Лінгвосоціюм гетьмана Петра Дорошенка: мовна свідомість і мовна політика

Размещено на http://www.allbest.ru/

Лінгвосоціюм гетьмана Петра Дорошенка: мовна свідомість і мовна політика

Анотація

У статті розкрито основні посили мовної політики гетьмана Петра Дорошенка крізь призму запропонованого терміна «лінгвосоціюм». Аналіз лінгвотеоретичного та лінгвоправового вимірів діяльности гетьмана представляють нам постать з високою мовно-національною свідомістю. Розкрито мовну політику гетьмана, що охоплює три базові сфери: національно-екзистенційну, державного справочинства й освітню.

Ключові слова: гетьман П. Дорошенко, мовно-національна свідомість, лінгвосоціюм, лінгвотеоретичний та лінгвоправовий виміри.

Аннотация

В статье раскрыты основные посылы языковой политики гетмана Петра Дорошенко сквозь призму предложенного термина «лингвосоциум». Анализ лингвотеоретического и лингвоправового измерений деятельности гетмана представляют нам фигуру с высоким языково-национальным сознанием. Раскрыто языковую политику гетмана, охватывающею три базовые сферы: национально-экзистенциальную, государственного делопроизводства и образовательную.

Ключевые слова: гетман П. Дорошенко, языково-национальное сознание, лингвосоциум, лингвотеоретическое и лингвоправовое измерение.

Abstract

high linguo-national consciousness. Hetman's language policy covers three basic domains: national and existential, state record keeping, and educational.

Key words: Hetman P. Doroshenko, linguo-national consciousness, linguo- social environment, linguo-theoretical and linguo-legal dimensions.

У сучасний період виняткового загострення мовного питання в Україні особливої актуальности набуває вивчення історичних соціолінгвальних процесів. Поширення досвіду мовно-історичного минулого на теперішні обставини має не лише пізнавальне, але ідеологічне і практичне значення. На сьогодні ця проблема в українському мовознавстві, крім нещодавно опублікованої нашої монографії [4], не мала системного та цілісного висвітлення.

Наша мета на прикладі документів канцелярії гетьмана П. Дорошенка (1627-1698 рр.) у час піку національно-визвольних змагань українців у другій половині XVII ст. простежити боротьбу цього видатного політичного діяча за утвердження статусу староукраїнської (руської) мови як базового поняття, що входило до «прав та вольностей» наших предків та було його національно-екзистенційним вибором.

З огляду на це ставимо перед собою завдання: 1) розкрити значення пропонованого терміна лінгвосоціюм, що є основним інструментом для аналізу досліджуваної проблематики;

2) проаналізувати основні правові документи канцелярії Дмитра Дорошенка, що порушують мовну проблему та способи її вирішення; 3) актуалізувати ключовий історичний соціолінгвальний досвід гетьмана як потрібний для теперішнього застосування.

Пропонований термін лінгвосоціюм трактуємо як синтез вибору мовних пріоритетів передмодерної доби, базованих на лінгвотеоретичних та лінгвоправових вимірах. Лінгвоправові виміри полягають у закріпленні на законодавчому рівні статусу староукраїнської (руської) мови в знаменитій юридичній пам'ятці - Другому Литовському Статуті 1566 р. Статут приписує в судовій практиці як найпоказовішій та визначальній формі влади вживати винятково руської мови (розділ «О судьях и о судех): «А писар земский мает по Руску литерами и словы Рускими вси листы и позвы писати, а не иншым языком и словы, и так мает писар присегати» (5, с. 90-91). Відтак лінгвосоціюм відбиває правові приписи використання староукраїнської (руської) мови у внутрішніх та міждержавних угодах та опосередковане визначення суспільно-демографічної основи функціювання староукраїнської (руської) мови.

До лінгвотеоретичних вимірів лінгвосоціюму належить творення та використання знакової термінології в гетьманських канцеляріях як мовного оформлення нових суспільно-політичних взаємин, а також основи мовного теоретизування як свідчення національно-екзистенційного вибору, рівня мовно-національної свідомости гетьманів та впливу цих чинників на процеси націєтворення в аналізовану добу. У цьому контексті соціолінгвальні виміри гетьмана П. Дорошенка мають показовий і винятковий характер.

