Особливості перехідних МД-структур із з'ясувально-причиновими відношеннями в латинській мові

Дослідження речення як багатоаспектної синтаксичної одиниці та семантико-синтаксичної категорії як різновиду синтаксичної категорії, що відображає дійсність і утворює дві семантико-синтаксичні надкатегорії - предикатності (ознаковості) та субстанційності (предметності) з їхнім подальшим членуванням на семантико-синтаксичні підкатегорії, категорії та грамеми є актуальним у мовознавчій науці.

Модус як вербалізована суб'єктивна інтерпретація диктумної події в синтаксисі класичної філології категорійно не структурований, хоч такі проблеми, як персуазивність, оцінність тощо, трактовані тепер як категорії модусу, лінгвісти вивчали у зв'язку з проблемою модальності.

Актуальність наукової статті зумовлена потребою дослідити в латинській мові категорії диктуму і модусу в семантико-синтаксичній структурі речення, що безпосередньо співвідносить повідомлюване з реальною дійсністю, з процесом комунікації, з актом мовлення, охоплюючи як зовнішню, так і внутрішню, інтелектуальну й емоційну сфери життя.

Аналіз досліджень і публікацій

На важливості вивчення мовних одиниць у семантико-синтаксичній структурі речення як складникові дослідження процесу розвитку синтаксичної системи мови наголошено, що синтаксичні одиниці перебувають у взаємних співвідношеннях на формально-граматичному, семантичному та комунікативному рівнях і “входження до того чи того ряду формально-семантичних співвідношень є однією з мовних характеристик конструкції і фіксується її граматичним описом” [20, с. 11]. На цій проблемі закцентував увагу І. Р. Вихованець. Він, зокрема, зазначив: “Встановлення і опис мовних зразків синтаксичних одиниць у їх системних взаємозв'язках становить першорядне завдання синтаксису. Всебічне обґрунтування функціональних особливостей синтаксичних одиниць у мовному плані засвідчує зрілість синтаксичної теорії і її спрямованість на пояснення найскладніших синтаксичних явищ. Високий рівень абстрагування мовної сфери не ігнорує показників сфери мовлення, а навпаки, уможливлює глибоке пояснення всіх мовленнєвих модифікацій синтаксичних одиниць” [6, с. 20].

Ідею двобічного змісту речення (наявності в його семантиці об'єктивних і суб'єктивних значень) сформулював Ш. Баллі, у концепції якого вказано на розмежування в реченні модусу і диктуму. Він вважає, що речення складається з двох частин: одна з них корелятивна процесові, що формує уявлення, це диктум. Друга містить головну частину речення, без якої взагалі не може бути речення, саме вираження модальності, корелятивної операції, яку проводить мислячий суб'єкт [2, с. 43].

У мовознавчій науці речення як багатоаспектну синтаксичну одиницю, співвідношення в реченнєвій структурі категорій диктуму і модусу досліджували Н. Д. Арутюнова [1], І. Р. Вихованець [6], К. Г. Городенська [9], Н. В. Гуйванюк [18], Л. Іваницька [12], В. Д. Шинкарук [25] та ін.

Поширені погляди на статус речення нерідко бувають діаметрально протилежними. З одного боку, й далі побутує уявлення про речення як про найвищу синтаксичну одиницю, з іншого - речення розглядається як елемент для побудови складних одиниць - надфразних єдностей, складних синтаксичних цілих, абзаців, логем тощо. Цьому великою мірою сприяли праці Е. Бенвеніста [4], В. Г. Гака [8], Т. П. Ломтєва [13], М. С. Поспєлова [1б], І. Слинька [18], І. П. Распопова [19], К.Ф.Шульжука [26] та ін.

Мета наукової розвідки - здійснити аналіз МД-структур із з'ясувально-причиновими відношеннями в латинській мові та обґрунтувати особливості семантико-синтаксичного зв'язку між модусом і диктумом, виразниками яких є сполучники quod, quia, quoniam, cum (quum) тому що, бо, оскільки і можуть співвідноситися з корелятами propterea, ideo, idcirco, ob eam causam тому (з тієї причини).

Об'єктом пропонованого дослідження є реченнєві структури, у яких диктумна причинова частина повідомляє про таку дію (такий стан, процес), що є ґрунтом для реалізації іншої дії (іншого стану, процесу), виражених у модусній чи головній частині мД-структури.

Предметом дослідження є семантична й структурна інтерпретація реченнєвих структур з диктумним і модусним змістом в латинській мові у рамках вибудуваних ними з'ясувально-причинових відношень.

