Концепти суб’єктивність/об’єктивність,модалізація/модальність та засоби їх вираженняв мові та мовленні: питання теорії (на матеріалі французької мови)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Концепти суб'єктивність/об'єктивність,модалізація/модальність та засоби їх вираженняв мові та мовленні: питання теорії (на матеріалі французької мови)

Круковський В.І.

Київський національний економічниий університет імені Вадима Гетьмана

Круківська О.В.

відділ міжнародних зв 'язків державного підприємства поштового зв 'язку “Укрпошта ”

Турчанінова В.Є.

Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана

Стаття присвячена проблематиці об'єктивації / суб'єктивації мовлення, теоретичним підходам до цих концептів, причинам їх різного тлумачення та засобам їх вираження. Основним засобом суб'єктивації дискурсу є модалізація, а модальність розгадається як її наслідок. У дослідженні проаналізовано вузьку і широку концепції модальності, яка в останньому випадку ототожнюється певними дослідниками із суб'єктивністю. Були встановлені й схарактеризовані основні типи модальності у французькій мові: епістемічна, деонтична, алетична й оцінна. Встановлено, що суб'єктивність грунтується не на істинному чинеістинному характері висловлення, а на ступені імплікації мовця у висловленні і виявляється на двох рівнях. Перший рівень - статичний, що забезпечується дейктиками особи, простору та часу, другий рівень - динамічний (аксіологічно-афективний) і забезпечується насамперед лексикою. Було доведено, що найслабший рівень суб'єктивності реалізується неаксіологічними лексичними одиницями, а найсильніший - афективними оцінними лексичними одиницями. Зроблено висновок про необхідність градуального підходу до суб'єктивності / об'єктивності дискурсу.

Ключові слова: суб'єктивність, об'єктивність, модальність, модалізація, модалізатор, висловлення, мовець, ставлення, маркер, оцінний, аксіологічний, афективний.

The article is devoted to problems of objectivity / subjectivity of the discourse, theoretic approach to these concepts and reasons for difference in their interpretation. The primary tool for subjectivity of the discourse is modalization and modality is considered its consequence.

The research focuses on analysis of broad and limited concepts of modality which in the latter case is identified with subjectivity by a number of researchers. Main types of modality in French : epistemic, deotic, aletic and evaluative one have been established and characterized.

The subjectivity turned out to be based on the level of implication of the speaker in utterance and appears on two levels. First static level is secured by deixis of person, space and time, the second dynamic (axiological and affective) level is primarily secured by lexical means. It was proved that the weakest level of subjectivity is realized by non-axiological lexical units and the strongest one - by affective evaluative lexical units. The conclusion is the following: necessity for gradual approach to subjectivity.

Key words: subjectivity, objectivity, modality, modalization, modalizer, utterance, speaker, attitude, evaluative, axiological, affective.

“Вивчення лінгвістичних структур, - відзначають філософи, - це відкриття людиною самої себе, пізнання загального (об'єктивного) й індивідуального (суб'єктивного)” [1, c. 46]. Питання об'єктивності (О) - проблема будь-якої науки, яка забезпечує її існування як такої. О розглядається як матеріальність і як нейтральність, що має подвійне значення: перше - наукове, друге - моральне. О - частина зовнішнього світу, для точної репрезентації якого необхідно вилучити будь-яку особисту упередженість, навмисну деформацію дійсності. Але парадокс у тому, що О можлива лише через суб'єктивність (С) смислу. Формування мовної картини світу зумовлене як об'єктивними, так і суб'єктивними факторами. Довгий час уважалося, що дискурс належить до того чи іншого типу: часта присутність “Я” відносила дискурс головним чином до суб'єктивного типу на противагу об'єктивному, де маркери С (починаючи з “Я”) менш присутні. Проблематика С не має протиставлятися О, тому що обидві вони виявляються в мовленні вздовж градуальної осі. Проблема полягає в збалансованості між С / О у викладенні фактів, знань, думок і т. ін. Ця фундаментальна проблема завжди актуальна й дискусійна для всіх дискурсів. Антропологічна сутність мови й егоцентричної природи мовлення передбачає вживання людиною мовних і екстрамовних засобів для вираження своєї самобутності та індивідуальності, втіленої концептом С, вивчення якого набуває в лінгвістиці все більшого значення, оскільки вона передає судження людини про навколишню дійсність, пропускаючи її через власний досвід. Уживання мови обов'язково пов'язане із С мовця. Мовленнєвий акт передбачає суб'єкта “Я”, який звертається до адресата “Тебе”, а отже, продукування висловлення - це вираження своєї С через мову, через своє “Я”. Проблематика С / О означає ступінь суб'єктивації / об'єктивації дискурсу, стирання їхніх ознак, їх нейтралізації, використання залежно від потреб комунікації, пошук методів виявлення й кваліфікації мовних і немовних засобів, за допомогою яких мовець позначає свою присутність чи нейтральність у дискурсі (імпліцитно чи експліцитно). На думку С. Kerbrat-Orecchioni, С у мовленні - це питання оцінного ставлення мовця до свого висловлення, яке в лінгвістиці і в теорії мовленнєвої діяльності пов'язане з такою фундаментальної категорією, як модальність (М), що є результатом модалізації висловлення [2, р. 16]. Важко говорити про всі ці речі, не уявляючи їхньої лінгвістичної сутності, не маючи відповідної мовленнєвої компетенції. Актуальність дослідження визначена недостатнім і суперечливим вивченням цих концептів в українській лінгвістиці та їх взаємодії в мовленні. Об'єкт дослідження - концепти суб'єктивності / об'єктивності, модальності / модалізації у французькій мові та мовленні, предмет - теоретичні підходи до їх вивчення, мета - продемонструвати різноманіття теоретичних підходів до цих концептів, їх причини, що буде сприяти їхньому кращому розумінню й теоретичному розвитку. Завдання: 1) аналіз теоретичної літератури, що розглядає ці концепти, для демонстрації їх загальної проблематики та взаємодії;

2) уточнення термінології; 3) визначення необхідності градуального підходу до С / О дискурсу;

4) встановлення відмінностей між суб'єктивністю, модальністю й модалізацією; 5) перелік, класифікація й характеристика виявлених засобів їх вираження у французькому мовленні. Грунтуючись на теорії J.-M. Adam, М. М. Бахтіна та O. Ducrot, що будь-який дискурс експліцитно (лексика, граматика) чи імпліцитно (інтенція) намагається вплинути на адресата, ми висуваємо гіпотезу, що будь-який дискурс містить певну частку С, тому абсолютна О чи С у мовленні неможлива, оскільки С властива будь-якому мовцю як суб'єкту мовлення і з'являється під час його продукування й тлумачення, їх дозування залежить від інтенції мовця й адресата, тому доцільніше говорити про суб'єктивацію й об'єктивацію, про рівні О / С дискурсу. Новизна дослідження полягає в комплексному підході до визначення цих концептів, аналізі їх взаємодії й взаємозалежності як процесу з урахуванням когнітивних, семантичних, прагматичних, соціологічних і психологічних аспектів у контексті, що допоможе змоделювати характер оцінного вираження С у мовленні, виявляти її ознаки в різних жанрах та звести методи аналізу окремих уривків до єдиної системи. Дослідження допоможе визначити ступінь С / О конкретного дискурсу, їх відповідність цілям автора висловлення.

