Запозичення як шлях збагачення словникового складу мови

Размещено на http://www.allbest.ru/

Запозичення як шлях збагачення словникового складу мови

Артем Руденко

(студент II курсу другого (магістерського) рівня вищої освіти факультету іноземних мов) Науковий керівник - кандидат філологічних наук, доцент Пянковська І.В.

У статті розкрито місце і роль німецьких запозичень у лексичній системі сучасної української мови; проаналізовано причини інтенсивності процесу запозичення з німецької мови у XIX - XX ст. та деякого зниження її з середини XX - початку XXI ст.; здійснено спробу тематичної класифікації німецьких запозичень, з огляду на те, що склад і структура тематичних груп залежить як від фактичного матеріалу, так і від сучасних екстралінгвальних обставин у цілому. німецьке запозичення лексичний українська мова

Ключові слова: запозичення, німецька мова, лексичний фонд, мовна взаємодія, словниковий склад, іншомовні слова

Постановка проблеми

На фоні розширення міжнаціональної та міжкультурної комунікації питання мовної взаємодії займають одне з провідних місць серед актуальних проблем сучасного мовознавства. Під впливом суспільно-політичних обставин процеси оновлення і збагачення словникового складу мови набувають значної інтенсивності та певної своєрідності. Адже в усі часи, починаючи зі слов'янського періоду, в українській мові активно використовувались запозичені слова. Хоча у різні історичні епохи характер запозичень, їх тематична приналежність, інтенсивність проникнення в лексичний фонд української мови були неоднакові.

Актуальність дослідження зумовлена необхідністю комплексного аналізу німецьких запозичень у складі лексичної системи сучасної української мови в контексті процесів глобалізації і посилення мовно- культурних контактів.

Аналіз останніх досліджень та публікацій

Вивчення німецьких запозичень в українській мові має свою історію, яка сягає ще кінця XVIII ст. Різнобічне дослідження шляхів, історії поширення німецькомовних лексичних елементів в українській мові, її різнопланової адаптації до нового мовного середовища знаходимо у працях I. Шаровольського, Д. Шелудька, Р. Смаль-Стоцького, О. Пророченко, В. Скалкової, О. Горбача, В. Акуленка та ін.

Проблеми збагачення словникового складу української мови в різний час розглядали такі лінгвісти як О. Потебня, Є. Найда, В. Виноградов, Й. Стернін, О. Смирницький, Г. Уфімцева, Ю. Апресян, Л. Новиков та ін.

Комплексне дослідження запозичень з німецької мови в галузі різноманітних ремесел здійснила Е. Росберґ у дисертації «Entlehnungen aus dem Deutschen im modernen Ukrainischen (dargestellt an Lexikbeispielen ausgewahlter Handwerkszweige)» (1988).

М. Гьофінґгоф досліджувала німецькі запозичення в українській мові на зламі ХІХ-ХХ ст. У своїй дисертації вона виписала зі словників Б. Грінченка, З. Кузелі і М. Чайківського німецькі запозичення в українській мові, періодизувала їх, простежила їхню адаптацію на фонетичному, морфологічному та семантичному рівнях, вивчила функціональну характеристику запозичених слів у межах словникового складу мови-реципієнта. На основі цього дослідниця визначила механізм інтеграції німецьких запозичень, що, на її думку, є типовим для укорінення іншомовних одиниць в українській мові [5].

В українському мовознавстві дослідженню історичних змін у словниковому складі, семантичних зв'язків між словами присвятили свої праці Л. Булаховський, В. Ващенко, В. Русанівський, Л. Лисиченко, О. Тараненко, М. Кочерган та ін.

Мета статті полягає у з'ясуванні характерних рис процесу запозичення з німецької мови та у виявленні загальних тенденцій фонетичної, морфемно-словотвірної, морфологічної і семантичної адаптації лексем німецького походження у системі сучасної української мови.

Термін «запозичення» вживається у мовознавчій літературі в двох значеннях:

1) як один зі шляхів збагачення словникового складу мови;

2) як процес входження й адаптація запозиченої лексеми і результат цього процесу - запозичене слово, лексема.