семантичний синтаксичний модус диктум

Результати

Аспект співвідношення категорій речення розглядається в сучасних дослідженнях як реальний предмет н аукового пізнання, що веде до розкриття природи змісту тексту. Як зазначають дослідники, без речень неможливий ніякий текст, вони є тими обов'язковими компонентами, з яких складається його загальний комунікативний зміст. Зокрема, на думку В. Сланського: "Речення є найпростішою конкретною формою мовлення - своєрідною клітинкою, з якої розвиваються, а отже, й можуть бути з'ясовані й усі інші елементи та форми останнього” [22, с.3].

У латинському тексті установити межі речення - це означає з'ясувати, де п очинається й закінчується речення, тобто знайти межі його мовної форми. Це водночас є й виявленням меж його змісту. Осмислення змісту речення дає змогу вибрати форму, відповідну цьому змістові. У ланцюжку "слово - словосполучення - речення" одиниця, іменована реченням, є першою, котра слугує для вираження та повідомлення сенсу, співвіднесеного з думкою про дійсність, що є змістом речення.

Ш. Баллі зауважував: "Речення - це якнайпростіша з можливих форма по відомлення думки. Мислити - означає реа гувати на представлення, констатуючи й ого наявність, оцінюючи його й бажаючи. Інакше кажучи, мислити - означає вивести судження, чи є річ, а чи її немає, або визначити, бажана вона чи небажана, або, нарешті, виразити побажання, щоб вона була або не була. Або думають, що йде дощ, або цього не думають, або в цьому сумніваються, радіють із того, що йде дощ, або шкодують із цього приводу; бажають, щоб ішов дощ, або цього не бажають. У першому випадку виражається судження про факт, у другому - судження про цінність факту, в третьому - вияв волі [2, с. 43.].

Реченнєва структура як синтаксична побудова слугує для вираження однієї елементарної думки і сприяє об'єктивному виокремленню її в мовленнєвому потоці, що піддається гнучкому й багатоманітному членуванню на категорії диктуму і модусу в залежності від його реального осмислення.

Існування категорій диктуму і модусу необхідне в мові, щоб мовець міг висловлювати окремі думки, повідомляючи про дійсність та сприймаючи чужі повідомлення. Невизначеність характеристики речення в цьому плані спричинює пошуки нових одиниць, пов'язаних з виконанням названої функції, - наприклад, ідеться про поняття пропозиції [1, с. 383], темо-ремної єдності [19, с. 112], енонсеми [5, с. 113], елементарної смислової одиниці [24, с. 117-127], МПО (мінімальної предикативної одиниці) [21, с. 29-36], предикатеми [11, с. 16-32].

Реченнєва структура членується на окремі повідомлення, що мають інформативну самостійність. Номінативний характер мають ті предикативні одиниці, які в складному реченні виступають як "розгорнуті члени речення, набуваючи вигляду підлеглих речень, наділені великими можливостями деталізації висловлюваної думки" [16, с. 332].

Семантико-синтаксична структура речення постає позиційною моделлю. Відповідно до свого змісту семантико-синтаксичний предикат визначає кількість актантів та їх функцій. Функції останніх повністю залежать від того, який з актантів виступає в ролі вихідного в реченні, при цьому вибір такого актанта ні в якому разі не випадковий, він повністю окреслюється логіко-семантичною структурою.

Для різного ступеня експліцитності модусу і диктуму існують різні синтаксичні структури, які об'єднуємо під загальною назвою модусно-диктумна структура (далі - МД-структура).

Ш. Баллі зауважує, що у ролі основного експліцитного модусно-диктумного речення, виступає з'ясувальне складнопідрядне речення [2].

До МД-структур із з'ясувальними відношеннями прилягає кілька різновидів перехідних структур, тобто тих, у яких на основне з'ясувальне відношення накладається ще якийсь тип відношень. Це, наприклад, МД-структури із з'ясувальнопричиновими відношеннями між модусною і диктумною частиною.

У формуванні з'ясувально-причинового різновиду перехідних МД-структур бере участь лексично обмежена група предикативних одиниць, що виконують роль пояснюваного слова модусної частини. До них належать дієслова, прикметники (дієприкметники), прислівники та іменники, що визначають стан особи (радіємо, сумуємо, радий, засмучений, радісно, сумно, погано, жаль і под), та прислівники оцінної семантики (добре, погано тощо). Напр.: Neque in eo solum offenderat, quod patriae male consuluerat, sed etiam, quod amicitiae fidem non praestiterat (Nep. 19. 2. 2) - Він був невдоволений не лише тому, що погано дбав про батьківщину, а й тому, що не проявив довір'я у дружбі.

