Мова і культура як основні категорії лінгвокультурології

Размещено на http://www.allbest.ru/

Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини

МОВА І КУЛЬТУРА ЯК ОСНОВНІ КАТЕГОРІЇ ЛІНГВОКУЛЬТУРОЛОГІЇ

Ірина Білецька доктор педагогічних наук,

професор, завідувач кафедри теорії

та практики іноземних мов

Анотація

Визначено, що лінгвокультурологія покликана поєднати в межах свого наукового предмета два компоненти - мову і культуру - та вивчати різноманітні аспекти їх взаємодії. Актуалізовано потребу глибокого вивчення та узагальнення проблеми взаємодії мови, що є «носієм» культурної інформації, культури з її усталеними принципами, і людини, яка створює цю культуру, використовуючи мову і культури.

З'ясовано, що вивченням та описом кореспонденції мови і культури в синхронній їх взаємодії займається такий розділ мовознавства, як лінгвокультурологія, спрямований на осмислення феномену культури як специфічної форми існування людини та суспільства в світі. При цьому мова виступає як засіб інтерпретації людської культури, ментальне нації. Основне завдання лінгвокультурології полягає у вивченні способів, за допомогою яких мова втілює в своїх одиницях, зберігає і транслює культуру.

Проаналізовано різноманітні підходи вітчизняних та зарубіжних науковців щодо теоретико-методологічних основ лінгвокультурології, зокрема її предмета та об'єкта, завдань, принципів та специфіки. Відмічено, що у ряді робіт лінгвокультурологія визначається як дисципліна, що вивчає окремі елементи концептуальної картини світу та їх осмислення суспільною свідомістю та мовою з точки зору об'єкта відображення, одним з яких є етнос, як наука, пов'язана з аналізом взаємодії мови і культури.

Обґрунтовано, що лінгвокультурна концептологія, як предметна галузь лінгвокультурології, обмежена об'єктом дослідження: семантичними властивостями культурних смислів, що знаходять регулярне вираження в будь- якій етнічній мові. Її евристичні передумови створені когнітивною лінгвістикою і когнітивною психологією, де було напрацьовано універсальні

методики структурного аналізу та фреймового моделювання семантики одиниць ментального лексикону. Завдання лінгвокультурної концептології передачають виявлення специфіки конкретного лінгвокультурного наповнення певних універсальних змістовних структур і моделей.

Ключові слова: лінгвокультурологія, мова, культура, концепт, лінгвокультурна концептологія. лінгвокультурологія мова культура взаємодія

Abstract

Iryna Biletska Doctor of Pedagogical Sciences, Professor, Head of the Department of Theory and Practice of Foreign Languages of Pavlo Tychyna Uman State Pedagogical University

LANGUAGE AND CULTURE AS MAIN CATEGORIES OF LINGUOCULTURE

It is determined that linguoculturology is designed to combine two components within its scientific subject - language and culture - and to study various aspects of their interaction. The need for in-depth study and generalization of the problem of interaction of language, which is the «carrier» of cultural information, culture with its established principles, and the person who creates this culture using language and culture.

It was found that the study and description of the correspondence of language and culture in their synchronous interaction is engaged in such a branch of linguistics as linguoculturology, aimed at understanding the phenomenon of culture as a specific form of human existence and society in the world. In this case, language acts as a means of interpreting human culture, the mental nation. The main task of linguoculturology is to study the ways in which language embodies in its units, preserves and translates culture.

The various approaches of domestic and foreign scholars to the theoretical and methodological foundations of linguistic and cultural studies, including its subject and object, tasks, principles and specifics, are analyzed. It is noted that in some works linguoculturology is defined as a discipline that studies certain elements of the conceptual picture of the world and their understanding of public consciousness and language in terms of the object of reflection, one of which is ethnicity as a science related to language interaction and culture.

It is substantiated that linguocultural conceptology, as a subject branch of linguocultural studies, is limited by the object of study: the semantic properties of cultural meanings that are regularly expressed in any ethnic language. Its heuristic preconditions are created by cognitive linguistics and cognitive psychology, where universal methods of structural analysis and frame modeling of the semantics of mental lexicon units have been developed. The tasks of linguistic and cultural conceptuality convey the identification of the specifics of a specific linguistic and cultural content of certain universal content structures and models.

Keywords: linguocultural studies, language, culture, concept, linguocultural conceptology.

Постановка проблеми

Виникнення лінгвокультурології - це логічний розвиток традиційної для мовознавства проблеми співвідношення мови і культури, їх взаємопроникнення, постійний діалог і неподільна єдність: мова найтісніше пов'язана з культурою; вона зароджується в ній, розвивається в ній і виражає її. Тому очевидно, що основними категоріями лінгвокультурології можна вважати симбіоз «мова - культура». Безумовно, ця лінгвістична проблематика не є новою для мовознавства. Тому пафос виникнення нової дисципліни, який визначає її об'єкт, зрозумілий - лінгвокультурологія покликана поєднати в межах свого наукового предмета два компоненти - мову і культуру - та вивчати різноманітні аспекти їх взаємодії. Її можна вважати самостійним напрямом лінгвістики, який сформувався в 90-х роках XX століття.

