Пісня пісень XV ст. в історії української мови

Размещено на http://www.allbest.ru/

Пісня пісень XV ст. в історії української мови

Лиса Г.І.

кандидат філологічних наук, доцент

Київський національний лінгвістичний університет

У статті розглянуто деякі особливості фонетико-орфографічної системи Пісні пісень за списком XV ст., який залучають до староукраїнських пам'яток - один з перших перекладів богослужбового тексту живою мовою. Визначено місце цієї пам'ятки в історії української літературної мови у порівнянні з іншими текстами цього періоду. Встановлено фонетико-орфографічні риси різної хронології, зокрема спільносхіднослов'янські риси, які пов'язують цей переклад Пісні пісень із давньоруськими рукописами, виявлено спільні українсько-білоруські і власне українські риси, які зберігаються і в сучасній українській мові та її діалектах. З'ясовано вплив церковнослов'янської мови на цей текст.

Ключові слова: Пісня пісень, список XV ст., фонетико-орфографічні ознаки, церковнослов'янська мова.

SONG OF SONGS OF THE XV CENTURY IN THE HISTORY OF THE UKRAINIAN LANGUAGE

Lysa H.I.

PhD in Linguiscs, Associate Professor Kyiv National Linguistics University

The article considers some features of the phonetic and orthographic system of the Song of Songs - one of the small texts, part of the canonical Bible, the origin of which can date back to the oldest stage of Slavic writing. The subject of the description was a South Russian translation of the XV century, possibly from a Greek protograph, published by M. Kostomarov, partly by P. V. Vladimirov on the list of the Moscow Synodal Library.

Church Slavonic features, in particular incomplete vowel, initial ra, la, reflexes dj, tj as *g, mr. etc. Common East Slavic full vowel forms, initial ro, lo, re, le, h, instead of Old Slavic *g, mr, m, continuants of reduced o, e, which are seldom fixed by South Russian manuscripts of the XI - XII centuries; common Ukrainian-Belarusian features, known to other texts of the XV-XVI centuries, in particular, mixing y - in, to the typically Ukrainian features noticed in the Song of Songs, mixing y - i, new h, assertion of labial and hissing, change e - o after hissing, some dialectal features and elements of live speech are seldom reflected. Thus, it can be stated that the Church Slavonic phonetic and orthographic features of the language of the scribe or translator of the Song of Songs are combined with vivid, characteristic of South Russian and Ukrainian dialects, which indicates the conscious study of such texts and their place in the formation of Ukrainian literary language XV-XVI centuries. Thus, the phonetic and orthographic system of PP testifies to both ancient, East Slavic features and innovations of different chronology, in particular features that were developed on the common Ukrainian- Belarusian soil and reflected by the monuments of this period, and actually Ukrainian features of living speech. record other Ukrainian texts of the fifteenth and sixteenth centuries.

As a continuation of this exploration, it is planned to consider the grammatical features of the PP system and its vocabulary.

Key words: Song of songs, list of the XV century, phonetic and orthographic features, Church Slavonic language.

Пісня пісень - один з невеликих за обсягом текстів, частина канонічної Біблії, походження якої може сягати найдавнішого етапу слов'янської писемності - кирило-мефодіївських перекладів (Алексеев, 2002). Досліджуючи переклади Пісні пісень (далі - ПП), джерела, текстологію окремих списків і редакцій, оригінали цих перекладів, їх взаємозв'язки, А. О. Алексєєв (Алексеев, 1999) дійшов висновку, що перший слов'янський переклад був здійснений Мефодієм (с. 110). У східних слов'ян Пісня пісень перекладалася у ХІІ-ХІІІ ст. - це тлумачні переклади, яких збереглося понад 30, найдавніший відомий з ХІІІ ст., і, хоча текст невеликий за обсягом, нові лінгвістичні відомості, які “доповнюють наше знання про старослов'янську, церковнослов'янську, давньоруську мови, також кількісно невеликі, проте вони є і мають увійти у відповідні словники і граматики ” (там само, с. 126).

