Імпліцитний читач та структура наративної комунікації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Імпліцитний читач та структура наративної комунікації

Мельничук Оксана Дмитрівна, кандидат філологічних наук, докторант кафедри прикладної лінгвістики, Інститут комп'ютерних наук та інформаційних технологій, Національний університет «Львівська політехніка»

Анотація

Статтю присвячено аналізові поняття імпліцитного читача, що є адресатом імпліцитного автора та його значущості у структурі наративної комунікації. Звернення уваги до проблеми імпліцитного читача пов'язане з тим, що текст є складним, багатоаспектним та суперечливим рівнем мовної системи, у якому перетинаються та взаємодіють усі інші рівні цієї системи, мобілізуються та актуалізуються гносеологічна та комунікативна функції мови. Кожен художній прозовий текст надходить до читача як низка слів -- лінгвістично візуалізований текст -- актуалізація або екземпляр наративної структури. Читач, який сприймає надруковані слова, розуміє та інтерпретує їх як події та дії персонажів. Вивчення когнітивних та комунікативних аспектів комунікації в художньому тексті як основи його розуміння починає набувати системного характеру у 1970-х рр. та розвивається у спробах лінгвістів встановити реалістичну всеохопну модель аналізу різних елементів художньої комунікації, їх інтерпретації у міждисциплінарній філологічній перспективі, зокрема у художніх творах.

Комунікативне значення невербальних елементів є відтвореним в наративних текстах персонажами як невіддільна частина візуального, сенсорного, акустичного комплексу, який з'являється на різних рівнях свідомості та сприймається як навмисні або ненавмисні компоненти комунікації. Комунікативну взаємодію розуміють як свідомий чи несвідомий обмін поведінковими, неповедінковими, сенсорними знаками усього арсеналу соматичних та екстрасоматичних знакових систем (незалежно від того, чи є вони діяльністю, чи бездіяльністю) й інших навколишніх культурних сигналів, що діють як потенційне джерело утворення суб'єктивних значень.

Наявність у художньому тексті понять або концептів є важливою частиною творчо-рекреативного процесу між автором-наратором та читачем у комунікативній моделі наративної комунікації. Ізольоване вивчення компонентів художньої комунікації ускладнює завдання дослідника, оскільки елементи текстової комунікації є пов'язаними з іншими семіотичними (природна мова) або психічними системами (концепти, ментальні/психічні моделі).

Ключові слова: імпліцитний автор, імпліцитний читач, текстова комунікація, концепт, художня реальність.

Abstract

Implicit reader and the structure of narrative communication

Melnychuk Oksana Dmytrivna Candidate of philological sciences, doctoral student of the Department of Applied Linguistics, Institute of Computer Sciences and Information Technologies, Lviv Polytechnic National University

The article is devoted to the analysis of the concept of the implicit reader, who is the addressee of the implicit author, and its significance in the structure of narrative communication. The problem of the implicit reader is connected with the fact that the text is a complex, multifaceted and contradictory level of the language system, in which all other levels of this system intersect and interact, the epistemological and communicative functions of language are mobilized and actualized. Every literary prose text comes to the reader as a string of words - a linguistically visualized text - an actualization or instantiation of a narrative structure. A reader who perceives printed words understands and interprets them as events and actions of characters.

The study of cognitive and communicative aspects of communication in a fictional text as a basis for its understanding begins to be a systematic research in the 1970s and develops in the attempts of linguists to establish a realistic comprehensive model of the analysis of various elements of fictional communication, their interpretation in an interdisciplinary philological perspective, in particular in fictional text. The communicative meaning of non-verbal elements is reproduced in narrative texts by characters as an integral part of a visual, sensory, acoustic complex that appears at different levels of consciousness and is perceived as intentional or unintentional components of communication. Communicative interaction is understood as a conscious or unconscious exchange of behavioral, non-behavioral, sensory signs of the entire arsenal of somatic and extrasomatic sign systems (regardless of whether they are activity or inactivity) and other surrounding cultural signals that act as a potential source of subjective meaning formation .

The presence of notions or concepts in the artistic text is an important part of the creative-recreational process between the author-narrator and the reader in the communicative model of narrative communication. The isolated study of the components of artistic communication complicates the researcher's task, since the elements of textual communication are related to other semiotic (natural language) or mental systems (concepts, mental/mental models).

Keywords: implicit author, implicit reader, text communication, concept, artistic reality.

