Субстанційний характер реконструкції в українському та російському мовознавстві ХІХ - початку ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Донбаський державний педагогічний університет

Субстанційний характер реконструкції в українському та російському мовознавстві ХІХ - початку ХХ століття

Піскунов О. - кандидат філологічних наук, доцент кафедри германської та слов'янської філології

В статье рассматриваются взгляды языковедов прошлого в вопросе материальной трансформации языковых единиц и исследования субстанции языка. Исследовано практическое воплощение субстанции, материи языка и вклад в разработку соответствующих проблем лингвистами этого периода.

Ключевые слова: лингвистическая реконструкция, субстанциональный характер, системный характер, субстанция языка, архетип.

Piskunov A. - Candidate of Science (Linguistics), Associate Professor, Department of Germanic and Slavonic Linguistics, Donbas State Teachers' Training University

SUBSTANTIVE CHARACTER OF RECONSTRUCTION IN THE
UKRAINIAN AND RUSSIAN LANGUAGE STUDY OF THE 19^th - THE
BEGINNING OF THE 20^th centuries

The views of the linguists on the problem of material transformation of linguistic units and study linguistic substance are presented. Practical realization of linguistic substance by the linguists and their contribution to the development of the mentioned problems are studied.

Linguistics of this period was characterized by a dual interpretation of the reconstructed archetypes and phonetic laws: firstly, as scientific abstractions, and secondly, as, "naive", literal interpretation of linguistic facts of the past. The linguists of the Moscow school have tried to indicate the specific pronunciation of particular phonetic archetypes, comparing them with the modern sounds of related languages. In many cases, scholars of the Moscow school have tried to give complete articulation features of both vowels and consonants, and even intermediate sounds as components of a particular sound law. The linguists had problems in characterizing a particular sound. Some representatives of the so-called historical school have tried to convey pronunciation of one or another sound, referring to modern Eastern Slavic languages. O. I. Sobolevsky mentioned, in the study of the history of sound a, that it sounded in North Russian dialects. Studying the works by representatives of the historical school shows that the reconstruction of archetypes and phonetic laws in them is of a substantive character. Their views were characterized by a literal interpretation of the linguistic facts of the past. The linguists have tried to indicate the specific pronunciation of particular phonetic archetypes, comparing them with the modern sounds of related languages. Thus, A. Yu. Krymsky, analyzing the sound composition of the dialects of the Kyiv region in written works of the 17 th century, found that "the reflex of sound о sounded in the 17 th century. closer to yo and o yu than to i. The linguist explored the features of the sound e that was transmitted by Slavonic E. The linguist studied a gradual transformation and even accent on the second part of уи. Taking into account the material of modern Ukrainian and written works, the linguist concluded that the pronunciation of this sound is inhomogeneous. In the interpretation of the Ukrainian linguists, representatives of the historical school, the reconstruction of archetypes and phonetic laws was of a substantive nature. The specifics of their study consisted in the literal interpretation of the linguistic facts of the past. As a rule, scientists have tried to indicate the specific sound of particular phonetic archetypes, comparing them with the modern sounds of related languages.

Key words: linguistic reconstruction, substantive character, systemic character, linguistic substance, archetype.

Вступ

Постановка проблеми. Мовознавці минулого значну увагу приділяли питанню матеріальної трансформації мовних одиниць та дослідженню субстанції мови. Дослідники мови намагалися вказати конкретне звучання тих чи інших фонетичних архетипів, порівнюючи їх із сучасними звуками споріднених мов. Сучасні мовознавці зробили значний внесок у студіювання питання про субстанційний характер лінгвістичної реконструкції [4]. Це питання в лінгвістичній історіографії потребує подальшого вивчення.

Аналіз останніх досліджень. Вивчення сучасної лінгвістичної літератури показує, що сучасні лінгвісти приділяли певну увагу субстанційному характеру реконструкції в студіях мовознавців зазначеного періоду [4]. Низку тез В. А. Глущенка було розвинуто у подальших статтях і дослідженнях сучасних науковців.

Метою пропонованої роботи є характеристика відповідного кола питань стосовно субстанційного характеру процедури лінгвістичної реконструкції. Ця мета конкретизується в таких завданнях: 1) розкрити практичне відтворення мовознавцями зазначеного періоду субстанції, матерії мови; 2) охарактеризувати ставлення мовознавців до питання про субстанційний характер реконструкцій; 3) розкрити внесок мовознавців в розробку відповідних питань.

