Способи реалізації означеності синтаксичної особи в польській мові

Размещено на http://www.allbest.ru/

Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника

Способи реалізації означеності синтаксичної особи в польській мові

О.Р. Корпало

м. Івано-Франківськ

Анотація

Категорія особи займає важливе місце серед семантико- граматичних категорій, що впливають як на будову реченнєвої моделі, так і на формування комунікативного процесу. Ця категорія належить до однієї з найбільш складних і суперечливих, через що постійно викликає зацікавлення багатьох учених. Незважаючи на активне студіювання, категорія особи потребує комплексного вивчення на тлі всієї граматичної структури мови, що й зумовлює актуальність дослідження. Мета статті - здійснити аналіз семантико-граматичної категорії особи в польській мові як міжрівневої категорії у реченнях із семантикою означеності. Опираючись у реченні на морфологічну особу (словозмінну категорію особи дієслова, лексико-граматичну категорію особи займенника та іменника), синтаксична особа за своєю граматичною природою відрізняється від неї значенням, засобами вираження, багатоаспектні- стю, найважливішою ознакою якої є дейктичність, тобто вказівка на учасників мовленнєвого акту. Адресант і адресат є ключовими поняттями висловлення, вказівка на їх протиставлення або відсутність такого протиставлення є одним із основних і обов 'язкових ознак речення.

Мотивуючи статус категорії синтаксичної особи, опираємось на те, що синтаксична семантика - це передусім семантика відношень. Агенсивне значення є компонентом об'єктивного плану категорії синтаксичної особи і відображає відношення „діяч-дія”, при цьому діяч може бути представлений як означений, неозначений або узагальнений. Новизна дослідження полягає в тому, що аналіз означеності особи в польській мові здійснено з позицій структурно-семантичного підходу до мовних явищ. Означеність особи-діяча виражають двоскладні, означено-особові, безособові та інфінітивні речення, у структурі яких експлі- цитно чи імпліцитно є вказівка на виконавця дії чи носія стану (агенса). Існують різні способи репрезентації означеного агенса: морфологічний, лексико-морфологічний, морфолого-синтаксичний, контекстуально- ситуативний, інтонаційно-синтаксичний. На означеність особи в польській мові вказують насампепред особові закінчення дієслів-присудків у формах 1-ої та 2-ої особи однини і множини (морфологічний спосіб) разом з особовими займенниками відповідної особи (у такому разі слід говорити про лексико-морфологічний спосіб) або без них. При морфолого- синтаксичному способі конкретний діяч виражається не називним, а непрямими відмінками іменників та особових займенників.

Практична цінність. Отримані результати будуть корисними в навчальних цілях при вивченні польської мови як іноземної, у процесі викладання теоретичних курсів із граматики, у підготовці підручників і навчальних посібників із синтаксису сучасної польської мови.

Ключові слова: синтаксична особа, агенс, давальний агенсивний, двоскладні, означено-особові, безособові та інфінітивні речення.

Abstract

WAYS OF REALIZING THE SIGNIFICANCE OF SYNTAX PERSONS IN THE POLISH LANGUAGE

O. R. Korpalo

Vasyl Stefanyk Precarpathian National Universiti;

Slavic Languages department;

Ivano-Frankivsk

The category of person occupies an important place among semantic and grammatical categories that affect both the structure of the sentence model and the formation of the communicative process. This category belongs to one of the most complex and controversial, which is why many scientists are constantly interested. Despite the active study, the category of the person needs a comprehensive study against the background of the entire grammatical structure of the language, which determines the relevance of the study. The purpose of the article is to analyze the semantic-grammatical category of person in the Polish language as an interlevel category in sentences with the semantics of definiteness.

The thesis focuses on complex analysis of the semantic-grammatical category of person in the Polish language; the above category is viewed as an interlevel one. In the sentence, the syntactic person depends on the morphological person (the inflectional category ofperson in the system of the categories of Verb, the lexical-grammatical category of person in the system of the categories of Pronoun and Noun); yet in terms of its grammatical characteristics, the former differs from the latter in meaning and means of expression; additionally, the syntactic person is a multidimensional category the most important feature of which is deicticity, i.e. indicating the participants of the speech act. The addressee and the addressee are the key concepts of expression, the indication of their opposition or lack of such an opposition is one of the main and mandatory features of a sentence.

