Екзистенційний дискурс і його жанрові різновиди у франкомовному просторі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут філології КНУ імені Тараса Шевченка

Екзистенційний дискурс і його жанрові різновиди у франкомовному просторі

Бурбело В.Б., д-р філол. наук, проф.

Присвячено питанню встановлення типологічних рис екзистенційного дискурсу, показу його протодискурсивної сутності та визначення головних матриць -- екзистем, які покладено в основу виокремлення жанрових різновидів цього дискурсу. Описано специфіку потрактування питань екзистенційності у французькій лінгвокультурі, а також тенденції їх художньо-філософського освоєння та мовленнєвого вираження.

Ключові слова: екзистенційний дискурс, жанр, екзистема, суб'єкт, синкретизм, франкомовний культурний простір, французька мова.

Бурбело В.Б., д-р филол. наук, проф.

Экзистенциальный дискурс и его жанровые разновидности во франкоязычном пространстве

Посвящена вопросу выделения типологических черт экзистенциального дискурса, раскрытия его протодискурсивной сущности и определения главных матриц - экзистем, которые положены в основу вычленения жанровых разновидностей этого дискурса. Описана специфика трактовки вопросов экзистенциальности во французской лингвокультуре, а также тенденции их художественно-философского освоения и речевого выражения.

Ключевые слова: экзистенциальный дискурс, жанр, экзистема, субъект, синкретизм, франкоязычное культурное пространство, французский язык.

Burbelo V.B., Doctor of Philology, Professor

Existential discourse and its genre types in francophone space

The article deals with the question of establishing the typological features of existential discourse, as well as displaying its proto-discourse essence and defining the main matrices-existemes, which constitute the basis for identification of genre types for this discourse. The article describes the specificity of interpreting the questions of existentiality in the French linguo-culture, as well as the main trends of their linguistic expression, literary and philosophical development.

Keywords: existential discourse, genre, existeme, subject, syncretism, francophone cultural space, the French language.

екзистенційний дискурс жанровий

У сучасному мовознавстві вже усталеними вважаються напрями та підходи, які визначаються як антропоцентричні, суб'єктоцентричні, адже центром мовленнєвої діяльності та її дослідження вважають людину, мовця, суб'єкт висловлення тощо. Однією з центральних виступає в цьому плані проблема мовця, аналізу якої присвячено численні праці сучасних науковців, зокрема Ш. Баллі, Е. Бенвеніста, М. Фуко, М. Пеше, Р. Барта, Ц. Тодорова, Ю. Крістєвої, А.-Ж. Греймаса, О. Дюкро, А. Рабателя, П. Рікера, Д. Менгено, П. Шародо, Ф. Растьє, Ж.-К. Бекко, К. Кербра-Орекйоні й ін. [2]. Теорія висловлення, дискурсологія, різні школи аналізу дискурсу виділяють відповідні маркери суб'єктивності в різних типах висловлення, дискурсу. Починаючи із запропонованої Ш. Баллі дихотомії диктуму й модусу [1, с. 44], сучасна лінгвопрагматика розрізняє інформативний і прагмакомунікативний, тобто суб'єктно орієнтований, компоненти висловлення.

Разом із тим засновники сучасної теорії дискурсу й загалом філософи постмодерністи, зокрема М. Фуко, наголошували на певній безсуб'єктності дискурсу або "розчиненні" суб'єкта в дискурсі, а також на історичній перспективі становлення суб'єктності. Так, учений зауважує, що "там, де душа вважає, що єднається із собою, там де Я вигадує собі ідентичність, фахівець з генеалогії вирушає на пошуки початку, незчисленних початків...; аналіз походження дозволяє розчинити Я, а в місцях його порожнього синтезу викликати роїння тисяч вже втрачених подій" [6, с. 151-152]. Висловлення, із його погляду, є чимось іншим за результат дії чи індивідуальної операції, але є швидше грою можливих для суб'єкта позицій. Дослідник зазначає: "не слідрозглядати суб'єкт висловлювання як тотожний авторові формулювання, ні субстанційно, ні функціонально. Він справді не є причиною, витоком чи вихідною точкою того феномена, що його можна визначити як письмову або усну артикуляцію фрази; він не є також тією значущою метою, яка, безмовно передуючи словам, впорядковує їх як видиме тіло своєї інтуїції; він не є також тим постійним, незрушним і тотожним собі джерелом серії операцій, що їх висловлювання по черзі виявляють на поверхні мови. Він є тим визначеним і порожнім місцем, яке можуть ефективно заповнювати різні індивіди; але це місце, замість того щоб бути визначеним раз і назавжди та зберігатися незмінним упродовж усього тексту, книжки або твору, змінюється - або, радше, воно є досить змінним для того, щоб або залишатися тотожним собі самому лише в кількох фразах, або змінюватися з кожною. Воно є тим виміром, що характеризує все формулювання в його ролі висловлювання. Воно є однією з тих характеристик, які властиво належать до висловлювальної функції і дозволяють її описати. Якщо ми можемо назвати судження, фразу або сукупність знаків "висловлюваннями", то не тому, що хтось колись їх промовив або вони десь залишили тимчасовий слід, а тому, що їм можна приписати позицію суб'єкта. Описати формулювання як висловлювання - це означає не тільки проаналізувати відношення між автором і тим, що він сказав (або хотів сказати, або сказав, цього не хотівши), а визначити, якою є позиція, що її може й повинен займати всякий індивід для того, щоб стати суб'єктом [4, с. 151-152].

