Спотворювання орфоепічних та акцентуаційних норм української мови як шлях до її суржикізації (на підставі мовознавчих праць С. Караванського)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Одеська національна академія харчових технологій

Спотворювання орфоепічних та акцентуаційних норм української мови як шлях до її суржикізації (на підставі мовознавчих праць С. Караванського)

О. І. Южакова, канд. філол. наук, доц.,

доцент кафедри українознавства та лінгводидактики

Статтю присвячено аналізу мовознавчих праць С. Караванського, який розглядав, зокрема орфоепічні та акцентуаційні помилки, що їх припускаються мовці, які мешкають в Україні; крім того, зазначено, що особливу увагу вчений звертав на питання щодо неправильної вимови голосних, м'яких, твердих та пом'якшених приголосних, а також на словесні наголоси, характерні для української мови і такі, що суперечать її законам.

Ключові слова: орфоепічні та акцентуаційні норми, словесний (складовий) наголос, форморозрізнювальна функція наголосу.

орфоепічний український акцентуаційний

Е. И. Южакова,

Одесская национальная академия пищевых технологий, кафедра украиноведения и лингводидактики

ИСКАЖЕНИЕ ОРФОЭПИЧЕСКИХ НОРМ И НОРМАТИВН1ЫХ УДАРЕНИЙ В УКРАИНСКОМ ЯЗЫКЕ КАК ПУТЬ, ВЕДУЩИЙ К ЕГО СУРЖИКИЗАЦИИ

(НА ОСНОВАНИИ ЛИНГВИСТИЧЕСКИХ РАБОТ С. КАРАВАНСКОГО)

Статья посвящена анализу лингвистических работ С. Караванского, рассматривающего, в частности, орфоэпические ошибки и отступления от нормативных ударений, которые совершают носители языка, живущие в Украине; кроме того, отмечено, что особенное внимание ученый уделял вопросам неправильного произношения гласных, мягких, твердых и полумягких согласных, а также словесным ударениям, характерным для украинского языка и таким, которые противоречат его законам.

Ключевые слова: орфоэпические нормы, нормативное ударение, словесное ударение, форморазличительная функция ударения.

O. І. Yuzhakova,

Odessa National Academy for Food Technologies, Department of Ukrainian linguistics and linguodidactics

DISTORTION OF ORTHOEPIC AND ACCENTUATION STANDARDS AS THE WAY TO REPLACE THE UKRAINIAN LANGUAGE

BY UKRAINIAN-RUSSIAN DIALECT

(ON THE BASIS OF LINGUISTIC STUDIES BY S. KARAVANSKYI)

The article based on the linguistic studies by Sviatoslav Yosypovych Karavanskyi (“The Ukrainian Language Secrets”, 2009; “What Destroys Us or Why Don't They Read Us?”, 2010; “Idiocies of the Stalin Era Russisms in the State Language of Ukraine”, 2016) describes orthoepic and accentuation mistakes made by the speakers living in Ukraine. The scholar points out that such distortion of the standards has been caused by the assimilation policy. The objective of our article is narrower as it consists in studying on the basis of his works of orthoepic and accentuation violations legalised in the Soviet era. The object of the investigation is the above-mentioned linguistic studies by S. Karavanskyi, its subject is the phonetic mistakes that had become common as the result of large-scale Ukrainian culture oppression. The material is processed by means of a number of methods, i. e. observation, analysis, synthesis, the descriptive method that involves considering peculiarities of the structure of the language units and their interpretation as well as the distributive analysis method.

On the basis of the scholar's research the article describes various orthoepic distortions, e. g. failure to differentiate unstressed back vowel sounds, e. g. pronunciation of “a” instead of unstressed “o”, pronunciation of ”є” instead of “e” ([каб'ін'е1т]), confused use of soft, hard and palatalised sounds in the words (pronouncing soft “z” in the word [зло1сти]), palatalisation of sibilants ([ч'у1ти]), unsubstantiated use of hard sounds (instead of soft ones) in the inflexions of adjectives (трикутний), gross violations of the Ukrainian language melodic pattern law (в процесі) e t. c. The article concludes that such mistakes ruin the inner structure of the Ukrainian word, destroy its harmony and direct it to the foreign language field. The scholar emphasises that the correct stress is of utmost importance for the right pronunciation as it should mostly fall on the third syllable from the end of the word if the word has three or more syllables (гарматень, літургія, мовчанка, пасовисько). He puts a special emphasis on the stress that differentiates the forms of words denoting action and effect that belong to the specialised vocabulary (обладнання for action and обладнання for effect of the action). He suggests developing this pattern that realises the Ukrainian language wordbuilding potential.

