Волинсько-поліська говірка в романі Володимира Лиса "Стара холера": морфологічний рівень
Морфологічні особливості волинсько-поліської говірки в тексті роману Володимира Лиса "Стара холера". З'ясування специфіки формотворення іменників, діалектних виявів в словозміні прикметників, відмінностей у структурі та відмінюванні займенників.
| Рубрика | Иностранные языки и языкознание |
| Вид | статья |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 16.11.2020 |
| Размер файла | 56,5 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки
ВОЛИНСЬКО-ПОЛІСЬКА ГОВІРКА В РОМАНІ ВОЛОДИМИРА ЛИСА «СТАРА ХОЛЕРА»: МОРФОЛОГІЧНИЙ РІВЕНЬ
Руслана Зінчук
Луцьк
Анотація
волинський поліський говірка лис
Проаналізовано морфологічні особливості волинсько-поліської говірки в тексті роману Володимира Лиса «Стара холера». Прокоментовано специфіку формотворення іменників, діалектні вияви в словозміні прикметників, відмінності у структурі та відмінюванні займенників, а також в оформленні числівників, говіркові особливості дієвідмінювання та відмінності в морфемному складі прислівників. З'ясовано специфіку використання автором волинсько-поліських живомовних елементів.
Ключові слова: волинсько-поліська говірка, словозміна, закінчення, архаїзм, граматична аналогія, фонетична інновація.
Annotation
VOLYN-POLISSIAN DIALECT IN VOLODYMYR LYS'S NOVEL “OLD CHOLERA": MORPHOLOGICAL LEVEL Ruslana Zinchuk Lesya Ukrainka Eastern European National University, Lutsk, Ukraine
Incorporating dialect phenomena into modern literary text and the study of the individual author's technique of using them in literary work is one of the most topical issues of modern linguistics. It is an important source of information about the trends of dialect and literary language interaction.
In this context, the writers' interest in North-Ukrainian dialects deserves special attention, in particular, the actualization of the Volyn-Polissian lingual elements in fiction. Volodymyr Lys shows unique mastery in reproducing the vivid dialect elements of Volyn Polissia in his works.
The source of factual material for the case study is the novel Old Cholera by Volodymyr Lys. Although a considerable amount of research has been devoted to the writer's artistic language, few attempts have been made to investigate this novel, and it contains rich material for linguistic and dialectological studies.
The purpose of the study is to trace the morphological features of the Volyn-Polissian dialect in Volodymyr Lys's novel Old Cholera.
The study of the analyzed material has revealed that the writer conveyed, in the most detailed and consistent way, the dialectal differences in phonetic design, morpheme structure, and inflection of pronouns. Expressive dialectal phenomena illustrate the specifics of the formation of nouns and differences in the morpheme composition of adverbs. Several examples present local features of the phonetic framing and inflection of numerals.
Differences in the system of adjective formation are evidenced by single dialectal phenomena. The examples with local verbs declension features are limited in number. Given the origin, morphological innovations dominate, the reasons for which are typical for the described area phonetic patterns, and similar processes.
The individual author's feature of using the elements of dialect speech not only in the dialogues of characters but in the author narrative is considered as a successful artistic technique. It impresses with the effect of natural speech and is perceived as a subjective narrative-confession.
Key words: Volyn-Polissian dialect, inflection, ending, archaism, grammatical analogy, phonetic innovation.
Вступ
Художній текст як «складний естетичний феномен, кожен елемент якого вмотивований, оскільки співвіднесений із загальним творчим задумом автора» (Черевченко 227), віддавна привертає увагу науковців, стаючи цінним джерелом різноаспектних лінгвістичних студій, зокрема й тих, які розкривають особливості діалектно-літературної взаємодії. Українську художню прозу вирізняє традиція використання територіально здиференційованих елементів, які за посередництвом художньо-естетичної функції мови впливають «на динаміку стильових норм, а також на загальнолітературну норму» (Єрмоленко 198). Діалектизми - своєрідні «маркери локальної прив'язаності художньої оповіді» - сприяють відтворенню природного колориту спілкування людей (Єрмоленко 200), відображають відповідну ментальність і світобачення, забезпечують мовну й етнографічну ідентифікацію персонажів (Яворський 16).