Таким чином, самоусвідомлення "Я" і його (само)вираження відбувається у пульсаційному доцентрово-відцентровому русі - до (само)інтеграції, цілісності, завершеності, безперервності, з одного боку, і відкритості, фрагментарності, переривчатості, плинності - з іншого. Крім того, ідеться також про двоспрямований рух до виокремлення себе / злиття з певною спільнотою, наголошенняна одиничності чи множинності. Інакше кажучи, суб'єкт встановлює відносини зі світом шляхом:

• екстеріоризації, проекції "Я" в зовнішній світ;

• включення світу у "Я", його освоєння в різних формах.

Ці вектори не виключають один одного, але взаємодіють у різних дискурсивних конфігураціях. Так вибудовуються певні екзистеми, а саме - дискурсивні домінанти, матриці відношень та зв'язків, які визначають ті чи інші дискурсивні операції та позначають вищезазначені вектори розбудови екзистенційного дискурсу відповідними маркерами. Ці екзистеми можуть бути таких типів:

• виражального,

• ідентифікаційного / самопрезентаційного, саморефлексивного,

• експерієнсного,

• презентаційного, рефлексивного.

Разом із тим екзистенційний дискурс можна розглядати як протодискурс, який є базисним типом семіотизації і дискурсивізації, що набуває подальшого розвитку в інших дискурсах, зокрема суспільно маркованих, із різними домінантами, такими як епістемічні, прописові й нормативні, поетичні. Там формується інший тип дискурсивності, яка є дискурсивністю суб'єкта, який різною мірою втрачає свою суб'єктність/суб'єктивність, тяжіє до функції світу-об'єкту. Ідеться передусім про той тип дискурсивності, який Д. Менгено і Ф. Косюта позначили як конституювальні дискурси, до яких віднесли релігійний, науковий, філософський, літературний, юридичний [8, с. 113], і в яких інстанцією мовлення стає всеоохопна безособовість.

Проте одна суб'єктність не вичерпує ознак екзистенційного дискурсу. Як зазначалося вище, його основою є матриці, у яких не лише так чи інакше "заповнюється" позиція суб'єкта, але й визначаються вектори його відношень із не-Я, які зумовлено певною метою - виразити себе, своє існування, ідентифікувати себе, позиціонувати себе тощо. Ці настанови визначають цей дискурс як окремий тип, а також дозволяють виокремити відповідні домінанти в інших типах дискурсів. З огляду на ці домінанти можна окреслити актовожанрову типологію й дискурсивні різновиди екзистенційності. Так, до жанрів з екзистенційними домінантами можна віднести таке:

• перед-дискурсивне самовираження (на актовому рівні) - крик, вигук, вираження емоцій;

• ідентифікацію та (само)презентацію в царині побутової, соціопрофесійної, медійної дискурсивності, де відбувається постійна кореляція векторів включення до групи / виокремлення, що відбувається в:

- актах/жанрах знайомства, (само)презентації,

- у співбесіді з роботодавцем кандидата на певну посаду,

- у CV, мотиваційних листах, короткій автобіографії,

- в інтерв'ю у ЗМІ;

• жанри наративно-(авто)біографічного спрямування або "історії життя", автентичні та художні саморефлексії, у яких превалює вектор (само)ідентифікації та спрямування до цілісності, виокремлення з певної спільноти;

• експерієнсність, яка виявляється в семіотизації й дискурсивізації досвіду, відчутого, прожитого в описово-наративних формах у свідченнях різного типу, листуванні, щоденнику, блогах, поезії й художній літературі загалом (особливо, у певних літературних школах, течіях тощо)

• дискурси й жанри рефлексивного, (само)позиціонувально- го та презентаційного типу, наприклад, науковий, де, особливо в постмодерну добу, досить чітко виявляється Я автора - спостерігача, аналітика тощо.