Key words: orthoepic and accentuation standards, word (syllable) stress, the differentiating stress function.

Кожна людина, що жила за радянських часів та присвятила своє перо захисту українського слова, нині має бути особливо шанована. А втім, ім'я Святослава Йосиповича Караванського (1920-2016) мало відомо як широкому загалу, так і філологічній аудиторії, і то одеській, попри те що він був одеситом та навчався в Одеському університеті на філологічному факультеті, щоправда, з об'єктивних причин не завершив навчання. С. Караванський не лише український мовознавець, поет, перекладач, журналіст, автор самвидаву..., він борець за українське національне «Я», за збереження оригінальних властивостей української мови, понівеченої внаслідок асиміляторської політики. Праці такого типу, як показує досвід, ще тривалий час будуть вельми актуальними для мовців України, оскільки в них подано рекомендації для долання «дискримінаційної спадщини минулого» [9, с. 2], що набула риси надзвичайної своїм обсягом неоковирності пострадянського мовлення. Отже, опис поглядів ученого на цю далеко не розв'язану проблему вважаємо актуальним.

Оскільки ми не виявили праць, у яких би науковці оцінювали твори С. Караванського, то спираємося лише на роботи самого ученого, який схарактеризував руйнівні явища на всіх основних та проміжних рівнях української мови, а проте мета нашої статті вужча - дослідити орфоепічні та акцентуаційні порушення на підставі його розвідок. Завдання полягають у вивчанні найпоширеніших орфоепічних та акцентуаційних хиб та способів їх виправляння. Об'єктом дослідження слугували мовознавчі твори С. Караванського [9-11], предметом - фонетичні помилки, спричинені масовою деукраїнізацією у післяпогромні часи, починаючи з 1933 року аж до сьогодення.

Як зазначено вище, матеріалом для дослідження стали мовознавчі роботи науковця, у яких проаналізовано причини відтручення українців від користування рідною мовою (розділ «Що нас губить, або чому нас не читають?») [10, с. 112-195], розглянено фонетичні та орфоепічні помилки на підставі книг «Секрети української мови» [9, с. 9-41, 61-62, 163-167] та «Ідіотизми сталінської ярижки у державній мові України» [11, с. 21-46]. Матеріал оброблено за допомогою низки методів, а саме: спостереження, аналізу, синтезу, а також описового методу, що передбачає розгляд особливостей будови мовних одиниць та їх інтерпретацію, і методу дистрибутивного аналізу. Наукову новизну становить власна інтерпретація поглядів ученого щодо розбалансування мовних норм в царині фонетики та орфоепії. Теоретична цінність роботи у поглибленні знань про сучасні фонетичні й орфоепічні процеси, які відбуваються в мові, і про ті, що віддалено в часі. Практична цінність полягає в тому, що стаття сприятиме популяризації української мови, поширенню поглядів С. Караванського про її невичерпні потенційні можливості.

Виклад основного матеріалу й обґрунтування результатів дослідження. Наразі у сучасних працях докладно описано численні фонетичні девіантні явища у мовленні українців, які чи не першим цілісно й ґрунтовно виклав у своїх розвідках С. Караванський. Так, найбільшою орфоепічною помилкою, що виникла під впливом російської мови, на його погляд, є невиправдане «акання» [9, с. 9], тобто вимова [л] та [ъ] на місці українського [о] в ненаголошеній позиції. Як стверджує учений, це правило «муроване» (не має винятків), тому його порушення призводить до найтяжчих наслідків. Другою грубою помилкою учений вважає м'яку вимову приголосних перед е, внаслідок чого виникає «єкання», коли звучить [каб'ін'е1т], замість [каб'іне1т] [9, с. 10; 10, с. 119]. Ці орфоепічні недогляди спричинені мовною інтерференцією, яка розладнує артикуляційний апарат, нищить мовну гармонію, завуальовує притаманний мові звуковий код.

Крім того, не менш грубим спотворенням фонетичної норми, за С. Караванським, є немилозвучні збіги всередині слів, на межі слів, коли вони призводять до мовної дискредитації [9, с. 10-11], що зілюстровано численними прикладами, пор.: «униКНуТи сутичок» і «непритерте», бездумно кальковане «униКНуТи зіТКНень» [9, с. 167]; «у матері ТА її сестри» і кострубате «у матері І її сестри»; «досліджено У ПРоцесі», оскільки наступне слово після прийменника починається на дві приголосні, і «досліджено В ПРоцесі»; «вмирати ЗО СМіху» і невимовне «вмирати З СМіху», оскільки прийменник з в українській мові має варіанти зі, із, зо; «цілу добу», або «24 години», або «день і ніч» та нескінченне І-О-О-О-О («цІлОдОбОвО») [10, с. 171] тощо.

