інформацію.

Виготовлені під час провадження слідчої дії фотознімки, матеріали звуко- і відеозапису, кінозйомок, плани, схеми, зліпки та інші матеріали додаються до протоколу цієї дії як такі, що пояснюють його зміст. Але в дійсності ці матеріали мають більш широке і самостійне доказове значення, тому доцільно було б визнати їх самостійним джерелом доказів - кіно-, фото-, звуко-, відеодокументами, а зліпки і відбитки - похідними речовими доказами.

Перевірка доказів та їх джерел передує їх оцінці і є необхідною передумовою останньої. Основна відмінність перевірки та оцінки полягає в тому, що перша здійснюється як за допомогою практичних (слідчих і судових) дій, так і логічним шляхом, за допомогою лише розумової діяльності, друга ж є винятково розумовою діяльністю. Перевірка доказів та їх джерел рівнозначна їх дослідженню. Метою такої перевірки є визначення їх доброякісності, достовірності, повноти, законності засобів Їх одержання.

Основні способи перевірки доказів та їх джерел - аналіз кожного з них окремо, зіставлення з іншими доказами та їх джерелами, провадження повторних або нових слідчих і судових дій. Деякі процесуальні дії в основному призначені законом і використовуються на практиці саме для перевірки уже наявних у справі доказів та їх джерел. Це - насамперед відтворення обстановки й обставин події, очна ставка, а також (хоч і меншою мірою) пред'явлення для впізнання, освідування, огляд, обшук, виїмка тощо. Способами перевірки є також оперативно-розшукні заходи органів дізнання (але це - непроцесуальний спосіб), застосування тактичних прийомів проведення слідчої дії (наприклад, допиту). Важливе значення для перевірки доказів має встановлення й аналіз джерел поінформованості свідків, потерпілих, підозрюваних, обвинувачених, експертів, авторів документів.

Оцінка доказів, та їх джерел є розумовою, логічною діяльністю. Вона супроводжує кожний крок осіб і органів, які ведуть процес, по збиранню і перевірці доказів та їх джерел. Як окремий, самостійний елемент процесу доказування оцінка чітко проявляється тоді, коли необхідно прийняти (а у випадках, передбачених законом, і письмово обґрунтувати) процесуальне рішення - проміжне, етапне (наприклад, про застосування заходу процесуального примусу, визнання особи потерпілою, притягнення особи як обвинуваченої) або підсумкове для даної стадії, окремої особи або для всього провадження в справі (наприклад, про порушення або закриття кримінальної справи, віддання обвинуваченого до суду, засудження чи виправдання підсудного, умовно-дострокове звільнення засудженого). Оцінка доказів та їх джерел, таким чином, є необхідною передумовою для прийняття й обґрунтування майже будь-якого рішення у справі.

Об'єктом оцінки є як докази (фактичні дані, відомості), так і процесуальні джерела, що їх містять (показання свідків, потерпілих, висновок експерта тощо).

До змісту оцінки доказів як фактичних даних (відомостей про факти) входить встановлення їх достовірності, належності, допустимості і достатності для вирішення як окремих питань у справі, так і справи в цілому. Змістом же оцінки процесуальних джерел доказів є визначення допустимості їх використання в справі і повноти відомостей, що містяться в них.

Достовірність доказів означає, що вони правильно, адекватно відображають матеріальні і нематеріальні сліди. Належність доказів визначається їх придатністю для встановлення наявності чи відсутності обставин, які входять до предмета доказування в справі, конкретизованого кримінальним законом, а також інших обставин, які мають у даній справі характер допоміжних або супутніх по відношенню до предмета доказування.

Допустимість доказів визначається законністю джерела, умов і способів їх одержання. Докази вважаються достатніми тоді, коли в своїй сукупності дають можливість установити всі передбачені законом обставини справи на тому рівні знання про них, який необхідний для прийняття правильного рішення при провадженні в справі.

Оцінка джерела доказів з точки зору повноти відомостей, що в ньому містяться, здійснюється шляхом зіставлення цих відомостей із змістом аналогічного джерела (наприклад, показань обвинуваченого, одержаних на допитах у різний час або в результаті різних слідчих дій: допиту, очної ставки тощо) або інших джерел (наприклад, показань потерпілого й обвинуваченого).

При оцінці джерела доказів з точки зору його допустимості необхідно переконатися, чи передбачений він КПК, чи не було порушень процесуального закону при його одержанні, чи позначились або могли позначитися процесуальні порушення, якщо вони були допущені, на достовірності і повноті відомостей, які містить дане джерело. Докази та їх джерела, одержані з грубим порушенням норм КПК, що регулюють процес доказування, конституційних та інших прав громадян, а тим більше одержані в результаті злочинного порушення норм, які визначають умови й порядок збирання і перевірки доказів та їх джерел, завжди викликають сумнів у їх достовірності і недопустимі для використання в кримінальному процесі.

КПК, зокрема, забороняє домагатися показань обвинуваченого та інших осіб шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів. Здобуті таким чином показання недопустимо використовувати для обґрунтування якогось рішення в справі.