• екзистенційність, буттєвість світу в різних модусах

- в установчих наративах (міф, релігія),

- в установчих постулатах пізнання (філософія, методологія)

- в установчих нормативних приписах.

Звісно, такі дискурси та відповідні жанри є властивими сучасній культурі загалом, передусім так званій західній цивілізації, проте європейський франкомовний культурний ареал і, насамперед, власне французький виявився особливо чутливим до проблем буття в філософському, мистецькому, літературному аспектах і їхнього дискурсивного вираження. В історичній перспективі французька словесність класичної доби (XVII-XVIII ст.) відзначилася активним розвитком автентичних автобіографічних жанрів і мемуарів, епістолярії, а також у XVIII ст. розквітом відповідних літературних жанрів - псевдомемуарів та епістолярного роману.

Автобіографічний жанр привертав особливу увагу французьких дослідників. Так, Ф. Лежен у своїй праці "Автобіографічний пакт" надав таке визначення автобіографії: "Ретроспективна прозова оповідь, яку реальна особа робить про своє власне буття, наголо- шуючи на своєму індивідуальному житті, зокрема історії своєї особистості" [7, с. 14]. Це визначення будується на таких чотирьох категоріях: 1) мовленнєва форма - (а) оповідь, (b) у прозі; 2) предмет оповіді - індивідуальне життя, історія особистості; 3) становище автора: ідентичність автора, ім'я якого відсилає до реальної особи, та оповідача; 4) становище оповідача - (а)ідентичність оповідача й головного персонажа, (Ь)ретроспективна перспектива оповіді. Із цього погляду автентична автобіографія відповідає всім вищезазначеним критеріям, у той час як споріднені жанри відповідають їм лише частково: мемуари - (2), біографія - (4 а), роман від 1-ої особи - (3), автобіографічна поема - (1 b), особистий щоденник - (4 b), автопортрет чи нарис - (1 а і 4 b) [там само].

Таким чином, дискурсивною основою автобіографії виступає нара- тив, який останнім часом привертає особливу увагу дослідників, з огляду на поширення в різних сферах життя так званих "історій життя", які здобули велику популярність у різних медійних форматах, а також стали об'єктом та інструментом дослідження у соціальних науках. Так, П. Бурдьє зазначає, що історії життя в буденній свідомості пов'язуються з метафорами шляху, дороги, перехрестя, подорожі, що відбиває розуміння історії життя як організованої послідовності подій, які насправді не відбувалися в такому чітко структурованому порядку [5, с. 69]. Учений зауважує, що автобіографічна оповідь намагається, принаймні частково, надати смисл, виявити ретроспективну та проспективну логіку, сталість і консистентність, встановити зрозумілі зв'язки, такі як причинно-наслідкові, між послідовними етапами в житті людини, які таким чином стають етапами необхідного розвитку [там само].

Така "самопрезентаційна логіка" є властивою, передусім, тим автобіографічним жанрам, цілеспрямування яких зумовлено ідентифікаційним вектором, прагненням до цілісності, завершеності, сформованості особистості, її життєвого шляху. Водночас сильнішою стає тенденція до самовиокремлення, руйнації очікуваного, вписуваного до моделей однаковості, упізнаваності, типовості. На цьому наголошував у своїй "Сповіді" ще Ж.-Ж. Руссо у XVIII ст.: "Je forme une entreprise qui n'eut jamais d'exemple et dont l'exйcution n'aura point d'imitateur. Je veux montrer а mes semblables un homme dans toute la vйritй de la nature; et cet homme ce sera moi. Moi, seul. Je sens mon cњur et je connais les hommes. Je ne suis fait comme aucun de ceux que j'ai vus; j'ose croire n'кtre fait comme aucun de ceux qui existent. Si je ne vaux pas mieux, au moins je suis autre. Si la nature a bien ou mal fait de briser le moule dans lequel elle m'a jetй, c'est ce dont on ne peut juger qu'aprиs m'avoir lu" [Rousseau 1782, с. 4].