Проблематика С / О, витоки якої містяться в ідеях Е. Бенвеніста, Ш. Баллі, В. Гумбольдта, О.О. Потебні, Ф. Соссюра..., здавна є предметом ретельної уваги різних наук: філософії, лінгвістики, прагматики, логіки, психології... Зокрема у філософії вивчення концептів С / О має довгу історію. За Г. Гегелем, О - це те, що існує поза нами і доходить до нас шляхом сприйняття [1, с. 23], а І. Кант уважав це С, а до справжньої О він відносив форми спостереження, простір, час та логічні категорії всеосяжності / необхідності [3, с. 321]. Трактування С / О як взаємопроникаючої єдності існує і в логіці, де розмежування “суб'єкт” / “об'єкт” не має принципового значення. На думку деяких учених, їхній поділ неможливий [4].

У мові та мовленні теза про С / О ґрунтується на бінарному співвідношенні “диктум” - “модус” Ш. Баллі, який визначення “модусу” пов'язував із фундаментальною властивістю людської психіки протиставляти план “Я” (план суб'єктивний, окремий) як відношення до предметного змісту висловлення (диктуму), які виявляються у відповідних модальних характеристиках, властивих висловленню як результату мисленнєвої діяльності суб'єкта-мовця, плану “НЕ-Я” (плану онтологічному, об'єктивному, загальному) [5, с. 57] та Е. Бенвеніста, який “его” мовця і суб'єкта, матеріалізоване та індивідуалізоване в процесі висловлення, увиразнив у мовленнєвих “відбитках” присутності мовця [6, с. 260]. Цю думку підтверджує також сучасна представниця французької лінгвістичної школи C. Kerbrat-Orecchioni, заявляючи, що “будь-яке висловлення є егоцентричним, лише мова засновує концепт “его” [2, с. 22].

Зі сказаного вище стає зрозуміло, що явище С в дискурсі видно через механізм позиціювання людини як суб'єкта мовлення, тобто через мовні й немовні ознаки, пошуком, класифікацією й описом яких у дискурсі і займаються передусім лінгвісти. Вони виділяють такі групи слів: “дейктики” і “шифтери” (Е. Бенвеніст, 1974; Р Якобсон, 1985); “дискурсивні слова” (В. В. Гак, 2000), “дискурсивні маркери” (G. Dostie, 2004), модальні слова і вирази (Ш. Баллі, 1955), елементи системи функціональної оцінки (Е. М. Вольф, 1985), “логічні артикулятори” (Е. Roulet, 1991), “оператори висловлення” (О. Ducrot, 1993), аргументативні оператори, функтори (J.-C. Anscombre, 1995), аргументативні конектори (M. Tutescu, 2005), “модалізатори” (P. Charaudeau et D. Maingueneau, 2002), “суб'єктивеми” (C. Kerbat-Orecchioni, 1980) і т. ін. Це елементи висловлення, що виражають суб'єктивне ставлення мовця до предмета висловлення і до нього самого в постійному співвідношенні з ментальними, концептуальними “схемами” і “матрицями”, що відображають досвід пізнання й комунікації [7, c. 120]. Усі ці засоби С докладно буде розглянуто нижче.

В україністиці різні аспекти цієї проблематики знайшли відбиття у працях О. І. Бондаря, С. С. Єрмоленка, І. Р. Вихованця, В.І. Кононенка, В. М. Русанівського, О. С. Шевчук, Н.П. Шумарової та інших дослідників. Сьогодні проблема С досліджується в Україні в різного типу дискурсах: медійному (Л. А. Гурч, Д. С. Кір'ятська), дипломатичному (А. С. Кожетева), комерційному (С. К. Романюк), науково-популярному (Г. М. Сивокінь), але найбільше - в художньому (Н. А. Змієвська, С. Т. Шабат-Савка...). Серед авторів теоретичних праць про С слід зазначити Т. І. Краснову [8], В. В. Хіміка [9] та C. B. Козак [10]. У решті випадків С розглядається в рамках явищ М (К. О. Ралдугіна, Ю. М. Падалка), оцінки (А. Стадній), модусу (О. Ніка) тощо.

Категорія О в лінгвістиці. Ми будемо говорити про два протилежні концепти С / О для пояснення структури дискурсу залежно від домінанти, щоб представити певні типи інформації і аргументів, щоб кваліфікувати дискурс як об'єктивний чи суб'єктивний. Нижче ми розглянемо дефініції цих двох концептів, що дозволить виявляти їх у контексті. О має насамперед вирішальне значення для належного розуміння концептів С та М; не існує об'єкта пізнання без суб'єкта. На думку Е. Гуссерля, людина не має справи безпосередньо з об'єктивною реальністю, оскільки “мова - це особливе утворення, що заміняє реальну О як конкретно пережитий досвід” [11, c. 188]. Інакше кажучи, завдяки мові С об'єктивується в усій своїй різноманітності: життєвому (індивідуально-психологічному), соціальному (в тому числі ідеологічному) й пізнавальному (гносеологічному) досвіді. Існує дві концепції О: нейтральність і чесність шляхом пошуку правди [12, c. 496].

Незважаючи на критику протиставлення об'єктивний / суб'єктивний дискурс, О є нагальною потребою, ідеалом багатьох дискурсів: природничих, спеціалізованих і навіть гуманітарних, де стирання відбитків усього особистого має принципове значення, тому для них встановлюються певні обмеження на вираження С, вимоги їхньої об'єктивації, де будь-який натяк на індивідуальну думку вважається неприпустимим. Присутність автора висловлення зводиться до дескриптивної чи інформативної функції мови шляхом дистанціювання від дискурсу, його деперсоналізації, позбавлення індивідуальних ознак за допомогою спеціальних методів, що створює ефект О [13, c. 22], оскільки на перший погляд мовець, здається, відсутній.