МД-структуру зі з'ясувально-причиновими відношеннями характеризує одна важлива ознака, яка вирізнює її серед інших типів складних речень з відношенням взаємної зумовленості. Суть її полягає в тому, що цим структурам властивий найбільш конкретний семантико-синтаксичний зв'язок між модусом і диктумом. У них поєднані з'ясувальнопричиновими відношеннями дві ситуації дійсності. Виразниками цих відношень є сполучники quod, quia, quoniam, cum (quum) т ому що, бо, оскільки і можуть співвідноситися з корелятами propterea, ideo, idcirco, ob eam causam тому (з тієї причини). Напр.: Dolo erat pugnandum, quum non esset armis (Nep. 23. 10. 4) - Треба було воювати за допомогою хитрощів, оскільки не було зброї.

Диктумна причинова частина повідомляє про таку дію (такий стан, процес), що є ґрунтом для реалізації іншої дії (іншого стану, процесу), виражених у модусній чи головній частині МД-структури. Напр.: Crebris Pompei litteris castigabantur, quoniam primo venientem Caesarem non prohibuissent (Caes. B. C. 3. 25. 3) - Часто у листах Помпей докоряв їм, оскільки, перш за все, вони не перешкодили приходові Цезаря.

Диктумна частина вказує на причину або з'ясування того, про що йдеться в модусній частині: Concedo, et quod animus aequus est, et quia necesse est (Ov. Am. 50. 145) - Я помираю, бо вже і дух збайдужів, і час надійшов. Id omitto, quando vobis ita placet (Sail. J. 110. 7) - Я це пропущу, оскільки вам так подобається. Vera dico, set nequiquam, quoniam non vis credere (Pl. Am. 835) - Я скажу правду, хоч і даремно, оскільки ти не хочеш вірити.

Складнопідрядні речення причини належать до класу розчленованих складнопідрядних речень, у яких підрядна предикативна частина “залежить не від одного якогось члена головної, а стосується її в цілому, вказуючи на причину того, що вона виражає” [10, с. 234; 7, с. 325]. Цю думку поділяють не всі дослідники. Так, зокрема, В. А. Бєлошапкова вважає, що віднесеність підрядної частини до всієї головної - це практично віднесеність до предиката головної частини, який визначає зовнішні синтаксичні зв'язки всього речення - усієї головної предикативної частини [3, с. 219-222].

З'ясувально-причинові відношення між модусом і диктумом реалізують кілька різновидів МД-структур, що розрізняються відтінками причинового значення та будовою. Зокрема, з'ясувально-причинові відношення реалізує конкретно визначена система лексичних і граматичних форм, вироблених на різних етапах розвитку мислення носіїв мови і закріплених мовленнєвою практикою. Ця система охоплює граматичні форми слова, сполучні засоби, а також лексичні елементи, які відіграють важливу роль в оформленні різних нюансів причинового значення відношень. Напр.: Ad urbem Scipioni majore resistitur vi, non quia plus animi victis est, sed melius muri, quam vallum armatos arcent (Liv. 19. 3) - Біля міста Сціпіону було вчинено більший опір не тому, що у переможених було більше стійкості, а тому, що мури краще, ніж вал, утримали озброєних (римлян).

З'ясувально-причинові відношення у МДструктурах із недиференційованим зв'язком мають особливу граматичну природу. Значеннєву залежність між ними виражає сукупність актуалізованих засобів зв'язку без застосування сполучників, а саме:

1) співвідношення видо-часових і способових форм дієслівних присудків;

2) інтонація в її синтаксичній функції;

3) порядок розташування модусу і диктуму, який впливає на їхні змістові взаємовідношення;

4) лексико-граматичні засоби, зокрема наявні займенникові чи прислівникові слова; спільні для модусу і диктуму члени, що об'єднують їх у речення;

5) паралелізм синтаксичної структури модусної і диктумної частин речення тощо.

Семантика обґрунтування з'ясувальнопричинових відношень між модусною і диктумною частинами в МД-структурах з недиференційованим зв'язком виникає внаслідок співвідношення їхнього інформативного змісту. Вона формується на ґрунті сполучуваності того, що мотивується і чим мотивується. Напр.: Volo, se efferat in adulescente fecunditas (Tib. 2. 6. 36) - Я хочу, щоб багатство повернуло йому молодість.

Провідним у цьому виявляється зміст модусної частини, який створює умови для мотивації. Це твердження спирається на переконання, що, крім речень, які просто констатують дійсність, існують речення, за допомогою яких виражають ту чи іншу нашу апперцепцію дійсності в момент мовлення [27, с. 44].