Виклад основного матеріалу дослідження

Студіювання праць представників Московської школи показує, що реконструкція архетипів і фонетичних законів у них має субстанційний характер.

Мовознавству цього періоду було притаманне двояке тлумачення відтворених архетипів і фонетичних законів: по-перше, як наукових абстракцій, і по-друге, як відзначає сучасна лінгвоісторіографія, «наївне», буквальне трактування мовних фактів минулого [4, с. 167; 6].

Трактування мовних фактів як фікцій було характерне для І. О. Бодуен де Куртене і Б. Дельбрюка [1, т. 1, с. 70; т. 2, с. 113; 5, с. 54-57].

Мовознавці Московської школи намагалися вказати конкретне звучання тих чи інших фонетичних архетипів, порівнюючи їх із сучасними звуками споріднених мов. Так, П. Ф. Фортунатов, аналізуючи звуковий склад старослов'янської мови, порівнював відповідні звуки зі звуками сучасних індоєвропейських мов: зокрема, плавний приголосний л передається як «звук л, наприклад в ла, але який в старослов'янській мові був, можливо, менш відкритим, більш близьким до І, наприклад, французької і німецьких мов» [12, т. 2, с. 16]. Цікаву класифікацію мовознавець подає, характеризуючи голосні індоєвропейської мови, які перейшли потім в голосні східнослов'янських мов: наприклад, трактування звука а: «три види короткого а, а саме коротке а чисте, коротке а, яке схиляється до е, і, довге а, яке схиляється до о; нарешті, ще звук а ірраціонального, тобто більш короткі порівняно з коротким а індоєвропейської мови» [там же, т. 2, с. 23].

О. О. Шахматов, розглядаючи питання відображення церковної вимови е в давньоруських писемних пам'ятках, пише, що цей звук можна зобразити «як е з відтінком схильності до і (еі)» [13, с. 14-15]. На думку мовознавця, церковна вимова е як відкритого голосного відбилась в мові як о або о (великоруське крест, бел. хрост) [там же ].

Учені Московської школи в багатьох випадках намагалися дати повні артикуляційні ознаки як голосних, так і приголосних, причому дуже часто проміжних звуків як складових того або іншого звукового закону. При цьому треба підкреслити, що мовознавці мали труднощі при характеристиці того або іншого звука. Це підкреслюють сучасні лінгвісти В. А. Глущенко [4, с. 167; 6]. За спостереженнями, О. О. Шахматов уживав терміни лабіалізація та веляризація як синонімічні, але прагнув розмежувати ці терміни. Так, мовознавець, зображуючи задньоязикові в спільнослов'янській прамові, характеризує їх як «веляризовані» і навіть «лабіовеляризовані» [14, с. 34-35].

Відомо, що О. О. Шахматов досліджував історію переходу в спільнослов'янській з > х, причому ця трансформація відбулась не безпосередньо, а таким чином: звук з, який послідовно переходив, можливо, ще в дослов'янську епоху в звук 'з лабіалізований в позиції після звуків і, и, г, к; з 'з лабіалізованого на слов'янському грунті з'явилось х [там же, с. 34-35]: з > 'з > х. І в цьому прикладі також треба підкреслити ще одну особливість реконструкції, до якої зверталися представники Московської школи. Вона полягає в тому, що в деяких випадках вчені зіставляли конкретне звучання архетипів зі звуками сучасних індоєвропейських мов. Так, зображений вище перехід має проміжний етап, тобто звук 'з, за словами мовознавця, «був палаталізованим і разом лабіалізованим з, наче звук з в німецькому та французькому вигуку зґ» [там же, с. 35].

Треба також зазначити, що деякі представники історичного методу намагалися передати звучання того або іншого звука, звертаючись до сучасних східнослов'янських мов. Так, О. І. Соболевський в дослідженні історії звука а пише, що «звук а (як давній, так і той що утворився з А) спочатку звучав в усій «руській» мові приблизно так, як він звучить тепер в «малоруських» і північновеликоруських наріччях» [10, с. 1б3].

Досить цікавою є полеміка В. Ягича з О. І. Соболевським у зв'язку з історією ь. На думку О. І. Соболевського, ь міг звучати як є або як и в галицько-волинському наріччі. В. Ягич дав артикуляційні ознаки голосного і зіставив їх зі звуками сучасних європейських мов: «ь був вузько-закритий, а більшою частиною знаходився під наголосом, тому може бути більш протяжний звук є (приблизно французьке 'е)» [15, с. 39-47]. Мовознавець також констатує, але не пояснює причин змішання ы з и і вимови ы як э, яке він характеризує як «тверде» і «грубе» [там же, с. 47-48].

