Особливості зверненого мовлення українців на прикладі буковинських народних казок

Размещено на http://www.allbest.ru/

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича

Особливості зверненого мовлення українців на прикладі буковинських народних казок

Стрілець Інна Валеріївна кандидат філологічних наук, асистент кафедри історії та культури української мови

Україна

Анотація

Українська система зверненого мовлення мала власний шлях розвитку з притаманними їй діалектними особливостями, вираженими в особових займенниках та номінаціях, - який, у свою чергу, гармонійно вписався у загальноєвропейську систему зверненого мовлення, пройшовши в онтогенезі від первинного займенника ти до ввічливого ви. Давніші варіанти фіксують шанобливе звернення до старшої особи на ти, пізніші - на ви. Прикметно, що егалітарні українські відносини демонструють не лише 2-у особу однини, але й 2-у особу множини, зокрема у категорії' прибраних родичів - кумів. Номінація у зверненому мовленні персонажів буковинської народної казки зафіксована у кличному відмінку, що ще раз підкреслює загальнонаціональну тенденцію звертання до інших осіб у вокативі.

Ключові слова: звернене мовлення, буковинська казка, вокатив, шанобливе звертання, егалітарні відносини, займенники ввічливості.

Від найдавніших часів історичного буття людства донині і, треба гадати, на майбутнє зустріч з Іншим залишається найважливішою, найвідповідальнішою подією в житті кожної людини. Адже „значення спілкування в житті окремої особистості не меншою мірою стосується долі, щастя й сенсу буття цілих народів і культур” [1]. Звертаючись до загальнокультурного контексту діалогічних стосунків, ми стикаємося ще з однією цікавою і досі недостатньо осмисленою проблемою. Справа в тому, що різні культурні спільноти не лише напрацьовують свої власні цінності, ідеали, традиції, але й формують власні моделі самого діалогічного спілкування, в основі яких є звертання до ближнього.

Таким багатством повчального характеру, акумульованого у невеликих оповідях-діалогах, є казка, що увібрала в себе напрацювання багатьох поколінь і витворила поведінкові моделі комунікації того чи іншого суспільства.

Осердям комунікації є звернене мовлення, що передбачає мовця та слухача (відправника й отримувача), і реалізується в апеляції до іншого. Ключова ж роль у звертанні належить особовим займенникам, що „є таким фрагментом мовної структури, у якій відображається велика кількість комунікативних, когнітивних і граматичних аспектів функціонування мови - як мови загалом, так і кожної конкретної зокрема. <...> Завдяки цьому займенники завжди служать пробним каменем (а часто каменем спотикання) лінгвістичних теорій” [2].

Функціонування особових займенників є цікавим і для „зовнішньої” лінгвістики, яка вивчає зв'язки мови і суспільства, мови і культури, мови і свідомості тощо. Перспективність прагматичних досліджень особової семантики обумовлена інтегруючим потенціалом прагматики, здатної акумулювати результати, отримані в інших галузях лінгвістики (граматиці, психо-, соціо- і етнолінгвістиці та ін.) та інтерпретувати їх в комунікативному аспекті. казка буковинський звернений мовлення

Актуальність вивчення прагматичних функцій мовних одиниць, які позначають учасників комунікативного акту, обумовлена наступними причинами.

По-перше, дослідження комунікації і взаємовідносин людей (у тому числі і на мовному матеріалі) мають велике наукове, соціальне і культурне значення. У зв'язку з цим лінгвісти у всьому світі активно вивчають комунікацію і комунікативні функції мовних одиниць різних рівнів. Лінгвістичні дослідження, виконані в комунікативно-прагматичному руслі, вирішують низку важливих проблем: оптимізації спілкування, розробки комунікативних технологій, а також забезпечують ефективність міжособистісних і міжкультурних контактів.

По-друге, вивчення мовного втілення категорій „Я” і „Ти” допоможе пояснити те, як людина сприймає себе, інших людей і навколишнє середовище. Мислення людини само по собі недоступне для того, щоб безпосереднього спостерігати за ним, і аналіз мовних фактів може допомогти у дослідженні невивчених проблем психіки та інтелектуальної сфери людини.

По-третє, перспективним напрямком лінгвістичного аналізу є вивчення соціальних функцій граматичних елементів і експресивного потенціалу граматики - відображення емоцій і оцінок за допомогою морфологічних і синтаксичних одиниць. Граматику часто розуміють як „механічний” мовний рівень, який не має відношення до людини. Однак насправді значення більшості мовних структур, у тому числі і граматичних, пов'язане з життям людини, особливістю її мислення і поведінки.

Мета роботи - на прикладі буковинських народних казок висвітлити комунікативну поведінку українців взагалі і вираження в ній значення особи зокрема в діахронійному аспекті.

Об'єкт дослідження - діалогічні фрагменти тестів, обмежені прономінально-номінальними одиницями на позначення мовця і слухача: особові і присвійні займенники, показники особових форм дієслів.