У працях ученого з'ясовано, що до порушення закону милозвучності може призводити помилковий порядок слів. Наприклад, речення «З ТОГО ВСЬОГО ми посварились», «ЦЕ ВСЕ їй болить» слід виправити у такий спосіб: «З УСЬОГО ТОГО ми посварились» та «УСЕ ЦЕ їй болить», через те що означальний та вказівний займенники, вживаючись поспіль, мають неоднаковий вплив на ритміку речення, і то в українській мові перевагу надають означальному займеннику (весь), позаяк він може набувати форм увесь весь, усе/все, що підпорядковуючись певній ритмомелодиці речення, суттєво змінює її [9, с. 11; 10, с. 122]; ігнорування цієї ритмічної структури призводить до сумнозвісної суржикізації і пристосування мовців до чужого звукового оточення.

Далі приділено увагу правильній вимові м'яких і твердих приголосних, зокрема, з цього приводу подано цікаві коментарі до слова злість, позаяк, на думку вченого, з у словах злости, злості (родовий, давальний та місцевий відмінки) слід вимовляти твердо [зло1сти], [зло1с'т'і], проте у словах злість і злістю (називний, знахідний та орудний відмінки) з вимовляють м'яко - [з'л'іс'т'] і [з'л'Рс'т'у] [9, с. 12]. Отже, на нашу думку, до правила, зафіксованого у шкільному підручнику І. Ющука «Правопис м'якого знака» («Перед постійно м'якими (або пом'якшеними) і шиплячими м'який знак не ставиться...» [17, с. 34]), слід додати інформацію про орфоепічні норми, а саме: «Перед постійно м'якими м'який знак не ставиться, проте вимовляється, приміром, сніг [с'н'іг]... Перед постійно пом'якшеними м'який знак не пишеться, та після з, с, ц, дз може вимовлятися і не вимовлятися - свято [с'в'а1то] і [св'а1то], після інших приголосних д, т, л, н, р перед постійно пом'якшеними м'який знак не вимовляється і не пишеться (колбі [ко1лб'і] [1, с. 124]). Перед шиплячими м'який знак не ставиться, та, зазвичай, вимовляється, приміром, промінчик [пром'Рн'чик]».

У працях ученого також ідеться про помилки у вимові прикметників м'якої і твердої груп, себто прикметники м'якої групи після розгрому 1933 року стали «твердішати» попри норми української мові, як-то: додатній став додатнИм, сухопутній - сухопутнИм, всупереч тому що є путній; трикутній став трикутнИм, незважаючи на існування кутнього (від кутнІй). Це сталося внаслідок того, що деякі м'які і тверді прикметникові флексії не виокремлено ще у правописі 1928 року (у «скрипниківці»), тому освітнІй перетворився на безпросвітного (від безпросвітнИи), природнІй став природнИм, достотнІй - достотнИм, зворотнІй - зворотнИм, інакше кажучи, ці прикметники дістали закінчення твердої групи, однак залишилися джерела, у яких вони вживаються з флексіями -Ій, -Ія, -Іє [9, с. 13; 10, с. 115-116].

А відтак, підкреслено, що в українській мові певні літери є твердими (шиплячі), а тому їх слід вимовляти твердо чУти [чу1ти], а не [ч'у1ти], ганчАр [ган'ча1р], та не [ган'ч'а1р], чОго [чого1], та не [ч'ого1], вони частково пом'яшуються лише перед і, як- то: двічі, калачі, плечі тощо [9, с. 14].

На окрему згадку потребує звук і як початковий, оскільки він може спричиняти прогресивну асиміляцію за м'якістю, на взір інший, проте така вимова, на думку ученого, невиправдана, позаяк початкова літера цього слова була и, що не спричиняло ніяких негативних наслідків, тобто н після и не пом'якшувалось, пор.: инший [и1нший] - інший [і1н'ший]. Звідси випливає обґрунтований авторський висновок про відновлення літери и на початку певних слів, оскільки його відсутність руйнує українську фонетичну організацію слова [9, с. 14-15].

