Функціонування білінгвізму та диглосії у столиці України

Natalia Matveieva bilingualism and diglossia in the capital of ukraine

Background. Much research has been devoted to the problem of language situation. But in this study, we have focused on the capital and analyzed its situation in the terms of bilingualism and diglossia. The article “Bilingualism and diglossia in the capital of Ukraine” deals with the problem of functioning of the Ukrainian and Russian language in formal and informal communication of Kyiv inhabitants.

Purpose. The purpose of this paper is to analyze the phenomena of bilingualism and diglossia in the capital of Ukraine on the basis of several sociological surveys.

Methods. The research was conducted through analyzing the results of different sociolinguistic investigations: 2000, 2007, and 2013. Wae have also studied the data of the annual research of the organization “Prostir svobody” and experiments of the “1 - 1” channel.

Results. The problem of Ukrainian-Russian bilingualism and diglossia in Ukraine is difficult and contradictory. Because of the fact that in one country two languages exist together, language and cultural unity of people is broken. This situation can be observed in Kyiv, because bilingualism and diglossia are widespread phenomena here. For that matter, the Ukrainian and Russian language in Kyiv are differentiated depending on formal or informal communication, that is the main feature of diglossia. Different studies have shown that Ukrainian as the official language is limited to use only in formal spheres, whereas Russian often dominates in everyday life.

Discussion. So we can conclude that the amount of the Ukrainian language is increasing nowadays, but it still remains less popular in the spheres of nonofficial communication.

Keywords: language situation, bilingualism, diglossia, language conflicts, language behavior, formal communication, informal communication.

Вступ

Мовна ситуація в Україні характеризується екзоглосністю та незбалансованістю, оскільки російська мова великою мірою витіснила українську з багатьох комунікативних сфер та значно звузила частоту її використання. На сучасному етапі Росія, продовжуючи мету царської Росії та СРСР - створення єдиного російськомовного простору, проводить війну не тільки проти України, але й проти української мови. Саме мова стала основною причиною нинішньої російськоукраїнської війни, позаяк Росія аргументувала своє втручання на нашу територію потребою захисту російськомовних громадян України. Тому важливим завданням для нашого народу є збереження цілісності країни та здобуття справжньої незалежності, а це неможливо без усвідомлення колосального значення рідної мови. Як зауважує М. Кочерган, «побудувати Україну як незалежну державу можна, лише спираючись на історичні корені українського народу, а отже - на його мову, яка забезпечує нормальне функціонування національного організму в усіх його виявах» (Кочерган, 2008, с. 21).

Мовна ситуація у Києві є відображенням загальної картини по всій країні. По-перше, завдяки статусу міста, адже саме столиця завжди є орієнтиром та взірцем для наслідування. За словами Л. Масенко, як говорить столиця, так говоритиме вся Україна (Залізняк, Масенко, 2002, с. 20). По-друге, у Києві живуть вихідці з різних міст та сіл України, оскільки міграційні процеси до столиці є найактивнішими, а тому населення Києва певною мірою репрезентує населення всієї країни. Результати багатьох соціологічних розвідок засвідчують те, що Київ, будучи столицею України, так і не став центром поширення української мови, а, навпаки, відбиває всі суперечності мовного та культурного розвитку держави.

Теоретичне підґрунтя

Проблеми сучасної мовної ситуації в Україні досліджували Л. Масенко, С. Соколова, Г Залізняк, Н. Трач, Ю. Бестерс-Дільґер, Т Ткачук та багато інших науковців. Вивченню цього питання присвячені також різноманітні соціологічні та соціолінгвістичні опитування.

Мета статті - проаналізувати конкретні вияви білінгвізму та диглосії у Києві, спираючись на дані соціологічних опитувань.

