Розвиток ономастики як окремої наукової дисципліни

Размещено на http://www.allbest.ru/

Закарпатський угорський інститут ім. Ф. Ракоці ІІ

РОЗВИТОК ОНОМАСТИКИ ЯК ОКРЕМОЇ НАУКОВОЇ ДИСЦИПЛІНИ

Островський Олександр Олександрович,

доктор філософії, доцент кафедри філології

Анотація

Перші ономастичні дослідження з'явилися ще у літописця Нестора у його "Повісті временних літ"... Зацікавленість до ономастики з'явилася ще тоді, коли він намагався з'ясувати, "звідки пішла первісна земля руська". Спочатку він простежив етимологію назви столиці Русі, Києва, і пов'язав її з легендами про Кия, Щека, Хорива та їхню сестру Либідь. Далі Нестор наводить дані про походження назв кількох хронологічних племен і досліджує походження назви всього народу Русі. За часів Київської Русі потреба зрозуміти історичне значення не лише особистих імен, а й географічних та етнічних назв призвела до появи численних прикладів тлумачення імен у писемних джерелах: у1289 році новгородський єпископ Климентій уклав перший руський словник власних імен. Найдавнішими українськими словниками вважаються "Лексис" Лаврентія Зизанія (1596р.); усередині XVII ст. Єпіфаній Славинецький уклав латинський словник, у якому мовою оригіналу була латинська, але в перекладених частинах, окрім церковнослов'янських термінів, використовувалася українська мова. У 1627 році в Києві Памво Беринда видав "Словник слов'янських і руських особових імен", в якому була зроблена спроба визначити походження та етимологію особових імен. Лише у ХІХ столітті вивчення власних назв стало частиною лінгвістики. Термін "ономастика" вперше вжив хорватський лінгвіст Т. Малетич у 1886 році.

Одним із перших розпочав ономастичні дослідження Я. Головацький, відомий український вчений, мовознавець, член Руської Трійці. До його найважливіших досліджень належать: "Велика Хорватія або Галицько- Карпатська Русь" (1841), "Часовий поділ руського народу" та інші. У передмові до своєї праці "Народні пісні Галицької та Угорської Русі" вчений приділив найбільшу увагу проблемі ономастики; у своїх дослідженнях Я. Головацький спирався на результати слов'янської філології та праці П. Й. Шафарика, Ф. Міклошича, та Я. Грімма.

Ключові слова: ономастика, літературна ономастика, антропонім, ономастика поетична.

Annotation

Ostrovsky Oleksandr Oleksandrovich, Doctor of Philosophy, Associate Professor of the Department of Philology, Ferenc Rakoczi II Transcarpathian Hungarian College of Higher Education

DEVELOPMENT OF ONOMASTICS AS A SEPARATE SCIENTIFIC DISCIPLINE

The first onomastic studies appeared as early as the chronicler Nestor in his "Tale of Timeless Years"... Interest in onomastics appeared even when he was trying to find out "where the original Rus land came from." First, he traced the etymology of the name of the capital of Rus, Kyiv, and connected it with the legends about Kyus, Shchek, Horiv and their sister Lybid. Next, Nestor provides data on the origin of the names of several chronological tribes and investigates the origin of the name of the entire people of Rus. During the times of Kyivan Rus, the need to understand the historical meaning of not only personal names, but also geographical and ethnic names led to the appearance of numerous examples of the interpretation of names in written sources: in 1289, the Novgorod bishop Klimentiy compiled the first Rus dictionary of proper names. The oldest Ukrainian dictionaries are considered to be "Lexis" by Lavrentiy Zizania (1596); in the XVII century. Epiphany Slavynetsky compiled a Latin dictionary, in which the original language was Latin, but in the translated parts, in addition to Church Slavonic terms, the Ukrainian language was used. In 1627, in Kyiv, Pamvo Berinda published the "Dictionary of Slavic and Rus Personal Names", in which an attempt was made to determine the origin and etymology of personal names. Only in the 19th century did the study of proper names become part of linguistics. The term "onomastics" was first used by the Croatian linguist T. Maletic in 1886.