У параграфі «Число винятків більшає» [9, с. 15] автор наводить приклади регресивної дисиміляції (коли сполука чн має переходити в усному мовленні у шн), закріпленої на письмі у словах дворушник, мірошник, рушник, рушниця, сердешний, соняшник, торішній. Оскільки це не завжди відбивається у сучасній вимові, автор обстоює думку про те, що мовцям належить диференціювати такі форми, як-от: (пишемо) збитоЧний, місяЧний, молоЧний, смаЧний, яЧний - (вимовляємо) збитоШний, місяШний, молоШний, смаШний, яШний [9, с. 15], що підтримують одеські мовознавці [1, с. 126].

Чимало параграфів у працях ученого присвячено спотвореним акцентуаційним нормам української мови, зокрема розгляду інтерферентного словесного наголосу. Загалом, мовозначець вважав, що для збереження чистоти мови значення акцентуаційних норм складно переоцінити, адже «...процес творення людських мов обрав своїм творчим інструментом наголос.», без якого немає жодної індоєвропейської мови [11, с. 21]. Мабуть, тому С. Караванський відкриває в дієслівних формах ніколи не наголошені «зачаровані склади» -ет-, -ем-, -ит-, -им- [9, с. 16-17], як-то: живемо, живете, захистимо, захистите, перейдемо, перейдете, платимо, платите, у яких наголос падає на префікс, або корінь, або флексію. Оскільки в кожному правилі є винятки (навіть «цей закон писано не для всіх» [9, с. 16]), науковець уводить поняття «майже правило», що передбачає наявність певної кількості слів, у яких не зафіксовано виявленої закономірності.

Не так послідовно «підкорюються» правилам дво, три- і чотирискладові іменники, утворені від дієслів шляхом несубститутивного і субститутивного усічення дієслівних суфіксів або фіналі суфіксів, які майже завжди зберігають наголос на префіксі (переглянути - перегляд, перекусити - перекуска, приносити - принос, розвивати - розвиток, розглядати - розгляд, розстріляти - розстріл). У цій групі також трапляються префіксальні іменники, твірною основою для яких слугують безпрефіксні форми (весна - провесна, лісок - пролісок). До цього «майже правила» подано винятки (зачин, набір, обман, розгром, розкол) [9, с. 18], ось чому описаний тип наголосів, на нашу думку, можна визнати як тенденцію. Лише один префікс ви- у двоскладових словах завжди наголошений (вибрик, виклад, викрут, виліт, виступ, вихід [9, с. 19]), проте з-поміж три- та чотирискладових іменників трапляються винятки, як- то: вигода, видаток, вилога, вимога, вистава... [9, с. 18], попри те що є винахід, виродок, висівка, висновок, витівка... [9, с. 19].

Учений доводить, що українській мові у післяпогромні часи накинуто так званий жіночий наголос, який падає на другий склад від кінця слова, тимчасом як характерним є дактилічний наголос, що виділяє силою звуку третій склад від кінця слова [9, с. 22]. Мовознавець простежує словесний наголос, який наразі є неканонізованим, за лексикографічними працями Г. Голоскевича, К.-Г. Андрусишина, І. Огієнка, О. Панейка і дістає висновку про те, що варто додержувати саме такого питомого українського дактилічного наголосу, як-то: літургія, мовчанка, пасовисько, повиростати, розпростати, тріпати; перелюбство, пискотнява, стрекотнява, тіснява, тріскотнява, замість накинутого літургія, мовчанка, пасовисько, повиростати, розпростати, тріпати; перелюбство (у цьому слові та в решті наразі спостерігаємо жіночий наголос), пискотнява, стрікотнява, тіснява, тріскотнява.

Учений не лише констатує факти на підтвердження своєї думки, але й пропонує низку слів, які належать до певної словотвірної моделі і доводить доречність тої чи тої акцентуаційної норми. А проте таку належність, з погляду сучасної дериватології, можна назвати вельми умовною, оскільки слова часто-густо належать до різних словотвірних типів (приміром, не мають спільного словотвірного значення), а втім, ми подаємо варіанти щодо розв'язання окреслених питань за С. Караванським, як-то: пасовисько, позаяк збіговисько, поштурховисько, пристановисько, посміховисько, страховисько [9, с. 38]; пискотнява, стрекотнява, тіснява, трескотнява, через те що гуркотнява, курява, пискнява, пліснява, тупотнява, шамотнява [11, с. 22; 45];

кладовище з огляду на зимовище, пристановище, руйновище, середовище, сміховище, становище... [9, с. 38]. Не обов'язково йдеться лише про дактилічний наголос; якщо це не суперечить групі слів, створених за певною моделлю, можна спостерігати і жіночий наголос, наприклад, у слові електропис, позаяк літопис, машинопис, правопис, рукопис, часопис [9, с. 36].