Постановка проблеми

Загальною основою комунікативного акту є текст та учасники мовленнєвого повідомлення. Учасники спілкування у комунікативному акті об'єднані комунікативною діяльністю, втіленою у виявленні та сприйнятті мовних знаків. Художній прозовий текст є референтним простором, що сконструйований суб'єктом пізнання та вербалізований за допомогою мовного коду [1]. Взаємозв'язок автора та читача, яка об'єктивує концепти (поняття) за допомогою наративного тексту в межах загальної наратологічної структури, є комунікативною взаємодією, яку називають «структурою наративної комунікації» [2-4], що наголошує на вагомих чинниках художньої комунікації та намагається зрозуміти, як наративні компоненти структурують оповідь та функціонують на різних рівнях художнього тексту.

У межах риторичного погляду, модель текстової/наративної комунікації охоплює такі елементи з боку продукування оповіді: автор, імпліцитний автор, наратор. Інтерпретація та розуміння змісту та смислу художнього тексту пов'язані з поняттями читач, імпліцитний читач, нарататор (аудиторія, до якої прямо чи опосередковано звертається наратор).

Відтворення сюжетного світу та художньо-естетичної реальності вимагає формування висновків про динамічні, плинні зв'язки між учасниками наративної взаємодії, які виникають як результат текстової архітектоніки та є основою розуміння того, у який спосіб ця взаємодія є частиною більшої структури. Актуалізуючи авторську ідеї дійсності, сюжет створює сферу дії для персонажів, у розвитку й осмисленні характерів яких, автор-письменник реалізує етичні, емоційні та моральні уявлення, використовуючи мовні позначення розмаїтих концептів (понять).

Аналіз останніх джерел і публікацій

Лінгвісти по-різному визначають роль читача у структурі наративної комунікації. Реальний, конкретний читач, якого вивчають за допомогою емпіричних експериментальних методів, є відмінним від уявного читача, до якого належать «ідеальний читач», що досконало розуміє кожне авторське слово чи намір, та читачі-інтерпретатори: «суперчитач» (англ. superrider) [5], «постульований читач» (англ. postulated reader) [2], «удаваний читач» (англ. mock reader) [7], «імпліцитний читач» (англ. implied reader) [8], «нарататор» (англ. naratee) [3]. Термін «імпліцитний читач» був запропонований В. Ізером щодо комунікативної ролі, яку повинні виконувати реальні читачі, щоб розпізнати відмінності між імпліцитним автором та ненадійним оповідачем [9]. Набуваючи ролі імпліцитного читача, справжній читач визнає іронію у художньому творі через слова та дії персонажів, які надають підказки для розуміння того, що сталося у художньо-естетичному світі. Імпліцитний читач задуманий як адресат або цільова аудиторія імпліцитного автора. Цей читач знає, чиїм словам не варто вірити, хто має не найкращі наміри та хто є неправдивим у своїх вчинках, діях та поведінці.

В. Ізер, продовжуючи міркування Р. Інґардена, розрізняв між текстом, його конкретизацією читачем та художнім твором як результатом зближення автора та читача. Він зауважував, що текст попередньо організовує оповідь і керує створенням смислу, поступово надаючи основних, або схематизованих уявлень про те, що стане твором мистецтва, залишаючи, однак, зони/плями невизначеності, або прогалини, які потрібно заповнити читачеві, що «завершує» художній твір [9]. Поняття імпліцитного читача дозволяє В. Ізеру брати до уваги текст та діяльність читання. За взірцем імпліцитного автора В. Бута, імпліцитний читач одночасно є і текстовим елементом, і феноменом, який можна отримати з тексту, і засобом створення значення, і набором розумових операцій, що беруть участь у створенні смислу (виборі, систематизуванні інформації, зв'язуванні минулих і теперішніх знань, передбаченні фактів і результатів, побудові та модифікації взірців) [8, С. 12].

Поняття імпліцитного читача охоплює схематизовані особливості художнього тексту, прогалини й процеси їхнього усунення, обмеження та напрями, задані текстом, розумову, інтелектуальну й емоційну діяльність під час читання. В. Ізер зазнавав критики за недостатньо визначену природу прогалин і надмірне акцентування на текстовому опрацюванні та неадекватну інтерпретацію результатів читання [10, С. 10].