J. Holovatskyi, a famous Ukrainian scientist, linguist, member of the Rus Trinity, was one of the first to start onomastic research. His most important studies include: "Great Croatia or Galicia-Carpathian Rus" (1841), "The Temporal Division of the Rus People" and others. In the preface to his work "Folk Songs of Galician and Hungarian Rus", the scientist paid the greatest attention to the problem of onomastics; in his research, J. Holovatsky relied on the results of Slavic philology and the works of P. Y. Shafarik, F. Miklosych, and J. Grimm.

Key words: onomastics, literary onomastics, anthroponym, poetic onomastics.

Постановка проблеми

Впродовж останніх десятиліть в Україні широко обговорюються проблеми ономастики як наукової дисципліни.

Ономастика (від грец. ovopa -- «ім'я», «назва») -- наука, розділ мовознавства про сукупність власних (у більш вузькому сенсі -- особистих) імен (онімів) об'єктів. Ономастика вивчає історію та закономірності їх виникнення, розвитку й функціонування, зміни, поширення і структури власних імен у мові та мовленні, у літературній і діалектній сферах. Літературна ономастика як відносно нова галузь українського мовознавства ще немає достатньо чіткої теоретичної бази. Вона потребує накопичення матеріалу, систематизації онімів, комплексного вивчення функціонально-стилістичних можливостей онімів, узагальнень на основі нових досліджень. Цим і визначається актуальність даної статті.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Важливими дослідженням щодо вивчення ономастики, на наш погляд, належать Л. М. Белею, К.Й. Галас, М. І. Зубову, В. М. Калінкіну, Ю. О. Карпенку, Г. П. Лукашу, Є. С. Отіну, О. В. Філатовій А. А. Фоміну, П. П. Чучка та інші.

Однак, зважаючи на постійно зростаючий інтерес науковців до її вивчення не згасає. Особливо актуальним залишається питання структури ономастичного простору та співвідношення елементів у ньому. Кореляції між ономастичним простором та елементами в його межах, з'ясування ономастичного статусу окремих груп власних назв, тощо.

Мета статті - дослідження особливостей формування та розвитку ономастики як окремої наукової дисципліни.

Виклад основного матеріалу

ономастика власний назва ономастичний

Бурхливі історичні події першої половини ХХ століття призвели до певного занепаду цього напряму досліджень в Україні. Проте окремі науковці продовжували збирати та опрацьовувати ономастичний матеріал. В Академії наук УРСР діяла Топонімічна комісія, до складу якої входили такі видатні українські вчені, як П. Клименко, М. Ткаченко та А. Ярошевич. Українські топоніми частково розглядалися польськими вченими. Такі дослідження публікувалися на сторінках журналу "Ономастика", який виходив у Вроцлаві. Першим науковцем, який відродив вивчення української лінгвістичної та історіографічної ономастики, був К. Цілуйко. У його працях: "Українська топоніміка напередодні міжнародного слов'янського з'їзду" (Проблеми топоніміки, К., 1962), "До вивчення топоніміки" (Вісник діалектології, 1949, № 1), "Коротка програма до збірника матеріалів для вивчення української топографії"(К.,1954) та ін.

