Конкурентоздатність національної економіки ( це вирішальний критерій, на який необхідно звертати увагу при рішенні проблем лібералізації зовнішньоекономічних зв'язків і рівня відкритості економіки, що є першим каменем у фундаменті зовнішньої політики.

По-нашому, сьогодні економіка України (з погляду на її безнадійно важке положення і низьку конкурентоздатність) є дуже відкритою. Як відомо, головним каналом відкритості є зовнішня торгівля. Її частка у ВВП коливається від 8-10% у великих країнах до 70-80% у деяких маленьких країнах (Голландія, Бельгія й інші). По оцінках фахівців, рівень відкритості економіки України, розрахований як частка експортної квоти у ВВП, у 1994 році складав більше однієї третини.

Така ситуація заподіює серйозне занепокоєння для вітчизняної економіки, оскільки високий рівень її відкритості є наслідком не значної конкурентоздатності, а безсистемної торгівлі на тлі глибокої кризи. Яке набудь небажане коливання кон'юнктури світових товарних ринків може привести українських виробників до банкрутства через відсутність запасу міцності.

Спочатку розглянемо, які конкурентні переваги властиві українській економіці, (для того, щоб, використовуючи них, можна було б зайняти гідне місце у світових економічних відносинах). Як правило, ставлять на дешеву робочу силу, розвиту промисловість, можливості АПК і ВПК, наявність високих технологій і розвиту науку. Давайте розглянемо ці показники критично, тому що перебільшений оптимізм є набагато гіршим, чим виваженість і обережність в оцінці своїх реальних можливостей.

1. Дешева робоча сила. Як правило, цей постулат приймається на віру, тому що вартість робочої сили ідентифікується з низькою заробітною платою, без обліку продуктивності праці. Приведемо приклад: на Україні реальна заробітна плата зайнятого в матеріальному виробництві складає приблизно 13% від відповідного показника по США, а продуктивність праці (приблизно 20%). Таким чином, якщо порівняти ці показники, то на Україні ціна праці, витраченого на виробництво одиниці нацдоходу (НД), не так уже сильно (вона буде усього на 35% менше ніж у США). Але ця різниця поглинається низькою якістю праці і, відповідно, товарів, а також великими витратами на виробництво (30-40%).

Не витримує критики твердження про досить високий професійний рівень нашої робочої сили. Згадаєте, що одна третина працівників промисловості, три четвертих у сільському господарстві, і приблизно одна друга в будівництві зайнята ручною некваліфікованою працею. Якщо взяти інші сфери народного господарства, то й отут ситуація приблизно та ж. Не може бути висококваліфікованим лікар, учитель, вчений і інші фахівці, якщо вони не знайомляться з досягненнями НТП і не працюють із застосуванням передових технологій.

Якщо до цього додати низьку трудову і суспільну дисципліну політизованість "пролетаріату", соціалістичний соціальний менталітет і інші властиві нам якості, то виходить, що робочої сили не є конкурентоздатною силою з якої можна виходити на світовий ринок.

На сучасному етапі науково-технічного розвитку, що є основним джерелом підвищення конкурентоздатності, до виробництва пред'являються нові, набагато більш жорстокі вимоги. Насамперед, це відноситься до якісних характеристик трудових ресурсів (дисципліни, кваліфікації, відносини до праці, організації і керування виробництвом (сучасного менеджменту) і т.п.) Хіба відповідає сьогодні наша робоча сила цим вимогам? Звичайно немає! Значить вона ще дорожче обходиться для підприємця.

Крім того, значне розширення в індустріально-розвинутих країнах електронних і інформаційних технологій, з обліком їх трудозберігаючого ефекту ставиться під сумнів конкурентні переваги, досягнуті за рахунок дешевої робочої сили. Забезпечуючи різке підвищення продуктивності праці, ці технології не тільки зменшують, але і приводять до мінімуму значення низької заробітної плати.

2. Відносно розвита промисловість, що (при визначених маркетингових і політичних зусиллях) може зайняти гідне місце на ринках країн, що розвиваються, і країн СНД. Причому головними причинами реалізації такого напрямку визнаються довге "присутність" колишнього СРСР у цих державах, невимогливість їхніх ринків до якості продукції, необхідність підтримувати виробничі процеси "радянського" походження, можливі низькі ціни на українські товари, а також причини політичного характеру. Але варто враховувати визначені обставини, що роблять ці "конкурентні" переваги досить спірними.