Учений описує, як відбувалися «операції» щодо перенаголошення українських слів. Так, словник Б. Грінченка фіксує дактилічний наголос у слові розпростати [14, с. 76]), в «Українсько-російському словнику» (1962 р.) слово зафіксовано з подвійним наголосом розпростати [16, с. 171], проте в наступних виданнях (у словнику- довіднику «Українська літературна вимова і наголос, (Київ: Наукова думка, 1973), в «Орфографічному словнику української мови» (Київ: Наукова думка, 1977) [9, с. 23]) «це слово фігурує лише з одним - спільним з російським - наголосом: розпростати» [9, с. 23]. Зробивши власну розвідку з цього питання, додамо, що «Словник синонімів української мови» (2001) [15, с. 559], «Орфографічний словник» (2003) [3, с. 609]

подають жіночий наголос (розпростати), проте «Інверсійний словник української мови» (1985) [8, с. 189], ВТССУМ (2005) [4, с. 1259], чотиритомний «Російсько-

український словник» (2013) [13, с. 784] вже фіксують у цьому слові подвійний наголос (розпростати).

У параграфі «Відхилення чи норма?» [9, с. 24-25] на підставі живого мовлення учений рекомендує наголошувати останній склад в іменниках із суфіксом -нн-(я), тобто вживати чоловічий наголос, приміром: визнання, завдання, навчання. Оскільки за аналогією акцентують брання, дання, дбання, ждання, звання, знання, спання..., тому варто зберегти такий (чоловічий) наголос і в похідних іменниках на взір дбання - надбання, придбання; знання - визнання, зізнання, пізнання [9, с. 24]. Не погоджується С. Караванський із жіночим наголосом в дієслові плескати, який, на його переконання, слід замінити дактилічним плескати через те, що в живому мовленні та у словах, які мають з ним спільне походження кляскати (в долоні), ляскати (язиком), плюскати (водою), наголос саме такий [9, с. 25].

До речі, впевненість ученого про спорідненість цих слів підтверджує розвідка в «Етимологічному словнику української мови». Так, плескіт походить від старослов'янського плескати «бити, ляскати, грюкати; аплодувати», плескь «плеск (руками)»; праслов'янське ріезкь «плеск» сформувалось як звуконаслідувальне утворення, очевидно, споріднене з литовським plesketi «ляскати, плескати», pleksenti, plekseti (значення те саме); з латиським plekset - значення те саме «базікати, вирувати, товкти м'яку землю або глину»; сюди ж належить з іншим ступенем вокалізму словенське ploskati «бити, ляскати» [7, с. 439]. Праслов'янське pljuskb «плюск», очевидно, звуконаслідувальне, як і паралельне з іншим ступенем вокалізму pteskb «плеск», як і аналогічні утворення з литовської pliausketi «бити, ляскати (батогом), плескати (руками); плескатися у воді», pliauksti «базікати» [7, с. 461].

Слово ляскати трапляється у словниковій статті із заголовковим ляси; як зазначено, воно, мабуть, пов'язане з ляскати «базікати»; водночас російське [ляскать] «теревеніти» традиційно розглядалося зі словом лясы як відозміни форми балясы «теревені» [6, с. 342-343]. З огляду на це привертає увагу український вигук лясь, що вживається як присудок із значенням ляскати, тобто «ударяти, бити долонею, видаючи специфічні звуки; звучати лунко; базікати»; розляскатися означає «почати хлопати», що асоціятивно скеровує на плескати в долоні; до того ж словенське leskati перекладають як «плескати, ляскати» [6, с. 343], а праслов'янське loskati «ляскати» має звуконаслідувальне походження, паралельне до leskati «лящати», споріднене з литовським laskuoti «весело співати, базікати» [6, с. 290]. Дієслово кляскати, тобто «ляскати, цмокати язиком», походить від праслов'янського pleskati «ляскати, плескати», похідне від звуконаслідувального вигуку plesb..., споріднене з латиським klesket «базікати, плести» [5, с. 470].