The status of the category of the syntactic person is grounded in the concept of syntactic semantics as first and foremost the semantics of relations.

The agentive meaning is a component of the objective plan of the syntactic person category and reflects the "subject - action" relationship, while the subject can be represented as marked, unmarked or generalized. The novelty of the study is that the analysis of the definiteness of the person in the Polish language was carried out from the standpoint of a structural-semantic approach to linguistic phenomena.

The significance of the person-actor is expressed by two-fold, definite- personal, impersonal and infinitive sentences, in the structure of which there is an explicit or implicit indication of the performer of the action or the bearer of the state (agent). There are different ways of representing the specified agent: morphological, lexical-morphological, morphological-syntactic, contextual-situational, intonation-syntactic. The definiteness of the person in the Polish language is primarily indicated by the personal endings of predicate verbs in the forms of the 1st and 2nd person singular and plural (morphological method) together with the personal pronouns of the corresponding person (in this case we should talk about the lexical-morphological method) or without them With the morphological-syntactic method, the concrete subject is expressed not by the nominative, but by the indirect cases of nouns and personal pronouns.

Practical value. The obtained results will be useful for educational purposes in the study of Polish as a foreign language, in the process of teaching theoretical courses on grammar, in the preparation of textbooks and teaching aids on the syntax of the modern Polish language.

Keywords: syntactic person, agent, dative agentive, two-fold, definite- personal, impersonal and infinitive sentences.

Сучасна граматична теорія базується на комплексному, синтезованому аналізі синтаксичних одиниць з урахуванням розмаїття їх семантичних, формальних і функціональних ознак. У зв'язку з посиленням наукового інтересу до синтаксичної семантики особливої актуальності набуває проблема з'ясування статусу категорії синтаксичної особи як бага- тоаспектної об'єктно-суб'єктної категорії, яка разом із темпоральністю і модальністю формує речення.

Узагальнивши напрацювання сучасної лінгвістики щодо проблем, пов'язаних із вивченням категорії синтаксичної особи, можна зробити висновок, що вона є однією з найбільш складних і суперечливих за своєю природою і постійно викликає зацікавлення вчених. У полоністиці категорія особи найчастіше розглядається як явище морфологічне, тобто як категорія дієслова чи займенника (в дослідженнях А. Вєжбіцької, Р. Гжегорчикової, С. Йодловського, К. Каллас, Г. Конечної, Т. Ріттель, О. Волінської та ін.), рідше - іменника (у студіях А. Домбровської, А. Гейнца, А. Нагурко, З. Салоні та ін.); або як явище прагматичне (у працях М. Кіти, М. Лазінського, Т. Лисаковського, Р. Лясковського та ін.), чи як явище синтаксичне (переважно в контрастивних дослідженнях із синтаксису: в роботах Е. Візе, В. Косескої-Тошевої, М. Марцянік, С. Сятковського та ін.), що й зумовило необхідність цілісного аналізу цієї категорії.

Семантика синтаксичної особи виявляється у процесі взаємодії різних засобів вираження: морфологічних, лексико-граматичних, конструктивно-синтаксичних, інтонаційно-синтаксичних. Синтаксична особа опирається передусім на особу морфологічну (словозмінну категорію особи дієслова, лексико-граматичну категорію особи займенника та іменника), але не тотожна особі морфологічній і виходить далеко за її межі, відрізняючись від неї багатоаспектністю, що й зумовило розмежування понять „морфологічна особа” і „синтаксична особа”.

Синтаксична категорія особи виражає відношення сказаного до мовця, до адресата мовлення або до третьої особи (неучасника комунікації). Агенсивне значення є компонентом об'єктивного плану категорії синтаксичної особи і відображає відношення „діяч-дія”, при цьому діяч може бути представлений як означений, неозначений або узагальнений. Поділ речень на агенсивні й дезагенсні не збігається з їх поділом на особові й безособові.

Означеність особи-діяча виражають двоскладні, означено-особові, безособові та інфінітивні речення, у структурі яких експліцитно чи імп- ліцитно є вказівка на виконавця дії чи носія стану (агенса). Існують різні способи репрезентації означеного агенса.

