Сучасна посткласична наратологія у світлі наративних підходів

Размещено на http://www.allbest.ru/

СУЧАСНА ПОСТКЛАСИЧНА НАРАТОЛОГІЯ У СВІТЛІ НАРАТИВНИХ ПІДХОДІВ

Лівицька І.А.

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Анотація

У розвідці подано стислий огляд теорії наративності в межах часового періоду від 19601980 років ХХ століття по 2000-2020 роки ХХІ століття, що співвідносно із процесом формування посткласичної наратології (термін, запроваджений Девідом Германом у 1999 році на позначення нових напрямів наратологічних досліджень). З метою формування ретельного огляду сучасних наративних практик було залучено аналітичний матеріал сучасних наратологічних вітчизняних і закордонних досліджень. Було встановлено асинхронність та дисперсійність наративної теорії структуралізму, на тлі епістемологічної кризи середини минулого століття, що насамперед була викликана зневірою в логоцентризмі та вимагала пошуку нових наукових підходів. Поява посткласичної наратології є результатом цього пошуку, який ще перебуває на стадії формування, що пов'язано з постійним розширенням сфери дослідження наративу в соціальних і гуманітарних науках.

Синтез міждисциплінарних досліджень наративу уможливив переакцентування ключових компонентів наративної структури. Стислий дефініційний огляд поняття «наратив» сьогодні свідчить про «невизначний характер» терміна (як зазначила М.-Л. Райян), який розглядаємо в чотирьох вимірах: просторовому, часовому, ментальному та формально-прагматичному. Наявність таких опорних характеристик, на нашу думку, уможливлює термінологічний консенсус у міждисциплінарних дослідженнях та збільшує їхню ефективність.

Було засвідчено нерівномірний характер розвитку посткласичних наратологічних практик у західноєвропейському та східноєвропейському просторі. Маючи витоки у школі французького структуралізму, сучасна наратологія активно розвивається в німецькомовному світі (про що свідчить огляд сучасних посткласичних досліджень). Східноєвропейські наратологічні студії тенденційно продовжують традиції формалізму та структуралізму, спираючись на теоретичні досягнення формалізму, Празького лінгвістичного гуртка, Тартуської школи, семіотичної теорії Ю. Лотмана тощо. Робиться висновок про перспективність досліджень наративності в координатах сучасних феноменологічних та герментевничних теорій, філософії інактивізму із застосуванням методології біосеміотики до динамічного процесу взаємодії двох umwelten (автора та читача) у процесі смислоутворення. асинхронність дисперсійність наративний структуралізм

Ключові слова: наратив, класична наратологія, структуралізм, семіотика, інактивізм, конструктивізм.

Abstract

Livytska I.A.

The paper presents a concise overview of the narrativity in the time framework of1960-1980's of the XX century and 2000-2020's of the XXI century, connected with the process of formation and emergence of post-classical narratology (the term was introduced by David Herman in 1999 to define new narratological trends other than classical). To provide a thorough overview of the modern narrative practices, a solid corpus of researches has been adopted from the national and international scientific recourses. The insightful analysis proved asynchrony and dispersiveness of the narrative structuralist theory against the background of the epistemological crisis of the mid of the XX century, caused in the first run by the disregard of logo centricity, calling for new scientific approaches. The formation of post-classical narratology is seen as an answer to this search, which is still in the process of construction, due to a constant widening of the sphere of narrative use in the social sciences and the humanities.

Such interdisciplinary synthesis in the narrative scholarship provided for re-evaluation and re-assessment of the key components in the structure of the narrative. A short definition section suggests viewing narrative in four dimensional prospect as a «fuzzy-set notion» (according to M.-L. Ryan), which includes spatial, temporal, mental and functional and pragmatic dimensions. The mere existence of such founding characteristics, to our mind, opens a way for consensus in the cross-disciplinary research on narrativity, ensuring its efficacy.

Uneven character of the developmental pace of narratology in the west-European and east-European scholarship signals for adherence to the classical theoretic and methodological grounds of formalism and structuralism, findings of the Prague linguistic society, Tartu semiotic school, semiology of Yuri Lotman etc. Having started in France, as its place of birth, post-classical narratology today, represents a wide «umbrella term» encompassing various directions of narrative research, vividly represented by the German speaking world (as the results of the overview shave demonstrated). It has been concluded, that productivity of further narrative research lies in combination of phenomenological and hermeneutic theories, along with the enactivist philosophic paradigm and biosemiotic methodology to trace the dynamic interaction of two uwelten (that one of the author's and that one of the reader's) in the process of sense making.

