Ідеологія кемалізму: базові принципи та вплив на міжнародне позиціонування Турецької Республіки

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Донецького національного університету імені Василя Стуса

Кафедра міжнародних відносин і зовнішньої політики

Ідеологія кемалізму: базові принципи та вплив на міжнародне позиціонування Турецької Республіки

Замікула Г.О., аспірант

Анотація

В статті розглядається сутність ідеологічної концепції кемалізму - рушійної сили реформ в Туреччині, яка визначила долю держави в ХХ столітті. Характеризуються базові принципи цієї ідеології - так звані «шість стріл» Мустафи Кемаля Ататюрка: республіканізм, націоналізм, секуляризм, народність, революційність, етатизм. Аналізується їхній вплив на зовнішньополітичну стратегію Анкари. Визначаються характерні риси міжнародного позиціонування Туреччини, які походять з реалістичної та раціональної оцінки наявного балансу сил, та спрямовані на перетворення держави в повноцінного члена західного світу. Особливо підкреслюється, що в сучасних умовах чинна турецька влада реалізовує політику, відмінну за своїми принципами від кемалістської концепції. Відтак, наголошується, що сьогодні країна переживає надзвичайно важливий етап своєї історії.

Ключові слова: Турецька Республіка, Мустафа Кемаль Ататюрк, кемалізм, «шість стріл», ідеологія, зовнішня політика

Summary

The ideology of kemalism: the basic principles and the influence on the international position of the Turkish Republic

Zamikula H.O., PhD student, International Relations and Foreign Policy Department, Vasyl' Stus Donetsk National University

The artic1e examines the essence of the ideo1ogica1 concept of Kema1ism - the driving force behind reforms in Turkev, which defined the fate of the state in the XX centuiy. The basic princip1es of this ideo1ogv - the so-ca11ed "six arrows" of Mustafa Kemal Atatьrk (Republicanism, Nationalism, Secularism, Populism, Rev- o1utionism, Statism) are characterized. Their infuence on the foreign po1icv strategv of Ankara is amazed. The characteristic features of Turkev's internationa1 positioning, which derive from a realistic and rationa1 assessment of the existing ba1ance of power, aimed at transforming the state into a fu11 member of the Western wor1d, are determined. It is especia11v emphasized that under current conditions the current Turkish authorities are imp1e-menting po1icies that differ great1v from the princip1es of the Kema1ist concept. Thus, it is noted that todav Turkev is experiencing an extreme important stage in its history.

Key words: Republic of Turkey, Mustafa Kemal Atatьrk, Kemalism, "six arrows", ideology, foreign policy

Постановка проблеми

Турецька Республіка сьогодні перебуває в центрі уваги світової спільноти. З одного боку, її географічне положення та активне залучення до боротьби за регіональне лідерство на Близькому Сході формують значення держави для міжнародних процесів. З іншого, глибинна трансформація системи державного управління, реалізована правлячою Партією Справедливості та Розвитку на чолі з президентом республіки Реджепом Таїпом Ердоганом, підкреслює важливість сучасного етапу історії держави для її подальшого розвитку. В комплексі консолідація влади в руках президента та переорієнтація на неоосманістську концепцію в зовнішньополітичному позиціонуванні означають, що Анкара переживає період радикальних змін та зміщує свої політичні пріоритети в бік від традиційної для ХХ століття стратегії, заснованої на ідеях Мустафи Кемаля Ататюрка.

