Лінгвостилістичний погляд на мовний світ Лесі Українки

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЛІНГВОСТИЛІСТИЧНИЙ ПОГЛЯД НА МОВНИЙ СВІТ ЛЕСІ УКРАЇНКИ

Любов Мацько, Олеся Сидоренко

У статті з'ясовано місце, роль і значення поетичної творчості Лесі Українки в розвитку української літературної мови, схарактеризовано основні лінгвостилістеми художнього мовлення поетеси.

Леся Українка була геніальним стилістом у кількох вимірах: як поетеса, публіцист, критик, драматург. У мовних дискусіях кінця ХІХ - початку ХХ ст. вона як духовна вихованка Михайла Драгоманова, сучасниця Івана Франка і Михайла Грушевського, підтримувала і продовжувала нову філософію літературної української мови, що виявлялася у вимогах і потребах зняти заборони і обмеження з української мови, розширити функціональне поле української мови, не тільки милуватися красою народної мови, а будувати культурну мову, швидше і активніше нормувати літературну мову з використанням здобутків усіх основних наріч, виробляти публіцистичний і науковий стилі, розвивати освіту й культурну працю свого народу рідною мовою. Леся Українка творила і вдосконалювала нові художньо-поетичні форми мови, шліфувала їх, поповнюючи народною розмовною та фольклорною лексикою, розсувала семантичні межі контекстних значень слів, удосконалювала стилістику жанрових (і особливо нових) форм, які сама ж вперше і вводила в літературну мову.

Ключові слова: поетична творчість, лінгвостилістеми, мова, слово, думка, дума, пісня, співець.

Мацько Любовь, Сидоренко Олеся. Лингвостилистический взгляд на языковой мир Леси Украинки. В статье рассматривается роль и значение поэтического творчества Леси Украинки в развитии украинского литературного языка, характеризуются основные лингвостилистемы художественной речи поэтессы.

Поэтическое творечество Леси Украинки стало ярчайшим явлением украинской культуры послешевченковского времени. Рядом с такими поэтами, как Шевченко и Франко Леся Украинка может считаться третьим колоссом украинской поэзии. В русле литературных традиций Шевченко она способствовала утверждению и развитию украинского литературного языка на всём ареале украинского народа.

Позиция Леси Украинки - это её суждение о роли литературного языка в общественной жизни народа, его национальной культуре, о роли поэта - певца, имеющего «огнисте слово» и не покидающего родной край. Линвостилистема «співець» является доминантой художественного творчества поэтессы.

Леся Украинка значительно расширила тематику и проблематику украинской литературы, приближая её к европейской. Творческое освоение новых тем вело к обновлению традиционных и созданию новых средств образной речи, к возникновению стилистем - идеологем.

Создавая новые художественно-поэтические формы украинского литературного языка, пополняя их народноразговорными и фольклорными элементами, Леся Украинка расширяла семантические грани контекстных значений, совершенствовала стилистику поэтических жанров, способствовала развитию просвещения и культуры украинского народа на родном языке.

Ключевые слова: поэтическое творчество, лингвостилистема, язык, слово, мысль, дума, песня, певец.

Matsko Lyubov, Sydorenko Olesya. The Linguistic view on World Language Lesya Ukrainka's. The article defines the place, role and the importance of Lesya Ukrainka poetry in the development of the Ukrainian literary language. The main artistic lingvo-stylestemes (linguistic units with stylistic meaning) of poet's speech are described in the article as well.

Lesya Ukrainka was a brilliant stylist in several dimensions: as a poet, an essayist, a critic, a playwright. In the linguistic discussions of the late XIX - the early XX centuries, being a spiritual pupil of Mikhail Dragomanov and a contemporary of Ivan Franko and Hrushevsky, she supported and developed the new philosophy of the Ukrainian literary language: to remove taboos and restrictions in the Ukrainian language and to expand the functional field of the Ukrainian language. Moreover, her aim was not only to admire the beauty of the national language, but build the cultural language, create the norms of standard language using the achievements of all major dialects, forming journalistic and scientific styles to develop education and the culture of work of the Ukrainian people in their native language.