Згідно із цією думкою, лінгвістика енонсіації (Е. Бенвеніст) визначає два типи дискурсивної поведінки: перша прагне до об'єктивації (чи до її видимості), друга допускає С дискурсу [6]. У такому разі говорять про навмисну об'єктивацію дискурсу, тобто О в мовленні розглядається як неупередженість (нейтральність). Упередженість / неупередженість - дві протилежності, упередженість не еквівалентна нечесності, вона аксіологічна. Нейтральність полягає у відмові мовця від висловлення своєї позиції стосовно цілі. Аксіологічна нейтральність - це спосіб протесту проти ідеологічної, політичної і т. ін. заангажованості мовця, утримання від соціально- критичної оцінки, індивідуальності. Але їх повне стирання неможливе, в певних випадках вони необхідні, напр., у питаннях щодо рабства, тероризму, насильства і т. д. Нейтральність є проблематикою певних обставин, слід мати вагомі підстави, щоб її виправдати.

Та чи інша позиція мовця залежить від соціального, політичного, ідеологічного, культурного, морального і т. ін. контексту. Будь-який текст викладається з певної позиції (навіть лексикографічний чи науковий), що унеможливлює повну об'єктивність. О. Galatanuговорить про важливе значення С і оцінного мовлення [13]. З метою певної агрументативної стратегії мовець може приховати свою присутність на першому рівні С, тобто на рівні дейктиків. Тим важче виявити С другого рівня (оцінного), коли С маніпулює культурними стереотипами та ідеологічним контекстом. Рідкісними є висловлення, що залишаються нейтральними, об'єктивними, безсторонніми. В. Н. Телія називає таке оцінне відношення нульовим [14, с. 30]. М. Riegel, складаючи перелік мовленнєвих форм С, говорить, що в мові перемагають експресивна (емотивна) та аргументативна функції [15, c. 580]. Отже, О народжується з С і навпаки. Не слід абсолютизувати О, оскільки такий підхід - догматичний і наївний, а його раціональність може стати негативною. Рішення полягає не у вилученні С чи О, а в їх урівноваженості, в такому поєднанні об'єктивації / суб'єктивації думки, якого вимагють конкретні умови суспільного існування.

Було б помилкою вважати, що можна досягти абсолютної О, якщо врахувати ідею (і тут ми повністю згодні з Е. Бенвеністом), що саме існування мовлення залежить від суб'єкта мовлення [6]. Навіть, коли висловлення не посилається на нього очевидним чином, зводячись лише до референтної функції, це не означає, що мовець зник. Присутність мовця, якою б вона не була, відчувається на різних мовних рівнях залежно від специфічних умов комунікації, пов'язаних із контекстом. Немає чіткої межі між С і О, провести її важко, тому що навіть коли ми думаємо, що ми об'єктивні, насправді ми суб'єктивні. Тому доцільно прийняти дефініцію О / С близьку до думки J. K. Milner: “Ми говоримо, що висловлення є об'єктивним, коли ми розуміємо його правильно, коли не обов'язково брати до уваги автора чи обставини висловлення” [16, c. 45].

Наш аналіз літератури показав, що мовними засобами вираження О у французькій мові є нейтральний стиль, прямий порядок слів, неекспресивний вокабуляр, уживання дієслів у 3-й особі, безособових виразів, неозначених прикметників та займенників, відсутність звертання до читача, коментарів, уникнення прямих питань, окличних речень, невживання імперативу, вживання позачасового теперішнього часу тощо [17].

КатегоріяС в лінгвістиці. Застосування терміна С у лінгвістиці відбувалося поетапно. Інтерес до цієї проблеми п мові виник завдяки дослідженням засновника філософії мови В. Гумбольдта, який заявляв, що “мова - це засіб перетворення С в О” [18, с. 205]. Іншу думку відстоює французький лінгвіст M. Brйal, який, вивчаючи семантику, говорить про існування суб'єктивного елемента, якого він уважав найдавнішим [19]. У свою чергу Ш. Баллі пов'язував С з “модусом” [5]. Він підкреслював значення експресивного мовлення як засобу передачі афективної думки, демонструючи таким чином, що мова не повністю підпорядковується С, що одні мовні елементи суб'єктивніші за інші. Проте докладно проаналізував С у мовленні

Е.Бенвеніст в окремому розділі своєї праці, який так і називається “Суб'єктивність у мовленні” [6]. Для Е. Бенвеніста С всеповсюдна в мовленні. “С - це спроможність мовця представляти себе як суб'єкта” [6, с. 183]. Проблема енонсіації, яку він розробив, нагадала про місце людини в мові: саме в мові людина стає суб'єктом. Е. Бенвеніст наводить приклади, що підтверджують його теорію, це насамперед займенник першої особи “Я”. Особові займенники є у всіх мовах світу і становлять першу ознаку С мовлення. Подальші спроби пошуку конкретних маркерів С у дискурсі поступово посунули цей концепт до його складнішого значення. C. Kerbrat- Orecchioniрозширює теорію Е. Бенвеніста, вона складає перелік ознак С у мовленні і запевняє, що “будь-яка лексична одиниця в певному сенсі суб'єктивна, оскільки слова є лише символічними замінниками й інтерпретаторами речей” [2, с. 79]. Разом із тим вона, як і Ш. Баллі, наголошує, що не всі мовні одиниці однакові, оскільки наповнені більшою чи меншою дозою С, позначаючи рівень заангажованості мовця у своєму висловленні. “Вісь протиставлення об'єктивний- суб'єктивний не дихотомічна, а градуальна”, - зауважує C. Kerbat-Orecchioni [2, с. 81]. На цьому ступені CC. Kerbat-Orecchioniпідкреслює значення культурних стереотипів та морфології, які інколи ускладнюють аксіологічну структуризацію вокабуляру. У широкому сенсі, залежно від комунікативної ситуації один і той самий термін може переходити від одного типу С до іншого. Напр.: C'est un pauvre type(Це нещасний чоловік) (аксіологічний, пейоративний прикметник). Ce type est pauvre(Цей чоловік - бідний) (прикметник у прямому значенні). Ця подвійна С є причиною плутанини цього концепту, за що деякі лінгвісти критикують C. Kerbrat-Orecchioni, вважаючи її класифікацію обмеженою, а категоризацію ознак С - нестабільною: об'єктивне висловлення може стати суб'єктивним залежно від конкретної ситуації. Ці два підкласи С (афективна й аксіологічна) не перехрещуються, а накладаються один на одного, напр.: admirable(чудовий) і mйprisable(презирливий).