При цьому філософська й літературно-художня рефлексія різних періодів також ставить під сумнів сталість, завершеність, часову прогресію оповіді про життєвий шлях, наголошуючи на переривчатості, фрагментарності, атемпоральності самосприйняття буття в експеріє- нсному вимірі й намагаючись втілити його в семіо-дискурсивному плані. Досить згадати французький філософсько-літературний екзистенціалізм, "новийроман", театр абсурду, філософію постмодерну. Так, А. Роб-Грійє у своєму автобіографічному творі зазначає: "Tout cela, c'est du rйel, c'est-а-dire du fragmentaire, du fuyant, de l'inutile, si accidentel mкme et si particulier que tout йvйnement y apparaоt а chaque instant comme gratuit, et toute existence en fin de compte comme privйe de la moindre signification unificatrice" [9, с. 208].

З огляду на обмеженість формату статті ми зосереджуємо увагу передусім на тенденції до дискурсивізації екзистенції, буттєвості у французькому художньому дискурсі й літературній рефлексії. Передусім ідеться про ту ж настанову на інакшість, яку ми бачили у Ж.-Ж. Руссо. Про це говорить і персонаж Н. Саррот: "Il fallait leur rйpondre et les encourager avec douceur, et surtout, surtout ne pas leur faire sentir, ne pas leur faire sentir un seul instant qu'on se croyait diffйrent. Se plier, se plier, s'effacer: "Oui, oui, oui, oui, c'est vrai, bien sыr", voilа ce qu'il fallait leur dire, et les regarder avec sympathie, avec tendresse, sans quoi un dйchirement, un arrachement, quelque chose d'inattendu, de violent allait se produire, quelque chose qui jamais ne s'йtait produit et qui serait effrayant" [3, с. 296].

Проте французький "новий роман" 50-60 рр. ХХ ст. ставить під питання існування чи принаймні усталені моделі функціонування самого осердя романної оповіді, яким є персонаж й історія життя якого є сюжетною канвою цього літературного жанру. Експериментальні пошуки "нового роману" цікаві для нас, насамперед, спробою передати власне експерієнсність, буттєвість як таку у форматі романної оповіді, яка, таким чином, руйнує чи принаймні розмиває власні межі. Ця спроба стосується, серед іншого, тенденції до синкретизації поняття суб'єктності. Так, одна із засновниць цієї літературної течії Наталі Саррот зазначає: "впали непроникні перегороди, які відділяли один персонаж від іншого, і герой роману перетворився на щось довільно виокремлене, умовно викроєне із загальної тканини, яка цілком поміщена в кожному з нас і яка вловлює і затримує в незчисленних ланках своєї мережі весь всесвіт" [3, с. 203]. Відтак "від персонажа залишилася лише тінь" [3, с. 210].

Такий "розчинений у бутті" персонаж вже не є об'єктом ідентифікації: його ім'я втрачає свою значущість, а постійна гра першої, третьої і навіть другої особи, безособовості та неозначеної особовості свідчить про прагнення віднайти засобами сучасної аналітичної мови те злиття суб'єкта і світу, яке є протодискурсивною ознакою екзистенційності. Так, у наступному уривку вигук самовираження, еквівалентний першій особі, одразу переходить у третю особу, яка по суті є поглядом самого суб'єкта на себе ззовні: "Quel йpuisement, mon Dieu! Quel йpuisement que cette dйpense, ce sautillement perpйtuel devant lui: en arriиre, en avant, en avant, en avant, et en arriиre encore, maintenant mouvement tournant autour de lui, et puis encore sur la pointe des pieds, sans le quitter des yeux, et de cфtй et en avant et en arriиre, pour lui procurer cette jouissance" [3, с. 299]. Одним із улюблених засобів такої синкретизації стаєне означено-особове on: " Il y avait un grand vide sous cette chaleur, un silence, tout semblait en suspens; on entendait seulement, agressif, strident, le grincement; d'une chaise traоnйe sur le carreau, le claquement d'une porte. C'йtait dans cette chaleur, dans ce silence -- un froid soudain, un dйchirement " [Там само].