Південноруський переклад XV ст., можливо, з грецького протографу, опублікував М. Костомаров (ж. “Основа”, листопад - грудень 1861 р.), віднайшовши його у збірнику XV - поч. XVI ст., що зберігався в Московській Синодальній бібліотеці, два перших розділи були опубліковані також П. В. Владимировим (1888). Дехто з науковців, зокрема й П. В. Владимиров, припускає чеське джерело (проте текст пам'ятки, як довів А. О. Алексєєв (Алексеев, 2002), помітно відрізняється від тексту Пісні пісень з Біблії Ф. Скорини, одним з протографів якої був чеський переклад). М. Костомаров досить вільно повівся з текстом, з одного боку, модернізував його й українізував, частково змінив графіку, розкрив титла, виносні літери вніс у слова без вказівки на це, а з другого, навпаки, певним чином архаїзував, наприклад, послідовно писав редуковані голосні в кінці слів, насамперед прийменників, іноді сплутуючи їх (напр.: снове матри моее бо'твали соуть противъ мені поставили м# соуть стороже(м) оувинницах(ъ) винници моее нетстерегала есмь; гла(с) невість дша к(ъ) любимоми женихи Х(с)оу отъ великопалимы# любьве вътеть кнему гл# (Владимиров, с. 340-341) - сынове матере моее боіговали соуть противо мені. поставили мя соуть сторожемъ оу винницахъ; винници моее не оустерегала есмь; глась невість-души къ любимому женихуХристоу отъ велико палимоі любве вътеть къ нему глаголя (Костомаров, с. 49-50). Тому засвідчені в тексті публікації М. Костомарова, яка є основним матеріалом цього дослідження, мовні факти вимагають певних застережень. Перші два розділи звірено за публікацією П. В. Владимирова, усунуті деякі виявлені дослідником помилки, хоча сам він уважав, що “для філологів видання Основи зовсім непридатне” (с. 238), але оскільки в нашому розпорядженні був текст саме М. Костомарова (далі - К.), висновки можуть бути недостатньо об'єктивними, хоча, врахувавши виправлення П. В. Владимирова (далі - В.), можна припускати відповідність того чи того написання оригіналові. Проте навіть такі застереження чи хиби публікації М. Костомарова, особливо з урахуванням виправлень П. В. Владимирова, не знижують значущості і місця цієї пам'ятки в історії української літературної мови, тим паче для періоду ХIV-XV ст. - часу після монгольської навали, руїни, роздрібненості князівських земель, часу, коли українські землі підпали під владу різних держав: Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Молдавського воєводства та ін., що спричинило, на думку деяких науковців, занепад суспільного, культурного, духовного життя. пісня пісень українська мова

Досить поширеним є твердження про перерваність традиції мовного розвитку між давньоруським періодом і ХIV-XV ст. Так, І. Огієнко (1930) твердить, що XV ст. було “віком застою в історії української літературної мови, особливо в його першій половині” (с. 120). У наукових працях з історії літературної мови усталилася і повторюється думка про те, що основним репрезентантом української літературної мови цього періоду були українські грамоти, церковнослов'янська мова булла досить занедбана (Русанівський, 2001, с. 36-38). Проте цей етап розвитку української літературної мови відзначався і збереженням традицій ще попередньої епохи, зокрема в переписуванні й перекладі конфесійної літератури (досить згадати такі видатні пам'ятки, як Київський псалтир 1397 р., цілу низку волинських канонічних книг, учительні євангелія, Четью 1489 р. та ін.), й новими тенденціями розвитку, з'являються нові жанри, формуються такі різновиди літературної книжної мови, як славенороська (слов'яноруська), “проста руська” мови, які по-різному відбивали взаємодію церковнослов'янської та живої народної мови. Як зазначає І. П. Чепіга (1996), “провідною тенденцією розвитку обох різновидів української літературно-писемної мови цього періоду було утвердження її на народній основі... Незважаючи на взаємодію української книжної і церковнослов'янської мов, відмінності між ними дедалі збільшувалися, церковнослов'янська мова ставала ставала все менш зрозумілою.”, виникає “необхідність перекладу богослужбових творів зрозумілою для народу мовою. Спроби таких перекладів на українських і білоруських землях відомі від XV - початку XVI ст. ... Однак усе це не були власне переклади, а лише спроби надати конфесійним текстам українського мовного колориту” (с. 277-278). Той самий І. Огієнко (1930) зауважує, що початок перекладу церковних книг українською мовою розгортається в XV ст., “вже тоді, в XV віці, виразно зазначилося велике бажання вірних мати хоч деякі церковні книжки, особливо ж Письмо Святе на живій, зрозумілій мові. жива народня мова вривається все більше та більше до церковних книг, до св. Письма і взагалі до Церкви. і під кінець Хго віку маємо вже Євангелію і др. книжки, писані не чистою церковнослов'янською, але мовою новою, з великою домішкою мови української. Літературна українська мова сильно зростає за ХУ-й вік, а разом з тим більшає й прірва між мовою церкви та мовою живою” (с. 77, 91, 120). Саме таким злиттям, зіткненням двох мовних стихій, відмінних з походження - південнослов'янської та східнослов'янської - різних за ступенем такого зіткнення, адже тут виявляється і ієрархія самих текстів (Святе Письмо, канонічна література та література інших жанрів, яку В. М. Русанівський (2001) залучає до середнього стилю, досить вільне ставлення книжників до перекладів, свідоме пристосування (с. 36), таким чином “староукраїнська мова поєднала в собі немало елементів народної мови, зокрема в лексиці, зберігаючи водночас в якості своєї основи книж-но- церковнослов'янську і давньоруську писемні мови” (Буткова, 1997, с. 124).