Із цього аналізу робіт, насамперед C. Kerbat-Orecchioni, видно, що С висловлення ґрунтується не на істинному чи неістинному характері висловлення, а вимірюється ступенем імплікації (участі) мовця в продукуванні свого висловлення і виявляється на двох рівнях. Перший рівень свідчить про експліцитну чи імпліцитну присутність мовця у висловленні за допомогою вживання дейктиків, що вказують на особу, час і простір. Це так звана статична С, що лише позначає суб'єкт мовлення, не дублюючи його вплив на адресата. Другий рівень - це оцінна С. У лінгвістичній літературі, коли йдеться про категорію С, звичайно мають на увазі саме експліцитне вираження С, до якої певною мірою можна віднести афективність (субкатегорію С), категорію оцінки та модуси [8]. Напр., C. Kerbat-Orecchioni класифікує лексичні маркери С (суб'єктивеми) на основі афективної, аксіологічної і модалізуючої ознак. Отже, основа й принципи С містяться в мовленні.

Таке різноманіття підходів до вивчення С зумовлене дослідженнями цього концепту на різних рівнях мови. Дефініція С як загального концепту повинна відсилати до поняття суб'єкта в широкому значенні і до його почуттів, постійно співвідноситися із “Я”, з індивідуальною свідомістю і реалізуватися як комплексна дискурсивна дія, що здійснюється суб'єктом за допомогою вербальних і невербальних засобів, завдяки якій суб'єкт як соціальний актор одночасно оцінює об'єкти навколишньої дійсності й позиціонує суб'єкти (в тому числі й себе) стосовно інших суб'єктів, ураховуючи всі прономінантні складники соціокультурного контексту. Застосування явища С до різних жанрів (літературних, наукових, медійних) дозволило типологізувати дискурси (об'єктивні / суб'єктивні) й дослідження про функціонування маркерів С в мові та мовленні.

У лінгвістичному плані тісно пов'язаному із суб'єктивним позиціонуванням мовця є концепти модальності й модалізації, що слугують підґрунтям мовленнєвого втілення автора і суміжних дискурсивних і текстових феноменів інтенційного характеру, зокрема так уважає Ш. Баллі [5].

Концепт “модальність” у лінгвістиці. Поняття “модус”-“диктум”. На відміну від С модальність - спеціалізоване поняття. Відомо багато теорій щодо концепту М, який з'явився спочатку в логіці, а потім у лінгвістиці. Але проблема в тому, що М у лінгвістиці не повністю збігається з М у логіці, де вона визначається як взаємодія понять дійсності, можливості та необхідності. Мовний матеріал додає до явища М свої складнощі, оскільки в одному висловленні може бути кілька модальних значень, виражених різними засобами. В лінгвістику термін М уперше ввів Ш. Баллі і, починаючи з 70-х років ХХ ст., М набуває все більшого значення в аналізі С дискурсу.

Ш. Баллі, як ми вже говорили вище, стверджує, що висловлення складається з диктуму (пропозиційного змісту) і модусу - психічної операції (душі фрази для Ш. Баллі) [5, с. 136]. Розглянемо ці два поняття детальніше. Позиція мовця зумовлена логікою, психологією та мовою. Присутність модалізаторів (мовних засобів) змінює диктум висловлення і перетворює його на модус. Для вияву М у висловленні необхідна активна дія суб'єкта, тому що саме він вирішує, яким чином передати зміст свого повідомлення, і саме він надає основний смисл своєму висловленню. Наведемо канонічні приклади цього явища. 1. Pierre est venu.(П'єр прийшов) [диктум]. 2. Pierre est certainement venu.(П'єр напевно прийшов) [модус]. 3. Pierre veut venir. (П'єр може прийти) [модус]. 4. Pierre doit venir.(П'єр повинен прийти) [модус]. 5. Je crois que Pierre est venu.(Я думаю, що П'єр прийшов) [модус]. У прикладах, наведених вище, один і той самий диктум стосується приходу П'єра: Pierre est venu.Але модус у кожному висловленні різний, тому що кожного разу мовець займає різну позицію, вживаючи або ж прислівник “certainement' або ж дієслова: “pouvoir”, “devoir”, “croire”. Тобто диктум у всіх трьох висловленнях однаковий, а модус змінюється залежно від позиції мовця. У висловленні через диктум мовець виступає конструктором змісту, а через модус - його реконструктором, додаючи щоразу один чи кілька термінів, що виражають його ідеї, почуття, наміри, ставлення стосовно свого висловлення. Диктум може існувати без модусу, а модус - ні. Ця їхня єдність і взаємозалежність показують, що без суб'єктивних термінів можна змінити структуру і зміст висловлення, навіть деформувати останнє, але навіть якщо в структурі чи змісті висловлення з'являється певний нюанс без модалізаторів диктум завжди залишається диктумом. Подальшим розвитком концепції Ш. Баллі стало вичленування кількох типів модальності, що грунтується саме на функціонально- семантичній диференціації модусів.

Дефініції М у французькій лінгвістиці. М є мовною універсалією і належить до основних концептів природних мов. Розглянемо дослідження концепту М насамперед у французькій лінгвістиці (матеріал нашого дослідження), оскільки в кожній мові М має свої особливості [20]. Напр., в українській мові завдяки відмінкам різниця між концептами “темпоральність” і “вид” чітка, тоді як у французькій мові вона складніша, бо зв'язок між концептами “модальність”, “темпоральність” і “вид” там набагато сильніший, що викликає певні труднощі у визначенні М [21]. Щоб пояснити складність концепту М A. Meunier стверджує, що М відсилає до дуже різних мовних реалій: дієслівні способи, час, вид, модальні дієслова, заперечна форма, типи фраз, модальні прислівники, прикметники [22, с. 8]. Більшість французьких дослідників підтримують ідею, що С / О пов'язані з М, що М ґрунтується на дихотомії диктум-модус, що висловлення відповідає повідомленню думки, відмінної від простої репрезентації світу. У рамках цього мовець бере активну участь у своїй репрезентації дійсності. Але зміст, обсяг і засоби реалізації М різняться залежно від дисципліни: граматики, семантики, прагматики тощо. Напр., C. Kerbrat-Orecchioni ототожнює М з С, оскільки виявлені нею форми С розміщуються чи то на рівні диктуму (напр., суб'єктивні прикметники), чи то на рівні модусу (напр., суб'єктивні дієслова) [2]. У французькій лінгвістиці розрізняють чотири підходи до М: логічний (A. Kratzer, 1981), суто синтаксичний - модальні дієслова - (E. Бенвеніст, 1974), семантичний (B. Pottier, 1983; Ch. Bally, 1955; Le Querler, 1996; O. Galatanu, 2005) і прагматичний (A. Meunier, 1974, P. Charaudeau, 1992). Нами було встановлено, що французька лінгвістика віддає перевагу семантичному підходу. М розглядається через перспективу енонсіації як додаток до інформації, яку треба розкодувати [23, c. 100], і виражається головним чином через типи фраз, час, дієслівні способи, допоміжні модальні дієслова, прислівники, акцентуючись на Сюбжонктиві і підрядних реченнях.