Однак імпліцитного читача вважають еквівалентом авторського задуму та текстового значення або набором бажаних інтерпретацій.

Мета статті - визначити роль і місце імпліцитного читача як адресата наративної комунікації шляхом аналізу комунікативних моделей художнього тексту.

Виклад основного матеріалу

Модель наративної комунікації заснована у структуралістській наратології та риторичному підходові до оповіді. Під впливом Соссюрівського протиставлення мовної та мовленнєвої системи, наратологи були орієнтовані не на окремих авторів і читачів, а на систему структурних варіантів, зрозумілих і для авторів-нараторів, і для інтерпретаторів-читачів. Такий підхід спонукав наратологів створити систему нараторів (авторів) та нарататорів (читачів), агентів наративного створення та рецепції, яких оцінюють на основі текстових внутрішніх, властивих характеристик.

Згідно з усталеними формалістськими теоріями до аналізу літератури (англ. New Critical), В. Бут досліджував текст і сприймав літературні твори не як автономні артефакти, які потрібно виокремити з контексту їхнього продукування та інтерпретації, а як елементи цілеспрямованого комунікативного процесу, до якого залучені автор та читач шляхом залучення визначених риторичних засобів, які організовують текст [11, С. 77].

Побудова комунікативної моделі передбачає, що адресант або автор надсилає повідомлення до адресата або читача, використовуючи матеріальний носій передавання (текст) й код (мовні, лінгвістичні позначення), спільний для усіх учасників комунікативного процесу взаємодії. Наратологічна модель відрізняється від моделі реальної комунікації через часовий розрив між створенням і отриманням повідомлення та відсутність прямої взаємодії між адресантом і адресатом (там само). Реальну та художню комунікацію розрізняють як позатекстове (реальний автор реальний читач) та внутрішньотекстове спілкування (імпліцитпий автор ? на'ратор ? на'рататор ? імпліцитний читач). Моделі комунікативної ситуації у наративі визнають, що реальний автор та читач розташовані «поза оповіддю», однак вони є «обов'язковими для неї в остаточному практичному значенні» [12, С. 151]; автор є суттєвим поняттям щодо усвідомлення зв'язків між текстом та його історичним й культурним контекстом. Проблеми наратологічного штибу традиційно зосереджувалися на внутрішньотекстовій взаємодії [13].

Згідно з наратологічним підходом, оповідь - це комунікативний процес, у якому інформація про оповідний рівень виражається визначеним видом наратора для визначеного виду нарататора. «Розмежування наративних інстанцій, у зв'язку з учасниками мовленнєвого повідомлення художнього тексту, ґрунтується на відокремленні мовленнєвих планів наратора та персонажа, з опертям на комунікативно-текстову норму художньої оповіді та наративні рівні оповідної системи» [14, С. 83].

Дж. Принс тлумачить поняття нарататора як «того, кому розповідають те, про що написано в тексті» [15, С. 57], і протиставляє йому поняття реального та імпліцитного читача. Відтак наратологи досліджують не роль автора та читача, їх роль в наративі, а наратора та нарататора, яких розглядають як комунікативні елементи, що співіснують з чітко окресленими текстовими позначеннями, які виражають концепти або поняття втілені у тексті. З огляду на те, що автор та читач є вимірами «наративного мовлення (фр. parole)», окремими феноменами наративного дискурсу, наратологи розглядають передусім мову наративу (фр. langue), або основну семіотичну систему, яка уможливлює створення і розуміння оповіді [16].

Адаптуючи загальну модель комунікативного процесу, що пов'язує три основні компоненти, або учасники комунікації: відправника, повідомлення та отримувача (англ. sender message rece/ver), наратологи розвинули схожу модель для учасників наративної комунікації: наратор наративне повідомлення нарататор (штл. narrator narrative message narratee).

Аналізуючи основоположну працю Ж. Женетта [3], як стверджує Ш. Риммон-Кенан [17], наратологи класифікували нараторів та нарататорів відповідно до рівнів оповіді, їхнього ступеня участі в сюжетному світі та ступеня сприйнятності. Основна модель наративної комунікації, що є співзвучною з ідеями В. Бута й В .Ізера, розширюється та набуває додаткових компонентів у праці С. Четмена [12, С. 151].