Термін «лінгвокультурологія» з'явився в останнє десятиліття минулого століття у зв'язку з роботами членів фразеологічної школи, яку очолював В. Телія. Він представляє цю галузь мовознавства, що виникла на стику лінгвістики і культурології, і яка досліджує прояви народної культури, що відбилися і закріпилися в мові. Це порівняно молода філологічна дисципліна синтезуючого типу, яка розглядає мову як втілення культури.

Таким чином, можна констатувати, що предметом лінгвокультурології є вивчення культурної семантики мовних знаків, які формуються у процесі взаємодії двох різних кодів, а саме мови і культури. Це актуалізує потребу глибокого вивчення та узагальнення проблеми взаємодії мови, що є «носієм» культурної інформації, культури з її усталеними принципами, і людини, яка створює цю культуру, використовуючи мову і культури.

Аналіз останніх досліджень та публікацій

Теоретичною базою дослідження слугують концепції вітчизняних і зарубіжних мовознавців у галузі лінгвістичної лінгвокультурології, семіотики, семіотичної концептології, функціональної та когнітивної лінгвістики (М. Алефіренко, Н. Арутюнової, О. Ахманової, Л. Баранової, Н. Болдирєва, А. Вежбицької, О. Вишнякової, В. Гальперіна, В. Заботкіної, В. Карасика, В. Красних, О. Кубрякової, О. Прохорової, Ю. Степанова, В. Стерніна, С. Тер-Мінасової, R. Beaugrande, Ch. Fillmore, R. Jackendoff, G. Eakoff та ін.). Зокрема, загальні теоретичні проблеми та методологічна база стали предметом вивчення таких науковців, як В. Воробйова, А. Загнітко, В. Красних, О. Левченко, В. Маслової, В. Телія та ін. У працях дослідників (Ф. Боас, Г. Вежбицька, Є. Верещагін, В. Гумольдт, О. Потебня та ін.) аналізується зв'язок мовних елементів із культурою і менталітетом народу, тобто його масовою свідомістю, традиціями, звичаями, з'ясовуються способи, якими мова втілює в своїх одиницях, зберігає і виявляє культуру.

Мета статті

У своїй статті ми робимо спробу вивчити та узагальнити теоретичні положення сучасних досліджень лінгвокультурології та лінгвокультурної концептології щодо проблеми співвідношення мови і культури як їх основних категорій.

Виклад основного матеріалу

Звернемося спочатку до поняття «культура». Так, у «Філософському енциклопедичному словнику» культура трактується як «специфічний спосіб організації і розвитку життєдіяльності, представлений у продуктах матеріальної і духовної праці, в системі соціальних норм і установок, в духовних цінностях, в сукупності відносин людей до природи, між собою і до самих себе» [1, с. 292]. А в енциклопедії «Народи світу» це поняття визначається як «система, яка охоплює всі сторони життя людини - біологічну (їжа, сон, відпочинок), виробничу (створення засобів матеріального життєзабезпечення - знарядь, їжі, одягу, житла), духовну (мова і мовленнєва діяльність, світогляд, естетична діяльність та ін.), соціальну (комунікація, соціальні відносини)».

Що стосується різних підходів науковців до трактування цього поняття, то у науковій літературі можна зустріти велику кількість його визначень, що відбиває різні грані цього складного феномена. На думку В. Біблера, сучасне трактування припускає, що культура - це об'єднання зовнішніх (поведінкових) і внутрішніх (віросповідання, системи цінностей) аспектів людської життєдіяльності, які є своєрідним «фільтром», який дозволяє побачити й оцінити навколишній світ. Кожен індивід володіє культурою. Її оволодіння пов'язане з пізнанням, яке починається з дитинства і дозволяє людині стати повноцінним членом суспільства. Таким чином, пізнання забезпечує успішну соціалізацію - процес вивчення соціальних норм певної культури. Внаслідок цього, ми, будучи членами певного суспільства, адекватно сприймаємо реальність і граємо різні ролі в суспільстві, виконуємо певні соціальні та культурні правила [2].

Культура - це система, що розвивається з духовних цінностей, процес людської творчості. Таким чином, її можна уявити як величезну лабораторію, в якій створюється масштабна система цінностей, збираються воєдино найбільші досягнення людства в різних галузях, це синонім повноцінного життя людини і суспільства. Як стверджує С. Нієто, культура може визначатися як сукупність постійно мінливих ціннісних орієнтацій, традицій, соціальних і політичних відносин, світогляду, які створюються і поділяться групою людей, пов'язаних між собою цілим комплексом факторів, що включають спільну історію, географічне положення, мову, соціальний клас і/або релігію» [3]. Тобто можна сказати, що в центрі культури знаходиться людська життєдіяльність, тобто культура - це специфічний спосіб діяльності людей, особливий спосіб освоєння людиною навколишнього зовнішнього і внутрішнього світу.