Передусім на означеність особи вказують особові закінчення діє- слів-присудків у формах 1-ої та 2-ої особи однини та множини (морфологічний спосіб) разом з особовими займенниками відповідної особи (у такому разі слід говорити про лексико-морфологічний спосіб) або без них. Для польської мови типовими є конструкції без особових займенників у ролі підмета. Зазвичай «їх присутність у реченні спричиняє прагматичні інновації, зміну ”рангу” складових частин смислу» [4, с. 654].

Найбільш означеною є перша особа однини, оскільки конкретно вказує на особу мовця, наприклад: Nie rozmawiam o niczym z policjq bez mojego adwokata. Mam takie prawo (M. Krajewski). Друга особа менш означена, адже може мати не тільки конкретне, означено-особове, а й узагальнено-особове значення, пор., наприклад, речення: Na rowerze zajedziesz w dwadziescia minut (A. Minkowski) i Klamstwem daleko nie zajedziesz ^rzyslowie), у першому з яких друга особа означена, оскільки мовець апелює до конкретного адресата, який знаходиться тут і зараз, а в другому - узагальнена, бо дія стосується всіх, кожного.

У реченнях з означено-особовою семантикою агенс може бути не- учасником комунікації і виражатися займенником 3-ої особи або іменником. Конкретизація суб'єкта в таких реченнях певною мірою пов'язана з означеністю його локалізації у просторі, з його індивідуалізацією, тобто зумовлена передусім лексико-граматичними властивостями його експлікатора, зокрема належністю іменників до назв власних чи загальних. Як відомо, власні назви даються окремим особам чи предметам з метою виділення їх із ряду однорідних, наприклад: Szekspirjest niepodwazalnym autorytetem, miarq wspфtczesnych spraw (E. Biela); Tatry wqziutkie, nie wyglqdajq na powazne gфry, raczej plac budowlany z haldq wapna (M. Gretkowska).

Загальні назви як узагальнені найменування однорідних предметів можуть конкретизуватися в реченні завдяки використанню вказівних (ten czlowiek, ten (ta) sierota) чи присвійних (mфj mqz, twoja matka) займенників, наприклад: Jasne, powinienes: wywioztes do obcego kraju, obcego miasta, ty w zasadzie prawie autochton, nawet nosisz irlandzkie nazwisko, ale ta sierota jak tu sobie sama poradzi? (W. Horwath); - No proszз, mфj mqz znфw cos doczytal (J. Grzegorczyk). семантичний граматичний речення комунікативний

Ідентифікувати суб'єкт дозволяє контекст чи ситуація. Так, слово teatr у реченні Teatr miat zamiar wystawic „Zmowз swiзtoszkфw” Buthakowa i Brzeski, rezyser, chciat mi dac rolз Armandy (M. Nurowska) сприймається мовцем і адресатом мовлення однаково, якщо в цій місцевості такий заклад лише один або учасники розмови розуміють, про який саме театр ідеться. Конкретизувати загальну назву дозволяє дескрипція [10, c. 35]. Наприклад, зі змісту речень на зразок 1) Przypomnijmy, ze po jednej stronie wystзpowat autor Dziadфw i Pana Tadeusza (J. Tomkowski); 2) Ta zielona flizanka, ktфra stoi w kredensie na drugiejpфtce odgфry зрозуміло, що в першому з них ідеться про Адама Міцкевича, а опис у другому реченні конкретизує, ідентифікує один з багатьох подібних предметів.

При морфолого-синтаксичному способі конкретний діяч виражається не називним, а непрямими відмінками іменників і особових займенників. Сказане передусім стосується т. зв. інфінітивних і безособових речень.

Із позицій семантико-синтаксичного синтаксису в інфінітивних реченнях ідеться про потенційну дію, яку необхідно, бажано і т. ін. здійснити в майбутньому конкретній або узагальненій особі, тобто інфінітивні речення не є безагенсними, хоч форма головного члена не вказує на особу.