Досить повну картину і характеристику історії у «прасхіднослов'янській» дає і Є. Ф. Будде: мовознавець характеризував звук е як «монофтонгічний, короткий, переднього ряду, середнього наближення, більш або менш відкритий, більш або менш напружений, тобто ближче до і (пл'е іт') або ближче до а (пл'еал)» [2, с. 51-52].

О. М. Селищев, за словами В. В. Виноградова, велику увагу приділяв фізіологічній стороні (природі), субстанції мови. Теоретично в цьому аспекті ця діяльність була продовженням традицій молодограматиків, І. О. Бодуена де Куртене, П. Ф. Фортунатова, О. О. Шахматова. На думку О. М. Селищева, студіюючи те чи інше мовне явище, «необхідно враховувати значення, яке належить в мові окремому слову і його частині, його способу вимови, емоційно-експресивний фактор в мовному потоці, редукцію слова і його частин, редукцію, обумовлену значенням частини форми в деяких категоріях (кінець слова) або частоти використання слова і загальновідомістю його (слова - О. П.) [9, с. 181].

Студіювання праць представників історичного методу показує, що реконструкція архетипів і фонетичних законів у них має субстанційний характер. Зазначеним ученим було характерне буквальне трактування мовних фактів минулого. Мовознавці намагалися вказати конкретне звучання тих чи інших фонетичних архетипів, порівнюючи їх із сучасними звуками споріднених мов. Так, А. Ю. Кримський, аналізуючи звуковий склад говірок Київщини в письмових пам'ятках XVII ст., встановив, що «рефлекс звука о звучав в четверті» XVII ст. ближче до уо і о уи, ніж до і і до `і [7, с. 164]. Мовознавець дослідив відтінки звука е, який передавався церковнослов'янською Є. Мовознавець закидає поступову трансформацію і навіть наголос на другій частині уи* [там же, с. 171-172].

Спираючись на матеріал сучасної української мови і писемні пам'ятки, мовознавець доходить висновку про неоднорідність вимови цього звуку, а саме: «у складі, за яким йшов склад м'який, і дуже часто в кінці слова, це був на самому ділі звук е (м'яке е), схильний розширятися в дуже широке м'яке а (близьке до я), але перед твердими скпадами...іноді в кінці слів)...чулось м'яке о (звук близький до є)» [там же, с. 199].

Далі А. Ю. Кримський поступово реконструює історію м'якого а, яке в ХІІ - ХІІІ ст. змінилось в аа (або в уаа), а потім поступово в дифтонг іа, э ы. Тільки в XIV ст. з'являється монофтонг і (шєсть < шаасть < шість). Далі лінгвіст відтворює вимову шєсть як шість [там же, с. 201].

Варто зазначити, що А. Ю. Кримський, досліджуючи сучасні рефлекси давніх звуків ы та и, відтворив їхнє звучання: «в східномалоруських наріччях...маєм один середній звук и, більш м'який, ніж ы, і більш твердий, ніж и. В західномалоруськом наріччі, ми чуємо.лише один звук, але він зовсім твердий і схожий руському і польському звукам ы» [там же, с. 208 ].

П. О. Бузук досліджував історію г в найдавнішу добу української мови і порівнював його з латинською д вибуховою, але в ХІ ст. він починає звучати як Л і мовознавець характеризує його як протяжний і знаходить паралелі в білоруській мові [3, с. 55]. В «Нарисах історії української мови» мовознавець висуває гіпотезу про межування чехів і українців в давні часи і наводить приклади зміни «вибухового д на фрикативне (протяжне) Л (чеське Ліауа, українське голова, блр. галава) [там же, с. 29-30].

К. Т. Німчинов відносить заміну ненаголошеного у та приголосного в до пам'яток ХІ ст. і називає її особливою рисою української мови. Мовознавець вказує на особливу вимову приголосного в і ненаголошеного у: «в російській в вимовляється при наближенні нижньої губи до передніх верхніх зубів (губно-зубна вимова), тим часом як у вкраїнській для вимови в зближуються самі зуби, випинаючися дещо вперед (губно-губна вимова). А що для вимови у губи займають дуже подібне становище.» [8, с. 61]. Детальну характеристику дає мовознавець під час вимови звуків ы та и в праслов'янській: «вимова і не була такою вузькою, звук ы вимовлювано в такий спосіб: середня спинка язика дугасто піднімалася до переднього піднебіння» [там же, с. 57-58]. матеріальний субстанція мова

Отже, в інтерпретації українських мовознавців - представників історичного методу - реконструкція архетипів і фонетичних законів мала субстанційний характер. Специфіка їх розвідок полягала в буквальному трактуванні мовних фактів минулого. Як правило, учені намагалися вказати конкретне звучання тих чи інших фонетичних архетипів, порівнюючи їх із сучасними звуками споріднених мов.