Докладне вивчення актуальних процесів в Туреччині та оцінка масштабів імплементованої трансформації відтак має бути заснована на комплексному вивченні тієї політичної системи, яку Ердоган та його оточення змінюють своїми рішеннями. Сучасні процеси в Турецькій Республіці актуалізують питання вивчення її історії, теоретичних засад її розбудови в якості незалежного державного актора та подальшої практичної діяльності в цьому напрямку. Мова в даному випадку йде про ідеологію кемалізму, яка була основою державної стратегії Анкари в різних сферах діяльності, включаючи специфічний зовнішньополітичний сектор. Розуміння сутності неоосманістської політики держави та справедлива оцінка її потенціалу вимагають вивчення її попередниці - кемалістської зовнішньої політики, її фундаментальних засад та принципів. Таким чином, формально історична проблематика набуває політологічного сенсу і має пряме відношення до фахової оцінки певних міжнародних процесів.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Предмет дослідження вимагає аналізу робіт як історичного, так і політологічного характеру. Безцінним джерелом інформації щодо процесів модернізації Туреччини за часів правління Мустафи Кемаля виступає класична праця британо-американського історика Б. Льюїса [9]. Серед останніх публікацій загального характеру можна згадати монографію Д. Єрємєєва, присвячену історії Турецької Республіки з 1918 року до наших днів [1]. Безпосередньо процес та принципи реформ Кемаля вивчаються в статтях Р. Ізмайлова [2], В. Сергєєва, С. Саруханяна [4]. Зовнішньополітичний аспект означених процесів розглядався О. Чубриковою [5], О. Багдонасем [6], М. Бічем [7], А. Гьолем [8]. Оцінити сутність кемалістської ідеології та сприйняття її практичної реалізації іншими акторами міжнародних відносин допомагають мемуари іноземних дипломатів, які працювали в Турецькій Республіці [3].

Невирішені частини розглянутої проблеми

Турецька тематика привертає багато уваги як вітчизняних, так і зарубіжних науковців. Ідеологічні засади та політична система Турецької Республіки, так само як і окремі напрямки державної діяльності, є предметом активного наукового пошуку. Не оминули дослідники в своїх інтересах й аналіз ідеології кемалізму. Втім, в основному вони концентрують увагу на внутрішньополітичному аспекті цього питання. Саме він є фундаментом, на якому базується Турецька Республіка. Натомість ми пропонуємо поєднати вивчення означених базових засад кемалізму з похідними від них принципами реалізації зовнішньополітичної діяльності держави, підкріплюючи дослідження певними практичними прикладами. Це сприяє поглибленню розуміння сутності специфічної Турецької Моделі, яка протягом тривалого часу вважалась перспективним сценарієм модернізації ісламської держави, але сьогодні поглиблено переглядається чинною турецькою владою.

Метою статті є вивчення принципів державної розбудови та зовнішньополітичної діяльності, притаманних ідеології кемалізму, яка протягом ХХ століття залишалась орієнтиром для Анкари.

Викладення основного матеріалу

Кемалізм представляє собою сукупність ідей та стратегій, що визначили обличчя сучасної Туреччини. В загальному розумінні під цим терміном розуміють ідеологію турецького націоналізму, яку була запропонована Мустафою Кемалем Ататюрком на початковому етапі історії Турецької Республіки. В її основі лежать принципи, згідно з якими політик прагнув модернізувати турецьке суспільство та державу у відповідності до вимог часу, перетворивши Туреччину на сучасну країну та конкурентоспроможного гравця міжнародних відносин. В цілому вони передбачали радикальну зміну обличчя турецької державності. Успішна реалізація такої політики стала можливою лише завдяки поєднанню кількох важливих передумов, серед яких особливо відзначаються ослаблення старої еліти внаслідок розпаду Османської імперії, особистий авторитет Мустафи Кемаля в якості героя національно-визвольної боротьби, прихильне ставлення до реформ офіцерського корпусу, який вбачав в них єдиний спосіб запобігти дезінтеграції держави [4, с. 138].

В основі ідеології кемалізму лежать шість принципів - так звані «шість стріл», сформульовані на рубежі 1920-1930-х років (перші чотири були прийняті в 1927 році на ІІ з'їзді Народної Республіканської партії - єдиної на той момент політичної сили в державі; ще дві були додані до них в 1932 році) та закріплені в Конституції Турецької Республіки [1, с. 161-162]. Вони виступають орієнтиром політики Анкари протягом всього ХХ століття, впливаючи на всі аспекти державної діяльності, в тому числі - на зовнішньополітичній арені.

