Христологічна інтерпретація шевченкознавчих студій Леоніда Білецького

З часу виникнення незалежної України в науці спостерігається активне зацікавлення українцями з-за океану. Здобуття власної держави активізувало наукове мислення, суспільну думку в напрямку осмислення української ідентичності, поглиблення знань про самих себе, налагодження культурного діалогу з представниками діаспори. Тим паче, що це питання було terra incognita в радянський час. А особливо такі зв'язки тісні у сфері культури, зокрема - художньої літератури, коли рідне слово на чужині було одним з найважливіших (поряд з релігією) факторів консолідації розпорошених українців.

Ще більшою мірою активізувались процеси залучення напрацювань вчених діаспори у знаковій для української науки сфері шевченкознавства. За межами Батьківщини інтерес до творчості поета був характерний кількома моментами. Це, перш за все, зумовлено постаттю самого поета, який в еміграції був одним з найголовніших факторів духовного єднання українців. З іншого боку, залучення будь-яким способом до вшанування пам'яті Т. Шевченка була спробою плекання національної ідентичності в чужих умовах. По-третє, не менш важливим є прагнення зберегти у свідомості не сфальшованого радянською кон'юнктурою образ саме українського національного поета, пророка нації, християнина. Часто діаспорне шевченкознавство розвивалося не внаслідок внутрішніх об'єктивних інтенцій науки, не в напрямку дослідження поставлених проблем, а як відповідь на офіційну радянську доктрину, було реакцією на канонізований шаблонний образ поета-революціонера. Так, зокрема, з'явилась фундаментальна праця С. Смаль-Стоцького "Т. Шевченко. Інтерпретації" (Варшава, 1934) як відповідь на дослідження А. Річицького "Тарас Шевченко в світлі епохи" (Берлін, 1923) [17, с. 55-56], де поет зображувався як виразник настроїв "селянської верстви".

У радянський час шевченкознавчі праці вчених з діаспори, зокрема, П. Зайцева, Є. Маланюка, І. Брика, Д. Антоновича, О. Лотоцького, В. Дорошенка, Д. Дорошенка, Л. Білецького, М. Рудницького, С. Смаль-Стоцького, М. Кордуби, Б. Лепкого, Д. Чижевського, Т. Пасічника, Р. Бжеського, Ю. Бойка (Блохина) та ін. були піддані остракізму, про що свідчить відсутність майже всіх імен в академічному "Шевченківському словнику" у 2 т. (1976, 1978). Тепер завдання полягає в тому, щоб долучити праці закордонних українців до загальної спадщини літературознавства як невід'ємну частину і "творити єдину науку під назвою шевченкознавство" [18, с. 15]. Безумовно, що залучення потужної шевченкіани еміграції сприятиме пожвавленню наукового дискурсу навколо творчості поета, відкриватиме нові грані генія, поглиблюватиме розуміння уже відомих істин. Тому актуальним видається продовження дослідження спадщини українських науковців діаспори, зокрема осмислення шевченкознавчого доробку доктора філології, Президента Української вільної академії наук Леоніда Білецького.

Помітною є спроба Л. Скорини осмислити феномен виникнення і розвитку художньої літератури та літературознавства української діаспори [30]. Дослідниця побіжно аналізує чотири етапи еміграції, зупиняючись детально на творчості окремих поетів, прозаїків, літературно-мистецьких угруповань, літературознавців. У сфері шевченкознавства слід відзначити напрацювання М. Ільницького [17; 18; 20], І. Братуся [6]. Слід згадати дисертацію з філософії О. Кулєшова "Відношення "людина і світ" у творчості Т. Г. Шевченка (на матеріалах західної української діаспори)" [25], в якій глибоко проаналізовано філософські спостереження діаспорних шевченкознавців.