Сучасний світовий характеризується застосуванням лідерами міжнародної конкуренції глобальних стратегій, у яких нерозривно зв'язується торгівля й експорт капіталу.

Ринки країн, що розвиваються, вимагають значних кредитів. Адже на цьому будувалася торговельна політика СРСР. Саме в припливі іноземних інвестицій зацікавлена більшість країн, що розвиваються. Але в найближчі 15-20 років Україна навряд чи зможе реалізувати таку політику в масштабах, достатніх для завоювання позиції лідера.

До того ж варто враховувати так називаний "російський слід" на цих ринках. Адже саме з Росією асоціюється колишній СРСР, саме Росії відійшла зовнішньоторговельна і дипломатична інфраструктури, саме вона найбільше активно діє на них. Тому на будь-які світові ринки ми повинні виходити з конкурентоздатною продукцією, а не шукати невибагливих клієнтів.

Підкреслимо, що при визначенні експортно-орієнтованих виробництв необхідно керуватися запитами світового ринку, активно ці запити задовольняючи. На світовому ринку немає незаповнених ніш (сегментів). Значить потрібно засновувати їх і активно брати участь у їхньому заповненні інакше конкуренти швидко заповнять їхній і витиснуть з них менш активних учасників ринку. З іншої сторони великі можливості - це інший план даної проблеми. Вони оцінюються з позицій запитів ринку, так що потрібно відповісти на запитання: а чи зможуть наші виробники зробити те, що необхідно?

3. Можливість швидкої експортної орієнтації сільського господарства і переробних галузей. З позиції оцінки первинних (тобто природних) факторів конкурентних переваг Україна займає вигідне положення: гарні землі, помірний клімат, велика кількість робочої сили, зручне географічне положення, великі ринки збуту і т.д. Однак стан АПК України не настільки задовільний, щоб вести мову про його конкурентні можливості адже на ринках Росії. Якщо це і стане можливим то зовсім нескоро.

По оцінках експертів, для того, щоб цілком забезпечити себе зерном на використовуваних посівних площах, необхідно вирощувати врожай по 33-35 ц. з га. Це зовсім не рекордні врожаї, але вони для нас поки недоступні.

І нарешті, важливе питання: а кому продавати продукцію? На Заході вона не потрібна. Залишаються тільки Росія і колишні республіки СРСР. Однак і тут важливо не переоцінити свої перспективи. Росія (це великий ринок збуту, де розпалюється гостра конкуренція між основними виробниками сільськогосподарської продукції).

Наші сільськогосподарські продукти, так сказати, вимінюються на нафту і газ. Такий обмін не може бути еквівалентним, тому що значно легше установити світові ціни на енергоносії, і практично ніхто не купує сільськогосподарську продукцію в Україні за світовими цінами. З такими цінами Росія знайде собі продукцію високої якості в якому-небудь іншому місці за кордоном. Так що по так називаних світових цінах наша продукція сільськогосподарського сектора неконкурентоспроможна навіть на російському ринку. Продавати значно дешевше це про нашу продукцію і не тільки сільськогосподарську. Отже, експортний потенціал України в цій області може стати значимим через 15-20 років.

4. Значний технологічний потенціал УПК, а також у середовищі науково-дослідних робіт і науки. Розглянемо одну з його сторін, може бути найважливішу, ефективність виробництва. Варто підкреслити, що основна маса конкурентних технологій сконцентрована у УПК, де вони розроблялися і застосовувалися, як правило, для випуску малих серій і одиничних екземплярів, при слабкому контролі за матеріальними витратами. Відомо, що в цій сфері ефективність мала не економічний зміст. Хто сьогодні можна сказати, які витрати ідуть на ракети, танки, кораблі, літаки і т.і.? Чи вигідно виготовляти їх і продавати на світовому ринку? І нарешті: розвиток УПК, з одного боку, і конверсія з іншої, вимагають постійних великих вкладень у НІІ УКР (для того, щоб їхня продукція була конкурентоздатною). Причому мова йде не про необхідність значних витрат на маркетинг цієї специфічної продукції і труднощі, що маються з нею на світовому ринку.

