Мовна позиція Б. Грінченка та Х. Алчевської: суголосся доби чи позиція?

Бурко О.В.,

кандидат педагогічних наук

«Учителю Олексіївської Народної Школи

20-го вересня 1887 р. Попечителька Олексіївської Народної Школи (підпис)» [1, переклад С. Б.].

Христина Алчевська проводила літо з рідними дітьми в Олексіївці. За спогадами її доньки Христі, «переклади зі всесвітньої літератури на нашу мову ще заборонялись, ось у сій хаті велися моєю матір'ю читання всесвітньої літератури з селянами, тільки ж по-московськи ще. Сядеш, бувало, допомагати їй записувати селянські відозви для покажчика «Что читать народу», і якось тепло стає на душі від обміну думок з народом і від того, що знаходишся в товаристві селян» [2, с. 10]. До літньої «хатньої» авдиторії в Олексіївці долучалася й родина Грінченків. У дослідженні «Перед широким світом» він поділився спогадами про щорічні літні читання у маєтку попечительки школи. Просвітителька роздавала народні книжки московською мовою й читала селянам твори московських письменників. «А найголовніше, - зауважує автор, - поширений був погляд, що тільки навчившися «панської» мови, можна зробитися освіченим путящим чоловіком, і через те треба «язик хахлацький, мужицький» якомога швидче кидати» [5, с. 12]. Разом із Марією Загірньою узвичаїв вечірнє читання україномовних книжок батькам своїх учнів. Обговорював із ними прочитане, часом записував їхні відгуки. Родина Грінченків давала письменним слухачам читати твори Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Пантелеймона Куліша та ін. з власної бібліотеки. Юлія Ільчук наголошувала на схожому підході просвітників до вивчення літературних смаків селян, відзначивши, що Борис Грінченко «.. .більший наголос робив на описі індивідуальних особливостей самих читачів» [7, с. 184]. Співпраця з Христиною Алчевською тривала протягом семи років, коли вчитель позбувся роботи.

Однією з причин відходу Грінченків від учителювання Олександр Мазуркевич назвав різно- векторність просвітницької діяльності Христини Алчевської та освітніх поглядів Б. Грінченка, зокрема щодо просвіти селян українською мовою. Борис Дмитрович одержав запрошення на святкування ювілею освітньої діяльності Христини Алчевської від Любові Дашкевич (племінниця Олексія Алчевського), проф. Олександра Брандта, Христини Алчевської. Василь Іванов (секретар Харківського Статистичного Комітету) [8]. Їхні листи написані по-російськи. Борис Грінченко також відповів адресатам російськомовними листами, оскільки не був переконаний, що вони володіють українською. У новій реальності подаємо листування у нашому перекладі українською мовою.

Ще 20 березня 1892 р. Василь Іванов надіслав лист, передавши запрошення від ювілярки: «Шановний Борисе Дмитровичу! Розпорядча комісія з відзначення 30-річчя педагогічної діяльності Христини Данилівни доручила мені повідомити Вам, що 13-го травня завершується окреслене тридцятиліття. . Було б бажано, щоб повідомлені були про це особи, які складають її літню аудиторію» [6].

За свідченням Марії Загірньої, Борис Грінченко написав лист-відповідь 2 квітня 1892 р.: «Шановний Добродію Василю Васильовичу! . При всій глибокій повазі до Христини Данилівни як до людини, я не можу приєднатися до Ваших урочистостей. Причина цього та, що я ставлюся зовсім негативно до тієї її діяльності, кінцевим результатом якої є русифікація мого народу. Повівшись інакше, я вважав би себе зрадником моїх переконань» [6].

У зв'язку з Грінченковою відмовою Любов Дашкевич (племінниця О. Алчевського) також листовно звернулася, акцентуючи на потребі участі родини Грінченків та учнів Олексіївської школи у святкуванні. У своєму листі-запрошенні авторка застерегла: «За дорученням членів комітету уклінно прошу Вас повідомити учням Вашим теперішнім, колишнім, «хатній аудиторії» про прийдешнє святкування і порадити взяти їм участь або листом із підписами, або взагалі як вони бажають. Інакше серед усіх привітань, телеграм та листів буде великий пробіл». 1 травня 1892 р. Борис Грінченко надіслав відповідь-обґрунтування: «Є один пункт, стосовно якого ми ніколи не сходилися й не зійдемося з нею. ...Я вважаю, що українці повинні служити Україні та українській, а не московській просвіті. Поважаючи діячів московської просвіти у московській землі, я не можу інакше, як негативно, ставитися до московської просвіти у землі українській. . Зрозуміло, що мені неможливо і немає за що вітати Христину Данилівну 14 травня. Зробивши це, я показав би себе людиною, яка говорить одне, а робить інше» [6].