Окремо слід відзначити дослідження О. Астаф'єва "Образ і знак. Українська емігрантська поезія у структурно-семіотичній перспективі" [1], де в одному з розділів розглянуто шевченкознавчі праці Д. Нитченка, Д. Донцова, Д. Чижевського, Є. Маланюка, П. Одарченка, І. Качуровського, В. Петрова, В. Державина, Г. Грабовича. Крім цього, низка статей присвячені дослідженню окремих авторів. Зокрема, велика увага приділена працям П. Одарченка ("Українське шевченкознавство в оцінці Петра Одарченка: Петрові Одарченку - 100" (Слово і Час. - 2003. - № 8.); "Шевченкознавчий доробок Петра Одарченка" ("Скарби культури - безсмертя нації", К., 2007, вип.7)). Декілька статей про видатних шевченкознавців (О. Ільницього, Р. Кухара, Р. Бжеського, В.Державина, Ю. Бойка (Блохина), В. Державина) учений представив у колективній "Енциклопедії Сучасної України".

Серед досліджень, що стосуються шевченкознавчих студій Л. Білецького, варто згадати невеликі дописи В. Поліщука [27] та В. Фесенка [34]. Однак тут лише в загальних рисах у контексті викладу біографії та творчості згадано назви статей, 4-томний "Кобзар" Т. Шевченка. Частково про шевченкознавчі студії згадується у передмові М. Ільницького до перевиданих "Основ української літературно-наукової критики" (К., 1998) [19]. Очевидно, що відсутність належного осмислення оригінальної та великої шевченкіани Л. Білецького є однією з "білих плям" сучасного шевченкознавства.

Першим кроком на шляху осягнення спадщини науковця стало перевидання концептуальних коментарів до "Кобзаря" Т. Шевченка (Вінніпег, 1952-1954, у 4 т.) [4] у 3-томній праці.

Наукове зацікавлення творчістю Кобзаря виникло в Леоніда Білецького ще на ранніх етапах творчості. Однією з перших була розвідка "Виховання емоціонально-образного мислення і твори Т. Шевченка" (К., 1918) [5, с. 426]. У цьому ж році виходить шкільний посібник "Про Тараса Шевченка: До шкільного святкування роковин Кобзаря України" (Умань, 1918). Іншою помітною працею стала доповідь "Народність чи національність у творах Шевченка" (Кам'янець-Подільський, 1919). Згодом літературознавець пише рецензії на шевченкознавчі студії В. Сімовича, Д. Николишина, І. Айзенштока, М. Плевако. Л. Білецький був талановитим текстологом. У 1929 році окремою книжкою він видає працю "Поетична еволюція найголовніших образів та ідей Т. Шевченка" (Прага, 1926). Брав участь у Повному виданні творів Тараса Шевченка, здійснюваному Українським Науковим Інститутом у Варшаві за ред. П. Зайцева [5, с. 427]. Потім виходять ще декілька праць, присвячені окремим творам. Синтетичним і цілісним є дослідження "Історіософія Т. Шевченка" (Чернівці, 1934). Згодом ще низка праць, а в 1949 році з'являється цінна розвідка "Віруючий Шевченко" (Вінніпег, 1949).

Однак найвагомішим внеском у шевченкознавство є 4-томне видання "Кобзаря" Т. Шевченка (1952-1954), працю над яким автор продовжував до останніх днів. Дослідник сформулював власні принципи укладання, про що йдеться у прикінцевих заувагах до першого тому [40, с. 361-368]. Справедливо зауважують сучасні дослідники, що більшу наукову вартість мають на сьогодні коментарі вченого, ніж тексти Т. Шевченка, впорядковані ним [5, с. 427]. Визначивши основну концепцію неповторного видання як бажання "дати в інтерпретації життя і творчості Шевченка один суцільний образ генія і творця ідей, серед яких Правда Божа і Визволена

Україна на першому плані" [3, с. 39], літературознавець задав тенденцію до тлумачення творів поета в еміграції на десятки років. При цьому "в еміграції не з'являлися збірні видання творів українського поета" [17, с. 53], видання самих текстів поета призупинилось на деякий час. Основна увага шевченкознавців була прикута до інтерпретації Тексту.