З УПК зв'язуються значні надії по виходу на світовий ринок з високими технологіями. Але варто помітити, що цей оптимізм занадто перебільшений. На сьогодні сфера високих технологій маються на увазі як самі технології, так і їх функціонування фактично згорнута. Стагнація є спадщиною паралічу підприємств, що мають ці високі технології. Першими кроками в рішенні цієї проблеми стали роздержавлення, демонополізація, реструктуризація, підстава системи малих і середніх підприємств, що мають високі технології і можуть їх використовувати відповідно до запитів ринку. Наприклад, АТ "Арсенал" може об'єднати через холдинг або іншу форму багато різних підприємств, що працюють у сфері високоточної (і не тільки) оптики. Вони поєднуються, кооперуються, роздрібнюються, конкурують і всім цим вносять життя в цю сферу, що може стати конкурентоздатною на світовому ринку. Кожне з них знайде свою ринкову нішу і буде відстоювати неї, що можливо тільки за допомогою НТП. Крім того невеликі підприємства значно легше пристосовуються до ринку (це один зі шляхів конверсії).

На мій погляд, ми занадто багато говоримо (саме говоримо) про виявлення так званих "технологій світового рівня" і підтримку їх державою. Експертні оцінки (оцінку з боку державних органів, чиновників) ні до чого не приведуть, а навпаки принесуть шкоду. Адже в кого більше влади, той і тягне на себе бюджетну "ковдру". Цей пережиток соціалізму залишився й в умовах економічної і політичної нестабільності приймає характер "безпорядку" (прикладів тому безліч). Тому вважаю, що за допомогою незалежної експертизи має бути виявити кілька перспективних напрямків для державної підтримки, а частину, що залишилася, потрібно кинути в океан ринкових відносин, що держава повинна створити в першу чергу. Ще раз хочу підкреслити: головне при цьому ( демонополізація в сфері НІІУКР, науки і високих технологій. Досягненнями науково-технічної думки як товаром повинні володіти люди, що його винайшли.

Особлива увага варто приділяти науці, оскільки для виходу на зовнішні ринки необхідний постійний науковий пошук по створенню нових товарів і послуг, але і сам науковий продукт має величезне значення як товар. Українська наука досягла великих висот, у її "портфелі" є низка готових до реалізації унікальних технологій. Але цього мало. Сьогодні необхідно мати також високорозвинену інфраструктуру, а саме (підготовку висококласних науково-інженерних кадрів, розвиту інформаційну науку і її інтегрування у світовий інформаційний простір), створення обмеженого кола державних наукових органів, які б досить фінансувалися державою (інші повинні мати приватний характер) і були національними центрами фундаментальних досліджень і т.д. У кінців-кінців, потрібно виробити державну стратегію розвитку науки.

Освоєння нових технологій вимагає не тільки високоорганізованої системи підготовки і перепідготовки кваліфікованих кадрів, але і значних вкладень у розвиток так званих "допоміжних" виробництв (і в тому числі різних послуг, від яких залежить ефективність використання сучасної техніки), а також виробничої, ринкової й інформаційної інфраструктур.

Вважаю, що розвиток науки це реальний для України шлях у світове співтовариство через підвищення рівня конкурентоздатності її економіки. Саме наука є основою силою, що робить, по термінології М. Портеру, розвитку (або, краще сказати, придбані) джерела конкурентних переваг, що мають вирішальне значення в конкурентній боротьбі. Про цьому безсумнівно говорить досвід Японії, Італії, Тайвані й інших країн.

Сучасний курс на підвищення експорту будь-який ціною у перспективі приведе в тупик. Це обумовлено декількома принципово важливими моментами: 1) орієнтацію на сьогоднішню структуру (навіть якщо це викликано потребою у ВКВ) приведе до ще більшої структурної деформації держави і до кінця знищить його науково-технічний потенціал; 2) стратегія залучення науково-технічного потенціалу в сферу зовнішньоекономічної діяльності відсутня, а усі відомі мені так називані "програми і концепції" мають торгово-посередницький характер; 3) в існуючих розробках фактично відсутній розуміння того, що для одержання й утримання конкурентних переваг у наукових галузях, що можуть скласти основу для експортноорієнтованої стратегії, необхідно мати стабільні переваги у визначених сферах науки, а також у галузях, зв'язаних з виробництвом кінцевого продукту. Одночасно в Україні поки що відсутній діючий механізм і може організація виробництва, що могли б згуртувати конкурентоздатні технологічні системи і були б здатні до ефективної інтеграції в світохозяйський простір на підставі агресивної експортної стратегії.