Реальний автор ***> Імплщитний автор Наратор Нарататор Імплщитний читач ***> Реальний читач

У такому варіанті моделі пунктирні стрілки вказують на те, що реальний автор та читач не є об'єктами наративного аналізу; вони є значущими тільки тією мірою, якою вони набувають комунікативних ролей (наприклад, «статусу учасників» за Е. Гоффманом [18], які взаємодіють у наративі. Зі свого боку автор художнього твору «перевтілюється» в сутність, яку В. Бут називає «імпліцитним автором» і визначає як «панівну свідомість твору, джерело наявних у творі норм» [17, С. 87]. Йдеться про імпліцитного автора як «втілений варіант справжнього автора, його передбачувані здібності, погляди, переконання, які є компонентами побудови конкретного тексту»; імпліцитний автор «відповідає за вибір, за допомогою якого він створює текст оповіді, за визначений порядок слів, які надають смисл текстові художньому текстові, втілені цінності, ставлення та оцінки» [19, С. 45].

Позаяк автор і читач не взаємодіють у тексті, їхній рівень комунікації є «позатекстовим». Рівночасно існує також два «внутрішньотекстових» рівні текстової комунікації, один з яких -- це наративна художня комунікація -- «посередництво», або оповідний дискурс; інший -- це «художня дія» персонажів. Використання розмовного мовлення у художніх текстах подаються автором як пряме мовлення персонажів, яке через діалогічні форми передає тип комунікативних відносин персонаж ? персонаж, тобто імітацію природного комунікативного акту, що є мультимодальним, оскільки обіймає описи вербальних та невербальних елементів комунікації.

Художній прозовий текст вивчають як особливу форму комунікативної та когнітивної взаємодії, яка має комунікативну перспективу передавання визначеного повідомлення; наративний художній текст є «взаємодією між автором і читачем на наративному рівні художньої дії персонажів» [22, С. 25], які пов'язані з оприявленням різних видів знання, які характеризують навколишній світ.

«Комунікативно-наративний підхід уникає тверджень про реальні наміри автора. Натомість автор-наратор адаптує «друге я» (англ. second self) з метою залучення читача до опосередкованої текстами комунікативної співдії з риторичним оформленням» [21, С. 25]. Читач «зчитує» художній текст на предмет такого оформлення -- тобто лінгвістичних сигналів, які дозволяють йому осягнути ставлення, норми та цінності, що пов'язані з імпліцитним автором, -- персоною, прийнятою реальним автором, з метою залучення до ситуативної дії наративу.

Інтерпретація художнього тексту передбачає пошук у тексті позначень, які передають інформацію про реальну навколишню дійсність, що дає змогу читачам визначити позитивні або неприйнятні риси персонажів, способи та ступені неправдивості оповіді та інші виміри загальнішої комунікативної події, на тлі якої конкретні текстові деталі набувають наративних функцій. За умови, якщо художній текст виражає невідповідність між нормами та цінностями, словами та діями персонажа, то імпліцитного автора розглядають як джерело основних норм та цінностей твору. Читач працює над «відновленням» художнього тексту, щоб зрозуміти комунікативні стратегії, які мотивують використання мовних знаків для представлення взаємин, дій персонажів та плинного розгортання сюжету в естетичній реальності оповідного світу.

Читач, який перебуває в межах аудиторії наративу, сприймає як правдиві повідомлення наратора щодо того, що відбувається у вигаданому світі художнього тексту. Згідно з цією ідеєю, реальні читачі повинні увійти в обидві аудиторії одночасно, усвідомлюючи персонажів у художньому світі твору як реальних людей, щоб повністю усвідомити та інтерпретувати уявні події. Така модель здатна надати пояснення, чому реальні читачі можуть «захоплюватися», щоб співчувати персонажам, переживати цікавість, несподіване захоплення та здивування. Наприклад, читач, який перебуває у наративній аудиторії, відчуває цікавість до ситуацій і подій, що привели персонажів туди, де вони перебувають протягом визначеного періоду часу. Читач як учасник авторської аудиторії розуміє висловлювання та дії цих персонажів у вигляді сигналів, що призначені для підказки висновків щодо сукупності норм і цінностей, які наповнюють сюжетний світ, створений наратором. Розмова персонажів набуває рис діалектичної взаємодії між суперечливими поглядами, представленими визначеними лінгвістичними символами, інтерпретованими читачем як тематичні текстові конструкції.