Enriching the development of the literary Ukrainian language, Lesya Ukrainka created and improved new poetic forms of speech, polished them, adding popular folklore and colloquial vocabulary to them. She also spread semantic boundaries of contextual meanings of words, and was the first who perfected the style of the genre forms (especially new ones) she introduced to the literary language.

Key words: poetry, lingvo-stylesteme (linguistic units with stylistic meaning), speech, word, idea, thought, song.

лексика семантичний мова поетичний

... Рабський дух

краси найвищої збагнуть не може!

Леся Українка

Постановка наукової проблеми та її значення. Лінгвостилістичний опис художньої спадщини Лесі Українки в контексті розвитку тогочасної української писемної словесності і її впливу на подальшу долю української мовотворчості передбачає поглиблення лінгвістичних досліджень поетичної мови Лесі Українки і її соціолінгвістичних поглядів.

Поетична творчість Лесі Українки (Лариси Петрівни Косач) припадає на час повної офіційної заборони української мови в царській Росії. Але цей час мав й інші культурні прикмети: розмовна українська мова в устах українського народу незнищенно жила на побутовому рівні, творила дива в пісні й художній творчості; пробуджувалася національна самосвідомість у передової української інтелігенції, зростала й мужніла українська суспільна думка, яка доходила до того, що без вільного розвитку української літературної мови не буде поступу в українській культурі і не буде повносилою українська нація в сусідстві з іншими слов'янськими. Згадаймо слова Михайла Грушевського про те, що тоді вже всі народи Європи творили культурну працю власними національними літературними мовами [1, с. 174]. Тому зривання пут всіляких заборон і обмежень з української мови, пошук шляхів розвитку нової української літературної мови, вироблення правопису і кодифікація лексичного складу, розширення функціонального поля української мови в українському суспільстві на теренах українських земель - це певний і міцний крок до зростання в українців національної свідомості, до «визволення з неволі» політичної й економічної, до національного усамостійнення, це надія на майбутнє державницьке життя української нації. Ці ідеї в основі сповідували Тарас Шевченко, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Іван Нечуй-Левицький, Михайло Драгоманов, Іван Франко, Михайло Грушевський, Микола Лисенко, Михайло Старицький, Михайло Коцюбинський, жила ними й Леся Українка.

Аналіз досліджень цієї проблеми. Поетична творчість Лесі Українки стала найвизначнішим явищем української культури пошевченкової доби. Поряд із такими поетами, як Шевченко і Франко, Леся Українка може вважатися третім колосом української поезії. Йдучи в руслі літературних традицій Шевченка, вона не відставала від Кобзаря й на ниві мовотворчості, сприяла утвердженню єдиної літературної мови на всьому ареалі українського етносу, невтомно працювала на її витворення й розвиток. На жаль, і досі ця праця належно не поцінована мовознавцями - істориками української літературної мови, хоча Леся Українка була настільки талановитою і неординарною особистістю, що критиків не бракувало вже з часу опублікування перших віршів і першої збірки - Осип Маковей, Іван Франко, Омелян Огоновський, Микола Сумцов, Михайло Павлик, мама Олена Пчілка і дядько Михайло Драгоманов. Не було літературознавця, критика, який би не точив перо на огнистому камені Лесиної поезії. У 1924 році Микола Зеров видав монографію «Леся Українка», у 1925 році - Андрій Музичка «Леся Українка, її життя, громадська діяльність і поетична творчість», у 1926 році Михайло Драй - Хмара видав книгу «Леся Українка. Життя і творчість». З 1929 року і по п'ятдесяті роки з'являються праці О. І. Білецького: «Антична драма Лесі Українки («Касандра»)» в 1929 році, «Леся Українка і російська література 80-90 рр.» в 1948 році та інші.