Уже в угодах П. Дорошенка як послідовника політичної лінії Івана Виговського мовні вимоги яскраво присутні. Сучасники свідчать, що він був «у мові світській вправний, а також умілий у всіляких речах», добре володів латинською та польською мовами [5, с. 385], (6, с. 375). Його канцелярія налічує понад 50 документів, абсолютна більшість з яких українськомовна. Знамениті Корсунські статті від березня 1669 р., що є фактичним договором із Туреччиною, дійшли до нас у російськомовному варіянті (6, с. 379-383). Одинадцятий пункт статей (із 16-х) містить характерний мовний припис: «А занеже народъ рускій не вість иного языка кромі природного, прилежно молитъ нашъ начальникъ и господинь, да егда къ намъ возвратятцы послы отъ салтанова величества, грамоты писаны будуть гетману и ко всему войску казацкому или по руску или по греческу. Послы паки, иже будутъ приходити въ наши страны, да всячески глаголютъ рускимъ діалектомь» (6, с. 381) (графему ять тут і далі передаємо через і).

Гетьман висуває гідну вимогу не лише надсилати грамоти з Туреччини староукраїнською (руською) чи грецькою мовою, а також скеровувати послів, які б володіли староукраїнською (руською) мовою. У приписі вжито одне з базових слів- мотивантів і слів-концептів того часу природний язык, що свідчить про прив'язаність наших предків до мови свого роду як найвищої форми мотивації в обстоюванні предковічного права та свого окремого мовно-національного шляху.

Того самого 1669 р. волинський шляхетський сеймик наказував своїм послам на коронний сейм просити: «Akta woiewodztw ukrainskich ruskich, w Metrykq ingrossowane, aby swego mieli metrykanta, ktorego lubo j[ego[ m[osc] p[an] kanclerz poda, lubo tez sami go podamy» (2, ч. II, т. II, с. 211) - це остання турбота в історії Руської метрики про власного писаря.

Натомість по-іншому формулює свої претензії козацька старшина в інструкції послам на елекційний та коронаційний варшавський сейм 1669 р. Інструкція відома у двох примірниках: один з них - оригінал староукраїнською мовою, який власноруч підписав П. Дорошенко, інша - значно пізніша польськомовна копія. Інструкція наказує послам просити сейм і короля про запровадження знову староукраїнської (руської) мови в королівській та литовській канцеляріях, видання нею декретів для українських воєводств, писання королівських респонсів і відписів та про права подання на сейм інструкцій староукраїнською (руською) мовою: «Писма наши рускіє абы знову в канцєллярьй всі коронньїє и Вєликог(о)Княж. Лит. впроважєньї и внєсєньї и ными абы дєкрєта од всіх судовъ в справах руских споружаны были. Такжє посєлства од нас до маєстатов королєи, пановъ и до Рчпстои нашимъ прирожоным диалєктом в написаных инструкціях одбирати, рєспонса устнє и одписы таким жє писмом давати, абы было постановлено, - покорнє пословє наши панского маєстату и всіх станов Рєчьі Посполитои просити повинны будут» (3, ч. I, т. IX, с. 191) [2, с. 208].

В іструкції 14 разів ужито етноатрибутив руський у валентностях, що характеризують тодішню гостру супільно-

політичну, релігійну проблематику, національно-державницькі прагнення та високий рівень національної свідомости: «полского и руского народов», «до церкви руского народу», «православнои рускои грєчєскои нєуніатскои вірш», «рускои вірш» (5), «руским православным», «народу руского», «писма наширускіе»; лише раз у преамбулі документа використано грецький варіянт етноатрибутива роси/ский: «волностеи Воиска Запорозкого и народу нашого роси/ского» [цит. за 2, с. 205-208].