У цьому контексті заслуговує на увагу зацікавлення письменників північноукраїнськими говірками, зокрема актуалізація в белетристиці волинсько-поліських лінгвальних елементів. Особливу майстерність у відтворенні живомовної стихії Волинського Полісся виявляє Володимир Лис, художня мова якого вже стала об'єктом активного наукового опрацювання. Детальний опис таких досліджень подає в дисертаційній роботі А. Яворський (5), водночас пропонує власний ґрунтовий аналіз різнорівневих діалектизмів у романах «Століття Якова», «Іван і Чорна Пантера», «Соло для Соломії», у книзі «Із сонцем за плечима. Поліська мудрість Пелагеї», якими В. Лис увів у сучасну художню літературу говірку рідного села Згорани на Волині (Яворський 6-8).
2018 року з'явився роман В. Лиса «Стара холера». Цей текст дотепер не був об'єктом спеціального вивчення, хоча й містить цікавий для лінгвостилістичних та діалектологічних студій матеріал.
Мета статті - простежити морфологічні особливості волинсько - поліської говірки в тексті роману В. Лиса «Стара холера». Реалізація поставленої мети передбачала виконання таких завдань дослідження: зафіксувати і систематизувати використані автором говіркові одиниці морфологічного рівня; прокоментувати виявлені в тексті діалектні явища з погляду походження; простежити індивідуально-авторську специфіку використання елементів волинсько-поліської говірки.
Матеріал і методи дослідження
Джерельна база роботи - роман В. Лиса «Стара холера». Дослідження фактичного матеріалу проведене методом лінгвістичного опису, сукупність прийомів якого уможливила виділення одиниць аналізу, їх диференціацію та класифікацію. Для вивчення специфіки діалектних морфологічних явищ використано зіставний метод.
Результати дослідження та дискусія
Романом «Стара холера» В. Лис уводить у художню літературу говірку витвореного власною уявою поліського села Туптали (порівняймо з назвами населених пунктів Волинської області, як-от: Тупали Турійського району, Гупали Любомльського району). У тексті автор так означує цю локацію: в далекому селі на Поліссі зі смішною назвою Туптали (Лис 242),... народилася в селі Туптали на Волині (Лис 252). «Письменник майстерно передає говірку своїх сільських героїв, включно з характерними діалектними слівцями», - стверджує Я. Поліщук у рецензії на роман «Стара холера». Це, на думку рецензента, «безумовний здобуток Володимира Лиса, що позначається не тільки власне в діалогах, а й у передаваних через мову автора внутрішніх монологах та роздумах» (Поліщук).
У романі актуалізовано різнорівневі говіркові елементи, зокрема й виразні явища волинсько-поліської словозміни, що стали предметом пропонованого дослідження.
Так, відмінності супроти літературної мови простежено в системі формотворення субстантивів. Поширену в говірках Волинського Полісся нейтралізацію протиставлення за твердістю / м'якістю в сингулярній парадигмі іменників засвідчують пропоновані автором відмінкові варіанти власних назв, зокрема форми давального та орудного відмінків однини онімів: нашому Адасьові (Лис 13), одказ ГрицьовіЛучикові (Лис 28), батька Клепцьом прозивали (Лис 15), з моїм Прокіпцьом (Лис 101).
Оформлення давального відмінка однини іменників-назв істот, яке в обох мовних системах (і літературній, і діалектній) на сучасному етапі їх розвитку позначене передусім інтегруючою силою відповідних виявів іменників давньої вокалічної *-й-основи, у народнорозмовній і художній традиції нерідко засвідчує наслідки впливу відмінкових форм субстантивів колишніх *-о-, *-/о-основ; порівняймо фіксації в тексті роману: Адамові ж треба було літати (Лис 84), розкаже Степанові (Лис 96), донесеш Федотові? (Лис 114), Адамові хотілося сказати (Лис 115), не сказав Федотові (Лис 115), не сказала Максимові (Лис 216), налив собі й Адаму (Лис 130), Федоту призналася (Лис 131), Адаму що тре', яко чоловікові? (Лис 14).