У науковому світі зростає інтерес до відновлення християнських цінностей і використання потенціалу богословських праць як одного з ефективних і плідних інтердисциплінарних підходів у гуманітарних студіях. Загалом, у сучасному глобалізованому світі спостерігається, за влучним окресленням В. Єленського, "велике повернення" [10] релігії у всі сфери життя людини. Дослідник аналізує потужний вплив різних віросповідань (християнство, іудаїзм, буддизм, іслам та ін.) на розвиток політики, мистецтва, науки.

Християнська традиція, з часів її інкультурації на українських теренах, стала невід'ємною складовою українського національного світогляду. Активний розвиток української науки, мистецтва, зокрема, художньої літератури, "позначений передовсім християнізацією", в такому руслі були "перші кроки в становлення нашої національної філософської культури" [8, с. 198]. Метод прочитання художньої спадщини митців і "витлумачення художніх феноменів крізь призму християнської духовності" [16, с. 269] іманентний національній культурі. Багата духовна культура Київської Русі сформувала ідейний ґрунт для виникнення у майбутньому художніх дискурсів М. Смотрицького, Г. Сковороди, І. Вишенського, І. Котляревського, Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, поетів-логосівців та ін. Тому, цілком логічним є використання саме цього досвіду, накопиченої спадщини для аналізу художніх феноменів.

Щодо історії становлення терміну "христологія" у сфері літературознавства варто згадати працю Л. Плюща "Екзод Тараса Шевченка навколо "Москалевої криниці". Дванадцять статтів" (Едмонтон, 1986) [28], де автор, аналізуючи християнські мотиви, образ Ісуса Христа в поезії Т. Шевченка, використовує цей термін [28, с. 228, 242]. У дослідженні В. Сулими

"Біблія і українська література" (К., 1998) окремий розділ присвячено творчості поета - "Тарас Шевченко: кобзар, пророк, апостол" [32, с. 183-220]. Варто також згадати кандидатську дисертацію Т. Даренської "Український образ світу в ключових символах поетичної творчості Тараса Шевченка" (К., 2002) [9], де з'ясовується система християнських мотивів у творах поета як репрезентація українського образу світу. Слід також згадати дослідження М. Шевченківа "Бог сущий у поезії Кобзаря: Про реальність Бога та Його місце в поезії Тараса Шевченка" (Тернопіль, 2008) [35].

Численними є статті із зазначеної проблематики у В. Яременка, П. Іванишина, Л. Вежель, А. Кузмінського, І. Дзюби, В. Пахаренка, О. Яковини, І. Ісіченка, Ж. Ляхової, М. Павлюка, Я. Розумного, Ю. Росовецької, С. Росовецького, Г. Штоня, Ю. Теплої та ін. Однією з найновіших і найповніших у цій сфері є праця відомого вченого Д. Степовика "Християнство Тараса Шевченка" (2014).

Метод христологічної інтерпретації достатньою мірою ще не розроблений в українському літературознавстві, однак певні спроби вже були зроблені. Тут слід назвати окремі намагання виявити "християнські категорії", "систему християнського світогляду" у поезії Є. Плужника, що належать Г. Токмань [33]. Проте, за словами П. Іванишина, христологічне прочитання тут неповне [16, с. 181]. Про виникнення терміну "христологія" у контексті літературознавства, осмислення основних засад тлумачення цього підходу пише дослідник Петро Іванишин у полемічний праці "Аберація християнства, або Культурний імперіалізм у шатах псевдохристології (основні аспекти національно-екзистенціального витлумачення)" [14]. Вдалою є його спроба апробації методології на прикладі "Святовечірньої казки" І. Франка [16, с. 172-202].

Як бачимо, означена проблематика у літературознавчому дискурсі широка. Однак наше завдання полягає не просто у виявленні християнських мотивів, образів, ідей у шевченкознавчих студіях Леоніда Білецького, а інтерпретація його праць крізь призму христологічного методу. Наша увага буде зосереджена в основному на праці "Віруючий Шевченко" (Вінніпег, 1949) та коментарях дослідника до 4-томного видання "Кобзаря" (Вінніпег, 1952- 1954).