Порівняно з етноатрибутивною термінологією зазначеної інструкції, для документів канцелярії П. Дорошенка характерне також системне використання хороніма Україна: «.. .ограніченія Украйны в воеводствахъ...», «...отчину нашу Украйну до остатка спустошили...» та ін. (6, с. 386, 426). В інструкції до коронаційного сейму того самого року, але в другій декаді жовтня посли зобов'язані були добиватися, щоб «мова наша Руська» знову почала використовуватися у справочинстві Корони й Литви й нею писали всі декрети в судах. Висунуто також вимогу, щоб під час «посольств від нас» до королів і владних структур Речі Посполитої приймали інструкції, «писані на нашому природженому діалекті», й відповідно українською мовою надавали відповіді [3, с. 214-215].

Улітку 1670 р. в Острозі розпочала роботу переговорна комісія з королівськими комісарами, на розгляд якої П. Дорошенко подав 24 пункти з вимогами, що були суголосні Гадяцькому трактатові. У першій статті, що фактично дублює один із приписів Гадяцької угоди (6 вересня 1658 р.), йдеться про тотожність мови та етнічної української території, незалежно від того, до яких держав вона б належала - чи то Корони Польської, чи Князівства Литовського: «Віра греческая руская древняя та и сицевая, съ нею же стародавня Русь къ коруні полской приступила, дабы при своихъ свободах и волномъ употребленіи пініе дотолі, донелі языкъ народа руского осязает во всякихъ градіхь, містечкахь и селехъ такъ въ коруні полской, какъ и въ великому княжстві литовскомъ было; также на сеймахъ, въ войскахъ, на трибуналехъ не токмо въ церквахъ, явственно въ ходахъ, въ посіщеніи болныхъ, въ причастіи святыхъ таинъ, въ погребеніи умершихъ и во всемъ совершенно такъ, яко пініи свого чины вірш римскія волно и явственно употребляютъ, твердійшаго потребно постановлены» (6, с. 383).

У статті 5-й виписано мовно-освітні вимоги: «Академію въ Кіеві чтобъ строити волно, въ которой греческимъ, латинскимъ и рускимъ языкомъ Русь учити имютъ, и дабы правами и волностями такъ были укріпленш, какъ краковская академія» (3, ч. I, т. IX, с. 197, 199; 6, с. 385).

У цьому документі вперше виписано староукраїнську (руську) мову як мову навчання в академії. Королівські комісари не прийняли такого радикального варіянту інструкції, а натомість провели паралельні переговори зі «справжнім гетьманом» Ханенком - і сейм зратифікував угоду наприкінці 1670 р., визнаючи лише «вольності і привілеї» Війська Запорозького. Закономірно, що остання інструкція полякам від П. Дорошенка (1674 р.), названа «Пункти головніші, через які Військо Запорізьке, іменем всього народу руського прохає вольностей, бажаючи приступити до належного володарю підданства», містить потребу створення нових друкарень для видання духовних книг та навчальної літератури, забезпечення роботи двох академій та інших навчальних закладів, де, на відміну від попередніх інструкцій, зумовлено навчання грецькою, латинською мовою та «по-слов'янському», а не «по-руському». Що ж до справочинної царини, то наголошено, що «письмо теж руське, щоб знову в канцеляріях Кор[они] і В[еликого] князівства Литовського]було запроваджене і ним декрети виготовлялися і посольства від Війська Запорозького приймалися...» [цит. за 2, с. 543-544].