У цілому ж культура не є однорідною за своєю суттю, вона динамічна, вона створюється, руйнується, перебудовується. Вона сама множинна і включає елементи інших культур. Необхідно також зазначити, що однією з важливих характеристик поняття «культура» є її прийняття представниками соціуму. Колективні культурні моделі пов'язують їх у певну групу і полегшують внутрішньогрупову взаємодію. Можна стверджувати, що члени однієї культурної групи мають близькі поняття про систему цінностей, спосіб мислення і стратегії поведінки, що існують у рамках цієї культури.

Вплив культури на життя людини величезний і оцінити рівень цього впливу допомагає аналіз її основних елементів.

На думку С. Тер-Мінасової, до компонентів культури, що мають національно-специфічне забарвлення, можна віднести наступні: традиції (або стійкі елементи культури), а також звичаї, що визначаються як традиції в «соціонормативній» сфері культури, та обряди, що виконують функцію неусвідомленого прилучення до пануючої в цій спільноті системи нормативних вимог; побутову культуру, тісно пов'язану з традиціями, внаслідок чого її нерідко називають традиційно-побутовою (звички представників певної культури, прийняті в соціумі, норми спілкування, а також пов'язані з ними мімічні і пантомімічні коди, що використовуються носіями певної лінгвокультурної спільноти; національні картини світу, які відображають специфіку сприйняття навколишнього світу, національні особливості мислення представників тієї чи іншої культури; художню культуру, що відображає культурні традиції того чи іншого етносу [4, с. 34-35].

Розвиток лінгвокультурологічного напрямку, присвячений «вивченню та опису кореспонденції мови і культури в синхронній їх взаємодії» [5, с. 216-217], зумовлений прагненням до осмислення феномену культури як специфічної форми існування людини та суспільства в світі. При цьому мова виступає як засіб інтерпретації людської культури, ментальне нації. Основне завдання лінгвокультурології полягає у вивченні способів, за допомогою яких мова втілює в своїх одиницях, зберігає і транслює культуру.

Н. Алефіренко відзначає той факт, що в якості предмета лінгвокультурології виступає світ «вербалізованих цінностей» [6, с. 47-54], які є продуктом духовної та матеріальної діяльності людини, а її зміст складають три компоненти творчої діяльності людини щодо створення і передачі смислів: мова, свідомість і культура.

Слід нагадати, що теоретико-методологічні основи лінгвокультурології розглядаються в роботі В. Воробйова, де лінгвокультурологія визначається як «комплексна наукова дисципліна синтезуючого типу, що вивчає взаємозв'язок і взаємодію культури та мови в її функціонуванні і відбиває цей процес як цілісну структуру одиниць у єдності їх мовного і позамовного (культурного) змісту за допомогою системних методів і з орієнтацією на сучасні пріоритети та культурні ставлення (система норм і загальнолюдських цінностей)» [7, с. 32]. В якості об'єкта лінгвокультурології В. Воробйов представляє «взаємозв'язок і взаємодію культури та мови в процесі її функціонування та вивчення інтерпретації цієї взаємодії в єдиній системній цілісності», а предметом дисципліни є «національні форми буття суспільства, відтворювані в системі мовної комунікації і засновані на його культурних цінностях» - все, що складає «мовну картину світу» [7].

В. Красних визначає лінгвокультурологію як «дисципліну, що вивчає прояв, відображення і фіксацію культури в мові та дискурсі, безпосередньо пов'язану з вивченням національної картини світу, мовної свідомості, особливостей ментально-лінгвального комплексу» [8, с. 12]. Виявлення лінгвокультурологічної специфіки, на думку автора, можливе на підставі лінгвокогнітивного підходу до комунікації, що дозволяє проаналізувати як загальнолінгвістичний аспект, так і національно-детермінований компонент. Разом з тим, науковцем підкреслюється спільність проблематики названих дисциплін, теоретичною передумовою виникнення яких є гіпотеза Сепіра- Уорфа, не виявляються відмінності в методах досліджень [9, с. 98].

Проблеми лінгвокультурології також розробляються В. Карасиком, який розглядає лінгвокультурологію як «комплексну галузь наукового знання про взаємозв'язок і взаємовплив мови та культури», роблячи акцент на її порівняльному характері [10, с. 108, 121]. Основною одиницею лінгвокультурології є, за його твердженням, культурний концепт, а в якості одиниць вивчення висуває реалії і «фонові значення, тобто змістовні характеристики конкретних і абстрактних найменувань, що вимагають адекватного розуміння додаткової інформації про культуру певного народу» [10].

У ряді робіт лінгвокультурологія визначається як дисципліна, що вивчає окремі елементи концептуальної картини світу та їх осмислення суспільною свідомістю та мовою з точки зору об'єкта відображення, одним з яких є етнос, як наука, пов'язана з аналізом взаємодії мови і культури.