Пам'ятка відідбиває засвідчувані ще давньоруськими рукописами південноруські фонетико- орфографічні риси, так, до східнослов'янських давніх рис належить початковий о [о] замість старослов'янського є Це] (однымъ, олеи (хоча у старослов'янських манускриптах зафіксовано й форму оліи, наприклад, у Зографському євангелії, Синайському псалтирі, Єнінському апостолі та ін. - Старославянский словарь, 1999, с. 411), олени та едино, въ единомъ, елени); ця риса відома й найдавнішим давньоруським пам'яткам, зокрема Збірникам Святослава 1073 і 1076; уважають, що така заміна розвинулася в спільносхіднослов'янських діалектах ще в дописемний період (Історія української мови. Фонетика, 1979, с. 146).

Початкові ра - ро з праслов'янських [ог], [оі] у позиції перед приголосними досить часто сплутуються, особливо у префіксах одних і тих самих лексем (разумны, распалившися, расплодили, размоитыхъ, - роспаляется, розмоитыми, розмиловала, розмьішленіи, розкошах, прировнала); подібно відбиваються ці рефлекси в ранніх пам'ятках, зокрема Збірнику Святослава 1073 (Там само, с. 163).

До церковнослов'янських рис належать неповнолосні форми ра, ла, рі, лі з праслов'янських [ой], []оЙ], [їеіі], [їеії]. Для ПП характерна відсутність сполученьрі, лі- вони передаються як ре, ле, пор.: прекрасныи, преглядаючи, превалъ, древа, сребряны, претерьпить, млеко, влека, хоча й тут є повноголосні форми: перевияныи серебромъ, перескакиваючи, чересъ, нетстерегала, подъ деревом, тоді як ра, ла конкурують у тексті ПП з повноголосними формами: сладкая, злато, заграды, главою та до огорода, колодязь, сволокла, солодкаа, молоком, сторожеве, через бороны, оборочалъ, моло(д)ци (В), іноді в одному контексті трапляються обидві форми: оучинилъ опочивало золотое, ступени златые, златое монисто сноурки золоты(и), волосы головы твори якъ багор златътканыи, преглядаючи чере(з) боронки. Неповноголосні форми фіксуються в іншій пам'ятці XV ст. Четьї 1489 - перекладі простою мовою, проте порівняно з повноголосними формами вони менш численні (Гринчишин, 1996, с. 255, 258); повноголосся зрідка засвідчують давньоруські списки конфесійних текстів ХІ-ХІІІ ст. (Лиса, 2014; Лиса 2015). Неповноголосні форми іноді семантично або стилістично марковані: так, за назву розділів та заголовків розділів ужито словоформи глава, гласъ (глас(ъ) церкви, гла(с) Х(с)въ), але в тексті в прямому значенні переважають форми голосъ (голо(с) милого моего, голо(с) горъличинъ, голос твои сладкыи) та голова (голова его золота, голова твоя). Зафіксовано також північнослов'янську форму: навроться; такий рефлекс спільнослов'янського дифтонга [ог] з довгим сонорним властивий діалектам ставропольської мови (Історія української мови. Фонетика, 1979, с. 59).

Складно робити певні висновки щодо вживання редукованих ъ, ь у пам'ятці, оскільки досить часто тут замість ъ уживається “паєрок”, який М. Костомаров або пропускає, або, відновлюючи, додає там, де його не було, однак порівняння з копією П. Владимирова дає все ж таки певне уявлення про використання його в пам'ятці. Так, ъ найчастіше пропущено в кінці слів, насамперед прийменників: к нему, над вино(м), наліпьших, в добровонности мастіи твоих, в тобі, нам, докул с# днь не наклонит, товарышов твоих, к невісте, оу возех, по горах, мовил, мні, а також: пер 'си, оу винницах ', к `жениху, г 'ді, под 'ле, дал ', снопок ', кипр 'ски (В). Зберігається традиційне написання у префіксах, хоча й зрідка, а також у кінці слів: оустъ, будемъ, противъ, по стадехъ, горлинъка, оувелъ, събору, въсхочеть, въплоти(с). Континуантами редукованих b, ь у сильній позиції виступають о, е (тотальне прояснення і занепад редукованих засвідчує Добрилове євангеліє 1164 р. - Лиса, 2001), іноді голосні повного творення вживаються і в слабкій позиції: ко мні, на берві, богатестві, воспіти, дерзновеніе, божества, должно, зоветьс#, любови, со овощомъ, грезн, жедала.