Далі С. Караванський вказує на різницю в наголошенні іменників однини та множини, де наголос виконує форморозрізнювальну функцію, і стверджує, що у множині наголос має падати здебільше на кінцевий склад (баби, батьки, вишні, мами, матері, молитви, пісні, подушки, хатки тощо) [9, с. 25-26]. Мовознавець звертає увагу на множину іменника пані (од.) - пані (мн.), оскільки ця лексема змінюється за числами та відмінками [9, с. 26-27], слушно зауважує, що три- і більшескладові слова мають певну тенденцію бути наголошеними на третьому від кінця складі. Поряд з цим «набуває чинності» «майже» правило» [9, с. 29] щодо наголошення прислівників (весело, високо, глибоко, голодно, дешево, затишно, потайно, хороше [9, с. 27]). Учений закликає надавати перевагу дактилічній акцентуації (байдуже, видимо, корисно, мовчазно, пересічно, старанно, хоробро... [9, с. 28]), а втім, у складних випадках він рекомендує записувати слова з подвійним наголосом, а деколи з потрійним (затишний), оскільки вірить, «що у процесі спілкування мовці віддадуть перевагу наголосові, що найбільше відповідає українській мовній стихії.» [11, с. 36], тобто спрацює мовний центр людини, який керує творенням мови [11, с. 21].

Відомо, що в будь-якій мові відчутно прагнення уникати варіантних наголосів, позаяк вони розхитують мовну норму, у такому разі з часом один із варіантів витісняється в «маргінальну зону», тобто його не вживають або уналежнюють до шару розмовної (або вульгарної, зневажливої чи фамільярної) лексики. Інакше кажучи, існують дві тенденції, щоб усунути вільне варіювання наголосів в одному слові, - це надати перевагу одній із форм або стилістично чи семантично розмежувати варіанти, приміром, зерно як сукупність і зерно як одна зернина [1, с. 54], і то описаний процес має тривати доти, поки визріють умови, аби позбутися певного варіанта.

У параграфі «Чи пусте діло наголос?» [9, с. 164-166] автор розглядає акцентуаційні норми на матеріалі спеціальної лексики. Він подає низку хибно наголошених термінних номінацій, зафіксованих у «Російсько-українському словнику для військовиків» (Київ-Львів: Варта, 1995), а саме: неправильно - бантина, правильно бантина (далі перше слово реєструємо з неправильним наголосом, друге - з правильним), гарматень - гарматень, зав'язка (жіночий наголос) - зав'язка, заглушка заглушка, кидання -- кидання, кидати -- кидати, серединний -- серединний, тобто має переважати все ж таки дактилічний наголос, проте автори вищеназваного словника «перекреслюють традиційне українське наголошення» [9, с. 164]. С. Караванський вказує на акцентуаційні помилки і в «Українсько-англійсько-німецько-російському словнику фізичної лексики» [12], подає правильні варіанти (джерело шумів, замість шумів [12, с. 83], дугогасний, замість дугогасний [12, с. 99], кінцевий і кінцьовий, замість кінцевий [12, с. 45] (йдеться про вихор), світлозбірний, замість світлозбірний [12, с. 365], стисливість, замість стисливість [12, с. 401], теплотвірний, замість теплотвірний [12, с. 424])..., наполягає на дотриманні «усталених з ритмомелодичного боку наголосів» [9, с. 165]. До цього списку можна додати стисливий [12, с. 401] - правильно стисливий, гарматень [12, с. 404] - правильно гарматень. Обурення ученого зрозуміле, та не слід забувати, що автори цього словника (В. Козирський і В. Шендеровський) намагалися повернути українській мові її питомі, часто-густо «репресовані» варіанти, за що були розкритиковані термінологами, налаштованими на мовні норми, прийняті після 1933 року, зокрема [2, с. 132].

У параграфі «Криниця не має дна» [9, с. 61-62] учений аналізує іменники з форморозрізнювальним наголосом, які називає псевдоваріантами, оскільки лише наголос розрізняє іменники на позначення дії та наслідку. Отже, іменники із значенням дії, на його погляд, мають жіночий наголос, а саме: відкликання, давання, зобов 'язання, об 'єднання, обладнання, покликання, розв'язання, упододобання (не вживано), вінчання (покриття вінками), читання. На результат (наслідок) дії вказує дактилічний наголос іменників, як-то: відкликання (розпорядження), давання (милостиня, подаяння), зобов'язання (обіцянка), об'єднання (спілка), обладнання (апаратура), покликання (хист), розв'язання (розв'язка), уподобання (симпатія), вінчання (шлюбний обряд), читання (почитний матеріял: читво) [9, с. 61].

Те саме стосується низки слів, що виражають наслідок дії з дактилічним наголосом, наприклад: бажання (це конкретна потреба), замішання (стан зніяковіння), запитання (конкретний вислів), прив'язання (прив'язаність, симпатія). Як уважає вчений, варто канонізувати дактилічний наголос в деяких віддієслівних іменниках на позначення наслідку дії, взірцем чого можуть стати такі слова, приміром: (наслідок дії) оповідання (оповідь), переконання (погляд), покаяння (сповідь), порівняння (троп), пристосовання (прилад), розладнання (розлад), рівняння (формула). Однак ці самі іменники із жіночим наголосом означатимуть лише дію, а саме: оповідання, переконання, покаяння, порівняння, пристосування, розладнання, рівняння . На думку С. Караванського, такі моделі, себто віддієслівні іменники, що означають дію та наслідок дії, розкривають «широкі словотворчі можливості української мови», замовчувані у попередні роки [9, с. 62], і становлять термінологічний резерв на майбутнє [9, с. 61].