За визначенням дослідників, лінгвокультурна концептологія - предметна галузь лінгвокультурології, обмежена об'єктом дослідження: семантичними властивостями культурних смислів, що знаходять регулярне вираження в будь-якій етнічній мові. Її евристичні передумови створені когнітивною лінгвістикою і когнітивною психологією, де було напрацьовано універсальні методики структурного аналізу та фреймового моделювання семантики одиниць ментального лексикону. У завдання лінгвокультурної концептології входить виявлення специфіки конкретного лінгвокультурного наповнення певних універсальних змістовних структур і моделей. Змістовне наповнення концептів як «смислів світоглядних універсалій», в яких фіксуються ціннісні домінанти, що забезпечують розуміння світу і людини, змінюється від культури до культури, від етносу до етносу, від однієї соціальної групи до іншої та від однієї особи до іншої. Вивчення етно- і соціокультурної варіативності цих сутностей дозволить внести певні корективи у структуру базової («усередненої») і модальної (найбільш типової) мовних особистостей, представлених у тій чи іншій лінгвокультурі. На думку В. Маслової, кожен носій мови одночасно є і носієм культури, а отже, мовні знаки набувають здатності виконувати функцію знаків культури і тим самим слугують засобом прояву основних установок культури [11, с. 63-72].

Г. Вежбицька також зазначає національну обумовленість мови. Разом з тим, за твердженням ученої, культурні відмінності неможливо було б дослідити, якщо б значення всіх без винятку слів були культурно специфічні - тільки чітко виявлені мовні універсалії можуть створити міцну основу для зіставлення концептуальних просторів, закріплених у лексичних системах різних мов [12, с. 291].

Дослідники підкреслюють, що семантика величезної кількості лексичних одиниць має ті чи інші національні особливості. Національна специфіка семантики виявляється передусім при порівняльному аналізі лексики, тобто при зіставленні одиниці з її лексичними відповідниками в іншій мові. Саме завдяки наявності у значеннях слів національно-культурного компонента, або, за визначенням Є. Верещагіна і В. Костомарова, «національно-культурних семантичних часток» виявляється самобутній характер лексики кожної мови [13, с. 69-70]. У той же час, С. Тер-Мінасова вважає, що кожне слово іноземної мови - це перехрестя культур, тому що кожне іншомовне слово відображає іноземний світ та іноземну культуру: за кожним словом стоїть обумовлене національною свідомістю уявлення про світ [4, с. 30]. Причому, лексика виступає як основний осередок фонових знань, тобто знань реалій і культури, та займає центральне місце у відображенні позамовної дійсності.

Біля витоків осмислення фундаментальної ролі мови в процесі формування етнічного досвіду та світосприйняття, в етнічній історії філософії та культури стояв В. фон Гумбольдт, який вказав на можливість і правомірність іншого, нетрадиційного погляду на напрямки і цілі лінгвістичних досліджень. Зазначимо, разом із тим, що американський антрополог Ф. Боас першим присвятив свої дослідження не стільки співвідношенню мови і структури думки, скільки співвідношенням мови та культури як системи переконань і цінностей. Вчений стверджував, що не можна зрозуміти іншу культуру без безпосереднього доступу до її мови. Причому цей постулат носив не стільки практичний характер рекомендованого методу, скільки теоретичний характер, що відображає цілісний підхід. Методологічно такий погляд на роль мови означав, що лінгвістичні системи можуть вивчатися з метою розуміння систем культури.

В. фон Гумбольдт вважав, що, кожна мова має свій характер, в мові ми завжди знаходимо «сплав споконвічно мовного характеру з тим, що сприйнято мовою від характеру нації». Мова завжди втілює в собі своєрідність цілого народу. Через різноманіття мов для нас відкривається багатство світу та різноманіття того, що ми пізнаємо в ньому, і людське буття стає для нас ширшим, оскільки мови у виразних і діючих рисах дають нам різні способи мислення і сприйняття. «Мова - це об'єднана духовна енергія народу, чудесним чином відображена у певних звуках, в цьому образі і через взаємозв'язок своїх звуків зрозуміла всім мовцям і яка пробуджує в них приблизно однакову енергію» [14].

В дослідженнях Е. Сепіра, Б. Уорфа і Л. Вейсгерберга, зокрема, в гіпотезі Сепіра-Уорфа, яка відома також як теорія лінгвістичної відносності, «реальне слово» великою мірою несвідомо побудоване на мовних звичаях групи. Відповідно до цієї теорії ніколи не існувало навіть двох досить схожих мов, які представляли б одну і ту ж соціальну реальність. Іншими словами, фізичні явища дозволяють створити подібну картину всесвіту тільки при наявності подібності ідеї принаймні за співвідносності мовних систем. Доказ того, що різні мови далеко не однаково класифікують світ, вбачається як у лексиці, так і в граматиці. Але, зрозуміло, що відсутність у якійсь мові окремих слів для певних явищ не означає, що говорять цією мовою люди, нездатні бачити ці явища серед інших. Вже не раз була показана неспроможність гіпотези лінгвістичної відносності в тій її частині, яка має на увазі жорсткі обмеження, що накладаються мовою на пізнавальні процеси. У цьому зв'язку заслуговує на увагу теза про те, що мови відрізняються один від одного не стільки тим, що в них можна висловити, скільки тим, що в них легше виразити [9].