Загальна теорія запозичення починає формуватися наприкінці XIX ст. На запозичення як на суттєвий фактор функціонування різноманітних мовних явищ одними з перших звертають увагу молодограматики. Уже в ранніх роботах представників цього напрямку Г. Пауля та Г. Шухардта визначається місце запозичень у складній картині соціально-економічних, політичних, культурно-історичних та мовних контактів між народами [7, с. 16].

У розуміння самого запозиченого елементу вчені вкладають настільки різноманітні явища, що обсяг цього поняття визначити складно. Вважається, що кожен запозичуваний елемент повинен мати свою номінацію. Таким чином, виокремлюють запозичені слова (лексеми), фонеми, морфеми, синтаксичні й семантичні елементи, матеріальні (оригінальні) запозичення й кальки, власне запозичення, інтернаціоналізми, екзотизми, варваризми тощо.

Поступово вчені переходять від дослідження розрізнених фактів до вивчення теоретичних питань: визначення термінології, встановлення типів іншомовної лексики та особливостей її засвоєння в мові- реципієнті. Перші класифікації базуються переважно на характері асиміляції запозичень: запропонований А. Шлейхером поділ на Fremdworter (іншомовні слова) і Lehnworter (запозичення) та питання екстра- та інтралінгвальних причин запозичення [5, с. 742].

Значно розширюється коло проблем дослідження запозичень у XX столітті, де актуальними стають такі питання, як вивчення мовних контактів і білінгвізму, механізмів адаптації іншомовних одиниць у системі мови-реципієнта. Починаючи з середини XX ст., вчені більш детально розглядають проблеми адаптації запозичень не лише з позицій фонетичного й морфологічного пристосування до норм мови-реципієнта, а й з огляду на їх семантичне засвоєння, словотвірну й функціональну активність у мові-реципієнті.

На сучасному етапі розвитку вивчають запозичення, їхню тематику та нові методики дослідження. Серед головних аспектів вивчення запозичень виокремлюють історико-хронологічний, лінгвокультурологічний та структурно-семантичний, що визначили основні напрямки дослідження запозичених лексичних одиниць у пропонованому дослідженні.

Історико-хронологічний аспект передбачає вивчення етимології запозичень, шляхів проникнення іншомовних одиниць у мову-реципієнт, а, відповідно, й встановлення генетичних та історичних джерел. У зазначеному аспекті залучаються факти позамовного характеру, які стосуються німецько-українських контактів і розглядаються як основна передумова запозичення. Не менш важливим питанням є час запозичення, при встановленні якого дослідники користуються переважно письмовими джерелами: для періоду XVIII - XIX ст. - це пам'ятки писемності, перекладна література та притекстові словники, у наш час іншомовні інновації фіксують публіцистичні джерела, художня література та Інтернет-видання.

У лінгвокультурологічному аспекті запозичення вивчаються з позицій їх впливу на мовну картину світу.

Структурно-семантичний аспект передбачає аналіз процесу запозичення на всіх рівнях мовної ієрархії. На цьому підході базується виділення таких явищ як лексичне, фонетичне, морфемне, семантичне, синтаксичне запозичення, а також диференціація вказаних елементів на первинні (здатні до самостійного переміщення) та вторинні (не здатні до такого переміщення) [3, с. 19].

Функціонування запозичень у мові вимагає унормування їх відповідно до критеріїв літературної мови. На думку дослідників, питання нормалізації запозичень поступово переміщується з вивчення суто лінгвістичних аспектів запозичення на розгляд його соціолінгвістичних аспектів, що вимагає теоретичного обґрунтування послідовного й несуперечливого нормативного підходу до питання доцільності нормалізації запозичень, зокрема, до проблеми свідомого регулюванння суспільством процесів запозичення.

Проникнення германізмів в українську мову почалося ще відтоді, коли готи займали південь сучасної України понад Чорним морем (III - IV ст.). Однак запозичення значної кількості лексичних одиниць з німецької мови припадає на XIV ст. та активно продовжується і сьогодні, що зумовлено безпосереднім контактуванням німецької та української мов.