У 1959 році відбувся Перший з'їзд українських мовознавців. На цьому з'їзді ономастику було визначено як самостійну дисципліну. Згодом разом з мовознавцями ономастику почали вивчати українські історики. Наприклад, Ф. Шевченко на основі аналізу імен та прізвищ, що містяться в «Реєстр всего Войска Запорожского» (1649),у праці "Політичні та економічні зв'язки України з Московщиною в середині XVII ст."(К., 1959) показав соціальний і національний склад козацького війська в українських містах у другій половині XVII ст., а також у праці " Міста України в другій половині XVII ст." (К., 1963) О. Компан на основі аналізу особових і топонімічних назв, згаданих у різних історичних джерелах, зробив висновки про ступінь розвитку ремесел та їх організацію в Україні в XVII ст. У дослідженні «Прізвища топонімічного походження Закарпаття» (Доповіді Ужгородського державного університету. 1961.-№ 7) історик П. Чучка зібрав 6000 прізвищ мешканців Рахівського району Закарпатської області, більшість предків цих людей переселилися сюди з території Івано-Франківської, Тернопільської та Чернівецької областей сучасної України. Історик С. Бевзенко у праці "З історії української ономастики" (Доповіді Ужгородського державного університету. 1961.-№ 7) досліджує власні назви на сторінках «Розборных книг г. Харькова 1660 г.» першої половини 17 ст. Відзначено можливість вивчення економічного та соціального становища мешканців Харкова. Широка доступність ономастичного матеріалу для істориків була продемонстрована в роботі О. Компан "Ономастика як допоміжна історична дисципліна" (Історичні матеріали та їх використання, 1966, № 2). Вона проаналізувала власні назви з «Переписних книг 1666 р.», опублікованої В. Романовським у 1933 р. У 1666 р. московський уряд провів перепис населення Лівобережної України, виявивши заняття, майновий і соціальний стан. За висновками О. Компан: «У плетеві прізвищ, як у дзеркалі, відбилася соціальна, економічна й політична структура феодального суспільства України XVII ст., природні умови життя, весь світ, що оточував людину» [4].

Українську ономастику досліджував й Іван Франко. У своїй праці «Причинки до української ономастики» дослідник аналізує походження галицьких антропонімів. Вже тоді Франко звернув увагу читачів на питання походження українських прізвищ, у якому розрізняв прізвища за родом діяльності, тобто утворені від роду занять, прізвища, утворені від родинних імен (батька чи сина) та прізвища, утворені від особистісних рис людини. Останні набули поширення за часів Запорізької Січі. Основою для висновків Івана Франка стали наукові напрацювання його попередників.

Подальший розвиток ономастики в Україні характеризувався посиленням наукового обміну між істориками та лінгвістами. Ю. Карпенко у збірнику лекцій «Топоніміка гірських районів Чернівецької області» (Чернівці, 1964) подав лінгвістичний та історичний коментарі, саме звідки взяті власні назви. З середини 60-х років ХХ ст. Кількість наукових праць з ономастики, виданих в Україні, різко зросла, поглибилася їхня спеціалізація, а також збільшилася кількість наукових праць з ономастики, що виходили друком. З ономастики, яка вивчала власні назви, виокремилася спеціалізована історіографія, яка остаточно «звузила» предмет дослідження. Іншими словами, формується дисципліна, яка фокусується на певній категорії власних назв. По-перше, топоніміка, яка вивчає географічні назви, антропоніміка, яка вивчає особові імена, та етноніміка, яка вивчає власні назви племен, народів і націй [2].

Українські ономастикознавці починають розрізняти такі групи лінгвістичної ономастики: топоніми, антропоніми та етноніми. Інші класифікації української ономастики також починають привертати увагу українських науковців. Це космоніми (назви зірок, планет та інших космічних об'єктів), міфоніми (імена міфологічних та релігійних персонажів) та зооніми (клички та назви тварин). Існує кілька наукових розробок з цього питання. Подано тлумачення і походження назв Чумацького Шляху, сузір'їв, нерухомих зірок і планет Сонячної системи. Також можна згадати статтю І. Борисюка «Історія розвитку найдавніших професійних назв України» (Київська старовина). Однак більшість ономастичних досліджень, опублікованих в Україні у другій половині ХХ-го на початку ХХІ ст., належать до спеціальних історичних дисциплін-топоніміки, антропоніміки та етноніміки. Вони належать до таких галузей: топоніміка, антропоніміка та етноніміка.