Із найбільш вагомих у лесезнавстві є роботи Є. Шабліовського, Є. Кирилюка, С. Шаховського, П. Волинського, О. Бабишкіна, П. Колесника, А. Аврахова, П. Хропка, П. Орлика, О. Ставицького, письменників М. Рильського, Д. Павличка, І. Драча та інших. Рідко хто з дослідників історії української літературної мови, діалектології, сучасної української мови не звертав увагу на мову художніх творів Лесі Українки. Серед тих, що вивчали мову Лесі Українки і писали про неї: І. К. Білодід, М. М. Богдан, М. Ф. Бойко, Н. Д. Давиденко, І. І. Дацюк, В. М. Заханевич, Л. А. Лисиченко, І. С. Олійник, В. Ф. Покальчук, Й. О. Дзендзелівський, С. Я. Єрмоленко, Н. Л. Іваницька, Л. І. Мацько, О. М. Сидоренко, М. Я. Плющ, Т. І. Панько,

П. Д. Тимошенко, Л. І. Бондарчук, Н. О. Данилюк, Т. А. Коць, О. О. Маленко, Л. В. Шулінова та інші.

Мета і завдання статті - подати загальний лінгвостилістичний погляд на поетичну мовотворчість Лесі Українки. Хоча значна частина написаного про мову Лесі Українки - це глибокі сумлінні дослідження та описи певних конкретних явищ художнього мовлення поетеси, проте немає на сьогодні узагальнювальних лінгвістичних праць, у яких би на повен зріст і у всій красі й мудрості постало чарівне Лесине слово. Це мало б стати завданням майбутніх лінгвостилістичних досліджень.

Виклад основного матеріалу й обґрунтування результатів дослідження. Леся Українка належала до високорозвинених і надзвичайно сильних мовних особистостей, які впливали на розвиток української літературної мови як свого часу, так і на перспективу. Псевдонімом «Леся Українка», який дуже швидко символізувався, закріплювалося третє відродження України [9, с. 526] Вплив цей здійснювався у двох напрямах: власною літературною мовотворчістю поетеси і її національно-визвольною та соціолінгвістичною позицією. Остання виявлялася в думках і висловлюваннях Лесі Українки про становище і стан української мови та в її усвідомлених мовних вчинках. До таких мовних вчинків належить і вибір поетеси писати художні твори саме українською мовою в часи повної заборони української мови та й усього українського культурного життя, хоча знала Леся Українка кілька мов, перекладала, писала публіцистичні та наукові статті, листи, рецензії.

Позиція Лесі Українки - це передусім міркування поетеси про роль мови у житті народу, в розвитку національної культури, в суспільно- громадському русі, зокрема про роль художнього слова і митця-«співця», що має «огнисте слово» і не лишає край рідний («Співець»). Лінгвостилістема співець є наскрізною домінантою усієї творчості Лесі Українки. Співець - це носій ідеї активізму, звільнення, боротьби, утвердження правди.

До мовних вчинків Лесі Українки, що засвідчують національну позицію, слід віднести її гострий осуд політики російського царизму стосовно української мови і рішучий протест проти заборон друкованого українського слова, домагання шкільної освіти українською мовою, участь у національно-культурній просвітницькій роботі. Вшановуючи пам'ять Тараса Шевченка 26 лютого 1905 року, члени київської «Просвіти» надіслали в міністерство народної освіти Росії своє клопотання за підписом 500 осіб і записку «Нужды украинской школы» з вимогою дозволити українцям навчати дітей у школах рідною мовою. Це сколихнуло Росію: на підтримку цієї акції 2 роки надходило тисячі листів, але питання не вирішувалося. У 1907 році від київської «Просвіти» міністру народної освіти Росії знову надіслано клопотання, яке поруч із Павлом Житецьким, Миколою Лисенком, Оленою Пчілкою підписала «дворянка Лариса Косач» - Леся Українка. У ньому сміливо звучала категорична вимога: «необхідно дати українському народу можливість учитися рідною мовою» [12, ХІ, с. 529].

Просвітницька діяльність поетеси не обмежувалася політичними виступами та публіцистичними статтями. Не менш гостро поставало питання: що читати українським дітям та й усьому народу, які книги, яких авторів, яка якість їхньої мови. І Леся писала на цю суспільну освітню потребу за власним замовленням твори різних жанрів для дітей. Ніщо саме по собі не прийде. Потрібні були співці, «що про рівність та про волю у піснях своїх торочать», борці, бійці, месники дужі, герої. Леся шукала їх у житті і творила в літературі. А оскільки життя було не вельми щедре на героїв і подвиги, поетеса зверталася до минулого свого народу, до інших культур. Це розширювало межі її внутрішньої свободи говорити про наболіле сучасне.