Дійсно, мова може сприяти або не сприяти вираженню окремих думок, концепцій, в тому числі філософських систем, хоча, зрозуміло, не може бути причиною їх виникнення. Мова, що сформувався в умовах багатих наукових традицій і, відповідно, має розвинену термінологію, природно, володіє певними перевагами у вираженні спеціальних знань порівняно з мовою, яка не має таких традицій. Згідно з дослідженням Дж. Брунера, володіння мовою (навчання мови) не створює перешкоди у вигляді особливого світу кожної мови. Важливо виділити положення про те, що залежно від певних умов середовища розвиток пізнавальних процесів може бути більш високим, раннім і більш тривалим. Зовсім виключається, мабуть, можливість того, що різні культури породжували абсолютно різні і непорівнянні типи мислення [15, с. 355].

Слід нагадати, що особливим внеском Б. Уорфа в теорію лінгвістичної відносності була його увага до співвідношення мови і картини світу. Саме поняття картини світу трактується ним по-різному в різних роботах. Одне з тлумачень полягає в тому, що структура будь-якої мови містить у собі теорію структури світорозуміння відповідного народу. Відповідно, метою лінгвістичного аналізу для нього був опис картини світу [16, с. 252].

Відзначимо також той факт, що, на думку К. Леві-Строса, етнічна надсвідомість виражає себе в культурі, і формою вираження є мова. У відповідності з гіпотезою «символічної функції» К. Леві-Строса, несвідоме постає як універсальний набір правил, організуючий індивідуальний лексикон і дозволяє перетворити його в мову. Таким чином, саме в ментальності закладена сама його структура. На думку Ж. Лакана, ця детермінація двоїста, так як сама ментальність спочатку структурована як мова. Це «... та частина конкретної мови в її трансіндівідуальній якості, якої не вистачає суб'єкту, щоб відновити цілісність (континуальність) його свідомої мови» [17, с. 80-87].

Як відомо, соціальні антропологи вважають мову засобом категоризації досвіду, відзначаючи при цьому, що концептуальна картина світу багато в чому несвідомо конструюється мовними законами. Події реального світу не описуються механічно, а відбираються й інтерпретуються. Причому ці процедури визначаються законами мови. Узагальнюючи дані антропологічної лінгвістики, дослідники відзначають, що кожна мова є також особливим способом світогляду й інтерпретації досвіду. У структурі будь-якої мови криється цілий набір неусвідомлюваних уявлень про світ і життя в ньому. Антропологічні лінгвісти прийшли до розуміння того, що загальні уявлення людини про те, що відбувається зовні його не «задані» цілком зовнішніми подіями. Доречніше сформулювати проблему наступним чином: людина бачить і чує те, до чого її робить чутливою граматична система її мови; те, що вона привчила її чекати від сприйняття.

Дослідники вважають, що мова є проміжною інстанцією між несвідомим (ментальністю) і свідомо-культурним (менталітетом) народу. Так, спочатку відчуваючи на собі вплив етнічного несвідомого, мовна приналежність створює об'єктивні умови формування певного типу психокультурної діяльності етносу. На думку О. Потебні, «те ж слід сказати про відношення мови до духу народного. Мова не може бути тотожною з цим останнім: як у житті особи, так і в житті народу повинні бути явища, що передують мові та які слідують за нею. Взявши до уваги, що мова є перехідом від несвідомості до свідомості, можна порівняти відношення певної системи слів і граматичних форм до духу народного» [18, с. 222].

Аналогічно тому, що соціокультурні феномени є реалізаторами скриптів і моделей культури, так і факти мови виступають в якості концептуальних форм, і кожна мова виявляється «точкою перетину ментальності і менталітету». На думку Ф. Грауса, ментальність встановлює межу між тим, що член спільноти може допустити як прийнятне для спільноти і для себе в якості этнофора, і тим, що він відчуває руйнівним для спільноти і для особистості.

Серед загальних характеристик ментальності виділяють три основних компоненти: знання, поведінку і відносини. Яскравими прикладами цих компонентів є свята, традиції, обряди та ритуали носіїв мови. Ситуативні характеристики ментальності можуть включати установку ментальності, сприйняття і вираження. Говорячи про ментальність, П. Сисоєв відзначає ще один елемент - культурне самовизначення. У суспільстві люди зазвичай групуються за певними ознаками: за інтересами, орієнтаціями, за загальним цінностям тощо [19]. Таким чином, кожний суб'єкт діяльності, партнер спілкування як носій певного менталітету, як людина, мислення якої, за влучним висловом Л. Щерби, «відлито» у формі рідної мови, взаємодіє з іншими людьми у відповідності з нормами, традиціями, світовідчуттям, властивим народу, представником якого він є [20].

Разом із тим, у методичній літературі багато авторів під національною ментальністю розуміють спосіб мислення представників певної культури чи субкультури, який визначає їх поведінку й очікування подібного з боку інших, уточнюючи, що ментальність народу може бути розглянута в трьох вимірах: загальному, ситуативному і культурному самовизначенні.