Першим кемалістським принципом є республіканізм. Республіканська форма правління нової Туреччини протиставляється абсолютистській монархії Османської імперії. Вона передбачає забезпечення верховенства права та захист людських свобод в державі, керованій обраними народом центральними органами влади. Підкреслюється, що саме такий формат організації системи державного управління якнайкраще забезпечує інтереси турецького народу, який - через своїх представників - в свою чергу виступає основним носієм влади в державі. Це дозволяло уникнути ситуації, коли влада в державі діяла виключно в інтересах певного класу або правлячої династії - тобто обмеженого кола осіб [6, с. 26]. При цьому в рамках кемалістської моделі пропонувалась особлива форма республіканізму, в якій основним представницьким органом влади був парламент, який обирався на загальнонаціональних виборах. Саме він обирав президента республіки - яким таким чином ставала кандидатура, що представляла або користувалася підтримкою правлячої партії. Президент призначав прем'єр-міністра держави, втім - кандидатури інших міністрів визначались парламентарями.

Другим кемалістським принципом виступає націоналізм (тур. Milliyetgilik). Він передбачає функціонування республіки в якості національної держави, перетворюючись на засіб політичної мобілізації всіх соціальних верств населення задля забезпечення модернізаційних процесів. При цьому націоналістична концепція Кемаля відрізнялась від попередніх теорій, популярних в останні десятиліття існування Османської імперії. Вона дистанці- ювалась від расово-етнічного та релігійного факторів, роблячи акцент на політичному визначенні нації, географічно обмеженої державними кордонами. Таким чином, кемалістський націоналізм замикав державну політику в цій сфері наявним статус-кво на політичній мапі світу, заміняючи таким чином орієнтовані на експансію ідеології пантюркізму та туранізму. Унікальність та особливість турецької нації також відкидалась - натомість вона мала стати рівноправним гравцем у відносинах з вже сформованими націями, які лежали в основі функціонування розвинутих держав світу. Орієнтуючись на європейські зразки побудови політичних націй, Кемаль прагнув консолідувати населення Туреччини на основі патріотично-націоналістичного виховання. Також на службу республіканському націоналізму були покладені теоретичні ідеї Зії Гьокальпа, який вважав одним з найважливіших етапів реформування суспільства «націоналізацію» релігійної сфери [2]. В основі турецької ідентичності лежали географічне походження, спільна історія та вірність цінностям. Негативною рисою такого підходу стала загроза правам етнічних меншин, що проживали в державі - адже в рамках кемалістського бачення вони розглядались як невід'ємна частина турецької нації, що не потребує особливого ставлення та не має специфічних потреб в сфері забезпечення культурної самобутності. Наступ на їхні права набував яскраво вираженого формату асиміляції, призводячи до загострення внутрішньополітичної ситуації в державі. Основним джерелом дестабілізації виступила курдська меншина, яка складає переважну більшість населення в південно-східних районах республіки. Активізація національного руху турецьких курдів та їхнє звернення до збройних засобів боротьби призвели до перетворення цього регіону на зону конфлікту [1, с. 164].