Саме сьогодні, у контексті розробки довгострокової зовнішньоекономічної політики, необхідно оптимально збалансувати коротко, середньо і довгострокові інтереси держави, зв'язавши їх з динамікою економічних реформ і структурних перетворень у народногосподарському комплексі. Для України цей механізм умовно повинний складатися з трьох взаємозалежних рівнів, на кожнім з яких реалізується конкурентні переваги різних рівнів.

I рівень: стабілізація і нарощування виробництва у визначених напрямках, відповідно до стратегічної мети, традиційними товарними зв'язками, зі зсувом акценту на готову продукцію. Необхідно зберегти експортний потенціал металургійного комплексу і деяких хімічних виробництв, поступово перетворити їх на нові технологічні процеси. В певному розумінні, цей рівень є "товарно-кон'юнктурним", але його основне завдання є закріплення на традиційних ринках, а також експансія на нові через активний вплив на кон'юнктуру (агресивний маркетинг товарних ринків) і розвиток існуючих конкурентних переваг.

II рівень: реалізація визначених тимчасових переваг, що забезпечуються відносно невисокий вартості робочої сили, наявністю розвитих виробничих фондів і технологічних знань, а також матеріальних ресурсів. Ця модель інтеграції в світохозяйську систему є традиційною для країн, що розвиваються, особливо на стартовому етапі. Її ключовий елемент ставка на залучення іноземного капіталу і підключення до глобальних технологічних зв'язків.

У наших умовах цей рівень може бути реалізований по таких напрямках:

— створення виробництв за участю іноземного капіталу для випуску конкретних марок товарів, що завершують свій життєвий цикл на ринках розвитих країн;

— створення складних виробництв із привізних компонентів;

— створення машинобудівних виробництв, які б орієнтувалися на обслуговування іноземних інвестицій в Україні;

— розміщення в Україні замовлень на виконання НІІУКР у тих сферах, де є відповідний науково-технічний потенціал.

III рівень: реалізація конкурентних переваг, втілених у високих технологіях як існуючих, так і майбутніх. Україна має такі розробки, і за певних умов вони можуть виконувати роль експортного тарана. Але, як уже підкреслювалося, для цього потрібно створити відповідні умови не тільки на внутрішньому, але і на зовнішньому рівні. Говориться, з одного боку, про державну підтримку таких розробок за рахунок державних субсидій, а з іншого, про підтримку їхньої високої конкурентоздатності на міжнародному ринку через систему міждержавних угод, домовленостей і стратегічних союзів, через відстоювання ринкових ніш, припустимий рівень протекціонізму і т.д.

Згадані три рівні (моделі, стратегії) інтеграції у світовий економічний простір не можуть розглядатися ізольовано. Ефективне включення у світовий поділ праці припускає прорив по всім трьох напрямках. Але стратегічним пріоритетом є використання конкурентних переваг вищого порядку, втілених в унікальні технологічні і наукові розробки. Одне з основних завдань перших двох рівнів, що самі по собі є важливими інструментами інтеграції, складається в ресурсному підтримуванні процесу цього входження через конкурентні переваги третього рівня.

Безумовно, реалізація механізму інтеграції у світову економіку неможлива без динамічних ринкових перетворень у державі.

Основними причинами, що не дозволяють відповідні умови для підвищення конкурентоздатності вітчизняної продукції є практична відсутність конкуренції на внутрішньому ринку, його незначний обсяг і патологічна невимогливість споживачів. Виробництва (фірми й інші) не можуть робити конкурентоздатну продукцію для зовнішніх ринків, якщо вона низької якості на внутрішньому. Інакше кажучи, конкуренція на зовнішньому ринку є її продовженням на внутрішньому. Країни, що сьогодні є лідерами на світовому ринку, в історичній ретроспективі завжди відштовхувалися від внутрішнього попиту: їхня експансія йшла через його задоволення.