В цілому, багато вчених зазначають, що осягнути чужу національну мовну картину світу - це означає стати на місце людини-носія іноземної мови, на її «точку світосприйняття», тобто через лексичну систему отримати уявлення про національну ментальність (національну логіку) та національний характер (емоції і засоби їх вираження, моральні пріоритети тощо). Поставлена мета може бути досягнута тільки ціною колосальних інтелектуальних і емоційних зусиль, оскільки фактично передбачає формування у свідомості другої мовної особистості, оволодіння мовою як «оселею духу народу». Знання цієї сукупності реалій утворює так звану когнітивну базу, під якою розуміється «певним чином структурована сукупність знань і уявлень, якими володіють всі носії того чи іншого національно-культурного менталітету, всі говорять тією або іншою мовою» [8, с. 192]. Домогтися цього в повному обсязі в зрілому віці неймовірно важко.

На думку Д. Болінджера, «співвідношення мови й об'єктивної картини світу не є проблемою істинності чи хибності уявлень людини про світ, її ідеальною, розумовою картиною світу. Сама мова не може бути ні істинною, ні хибною щодо первинного світу, бо він такий, яким люди бачать реальний світ, а характер його вторинності не накладає ніяких обмежень на можливість формування різних висловлювань у всьому різноманітті його буття» [21]. Зауважимо також, що, як вважає Г. Вежбицька, поряд з величезною масою понять, специфічних для певної культури, існують також деякі фундаментальні поняття, які підлягають лексикалізації у всіх мовах світу. Мовні та культурні системи величезною мірою відрізняються одна від одної, але існують семантичні і лексичні універсалі!', що вказують на загальний поняттєвий базис, на якому ґрунтуються людська мова, мислення і культура [12, с. 321-322].

Якщо схематично підсумувати думки, висловлені про характер і зв'язок між етнічною мовою, з одного боку, й етнічною культурою та світосприйняттям з іншого, то їх можна звести до наступних констатацій, визнаючи, що існує багато інших поглядів щодо сутності такого зв'язку:

1. Визнаючи безумовний зв'язок між мовою і культурою в широкому розумінні цього слова, багато вчених заперечують у ньому причинно- наслідковий характер.

2. Зв'язок цей класифікується як причинно-наслідковий, але при цьому пропонуються часом полярні рішення.

3. Культура, її тип, у цілому навіть спосіб життя визначається мовою, її граматичною та змістовною структурою (Е. Сепір, Б. Уорф та ін), згодом Е. Сепір вважав, що мова не може визначати тип культури, мова та культура непорівнянні.

4. Мова в обмеженому сенсі є «керівництвом» до пізнання дійсності (О. Ахманова). Вона розглядається в тісному зв'язку з фактами суспільного життя її творців і носіїв з їхньою історією, географією, побутом, культурою і літературою.

5. Сама мова визначається типом культури і залежить від нього (К. Фосслер, В. Шмідт, Н. Марр та ін).

6. Мова, як і культура, визначається етнічним поглядом на світ, духом народу та його національним характером (В. Любрюкс, А. Вежбицька та ін.).

З принципово інших позицій дивиться на національну специфічність С. Пінкер, який стверджує: «Ідея, що мова формує мислення, здавалася правдоподібною, коли вчені нічого не знали про те, як відбувається процес мислення, і навіть про те, як можна її досліджувати. Тепер, коли знають, як слід мислити про мислення, стало меншою спокусою прирівнювати його до мови тільки з тієї причини, що слова легше помацати руками, ніж думкою [22, с. 58]. У зв'язку з цим слід згадати той факт, що людям, які добре знають дві різні мови і дві різні культури (або більше), зазвичай зрозуміло, що мова і образ мислення взаємозалежні. Р. Фрумкіна відзначає наявність феномена «напівмови» (термін М. Хінта) - нездатність людини висловити складну думку, навіть якщо вона знає дві мови. Причину цього явища вона бачить у наявності конфліктної ситуації, в яку потрапляє особистість у результаті зламу традиції [23, с. 166-167].

На думку Ю. Степанова, «порівняльний опис норм двох мов розкриває існуючі в кожній мові словникові прогалини, «білі плями» на семантичній карті мови, непомітні зсередини, наприклад, людині, яка володіє лише однією мовою» [24, с. 120]. Зауважимо також, що О. Леонтьєв підкреслював національну обумовленість образу світу, що переходила іноді в «національну обмеженість свідомості», яку необхідно долати в певних ситуаціях [25].

Як уже зазначалось, останнім часом інтенсивно розвивається новий розділ наукового знання - лінгвокультурна концептологія, найважливішою умовою для виникнення якої є зміна лінгвістичного системоцентризму антропоцентризмом, в результаті чого лінгвістика вийшла на рівень міждисциплінарної науки, тісно взаємодіючи з культурологією. Така ситуація зумовлена тим фактом, що вивчення культури представляється на сучасному етапі безпосередньо пов'язаним із вивченням особливостей свідомості її носіїв, що знаходить свою репрезентацію на рівні мовного вираження. Сфера аналізу лінгвокультурної концептології поглиблюється у зв'язку з тим, що на зміну дихотомії «мова - культура» приходить трихотомія «мова - свідомість - культура».