Докладно розробленої христологічної інтерпретації в українському літературознавстві ще немає. Однак є розрізнення "двох інтенціонально-смислових типів:християнсько-універсалістський та християнсько-національний" [14, с. 208]. У першому типі вирізняємо такі риси, як "позакультурність (понадкультурність)" і "позанаціональність" [14, с. 208], що є неприйнятними для постколоніального літературознавства. Другий тип христологічної інтерпретації розуміють як "методологічну настанову, котра допомагає тлумачити явища та закономірності буття крізь призму християнства із одночасним врахуванням пріоритетної онтологічно-екзистенціальної цінності національного" [14, с. 233], тобто акцент на органічному поєднанні християнського та національного.

Якщо простежити, що на меті мають ці два типи христологічної інтерпретації, то виявимо, що другий тип є значно ближчим до традицій українського літературознавства. Національна христологія стоїть на сторожі християнської духовності в межах конкретного твору, літературного періоду, літератури загалом. Такий тип христології є "добротворчим", адже це випливає з самої суті християнства як релігії мирної, а не наступальної, експансивної. Ідейно-естетичний універсум твору верифікується крізь оптику Біблії, яка є орієнтиром та показником духовнотворчої інтенціональності мистецького явища.

Національна христологія розвиває почуття національної ідентифікації з власним народом і вірою, тому що народ визнається "духовною спільнотою осіб" [21, с. 289], яку створив Бог. Вона має власну мову, культуру, традиції та прагне спасіння у вічному житті. Про національну своєрідність християнства, що ніяк не перешкоджає його розумінню як світової релігії, добре сказано у статтях І. Загребельного "Нація, націоналізм та універсальність християнської релігії" [11], ""Християнський націоналізм" Михайла Кушніра" [12], А. Колодного "Національна Церква українців як форма їх духовного самовираження" [23]. Стверджується, що національний характер кожної релігії (мова, обряд, символіка, колористика, спів, церковний розпис, архітектура) аж ніяк не применшують суті християнства, не принижують, а лише акцентують на різноманітності виявів служіння Богові. Така національна релігія оберігає традиції, мову, культуру конкретного народу, сприяє національній ідентифікації її носіїв з Батьківщиною, спонукає до захисту національного буття. Показовою у цьому плані є праця В. Іванишина "Українська Церква і процес національного відродження" (Дрогобич, 1990) [13], у якій простежується роль УГКЦ у становленні незалежної України.

Плекання національних цінностей у сфері літературознавства сприяє збереженню українських принципів тлумачення художніх текстів і водночас критичне засвоєння досвіду зарубіжних вчених із врахуванням особливостей національної культури. Такий метод видається правильним, таким, що оберігає буття нації у діахронії та синхронії у різних аспектах самовираження її духу. Свого часу французький філософ-герменевт Поль Рікер наголошував, що "лише жива культура, культура водночас вірна своїм витокам і така, що перебуває у стані творчості в плані мистецтва, літератури, філософії та духовності, лише така культура спроможна витримати зустріч з іншими культурами і не тільки витримати, а й надати якогось смислу цій зустрічі" [29, c. 305]. Збереження і розвиток національних цінностей аж ніяк не розуміється як обмеженість, ізольованість, застарілість, а навпаки є необхідною і обов'язковою передумовою засвоєння іноземного досвіду. "Якщо нівелюється значення національної школи, наука розвивається у фарватері чужої культури" [22, c. 12], - слушно застерігає професор Сергій Квіт.