Зрідка трапляється сплутування ъ, ь у слабкій позиції, найчастіше після губних або шиплячих: обьемши, жь, жъ, вь земъли, любьви, любъви. Можливо, такі написання свідчать про ствердіння давніх м'яких шиплячих і губних. Переважає написання ъ замість ь в орудному відмінку однини іменників чоловічого - середнього роду: духомъ, люблетемъ, древкмъ, іноді - в 2 особі дієслів теперішнього часу: оукрочаешъ.

Ще одним явищем, що також властиве і Четьї 1489 р. (Гринчишин, 1996, с. 260), є редукція ненаголошеного и, проте в ПП переважають церковнослов'янські форми, особливо в іменників середнього роду, наскільки можна спостерегти за публікацією М. Костомарова, засвідчено лише 2 випадки редукції: квітья, оукрашеньи (К) - проти численних церковнослов'янських форм: въп'1'еть, цілованіемь, світлостїю, тернїем (В), желаніе, любовію, Божіа, оученіа, благоволенію, радостію, сіяніем, велічіем та багато інших (К). Трапилася й типово українська форма покрыте - риса, властива і північним, і південно-західним говорам.

Водночас церковнослов'янське зіяння також засвідчене ПП: излїанньїи, милаа, имющіа, зряженаа, сіаніе, хоча й прикладів уникання цього теж достатньо, пор.: переви#, удольн## (В).

Помічені випадки ь на місці и в дієсловах 2 особи наказового способу: встань, подь, навроться, причому цей кінцевий ь може замінюватися на ъ (положъ) або зникати (оукаж). Вокалізація редукованого і в сильній позиції засвідчено словоформою шія, що було характерним для південно-західних говорів і відбивається пам'ятками XV ст. (Жовтобрюх, 1980, с. 72). Спільносхіднослов'янська зміна артикуляції і в позиції перед ъ на ы, відома з текстів ХІІІ ст., зокрема в смоленських грамотах, давньоруських літописах, широко представлена українськими грамотами Х-Х'УІ ст. та іншими пам'ятками, напр., Крехівським апостолом 1560 р. (там само, c. 73), також трапилася в ПП: зымаите.

До власне українських рис залучають заміну церковнослов'янського ръ на ры (хоча ця фонетична ознака властива й білоруській мові), що засвідчена ПП одним прикладом: задрыжало (К). У Четьї 1489 р. Такі випадки частотніші (Гринчишин, 1996, с. 260), єдиним прикладом у давньоруських списках ХІ-ХІІІ ст. є славнозвісне ЯБЛЫКО з Житія Сави Освященого XIII ст. У ПП, як і в Четьї 1489 р., засвідчено винятково форми з о, які В. В. Німчук (2015) уважає особливістю поліського ареалу української мови та західної частини закарпатського діалекту (с. 5): яблоки, яблонеи, яблонь тощо. Змішування написань и - ы: крыны, тисячеи - уважається типово українською рисою (за свідченням В. В. Німчука, трапляється “звук и на місці ы в слові тисяча (вже у т. зв. Галицькому Євангелії близько 1266 р., в Луцькому Євангелії XIV ст., два рази в Лаврентіївському списку літопису” (2014, с. 31).

Ще однією спільною давньоруською рисою в ПП є змішування - е, відоме вже із Збірників Світослава 1073, 1076. Поряд з етимологічно правильним уживанням: ліпши, за стіною, тоневе, біда, вірьне, квітіе, наслідити, виділи, повідаеть і под., засвідчена заміна його на е і в коренях, і в закінченнях: кветіемь, голени, руце, левица, закветли, леснымъ, провчите, невістеХристове, требуючи, отповедаеть, поведуючи, мноземъ, ее, моее (родовий - знахідний однини жіночого роду, такі форми властиві поліським говорам), послідовно у префіксі пре-: преславна, премирное, прехвална). Таке написання Г Воронич (2013), аналізуючи текст Четьї 1489 р., розглядає як північноукраїнську рефлексацію (с. 130), проте це явище, зафіксоване вже в пам'ятках Київської Русі як південноруська риса, відзначено не тільки в пам'ятках північного та південно-західного походження, а й південно-східного, відоме й у північних та південно-західних говорах. Маємо зворотні заміни е на : любві, отъ мені (взагалі така форма родового і знахідного однини особових і зворотного займенників є чи не єдиними в ПП: милують соуть теб і, противъ мен і, спаси мен і, оубудилъ есми тебі тощо), зд і, зд ісь, гд і, оулітель, ціркьви. Крім того, засвідчено написання и, ї замість і: звинить, зрить, сквитла, наричеться, всимъ, що вказує на вимову як і відповідно до української фонетики. Подібно можуть, мабуть, трактуватися і словоформи родового множини іменників колишніх і-основ, які в давньоруських пам'ятках мали закінчення -ьи, -ии: персіи (поряд из персеи), мастіи, (поряд з мастеи). Як зауважує В. В. Німчук (2015), “нині континуант -ь]ь ей притаманний північному і південно-східному наріччям української мови та волинському й подільському діалектам південно-західного. У наддністрянському та карпатських діалектах південно- західного наріччя у відповідних іменниках функціює закінчення -ий, -и < -ии ” (с. 13). На думку науковця, “подібні факти, з одного боку, можуть свідчити про те, що в XV ст. в частині українських діалектів процес перетворень і (дифтонгічного?) ще кінцево не завершився, з другого, про те, що на мовлення південно-західного українського наріччевого типу невідомого перекладача наклалися особливості мовлення переписувача (переписувачів) - носія мовлення діалекту північноукраїнського типу” (Там само, с. 2-3).