За інтенсивністю запозичення лексичних одиниць з німецької мови можна виділити декілька періодів:

1) X - XI ст.; 2) ХІІ - ХІІІ ст.; 3) XIV - XVII ст.; 4) XVIII ст.; 5) XIX - поч. XX ст.; 6) 20 - 40-і pp. XX ст.; 7) 50-і pp. XX ст. - до сучасності [1; с. 33].

Перший період контактів припадає на часи розвитку Київської Русі (X - XI ст.), що характеризується, передусім, династичними, політичними та економічними зв'язками. У діалектах цього часу, а пізніше й у писемних пам'ятках фіксуються давньоверхньонімецькі та готські запозичення - Buch - бук, князь, казан.

Другий період стосується часів феодальної роздробленості Київської держави, внаслідок чого зросла роль окремих князівств як політичних та культурних центрів. Прийняття магдебурзького права відкривало також дорогу для німецької колонізації, що посилювала українсько-німецькі контакти і спричиняло появу нових запозичень. У Галицько-Волинському літописі зафіксовані слова Herzog - герцог (герцюг), Bischof- біскуп (пискуп).

У XIV - XVII століттях українсько-німецькі мовні взаємини значною мірою зумовлюються особливостями історичної долі українських земель.

У XIV - XV століттях більша частина українських земель стала частиною Великого Князівства Литовського, де спільна літературна мова українського і білоруського народів отримала статус державної мови, що сприяло вільним і безпосереднім контактам її з іншими європейськими мовами.

XVIII ст. в історії українсько-німецьких відносин характеризується низкою важливих подій, що зумовили інтенсивність взаємовпливу мов:

1) внаслідок реформ у Росії кінці XVII - початку XVIII ст. у Східній Україні з'являються німецькі фахівці з різних галузей промисловості, активізуються переклади з німецької мови;

2) в кінці XVIII ст. відбувається колонізація південноукраїнських земель іноземцями, в тому числі німцями, що створювало умови для безпосередніх українсько-німецьких мовних контактів;

3) з 70-х pp. XVIII ст. майже всі західноукраїнські землі опинилися під владою Австро-Угорщини, що зумовило введення німецької мови в освітні заклади, в адміністративне управління, військову службу тощо. Це спричинило засвоєння багатьох лексем, зворотів, конструкцій німецького походження населенням західноукраїнських територій як усним, так і писемним шляхом.

Період XIX - початок XX ст. в історії характеризується підвищенням ролі писемних джерел, тобто активізуються переклади німецької філософської, суспільно-політичної, художньої літератури, з'являється німецька термінологія, що привертає увагу громадськості до проблеми використання слів іншомовного походження. Лексика і фразеологія української мови в цей період поповнилися німецькими словами і виразами в галузі філософії, літературознавства, мистецтва, науки і техніки.

У перші роки панування радянської влади в українській лексиці майже відсутні запозичення з німецької мови, що було зумовлено послабленням німецько-українських контактів, але деяке пожвавлення спостерігається в кінці 20-х - на початку 30-х рр., коли в СРСР німецька мова ввійшла в програми середніх шкіл, почав налагоджуватися обмін спеціалістами, коли політичні події в Німеччині стали привертати загальну увагу.

Під час другої світової війни український словниковий склад збагатився виразами воєнної тематики (Bundestag - бундестаг, Bundeskanzler - бундесканцлер).

З 50-х років XX ст. взаємини Україні з НДР, ФРН, Австрією посилюються, у результаті чого активізується і взаємодія української та німецької мов. Відбувається повторне запозичення деяких слів (Kegelbahn - кегельбан), з'являються слова на позначення політичного устрою німецькомовних країн, терміни спорту, мистецтва, техніки.

Поява запозичень у лексиці зумовлювалася освоєнням нових сфер виробництва, науки, через досвід сусідів, необхідністю нових номенів, через мистецтво, літературу. Найчастіше ці слова приходили з невідомими раніше поняттями, проте, траплялося, замінювали існуючі корінні слова, витискуючи їх з активного словника до розряду архаїзмів.

Розглядаючи причини та передумови, що зумовлюють появу запозиченої іншомовної лексики в мові, має значення наступна особливість: якщо в мові виникають запозичення, які утворюють певний лексичний ряд, маючи за основу загальне значення та повторення одного структурного елементу, то використання запозичення значно полегшується.