Ювілярка також листувалася з Борисом Грінченком у зв'язку з означеною подією і переслала запрошення від Любові Дашкевич та ящик з подарунками для «хатніх слухачів». У ньому були папір, конверти, чорнило. У посланні Любов Дашкевич знову просила тодішніх і колишніх учнів, а також «хатніх слухачів» написати ювілейні привітання від школярів. Звісно, вони звернулися за порадою до свого вчителя. Однак він не підтримав наміру своїх учнів з означеної причини.

У Харківському Літературному музеї зберігається цінний документ, який свідчить про державницьку політику стосовно мови і освітнього процесу, - «Секретный донос Полтавского губернатора Багговута Министру внутреннихъ дЪлъ объ украинскомъ движеніи и мЪрахъ борьбы съ нимъ» (Полтава, 1917). Уже у 1017 р. донощик полтавський гувернатор Александр Карлович фон Багговут дає розпорядження на посади вчителів (за можливості), інспекторів, директорів народних училищ (винятково) призначати великоросів, будь-якого вчителя, що виявляє прихильність до української мови, звільняти. Далі цитуємо: «4. Скласти правдиву історію малоруського народу, в якій пояснити, що "Україна" - це "окраїна" держави у колишні часи. 14. Треба взятися за семінарії і викорінити там пануючий дух українства.

17. Пояснити необхідність великоруської мови як загальнодержавної і літературної, і що малоросійська як простонародна не має ні літератури, ні майбуття. 19. Усіма способами викорінювати вживання назв "Україна", "український"» [10]. Наслідки політики російської імперії маємо нині.

У червні 1892 р. Борис Грінченко проаналізував педагогічну діяльність Христини Алчевської в «Листах з України Наддніпрянської», які опублікував у «Буковині» під псевдонімом П. Вартовий. Він звинуватив її у зраді: «Тридцять років уже поминуло, як зреклася вона свого рідного краю і працює - досить щиро - щоб змоска- лити наш народ. Вона заводить московські школи на Вкраїні, читає та розповсюджує московські книжки поміж українським народом і доводить у своїх писаннях, що сей народ чудово розуміє всю московську літературу по-московському. Христина Алчевська давала поганий приклад, бо її вчинок був - ренегатство, зрада» [3, с. 2]. У двотомній праці «Что читать народу?», яку Христина Алчевська рекомендувала для народного та дитячого читання, не було вміщено назв творів українських письменників. Олексій Неживий висловив припущення, що, можливо, під впливом критики Бориса Грінченка в третьому томі книги «Что читать народу?» (1906) у IV відділі (літературному) було рекомендовано читати твори Марка Вовчка, Івана Франка, Осипа Федьковича, у ХІІ відділі «Видання для народу українською мовою» упорядники подали VI підрозділ «Серія видань Бориса Грінченка (Чернігів)». До того ж Христина Данилівна опублікувала власні рецензії на «Оповідання про Івана Котляревського», «Оповідання про Грицька Квітку-Основ'яненка», «Оповідання про Євгена Гребінку», збірку «Без хліба», видані Бориса Грінченком.

Знаний Просвітник також склав каталог «Сільська бібліотека», рукопис якого зберігається в ІР НБУВ, уперше надрукований у виданні Наталії Зубкової «Архів і бібліотека видатного діяча українського просвітництва Б.Д. Грінченка». Просвітник увів низку творів вітчизняних письменників. Він написав «Передмову [до Каталогу книжок для народнього читання»]», уперше надрукувавши 1908 р. коштом Товариства «Просвіта» в Києві.

«Головна проблема України - не багатомовність, а двомовність, поширення на її території двох мов, коли поряд з державною українською на всі сфери вжитку претендує також російська», - зазначає професорка Національного університету «Києво-Могилянська академія» Л. Масенко. Науковиця зауважує, що така ситуація зазвичай складається в колоніальній країні, коли вся підкорена спільнота повинна оволодіти, крім своєї мови, мовою колонізатора. Якщо друга мова поступово переймає всі функції рідної, то останній загрожує зникнення [12].

Висновки