З урахуванням ролі імпліцитного читача наративна модель комунікації набуває розширеного вигляду [4]:

Відправник, автор імпліцитний автор

Наратиене повідомлення

Одержувач: наративна аудиторія імпліцитний читач реальний читач

Вищенаведені комунікативні категорії є реалізованими у будь-якому сюжетному світі оповіді, однак наголосимо, що експериментальні тексти виходять за межі лінійних розташувань. Так, наприклад, Д. Дідро використовує продуману структуру оповідних фреймів у поєднанні зі способами розмежування цих фреймів, створюючи невизначеність чи принаймні вагання щодо того, ким і у якому контексті є комунікативний агент-наратор [23]. Несистемні ефекти стають зрозумілими на тлі очікування того, що наратив загалом матиме структуру, запропоновану визначеною схемою. Така невідповідність позначає невідповідність між ролями наративу й авторської аудиторії щодо переконань, які читачі приймають, щоб долучитися до оповіді, та набором переконань, якими вони володіють, щоб зрозуміти функції наративу в площині художнього світу. У межах риторичного підходу визначення окремих ситуацій і подій як віртуальних фактів залежить не тільки від того, чи подані вони від першої/третьої особи, стилістики оповіді, а й від розуміння художнього тексту безпосередньо читачем.

імпліцитний читач наративний комунікація

Висновки

Як результат здійсненого дослідження, можемо стверджувати, що імпліцитний читач вказує на семантичний простір, який художній текст надає читачеві як адресату імпліцитного автора у структурі наративної комунікації, зважаючи на динаміку семіозису оповіді; характеризує низку наративних засобів, або стратегій, щоб привернути увагу до ролі естетичного у наративі, або оповіді та сприяти таксономії наративу відповідно до кількості (або виду) прогалин. Модель наративної комунікації, що охоплює поняття імпліцитного автора та імпліцитного читача, є моделлю взаємодії та актуалізації понять або концептів художнього тексту як об'єктивованих та вербалізованих у дискурсі повідомлень.

Література

1. Бехта І.А. Аспекти дискурсного аналізу художнього твору. Слов'янський вісник: зб. наук, праць. Рівне: РІСКСУ, 2006. Вип. 6. С. 7-13.

2. Booth W.С. The Rhetoric of Fiction. 2^nd ed. Chicago: University of Chicago Press, 1983. 572 p.

3. Genette G. Narrative Discourse Revisited. Ithaca: Cornell University Press, 1990. 168 p.

4. Herman L., VervaeckB. Handbook of Narrative Analysis. 2^nd ed. Lincoln: Univ. of Nebraska Press, 2019. 438 p.

5. Riffaterre M. Describing Poetic Stmctures: Two Approaches to Baudelaire Les Chats. Yale French Studies. 1966. № 36-31. P. 200-242.

6. Booth W.C. The Rhetoric of Fiction. 2^nd ed. Chicago: University of Chicago Press, 1983. 572 p.

7. Gibson W. Authors, Speakers, Readers, Mock Readers. College English. 1950. № 11. P.265-269.

8. Iser W. The Implied Reader: Patterns of Communication in Prose Fiction from Bunyan to Beckett. Baltimore: Johns Hopkins University Press, 1974. 318 p.

9. Iser W. The Act of Reading: A Theory of Aesthetic Response. Baltimore: Johns Hopkins Univ. Press, 1980. 224 p.

10. Fish S. Why No One^?s Afraid of Wolfgang Iser. Diacritics. 1981. № 11. P. 2-13.

11. Booth W.C. Resurrection of the Implied Author: Why Bother. A Companion TVarrarive TT / ed. by J. Phelan, P.J. Rabinowitz. Oxford: Wiley-Blackwell, 2005. P. 75-88.

12. Chatman S. Story and Discourse: Narrative Structure in Fiction and Film. Ithaca: Cornell Univ. Press, 1978. 277 p.

13. Niinning A. Gmndziige eines kommunikationstheoretischen Modells der erzahlerischen Vermittlung. Trier: WVT, 1989. 331 S.

14. БехтаІ. А. Дискурс наратора в англомовній прозі: монографія. Київ: Грамота, 2004. 304 с.

15. Prince G. A Dictionary of Narratology. Lincoln: University of Nebraska Press, 2003. 126 p.

16. Coste D. Narrative as Communication. Minnesota: University of Minnesota Press, 1989. 400 p.

17. Rimmon-Kenan S. Narrative Fiction: Contemporary Poetics. 2^nd ed. London/ New York: Routledge 2002. 208 p.

18. Goffman E. Forms of Talk. Philadelphia: University of Pennsylvania Press, 1981.335 р.

19. Phelan J. Living to Tell About It: A Rhetoric and Ethics of Character Narration. Ithaca, NY: Cornell University Press, 2005. 256 p.