Якщо в східнослов'янському мовознавстві, зокрема в українському, термін „інфінітивні речення” є загальновживаним, то в польській лінгвістичній традиції конструкції з інфінітивом (bezokoliczrnkiem) вважаються еквівалентами речень (rownowaznikami zdan). Трапляються, однак, і терміни на зразок „konstrukcije z bezokolicznikiem” [10, с.83-84]; „zdania z bezokolicznikiem niezaleznym” [11, c. 82-86; 12, c. 268]; „bezpodmiotowe zdanie z bezokolicznikiem” [13, c. 31]. Автори зазначених праць, розглядаючи конструкції з інфінітивом, в основному зосереджують свою увагу на його семантиці або на синтаксичній функції й зазвичай не виділяють як окремий різновид речень із незалежним інфінітивом. Так, Т. Ріттель, аналізуючи різні значення інфінітива, ілюструє свої висновки як реченнями з незалежним інфінітивом на зразок Spac!, так і в поєднанні з модальними словами типу Treba byto pilnowaC чи в складі т.зв. ергативних1 конструкцій на кшталт Nie chce mi siз jesc. Zachciato mi siз jesc, «в яких агенсом є особовий займенник у давальному відмінку» ^Ергатив - залежний відмінок у деяких мовах (кавказьких, австралійських, чукотсько- камчатських тощо), орієнтованих на семантичне протиставлення не суб'єкта і об'єкта, що має місце у мовах номінативної граматичної будови, а т.зв. агентива (виконувача дії) і фактитива (носія дії) [7, с. 593]. Про ергативність у мові писав Є. Курилович, відзначаючи, що «різниця між пасивними і ергативними конструкціями полягає в тому, що пасивну форму зіставляють з активною, а ергативну - ні» [6, с. 131]. Ергатив кодує агенс (суб'єкт), який у реченні виражений формою залежного відмінка. У польській мові цей закодований агенс має форму не називного, а непрямого відмінка, наприклад/ mnie siз zdaje, spatomi siз dobrze, nie nam otym sqdzic. [14, c. 160]. Ергативні конструкції з підметом реальним (z podmiotem realnym) у формі давального відмінка, що вказує на особу, яка є носієм дії чи стану, свого часу серед речень з інфінітивом виокремлювала Г. Конечна [11, c. 85-86].

Давальний відмінок у позиції семантичного суб'єкта в односкладному інфінітивному реченні є його облігаторним компонентом, хоч від- несеність предикативної ознаки до її носія виражається непрямо. «Ця особливість давального суб'єкта викликає суперечливі теоретичні судження: одні вчені розглядають його як еквівалент або аналог граматичного підмета (як це маємо у польській мові. - О. К.), вважаючи всі конструкції з давальним суб'єкта двоскладними реченнями з логічним підметом, інші - навпаки, характеризують позицію давального із значенням носія стану як об'єктну або обставинно-об'єктну» [8, с. 95]. Безумовно, все залежить від того, з яких позицій аналізувати конструкції з незалежним інфінітивом - з позицій формального чи семантичного синтаксису.

В україністиці думку про семантичну двоскладність інфінітивного речення послідовно відстоював Л. Булаховський, наполягаючи на тому, що «єдиний засіб покінчити з усіма натягненими розумуваннями з приводу речень інфінітивного типу - це визнати, що в цих реченнях давальний відмінок, який називає носія відповідної дії, афективно зосередженої в інфінітиві, становить собою не що інше, як підмет до вираженого інфінітивом присудка» [2, с. 27]. Автори монографії «Синтаксис сучасної української мови. Проблемні питання» І. Слинько, Н. Гуйванюк, М. Кобилянська вважають інфінітивні речення одноядерно-двоком- понентними, «у яких незалежний інфінітив виражає дію, співвідносну з наявним чи домислюваним діячем» [9, c. 212]. При такому трактуванні підкреслюються дві визначальні риси інфінітивних речень: 1) з формально-граматичного погляду це одноядерні речення, тобто речення без підмета; 2) з семантичного погляду це двокомпонентні речення, бо в них, крім предиката, завжди мається на увазі суб'єкт.

Вказівка на особу реалізується в інфінітивних реченнях конструктивно-синтаксичним способом. Зумовлений семантико-граматичною структурою односкладного речення давальний відмінок зі значенням суб'єкта вказує на віднесеність висловлення до конкретної особи, котрій приписується певний стан. Так, віднесеність до першої особи виражається особовими займенниками першої особи однини і множини: Uczyc siз nam od was, starych zotnierzфw (= mamy uczyc siз od was // маємо вчитися у вас) (H.Sienkiewicz). На другу особу вказують особові займенники другої особи: Starzy gtupcze! I tobiez to mysleC o takiem aniele? (= nie powinienes mysleC // ти не повинен думати); Znam swoja wartosc jako czlowieka i nie wam mnie oceniac (= powinienes nie oceniac // ви не повинні оцінювати) (R. Biedron); Віднесеність до третьої особи виражається особовими займенниками третьої особи або іменниками, наприклад: - Strzelac mogq I z daleka. - A po co im strzelac do ksiedza? I komu? (= majq strzelac // вони мають стріляти) (J.Iwaszkiewicz); Pewnie denerwowalo ich, ze to nie im pracowac po godzinach (= powinni pracowac // вони мусять працювати) W. Dymny).