Леонід Білецький продовжує традицію культивування християнських та національних цінностей у сфері шевченкознавства. Фундаментальним у дослідника є тлумачення ролі поета як "покликаного Богом голосити народові правду Божу, кликати його до особистої й національної свободи, розкривати перед ним його історичне буття і призначення, перероджувати його національну душу в дусі його колишньої слави й національної правди" [2, с. 10]. Поет постає як медіум між Богом і народом, як той, хто володіє духовними скарбами нації. А вже наступна думка цілком співзвучна з герменевтичною концепцією М. Гайдеґґера, за якою поет є "посередником між Богом і народом" [7, с. 260], адже "слово поета є тільки тлумаченням голосу народу" [7, с. 250]. Л. Білецький констатує, що "народній поет є посередник між Богом і народом, є пророк біблійний і Божий післанець, бо правда тільки в Бога" [2, с. 10-11]. Очевидно, що концепції обох вчених суголосні. Відштовхуючись від такого розуміння ролі поета в суспільстві, в долі кожної нації, Л. Білецький у цьому ж руслі подає коментарі до 4-томного "Кобзаря". Можна зробити висновок, що невелика розвідка "Віруючий Шевченко" була своєрідним тезаурусом на шляху до створення оригінального та не повтореного пізніше ніким видання "Кобзаря".

У прикінцевих положеннях до першого тому автор подає невелику статтю "Мої засади" [40, с. 361-368]. Тут дослідник обґрунтовує принципи укладання текстів поета. Найголовніший з них - тексти подано за першонаписаними чи першодрукованими матеріалами, тобто ті тексти, що з'явилися в Т. Шевченка безпосередньо в процесі творення, натхнення. Вчений не враховує ні подальші поправки самого поета, ні поправки видавців, цензорів. На його думку, саме такий принцип найбільше сприяє "послідовності внутрішнього зв'язку між творами, духового й ідеологічного" [40, с. 361]. Загалом, у дослідника часто переплітаються два принципи - духовне (релігійне) та ідеологічне (національне) [41, с. 27, 204, 212, 274]. Такий спосіб розуміння буття характерний і для Т. Шевченка. Мабуть, найповніше це виразилось у відомих словах:

Свою Україну любіть,

Любіть її... Во время люте,

В остатню тяжкую минуту За неї Господа моліть [39, с. 21].

Національна держава розуміється як найвища цінність з-посеред земних речей, за які варто жити, молитися. Вона для поета найбільше благо і він готовий пожертвувати навіть найдорожчим, що може бути для християнина, - спасінням власної душі, про що йдеться у "Заповіті":

Все покину, і полину До самого Бога Молитися... а до того Я не знаю Бога [38, с. 371].

Лише в тому випадку, коли Україна буде незалежною, поет матиме змогу вільно помолитися. Отже, слід боротися за свободу нації, щоб духовне життя громадян було повноцінним. У такому контексті захист Батьківщини від ворога є виявом любові до Бога. У своєму зверненні "Слово до Української Молоді" митрополит Андрей Шептицький, оцінюючи діяльність юнаків та дівчат у часі війни і післявоєнний період, називає патріотизм "першою і може найважнішою прикметою, якою молодь може відзначатися. [...] ця прикмета по своїй суті дійсно християнська [...] це також прикмета глибока" [44, с. 358]. Сповнення цього обов'язку є виявом діяльної любові до власного народу, любові жертовної. "[...] кожна людина, що боролась за волю, для Шевченка була святою, мучеником за правду і гідна назви "лицаря святого"" [43, с. 155], - робить висновок літературознавець Л. Білецький.