Р. Молчанова зазначає, що під поняттям «лінгвокультурна концептологія» мається на увазі «предметна галузь лінгвокультурології, що займається виявленням і семантичними властивостями культурних смислів, які знаходять регулярне вираження в якій-небудь етнічній мові» [26, с. 75]. Іншими словами, цей розділ знання пов'язаний з вивченням культурних концептів, у яких закріплюються ціннісні домінанти, що лежать в основі розуміння світу і людини, з точки зору їх семантичного наповнення, як з точки зору синхронії та міжкультурного зіставлення, так і на діахронічному рівні.

Висновки

Отже, основними категоріями лінгвокультурології виступають мова і культура. Лінгвокультурологія як наука, що виникла на стику лінгвістики і культурології, вивчає взаємозв'язки мови і культури, втіленої в живу національну мову і яка проявляє себе в мовних процесах через матеріальну та духовну культуру. Вона дозволяє з'ясувати і пояснити здійснення однієї з фундаментальних функцій мови - бути знаряддям творення, розвитку, збереження та передачі культури рідного народу.

Література

1. Філософський енциклопедичний словник: енциклопедія / голов. ред. В. І. Шинкарук. К.: Абрис, 2002. 742 с.

2. Библер В. С. Целостная концепция школы диалога культур, теоретические основы программы // Психологическая наука и образование. 1996. № 4. С. 66-74.

3. Nieto S. School Reform and student learning: a multicultural perspective // Multicultural education: issues and perspectives: new feature on American Muslims. New York, 2003. P. 395-416.

4. Тер-Минасова С. Г. Язык и межкультурная коммуникация. М.: Изд-во Моск. ун-та, 2004. 350 с.

5. Телия В. Н. Первоочередные задачи и методологические проблемы исследования фразеологического состава языка в контексте культуры // Фразеология в контексте культуры. М., 1999. С. 13-24.

6. Алефиренко Н. Ф. Лингвокультурологический аспект когнитивной семантики // Русистика: сб. науч. тр. К., 2002. Вып. 2. С. 4-7.

7. Воробьев В. В. Лингвокультурологическая парадигма личности. М.: Рос. ун-т дружбы народов, 1997. 170 с.

8. Красных В. В. Этнопсихолингвистика и лингвокультурология - М.: Гнозис, 2002. 282 с.

9. Сепир Э. Избранные труды по языкознанию и культурологи. М.: Прогресс: Универс, 1993. 654 с.

10. Карасик В. И. Этноспецифические концепты // Иная ментальность. М., 2005. С. 8-101.

11. Маслова В. А. Когнитивная лингвистика. Минск: ТетраСистемс, 2001. 272 с.

12. Вежбицкая А. Язык. Культура. Познание. М.: Русс. словари, 1999. 416 с.

13. Верещагин Е. М. Язык и культура: лингвострановедение в преподавании русского языка как иностранного. М.: Рус. яз., 1990. 246 с.

14. Гумбольдт В. Язык и философия культуры. М.: Прогресс, 1985. 451 с.

15. Брунер Дж. Психология познанияя за пределами непосредственной информации. М.: Прогресс, 1977. 412 с.

16. Whorf B. L. Language, thought, and reality; selected writings. Cambridge: Technology Press of Massachusetts Institute of Technology, 1956. 278 p.

17. Цапкин В. Н. Семиотический подход к проблеме бессознательного // Бессознательное: природа, функции, методы исследования. Тбилиси, 1978-1985. Т. 4. С. 265-276.

18. Потебня А. А. Мысль и язык. М., 1989. С. 17-200.

19. Сисоєва С. О. Культурологічні концепти освітології та розвиток полікультурного суспільства [Електронний ресурс]. Режим доступу: file:///c:/users/%d0%90%d0%b4%d0% bc%d0%b8%d0%bd/downloads/186890-415652-1-sm.pdf

20. Щерба Л. В. Языковая система и речевая деятельность. Л.: Наука. Ленингр. отд-ние, 1974. 428 с.

21. Bolinger D. Language - the loaded weapon. London: Longman, 1980. 214 р.

22. Pinker S. The language instinct. New York: W. Morrow and Co., 1994. 494 p.

23. Фрумкина Р. М. Концепт, категория, прототип // Лингвистическая и экстралингвистическая семантика: сб. обзоров. М, 1992. С. 28-43.

24. Степанов Ю. С. В мире семиотики // Семиотика: антол. М., 2001. С. 5-42.

25. Леонтьев А. А. Язык и речевая деятельность в общей и педагогической психологии. М.: МПСИ; Воронеж: МОДЭК, 2001. 444 с.

26. Молчанова Г. Г. Английский как неродной: текст, стиль, культура, коммуникация. М.: ОЛМА Медиа Групп, 2007. 384 с.