Методи та матеріал дослідження

Основою нашої роботи є дані Всеукраїнського перепису населення 2001 р. (Всеукраїнський перепис населення 2001 р.), а також результати декількох анкетувань, а саме: центру соціологічних досліджень «Громадська думка» Науково-дослідного інституту соціально-економічних проблем Києва (2000 р.) (Залізняк, Масенко, 2002), Інституту соціології НАНУ (2007 р.) (Вишняк, 2009), всеукраїнського опитування, проведеного в рамках міжнародного дослідницького проекту «Регіон, нація і так далі. Міждисциплінарна і транскультурна реконцептуалізація України» (2013 р.) (Бестерс-Дільґер, 2014), громадської організації «Простір свободи» (2011-2017 рр.) (Рух добровольців «Простір свободи»).

Функціонування білінгвізму та диглосії у столиці

Реальне становище української мови у столиці не відповідає розподілу киян ні за національною, ні за мовною ознакою. Згідно з даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р., у Києві проживає 82,2 % українців, 13,1 % росіян, решта - представники інших національностей (Всеукраїнський перепис населення 2001 р.). Цікаво, що, порівнюючи з даними перепису 1989 р., кількість українців збільшилась на 10 % (72,5 % у 1989 р.), а росіян - зменшилась на 8 % (20,9 % у 1989 р.). Загалом простежуючи динаміку змін національного складу населення Києва упродовж століття, потрібно констатувати, що кількість українського етносу серед киян постійно збільшувалась. Результати переписів населення свідчать, що українців у столиці було 22,2 % у 1897 р., 42,3 % у 1926 р., 53,2 % у 1939 р., 60,1 % у 1959 р., 64,8 % у 1970 р., 72,4% у 1989 р. та 82,2 % у 2001 р. А кількість представників російського етносу, навпаки, зменшувалась: 54,2 % у 1897 р., 24,5 % у 1926 р., 16,5 % у 1939 р., 23 % у 1959 р., 22,9 % у 1970 р., 20,8 % у 1989 р. та 13,1 % у 2001 р. (Соколова, 2013, с. 39). Такий перерозподіл національностей у Києві зумовлений активною міграцією до столиці з різних куточків України представників української національності протягом ХХ ст., а також після розпаду СРСР велику роль у визначенні національності відігравала самоідентифікація громадян.

Цікаво розглянути дані про національний склад столиці у зіставленні з мовними преференціями киян. Українську мову під час останнього перепису назвали рідною 72,1 % населення Києва, що на 14,5 % більше, ніж за даними перепису 1989 р. Російську мову визначили як рідну 25,3 %, порівнюючи з минулим переписом населення, цей показник знизився на 15,8 % (Всеукраїнський перепис населення 2001 р.). Але все одно невідповідність між національністю та рідною мовою є очевидною, демонстрацією чого є наведена діаграма (див. рисунок).

Рисунок. Співвідношення національного та мовного показників серед киян

Зведені графіки чітко показують, що близько 10 % українців називають своєю рідною мовою російську. Ситуація ускладнюється ще й тим, що навіть ті мовці, рідною мовою яких є українська, насправді є білінгвами. Така двомовність населення спричиняє конфлікти та протистояння, причина яких криється в тому, що носії різних мов прагнуть використовувати свою мову в якнайбільшій кількості соціолінгвістичних сфер. Конфлікт виникає, коли дві мови претендують на одну сферу, у якій не можуть «поміститися»: де їхнє паралельне функціонування фізично неможливе (не можна двома мовами одночасно віддавати накази в армії) чи обмежене законодавчо (Черненко, 2009, с. 6). мова київ національний спілкування