Звернене мовлення, яке лежить в основі комунікативної поведінки, реалізується у конкретному способі апеляції - „тиканні” чи „виканні”. Відомо, що споконвічним ж є спосіб апеляції у 2-ій особі однини. У сучасному використанні займенник адресата ти має велику кількість функцій.

Так, українська дослідниця О. Миронюк виділяє ти у спілкуванні між рідними, між батьками і дітьми (у різні періоди), між добре знайомими людьми [3]. Польська науковиця Д. Питель-Пандей робить детальний опис використання способів апеляції, залучивши відомості із досліджень німецьких мовознавців Ґ. Авґста і В. Беха. Зокрема репрезентує це у такій класифікації:

1. ти - як вираження інтимності з адресатом, яке використовують у спілкуванні з друзями, коханими, між подружжям і близькою родиною;

2. ти - як вираження солідарності, підтвердження приналежності до групи;

3. ти - як вираження відсутності шани, а також злоби, агресії [4].

Власне такі групи ми активно фіксуємо у буковинських народних казках, що підтверджує одночасно їх давність та відповідність розвиткові української системи апеляції щодо загальноєвропейських традицій.

До прикладу, 1-а група (близькі відносини, сім'я): Брате, - каже сестра, - відверни цей камінь та відкинь набік; Давай, сестро, купимо тобі окремий дім, бо я хочу женитися [5]; Ти сиди, мамо, коло коней, а я вилізу на ту гору та подивлюся [5]; Тату, ти так полюбив гроші, що продав мене [5].

2-а група (солідарність, приналежність до групи): Орел каже: - Будеш мене, чоловіче, тут годувати дванадцять літ, а за це дістанеш велику нагороду [5]; Гадюки прилазили під хату і кричали: - Маріє, вийди! [5]; Стій, коню, не спотикайся, на мене й на себе смерти не сподівайся [5].

3-я група (відсутність шани, а також злоба й агресія): А хазяїн каже: - Будеш робити на хазяйстві й корови пасти [6]; Укради в мене коня з золотою гривою. Як не вкрадеш, зніму тобі голову [7]; А ти що за їдна, що таку пакость робиш? [6].

Починаючи з другої половини XX століття, апелятивність прономінальної підсистеми доповнюється відомостями з інших галузей знань: окрім прагмалінгвістики, ще й знаннями із соціолінгвістики і психолінгвістики, які виникають на „межі” з мовознавством і дозволяють краще зрозуміти і описати природу „тикання,, і „викання” [8]. Найактивнішими у цьому напрямку стають американські вчені, зокрема, А. Гілман і Р. Браун, які працюють над фундаментальною працею „Займенники влади і солідарності”, поділяючи систему адресації на таку, в якій домінує семантика влади і ту, в якій переважає семантика солідарності. Автори займаються перш за все, займенниковими звертаннями, не титулярними (фактично - способами апеляції), і то, винятково в трьох західноєвропейських мовах: французькій, німецькій та італійській, але схема поділу, запропонована ними, визначає універсальний горизонт опису адресативних систем.

За твердженням авторів названої праці, семантика влади творить систему, у якій особі, що стоїть вище на суспільній драбині, служить ввічливий займенник (А. Гілман і Р. Браун позначають його через V, скороченням від латинського vos - ви), а особі з нижчим суспільним статусом служить безпосередньо займенник (T, лат. Tu - ти). Семантика солідарності творить систему, у якій використовують формальні займенники - V, якщо мовці не знаходять достатньо сильного впливового чинника, в інших випадках це стосується T. За М. Лазінським, чинником солідарності може бути родинна спільнота, професійна, спільнота за віком чи переконаннями [9].

Однак само по собі ви ще не забезпечує ввічливості. Тому точніше буде встановити ієрархічні і рольові відносини комунікантів, які визначають вибір ти або ви.

Триплощинний вибір способу апеляції на ви, як і для опозиційного ти, пропонує Д. Питель-Пандей:

1. різниця віку між мовцем і адресатом, які не є між собою ані родичами, ані приятелями більше ніж 10-15 років. Наприклад, мовцем є дитина, а адресатом особа доросла;

2. велика різниця в позиції професії і становища, яке займає адресат, маючи високий суспільний ранг;

3. свідоме бажання дотримання дистанції, продиктоване пережитими емоціями [4].

Наприклад, 1 -а група (різниця у віці): Куди ви, добрий чоловіче, йдете? [5]; Ану, я подивлюся в голову вам [5];

2-а група (вища / нижча позиція в ієрархії та соціальне становище): Я побачив вашу табличку та й зайшов ще до вас. Може, ви мені щось поможете [6]; Випийте й від мене, щоб ми в парі гарно жили, як голуби [5].