Лінгвостилістеми - образи поетів, співців, Антеїв, поетичні заклики, звернення до пісні (вільної, визволеної, гучної, голосної, непокірної, невільницької, палкої, переможної, потужної, урочистої, щирого злота пісень), до слова (вразливого, забутого, невимовного, пророчого, крилатого, слова-меча, слова-зброї, слова-вогню, слова-криці), до думки (вільної, ясної, дзвінкої), мови (огнистої, щирої, рідної, чарівливої) - все це є стилістичною актуалізацією потреби висловити ще не вимовлене, і, можливо, невимовне, догукатися, збудити до діяльного чину. Таке враження, що поетеса - провісниця відчувала і бачила те, чого інші ще не зріли («Мрії в бурю»). Була епоха передгроззя, і Леся Українка її відчувала. Пізніше Сергій Єфремов напише: «Леся Українка була чи не найбільш сучасним з усіх поетів наших і найповніше одбила в собі ознаки свого часу з усіма його запитами, поривами до високої мети й нидіння серед дрібних та мізерних обставин, з високими замірами та малими вчинками» [12, ХІ, с. 529]. Час, у якому жила Леся Українка, був позначений національним дискомфортом: заборони та жорсткі обмеження української мови, несвобода національного духу, а з другого боку - до краю загострене відчуття в української прогресивної інтелігенції свого ущемленого національного буття. Було це відчуття й у Лесі Українки, і вона сповнювалася усвідомленням національної гідності та виливала його на папері: «...поки я не скинуся спогаду про абсолютно невільну Україну, я не можу, не сила моя скинутися того, чого досі не скинулася при гірших умовах. Тоді треба скинутися мені і моєї поезії, моїх найщиріших слів, бо вимовляти і ставити їх на папері, скинувшись того діла, на яке вони кличуть інших, мені буде сором» (1903 р., лист до М. Павлика). Наше сучасне національне життя також значною мірою дискомфортне все з тих же причин, і, можливо, ще й тому через сотню літ стійка позиція Лесі Українки залишається такою актуальною, а її творчість - сучасною.

Бути сучасним - це творити на перспективу, на віки - це почерк геніїв. Українські проблеми початку ХХ століття частково залишилися й на початок ХХІ. Лінгвостилістема - образ каміння («Я на гору круту кам'яную, Буду камінь важкий підіймать») проходить через драми поетеси, в яких герої будують храми або мури, піднімають брили, і є глибоко та багатозначно символічним. Збирати каміння нам ще треба дуже довго. Алегоричними є й словообрази сівба, жнива: «Чи братися до іншої сівби, і ждати інших жнив» («На руїнах»).

Леся Українка значно розширила тематику і проблематику української літератури (біблійні сюжети, античність, єгипетська тема, переспіви, переклади), вивела її на європейський рівень. Як відомо, творче освоєння нових тем і проблем неминуче веде до творення нових та оновлених традиційних засобів художнього мовлення. Слід зважити й на те, що епоха революційно-демократичного предгроззя - це й епоха різних ідейно-естетичних програм, модерністських течій, т.з. «чистого мистецтва», течій «елітарного мистецтва», потягу до екзотизму, тобто всього того,що породжувало нові інтелектуально-естетичні потуги, актуалізувало мовомислення, творило найсокровенніші думки і мрії.

Нове прочитання творчості Лесі Українки показує, що, йдучи кришталево-чисто, чесно, відверто на боротьбу («Я вийду сама проти бурі - і станем, - поміряєм силу»), Леся Українка звучала полісимфонічно, багатоголосно не тільки на повний регістр однієї теми, а й на кілька полярних тем («Давня казка», «Касандра», «Оргія», «Блакитна троянда», «Одержима», «Кам'яний господар», «Лісова пісня»): ніжне піано, гучне форте, лірична експансивність, стримане раціо, всепоглинаюча туга, закличний гімн, вишукана трагедія, прихована іронія, легкий гумор. На здорову основу об'єктивізму покладена феєрична поема-казка «Лісова пісня», на гірке соціальне домашнє життя - екзотизм чужини. Це все те, що стосується багатогранної ідейно-естетичної концепції неоромантичної поетичної творчості Лесі Українки.