Новий - уживання на місці етимологічного е перед наступним м'яким приголосним - уважається українською рисою і засвідчується південноруськими пам'ятками (найраніше в Добриловому євангелії 1164 р.), досить поширеною в текстах XV ст., зокрема Четьї 1489 р. (Воронич, 2013, 131, Німчук, 2015, с. 3). Трапляється такий , хоча і зрідка, і в ПП, частіше в суфіксі -ніе: поніжь, пасішь, видініе, знамініе, хотініе, безсумнініе, боговидініи (К). Як уважає В. В. Німчук, “мабуть, тут літерою передано звук і або близький до нього голосний” (Там само).

Спефічно українською рисою вважають перехід е - о після шиплячих, ц та й, саме написання з о переважають у ПП і в коренях слів, і в закінченнях: чоловікь, чорна, жонами, товарышов, книжокь, со овощомь, жолобомь, нашой, чого, пришоль, о(т)шол, чоль, оужо, церковнослов'янські написання фіксуються помітно рідше (человікь, уже, чего, пришель, горячею, жену, сторожемь); хоча на відміну від інших пам'яток XV ст. (напр., Четьї 1489 р., волинських грамот - Гринчишин, 1996, с. 261; Воронич, 2013, с. 131) о замість е майже не засвідчене в закінченнях дієприкметників, пор.: зряженаа, толкучего, затверженыи, преискушеноу, посажены, обложеныи, оуглаженая, і лише один приклад з о: препущоныи. Д. Гринчишин (с. 261), Г Воронич (с. 131) убачають в такій заміні вияв ствердіння шиплячих;

В. В. Німчук (2014) пов'язує це явище з переходом сильного ь у ъ у сильній позиції “після м'яких приголосних с', і'\ с' (що виникли внаслідок палаталізацій задньоязикових g, к, х); після j; після м'яких сонорних приголосних І', г' п' (які з'явилися в результаті злиття ] з І, г, п) перед складом із голосним заднього ряду”, такий перехід, на думку науковця, відбувся ще до занепаду редукованих у пізній праслов'янській мові (с. 29-30). Зрідка це засвідчується пам'ятками ХІ ст., зокрема Збірника Святослава 1073, 1076.

У ПП наявні приклади переходу наголошеного і ненаголошеного о - у: оудним, а також прийменник ку з переходом ъ - о - у (такий прийменник фіксує Словник Б. Грінченка з вихідною формою къ (т. 2, с. 317), докуль, докоул. Подібне явище властиве різною мірою й сучасним українським діалектам - деяким поліським, і південно-західним, і південно-східним (Бевзенко, 1980, с. 53-54), але відоме воно вже з південноруських рукописів, наприклад, Галицьких євангелій 1144, 1283 р., українським пам'яткам Х-ХУШ ст., переважно галицько- волинським; досить поширене воно, за спостереженням науковців, в Четьї 1489 р. (так зване сильне укання) (Воронич, 2013, с. 131; Історія української мови. Фонетика, 1979, с. 297).

Відсутність чергування задньоязикових із свистячими в закінченнях: у своемъ миломъ жених (К), відомі в північноруських рукописах з ХІ ст. (напр., Мінея 1096 р.). Деякі дослідники вважають це морфологічним явищем, викликаним дією аналогії, оскільки засвідчується давньоруськими рукописами лише у флексіях (Иванов, 1983, с 129), українські вчені вважають такі форми в східнополіських, деяких південно-східних говорах української мови пізнішим впливом російської мови (Бевзенко, 1980, с. 83).