У таких МД-структурах виявляється активність думки того, хто пізнає світ: він не просто констатує, а осмислює й інтерпретує явища дійсності. На основі цього й з'являється потреба в мотивації. Незважаючи на зрозумілість змісту мотивованої модусної частини і її здатність самостійно вживатися, вона характеризуються певним ступенем змістової незавершеності, адже вона містить у собі незрозумілий, не до кінця розкритий для читача чи співрозмовника елемент змісту. Це усвідомлюєш кожного разу, коли після прослухання чи прочитання модусної частини виникає бажання запитати: чому? Пор.: Cohortarer vos, quo animo fortiores essetis, nisi vos fortiores cognossem, quam quemquam virum (C. Fam. 14. 7. 2) - Якби я вас переконав, що ви сильні духом, крім того, якщо б я не знав, що ви мужніші за будь-кого із чоловіків.

Модусна частина такої МД-структури завжди містить у собі елемент незавершеності, що й зумовлює вживання диктумної частини, яка завершує це повідомлення. Neque vero hoc, quia sum ipse augur, ita sentio, sed quia sic existimari non est necesse (C. Plane. 32. 78) - Я цього так не сприймаю не тому, що я сам авгур, а тому, що немає необхідності так думати.

Ознака незавершеності налаштовує увагу слухача чи читача на сприймання мотивації, обґрунтування. В усному мовленні це стає риторичним прийомом, у писемному викладі - стилістичним засобом активізації сприймання. Dux, auctor, actor rerum illarum fuit, non quo periculum suum non videret (Quint. Deel. 2. 5) - Вождем, зачинщиком, винуватцем тих справ він був не тому, що не бачив небезпеки для себе

Реченнєві структури з quod, quia, quoniam вживається як з індикативом, так і з кон'юнктивом (за правилом consecutio tеmporum), що вживається в тому випадку, коли підрядне речення розкриває причину не від імені того, хто повідомляє інформацію, а від імені особи, яка згадується у модусній частині речення. Пор.: Non mihi Latinis iitteris illustrandum putavi, non quia phiiosophia Graecis et iitteris et doctoribus percipi non posset, sed meum semper indicium fuit (C. Tusc. 1. 1. 1). Tiberio spiranti adhuc detrahi anulum et, quoniam suspicionem retinentis dabat, pulvinum jussit inici (Suet. Cal. 12. 2). Propterea in certaminibus palmam signum esse placuit victoriae quoniam ingenium ligni ejusmodi est, ut urgentibus non cedat (Gel. 3.3).

У заперечних підрядних реченнях, які вводяться сполучниками non quod, non quia, non quoniam, non quin, non quod вживається кон'юнктив, якщо зміст запереченої причини умовний, вигаданий, припущений. Індикатив може бути тільки тоді, коли факт дійсно мав місце і не слугує причиною. Особливістю таких МД-структур зі з'ясувально-причиновими відношеннями є те, що їхня диктумна частина пояснює причину висловленого в модусній частині і відповідає на питання чому?, напр.: Me accusas, non quod tuis rationibus non assentiar, sed quod nullis (C. De or. 2. 18. 74) - Ти мене звинувачуєш не за те, що я не погоджуюся з твоїми думками, а за те, що не погоджуюся ні з чиїми.

Висновки

Модус і диктум насамперед компоненти семантичної структури речення, елементи його змісту. Саме розрізнення двох типів інформації, закладеної у реченні, зумовлює відсутність опозиції між модусом і диктумом (неопозитивні розбіжності у структурі мовних категорій). Вони мають Семантико-синтаксичні відношення, які по в'язані з комплексом актантних ролей, встановлюються в МД-структурі між модусною (головною) і диктумною (залежною) частинами.

МД-структури зі з'ясувально-причиновими відношеннями в латинській мові характеризує важлива ознака, яка вирізнює її серед інших типів складних речень з відношенням взаємної зумовленості. Суть її полягає в тому, що цим структурам властивий найбільш конкретний семантико-синтаксичний зв'язок між модусом і диктумом. У них поєднані з'ясувальнопричиновими відношеннями дві ситуації дійсності. Виразниками цих відношень є сполучники quod, quia, quoniam, cum (quum) тому що, бо, оскільки і можуть співвідноситися з корелятами propterea, ideo, idcirco, ob eam causam тому (з тієї причини).

Перспективою подальших досліджень є аналіз з'ясувально-умовного різновиду перехідних МД-структур, в яких виразниками цих відношень є сполучники si якщо та nisi, nisi non якщо не. Залежно від співвідношення умови і наслідку до дійсності та суб'єктивної оцінки цього відношення мовцем розглянемо співвідношення диктуму і модусу у трьох типах умовних періодів у латинській мові: modus realis (спосіб дійсності); modus potentialis (спосіб можливості); modus irrealis (спосіб недійсності).

Список використаних джерел