Специфіку формотворення знахідного відмінка однини іменників - назв неістот передано через практично послідовне використання В. Лисом у цій позиції відповідних виявів родового відмінка однини аналізованих субстантивів, як-от: на цепа посадила (Лис 117), складемо протокола (Лис 125), вона йому гріха приписувала (Лис 129), на зуба покласти (Лис 130), відкрутив крана (Лис 164), поклав у кошика (Лис 179), пішов дивитися... телевізора (Лис 180), вручити букета (Лис 193), відчинила холодильника (Лис 217), вів щоденника (Лис 230), дав ключа од кімнати (Лис 230), приклав рупора до вуст (Лис 264). У тексті автора-оповідача спорадично фіксуємо варіантні флексії засвідченої відмінкової позиції; порівняймо форми іменника конверт: вручив їй конверта (Лис 136), Ліза відкрила конверт (Лис 136).
Кількома словозмінними афіксами В. Лис ілюструє особливості формотворення місцевого відмінка однини субстантивів-назв неістот. Це, зокрема, закінчення -і, яке «становить собою з походження фонетично змінену давню флексію *ё іменників колишніх *-д-основ» (Історія української мови 97-98): йти вечорами по селі (Лис 87); флексія -у, що первісно була характерна для відповідних словозмінних виявів субстантивів давніх *-й-основ (Історія української мови 98): б'ють по тілу й по животу (Лис 20), по селу їх розносила (Лис 25); закінчення -ові як фонетичний варіант флексії давального відмінка однини іменників колишніх *-й-основ, що «прийняла на себе згодом і функції місцевого відмінка однини» (Історія української мови 98): на лужкові назбирала (Лис 177).
Збережені в народнорозмовній традиції Волинського Полісся форми субстантивів середнього роду на -'е відповідно до давнього *-ь/е іменників колишніх вокалічних *-_/д-основ засвідчено досить продуктивною в мовленні персонажів роману формою життє: ціле своє життє любив неї (Лис 27), всеньке життє мене так любив (Лис 27), життє пройшло повз мою хату (Лис 47), що ж то за життє таке настало (Лис 267).
Одну з особливостей консонантної системи волинсько-поліських говірок В. Лис ілюструє формою з депалаталізованим сонорним вібрантом перед закінченням давального відмінка множини іменника, порівняймо: курам їсти дати (Лис 117).
Кількома прикладами представлено діалектні відмінності в реалізації категорії роду субстантивів. Родове переосмислення іменника, пов'язане з його флексійним переоформленням, засвідчує вжита одним із персонажів роману форма називного відмінка однини субстантива телефон, як-от: у неї ж та тіліфона є (Лис 261). Рідну живомовну традицію В. Лис передає також поширеною в говірках Волинського Полісся формою дома та її відмінковими варіантами, порівняймо: дома, в якій тепер жив, називалася празником (Лис 176), з другої доми (Лис 8), коло доми свеї (Лис 18), до доми меї (Лис 27), вибігла з Адамової доми (Лис 85), прогнали з доми (Лис 85), до свеї доми (Лис 99), біля вікон свеї доми (Лис 112), прийшла до його доми (Лис 113). Закріплену літературною нормою форму аналізованого іменника фіксуємо в тексті роману спорадично: ніхто неї з дому не проганяв (Лис 85).
Діалектну специфіку парадигми субстантива пані, що в літературній мові належить до невідмінюваних і має граматичне значення жіночого роду, визначають уживані автором форми знахідного та орудного відмінків однини: скаржитися... на задрипану паню (Лис 82), вона якось поладиться і з тою панею (Лис 71).