Традиційні (для української літератури) й нові теми і проблеми, зокрема, історико-філософські, морально-етичні, реалізовані в жанровому багатоголоссі. Крім громадянсько-політичної, філософської, інтимної, пейзажної лірики, Леся Українка ввела й освоїла на рівні європейських літератур жанр драматичної поеми. Варто нагадати в цьому разі поему «В катакомбах» з богоборською промовою неофіта. «Я честь віддам титану - Прометею, що не творив своїх людей рабами». Тема ображеної національної гідності в найсильнішій речі - «Оргія», вперше розроблені в українській літературі європейські теми провісниці Касандри й донжуанства у новій інтерпретації - це стилістичні скарби української мови.

Найскладнішим літературним жанром - драматичними поемами (сценами, діалогами) Леся Українка через мистецькі коди античних і християнських архетипів, символів, антропоніміки (Касандра, Прометей, Міріам, Йоганна, Орфей, Антей) прилучала пекучі національні проблеми життя свого народу до актуальних проблем вселюдськості і водночас розширювалала обрій української мови й літератури, національної сцени.

Леся Українка була геніальним стилістом у кількох вимірах: як поетеса, публіцист, критик, драматург. У мовних дискусіях кінця ХІХ - початку ХХ ст. вона як духовна вихованка Михайла Драгоманова, сучасниця Івана Франка і Михайла Грушевського, підтримувала і продовжувала нову філософію літературної української мови, що виявлялася у вимогах і потребах зняти заборони і обмеження з української мови, розширити функціональне поле української мови, не тільки милуватися красою народної мови, а будувати культурну мову, швидше і активніше нормувати літературну мову з використанням здобутків усіх основних наріч, виробляти публіцистичний і науковий стилі, розвивати освіту й культурну працю свого народу рідною мовою.

В оглядах, рецензіях наукових і публіцистичних праць інших авторів Леся Українка порушувала питання культури мови і культури дискусії, етики спілкування, індивідуальної манери письма, вироблення норм стилю. Так, у праці «Замітки з приводу статті «Політика і етика» Леся Українка висловлюється проти вульгаризмів у полемічних виступах (зокрема проти слова М. Ганкевича «псу брат») і далі пише: «Взагалі цікаво б знати, що думає шановний публіцист про те, чи не час би, власне, постаратись впливовим публіцистам ужити свого впливу до оздоровлення полемічного стилю в пресі і на трибуні? Може б, наш український гумор обійшовся без тої нетовченої солі, що пересипає грубо всі наші часописи, без виїмку і соціал-демократичної «Волі». Коли наш розум має розвиватись і йти вперед, чому наше почуття має йти назад і приймати те, що відкинув давно наш народний гумор у своїх ліпших об'явах? Час уже встановити виразну різницю між корчемним і публіцистично-ораторським стилем хоч принаймні передових партій» [11, с. 208]. На жаль, сьогодні саме «корчемний», грубий, «нетовченої солі» стиль заповнює мову не тільки телевізійних сердючок, кроликів, довгоносиків, а й політики та громадської діяльності. Другові і літературному побратимові А. Кримському Леся зізнавалася: «Ви знаєте, я люблю Ваші наукові твори, хоч я і кругла профанка в таких матеріях. Я люблю їх стиль, їх тон. Куди діваються Ваші нерви, як Ви пишете такі речі? Так, наче Ви античний, врівноважений тілом і духом еллін, як пишете їх. Такий колорит я тільки на Акрополі бачила» [11, с. 211]. У своїх творах Леся Українка домагалася чистоти стилю, стильової виразності. У листі А. Кримському писала про те, що хоче першоджерел, стилю, пахощів епохи і не надіється на чужі інтерпретації. Наполегливо працюючи над «Камінним господарем», поетеса намагалася сконцентрувати стиль, «зробити його лаконічним, як базальт».