Тарас Шевченко сподівався на Боже провидіння, провіденціалізм, тому розглядав історію як накреслений Богом людству шлях до спасіння. Незважаючи на невдачі та сраждання рідного народу, Т. Шевченко сподівався на його перемогу: "Християнський світогляд поета дав йому віру й сили піднести перед цілим світом голос в оборону свого народу. [...] У свій народ Шевченко вірив" [41, с. 36]. Крім того, поет знав, що така доля нації є в задумі Господньому, що на цей тягар є воля Божа, що так відбувається "поступеневе розкриття в ній волі Божої й абсолютного духа Нації". Відповідно, боротьба українців за свободу "набирає тоді всіх прикмет релігійного визвольного руху" [41, с. 36]. Проте, на нашу думку, дещо перебільшеною є теза дослідника про те, що провидіння Боже настільки є виразним в нашого народу, що ті всі події, які здійснюються, заздалегідь мають своє небесне втілення, що "відбувається ніби пролог історії на небі. [...] І він передрішає долю народу" [41, с. 36]. Отже, на переконання Л. Білецького, історіософське мислення поета має релігійний характер. Т. Шевченко також усвідомлював, що і життя конкретної людини наперед передбачене Богом. Однак це не спонукає особу до пасивності, а навпаки, штовхає до постійного руху, вдосконалення у напрямку пізнання цієї мети, визначеної Богом. Переступ християнських заповідей неминуче приводить до гріхопадіння. І важливим на цьому етапі є не розчарування, а сильна віра і надія на Боже Милосердя. Приклад такої ситуації спостерігаємо у поемі "Наймичка" [41, с. 212-214]. Головна героїня згрішила, але знаходить у собі сили піднятися і спокутувати провину. Вона постійно молиться, ходить на прощі, а найголовніше - присвячує себе синові. Схоже тлумачення автор наводить на прикладі поеми "Осика" [41, с. 354-356].

Український філософ і культуролог Сергій Кримський свого часу підсумував, що "розвиток завжди накручується навколо наскрізних фундаментальних структур, цінностей, тем. В культурі, наприклад, наскрізною є тріада Істина-Добро-Краса.

У кожну епоху історія може виявляти різні змісти цих цінностей, але тематично вони не сходять з арени культурних процесів" [24, с. 5]. Можна без вагань застосувати ці слова до розуміння творчості Т. Шевченка. Особливо характерним у його поезії є мотив істини, що невіддільний від ідеї свободи, передовсім особистої та національної. Свобода з погляду християнства розуміється як дана Богом можливість вибору між добром і злом. І лише прийняття істини, Правди Божої дає можливість зробити вибір у бік добра.

Однак цю істину слід пізнати і кожній людині окремо, і нації як єдиному духовному організмові зокрема. Саме тому дослідник особливо акцентує на значенні епіграфу для поеми-комедії "Сон" [41, с. 225-228]: "І пізнаєте істину, і істина визволить вас" (Ів. 8, 32). Істина розуміється як Правда Божа, згідно з якою пануватиме справедливість і любов. Очевидно, що підневільний народ зазнає кривди від країни-метрополії, а це прямо суперечить ідеалові справедливості. Тому шлях до відродження, до звільнення від гріха лежить через пізнання Істини. Це неоднозначно дає зрозуміти літературознавець при аналізі послання "І мертвим, і живим..." [41, с. 242-260]. Коли народ зуміє піти по щаблях пізнання самого себе і своєї природної релігії і дійде до розуміння Бога як абсолютної свободи, то "тоді нарід пізнає правду, і правда його визволить" [41, с. 246], народ звільниться від окупації ворога і підпорядковуватиметься лише Богові. Тільки Божа влада вважається прийнятною, тому що вона веде до пізнання істини, внаслідок якої Україна буде вільною. Така думка простежується і в поемі-містерії "Великий льох" [41, с. 263], вона є основоположною й у "Книзі буття українського народу" Кирило-Методіївського товариства.

Цілком логічно випливає, що для блага держави цю істину слід пізнати її керівникам, еліті. Розуміння цієї істини має бути внутрішньою спонукою кожного державного мужа, якщо він прагне добра для власної Батьківщини. Тарас Шевченко у поемі "Чернець" [42, с. 380] подає приклад такого відповідального і свідомого управителя - фастівського полковника Семена Палія, який, не зумівши довести справу національного визволення, йде в монастир вимолювати собі прощення. Це дуже глибока ідея: молитвою довершити те, чого не вдалося зробити власними руками - створення держави. "Провідник України в уяві Шевченка то є слуга народу і його духовий репрезентант" [40, с. 368]. Такі ж думки висловлював інший дослідник творчості поета - Дмитро Донцов.