Key words: narrative, structuralism, classical narratology, encativism, constructionism.

Вступ

Науковий потенціал наратології набуває нині глобальних масштабів не лише з огляду на функціональність самого методу наративного дослідження, але й завдяки розгалуженості дослідницької проблематики в соціальних та гуманітарних науках. Останній чинник стає таким, який поєднує довготривале розмежування між точними та гуманітарними науками. Процес, який почався у другій половині минулого століття, сьогодні має низку цілком самостійно оформлених наукових шкіл та напрямів, які характеризує посилена міждисциплінарність із відчутним ухилом у когнітивну психологію, філософію мови й інактивізму. Власне двадцять один рік тому, у 1999 р., у переддень нового тисячоліття, відомий наратолог Девід Герман уперше схарактеризував низку наратологічних досліджень посткласичного періоду та назвав їх «посткласична наратологія» (postclassical narratology) [21], поклавши початок ужитку цього терміна в західноєвропейському та північноамериканському світі¹. Варто зазначити, що в інтерпретації Девіда Германа сам термін не був критерієм для періодизації теорій наративу, які виникли до 1999 р. та після, а радше визнанням наратології певним «umbrella term», під загальні характеристики якого підпадали різні теорії:

«Postclassical narratology (which should not be conflated with poststructuralist theories of narrative) contains classical narratology as one of its «moments» but is marked by a profusion of new methodologies and research hypotheses: the result is a host of new perspectives on the forms and functions of narrative itself. Further, in its postclassical phase, research on narrative does not just expose the limits but also exploits the possibilities of the older, structuralist models. In much the same way, postclassical physics does not simply discard classical Newtonian models, but rather rethinks their conceptual underpinnings and reassesses their scope of applicability» [21, с. 2-3].

Отже, висновок полягає у визнанні багатовимірності теорії наративу, яка на початок ХХІ ст. розширила фокус дослідження і не була вже уніфікованою теорією оповіді, до формування якої на перехідному етапі, на думку Девіда Германа, доклали значних зусиль Shlomith Rimmon-Kenan [34], Seymour Chatman [16] та Gerard Prince [цит. за: 24, с. 9].

Аналіз останніх дослідженні публікацій. «Коріння» наратології, як і поява самого терміна, сягає Франції і представлене працями Ролана Барта [15], Жерара Женетта [18], Альгідраса Греймаса [19], Цветана Тодорова [38], яким завдячуємо появою нового структурного напряму досліджень наративу з увагою на логіко-структурних особливостях. Роботи наратологів цього напряму, які спирались на теоретичні викладки Фердінанда де Сосюра щодо співвідношення мови та мислення, перегукуються з дослідженнями російської школи формалізму, морфологічної теорії казки Володимира Проппа [33], структурної антропології Леві Стросса [27], а також трансформаційною породжувальною граматикою Ноама Хомського. Одним зі свідчень таких теоретичних перегуків є диференціація понять «історія» та «дискурс», яка проявилась у низці парних опозицій, як-от fabula/sjuzhet у термінах формаліста Віктора Шкловського [36], recit/discours у термінах К. Бремона та Ж. Женетта [18]; story/plot; story/discourse у термінах сучасної теорії оповіді. Саме ця опозиція й визначала ракурс структуралістичного дослідження, якого дотримувався дослідник: чи то з акцентом на тематичному (про що йдеться? story) чи на модальному пласті нарації (як про це повідомляється? discourse).