Аналізуючи літературну творчість Лесі Українки, Ліна Костенко писала: «Колись російське суспільство, після «Горя з розуму», заговорило мовою Грибоєдова. Незмірний жаль для нашого суспільства, що воно через ряд об'єктивних і всіляких інших причин не заговорило мовою Лесі Українки, мовою справжнього інтелігента, що акумулювала в собі все - інтелект і народну стихію, національну своєрідність і найвищої проби культуру мислення» [5, с. 54]. Справді, українська літературна мова пера Лесі Українки відзначається такою красою і вишуканістю граматичних форм, тропіки і риторичних фігур, емоційно-вольовою напругою, семантичною місткістю, багатством і несподіваністю асоціацій, актуальністю підтексту, відкритістю пафосу, глибиноюідейно-тематичного змісту текстів, що й за сто років після неї рідко хто сягав її рівня, а перевершити, мабуть, не судилося нікому. Про мову Лесі Українки доречно сказати її ж текстом: «Що за дивна сила слова! Ворожбит якийсь, та й годі!» («Давня казка»).

На всьому спектрі літературних і зокрема поетичних жанрів - від колискової «Місяць яснесенький...», дитячих вишеньок-черешеньок, казочки «Біда навчить» до найскладнішого епіко-ліричного жанру драматичних поем - Леся Українка створила такі естетичні вартості української мови, які й досі гідно репрезентують у європейській культурі і національний дух, і загальнолюдський сенс українського буття. Українським мовним матеріалом поетеса передала такий незмірно широкий діапазон почуттів, таку багату чуттєву гаму, яка була під силу тільки Тарасові Шевченку та Іванові Франку, а у вираженні інтимних почувань сумовитого інтелігента-сучасника перевершила «тонким мереживом чистої лірики» (С. Єфремов) і своїх великих учителів. Мовотворчість Лесі Українки вмістила в собі все: від дитинної ніжності, блакитних легкокрилих мрій, родинної ласки й закоханості («Сторононько рідна! коханий мій краю!»; «Кохана стороно моя, Далекий рідний краю!»), святої віри в ідеали визволення нації, чистої моралі, від гарту волі і нестримного пориву до діяльності, до тернових вінців, страшної і невблаганної борні, кривавих змагань, у яких «меч, политий кров'ю; зброї полиск; жевріє залізо для мечей; гартується ясна і тверда криця». У 1921 р. Дмитро Донцов написав, що поколінню Лесі не судилося «спалити молодість і полягти при зброї», але вона провіщала вогневе «хрещення нації», бачила «образ кривавого дня народження нації» [2, с. 153], передчувала суспільні катаклізми, через які доведеться пройти українському народу з непоправними втратами. Так воно й сталося, уже без Лесі Українки, але з її крилатими - тропеїчними словами: «То знов зривалися слова палкі, ворожі, Мов грізні вироки всім тим, що кров лили, В вінку палали кров'ю дикі рожі, слова, мов квіти ярії, цвіли... В її речах слова котились, наче хвилі, Мов сльози по її замучених братах, - в вінку, здавалось, блідли квіти білі, І в'янули слова журливі на устах» («Забуті слова») [12, І, с. 186); «Я не на те, слова, ховала вас і напоїла кров'ю свого серця, Щоб ви лилися, мов отрута млява, і посідали душу, мов іржа. Промінням ясним, хвилями буйними, прудкими іскрами, летючими зірками, палкими блискавицями, мечами хотіла б я вас виховать, слова!» [12, І, с. 196].

Леся Українка засобами поетичної творчості значно розширила семантичний обсяг багатьох концептуальних лексем української мови і зокрема таких, як мова, слово, думка, дума, пісня [8, с. 122-159]. Нові контекстні значення згаданих лексем виразно прочитуються через сполучення їх у тропеїчних структурах: Він промовля мені слова, страшні й великі, В руках палає меч осяйний, огневий («Ангел помсти») [12, І, с. 140); То не мої слова - то дух лукавий...(«Легенди») [12, І, с. 211); Я загину, та довго між вами Гомонітиме пісня моя! («Місячна легенда») [12, ІІ, с. 40); Гетьте, думи, Ви, хмари осінні! [12, І, с. 56]; Найкращі думи мої вінцем золотим тобі стали («Ave Regina!») [12, І, с. 147]; Якби мої думи німії та піснею стали без слова... [12, І, 198]; Ти, моя щира, гартована мова, Я тебе видобуть з піхви готова... («Невільничі пісні») [12, І, 120]; Горда, ясна, огнистая мова, Ллється промінням річ та велична! [12, І, с. 59). Стилістеми соціальних антитез у поезіях Лесі Українки обриваються, як прірва: Ми паралітики з блискучими очима, Великі духом, силою малі, Орлині крила чуєм за плечима, Самі ж кайданами прикуті до землі.