У визначеній мері в нас також спостерігається наповнення внутрішнього ринку, але через різке падіння внутрішнього споживання і інвестиційних процесів. Тим часом відсутнє основне: вітчизняні товаровиробники змушені виходити на світовий ринок без, так сказати, школи конкурентної боротьби. З обліком цього, їх довгострокове перебування на зовнішньоекономічній арені є дуже проблематичним. Основне завдання, що повинне виконувати держава стосовно своїх товаровиробників, до народу, до майбутнього країни, скоріше створити конкурентне середовище. Але потрібно ще раз підкреслити: без дійсної конкуренції на внутрішньому ринку не варто думати про ефективний вихід на міжнародну арену.

Висновки

Світове господарство розвивається. Зараз все сильніше і сильніше відчувається тенденція глобальної інтеграції, необхідність розширення участі країн у міжнародних зв'язках. Для реалізації цього потрібно: подальше удосконалювання тарифної політики; розробка системи мір державної підтримки експорту, а також проведення активних стабілізуючих дій в області кредитно-грошової політики й обмінного курсу. Тобто мова тут йде про комплексне державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності, причому в це заняття насамперед вкладається цілеспрямований механізм системи заходів підвищення економічного добробуту держави, шляхом підтримки конкурентоздатних національних виробництв на зовнішніх ринках і залучення капіталу для організації нових ефективних підприємств всередині країни. Важливість роздержавлення усіх відносин при переході від планової системи до ринкової, породжує помилкове представлення про, необхідність усунення держави із сфери економічних перетворень. Те відбулось в реальності, зокрема в російській перехідній економіці, це применшення ролі держави в надії на всесильну творчу роль ринку, привело до додаткових витрат і труднощів у трансформаційному процесі.

На ділі, роль держави при деякій зміні його функцій у перехідній економіці зростає. Якщо в колишній системі всесильна тоталітарна держава в зовнішньоекономічній сфері, насамперед здійснює функцію збереження сформованої і планової економіки, яка роз'їдається кризою, що поширюється, то в перехідному процесі воно закликано активно сприяти формуванню нової майбутньої системи, шляхом регулювання зовнішньоекономічної діяльності - однієї з найважливіших складових економіки. Адже, один з найбільш потенційних шляхів «порятунку і процвітання» національної економіки - це інтеграція національної економіки у світове господарство і зовнішню торгівлю.

Тому, у своїй роботі я вирішив розкрити методи регулювання ЗЕД, щоб ясніше вималювалося різноманіття ефективних заходів удосконалення регулювання зовнішньоекономічної діяльності, але для формування комплексної скоординованої системи необхідні подальші кроки в області експортної, митної, податкової політики і організаційного сприяння зовнішньоторговельним операціям. Тільки в цьому випадку зовнішньоекономічна діяльність з підручного і малоефективного засобу зведення поточних і хронічних дефіцитів у багатьох державах, стане могутнім каталізатором росту народного добробуту, підйому економіки, стимулом науково-технічного прогресу.

Література

1. Закон України “Про зовнішньоекономічну діяльність”.

2. Закон України “Про єдиний митний тариф”.

3. Закон України “Про режим іноземного інвестування”

4. Дідківська Л.І., Головко Л.С. Державне регулювання економіки. Навчальний посібник. К.: Т-во “Знання”, КОО, 2000.

5. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник / С.М.Чистов, А.Є.Никифоров, Т.Ф.Куценко та ін. - К.: КНЕУ, 2000.

6. Школа І.М., Козменко В.М. Міжнародні економічні відносини: середовище, форми, бізнес та інтеграція. Навчальний посібник. - Чернівці. - 1996. - стор. 13-17, 126-160;

7. Мазаракі А.А. та ін. “Світовий ринок товарів та послуг: Товарна структура”: Навч. посібник / КДТЕУ. - К., КДТЕУ, 1996. - стор. 4-12, 69-77;

8. Макогон Ю., Черниченко Г., Смірнов О. “Зовнішні економічні зв'язки України та Росії: інвестиційно-екологічний аспект”. Економіка України, №4. - 2001, стор. 78-83;

9. Бендерський Ю. “Реалії світогосподарських процесів і місце в них України”. Економіка України, №1. - 2000, стор. 70-75;

10. “Економічна безпека держави”. Підручник. (Під ред. професора Б. Кравченка). К., 1994, 140 стор.;