Уже рукописами ХІІ-ХШ ст. засвідчені написання ги, ки, хи замість старослов'янських гы, кы, хы, переважно в запозичених з грецької мови словах на позначення різних релігійних реалій та власних назвах, зрідка в питомих словоформах (відомі приклади з Юріївського євангелія 1119 р., Добрилового євангелія 1164 р., паралельне використання таких написань у Христинопільському апостолі ХІІ ст.). У ПП це тотальні написання ги, ки, хи замість гы, кы. хы в усіх можливих позиціях: у коренях слів, у закінченнях, у суфіксах: книги, ягодки, сноурки, яблоки, ноги, на віки, туги, многими, кипрски, кипарисовы, благих, женьски, сладкіи, тихіи, оухилилъ, въсхищена, перескакиваючи, всякіи, всякимъ, таких, схилиться, аки, паки, достигіи, не могии та ін., що характерно, не засвідчено інших варіантів цих орфограм, єдиний виняток пакы. Таку рису І. Огієнко (1930) залучає до північноукраїнських діалектних із звуковим значенням голосного [і] (с. 375), до цієї думки приєднується Г. Воронич (2013), “оскільки в Четьї, як у Крехівському Апостолі, не засвідчено жодного випадку з написанням гы, кы, хы, що свідчило б про сплутування ы з и” (с. 130).

Рефлекси 4і, І] відтворюються паралельними церковнослов'янськими і східнослов'янськими формами, які трапляються і в давньоруських рукописах; відповідно у ПП: дщери - дчери (є ще й дочьки), толкучего, омраченоую, милуючимъ, затверженыи, наслаженіе, надеже, ноужа, жажеть, хочеть, оуглажены, наречеться, отсче, влечеть, оукрочаешъ, оутверженые, тужачи, але й жажду, насьщеніа, овощи, любящия, богонаслажденіа, отсщи, изрыщи, тещи, церковнослов'янські орфограми особливо характерні для суфіксів активних дієприкметників теперішнього часу та похідних від них дієприслівників: оублажающе, имющіа, царствующи, пренеистощимая, приемлющи, любящимъ, трапилася навіть гіперична форма: я есми муръ, а перси мои яко вежа (замість вежа).

Редукція початкового ненаголошеного [і], відома з пам'яток пізньої давньоруської мови (наприклад, Галицького євангелія 1283 р.), властива переважно південно-західним діалектам (Історія української мови. Фонетика, 1979, с. 302), також відзначена в ПП: дщери Иерусалимскіа - дщери Ерусалимскіа.

Така північноруська риса, як цокання - змішування ч - ц, яка фіксується ще новгородськими Мінеями 1095-1097 р., а також смоленською грамотою 1229 р., Словом о полку Ігоревім,

Лаврентіївським списком літопису та ін. і яку О. О. Шахматов пов'язував із впливом польських говорів (Иванов, 1983, с. 104-105), представлена кількома прикладами і ПП: д'ціри (В), ци (замість чи), оцищеніе (варто згадати, що в Четьї 1489 р. трапляються написання ц замість щ (обецание, обецаеш тощо), які розглядають також як запозичення з польської мови (Гринчишин, 1996, с. 255).

Спільна українсько-білоруська риса представлена змішуванням в - у найчастіше в прийменниках (оу ветхому законі и въ новому, оувелъ м# е(с) црь до винниць).

Українська тверда вимова шиплячих і губних підкреслюється написанням ъ після цих літер (оукрачаешъ, миломъ, тымъ, со овощомъ, душъ, оукрочаешъ, всимъ серцемъ твоимъ, величкмъ, словомъ); і навпаки, щоб підкреслити церковнослов'янську м'яку вимову губних і шиплячих, як в давньоруських манускриптах, переписувач додавав ь або #: наліпьших, любьве, а іноді й після задньоязикових: ціркьви - В (хоча це може бути помилкове написання замість цірькви). Водночас наявний м'який ц' (винниць, конець, місяць, овець - К.), хоча переважають словоформи з твердим ц (левїца, правица, оу винницахъ, ездьцо(м) (В).

Можна відзначити ще деякі фонетичні процеси, відбиті в ПП, зокрема асимілятивні процеси в українській мові, які представлені, напр., переважним використанням українських префіксів роз-, з-, без- (розмьішленіи, безконечное, безчисленное, безконечное, збиралъ, збору (поряд із събору), розмовляючи), як і прийменника зъ замість съ (зъ них, зъ горы, зъ дотъкнета); іноді фіксується жива вимова: накрашшая жь жонъ, яка є виявом регресивної асиміляції приголосних за місцем і способом творення, наслідки якої досить часто фіксують писемні пам'ятки ХІІІ-ХШ ст. (Історія української мови. Фонетика, 1979, с. 207). Яскравим прикладом дисиміляції в нових групах приголосних, яку вважають непоширеним явищем у давньоруській мові, проте збереженим в усіх східнослов'мовах - і старобілоруській, і староросійській, у староукраїнській засвідчуваним з XIV ст. (Там само, с. 214-215), є займенники хто, што, і саме ці форми представлені в ПП.