КПК містить норми, які регулюють окремі випадки недопустимості використання доказів та їх джерел у кримінальному процесі. Наприклад, не можуть бути доказами дані, повідомлені свідком і потерпілим, джерело яких невідоме; забороняється допитувати як свідків захисників та деяких інших осіб; учасники судового розгляду в судових дебатах, а суд - вироку мають право посилатися тільки на докази, досліджені в судовому засіданні. Однак загальної норми, яка б чітко регулювала питання про допустимість і недопустимість доказів та їх процесуальних джерел, у КПК не сформульовано, і це слід зробити.

Таким чином, якщо питання про належність доказів регулюється головним чином з точки зору їх змісту, придатності для встановлення обставин, які входять до предмета доказування в справі, та інших обставин, що мають значення для справи, то при вирішенні питання про допустимість доказів та їх джерел береться до уваги в основному додержання процесуальної форми їх залучення і використання в справі.

Оскільки оцінка доказів та Їх джерел є лише розумовою, логічною діяльністю, КПК не регулює її так докладно, як збирання і перевірку (останню в частині провадження слідчих і судових дій), але в ньому сформульовані загальні правила такої оцінки, які мають методологічний характер: «Суд, прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази для суду, прокурора, слідчого і особи, яка провадить дізнання, не мають наперед встановленої сили». Ці правила конкретизуються щодо показань свідків, потерпілих, підозрюваних і обвинувачених, висновку. Закон зобов'язує суд у мотивувальній частині вироку навести докази, на яких ґрунтується засудження або виправдання підсудного, і вказати мотиви, з яких він відкидає інші докази.

Практичні завдання

Завдання 1

Чи підлягають доказуванню в кримінальній справі:

- Розмір витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочину;

- розмір витрат цього ж закладу на стаціонарне лікування обвинуваченого, шкода здоров'ю якого була завдана в ході оборони від його дій або під час затримання.

Відповідь

Згідно зі статтями 29, 64, 242, 324 та 331 КПК України при розгляді кримінальної справи поряд з іншими обставинами обов'язковому з'ясуванню і вирішенню підлягають питання про відшкодування витрат на стаціонарне лікування особи, яка потерпіла від злочину, та судових витрат.

За змістом ст.93-1 КПК відповідальність за відшкодування витрат на стаціонарне лікування особи, яка потерпіла від злочину, може покладатися на засуджених при заподіянні шкоди як умисними, так і необережними діями. Такі витрати не підлягають стягненню лише при вчиненні злочинів у стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства чи тяжкої образи з боку потерпілого, або при перевищенні меж необхідної оборони.

Суддя чи суд при відданні обвинуваченого до суду зобов'язані перевірити, чи заявлено позов про відшкодування витрат на стаціонарне лікування особи, яка потерпіла від злочину, чи є в матеріалах справи документи лікувального закладу про причину і термін перебування потерпілого на стаціонарному лікуванні.

Відповідно до частини першої ст.93-1 КПК позов про стягнення таких витрат може бути пред'явлений закладом охорони здоров'я, органом Державного казначейства України або прокурором у порядку, передбаченому ст.28 та ч.2 і ч.3 ст.93 КПК.

Якщо позов не заявлено, суд при постановленні вироку має право з власної ініціативи вирішити питання про відшкодування таких витрат, як це передбачено ч.2 ст.93-1 КПК. За відсутності в справі документів щодо фактичних витрат на лікування, суд чи суддя можуть витребувати їх від органів дізнання і слідства або безпосередньо з закладу охорони здоров'я як при відданні обвинуваченого до суду, так і під час розгляду справи в судовому засіданні.

Питання про відшкодування витрат на стаціонарне лікування потерпілого вирішується згідно з "Порядком обчислення розміру фактичних витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння та зарахування стягнених з винних осіб коштів до відповідного бюджету і їх використання", затвердженим постановою Кабінету Міністрів України N 545 від 16 липня 1993 року.

Як передбачено цим Порядком, сума коштів, що підлягає відшкодуванню, визначається закладом охорони здоров'я, в якому перебував на лікуванні потерпілий, з урахуванням кількості ліжко-днів, проведених ним у стаціонарі, та щоденної вартості його лікування.

Термін і обгрунтованість перебування потерпілого від злочину на стаціонарному лікуванні визначається на підставі даних лікувального закладу, де він перебував на лікуванні. До справи має бути приєднана довідка - розрахунок бухгалтерії цього закладу із записом про вартість одного ліжко-дня та загальну суму фактичних витрат на лікування потерпілого.

Витрачені на стаціонарне лікування кошти підлягають відшкодуванню у повному обсязі і зараховуються до відповідного державного бюджету залежно від джерел фінансування закладу охорони здоров'я або на рахунок юридичної особи, якій належить останній.

Якщо потерпілий на час розгляду справи продовжує стаціонарно лікуватися, витрачені на його лікування кошти стягуються з засудженого по день постановлення вироку. Витрати на подальше лікування потерпілого можуть бути стягнуті з засудженого в порядку цивільного судочинства.