Третім принципом кемалізму виступає секуляризм (тур. Laiklik). Кемаль рішуче від'єднав релігійну складову від системи державного управління республіки. Османська імперія була повноцінною ісламською державою, де діяли закони шаріату, а султан мав титул халіфа. В умовах занепаду держави після поразки в Першій світовій війні західні країни намагались використати султанат та його релігійну основу в якості противаги республіканському національно-визвольному руху під керівництвом Кемаля. Втім, перемога останніх у Війні за незалежність та створення Турецької Республіки заклали основу для радикального перегляду стосунків між державою та релігією. В березні 1924 року халіфат було скасовано, і в країні розпочалась реалізація курсу в напрямку розбудови світської моделі [1, с. 115-117]. За основу при цьому була взята французька концепція «лаїцизму». В даному випадку мова йде не лише про усунення впливу релігійних установ на процеси прийняття рішень в політичній сфері - але й про «активний нейтралітет» політичної влади стосовно релігійних питань. Згідно з кемалістським баченням, держава дистанціювалася від підтримки або засудження будь яких релігійних вірувань або правил. Втім, це не означало повного самоусунення від релігійної сфери життя республіки. На практиці реформа Кемаля запроваджувала державний контроль над останньою. Відповідальність за виконання цих функцій було покладено на новоутворену установу - Директорат у справах релігій. Більше того, в країні був взятий курс на суттєве обмеження ролі релігії не лише в політичному, але й в суспільному житті [6, с. 27]. Було скасовано дію норм шаріатського права, введено заборону на релігійну освіту у спеціалізованих школах - медресе. Реалізована освітня реформа передбачала запровадження єдиного розкладу у всіх навчальних закладах республіки. Усунення релігійних діячів від освітнього сектору розглядалось в якості важливої передумови для успішного розвитку держави - адже Кемаль вважав, що саме їхнє прагнення захистити особисті інтереси, вплив та владу зіграли роль гальмуючого фактору в історії Османської імперії, забезпечивши її відставання від західних держав.

Четвертою основою кемалістської ідеології став принцип народності (тур. Halkзilik). Мова йшла про просування концепції громадянства в якості основного носія політичної влади в республіці. Проголошувалась відмова від автократичних, теократичних та феодальних принципів, яких уособлювали династія Османів, Халіфат та трайбалістські лідери. Замість них пропонувалась концепція народної волі та турецької ідентичності. В державі підкреслювалась рівність всього населення та єдність суспільства. Натомість проти міжкласових суперечностей проголошувалась завзята боротьба. Сама марксистська концепція класової боротьби відкидалась кемалістами - адже Кемаль чітко заявив про це в розмові з радянським послом С.І. Араловим ще в 1923 році [1, с. 161]. Замість неї проголошувалась ідея національної єдності. Також кемалістська концепція народності не визнавала расові або релігійні утиски щодо окремих частин суспільства. Певним чином цей принцип закріплював ідеологічну орієнтацію держави на ліві ідеї. Такий підхід визначив зовнішньополітичні пріоритети республіки на початковому етапі її існування. Протягом 1920-х років Анкара виступала партнером СРСР, ставши однією з перших держав, з якими Радянський Союз встановив дипломатичні відносини, та таким чином розриваючи антирадянську блокаду, запроваджену західним світом.

Важливим принципом кемалізму є революційність (тур. inkilapзilik). Саме він проголошував курс на модернізацію та вестернізацію турецьких держави та суспільства, орієнтацію на прогрес та просвітництво. Досягнути поставлених цілей можна було лише за рахунок запровадження фундаментальних змін в соціальній сфері. На практиці це означало політику активної модифікації - в країні насаджувалися запозичені на Заході концепції та принципи державного управління, яким в процесі надавались певні характерні для турецького суспільства риси. Це мало принести національну специфіку до модернізаційних процесів, спростити адаптацію імпортованих ідей до національної специфіки та служити зв'язковою ланкою між досягненнями Західного освіту та історичним досвідом Туреччини. При цьому підкреслювалась незворотність започаткованого курсу на вестернізацію. Таким чином наголошувалось на необхідності захищати вже досягнуті результати та впродовжувати реалізацію започаткованих реформ в майбутньому [6, с. 28]. Яскравими прикладами реалізованих в рамках даної концепції реформ стали переведення турецького алфавіту на латинську символіку, надання жінкам виборчого права, введення в обіг прізвищ тощо. Паралельно реалізовувалась боротьба проти пережитків та традицій минулого, які заважали розвитку країни у відповідності до вимог часу.