Досі не вичерпано мовну стилістику жанрів Лесі Українки. Це поезії - гімни, пісні, заспіви, сонети, елегії, мелодії, мотиви, спогади, веснянки, колискові, казки, феєрії, відгуки, імпровізації, легенди, монологи, фантазії, гуморески, нотатки. Мозаїка малої прози: оповідання й нариси, образки й образочки, спогади, легенди й силуети, поетична й прозова, часто поетична в прозі епістолярія Лесі Українки, літературно-публіцистичні статті, огляди, рецензії. Такого букету жанрів не тільки до Лесі, а й після неї важко знайти. З радянських поетів - можливо, наблизився до Лесі Українки Максим Рильський, який високо цінував і ставив Лесю Українку поряд із Шевченком: «...мова Шевченка і Лесі Українки має свій запах, свій колорит...»; «Препишна українська мова Лесі Українки, тонка й своєрідна.» [10, с. 22, 46].

Не всі жанри розроблені Лесею Українкою з однаковою повнотою, але окреслені досить виразно, марковані стилістичними засобами. Усе це жанрове маєво на стилістичному рівні ґрунтовно ще не досліджене.

Мовотворча палітра художниці слова - це ті способи і прийоми організації мовного матеріалу, що й дали таке високохудожнє неповторне явище як поетична творчість Лесі Українки. Тут можна виділити два зрізи і важко сказати, який важливіший. Один - це громадянська і творча особистість Лесі Українки, діапазон якої суперширокий (пригадаємо Франкове «Чи не єдиний мужчина на всю сьогочасну соборну Україну»), така сила пристрасті і заперечення, яку назве Франко:«Огнисте

оскарження того дикого гніту». Від «Хай згине цар» - та «Я піду за волю проти рабства. Я виступлю за правду проти вас» - і до тремтливо-ніжного, жіночого «Я марила всю ніченьку про тебе, мій паниченку», шаленство любові і чорні струни печалі. А другий - це колосальна освіченість шляхом самоосвіти, обізнаність у сфері громадсько-політичного життя, культури, етнографії, історії. Не просто добре знання чужих мов європейського віршування, а майстерне володіння технікою вірша.

У сенсі того впливу, який справила новаторська мовотворчість Лесі Українки на розвиток української літературної мови не можна оминути епістолярій Лесі. Діапазон творчої особистості Лесі Українки був, таким повномірно широким і психологічно глибоким, що не вміщався в реальні межі публічної художньої творчості і виливався в епістолярний тип творення, в епістолярне alter ego митця. Михайлина Коцюбинська, вважаючи найбільшим скарбом українського епістолярію листи Тараса Шевченка, Лесі Українки, Василя Стефаника і Василя Стуса, назвала листи Лесі Українки «лабораторією, де плекаються нові критично-публіцистичні концепції» [6, с. 42], нуртує думка, гартується дух, зріють точні формулювання, спалахує пристрасть. Епістолярій Лесі - це листи-розмови, листи-рецензії, листи-спогади, листи-діалоги, листи-звіряння, листи- зізнання, листи-мрії. Силове поле творчої особистості Лесі Українки сягало через практичні клопоти щоденного, м'яко кажучи, нелегкого життя і боротьби з хворобою до високості мрій і сподівань, самозаглиблень. У листі до Ольги Кобилянської Леся Українка зізнається: «Мама не раз сміється, що я пишу їй, певне, з високості неба чи зо дна моря...» [12, ІІ, с. 162].