Потрібно зазначити, що звернення до теорії наративу в німецькомовному світі відбувалось у межах «Erzahltheorie» та «Erzahlforschung» Назва запропонована Ебергартом Леммертом у 1955 р. як нового міждисциплінарного напряму досліджень на перехресті гуманітарних, соціальних наук і культурології з акцентом на системному вивченні наративних форм у цих галузях. Саме німецькомовній школі наратології завдячуємо впровадженню поняття подвійної темпоральноcті наративу як суттєвого розмежування між часом нарації (Erzdhlzeit, time of narration) та наративним часом (erzdhlte Zeit, narrated time) [29, с. 195-212], розробці проблеми наративного дейксиса австрійського дослідника, семіотолога та психолога Карла Бюлера (Karl Buhler) [5], який серед перших застосував термін «дейксис» («deixis») до літературознавчих досліджень, маючи на увазі дейктичне поле суб'єкта оповіді, яке виникає на перетині вісей Origo Тут/Зараз/Я (Origo Hier/Jetzt/ Ich). Теоретичні узагальнення Карла Бюлера продовжила Кете Гамбургер (Kate Hamburger) у своїй праці «Die Logik der Dichtung» (1968 р.) [20], де було обґрунтовано різницю між двома планами оповіді: «повідомлюваного» та «повідомлення», що сприяє визначенню динамічності дейктичного центру у формі дейктичного зміщення (Deictic Shift Model). У свою чергу, Франц Штанцель (Franz K. Stanzel) поповнив арсенал засобів дослідження наративної структури, запропонувавши три прототипові ситуації на основі англійськомовних романів у залежності від ступеня інтеріоризації/екстеріоризації форми оповіді [37].

Нова хвиля наратологів представлена працями Моніки Флудернік, з увагою до природної (natural) та «неприродної» (unnatural narratology), фундаментальними проєктами на зразок «Живого підручника з наратології» Пітера Хюна [22], «the living handbook of narratology», навчальними виданнями для академічного рівня Вольфа Шміда (Wolf Schmid) [12] та працями Ансгара Нюннінга [30], а також цілого напряму наратологічних досліджень під назвою «Intermedialitat» (про що піде мова згодом).

Про актуальність розмежування класичного та посткласичного методів наукового пізнання та наратології свідчать дослідження Р. Бароні [14], М.-Л. Райен [35], В. Степіна [10], М. Тулан [39], особливо актуальних у контексті переоцінки центральних концептів і універсалій класичної теорії оповіді, як-от послідовність подій, точка зору, перспектива оповіді, фокус, цілісність тексту тощо.

Постановка завдання. Незважаючи на гетерогенність наратології початку ХХІ ст., дослідники виокремлюють спільні риси постнаратологічних учень, які почали заявляти про себе і на вітчизняних теренах [див.: 1; 2; 3; 6; 7; 9; 11]. Отже, наукова проблематика сучасної наратології засвідчує сьогодні процеси розширення фокуса дослідження із суто формальних та структурних елементів наративу до виявлення семіотичних кодів, когнітивних схем, сценаріїв, фреймів наративного дискурсу тощо.

Мету статті вбачаємо у визначенні та характеристиці постнаратологічних досліджень на сучасному етапі (часовий період охоплює 1960-1980 рр. ХХ ст. 2000-2020 рр. ХХІ ст.). Досягнення мети будемо реалізувати шляхом систематизації та аналітичної інтерпретації наратологічних досліджень для визначення суттєвих відмінностей сучасних постнаратологічних досліджень від класичних.

Виклад основного матеріалу

Розширення термінологічної бази наратології та її трансформація в більш загальний напрям досліджень на межі нового століття потребували, з одного боку, конкретизації термінологічного апарату та методологічних основ теорії наративу як мистецтва оповіді, а з іншого чіткого визначення теоретичнометодологічних підвалин супутніх наратологічних досліджень посткласичного ґатунку. Цей процес викликав появу праць на захист канонічності «класичної» наратології як науки про теорію оповіді з напрацьованим термінологічним та методологічним апаратом [34]. Іншою тенденцією цього процесу було намагання адаптувати термінологічний апарат до соціологічних та психологічних досліджень, що виявило низку процесуальних та функціональних особливостей цих дисциплін. Спільним для всіх наратологічних підходів залишається пошук природи, завдань і особливостей функціонування наративу в різних аспектах досліджень: епістемологічному, аналітичному, естетичному, психологічному та герменевтичному.

Зазначимо, що теоретики час від часу роблять спроби створити когерентну теорію наративу та простежити розвиток наратології як напряму (автор цієї розвідки не є винятком) [7, с. 39-46]. Ознакою цього процесу є поява видань енциклопедичного рівня [13; 21; 32; 31; 17], які покликані узагальнити накопичений науковий досвід за певний період часу й окреслити/закріпити корелятивний статус напрямів дослідження.

Різноманіття теорій наративу посткласичного ґатунку можна подати у вигляді таблиці (Таблиця 1).

Таблиця 1. Напрями посткласичної наратології