З-поміж явищ ад'єктивного формотворення вирізняємо насамперед інновації аналогійного характеру. Тенденція до уніфікації за моделлю твердої групи, очевидно, вплинула на продуктивність суфікса -ов- після м'якого консонанта у використаних В. Лисом відмінкових формах присвійних прикметників жіночого роду: Адасьова, - сказала б вона (Лис 66), Кульової Маруськи (Лис 7), у родичів баби Параски Клецьової (Лис 9), у Ганки Трикальової (Лис 13), ген уже коло Мотрунки Дрикальової (Лис 99), Єву Клепцьову (Лис 15), а хотя б із Євкою Клепцьовою (Лис 14).
Нечленну форму прикметника фіксуємо в етикетному виразі, як-от: здоров був, босяцький пане (Лис 63). Щоправда, у подібних мовних формулах, на думку Н. Крижанівської, лексеми здоров (оставайся здоров, друже мій), ласкав (порадь, будь ласкав) «втрачають номінативну функцію, поривають із категорією прикметника і переходять у категорію вигуку» (18).
Найбільше відмінностей супроти літературної мови простежено у фонетичному оформленні, морфемній будові та словозміні виявлених у тексті роману займенників. Так, специфіку формотворення особових займенників нерідко визначає позиційна реалізація ненаголошеного [е], зокрема підвищення і звуження артикуляції [е] > [и]; порівняймо оформлення першого ненаголошеного складу у формах давального та знахідного відмінків займенника I особи однини: мині й ніц ни тре' було (Лис 63), ніщо вже мине од тої жінки не порятує (Лис 97), а також варіанти родового та знахідного відмінків займенника II особи однини: до тибе прийшли (Лис 16), од тибе, Євочко (Лис 26), хіба я тибе колись обманював? (Лис 101), коло тибе постою (Лис 118), у тибе підлога тепла (Лис 118), хтось до тибе припреться (Лис 261), хто б тибе спас? (Лис 265).
В. Лис передає народнорозмовну традицію, використовуючи також виразний західнополіський локалізм - форму ви-те займенника II особи множини: ага, то ви-те? (Лис 12), де то ви-те, тату (Лис 18), ви-те, дєдьку, брешете (Лис 24), ви-те посварилися, то й розбирайтеся (Лис 41), даремно ви-те так-о, ви-те б з нею мирно (Лис 83), а щоб ви-те вигоріли (Лис 83), ви-те сієте чортополох, бабо (Лис 84), ви-те, той-во, не сійте гарячку (Лис 259). Компонент -те у структурі аналізованого деривата, на думку Ю. Громика, «пов'язаний зі старою формою II особи множини теперішнього часу допоміжного дієслова быти, що виступала у відповідній формі перфекта, а в більшості південно-західних українських говорів збереглася як особова енклітика -с'те (-сте) при дієсловах минулого часу II особи множини» (288). Одиничним виявом у тексті роману представлений варіант висте займенника II особи множини: може, хоч висте порозумієтеся (Лис 62).
За окремими живомовними свідченнями можна вирізнити формотворення предметно-особових прономінативів. Так, займенник чоловічого роду в родовому відмінку однини фіксований у формах од нього й у него, які вказують на досі не завершений у говірках процес «закономірної зміни голосного [е] в [о] після [й] перед твердим приголосним» (Історія української мови 152): їдна тінь од нього (Лис 27), од нього тепло йшло (Лис 133), од нього... могло простудитися (Лис 178), у него і ружо є (Лис 259).
Формотворення предметно-особового займенника жіночого роду в родовому та знахідному відмінках однини позначене активізацією приставного [н] незалежно від наявності прийменника: вірно неї ждав (Лис 7), куди неї вивезли (Лис 20), змусив неї підписати бомагу (Лис 21), любив неї (Лис 27), ніхто неї не просив (Лис 30), він учив неї танцювати (Лис 32), ні неї, ні Павлини (Лис 38), огортав неї (Лис 41), таки схожа на ту неї давню (Лис 46), прийшов, щоб неї побачити (Лис 69), він взяв неї за руку (Лис 75), Адамові стало неї жалко (Лис 85), неї позбавили права сваритися (Лис 86), як він смів неї покинути? (Лис 128), торкнувся неї своїм плечем (Лис 181), став неї шукати (Лис 183), тиша огортала неї (Лис 213), тривога облягла неї (Лис 258), неї