Російський дослідник Л. П. Крисін виокремлює такі причини появи запозичень у словниковому складі мови [4, с. 78]:

1. Відсутність відповідного поняття в когнітивній базі мови-рецептора. До словника ділової людини міцно увійшли такі слова як фокус, бухгалтер, крах, шторм, вексель, цех, абзац тощо.

2. Відсутність відповідного найменування (або його «програш» в конкуренції із запозиченням) в мові- рецепторі.

3. Потреба в найменуванні нового предмета, явища тощо.

4. Необхідність розмежувати змістовно близькі, але не тотожні поняття.

5. Необхідність спеціалізації понять - в тій або іншій сфері, для тих або інших цілей.

6. Тенденція, що цілісний, не розчленований на окремі складові об'єкт і позначатися повинен «цілісно», а не поєднанням слів.

7. Соціально-психологічні причини і чинники запозичення: сприйняття всім колективом мовців або його частиною іншомовного слова як «більш престижного», а також комунікативна актуальність поняття, що позначається.

Серед суспільно-громадських причин входження запозичень до української мови слід виокремити «комунікативну актуальність поняття» і відповідного йому слова. Якщо поняття зачіпає важливі сфери діяльності людини, то слово, що позначає це поняття, природно, стає уживаним, воно легко утворює похідні на німецькому ґрунті, стає об'єктом свідомого вживання і пов'язаних з цим обігравань і каламбурів. З часом актуальність слова може втрачатися і навпаки, слово, запозичене на початку століття, може досягти піку свого вживання в кінці століття.

М. А. Брейтер погоджується із запропонованою класифікацією причин та додає ще дві, які мають значення для процесу запозичення до мови-реципієнта. Це:

- забезпечення стилістичного ефекту.

- вираз позитивних або негативних конотацій, якими не володіє еквівалентна одиниця в мові-рецепторі.

Крім зазначених вище лінгвістичних факторів, діють також позамовні чинники: суспільно-політичний розвиток, впровадження нових інформаційних технологій, тощо [1, с. 13].

Висновки та перспективи подальших пошуків у напрямі дослідження

Запозичення є складовою частиною процесу збагачення словникового запасу будь-якої мови протягом усієї історії її існування. Зазвичай слова запозичують з метою номінації певного явища або предмета, що з'являється у різних сферах діяльності людини. Вони мають неабиякий вплив на її розвиток та сприяють появі нових понять та термінів в галузевій лексиці. Але надмірне, бездумне вживання іншомовних слів робить мову малозрозумілою, перетворює її на жаргон і, крім того, руйнує її систему, розхитує усталені закони.

Перспективним у межах нашого дослідження є подальше вивчення особливостей німецьких лексичних запозичень у різних стилях і жанрах сучасної української літературної мови; вивчення зазначених лексем на словотвірному рівні.

БІБЛІОГРАФІЯ

1. Акуленко В. В. Німецький вплив на розвиток української мови: проблеми методології'/ В. В. Акуленко // Мовознавство. 1997. № 1. С. 12-18.

2. Кобилянський Б. В. До вивчення германізмів і полонізмів в українській мові / Б. В. Кобилянський // Мовознавство. 1976. №6. С. 31-35.

3. Кочерган М. П. Німецькі лексичні запозичення в південно-західних говорах української мови / М. П. Кочерган // Мовознавство. 1997. №1. С. 19-25.

4. Крысин Л. П. Иноязычные слова в современной жизни / Л. П. Крысин // Русский язык конца XX столетия. М., 1996.

5. Муромцева О. Г. Українсько-німецькі мовні контакти / О. Г. Муромцева, В. В. Скачкова // Українська мова. Енциклопедія. К., 2000. С. 742-743.

6. Hoffinghoff M. Deutsche Entlehnungen im Ukrainischen an der Wende vom XIX. zum XX. Jh. Bestand und Entwicklung bis zur Gegenwart. Diss. zur Erlangung des Doktorgrades / M. Hoffinghoff. Wien, 2002. 221 S. + CXIII S.

7. Paul H. Deutsches Worterbuch: Bedeutungsgeschichte und Aufbau unseres Wortschatzes. Tubingen: Niemeyer, 2002.

Размещено на Allbest.ru