Широка і вузька концепції М. На різних етапах розвитку лінгвістики концепт М чи то звужувався до поняття способу дії, модальних дієслів, чи то розширювався, зливаючись фактично з категоріями оцінки та експресивності, і ставав якимось метамовним явищем, втрачаючи будь-які логічні обриси. Як справедливо зауважує Т В. Романова, “модальність виявляє тенденцію до змикання з категорією суб'єктивності” [24, с. 6]. У французькій лінгвістиці також існує широка концепція М (Ch. Bally, F. Brunot, J.-L. Gardies) і вузька (E. Benveniste, J. Damourette, E. Pichon). Широка концепція М - “це будь-який мовленнєвий слід, всі мовні й немовні явища, що свідчать про присутність мовця в мовленні” [25, c. 7]. У цьому сенсі М дорівнює С. Така концепція робить з М дуже широкий і гетерогенний термін, що потенційно включає дейктики (я-тут-тепер), оцінні слова, вирази тощо. На думку M. Herslung, ця концепція домінує у французькій лінгвістичній традиції [25]. Вона дозволяє розглядати під терміном М такі різні явища, як темпоральнійсть, доконаний і недоконаний вид і навіть заперечну форму. Пам'ятаючи, що М відповідає присутності людини в мовленні, мовленнєві акти також можна розглядати в рамках терміна М, тобто типи фраз (стверджувальні, питальні, окличні) можна вивчати як типи М [6]. Широка концепція М допускає входження до неї численних мовленнєвих явищ на різних мовних рівнях, але вона має недолік - безкінечність. Тому існує звужена концепція, яка, на думку М. Herslung, здається, “зводиться до явищ: реальність / ірреальність, дозволеність / недозволеність " тобто до епістемічної й деонтичної М [25, с. 8]. Напр.: Pauln 'estpas lа. Il doit кtre parti.(Павла тут немає. Він, мабуть, уже поїхав). Таку звужену концепцію М легше дослідити. Але як бути, напр., з поняттям “можливість”, яка є ні епістемічною, ні деонтичною М? Недолік звуженої концепції М полягає в тому, що вона вилучає з аналізу М численні семантичні явища, які потрібно враховувати.

Слід зазначити, що широка і вузька концепції М не є альтернативними, з-поміж яких лінгвіст має обирати. Вони швидше є двома полюсами однієї осі і більшість робіт лінгвістів про М свідчать про середню концепцію, що знаходиться між двома крайніми [25], яка ґрунтується на таких поняттях, як ставлення, судження і мовець, тобто завжди пов'язана з суб'єктом мовлення.

Отже, для французьких лінгвістів М - це семантична і навіть прагматико-семантична категорія, а такі категорії важче визначити, ніж морфолого-синтаксичні. Це пояснюється абстрактним характером цих двох рівнів: значення і функції не можна ні побачити, ні почути на відміну від фонологічних, морфологічних чи синтаксичних рівнів. Хоча М, як семантична категорія, безперечно пов'язана з іншими мовними рівнями, а тому різні мовні рівні можуть також виражати М. По-друге, різні дисципліни й лінгвістичні напрями вже давно мають різні концепції М. З одного боку, існують концепти М у логіці, що крутяться навколо термінів можливих світів, можливість / необхідність [26, с. 282]. З другого боку, є мовні концепції, де С і ставлення / вираження позиції мовця центральні у визначенні М. Такі концепції М чисельніші. Напр., F. R. Palmer розглядає М як граматичну категорію, щоб уникнути розмитості, яка характеризує семантичні дефініції М, для нього М виражається морфологією: флексіями, афіксами, способом дії і модальними словами [26]. Така його позиція зумовлює те, що він вилучає з М лексичні елементи - маркери М, хоча й визнає, що вилучати їх повністю не можна. Але для нас ця позиція неприйнятна, тому що існують мови, де граматична М відсутня або мало присутня (напр., адигейські мови), але це не означає, що в цій мові відсутні засоби вираження непевності, дозволу, примусу і т. ін. Просто ці явища представлено в іншій формі. Принцип нерозривного взаємозв'язку мисленнєвих та мовленнєвих процесів дозволяє

стверджувати, що модальність синтаксичних конструкцій оформлюється вже на довербальному етапі їх утворення, тобто на рівні судження [9]. М не залежить винятково від структури певної мови і не може розглядатися як суто лінгвістична категорія. Отже, існують численні концепції М, які можна поділити на дві великі групи: одна містить характеристики М на основі термінів “можливості” й “необхідності”, друга охоплює характеристики М у термінах “ставлення” чи “позиції” і здається, що одні лінгвісти схиляються до першої групи, інші - до другої.

В. В. Виноградов уважає, що зміст модальності і форми, в яких вона виявляється, історично мінливі [20]. Семантика цієї мовної категорії в мовах різних систем має змішаний лексично- граматично-комунікативний характер. У європейських мовах вона охоплює мовні й немовні рівні. У сучасній лінгвістиці обсяг поняття “модальність” суттєво розширився, охоплюючи не лише ментальний (когнітивний, епістемічний), перцептивний (сенсорний), емотивний модуси, а й будь-який комунікативний модус: модуси вираження поглядів, суджень та оцінок [13]. У лінгвістичних дослідженнях межі вживання терміна “модальність” втратили свою визначеність, а тому діапазон його розуміння хитається від невизнання як такого до його розуміння як текстоутворювальної категорії [28]. Для нас М - це семантична категорія, що виражається насамперед на морфолого-синтаксичному, фонетичному і, звичайно, лексичному рівнях, яка має зв'язки з прагматикою. Не існує одностайно схваленої дефініції М, її не може бути, тому що засоби реалізації модальних значень різні в кожній мові. Проте хай би якою була дефініція М, у лінгвістиці вона ґрунтується на С (ставлення / оцінка мовця) і на традиційній дихотомії модус-диктум.

Підкресливши різноманіття тенденцій щодо теоретизації М, ми встановили, що кожний суб'єкт продукує дискурс, де слова вживаються переважним чином так, щоб привернути увагу, вплинути, а інколи й змінити ставлення співбесідника або просто задовольнити бажання висловитися і представити світ, виходячи з позиції мовця.