Підсумовуючи вищевикладене, можна зробити висновок, що описані в роботах С. Караванського різноманітні орфоепічні хиби («акання» - вимова а у позиціях ненаголошеного о, «єкання» - вимова є на місце е; переплутування м'яких, твердих і пом'якшених звуків у словах, безпідставні заміни м'яких флексій прикметників твердими тощо), ігнорування закону милозвучності як підпорядкованості певній ритмомелодиці ... - все це призводить до руйнування внутрішньої організації

українського слова, його ритмомелодики, орієнтує на чужі мовні джерела. У працях підкреслено, що для правильної вимови велике значення має відповідне наголошення, оскільки, попри те що в українській мові наголос рухомий, йдеться про випадки, коли «наголосова свобода» неприпустима, зокрема, у певних дієсловах, в іменниках, прикметниках, прислівниках. Кожну модель С. Караванський, спираючись на живе мовлення, мовознавчі розвідки і власне мовне чуття, наповнює прикладами, обстоює кожний наголос. Особливу увагу звертає на форморозрізнювальний наголос у словах, що належать до спеціальної лексики, на позначення дії та наслідку дії (обладнання (дія) - обладнання (наслідок дії)), пропонує творити їх за таким взірцем, аби розширити словотвірний потенціал української мови. І врешті, учений переконливо довів: наразі більшість негативних мовних явищ відбуваються внаслідок надмірного впливу російської мови, що спричиняє мовну інтерференцію і слугує підставою для суржикізації української мови; учений покладає надію на мовний центр людини як на мовний еталон всередині її, що врешті перешкодить спотворенню мови.

Література

Бондар О. І., Карпенко Ю. О., Микитин-Друженець М. Л. Сучасна українська

мова : Фонетика. Фонолоія. Орфоепія. Графіка. Орфографія. Лексикологія.

Лексикографія : навч. посібник. Київ : ВЦ «Академія», 2006. 368 с.

Васенко Л. А., Дубічинський В. В., Кримець О. М. Фахова українська мова : підручник. Київ : Центр учбової літератури, 2008. 272 с.

Великий зведений орфографічний словник сучасної української лексики / уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. Київ; Ірпінь : ВТФ «Перун», 2003. 896 с.

Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. Київ; Ірпінь : ВТФ «Перун», 2005. - 1728 с.

Етимологічний словник української мови: у 7 т. / гол. ред. О. С. Мельничук. Київ : Наукова думка, 1985. Т. 2. - 570 с.

Етимологічний словник української мови: у 7 т. / гол. ред. О. С. Мельничук. Київ : Наукова думка, 1989. Т. 3. - 632 с.

Етимологічний словник української мови: В 7 т. / гол. ред. О. С. Мельничук. Київ : Наукова думка, 2003. Т. 4. - 656 с.

Інверсійний словник української мови / відп. ред. С. П. Бевзенко. Київ : Наукова думка, 1985. 812 с.

Караванський С. Секрети української мови. Львів : БаК, 2009. 344 с.

Караванський С. Що нас губить, або чому нас не читають? Книга-журнал одного автора. Львів : БаК, 2010. С. 112-195.

Караванський С. Ідіотизми сталінської ярижки у державній мові України. Львів : БаК, 2016. 224 с.

Козирський В., Шендеровський В. Українсько-англійсько-німецько- російський словник фізичної лексики. Київ : Рада, 1996. 934 с.

Російсько-український словник: у 4 т. / голова ред. колегії П. Ю. Гриценко. Київ : Знання, 2013. Т. 3. 933 с.

Словарь української мови : у 4 т. / уклад. Б. Грінченко. Київ : Наукова думка, 1997. Т. 4. 616 с.

Словник синонімів української мови : у 2 т. / ред. колегія : А. А. Бурячок, Г. М. Гнатюк, С. І. Головащук та ін. Київ : Наукова думка, 2001. Т. 2. 960 с.

Українсько-російський словник : у 6 т. / гол. ред. І. М. Кириченко. Київ : Видавництво Академії наук УРСР, 1962. Т. 5. 592 с.