Власні назви (оніми), особливо географічні, широко поширені в усьому світі. Їх кількість величезна. Навіть фахівці з ономастики не можуть визначити, за яким конкретним числом можна згрупувати загальну кількість географічних назв. На відміну від загальних назв, таких як імена людей, етнічних груп або країн, які утворюють чітко визначену основу в будь-якій мові. Власні назви, в тому числі топоніми, утворюють фонд у кожній мові. Вони обчислюються мільйонами. Лише довідник «Атлас світу» містить понад 100 000 назв. Однак, це лише невелика частка від загальної кількості. Адже атлас не враховує назви численних дрібних об'єктів (струмків, ставків, боліт, лісів, пагорбів, долин тощо). Ці назви, як правило, навіть не наносяться на карти місцевого масштабу, оскільки більшість з цих назв відомі лише місцевому населенню. Список власних назв у сотні разів перевищує кількість слів у словнику певної мови.

Загалом ономастичний простір має справу з такими власними назвами:

- антропоніми - власні імена людей;

- теоніми - імена богів;

- фіктоніми - вигадані імена, використані в художніх творах;

- етноніми - назви народів, родів, кланів, етнічних назви груп, родові назви, етнічні назви;

- ергоніми - назви політичних та офіційних об'єднань людей;

-зооніми - власні назви тварин;

- топоніми - назви географічних об'єктів;

- космоніми - назви космічних об'єктів: назви космічних об'єктів: галактик, зірок, планет, супутників, астероїдів, комет тощо.;

- фітоніми - назви рослин;

- хрононіми - назви періодів часу;

- хроматоніми - назви різноманітних предметів: знарядь праці, зброї, інструментів, приладів, предметів побуту, прикрас тощо;

- пореоніми - назви транспортних засобів (автомобілів, поїздів, літаків, кораблів, космічних апаратів тощо);

- документоніми - назви документів, правових актів тощо;

- алоніми - назви нагород;

- геоніми - назви свят, ювілеїв, урочистостей;

- міфоніми - назви фантастичних об'єктів. [5]

Вивчення функцій власних назв (онімів) у літературних творах викликає дедалі більший інтерес у мовознавців. В українському мовознавстві досліджено функції власних назв у творах Лесі Українки, Тараса Шевченка, Олеся Гончара, Ліни Костенко.

В останні десятиліття дослідження в цій галузі мовознавства значно активізувалися, проте значну увагу науковці присвятили вивченню лише однієї категорії ономастики, а саме «антропонімів». Літературна ономастика як відносно нова галузь українського мовознавства ще немає достатньо чіткого теоретичного підґрунтя. Вивчення ономастики потребує накопичення матеріалу, систематизації онімів, всебічного дослідження функціонально- стилістичних можливостей онімів та узагальнення на основі нових досліджень.

Ономастика, за Ю. О. Карпенком, - це розділ мовознавства, який досліджує власні назви, їхню сутність, специфіку, будову, групування, закономірності функціонування, їхнє походження та розвиток. [3]

А. Зубко виокремлює три етапи в історії розвитку ономастики як наукової дисципліни:

1) «Доакадемічний період», коли були створені перші словники власних назв і з'явилися наукові дослідження з цієї тематики. Цей період тривав до середини ХІХ століття;

2) Другий етап, з другої половини ХІХ-го до першої половини ХХ-го століття, коли з'явилися академічні бібліографічні дослідження з ономастики;

3) третій етап, з кінця ХХ-го до початку ХХІ-го століття, коли ономастичні дослідження почали проводитися паралельно з лінгвістами та істориками [2].

Лінгвістика ще немає чіткої назви для цієї дисципліни. Найчастіше вживаються терміни літературна ономастика (цей термін запроваджено 1966 року), літературно-художня ономастика та поетична ономастика. Така розбіжність у термінології пов'язана насамперед з існуванням в Україні трьох наукових шкіл, які вивчають особливості функціонування власних назв у художніх творах: одеської (використовує термін літературна ономастика), донецької (використовує термін поетична ономастика) та ужгородської (літературно-художня «ономастика»).