Речення такого типу Г. Арполенко трактує як «інфінітивні речення зі значенням об'єктивної необхідності, неминучості, невідворотності дії („інфінітив + давальний агенсивний”)» [1, с. 20]. Давальний діючої особи в інфінітивних реченнях за значенням відіграє ту саму смислову роль, що й підмет - називний відмінок. Порівняйте: nie dostac mi - ja nie dostam; po co im strzelac - po co oni majq strzelac; wam by krzyknqc - wy by krzyknзli.

Давального агенсивного в структурі інфінітивного речення може й не бути, але він легко відтворюється з контексту, що характерно для неповних речень, зокрема для підрядних частин складнопідрядних речень із підрядними мети, рідше - з підрядними інших видів, наприклад: 1) Przykrylem sie cieniutkqpierzynczynq azpo samq glowe, zeby jak najprzedzej zasnqc (J. Morton); 2) Czy obcy nie powinien raczej ze wszystkich sil bronic pytan i wqtpliwosci i unikac odpowiedzi, aby nie zniknqc calkiem w archiwach i na komputerowych dyskach? (B. Swiderski); 3) Zupelnie tak jakby slonce przebilo blaszany dach i strop, zeby z powietrza ulepic fantasmagorie (А. Stasiuk); 4) Uznali, ze muszq znalezc Kincla, zeby wyjasnic te wqtpliwosci i ewentualnie go wykluczyc (P. Pollak); 5) I skqd wiedziales, gdzie szukac?! (J. Glзbski); 6) Modlila sie, zeby nie czuc nienawisci. Nic wiecej (Z. Nalkowska). На потенційного агенса у підрядних інфінітивних частинах указують форми дієслів-присудків головної частини: у першому реченні - це 1-а особа однини чоловічого роду; у другому - 3-я особа однини чоловічого роду; у третьому - 3-я особа однини середнього роду; у четвертому - 3-я особа множини; у п'ятому - 2-а особа однини чоловічого роду; у шостому - 3-я особа однини жіночого роду.

Давальний суб'єкта частіше граматично імпліцитний і в реченнях, що виражають модальне значення бажаної дії з конотаціями сумніву, роздуму і т. ін., тому що інфінітивні речення зі значенням бажання передусім асоціюються з першою особою, якщо прямих вказівок на особу немає. «Це випливає, очевидно, з певної суб'єктивності самого бажання» [3, с. 62], наприклад: "Wziqc by pale і walic niq was po lbie" - mфwil Kani Brezniew, osoba tez niewqtpliwie kompetentna (L. Bфjkoj; Urodzic dziecko, czuc je przy sobie, slabe, cieple i bezradne, karmic wlasnq piersiq... (Z. Kossak).

Тяжіння до вказівки на першу особу при відсутності давального агенсивного виявляють і питальні інфінітивні речення, наприклад: Boze, co robic, co robic? Powiedziec, ze wpadlem tylko po sqsiedzku z wizytq do dawnego szkolnego kolegi? (M. Sokolowski); Czy wobec tego jest sens wzywac policje na ratunek tonqcemu? A jesli nie, kogoprosic o pomoc? (M. Obszarny, Dziennik Lфdzki, 2007-06-16). Очевидно, саме модальне значення невпевненості в аспекті категорії особовості акцентує на тому, що дія-стан співвідноситься з особою мовця, який розмірковує про щось.

Без давального агенсивного вживаються інфінітивні речення, які виражають категоричний наказ, допоміжну функцію при цьому виконує спонукальна інтонація. Інфінітив у таких реченнях функціонально збігається зі значенням форм наказового способу і тому найчастіше асоціюється з адресатом, наприклад: Tak - powiedziat Broll. - Pan Mamie! - krzyknqt. Wstac! - podniфst jeszcze gtos i poczut na sobie uwazny wzrok putkownika (A. Zbych); Nieprawda, milczec! Do dzieta, Arturku, do dzieta! (S. Mrozek). Суб'єкт при цьому підказується ситуацією, контекстом або (як в останньому прикладі) наявністю звертання - іменника у кличному відмінку, що називає потенційного виконавця дії.