Художнім, філософським, лінгвопоетичним відкриттям стало використання М. Бютором займенника другої особи як суб'єктного стрижня романної оповіді в його відомому творі "Переміна": "Vous avez mis le pied gauche sur la rainure de cuivre, et de votre йpaule droite vous essayez en vain de pousser un peu plus le panneau coulissant. Vous vous introduisez par l'йtroite ouverture en vous frottant contre ses bords, puis, votre valise couverte de granuleux cuir sombre couleur d'йpaisse bouteille, votre valise assez petite d'homme habituй aux longs voyages, vous l'arrachez par sa poignйe collante, avec vos doigts qui se sont йchauffйs, si peu lourde qu'elle soit, de l'avoir portйe jusqu'ici, vous la soulevez et vous sentez vos muscles et vos tendons se dessiner non seulement dans vos phalanges, dans votre paume, votre poignet et votre bras, mais dans votre йpaule aussi, dans toute la moitiй du dos et dans vos vertиbres depuis votre cou jusqu'aux reins. Non, ce n'est pas seulement l'heure, а peine matinale, qui est responsable de cette faiblesse inhabituelle, c'est dйjа l'вge qui cherche а vous convaincre de sa domination sur votre corps, et pourtant, vous venez seulement d'atteindre les quarante-cinq ans" [Butor 1980, с. 7]. Теперішній час повертає тут собі атемпоральність постійного, неперервного "зараз" разом із замкненою тілесністю "тут" суб'єкта, який переживає власне буття.

Однією з нових форм дискурсивізації експерієнсної домінанти став прийом, відомий під назвою "потік свідомості", внутрішній монолог, який, як і займенникова гра, є різновидом складної мовленнєвої форми - невласне прямої мови, яка здобула значне поширення у французькій літературі, починаючи з другої половини ХІХ ст. Як зазначає Н. Саррот: "Він [читач] захотів поглянути ще далі чи, якщо бажаєте, ще ближче. І йому не потрібно було багато часу, щоб помітити те, що сховано за внутрішнім монологом: нескінченне багатоманіття відчуттів, образів, почуттів, спогадів, раптових спонук, замаскованих вчинків, які не виразить жодна внутрішня мова, які товпляться біля дверей свідомості, об'єднуючись у тісні групи, миттєво виникаючи й одразу ж розсипаючись, створюючи нові сполуки і набуваючи нових форм, неперервно розгортаючись, подібно паперовій стрічці, яка виносить з телеграфічного апарату нескінченний потік слів" [3, с. 230].

Варто зазначити, що потік свідомості як літературний прийом був уведений у 80-х рр. ХІХ ст. французьким письменником Е. Дюжарденом. У наступному фрагменті з його твору Les lauriers sont coupйs спостерігаємо активний пошук "нової" суб'єктності, де протиставлення тілесності і внутрішнього Я породжує його множинність у сприйнятті дійсності та взаємодії зі світом: "Un soir de soleil couchant, d'air lointain, de cieux profonds; et des foules qui confuses vont; des bruits, des ombres, des multitudes; des espaces infiniment en l'oubli d'heures йtendus; un vague soir... Car sous le chaos des apparences, parmi les durйes et les sites, dans l'illusoire des choses qui s'engendrent et qui s'enfantent, et en la source йternelle des causes, un avec les autres, un comme avec les autres, distinct des autres, semblable aux autres, apparaissant un le mкme et un de plus, un de tous donc surgissant, et entrant а ce qui est, et de l'infini des possibles existences, je surgis; et voici que pointe le temps et que pointe le lieu; c'est l'aujourd'hui; c'est l'ici; l'heure qui sonne; et au long de moi, la vie; je me lиve le triste amoureux du mystиre gйnital; en moi s'oppose а moi l'advenant de frкle corps et de fuyante pensйe; et me naоt le toujours vйcu rкve de l'йpars en visions multiples et dйsespйrй dйsir... Voici l'heure, le lieu, un soir d'avril, Paris, un soir clair de soleil couchant, les monotones bruits, les maisons blanches, les feuillages d'ombres; le soir plus doux, et une joie d'кtre quelqu'un, d'aller; les rues et les multitudes, et dans l'air trиs lointainement йtendu, le ciel; Paris а l'entour chante, et, dans la brume des formes aperзues, mollement il encadre l'idйe; soir d'aujourd'hui, oh soir d'ici; lа je suis" [Dujardin E. 1887].

Відтепер лінійно й цілеспрямовано організоване в традиційній моделі (авто)біографічного дискурсу-оповіді життя персонажа перетворюється на калейдоскоп відчуттів, вражень, психологічних станів. "Читач, - пише Н. Саррот, - змушений був сконцентрувати всю свою увагу і цікавість на певних нових психологічних станах, відволікшись від нерухомого персонажа, до якого вони були довільно прив'язані. У нього на очах час перетворився зі стрімкого потоку, який підштовхував уперед інтригу, у стоячу воду, в глибинах якої відбуваються повільні і майже невловимі процеси розпаду; у нього на очах наші вчинки втратили свої звичні спонуки й загальноприйнятий смисл, виникли почуття, раніше невідомі, а почуття добре відомі змінили свої форми і назви" [3, с. 203]. Отже, "психологічний елемент... непомітно звільняється від предмета, з яким був нероздільно злитим. Він прагне до самодостатності, до того, щоб обійтися, наскільки це можливо, без опори" [3, с. 208].