20. JahnM. Narratology 2.3: A Guide to the Theory of Narrative. University of Cologne, 2021.

21. Бехта І.А. Авторське експериментаторство в англомовній прозі XX століття. Львів: ПАЮ, 2013.268 с.

22. Neumann В., Niinning A. An Introduction to the Study of Narrative Fiction. Stuttgart: Klett, 2008. 200 p.

23. Diderot D. Jacques the Fatalist. Oxford: Oxford Univ. Press, 2009. 258 p.

References

1. Bekhta I.A. (2006). Aspekty dyskursnoho analizu khudozhnoho tvoru [Aspects of Discourse Analysis of a Fictional Text]. Rivne: RISKSU, 2006. 6. 7-13. [in Ukrainian].

2. Booth W.C. (1983). The Rhetoric of Fiction. 2nd ed. Chicago: University of Chicago Press. 572 p.

3. Genette G. (1990). Narrative Discourse Revisited. Ithaca: Cornell University Press. 168 p.

4. Herman L., Vervaeck B. (2019). Handbook of Narrative Analysis. 2^nd ed. Lincoln: University of Nebraska Press, 2019. 438 p.

5. Riffaterre M. (1966). Describing Poetic Structures: Two Approaches to Baudelaire^?s Les Chats. Yale French Studies. 1966. 36-37. 200-242.

6. Booth W.C. (1983). The Rhetoric of Fiction. 2^nd ed. Chicago: University of Chicago Press, 572 p.

7. Gibson W. (1950). Authors, Speakers, Readers, Mock Readers. College English. 11. 265-269.

8. Iser W. (1974). The Implied Reader: Patterns of Communication in Prose Fiction from Bunyan to Beckett. Baltimore: Johns Hopkins University Press. 318 p.

9. Iser W. (1980). The Act of Reading: A Theory of Aesthetic Response. Baltimore: Johns Hopkins University Press. 224 p.

10. Fish S. (1981). Why No One^?s Afraid of Wolfgang Iser. Diacritics. 11. 2-13.

11. Booth W.C. (2005). Resurrection of the Implied Author: Why Bother. A Companion to Narrative Theory / ed. by J. Phelan, P.J. Rabinowitz. Oxford: Wiley-Blackwell. 75-88.

12. Chatman S. (1978). Story and Discourse: Narrative Structure in Fiction and Film. Ithaca: Cornell Univ. Press. 277 p.

13. Niinning A. (1989). Gmndziige eines kommunikationstheoretischen Modells der erzahlerischen Vermittlung. Trier: WVT. 331 S.

14. Bekhta I.A. (2004). Dyskurs naratora v anhlomovnii prozi: monohrafiia [Narrator Discourse in English Prose]. Kyiv: Hramota. 304 s. [in Ukrainian].

15. Prince G.A. (2003). Dictionary of Narratology. Lincoln: University of Nebraska Press. 126 p.

16. Coste D. (1989). Narrative as Communication. Minnesota: University of Minnesota Press. 400 p.

17. Rimmon-Kenan S. (2002). Narrative Fiction: Contemporary Poetics. 2^nd ed. London/New York: Routledge, 2002. 208 p.

18. Goffman E. (1981). Forms of Talk. Philadelphia: University of Pennsylvania Press. 335 p.

19. Phelan J. (2005). Living to Tell About It: A Rhetoric and Ethics of Character Narration. Ithaca, NY: Cornell University Press, 2005. 256 p.

20. Jahn M. (2021). Narratology 2.3: A Guide to the Theory of Narrative. University of Cologne.

21. Bekhta I.A. (2013). Avtorske eksperymentatorstvo v anhlomovnii prozi XX stolittia [Author experimentation in English-language prose of the XX^th century]. Lviv: PAIS. 268 s. [in Ukrainian].

22. Neumann B., Niinning A. (2008). An Introduction to the Study of Narrative Fiction. Stuttgart: Klett. 200 p.

23. Diderot D. (2009;. Jacques the Fatalist. Oxford: Oxford University Press. 258 p.

Размещено на Allbest.ru