Щоправда, у конструкціях спонукальної модальності, що виражають наказ, побажання, прохання, суб'єкт частіше узагальнений, чому сприяє як відсутність давального агенсивного, так і певна декларативність змісту речення, наприклад: Pracowac, pracowac, niemyslec ogtupstwach! (A. Zbych); Nie stychac nas, nie widac, nie znamy wtasnych dusz (J. Brzechwa). Не випадково такий різновид інфінітивних речень доволі поширений у прислів'ях і приказках: BodajdaC, aniebrac; Jednym strzelaniem dwa ptakiubic; Kiedy spasc, to zdobrego konia; Najednq wзdkз dwieryby towic; Na jednym roznie dwie pieczenie piec ^rzyslowie). Центр ваги в інфінітивних реченнях переноситься на саму дію і вказує на узагальненого її виконавця, внаслідок чого зростає експресивність сказаного.

Таким чином, розгляд семантичних особливостей інфінітивних речень засвідчує, що вони постають двокомпонентними (не двоскладними у формально-граматичному аспекті), тобто інфінітивні речення не є без- агенсними: виконавець дії у них завжди мається на увазі та є конкретним у реченнях із давальним агенсивним. Імпліцитність потенційного суб'єкта не свідчить про його відсутність: агенс або відновлюється з контексту, тобто так чи інакше є означеним, або мислиться як узагальнений, якщо немає морфологізованих вказівок на нього.

Якщо в інфінітивному реченні завжди наявний активний діяч, то в безособовому реченні стан або модальне відношення виражені як незалежні від діяча або характеризують особу непрямо. За наявності давального агенсивного носій стану може співвідноситись із першою (Tylko krзci mi siз w gtowie, ale dam sobie radз (M. Jarosz)), другою (Nudzi ci siз? Jak ci siз nudzi, to ztap siз wreszcie za jakqs robotз (M. Malinski)) або третьою особою (Dobrze mu siз jednak spato (T. Boldak-Janowska)).

Головний член таких речень найчастіше виражений дієсловом у формі 3-ої особи однини у складі ергативних конструкцій з інфінітивом або без нього, наприклад: Paterowi nie chciato siз ttumaczyc, ile go kosztowato potoczne i niedbate wyrazanie mysli ( M. Krajewski); Wreszcie od tego gadania zrobito mu siз stabo (J. Iwaszkiewicz).

Виражати стан чи настрій дійової особи, незалежно від її свідомо спрямованого бажання, можуть речення з предикативними прислівниками на зразок mito, chtodno, zimno, gorqco, ciekawo, duszno тощо або з предикативними іменниками типу szkoda, zal, wstyd, grzech із дієслівними зв'язками bye, stae чи без них у різних часових і способових формах, які називають всеохопний безсуб'єктний стан людини, суб'єкт-носій якого позиціонується в додатку, наприклад: 1) Gtowa mnie boli. Gtodna siз robiз. I chtodno mi (K. Chinczyk); 2) Naprawdз bзdzi mi mito (Е. Kujawska); 3) Nie zimno ci w tym kocu? (P. Siemion); 4) A panu nie strach tak jeidzie?(M.Olszewski); 5) - Lesiu, ale tobiebзdzie zal umierae! (M. Bialoszewski); 6) Strasznie mu byto zal ludzkiej istoty, ktфra tak bardzo btqdzi (J. Iwaszkiewicz). На означену особу (1-у - у першому і другому реченнях, 2-у - у третьому, четвертому і п'ятому, 3-ю - у шостому) вказують займенники відповідної особи в давальному відмінку, а також питальна інтонація (4 і 5 речення) та звертання (5 речення).

Особу-носія стану можна домислювати завдяки контексту, як-от у реченнях: Pomyslata, ze mito bytoby kazdego ranka smakowae w ten sposob widok miasta, z filizankq espresso w jednej dtoni i matym orzechowym rogalikiem w drugiej (Z. Gorniak); - No, ja to od razu poznatem, ze student. Oko mam, szkoda gadae (M. Olszewski), у яких агенсом є 1-а особа. Спільною рисою цих речень є те, що в них наявний або можливий давальний відмінок особи, на яку поширюється ознака, виражена предикатом, при цьому особа виступає не як витворювач дії (ознаки), а як сприймач, носій стану.