Типологія М. Розуміння М як універсальної прагматико-семантичної категорії, що виражає об'єктивне відношення змісту висловлення до дійсності з погляду мовця та його суб'єктивне ставлення до цього змісту зумовлює правомірність виділення об'єктивної (первинної) М як відношення змісту висловлення до дійсності, що конкретизується в значеннях реальність / ірреальність), та суб'єктивної М (вторинної, емотивної), що виражає відношення мовця до свого висловлення) як субкатегоріальних значень досліджуваної категорії. Тому категорію М більшість дослідників ділять на об'єктивну модальність (ОМ) і суб'єктивну модальність (СМ) [8; 9; 14]. Уважається, що ОМ є обов'язковою ознакою будь-якого висловлення. Головним засобом забезпечення цієї функції є категорія дієслівного способу. На синтаксичному рівні ОМ у французькій мові представлена протиставленням дійсного способу (Indicatif) - ірреальному (Subjonctif, Conditionnel, Impйratif). Довгий час лінгвісти описували ОМ як домінантну і залишали поза увагою СМ або навпаки зосереджували свою увагу на СМ, нівелюючи ОМ і підкреслюючи, що семантичний обсяг СМ ширший за семантику ОМ [28]. Додамо лише, що не всі французькі мовознавці є послідовними у вичленуванні двох площин М: об'єктивної та суб'єктивної, - зокрема O. Ducrot, критикуючи ототожнення С з О більшістю французьких дослідників, зауважує, що в цьому разі дефініція М уважається занадто широкою, розпливчастою, тому що опозиція між суб'єктивним елементом (модусом) і об'єктивним елементом (диктумом) у мовленні не є релевантною [7]. Він ставить під сумнів саме існування терміна М, стверджуючи, що все в мові пов'язане з С і несумісне з М, що грунтується на дихотомії модус-диктум, а отже, протиставлення С / О необгрунтоване [7]. Цю саму думку поділяє Е. Vion, для якого диктум не є об'єктивним елементом, що належить до чистої дескрипції, а швидше - суб'єктивною репрезентацією світу в очах мовця, тобто сам диктум належить до С [23]. У багатьох працях підкреслюється умовність протиставлення об'єктивної і суб'єктивної М (напр., Пешковский А. М., 1956). Ф. А. Агаєва підкреслює, що “суб'єктивна та об'єктивна модальності - дві сторони одного цілого” [28, с. 18]. Це означає, що ми не можемо відокремити зміст висловлення від мовця, тобто розглядати об'єктивну модальність як самостійну категорію, так само як і опосередковувати ставлення мовця до висловлення з дійсністю, виокремлювати суб'єктивну модальність. Отже, поняття мовної модальності містить аспект ОМ - відношення повідомлюваного до певного плану дійсності та аспект СМ - оцінне ставлення мовця до змісту висловлення.

Таким чином, ми встановили, що переважна більшість французьких дослідників (О. Galatanu, C. Kerbrat-Orecchioni, P. Charaudeau) уважає, що в центрі модусу перебуває суб'єкт-мовець і його намір у комунікативному процесі, тобто для них ставлення й вираження позиції мовця - центральні у визначенні М. Вони розглядають М як коментар мовця стосовно пропозиційного змісту свого висловлення. Додаючи певний мовний маркер, напр., прислівник peut-кtre(може) чи дієслово devoir(бути зобов'язаним), мовець виявляє ставлення до свого висловлення. Саме ці два типи М (епістемічна й деонтична) закріпилися у французькій лінгвістичній традиції, починаючи з Ш. Баллі. Але цю двосторонність М (епістемічно-деонтична) критикують деякі дослідники, які вважають такий поділ недостатнім (напр., O. Galananu). Ми поділяємо цю думку.

Вочевидь традиційні в лінгвістиці концепції М, що базуються на теорії енонсіації й прагматиці, не можуть описати й пояснити всі типи М, визнаної філософсько-логічною традицією, а також усі додаткові вживання модальних дієслів, головним чином pouvoir i devoir.

J. Gardes-Tamine та M. A. Pelizza та інші виділяють третій тип М - атлетичну, що співвідноситься з поняттям буття, через яку суб'єкт проголошує логічні загальні істини [29]. Tous les hommes sont mortels.(Всі людини смертні). Іншу думку висловлює L. Gosselin [30], стверджуючи, що навіть відсутність особливих маркерів є способом маркування висловлення, таким чином він уникає проблем, пов'язаних зі ставленням, менше говорить про мовця, а більше про модалізуючу категорію чи категорію оцінки, що дозволяє спростити включення до модальних висловлень типу: Учні повинні прийти в клас о такій-то годині. Факт уникнення поняття “ставлення” уможливлює включення до типології М прикладів, що належать до категорії “об'єктивних” М. Глобальна модель М дозволяє висунути плідну альтернативу традиційним моделям М, які ми вже розглянули.

На основі вище сказаного ми виявили деякі проблемні аспекти дефініції М, прийнятої традиційно в лінгвістиці, це поняття епістемічної М, дефініція якої має бути дуже точною. Вона включає знання суб'єкта про світ та об'єкт мовлення, світобачення, вірування, погляди мовця. Це єдиний тип М, що має більш-менш уніфіковану дефініцію, що виражає ставлення мовця (впевненість / невпевненість, достовірність / недостовірність) до інформативного змісту висловлення. “Je crois qu 'il est malade”. (Я думаю, що він захворів). Щодо нашої дефініції епістемічної М, то вона грунтується на середній позиції, тобто на ролі епістемічних модалізаторів у дискурсі, напр.: certain, probable, douteux, croire, кtre persuadй, etc.Епістемічна М завжди пов'язана з живим суб'єктом. Основним засобом її вираження у французькій мові є дієслово savoir(знати), пов'язане з ідеєю визначення різних ступенів знання. Ця категорія М складається переважно з дієслів-перформативів, досліджених O. Ducrot [7], висловлення яких збігається з виконанням психологічного розпорядження: considйrer que(констатувати, що(, estimer que (вважати, що), кtre sыr que(бути впевненим, що), тобто це дієслова думки, переконання. Прислівники-модалізатори: peut-кtre, sans doute, sыrement, дієслівні вирази: il est probable que..., il est incontestable que... -також виражають цю М.

Але єдина М, яку сприймає вся традиційна французька лінгвістика, - це деонтична М. Інші типи М - епістемічна й атлетична - виражають суб'єктивну М. Деонтична М, як і епістемічна, показує ставлення мовця до свого висловлення, але, якщо епістемічна М свідчить про ставлення мовця до оцінки істинності пропозиційного змісту, то деонтична говорить про ставлення мовця до умов реалізації цього змісту. Вона охоплює всі форми вираження, що регулюють ставлення мовця [2, с.115]. Деонтична М - це права й обов'язки, вона виражається імперативом і модальними дієсловами: devoir, pouvoir, falloirі пов'язана з орудною функцією мови, з приписом дій, зі зверненням до майбутнього. У радянській лінгвістиці деонтичну М ототожнювали з об'єктивною (предикативною, онтологічною, предметною) (В. Г Гак, Н. М. Васильева та ін.). Розрізняють два види деонтичної М: волютивна: бажання, намір, самоусвідомлений обов'язок (vouloir)і власне деонтична М, джерело якої перебуває поза суб'єктом мовлення (devoir)[15]. Деонтична М пов'язана з поняттям норми, припису, але має відтінки “дозволу” / “заборони” (Vous ne pouvez pas garer votre voiture ici.(Ви не можете припаркувати вашу машину тут), “можливості” / “неможливості”. Вона може навіть переходити в алетичну: il est permis - il est possible (дозволено-можливо). Саме про ці три великі категорії М (деонтичну, епістемічну й алетичну) виокремлює C. Kerbrat-Orecchioni.