Економічне життя Турецької Республіки регулювала ще одна стрілка кемалізму - етатизм (тур. Devletзilik). Реалізація курсу на модернізацію держави за західним зразком вимагала потужного економічного тилу. В даному випадку Османська спадщина небагато давала молодій республіці - імперія сама по собі відставала за показниками промислового розвитку від західних держав, а безперервні війни початку ХХ століття ще більше підточили її потенціал [1, с. 140]. Для виправлення ситуації пропонувалось реалізувати широку програму індустріалізації, успішне виконання якої було можливе лише в умовах загального державного контролю за процесом економічного розвитку. В той же час мова не йшла про тотальний наступ на права приватного сектору. Республіка прагнула до інтеграції в світову систему економічних зв'язків. Це в свою чергу вимагало забезпечення стабільного партнерства із провідними економіками та створення інвестиційної привабливості для іноземного капіталу - тобто таких результатів, які могли бути досягнуті лише за рахунок поваги до індивідуального підприємництва та інших капіталістичних цінностей. За цих умов передбачалась пряма відповідальність держави лише за ті сфери економіки, в яких приватний сектор не міг самостійно забезпечити необхідні показники зростання. В країні таким чином реалізовувалась побудова економічної моделі змішаного типу, де паралельно з домінуючою роллю держави в найважливіших секторах господарської діяльності (імплементація важливих інфраструктурних проектів, розбудова металообробної промисловості тощо) залишалось функціонування малих виробництв приватного сектору. ідеологічний кемалізм зовнішньополітичний туреччина

Виходячи з означених принципів розвитку держави, та спираючись на власне розуміння актуального стану міжнародного середовища, в рамках концепції кемалізму турецьким керівництвом було сформоване принципово нове для держави бачення зовнішньополітичних пріоритетів. Його сутність передає лозунг Мустафи Кемаля «Мир вдома - мир у всьому світі» [7]. Аналіз теоретичних настанов та розгляд практичних аспектів реалізації зовнішньої політики дозволяє виділити кілька характерних для нього рис. Базуючись на програмних документах та промовах самого Кемаля дослідники зазвичай відносять до них принцип повної незалежності, який перетворився на лозунг національної боротьби ще під час Війни за незалежність; невтручання в справи інших держав; повагу до норм міжнародного права; прагнення до модернізації - цивілізаційного вдосконалення держави в рамках процесів вестернізації [6, с. 29]. На думку О.О. Чубрикової, ними є: реалізм, незалежність, миролюбність, безпека, прозахідність, раціоналізм [5, с. 133].

Кемалістський реалізм означав відмову від безплідних мрій та недосяжних прагнень у визначенні цілей зовнішньої політики. Кемаль підкреслював, що країна має розвиватися, чітко розуміючи власний потенціал та можливості, тобто - повинна знати межі власним амбіціям. Саме такий підхід приніс політику успіх під час Війни за незалежність та подальшого мирного процесу. Після низки рішучих перемог над грецькими військами він всі сили кинув на дипломатичне закріплення вже досягнутих успіхів та стабілізацію становища республіки на міжнародній арені - замість того, щоб боротися за відновлення старих територіальних меж Османської імперії. Лозанська угода 1923 року відмінила ганебні умови Севрського договору, реставрувавши реальну незалежну турецьку державність. Втім, у порівнянні з довоєнним часом турки все ж таки понесли надзвичайно масштабні територіальні втрати. Але Кемаль розумів, що за наявних умов, та приймаючи до уваги ступінь загрози, яка зовсім недавно загрожувала турецькій нації повною втратою державної незалежності, стриманість та здатність зупинитися на досягнутому, консолідуючи здобутки та відмовляючись від гонитви за примарними цілями - єдиний прийнятний крок, здатний убезпечити республіку. Відмова від агресивного експансіонізму - явища, притаманного більшості країн мусульманського світу та спрямованого на реалізацію утопічного проекту щодо об'єднання всіх мусульман - вигідно відрізняло Турецьку Республіку від сусідів по регіону [6, с. 30].