Леонід Білецький стверджує, що у філософії, починаючи ще з часів бл. Августина, розрізняють дві свободи: меншу і більшу [43, с. 382]. Перша - це можливість вибору між добром і злом. Тут людина майже однаково перебуває на двох площинах, і те, де вона буде в кінцевому варіанті, залежить від її остаточного вільного рішення. Друга ж позиція є більше християнською за духом - "остаточна свобода в добрі і в Богові". Тут може йтися, так би мовити, про вибір більшого чи меншого добра. Прикладом першої свободи є 12-й псалом у переспіві поета, а другої - 1-й псалом. Конкретними героями є, наприклад, Наймичка з однойменної поеми, що від першої свободи прийшла до другої, Максим з поеми "Москалева криниця", Варнак з однойменної повісті та ін. Такий шлях свободи може пройти кожна людина. Отже, друга, вища свобода асоціюється з правдою, котра і звільняє від гріха, а тому провадить до Істини, до Бога.

Звернення поета до Біблії, зокрема до переспівів Давидових пісень, зумовлене пошуком відповіді на насущні проблеми народу. Т. Шевченко щиро вірив, що у цій Книзі книг можна знайти відповідь на питання сучасності. Й знаходив. Хоча і раніше поет звертався до "релігійно філософічних шукань" [41, с. 91] для розв'язання проблем України, але це відбувалось під іншим кутом. Тут же релігійні мотиви, образи виступають засобом якнайдієвішого, якнайефективнішого звернення до власного народу, виступу проти псевдоеліти, російської влади. Поет стає на вищий щабель, бо звертається до самого Бога, тому що вірує в Нього, надіється на Нього. Це дуже влучно підкреслив Л. Білецький. Т. Шевченко переконався, "що там, куди він слав свої думки раніше, - там співчуття й уваги до них він не знаходив". І така "зміна адресата свідчить про внутрішній розвиток поета" [41, с. 292]. Дослідник вважає, що центральне місце серед усіх псалмів займає псалом 43. Велике значення його в тому, що поет просить допомоги за визволення України в Бога. Автор справедливо зазначає, що це "вже не переспів чужого твору" і додає, що саме тому "цей псалом для зрозуміння національної ідеології Шевченка є так важний" [41, с. 293]. Вибір конкретних псалмів був продиктований палким бажанням відродити дух України.

Розуміння істини відкриває для Т. Шевченка можливість відрізняти справжню релігію від російського офіційного псевдоправослав'я [41, с. 242]. Водночас вона дає можливість правдиво оцінювати реальність, шукати шляхів виходу зі складного становища.

У "Шевченківській енциклопедії" справедливо відзначається, що найконцептуальнішим з точки зору вираження авторових міркувань щодо поета є саме четвертий том [5, с. 427]. По-перше, саме тут зібрані твори поета, написані протягом 1857-1861 рр., які вважаються найвищим виявом його генія. По-друге, тут автор вміщує ґрунтовну статтю "Світогляд Шевченка" [43, с. 357-398], у якій дає широку характеристику розуміння Ісуса Христа, Богородиці, проблеми зла, феномену свободи у поезії Т. Шевченка.

Діаспорне шевченкознавство, що в радянський час було забороненим, повертаються до своєї історичної Батьківщини. Завдання полягає в адекватному прочитанні праць, належній їх оцінці, визначення місця у загальній ніші шевченкознавства. Частина студій вже ввійшли у науковий дискурс, інша - чекає ще пера і пильного ока науковця, ще інша - залишається недоступною. Виразний почерк шевченкознавчих студій Леоніда Білецького яскраво виділяється на тлі тогочасних і теперішніх студій про Кобзаря. Акцент на релігійності, пророчий пафос поезії, виразна національна спрямованість, біблійна символіка, проблема добра і зла, вічного і минущого - ось ті найосновніші риси Тараса Шевченка, які виділяє літературознавець Леонід Білецький. Однак, слід також сказати, що інколи дослідник вдається до самоповторів чи перебільшень. Проте це не знижує загальної наукової цінності його студій, а навпаки - спонукає до ще глибшого з'ясування феномену Кобзаря. Залучення корпусу праць Леоніда Білецького сприятиме подальшому розгортанню сторінок поета, наближатиме до Істини Кобзаря.