С. Соколова, вивчаючи двомовну ситуацію столиці, зробила важливі висновки про те, що білінгвізм киян не є ідентичним. Під час аналізу мовної поведінки мешканців столиці вона виділила 10 теоретично можливих типів мовної поведінки (реальними виявились 9), зумовлених мовною компетенцією респондентів та умовами спілкування, що не завжди відповідають їхнім мовним преференціям. Дослідниця класифікувала їх на такі типи: 1) вільне володіння українською та російською мовами; 2) вільне володіння українською та російською мовами з використанням суржику; 3) вільне володіння українською мовою та російська мова як друга; 4) вільне володіння російською мовою та українська мова як друга; 5) вільне володіння українською мовою, російська мова як друга з використанням суржику; 6) вільне володіння українською мовою з використанням суржику; 7) вільне володіння лише українською мовою; 8) вільне володіння російською мовою з використанням суржику; 9) вільне володіння лише російською мовою (Соколова, 2013, с. 45). Як виявилось, найбільшу кількість становили респонденти першої групи, що вільно володіють обома мовами, однак їхній білінгвізм, на думку науковця, не є гармонійним, позаяк, незважаючи на знання двох мов, лише близько половини рівномірно користуються обома та почуваються комфортно, решта - частіше обирають якусь одну із них для задоволення комунікативних потреб (Соколова, 2013, с. 53). тому можемо констатувати, що кияни переважно є двомовними, а їхній білінгвізм має диглосний характер, оскільки вибір мови спілкування є свідомим та залежить від поставленої мети.

Підтверджують це дані соціолінгвістичних опитувань. Зокрема, дослідження 2000 р., яке провів центр «Громадська думка», показало, що взаємини української та російської мов у столиці далекі від гармонійного співіснування, а саме місто важко назвати не те що українськомовним, а й навіть двомовним. Згідно з опитуванням російською мовою в повсякденному житті спілкуються 52,5 % киян, а українською - лише 14,8 %, причому тільки 4,3 % використовують виключно українську, решта послуговуються нею в більшості ситуацій. Рівною мірою українською і російською мовами говорять 32,0 % респондентів (Залізняк, Масенко, 2002, с. 32). Найперше, що привертає увагу, це невідповідність у 57 % між тими киянами, які українську вважають рідною мовою, та тими, що послуговуються нею в побуті. Такі результати дали підстави Г Залізняк та Л. Масенко зробити висновки про те, що мовна ситуація столиці характеризується українсько-російською двомовністю (асиметричною, з переважанням російської мови) з елементами диглосії, визначальною рисою якої є закріплення кожної з двох мов за різними соціальними сферами (Залізняк, Масенко, 2002, с. 23).

Фахівці, що теж брали участь у цьому опитуванні, оцінюючи мовну ситуацію Києва за десятибальною шкалою, визначили, що Київ у 2000 р. був українськомовним містом лише на 3,09 бала, російськомовним - на 6,42 бала (Залізняк, Масенко, 2002, с. 25). Важливо також зауважити те, що самі кияни у 2000 р. теж ідентифікували своє місто як білінгвальне, адже більшість респондентів (55,5 %) висловилися за те, що Київ є рівною мірою російськота українськомовним, стільки ж назвали двомовним інформаційний простір міста (Залізняк, Масенко, 2002, с. 31). Ба більше, 62 % киян підтримали думку, що столиця і в перспективі має залишатися двомовною (Залізняк, Масенко, 2002, с. 32), тобто, як бачимо, населення влаштовує функціонування білінгвізму в місті.

Щодо існування диглосії, то, як видно з результатів анкетування, у 2000 р. російська мова домінувала у всіх сферах спілкування, українська - в офіційній комунікації (Залізняк, Масенко, 2002, с. 21). така диглосність, зміщена в бік російської мови, зумовлена тим, що в усіх сферах комунікації російська була поширена значно більше, рівноцінне функціонування обох мов фахівці простежували лише в політичній сфері та в закладах освіти. Певна рівновага в мовній ситуації спостерігалась у державних установах, наукових закладах та програмах радіомовлення (Залізняк, 2002, с. 105-106). Такий розподіл залишається актуальним і дотепер, адже вживання обох мов і досі регулюється належністю комунікації до офіційної чи неофіційної сфери.