References

1. Filosofskyi entsyklopedychnyi slovnyk [Philosophical Encyclopedic Dictionary] (2002). K., 742 [in Ukrainian].

2. Bibler, V. S. (1996). Tselostnaia kontseptsiia shkoly dialoga kultur, teoreticheskie osnovy programy [The holistic concept of the school of dialogue of cultures, the theoretical foundations of the program]. Psihologicheskaia nauka i obrazovanie - Psychological science and education, 4, 66-74 [in Russian].

3. Nieto, S. (2003). School reform and student learning: a multicultural perspective. Multicultural education: issues and perspectives: new feature on American Muslims. New York. 395-416 [in English]. '

4. Ter-Minasova, S. H. (2004). Yazyk i mezhkulturnaia komunikatsiia [Language and intercultural communication]. M., 350 [in Russian].

5. Teliia, V. N. (1999). Pervoocherednye zadachi i metodologicheskie priblemy issledovaniia frazeologicheskogo sostava yazyka v kontekste kultury [Primary tasks and methodological problems of the study of the aphraseological composition of the language in the context of culture]. Frazeologiia v kontekste kultury - Phraseology in the context of culture. M., 13-24 [in Russian].

6. Alefirenko, N. F. (2002). Lingvokulturologicheskii aspekt kognitivnoi semantiki [Linguocultural aspect of cognitive semantics]. Rusistika: sb. nauch. tr. - Rusistika: col. of art. 2, 4-7 [in Russian].

7. Vorobev, V. V. (1997). Lingvokulturologicheskaia paradigma lichnosti [Linguistic and cultural paradigm of personality]. M., 170 [in Russian].

8. Krasnykh, V. V. (2002). Etnopsikholingvistika i lingvokulturologiia [Ethnopsycholinguistics and linguoculturology]. M., 282 [in Russian].

9. Sepir, E. (1993). Izbranye Trudy po yazykoznaniiu i kulturologii [Selected works on linguistics and cultural studies]. M., 654 [in Russian].

10. Karasik, V. I. (2005). Etnospitseficheskie kontsepty [Ethno-specific concepts]. Inaia mentalnost- Other mentality. M., 8-101 [in Russian].

11. Maslova, V. A. (2001). Kognitivnaia lingvistika [Cognitive linguistics]. Minsk, 272 [in Russian].

12. Vezhbitskaia, A. (1999). Yazyk. Kultura. Poznanie [Language. Culture. Cognition]. M., 246 [in Russian].

13. Vereshchagin, Ye. M. (1990). Yazyk i kultura: lingvostranovedenie v prepodavanii ruskogo yazyka kak inostrannogo [Language and culture: linguistic and regional studies in teaching Russian as a foreign language]. M., 246 [in Russian].

14. Humbolt, V. (1985). Yazyk i filosofiia kultury [Language and philosophy of culture]. M., 451 [in Russian].

15. Bruner, G. (1977). Psirhologiia poznaniia za predelami neposredstvennoi informatsii [The psychology of cognition beyond immediate information]. M., 412 [in Russian].

16. Whorf, B. L. (1956). Language, thought, and reality; selected writings. Cambridge, 278 [in English].

17. Tsapkin, V. N. (1978-1985). Semioticheskii podhod k probleme bessoznatelnogo [Semiotic approach to the problem of the unconscious]. Bessoznatelnoe: priroda, funkcii, metody issledovaniia - Unconscious: nature, functions, research methods, 4, 265-276 [in Russian].

18. Potebnia, A. A. (1989). Mysl i yazyk [Thought and language]. M., 17-200 [in Russian].

19. 19.Sysoyeva, S. O. (2018). Kulturologichni kontsepty osvitologii ta rozvytok polikulturnogo suspilstva [Culturological concepts of education and the development of a multicultural society]. Retrieved from file:///c:/users/%d0%90%d0%b4%d0%bc%d0%b8%d0%bd/downloads/186890-415652- 1-sm.pdf [in Ukrainian].

20. Shcherba, L. V. (1974). Yazykovaia sistema i rechevaia deiatelnost [Language system and speech activity]. L., 428 [in Russian].

21. Bolinger, D. (1980). Language - the loaded weapon. London, 214 [in English].

22. Pinker, S. (1994). The language instinct. New York, 494 [in English].

23. Frumkina, R. M. (1992). Kontsept, kategoriia, prototip [Concept, category, prototype]. Lingvisticheskaia i ekstralingvisticheskaia semantika: sb. obzorov - Linguistic and extralinguistic semantics: a coll. of reviews. M., 28-43 [in Russian].

24. Stepanov, Yu. S. (2001). V mire semiotiki [In the world of semiotics]. Semiotika: antol. - Semiotics: antol. M., 5-42 [in Russian].

25. Leontev, A. A. (2001). Yazyk i rechevaia deiatelnost v obshcyei i pedagogicheskoi psikhologii [Language and speech activity in general and pedagogical psychology]. M., 444 [in Russian].

26. Molchanova, H. H. (2007). Angliiskii kak nerodnoi: tekst, stil, kultura, komunikatsiia [English as a second language: text, style, culture, communication]. M., 384 [in Russian]. https://doi. org/10.52058/2695-1592-2022-6(13)-296--302

Размещено на Allbest.ru