В цьому контексті цікаво порівняти позицію Кемаля з іншим відомим діячем турецького національного руху -одним з лідерів молодотурецького руху Енвером-пашею. Сучасники відзначали, що Туреччині дуже пощастило, що біля її керма в найважчий період національної боротьби опинився перший, а не другий. При цьому мова не йде про брак в Енвера-паші військового таланту та політичного хисту. Історики погоджуються, що попри всі нещастя, які він приніс Османській державі (перш за все - його роль у втягуванні країни в Першу світову війну та реалізації репресій проти вірмен), цей політик безперечно був видатною особистістю. Втім - він не був здатен на компроміс та не відзначався готовністю відмовитися від великої мети заради убезпечення наявних досягнень. Відтак якби Енвер-паша очолював республіканську партію у Війні за незалежність, то він не зупинився б на вигнанні грецьких окупаційних сил. Натомість він кинув би всі сили на спробу відновлення старих кордонів Османської імперії - і в цій боротьбі беззаперечно зазнав би поразки, яка поставила б хрест й на перспективах республіки взагалі [9]. Саме реалізм Кемаля, який розумів неможливість відновлення довоєнного статус-кво та мав силу заявити про це, став основною запорукою успіху Туреччини.

При цьому слід підкреслити, що політик розумів мінливість міжнародної ситуації. Ті цілі, які були об'єктивно недосяжними сьогодні, цілком можливо через певний проміжок часу ставали доступнішими. Відмовляючись на початку 1920-х років від територіальної експансії, вже всередині 1930-х років Анкара активно заявляла про свої претензії на регіон Хатай - прикордонну частину підмандатної Франції Сирії. Наприкінці 1930-х років, в умовах загострення міжнародної кризи та переорієнтації уваги провідних країн світу до Європи, Туреччина успішно реалізувала ці претензії.

Наступною рисою кемалістської зовнішньої політики виступає незалежність. Зазначений принцип виходив з факту, що Османська імперія в останній період свого існування була економічно, політично та фінансово залежною від зовнішніх сил. Для того, щоб не допустити повторення такої ситуації, Кемаль вважав за необхідне забезпечити Турецькій Республіці справжню політичну, фінансову, економічну, правову, військову та культурну незалежності. Головною метою державної політики називались захист територіальної цілісності республіки, забезпечення свободи вибору при реалізації зовнішньої політики паралельно з недопущенням іноземного втручання у внутрішні турецькі справи, реалізація політики балансу сил та захисту національних інтересів [6, с. 31-32]

Прагнення до самодостатності та небажання обтяжувати себе зобов'язаннями, вступаючи у глобальні військові союзи та блоки (негативний досвід щодо цього Османської імперії був все ще надзвичайно актуальним) визначили нейтралітет Туреччини у міжвоєнний період. Анкарі вдалося залишатися на цих позиціях більшу часину Другої світової війни, лише формально приєднавшись до Антигітлерівської коаліції в 1945 році. Лише реальна загроза з боку Радянського Союзу призвела до ревізії такої політики, що врешті решт мало наслідком вступ республіки до НАТО в 1952 році. Втім, і в рамках Альянсу Анкара завжди відзначалась своєю особливою думкою та певною самостійністю.

Ще одним зовнішньополітичним принципом кемалістської Туреччини є миролюбність. Вона трактується як прагнення жити у мирі, але у разі потреби не відкидає готовність воювати заради миру. Така позиція яскраво проявилася вже в 1970-х роках. Інтервенція Туреччини на Кіпрі викликала обурення міжнародної спільноті, і навіть зараз турецька позиція з цього питання є одним з ключових факторів, які заважають Анкарі реалізувати свої євроінтеграційні амбіції. Втім, необхідно відзначити, що попри наявність в даному випадку з турецького боку беззаперечних порушень норм міжнародного права, вони діяли, виходячи з реально існуючої загрози турецькому населенню острова, яку становила політка грецької хунти. При цьому Туреччина доклала певні зусилля для дипломатичного вирішення конфлікту, та намагалась заручитися підтримкою Великобританії - гаранта безпеки Кіпру - в цьому питанні, Відтак, її дії, які на перший погляд є явною агресією, насправді варто кваліфікувати, виходячи з того, що республіка в односторонньому порядку звернулася до військового сценарію лише в крайньому випадку, вичерпавши інші можливості для впливу на ситуацію. Такий підхід до розуміння Кіпрської проблеми не є виключно нашою точкою зору, натомість - він простежується в роботах знайомих з ситуацію навколо цього острова експертів. Наприклад, до такої оцінки турецьких дій схиляється відомий шведський дипломат Генрік Лільєгрен, який на початку 1980-х років працював в Туреччині на посаді посла [3, с. 110-111].