Концепт модалізації. Одним з основних способів суб'єктивації дискурсу є модалізація (Мдз). У західній лінгвістиці сьогодні дедалі більше говорять про Мдз, а не про М. Ми вважаємо концепти М і Мдз базовими для встановлення співвіднесеності висловлення з категоріями С / О. Мдз є проблемним поняттям у сучасній лінгвістиці, що пов'язане з її поліморфністю і мінливістю характеру. Зв'язок між М і Мдз не є очевидним, що спричиняє певну плутанину між ними. Можна було б уважати ці два концепти еквівалентними, в деяких випадках вони можуть використовуватися як квазі-синоніми [23, с. 101]). Проте насправді ці два концепти абсолютно відмінні. Концепт М відсилає до статичної реальності, тоді як Мдз видається швидше процесом. Ось чому M. АітКй пише: “Модалізація - це процес, через який суб'єкт мовлення виявляє своє ставлення до свого висловлення” [31, c. 389]. Тобто Мдз дозволяє мовцю показати своє ставлення до свого повідомлення. Ми виходимо з гіпотези, що Мдз є оказіональним явищем і характеризується подвійним висловленням, одне з яких є коментарем до іншого, а автором їх обох є один і той самий мовець. Йдеться про те, щоб показати, яким чином застосування Мдз дозволяє мовцю побудувати свій імідж, дистанціюючись від свого висловлення. Мдз може розглядатися також як аргументативна стратегія мовця з метою приєднання адресата до свого висловлення.

Мдз - це операція висловлення думки чи позиції мовця стосовно свого співрозмовника чи свого висловлення. H. Picavez указує на складнощі явищ, до яких відсилає Мдз [32, c. 43]. Для нього Мдз - це процес модальної кваліфікації мовцем висловлення, а М - результат, продукт цього процесу [32, c. 132-136]. Мдз - це процес реакції мовця на своє висловлення, а М - відбиток цього процесу у висловленні (там само). Інакше кажучи, Мдз - це акт, а М - семантичний складник чи мовний маркер цього акту, через який виявляється ставлення мовця до свого висловлення (там само). Р. Charaudeau зі свого боку вважає, що Мдз - “це специфікації енонсіативних іллокутивних, алокутивних чи делокутивних актів, через які виявляється модалізація як концептуальна категорія, якій відповідають експресивні засоби, що дозволяють пояснити різні позиції мовця і його наміри у висловленні” [33, c. 573].

Мдз - це мовленнєва операція, за допомогою якої мовець виражає свою думку, використовуючи ознаки М [23]. Мдз передбачає зміну змісту висловлення (пропозиції) через ідею необхідності, можливості, неможливості... за допомогою різних мовних і немовних засобів, тобто - це модифікація, видозміна, перетворення пропозиційного змісту, що породжують його нові смисли, спосіб нюансування, передавання мовцем відтінків свого висловлення, послаблюючи чи посилюючи його. Аналіз наявних сьогодні в мовознавстві концепцій Мдз дозволяє розглядати її як основний спосіб суб'єктивації / об'єктивації дискурсу. Значення і модальні форми організовані на основі домінантної дискурсивної функції, поляризації, що описує суперечливі дискурсивні рухи: суб'єктивний-об'єктивний. Модалізація становить лише частину висловлення, але вона є його стрижнем, оскільки дозволяє пояснити позицію мовця щодо свого висловлення [33]. Мдз - це процес нашарування на вербальну інформацію додаткових суб'єктивних смислів, зумовлених психічним станом мовця і його суб'єктивним ставленням до ситуації, це концептуальна категорія, явище, яке показує, яким чином мовець організовує свій дискурс, це маркери, за допомогою яких мовець афішує своє ставлення до свого висловлення, до свого співбесідника, до комунікативної ситуації [31].

Тепер розглянемо основні дефініції (щирокі й вузькі) так званих модалізаторів. Модалізатори - це слова чи вирази, що показують ступінь упевненості мовця у своїх ідеях: безперечність (il est certain),сумнів (il est douteux),наслідок (parce que),протиставлення (au contraire),уступка (mais en revance)... [31]. Широкаконцепція модалізаторів - це будь-який вислів, морфема, типографічний засіб чи просодичне явище, що визначає ступінь приєднання мовця до змісту свого висловлення, позначаючи міру його заангажованості, його позицію, а не лише присутність у висловленні [2]. Цей зв'язок із висловленням може бути сильним, середнім, слабким або нульовим у разі заперечення. Модалізатор - це всі елементи, що свідчать про присутність суб'єкта [22]. Залежно від модалізаторів мовець може більше чи менше дистанціюватися від свого висловлення, залишаючись більш-менш нейтральним, роблячи його об'єктивнішим, рухаючись від найсуб'єктивнішого полюса до найоб'єктивнішого. Кожне висловлення має свої модіалізатори. Вживання умовного способу також слугує модалізатором, показуючи стриманість мовця чи його сумнів щодо своїх слів. Модалізатори - це мовні й немовні елементи, що залежать не тільки від мовного суб'єкта, а й від його поведінки і його позиції стосовно свого висловлення [34]. Не всі мовні елементи, що позначають присутність мовця, обов'язково є модалізаторами, основна умова - це вираження позиції, ставлення мовця до свого висловлення.