Отже, фонетико-орфографічна система ПП засвідчує як давні, спільносхіднослов'янські, риси, традиційні церковнослов'янські, так і інновації різної хронології, зокрема риси, які виробилися на спільному українсько-білоруському грунті і відбивалися пам'ятками цього періоду, і власне українські особливості живого мовлення, які фіксують й інші українські тексти ХУ-ХУІ ст.

Як продовження цієї розвідки передбачено розглянути особливості граматично системи ПП та її лексику.

Література

Алексев, А. А. (2002). Песнь песней в древней славяно-русской письменности. Санкт-Петербург. Алексеев, А. А. (1984). Переводческое наследие Кирилла и Мефодия и его исторические судьбы (Песнь песней в древней славянской письменности). (Автореферат диссертации доктора филолологических наук). Ленинград.

Бевзенко, С. П. (1980). Українська діалектологія. Київ: Вища школа.

Буткова, Г. В. (1997). Мова і культура: продукт історії. Культура народов Причерноморья, 2(99). Владимиров, П. В. (1888). Доктор Франциск Скорина, его переводы, печатные издания и язык. Санкт-Петербург.

Воронин, Г. В. (2013). Четья Мінея 1489 р. і кирило-мефодіївська традиція. Українська мова, 2, 119-136.

Гринчишин, Д. (1996). Четья 1489 року - видатна конфесійна пам'ятка української мови. Записки Наукового товариства імені Шевченка. Праці філологічної секції, ССХХІХ, 252-276. Грінченко, Б. (1908). Словарь української мови. Т 2. Київ.

Жовтобрюх, М. А., Волох, О. Е., Самійленко, С. П., Слинько, 1.1. (1980). Історична граматика української мови. Київ: Вища школа.

Жовтобрюх, М. А., Русанівський, В. М., Скляренко, В. Г. (1979). Історія української мови. Фонетика. Київ: Наукова думка.

Иванов, В. В. (1983). Историческая грамматика русского языка. Москва: Просвещение. Костомаров, Н. И. (1861). Старинный южнорусский перевод Песни песней с послесловиями о любви. Основа, 11.

Лиса, Г. І. (2014). Деякі фонетико-орфографічні риси давньоруських списків Апостола ХІІ-ХШ ст.

Науковий вісник кафедри ЮНЕСКО Київського національного лінгвістичного університету, 28, 65-74.

Лиса, Г. І. (2015). Роль південноруських канонічних текстів ХІ-ХІІІ ст. у формуванні давньоруського варіанта старослов'янської мови. Науковий вісник кафедри ЮНЕСКО національного лінгвістичного університету, 32, 73-84.

Лиса, Г. І. (2017). Єфремівська кормча ХП ст. як свідчення становлення давньоруського варіанта старослов'янської мови. Проблеми зіставної семантики, 13, 278-286.

Лиса, Г. І. (2001). До характеристики фонетико-орфографічної системи Добрилового євангелія 1164 р. Восточноукраинский лингвистический сборник, 7, 313-322.

Лиса, Г. І. (1995). Деякі особливості текстів східнослов'янської редакції старослов'янської мови. Пам'ятки писемності східнослов'янськими мовами ХІ-ХУІІІ ст., 2, 236-242.

Лиса, Г. І. (1997). Взаємодія давньоболгарської мови та її східнослов'янського ізводу. Ч. 1. Культура слова, 50, 50-56.

Лиса, Г. І. (1999). Взаємодія давньоболгарської мови та її східнослов'янського ізводу. Ч. ІІ.

Культура слова, 52, 47-53.

Німчук, В. В. (2014). Четья 1489 року в контексті сучасної україністики. Українська мова, 4, 12-3. Німчук, В. В. (2015). Четья 1489 року в контексті сучасної україністики. Українська мова, 1, 3-35. Огієнко, І. (1930). Українська літературна мова XVI-го ст. і український Крехівський апостол 1560-х р. Варшава.

Русанівський, В. М. (2001). Історія української літературної мови. Київ.

Цейтлин, Р. М., Вечерка, Р, Благова, Э. (1999). Старославянский словарь (по рукописям Х-ХІ веков). Москва: Русский язык.

Чепіга, І.П. (1996). Взаємодія української і церковнослов'янської мов XVi ст. (на матеріалах перекладів Євангелія). Записки Наукового товариства імені Шевченка. Праці філологічної секції, ССХХІХ, 277-288.