Відшкодуванню підлягають тільки кошти, витрачені на стаціонарне лікування потерпілого в лікарні, госпіталі, диспансері чи в іншому стаціонарному лікувальному закладі. Всі інші витрати (наприклад, пов'язані з наданням потерпілому швидкої або невідкладної медичної допомоги, на амбулаторне лікування тощо) не відшкодовуються.

Відшкодування витрат на стаціонарне лікування потерпілого від злочину можливе лише тоді, коли є причинний зв'язок між злочинними діями чи бездіяльністю винної особи та перебуванням потерпілого на такому лікування.

У разі сумніву в обгрунтованості перебування потерпілого на стаціонарному лікуванні або в терміні лікування, у справі потрібно призначати відповідну експертизу.

У кримінальному судочинстві відшкодування витрат на стаціонарне лікування потерпілого може покладатися тільки на особу, вина якої у вчиненні злочину встановлена обвинувальним вироком суду (у тому числі без призначення покарання, із звільненням від покарання, про умовне засудження чи засудження з відстрочкою виконання вироку). В усіх інших випадках, передбачених ч.4 ст.93-1 КПК, таке відшкодування провадиться в порядку цивільного судочинства.

Розмір витрат цього ж закладу на стаціонарне лікування обвинуваченого, шкода здоров'ю якого була завдана в ході оборони від його дій або під час затримання доказуванню в кримінальній справі не підлягають.

Завдання 2

Бандаренко та Кириченко підозрювались у крадіжці з будинку громадянина М. Бандаренко дав свідчення, що крадіжку з будинку він скоїв сам. Кириченко при цьому не був присутній, оскільки він з ним не знайомий і раніше ніколи його не бачив. Слідчий прилучив до матеріалів кримінальної справи фотознімки, зроблені при огляді місця події, в тому числі фотографії замка зі слідами злому, пройому в дверях та слідів, залишених знаряддям злому. Крім того, до справи був прилучений знімок, виявлений у Кириченка при обшуку, на якому він і Бондаренко стояли разом, позуючи фотографу.

Дайте порівняльну характеристику доказового значення фотознімків місця пригоди та фотознімка, виявленого при обшуку у Кириченко.

Відповідь

Фотознімки, зроблені при огляді місця події, в тому числі фотографії замка зі слідами злому, пройому в дверях та слідів, залишених знаряддям злому свідчать про скоєння злочину, але не підтверджують причасність до злочину Кириченка.

Знімок, який був прилучений до справи, виявлений у Кириченка при обшуку, на якому він і Бондаренко стояли разом, позуючи фотографу, свідчит про те, що вони знайомі, але не підтверджують причасніть до злочину Кириченка.

Завдання 3

Миронова було притягнуто до відповідальності за крадіжку куртки у Подільського. Під час розслідування було встановлено, що Миронов продав украдену куртку Білову, який купив її не знаючи, що вона крадена. Куртку було відібрано у Білова і повернуто Подільському. Під час розгляду справи Миронова, до початку судового засідання в суд з'явився Білов і подав заяву про визнання його цивільним позивачем і про стягнення на його користь з Миронова суми, що дорівнює вартості куртки.

Чи може бути Білов допущенний як цивільний позивач у справі Миронова ?

Відповідь

Так, Білов може бути допущенний як цивільний позивач у справі Миронова. Білов є постраждалою особою і вправі подати позов до суду про відшкодування збитків.

Список літератури

1. Кримінально-процесуальний кодекс України. - Х.: 2005. - 264 с.

2. Конституція України. // http. rada. gov. ua

3. Закон України „Про оперативно-розшукову діяльність” // http.rada.gov.ua

4. Закон України „Про прокуратуру” // http. rada. gov. ua

5. Постанова Пленуму Верховного Суду „Про виконання судами України законодавства і постанов Пленумів Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку” // Постанови Пленуму Верховного Суду в кримінальних справах / за заг. редакцією В.Т.Маляренка - К., 2005. - С. 40-45

6. Коваленко Є.Г., Маляренко В.Т. Кримінальний процес України: підручник. - К.: 2006. - 704 с.

7. Лобойко Л.М. Кримінально-процесуальне право. Курс лекцій: навчальний посібник. - К.: 2005. - 456 с.

8. Міхєєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України. - К.: 1999. - 536 с.

9. Рыжаков А.П. Уголовний процес: Учебник для вузов. - М.: 1999.

10. Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України: Підручник. - К.: 2003. - 1120 с.

11. Удалова Л.Д. Кримінальний процес України. Загальна частина: Підручник. - К.: 2005. - 152 с.

12. Зінон Котик. Поняття, зміст і обов'язок доказування // Прокуратура. Людина. Держава. - 2005. - №11. - С. 86-92.

13. І.Давимука. Допустимість доказів у кримінальному процесі // Право України. - 2002. - №12. - С.125-129

14. Костін М.І. Доказування і сучасна модель кримінального судочинства // Економіка, фінанси, право. - 2003. - №4. - С.36-39