Важливим видається те, що сьогодні певною мірою змінилися фактори, які лежать в основі явища диглосії. Упродовж декількох століть головними ознаками під час розподілу мов на шкалі цінностей були чинник престижу та показник формальності / неформальності комунікації, нині маємо інше розуміння диглосії. Зауважимо, що ще на початку ХХІ ст. опозиція високе / низьке для визначення феномену диглосії відігравала помітнішу роль, ніж тепер. Українська мова у свідомості киян під час опитування 2000 р. ще не асоціювалась із престижною, адже тільки половина мешканців столиці вважала її такою, водночас кожен четвертий узагалі не зміг відповісти на питання, чи престижно в Києві спілкуватись українською мовою (Залізняк, Масенко, 2002, с. 31). Якщо порівняти цей показник із відсотком громадян усієї України, що були опитані у 2017 р. у межах проекту «Біі мультилінгвізм: між інтенсифікацією та вирішенням мовного конфлікту. Етнолінгвістичні конфлікти, мовна політика та контактні ситуації у пострадянських Україні та Росії» за підтримки фонду «Фольксваген», то бачимо доволі суттєві розбіжності: сьогодні троє із чотирьох українців називають українську мову престижною, тоді як на початку ХХІ ст. такою її визначили двоє із чотирьох киян. Тому престижність у трактуванні явища диглосії сьогодні значно поступилась місцем факторові формальності / неформальності спілкування, оскільки нині цей показник став визначальним для виділення явища диглосії, як свідчать підсумки різноманітних анкетувань.

Вартими уваги в контексті вивчення білінгвізму та диглосії у столиці є дані багаторічного моніторингового дослідження Інституту соціології НАНУ. Аналіз мовної практики за результатами травневого національного опитування 2007 р. показав, що 30,2 % киян удома спілкуються виключно чи переважно українською, тоді як 56,3 % - російською. Ситуація зі спілкуванням у неформальній комунікації - на вулицях, у магазинах, громадських місцях - виявилась ще гіршою для української мови. 27,1 % у такому випадку послуговуються українською, 64,6 % - російською. тобто частина українців поза межами дому переходить на російську мову спілкування, яка внаслідок цього у вулично-магазинному режимі виграла ще 8 % порівняно з домашнім ужитком. Домінувала російська мова, згідно з даними цього опитування, і в офіційному спілкуванні: 38,1 % послуговувались на роботі та навчанні українською, 53,5 % - російською. Причому виключно однією мовою спілкувались лише по 11 % респондентів кожної групи, решта - двома, із значним переважанням якоїсь однієї, у більшості випадків російської (Вишняк, 2009, с. 39-44).

Отже, як видно з даних опитування, становище української мови у 2007 р. у формальному та неформальному спілкуванні бажало кращого, адже найпоширенішою в усіх сферах була російська мова. Така мовна поведінка киян визначалась здебільшого російськомовною атмосферою столиці, що комфортна для носіїв російської мови. Підтверджує такий стан і те, що на питання «Якою мовою спілкуються з громадянами працівники місцевих органів влади та самоврядування у Києві?» 17,7 % респондентів вказали українську мову, 1,2 % - виключно російську, 24 % - українську або російську за бажанням громадян, а найбільше респондентів (35,4 %) зауважили, що послуговуватись українською чи російською - це вибір працівників (Вишняк, 2009, с. 140). Насправді це не може бути вибором працівників, оскільки використання української мови в офіційній комунікації регламентовано законодавством, а тому безсумнівною є потреба ґрунтовних змін української мовної політики, аби забезпечити українській мові реальний статус державної. Адже хоча лише 1,2 % держслужбовців є російськомовними монолінгвами, решта використовують дві мови, обираючи конкретну на власний розсуд, що є доказом існування білінгвізму.