Кирило Йосипович Галас, один із найвизначніших ономастів не лише ужгородської школи, а й української школи загалом,не згадується в сучасних енциклопедіях та наукових джерелах, хоча був одним із перших науковців в Україні, опублікувавши в 1961 році дисертацію «Топоніміка Закарпатської області (назви населених пунктів)», одним з перших в Україні збагатив українську ономастичну науку новим підходом і фактично започаткував систематичне вивчення власних назв Закарпатської області.

Хоча в сучасній ономастиці проведено чимало досліджень щодо функціональної ролі ономастикону, вчені не мають єдиного погляду на це питання, тому виокремлюють від п'яти до десяти функцій. Цей репертуар визначається жанром твору, а також метою та завданнями дослідження.

Мовознавець Ю. О. Карпенко вважає, що «оніми виконують дві функції: номінативну (ідентифікаційну) та стилістичну, яка виявляється в художньому тексті, де пріоритет диференціації відступає під тиском стилістики. У межах другої функції дослідник виокремлює інформаційно-стилістичну та емоційно- стилістичну функції. Основою для такого поділу слугує врахування детермінованості літературної ономастики та змін, яких вона зазнає».[3]

Дослідник Л. Белей, стверджує, що важливішою за номінативну є характеристична функція антропонімів: «...здатність будь-якого літературно- художнього антропоніма називати, ідентифікувати, диференціювати персонажів у тексті літературно - художнього твору також є стилістично значущою».[1]

Висновки

Виходячи з вищесказаного можна зробити такі висновки. По-перше, ономастика як наука зародилась в українській мові на початку ст. По-друге, ономастика досить активно розвивається з другої половини ст. По-третє, літературна ономастика виокремилася в другій половині ХХ століття. У зв'язку з цим ще неунормована термінологія. Зокрема, виявлено основний термін ономастика поетична, як синонімічні ономапо-етика, поетика оніма, ономастика літературна. Різні наукові школи пропонують свої терміни. По-четверте, ономастика має право на існування, як окрема наукова дисципліна.

Література

1. Вікіпедія [Електронний ресурс] https://uk.wikipedia.org/Wiki/%D0%9E%D0%BD% D0%BE%D0%BC%D0%B0%D1%81%D1%82%D0%B8%D0%BA%D0%B0

2. Зубко А. Українська ономастика: здобутки та проблеми [Електронний ресурс] http://history.org.ua/JournALL/sid/15/19.pdf

3. Карпенко Ю. Теоретичні засади розмежування власних і загальних назв. // Мовознавство. 1974. № 4.

4. Компан О. Ономастика як допоміжна історична дисципліна // Історичні джерела та їх використання. К., 1966. Вип. 2.

5. Словник української ономастичної термінології / Д. Г. Бучко, Н. В. Ткачова

References

1. Vikipediia [Wikipedia] Elektronnyi resurs - Electronic resource https://uk.wikipedia.org/ wiki/%D0%9E%D0%BD%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D1%81%D1%82%D0%B8%D0%BA% D0%B0

2. Zubko A. Ukrainska onomastyka: zdobutky ta problemy [Ukrainian onomastics: achievements and problems]

3. Karpenko Y. (1974). Teoretychni zasady rozmezhuvannia vlasnykh i zahalnykh nazv [Theoretical principles of distinguishing between proper and common names] Movoznavstvo - Linguistics, 4.

4. Kompan O. (1966). Onomastyka yak dopomizhna istorychna dystsyplina [Onomastics as an auxiliary historical discipline]. Istorychni dzherela tayikh vykorystannia Historical sources and their use. K., 2.

5. Slovnyk ukrainskoi onomastychnoi terminolohii [Dictionary of Ukrainian Onomastic Terminology] / D. Buchko, N. Tkachova.

Размещено на Allbest.ru