References

Aleksev, A. A. (2002). Pesn pesnei v drevnei slaviano-russkoi pysmennosty. Sankt-Peterburh. Alekseev, A. A. (1984). Perevodcheskoe nasledye Kyrylla y Mefodyia y eho ystorycheskye sudbbi (Pesn pesnei v drevnei slavianskoi pysmennosty). (Avtoreferat dyssertatsyy doktora fylololohycheskykh nauk). Lenynhrad.

Bevzenko, S. P. (1980). Ukrainska dialektolohiia. Kyiv: Vyshcha shkola.

Butkova, H. V. (1997). Mova i kultura: produkt istorii. Kultura narodov Prychernomoria, 2(99). Vladymyrov, P. V. (1888). Doktor Frantsysk Skoryna, eho perevodbi, pechatnbie yzdanyia y yazbik. Sankt-Peterburh.

Voronych, H. V. (2013). Chetia Mineia 1489 r. i kyrylo-mefodiivska tradytsiia. Ukrainska mova, 2, 119-136.

Hrynchyshyn, D. (1996). Chetia 1489 roku - vydatna konfesiina pamiatka ukrainskoi movy. Zapysky Naukovoho tovarystva imeni Shevchenka. Pratsi filolohichnoi sektsii, ССХХІХ, 252-276. Lviv: NTSh. Hrinchenko, B. (1908). Slovar ukrainskoi movy. T. 2. Kyiv.

Zhovtobriukh, M. A., Volokh, O. E., Samiilenko, S. P., Slynko, I. I. (1980). Istorychna hramatyka ukrainskoi movy. Kyiv: Vyshcha shkola.

Zhovtobriukh, M. A., Rusanivskyi, V M., Skliarenko, V H. (1979). Istoriia ukrainskoi movy. Fonetyka. Kyiv: Naukova dumka.

Yvanov, V V (1983). Ystorycheskaia hrammatyka russkoho yazbika. Moskva: Prosveshchenye. Kostomarov, N. Y. (1861). Starynnbii yuzhnorusskyi perevod Pesny pesnei s posleslovyiamy o liubvy. Osnova, 11.

Lysa, H. I. (2014). Deiaki fonetyko-orfohrafichni rysy davnoruskykh spyskiv Apostola Khll-Khlll st. Naukovyi visnyk kafedry YuNESKO Kyivskoho natsionalnoho linhvistychnoho universytetu, 28, 65-74.

Lysa, H. I. (2015). Rol pivdennoruskykh kanonichnykh tekstiv KhI-KhIII st. u formuvanni davnoruskoho varianta staroslovianskoi movy. Naukovyi visnyk kafedry YuNESKO natsionalnoho linhvistychnoho universytetu, 32, 73-84.

Lysa, H. I. (2017). Yefremivska kormcha KhII st. yak svidchennia stanovlennia davnoruskoho varianta staroslovianskoi movy. Problemy zistavnoi semantyky, 13, 278-286.

Lysa, H. I. (2001). Do kharakterystyky fonetyko-orfohrafichnoi systemy Dobrylovoho yevanheliia 1164 r. Vostochnoukraynskyi lynhvystycheskyi sbornyk, 7, 313-322.

Lysa, H. I. (1995). Deiaki osoblyvosti tekstiv skhidnoslovianskoi redaktsii staroslovianskoi movy.

Pamiatky pysemnosti skhidnoslovianskymy movamy KhI-KhUIII st., 2, 236-242.

Lysa, H. I. (1997). Vzaiemodiia davnobolharskoi movy ta yii skhidnoslovianskoho izvodu. Ch. 1. Kultura slova, 50, 50-56.

Lysa, H. I. (1999). Vzaiemodiia davnobolharskoi movy ta yii skhidnoslovianskoho izvodu. Ch. II. Kultura slova, 52, 47-53.

Nimchuk, V. V. (2014). Chetia 1489 roku v konteksti suchasnoi ukrainistyky. Ukrainska mova, 4, 12-3. Nimchuk, V. V. (2015). Chetia 1489 roku v konteksti suchasnoi ukrainistyky. Ukrainska mova, 1, 3-35. Ohiienko, I. (1930). Ukrainska literaturna mova XVI-ho st. i ukrainskyi Krekhivskyi apostol 1560-kh r. Varshava.

Rusanivskyi, V. M. (2001). Istoriia ukrainskoi literaturnoi movy. Kyiv.

Tseitlyn, R. M., Vecherka, R., Blahova, Э. (1999). Staroslavianskyi slovar (po rukopysiam Kh-KhI vekov). Moskva: Russkyi yazbik.

Chepiha, I.P. (1996). Vzaiemodiia ukrainskoi i tserkovnoslovianskoi mov KhVI st. (na materialakh perekladiv Yevanheliia). Zapysky Naukovoho tovarystva imeni Shevchenka. Pratsi filolohichnoi sektsii, CCXXIX, 277-288.

Размещено на Allbest.ru