Отже, лінгвосоціюм Петра Дорошенка - це синтез лінгвотеоретичного та лінгвоправового вимірів, що представляють нам політичну постать з високою мовно-національною свідомістю як найкращий приклад для наслідування теперішнім можновладцям. Знаково, що саме П. Дорошенко у сфері гетьманського справочинства вживає показові терміносполуки «природний язик», «наш природжений діалект», «наш прирожоний діалект», на які чи не вперше в діловій царині натрапляємо в петиції київського соймика до польського короля Стефана Баторія 1570 р., а відтак у вимогах ніжинського полковника Василя Золотаренка 1660 р. [1, с. 43], (1, т. V, с. 12). П. Дорошенко розвиває традицію використання відносного атрибутива природний і в польській фонетичній формі прирожоний (стп. Przyrodzony), що, не без впливу польської мови і культури, свідчить про формування нової етнонаціональної парадигми з винятковим національно-екзистенційним ставленням до своєї, рідної мови на противагу до мовного універсалізму доби Контрреформації та Бароко. У цьому самому ключі повторений у нього припис з Гадяцької угоди 1658 р. про невіддільний зв'язок мови, релігії, етносу, озвучений свого часу ще Б. Хмельницьким [4, с. 303-304]. Ідеться про маловивчену ситуацію з укладенням Раднотського миру 1656 р., що передбачав зміну конфігурації політичних сил Центрально- Східної Европи за участи шведсько-трансильванських та українських перемовин. Військо Запорозьке в особі Б. Хмельницького готове було приєднатися до Раднотської коаліції (і це після так званої Переяславської ради!) та підписати угоду зі шведським королем лише після того, як за гетьманом визнають «права на всю стару Україну або Роксоланію, де була грецька віра і мова ще існує - до Вісли, щоб вони могли затримати те, що здобули своєю шаблею» (4, ч. III, т. 6, с. 201-- 207). Лінгвоправовий вимір діяльності П. Дорошенка має виразний статусний характер, що виявлено у вимозі повернути руську мову до королівсько-литовської канцелярії, зробити її мовою дипломатії та високої освіти. На жаль, ці націєтвірні та державотвірні мовні настанови та приписи великого гетьмана не вдалося втілити в життя через асиміляційні процеси з боку Речі Посполитої. Проте вони постали в усій своїй силі аж за 327 років, коли в нашій Конституції 1996 р. завдяки винятковим зусиллям прописали державний статус української мови, за утвердження якого й досі триває війна. Подальше вивчення історичної мовної політики українських гетьманів -- це насправді зміна парадигми з нації-страдниці на націю-борця, долання складних умов утвердження українськоїмовно-національної ідентичности та нарощення сучасної мовно-національної свідомості.

Бібліографічні посилання

1. Грушевський М. Культурно-національний рух на Україні в ХУІ-ХУІІ віцї. Київ ; Львів, 1912. 243 с.

2. Крикун М. Інструкції послам Війська Запорозького на елекційний та коронаційний сейм 1669 року. Центральна і Східна Європа в XV--XVIII ст.: питання соціально- економічної та політичної історії. Львів, 1998. С. 189-214.

3. Смолій В., Степанков В. Петро Дорошенко. Політичний портрет. Темпора : Київ, 2011. 631 с.

4. Фаріон І. Суспільний статус староукраїнської (руської) мов у ХІУ-ХУІІ століттях: мовна свідомість, мовна дійсність, мовна перспектива. Львів : Вид-во Львівської політехніки, 2015. 654 с.

5. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. Київ : Критика, 2005. 581 с.

Джерела фактичного матеріалу

мовний політика правовий

1. Акты, относящиеся къ истории Западной Россіи, собранные и изданные Археографическою коммиссіею. Санкт- Петербург, 1867. 335 с.

2. Архивъ Юго-Западной Россіи, издаваемый временною коммиссіею для разбора древнихъ актовъ, височайше учрежденною при Кювскомъ Военномъ Подольскомъ и Волынскомъ генерал-губернаторе. Постановлены дворянскихъ провинщальныхъ сеймовъ въ Югозападной Россіи. Кювъ, 1888. 633 с.

3. Архивъ Юго-Западной Россіи, издаваемый временною коммиссіею для разбора древнихъ актовъ, височайше учрежденною при Кювскомъ Военномъ Подольскомъ и Волынскомъ генерал-губернаторе. Постановлены дворянскихъ провинщальныхъ сеймовъ въ Югозападной Россіи. Кювъ, 1893. 445 с.

4. Архивъ Юго-Западной Россіи, издаваемый временною коммиссіею для разбора древнихъ актовъ, височайше учрежденною при Кювскомъ Военномъ Подольскомъ и Волынскомъ генерал-губернаторе. Постановлены дворянскихъ провинщальныхъ сеймовъ въ Югозападной Россіи. Кювъ, 1893. 419 с.

5. Статути Великого князівства Литовського: у 3-х томах. Т. II. Статут Великого князівства Литовського 1566 року / за ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. Одеса : Юридична література, 2003. 557 с.

6. Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича (1657-1687) / упорядк. І. Бутич, В. Ринсевич, І. Тесленко. Київ ; Львів : НТШ у Львові, 2004. 1085 с.

Размещено на Allbest.ru