В той же час слід підкреслити, що миролюбність Анкари на міжнародній арені не підкріплювалась аналогічними діями у внутрішній політиці. В країні формувався авторитарний режим, який достатньо жорсткими методами насаджував проголошений курс. Найбільше від цього потерпали національні меншини, які згідно з концепцією Кемаля мали стати невід'ємною частиною турецької нації. Їхня боротьба за власні права та ідентичність викликала зовсім не миролюбну реакцію з боку влади республіки.

Наступною рисою зовнішньої політики Турецької Республіки виступила безпека. Мова в цьому контексті йшла про необхідність реалізації військових та економічних заходів, спрямованих на убезпечення держави та підвищення її обороноздатності. При цьому задля власного захисту та захисту миру в неспокійному регіоні перевага віддавалась політиці балансу, яка допускала створення міжнародних альянсів.

Ще одним зовнішньополітичним принципом стала прозахідна орієнтації Туреччини. Держава використовувала всі можливості задля зближення із Заходом. В контексті взятого Кемалем курсу на модернізацію та вестернізацію зовнішня політика слугувала поставленій меті досягти рівня найбільш розвинених країн та стати частиною сучасної цивілізації. Політик перш за все хотів створити сучасну і західну державу, тому використовував зовнішню політику з тим, щоб втілити своє основне прагнення. Туреччина в цей період повністю повернулася зі Сходу на Захід - як у внутрішньому, так і в зовнішньому вимірі. При цьому реалізація європейського вектору зовнішньої політики в міжвоєнний період розвивалася з огляду на дружні відносини з Італією та Францією [8, с. 63-64]. Після Другої світової війни активізувався американський напрям турецької дипломатичної діяльності.

Наступним принципом зовнішньої політики Кемаля та його прибічників став раціоналізм. Відповідно до нього Туреччина мала дотримуватись норм міжнародного права. Турецька зовнішня політика, за твердженням Ататюрка, мала керуватися не ідеологічними догмами і упередженнями, а розумом і знаннями. При цьому, дипломати повинні були діяти не відповідно до історичних дружби або ворожнечі з країнами, а керуватися реаліями, що змінюються, та взаємними інтересами.

Повага до норм міжнародного права забезпечувалась активною дипломатичною діяльністю та вирішенням кризових питань через переговорний інструментарій, у відповідності до прийнятих норм міждержавних стосунків. Саме такими засобами були вирішені Мосульське питання (угода в Анкарі 1926 року, яка була невигідна Туреччині, втім - оскаржити позицію Великобританії на той момент турецька влада не могла) та проблема Чорноморських проливів (Конвенція Монтре 1936 року). Важливим майданчиком для Туреччини в цьому контексті у міжвоєнний період виступала Ліга Націй [8, с. 58]. Після Другої світової війни її місце зайняла Організація Об'єднаних Націй. При цьому Анкара достатньо активно включалась в миротворчу діяльність цієї організації - як приклад можна згадати участь турецького контингенту в Корейській війні під прапором ООН.

Окремо слід наголосити на ролі, яку грав персональний фактор - а саме роль особистості Кемаля, його непересічний авторитет - при формуванні та реалізації зовнішньої політики Турецької Республіки. Мустафа Кемаль Ататюрк не лише повністю контролював цю сферу державної діяльності протягом свого життя, але й заклав ідеологічні рамки, які визначали подальший шлях турецької зовнішньої політики. Практично всі наступні турецькі уряди ХХ століття, незалежно від їхніх позицій, інкорпорували його догмати та принципи у свої програми. Також вони утримувалися від реалізації такої політики, яка відкрито суперечила кемалістським принципам. Лише в ХХІ столітті ситуація поступово почала змінюватись.