Оцінна М. Крім вище зазначених трьох типів М (деонтичної, епістемічної й алетичної), C. Kerbrat-Orecchioni виокремлює ще оцінну М, яка в широкому розумінні охоплює не лише логічну (інтелектуальну, раціональну) кваліфікацію повідомлення через систему аксіологічних цінностей, а й різні види емоційної (ірраціональної) реакції мовця, його позиціонування як індивідуума. Оцінка - це спосіб установлення значущості чого-небудь для мовця, ступінь його приєднання до змісту свого висловлення, використовуючи на свій розсуд код, властивий своїй мовній громаді. У радянській лінгвістиці оцінну М називали суб'єктивною (вторинною, емотивною), що виражає ставлення мовця до повідомлення, і вважали її факультативною [9]. Значення, що її утворюють, неоднорідні, багато з них не мають безпосереднього стосунку до граматики, але мають дуже важливе значення для когнітивної лінгвістики. Суб'єктивно- модальне значення не є компонентом конкретного змісту висловлення, що дозволяє лінгвістам визначити його як “зовнішню модальну рамку, що накладається на висловлення і не збігається з його логіко-семантичною та синтаксичною будовою” (...). Модальна рамка оцінки належить до прагматичного аспекту висловлення, де основною семантичною домінантою виступають значення, пов'язані з поняттями “позитивності”, “негативності”, “нейтральності” [35, c. 145]. Роль суб'єктивної оцінки в акті мислення й людському сприйнятті виразив Ш. Баллі. “Наша думка (в цьому одна з причин її слабкості) постійно й невимушено додає до найменшого сприйняття елемент оцінки” [5, c. 278].

Логічна оцінна М. P. Charaudeau розрізняє різні види оцінної М у французькій мові: 1) логічну М позиції (думки, кута зору), яка оцінює істинність / неістинність, реальність / ірреальність висловлення; 2) М згоди / незгоди. Це перші оцінні М, які не активують у собі позитивну чи негативну аксіологію [33]. Зате вони можуть змінити і навіть перевернути її, оцінюючи висловлення за шкалою справжній / несправжній, реальний / нереальний. Напр., вираз: “Яне думаю що... ”, скасовує або навіть змінює на протилежне значення слова “легітимний”.

Логічна М позиції (думки, кута зору)- це перша М для вираження оцінки. P. Charaudeau пише: “Коли мовець оцінює істинність свого висловлення, то таким чином він висловлює свою позицію / думку” [33, c. 302]. Ця думка має інтелектуальний характер, тобто, знаходячись на відстані від висловлення, мовець виражає свою більш менш сильну віру, що відноситься до його розуму: я думаю, я вважаю, я сумніваюсь... Думка мовця активує систему вірувань, з якою себе позиціює мовець. Це можуть бути два ставлення: переконання чи припущення: J'ai la conviction qu 'il rйussira. Je suppose qu 'il rйussisse(Я переконаний, що він буде мати успіх. Я передбачаю, що йому це вдасться).

М згоди / незгоди відносно близька до М позиції / думки. P. Charaudeau зазначає: “Згода - це стверджувальна чи заперечна відповідь адресата (його приєднання чи неприєднання) на висловлення мовця, спосіб його оцінки справжності висловлення. Згода може бути повна, неповна або заперечна. Oui-Non. Je suis d'acњrd - pas d'accord, etc.” [33, c. 303]. Логічну оцінну М важливо враховувати, зокрема, коли вона вживається в контексті аксіологічної оцінки.

Таким чином, ми розглянули типи М, які є вираженням С дискурсу. С і М у теорії розрізняються, але в живому мовленні існують у діалектичній єдності і різноманітті. Перейдемо тепер безпосередньо до концепту С та засобів його вираження у французькій мові та мовленні. Ми взяли за основу нашого дослідження С / О теорію C. Kerbrat-Orecchioni про два рівні С у мові і в мовленні, що виражаються за її термінологією “суб'єктивемами”, під якими вона розуміє будь-яке слово чи вираз із суб'єктивним зарядом [2, c. 80].

Перший рівеньСдискурсу. Лінгвістична С - це дослідження структур людської свідомості, яка відображається в мовленні як оцінне, ситуативно-контекстуальне явище, але вивчається в системному вираженні, тобто в мові, яка має багато засобів, щоб показати суб'єктивну позицію мовця в конкретному висловленні.

Перший рівень С, на думку C. Kerbrat-Orecchioni, - це статична, експліцитна С, що виражається дейктиками [2, c. 39], тобто показниками першого ступеня присутності автора висловлення чи авторської думки / позиції на зразок: я-тут-зараз-цей, які не мають точних референтів поза контекстом. За C. Kerbrat-Orecchioni, дейктики - це мовні одиниці функціонування (вибору й інтерпретації), що передбачають урахування ролі актантів висловлення, часу і простору локутора, а можливо, й алокутора [2, c. 45]. Вона підкреслює, що разом із зміною ситуації змінюється референт того чи іншого дейктика, але не його смисл, який залишається постійним від висловлення до висловлення (там само), звідси випливає, що така С є статичною. Найочевиднішими дейктиками є особові займенники, насамперед 1-ї та 2-ї особи. Цей рівень С не імплікує оцінки.

Тоді виникає питання, чи є дейктики суб'єктивемами? Хоча обидва явища дейксису та аксіології пов'язані із С, ми вважаємо їх абсолютно різними за природою, а тому ознаки аксіологічної М не можна класифікувати під етикеткою “суб'єктивеми”, краще називати їх оцінними елементами, що свідчать про С як градуальне явище, що рухається теоретично від полюса (+ об'єктивний) до полюса (+ суб'єктивний), ніколи не досягаючи їх при цьому абсолютним чином. Навпаки, дейктики пов'язані із С тим, що вони мають справу із суб'єктом, реалізуючи його ідентифікацію, просторово-часову локалізацію, тобто співвідносячи його з екстралінгвальним контекстом. Звідси випливає, що будь-яке висловлювання є продуктом мовленнєвої діяльності суб'єкта, тобто суб'єктивне. Таким чином, дейктики - це мовні одиниці, семантико-референтне функціонування яких передбачає врахування певних складників комунікативної ситуації. Деякі дейктики мають певне умовне значення, як і інші мовні знаки. Дейктики - це символи, що фігурують у словниках, але вони отримують своє значення лише, коли співвідносяться з об'єктом, який вони представляють. Отже, дейктики є частиною того, що Р Якобсон називає “подвійними структурами”, які поєднують дві функції: символів і ознак. На думку R.-N. Balatchi, з якою ми згодні, семантико-прагматичні особливості дейктиків не можна кваліфікувати як суб'єктивеми [36, c. 123]. Вони є мовними одиницями - відбитками висловлення і як такі належать до мовної С, як внутрішня характеристика будь-якої мовленнєвої продукції. Але на рівні тлумачення, коли ми знаємо екстравербальний контекст, дейктики не підлягають різному тлумаченню чи можливому запереченню з боку учасників комунікації. Дейктичні слова, свого роду “мобільні детермінанти” можуть уживатися з будь-яким референтом. Такою є, напр., функція артикля у французькій мові. Дейктики діють у зовсім іншому аксіологічному плані порівняно з аксіологічними термінами, які є справжніми суб'єктивемами в значенні C. Kerbrat-Orecchioni [2, c. 29). Дейктики особи, простору і часу характеризують перший рівень С, вказуючи експліцитно на присутність мовця у висловленні.