М. С. Трубецький намагається відтворити субстанцію мови: робить висновок досліджуючи «написання И або Є на місці Ь - приближення вимови е до вимови і або е» [11, с. 148].

Висновки

1) субстанційний характер реконструкції став причиною її надмірності, що проявилася у реконструкції найтонших відтінків звуків; ця особливість була найбільш характерна для творчості представників Московська лінгвістичної школа; 2) спираючись на дослідження мовознавців другого періоду, можна вказати на значущість внеску мовознавців 70-х рр. ХІХ ст. - 30- х рр. ХХ ст. у розробку відповідного кола питань.

Перспективи подальших розвідок ми вбачаємо у поглибленому вивченні студій О. М. Селищева і М. С. Трубецького, присвячених історії східнослов'янських мов.

Література

1. Бодуэн де Куртенэ И. А. Избранные труды по общему языкознанию: в 2 т. / Москва: Изд-во АН СССР, 1963. Т. 1. - 384 с., Т. 2. - 391 с.

2. Будде Е. Ф. Русский язык: курс, читанный в 1911/12 уч. году на педагогических курсах при управлении Казанского учебного округа. Казань, 1914. 183 с.

3. Бузук П. О. Нарис історії української мови. Вступ. Фонетика і морфологія, з додатком історичної хрестоматії. Київ, 1927. 98 с.

4. Глущенко В. А. Принципи порівняльно-історичного дослідження в українському і російському мовознавстві (70-і рр. ХІХ ст. - 20-і рр. ХХ ст.) / НАН України, Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні ; відп. ред. О. Б. Ткаченко. Донецьк, 1998. 222 с.

5. Глущенко В. А., Ледняк Ю. В., Овчаренко В. М., Рябініна І. М., Тищенко К. А. Мова як система: навчальний посібник. 3-е вид., доп. Слов'янськ: Вид-во Б. І. Маторіна, 2018. 180 с.

6. Глущенко В. А., Піскунов О. В. Лінгвістична реконструкція у працях учених Московської школи. Актуальні проблеми іноземної філології: лінгвістика та літературознавство: міжвузівський зб. наукових статей. Бердянськ: БДПУ, 2010. Вип. V. Ч. 1. С. 53-64.

7. Кримський А. Українська мова, звідки вона взялася і як розвивалася. О. Шахматов, А. Кримський. Нариси з історії української мови та хрестоматія з пам'ятників письменської староукраїнщини ХІ - XVIII вв. Київ: Друкарня Української Академії Наук, 1924. С. 87-128.

8. Німчинов К. Український язик у минулому і тепер. 2-е вид. Київ: Державне вид-во України, 1926. 90 с.

9. Селищев A. M. Критические заметки по истории русского языка. Селищев A. M. Избранные труды. Москва, 1968. С. 183-184.

10. Соболевский А. И. Очерки из истории русского языка. Київ, 1884. Ч. 1. 156 с.

11. Трубецкой Н. С. О звуковых изменениях русского языка и распаде общерусского языкового единства. Избранные труды по филологии: Переводы / Сост. В. А. Виноградова и В. П. Нерознака; Под общ. ред. Т. В. Гамкрелидзе и др.; Послесл. Т. В. Гамкрелидзе и др. Москва: Прогресс, 1987. 560 с. (Языковеды мира).

12. Фортунатов Ф. Ф. Лекции по фонетике старославянского (церковнославянского) языка. Избр. труды: В 2 х т. Москва: Учпедгиз, 1957. Т. 2 С. 3-256.

13. Шахматов А. А. Исследования в области русской фонетики. Варшава, 1893. 317 с.

14. Шахматов А. А. Очерк древнейшего периода истории русского языка. Энциклопедия слав. филол., 1915. Вып. 11 (репринт. Издание 1915 г.). Москва: Индрик, 2002. 424 с.

15. Ягич В. Критические заметки по истории русского языка. Сб. Отд-ния рус.яз и словесности. 1889. Т. 46. № 4. V!, 171 с.

Размещено на Allbest.ru