Диглосний характер київського білінгвізму демонструють також дані всеукраїнського опитування 2013 р., але вони вже є більш сприятливими для державної мови. Зокрема, на запитання про те, чи обов'язково у Вашому місті кожен державний службовець повинен володіти українською мовою, 96,4 % киян дали ствердну відповідь (Бестерс-Дільґер, 2014, с. 77).

90,5% респондентів вважають за обов'язкове вивчати українську мову у школі (Бестерс-Дільґер, 2014, с. 79). Тобто бачимо, що у свідомості громадян у другому десятилітті ХХІ ст. вже чітко закріпилась ідея про зростання комунікативної потужності української мови у формальній сфері. Це помітний позитивний момент опитування, адже свідчить про бажання киян затвердити українську мову хоча б в офіційному спілкуванні.

У контексті цього опитування цікаво проаналізувати співвідношення рідної мови та мови повсякденного спілкування мешканців столиці. Згідно з результатами, 66,3 % киян назвали рідною мовою українську, 9,2 % - російську (Бестерс-Дільґер, 2014, с. 71). Порівнюючи ці результати з даними останнього перепису населення, на перший погляд становище обох мов стало гіршим. Проте пояснюється це тим, що під час перепису населення не було можливості обрати рідною більше, ніж одну мову, тоді як в анкеті 2013 р. поряд із рідною українською та рідною російською був ще один варіант відповіді: обидві мови рідні. Доволі великий відсоток киян, а саме 23,7 %, обрали цю відповідь (Бестерс-Дільґер, 2014, с. 71). Як бачимо, в остаточному підсумку українська мова втратила, порівнюючи з даними перепису, 5,8 %, а російська значно більше - 16,1 %. Позитивним результатом тут є те, що кількість тих, хто визначає рідними дві мови, значно більша, ніж кількість одномовних росіян. Тобто російська мова для киян поступово втрачає своє значення внаслідок визнання двох рідних мов, а це означає, що українська мова дедалі більше входить у свідомість людей принаймні як друга рідна (Бестерс-Дільґер, 2014, с. 80).

Слід також звернути увагу на реальне функціонування диглосії у столиці, тобто на те, як насправді співвідносяться українська та російська мови у формальному і неформальному спілкуванні киян. Громадська організація «Простір свободи» починаючи від 2011 р. щорічно оприлюднює результати огляду «Становище української мови». На підставі цих даних можна зробити висновки, яка мова домінує в судочинстві, освіті, книговиданні, друкованих ЗМІ, кінопрокаті, телебаченні та радіомовленні (Рух добровольців «Простір свободи»).

Для нашого дослідження важливо простежити динаміку функціонування двох мов у офіційній та неофіційній комунікації. В огляді «Становище української мови» неформальне спілкування представлене закладами громадського харчування та торгівлі, моніторинг яких здійснювався за трьома критеріями: наявність вивіски та меню або цінників українською мовою і те, якою мовою спілкуються працівники з українськомовними клієнтами; формальне - мовою спілкування з громадянами в органах влади (відповіді на телефонні дзвінки у міські та обласні ради) (рух добровольців «Простір свободи»).

В аспекті вивчення мовної ситуації в неофіційній комунікації волонтери «Простору свободи» проводили моніторинг закладів харчування та торгівлі. Його метою було вивчити, наскільки дотримуються права українськомовних клієнтів на гарантоване їм законом обслуговування у своїй країні державною мовою. Для проведення моніторингу в центральній частині кожного з міст було обрано по 10 кав'ярень чи інших закладів харчування і 10 магазинів. Задля забезпечення максимальної неупередженості аналізу досліджувалися заклади, розташовані поспіль і найбільш наближені до центру відповідного міста. Простежимо, як змінювалась мовна ситуація в магазинах та кафе Києва з 2011 р. до 2017 р. (рух добровольців «Простір свободи»). Підсумки моніторингу узагальнено в таблиці.

Таблиця

Моніторинг закладів харчування та торгівлі Києва