Висновки та перспективи подальшого дослідження художньої творчості Лесі Українки показують, що Леся Українка знала добре класичну (античну і сучасну, західноєвропейську та вітчизняну) поетику і риторику, майстерно освоїла їх на рідному мовному ґрунті. Поетеса володіла всіма стилістичними фігурами і тропами, відомими з класичної поетики, і подала прекрасні зразки їх в українській літературній мові.

Збагачуючи основу розвитку літературної української мови, Леся Українка творила і вдосконалювала нові художньо-поетичні форми мови, шліфувала їх, поповнюючи народною розмовною та фольклорною лексикою, розсувала семантичні межі контекстних значень слів, удосконалювала стилістику жанрових (і особливо нових) форм, які сама ж вперше і вводила у літературну мову. З метою збагачення літературної української мови, вироблення мовних форм і нових моделей висловлювання (мовних жанрів) перекладала українською класичні твори з інших літератур, популяризувала стиль і мовні форми світової класики. Дбаючи про вдосконалення мовотворчості українських письменників, критично оцінювала їх мовний доробок, допомагала порадами. Як інтелектуал і естет, поетеса була уважною до конкретних мовних форм (вдалих і невдалих), пропагувала кращі з них. Особливий інтерес виявляла Леся Українка до наукового і публіцистичного стилів, намагаючись якомога інтенсивніше виробляти їх. Будучи прихильницею органічного для української мови фонетичного правопису, Леся Українка відстоювала кілька правописних правил, що, як показав час, справді закріпились в українській орфографії: слізьми з м'яким знаком, «бо так вимовляється» (лист до Івана Франка від 26 травня 1892 р., [12, Х, с. 136]; вживання літери ї, позначення роздільної вимови твердих приголосних перед йотованими та ін. [11, с. 215].

Леся Українка писала художні поетичні твори, особливо драматичні поеми, науково-популярні і публіцистичні статті в кількох вимірах сучасних їй національних і вселюдських проблем, у проекції на перспективу майбутнього українського суспільства, його мови й культури.

Список використаної літератури

1. Грушевский М. Освобождение России и украинский вопрос / М. Грушевский. - СПб, 1907. - 301 с.

2. Донцов Д. Поетика українського рісорджіменту (Леся Українка) / Д. Донцов // Українське слово. Хрестоматія. Кн. 1. - К.: Рось, 1994. - С. 149-183.

3. Єрмоленко С. Я. Мовно-естетичні знаки української культури / С. Я. Єрмоленко. - К.: Інститут української мови НАН України, 2009. - 352 с.

4. Єфремов С. Історія українського письменства / С. Єфремов. - К.: Бетта, 1995. - 538 с.

5. Костенко Л. Поет, що ішов сходами гігантів / Л. Костенко // Леся Українка. Драматичні твори. - К.: Дніпро, 1989. - С. 5-58.

6. Коцюбинська М. Роздуми про епістолярну творчість / М. Коцюбинська. - К.: Дух і Література. Харк. правозахисна група, 2001. - 300 с.

7. Мех Н. Структура лексико-семантичного поля «мова - слово» в українській поетичній мові ХІХ - початку ХХ ст. / Н. Мех. - К.: НАН України. Інститут української мови, 2001. - 182 с.

8. Мех Н. Лінгвокультурема логос у науковій, релігійній та художній картинах світу / Н. Мех. - К., 2011. - 410 с.

9. Наєнко М. Художня література України. Від міфів до модерної реальності / М. Наєнко. -К.: Вид. центр «Просвіта», 2008. - 1063 с.

10. Рильський М. Розмова про мову. У братерській співдружності / М. Рильський // Рильський Максим. Ясна зброя. Статті / упор. та прим. канд. філол. наук Г. М. Колесника. - К.: Рад. письменник, 1971. - 284 с.

11. Статєєва В. Українські письменники про проблеми літературної мови та мовознавства кінця ХІХ - початку ХХ ст. / В. Статєєва. - Ужгород, 1997. - 408 с.

12. Українка Леся. Зібрання творів: у 12 т. / Леся Українки. - К.: Наук. думка, 1975-1979.

Размещено на Allbest.ru