Ющук І. П. Практикум з правопису української мови : підручник. Київ : Освіта, 2002. 254 с.

References

Bondar, О. І., Karpenko, Yu. О., Mykytyn-Druzhenets, M. L. (2006), The Contemporary Ukrainian Language: Phonetics. Phonology. Orthoepy. Script. Spelling. Lexicology. Lexicography [Suchasna ukrai'ns'ka mova: Fonetyka. Fonoloija. Orfoepija. Grafika. Orfografija. Leksykologija. Leksykografija], Teaching aid. Akademija, Kyiv, 368 p.

Vasenko, L. A., Dubichynskyi, V. V., Krymets, О. М. (2008), The Ukrainian Shop Language [Fahova ukrai'ns'ka mova], Coursebook. Centr uchbovoi' literatury, Kyiv, 272 p.

Busel, V. T. (2003), Big Combined Spelling Dictionary of the Contemporary Ukrainian Language [Velykyj zvedenyj orfografichnyj slovnyk suchasnoi' ukrai'ns'koi' leksyky], Perun, Kyiv, 896 p.

Busel, V. T. (2005), Big Explanatory Dictionary of the Contemporary Ukrainian Language (with the Appen. and Suppl) [Velykyj tlumachnyj slovnyk suchasnoi' ukrai'ns'koi' movy (z dod. i dopov.)], Perun, Kyiv, 1728 p.

Melnychuk, O. S. (1985), Etymological Dictionary of the Ukrainian Language in 7 vol. [Etymologichnyj slovnyk ukrai'ns'koi' movy u 7 t.], Naukova Dumka, Kyiv, vol. 2, 570 p.

Melnychuk, O. S. (1989), Etymological Dictionary of the Ukrainian Language in 7 vol. [Etymologichnyj slovnyk ukrai'ns'koi' movy u 7 t.], Naukova Dumka, Kyiv, vol. 3, 632 p.

Melnychuk, O. S. (2003), Etymological Dictionary of the Ukrainian Language in 7 vol. [Etymologichnyj slovnyk ukrai'ns'koi' movy u 7 t.], Naukova Dumka, Kyiv, vol. 4, 656 p.

Bevzenko, S. P. (1985), Inversion Dictionary of the Ukrainian Language [Inversijnyj slovnyk ukrai'ns'koi' movy], Naukova Dumka, Kyiv, 812 p.

Karavanskyi, S. (2009), The Ukrainian Language Secrets [Sekrety ukrai'ns'koi' movy], BaK, Lviv, 344 p.

Karavanskyi, S. (2010), What Destroys Us or Why Don't They Read Us? [Shho nas gubyt', abo chomu nas ne chytajut'?], The journal book by one author. Bak, Lviv, pp. 112195.

Karavanskyi, S. (2016), Idiocies of the Stalin Era Russisms in the State Language of Ukraine [Idiotyzmy stalins'koi' jaryzhky u derzhavnij movi Ukrai'ny], BaK, Lviv, 224 p.

Kozyrskyi, V., Shenderovskyi, V. (1996), Ukrainian-English-German-Russian Physics Vocabulary Dictionary [Ukrai'ns'ko-anglijs'ko-nimec'ko-rosijs'kyj slovnyk fizychnoi' leksyky], Rada, Kyiv, 934 p.

Hrytsenko, P. Yu. (2013), Russian-Ukrainian Dictionary in 4 vol. [Rosijs'ko- ukrai'ns'kyj slovnyk: u 4 t.]. Znannia, Kyiv, vol. 3, 933 p.

Hrinchenko, B. (1997), The Ukrainian Language Dictionary in 4 vol. [Slovar'

ukrai'ns'koi' movy u 4 t.], Naukova Dumka, Kyiv, vol. 4, 616 p.

Buriachok, A. A., Hnatiuk, H. M., Holovaschuk, S. I., and others. (2001), The Ukrainian Language Synonym Dictionary in 2 vol. [Slovnyk synonimiv ukrai'ns'koi' movy u 2 t.], Naukova Dumka, Kyiv, vol. 2, 960 p.

Kyrychenko, I. M. (1962), Ukrainian-Russian Dictionary in 6 vol. [Ukrai'ns'ko- rosijs'kyj slovnyk u 6 t.], Vydavnyctvo akademii' nauk URSR, Kyiv, vol. 5, 592 p.

Yuschuk, I. P. (2002), The Ukrainian Language Spelling Practice [Praktykum z pravopysu ukrai'ns'koi' movy], Coursebook. Osvita, Kyiv, 254 p.

Размещено на Allbest.ru