3-я група (свідоме дотримання дистанції): Ви самі їсте м'ясо, а мені кісточки кидаєте [5]; Я прийшов, діду, щоб ви дали вогню [6]; Озміть, тату, й мене [6]; Бабусю, дам вам, що хочете [5]; Ваша сокира цеї ночі вположилася, але я вам сокиренятко приніс [5]; Ваша величність, прошу до мене на обід, [7]; Ваше імператорське величество... [7].

В останньому прикладі фіксуємо звернене мовлення до особи, яка перебуває у високому статусі. Відповідно, апеляція пересувається з шанобливого звернення в 2-й особі множини до 3-ї особи множини - гіперввічливості, притаманної у комунікативній поведінці до можновладців, які, у свою чергу, користувались низхідним ти до інших осіб. (Я тебе зроблю якимось старшим, би ти добре жив („Незнайко”); Але би ти його слухав, і ти будеш йому помагати („Як парубок царським зятем став”); Ану, йди подивися, що за дівчина там сидить („Німа цариця”).

Щодо номінацій у зверненому мовленні персонажів буковинської народної казки, то їх можна поділити на такі групи: іменники та субстантивовані прикметники у кличному відмінку: батьку, тату, таточку, татусю, няню, нянько; мамко, мамо; бабо, бабусю; дідику, діду, дідусю; донечко, доню, дочко; сину, синку, синочку; сестричко, сестро; брате, братіку, братчику; дитино, дівко, небоже, хлопче, парубче, чоловіче, Василю, Васильку, Іване, Оленко; добродію, газде, дядечку, дядьку, вуйку, жінко, кумонько, кумушко, куме, кумнате; пане, панно, панотче; царю, князю, хазяїне, ковалю, наймитку; голубчику, ледащо, дурню; ведмедику, веприку, вовче, вовцюго, курочко, лебедику, лисичко, собако, трилеве, равлику, рибко, чапле та ін.; сполучення прикметника з іменником: чоловіче добрий, жінко добра, добрий чоловіче, добрий молодче, стара бабо, старий діду, капосний вовцюгане, люба приятелько, проклята сило тощо; присвійний займенник з іменником: дитино моя, моя голубонько, моя доню, царю мій, пане мій та ін.; іменник із присвійним займенником та прикметником: батьку мій рідний, брате мій рідний, ваше високе величество, кізонько моя мила, кізонько моя люба, мій голубе сизий, панно наша мила, чоловіче мій любий тощо; прикладки: Вовчику-Братику, Ворон-коню, Лисичко-Сестричко, чоловіче-голубчику, Іване-царенку, Оленко-сестричко, дідусю-голубчику, Ведмедику-Братику, Паничу-царевичу, лапище-мужичище та ін.

Висновки

Як бачимо із наведених вище прикладів, українська система зверненого мовлення до адресата мала свій особистий шлях розвитку - з притаманними їй діалектними особливостями, вираженими в особових займенниках та номінаціях, - який, у свою чергу, гармонійно вписався у загальноєвропейську систему зверненого мовлення, пройшовши в онтогенезі від первинного займенника ти до ввічливого ви. Давніші варіанти фіксують шанобливе звернення до старшої особи на ти, пізніші - на ви. Прикметно, що егалітарні відносини демонструють не лише 2-у особу однини, але і 2-у особу множини, зокрема у категорії прибраних родичів - кумів. Номінація, яка є надзвичайно розлогою у зверненому мовленні персонажів буковинської народної казки, зафіксована у кличному відмінку, що ще раз підкреслює загальнонаціональну тенденцію звертання до інших осіб у вокативі.

Список використаних джерел

1. Мейе, А. (2001). Введение в сравнительное изучение индоевропейских языков (Д. Кудрявский, пер. с франц.; под ред. и с прим. Р. Шор). Москва: Эдиториал УРСС.

2. Кибрик, А. (1992) Местоимения как дейктическое средство. Человеческий фактор в языке. Коммуникация. Модальность. Дейксис, 236-242.

3. Миронюк, О. (2006). Історія українського мовного етикету. Київ: Логос.

4. Pytel-Pandey D. (2003). System adresatywny wspolczesnego jezyka niemieckiego i rosyjskiego. Konfrontacja sjcjolingwistzczna. Wroclaw: ATUT.

5. Зінчук, М. (упорядн.). (2006) Казки Буковини. (Т. 10) ; Тернопіль: Богдан.

6. Зінчук, М. (упорядн.). (2006) Казки Буковини. (Т. 9) ; Тернопіль: Богдан.

7. Зінчук, М. (упорядн.). (2009) Казки Буковини. (Т. 11) ; Чернівці: Прут.

8. Колесов, В. (1988). Культура речи - культура поведения. Ленинград: Лениздат.

9. Lazinski, M. (2006). O panach i paniach: polskie rzeczowniki tytularne i ich symetria rodzajowo-plciowa. Warszawa: Wydaw. nauk. PWN.

Размещено на Allbest.ru