Значну групу становлять речення з оцінними предикатами в ролі головного члена (т.зв. czasownikiniefleksyjnе (шewlastiwе, defektywnе, nieodmien^) типу treba, nalezy, mozna, warto, wolno (niewolno), wypada, natezy). Оцінювачем виступає сам мовець, виражаючи при цьому загальну думку багатьох або й усіх. Як уважає Р. Гжегорчикова, це одна з головних функцій таких дієслів [200, с. 62] Пор., наприклад: Caty ten wierszyk mozna zaspiewaC jednym tchem albo moznatylkozaspiewae ostatniq zwrotkз (M.Nurowska); Niewolno mowie o swoich uczuciach (D.Banek). При відсутності давального агенсивного суб'єкт дії в таких реченнях сприймається як узагальнений, а з його появою - конкретизується, наприклад: Nie warto mi wiзc byto wydawae catej tygodniфwki na kosztowne jazdy (A. Kowalska); Nie wolno ci wiзc przebywae nigdy samemu, jese osobno ani spae, siadae koto okna w dobrze oswietlonym pomieszczeniu (E. Bialolзcka).

Таким чином, більшість безособових речень - це конструкції, характерною рисою яких є формальна невираженість суб'єкта, а не відсутність цієї категорії загалом, тобто вони здатні відображати відношення дії до діяча.

Отже, семантика синтаксичної особи в польській мові виявляється у процесі взаємодії різних засобів вираження: морфологічних, лексико- граматичних, конструктивно-синтаксичних, інтонаційно-синтаксичних. Агенсивне значення є компонентом об'єктивного плану категорії синтаксичної особи і відображає відношення „діяч-дія”. Поділ речень на аген- сивні й дезагенсні не збігається з їх поділом на особові й безособові. Означеність особи-діяча у польській мові виражають двоскладні, означено-особові, безособові та інфінітивні речення, у структурі яких екс- пліцитно чи імпліцитно є вказівка на виконавця дії чи носія стану.

Література

1. Арполенко Г.П., Забєліна В.П. Структурно-семантична будова речення в сучасній українській мові. Київ: Наукова думка, 1982. 131 с.

2. Булаховський Л.А. Питання синтаксису простого речення в українській мові // Дослідження з синтаксису української мови. Київ, 1958. С. 5 - 28.

3. Булаховський Л.А. Вибрані праці в 5 томах. Т.2. Українська мова. Київ: Наукова думка, 1977. 631 с.

4. Кононенко Ірина. Українська та польська мови: контрастивне дослідження; Iryna Kononenko. Jзzyk ukrainski I polski: Studium kontrastywne. Warszawa: WUW, 2012. 809 c.

5. Кононенко І. Типологія односкладних речень в українській і польській мовах // Studia Ucrainica Varsoviensia, 2014, №2. С.63 - 73.

6. Курилович Е. Очерки по лингвистике: сб. статей. Москва: Изд-во иностранной лит., 1962. 456 с.

7. Лингвистический энциклопедический словарь. Москва, 1990. 683 с.

8. Плющ М.Я. Категорія відмінка в семантико-синтаксичній структурі речення: [монографія]. Київ: Національний пед. ун-т ім. М. Драгоманова

9. Слинько І. І., Гуйванюк Н. В., Кобилянська М.Ф. Синтаксис сучасної української мови: Проблемні питання. Київ: Вища школа, 1994. 670 с.

10. Grzegorczykowa R. Wyklady z polskiej skladni.Warszawa: PWN, 2004. 159 s.

11. KonecznaH. Funkcjezdan jednoczlonowych i dwuczlonowych w jзzyku polskim //Problemy skladni polskej. Studia * dyskusje * polemiki z lat 1945 - 1970. Warszawa: PWN, 1971. S. 60 - 92.

12. Nagorko A. Zarys gramatyki polskiej. Warszawa: PWN, 1996. 235 s.

13. Pisarkowa K. Historia skladni jзzyka polskiego. Wroclaw - Warszawa - Krakow - Gdansk - Lodz: WPAN, 1984. 289 s.

14. Rittel T. Kategoria osoby w polskim zdaniu.Warszawa - Krakow: PWN, 1985.320 s.

Размещено на Allbest.ru