Висновки та пропозиції

Кемалізм виступає пануючою ідеологією в Турецькій Республіці з часів її створення і протягом всього ХХ століття. Заснований на корінному перегляді османського державотворчого досвіду та модернізаційних ідеях Мустафи Кемаля Ататюрка, він передбачав реалізацію докорінно нового підходу до процесу розбудови незалежної турецької держави та подальшого розвитку турецького суспільства. В його основі лежить стратегічна мета трансформувати Туреччину у відповідності до вимог часу, перетворити її на конкурентоспроможного актора міжнародних відносин. Задля цього передбачалась імплементація глибинних реформ, заснованих на використанні західного досвіду та спрямованих на подолання відсталості держави, забезпечення її економічного, політичного та соціального потенціалу. Паралельно радикальні трансформації мали змінити основу для існування турецького суспільства, знижуючи вплив на нього реакційних елементів (на кшталт релігійного сектору) та консолідуючи його навколо ідеї національного відродження.

В сфері міжнародних відносин кемалізм проявлявся у прихильності принципам розбудови незалежної політики, заснованої на повазі до норм міжнародного права та відмові від експансіонізму. Реальною базою міжнародного позиціонування Анкари виступили реалізм та раціоналізм - відмова від зовнішньополітичних авантюр та схильність адекватно оцінювати власний потенціал.

Абсолютна більшість політичних сил Турецької Республіки за весь час її існування декларували повагу до принципів кемалізму. Втім, порівняння кемалістського підходу із наявними зовнішньополітичними стратегіями, реалізованими Партією Справедливості та Розвитку, наочно демонструє всю глибину відмінностей в поглядах Ердогана та

Кемаля на роль Анкари в міжнародному середовищі. Це доказує, що сьогодні в країні відбувається ревізія визначаючих принципів державного розвитку - процес, який матиме надзвичайно важливі наслідки в майбутньому та вимагає окремого вивчення в рамках поглибленого наукового пошуку, який може стати обґрунтованим продовженням чинного дослідження

Список літератури

1. Еремеев Д.Е. История Турецкой Республики с 1918 года до наших дней / Д.Е. Еремеев. - М.: Квадрига, 2017. - 376 с.

2. Измайлов Р.И. Кемализм и модернизаци- онные процессы в Турции в 20-30-е годы ХХ века / Р.И. Измайлов // Ближний Восток и современность. - 1999. - №6. - С. 11 - 27

3. Лільєгрен Г. Від Таллінна до Туреччини. Мемуари шведа і дипломата. / Г. Лільєгрен. - К.: Темпора, 2010. - 352 с.

4. Сергеев В.М., Саруханян С.М. Модернизация и политический ислам в Турции / В.М. Сергеев, С.М. Саруханян // Журнал политической философии и социологии политики «Полития. Анализ. Хроника. Прогноз». - 2012. - №4 (67). - С. 134-151.

5. Чубрикова О.О. Принципи та ідеологія зовнішньої політики Ататюрка у контексті сучасної зовнішньої політики Туреччини / О.О. Чубрикова // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. - 2015. - Вип. 44, том 2. - С. 132-136.

6. Bagdonas O.D. A Poststructuralist Approach to Ideology and Foreign Policy: Kemalism in the Turkish Foreign Policy Discourse / Ozlem Demirtas Bagdonas. - Budapest, 2008. - 284 p.

7. Beach M. “Peace at Home, Peace in the World”: The Rise and Role of Nationalism in Turkish Political Life [Електронний ресурс] / M. Beach // Pep- perdine School of Public Policy

8. Gol A.A Short Summary of Turkish Foreign Policy: 1923-1939 [Електронний ресурс] / Ayla Gol // Ankara University

9. Lewis B. The Emergence of Modern Turkey / Bernard Lewis. - Oxford University Press - 1967. - 533 p.

Размещено на allbest.ru