Ці пошуки можуть служити ілюстрацією до тези М. Фуко про "порожню" позицію функції суб'єкта висловлення: "суб'єкт висловлювання є детермінованою функцією, але ця функція не обов'язково однакова для різних висловлювань; по-перше, тому, що це функція порожня і вона може заповнюватися індивідами, до певної міри незацікавленими, коли їм випадає формулювати висловлювання, по-друге, тому що один і той самий індивід може по черзі займати різні позиції в послідовності висловлювань і виконувати роль різних суб'єктів" [4, с. 148-149]. У наступному уривку з роману Планетарій Н. Саррот синкретизм буттєвості відтворено через розчинення суб'єкта в самому сприйнятті навколишнього світу, зміні його позиціонування від "нульового рівня" безсуб'єктності до об'єктності третьої особи:

"Le dйclic lйger de la gвchette, le claquement bref de la porte de la cuisine, le bruit dйcroissant de leurs semelles sur les marches en ciment de l'escalier rйsonnent comme une menace sournoise ce sont les signes avant-coureurs du grand silence de la solitude, de l'abandon. Elle est livrйe а elle-mкme. Oubliйe sur le terrain dйvastй. Il y a de la sciure partout. Des йclats de bois, des vis rouillйes jonchent le parquet, les meubles poussйs en tous sens ont des poses saugrenues, et la porte a un air йtrange, un air dйplacй du replвtrage, une piиce rapportйe. un air de camelote prйtentieuse au milieu de ces murs minces d'appartements construits en sйrie. Mais pas d'affolement surtout, il faut ramasser ses forces pour calmer cette sensation de vide, de froid, bien regarder. il n'y a pas de doute, c'est йvident, c'est bien cette poignйe hideuse, cette poignйe de bistrot, de lavabos, qui donne а la porte, а tout autour cet air faux, tocard. Elle fait un grand effort, elle capte, elle tire. et а la place du mince tube creux en mйtal blanc, imitant misйrablement une sorte d'aileron, vient se poser une lourde poignйe de vieux cuivre adorablement patinй, une vieille poignйe de chвteau elle s'incurve doucement et son bout, dйlicatement relevй, s'enfle en une petite boule dont les reflets soyeux font jouer la moirure du bois et l'or d'une plaque de cuivre ouvragй, aux arabesques йlйgantes. Mais non, rien, ici, pas de plaque du tout, juste le bois. mais ils ont creusй des trous, leurs vrilles ont creusй la chair tendre du chкne. ils ont tout gвchй, exprиs, tout dйtruit. Pourquoi tricher ? Tout est perdu. Tous ces efforts pour rien. Ces espoirs. cette lutte. Pour arriver а quoi ? Dans l'attente de quoi ? Pour qui, aprиs tout ? Personne ne vient la voir pendant des semaines, des mois" [Sarraute 1959, с. 17-18].

Останній уривок яскраво демонструє так званий "субстантивний стиль" сучасної французької словесності, який стає ознакою французького роману, починаючиз 20-х рр. ХХ ст., і має на меті виокремити певне явище, предмет, ознаку чи, скоріше, сприйняття цього явища, предмета чи ознаки суб'єктом, який переживає певний фрагмент свого життя, зняти динаміку й логіку часового слідування, відтворити атемпоральність перманентного теперішнього, експерієнсної презентації дійсності. Варто зазначити, що така тенденція до субстантивації, синтаксичної номінативності в цілому є характерною для сучасної французької мови, що відзначали такі дослідники-лінгвісти, як Ш. Баллі, А. Ломбар, В. Г. Гак.

Таким чином, спостерігаємо конвергенцію суспільного та дослідницького запиту, дискурсивно-жанрового експерименту, передусім у французькому "новому романі" ХХ ст., і певних тенденцій у становленні й розвитку мовленнєво-стильових домінант сучасної французької мови, що свідчить про посилення інтересу до складного явища буттєвості. З одного боку, відбувається активне поширення жанрів автентичних "історій життя", їхнє використання в дослідницьких цілях, а з іншого - тенденції до відтворення синкретизму буттєвості в автентичних "первинних" жанрах та літературно-художній площині, що веде до жанрових модифікацій, передусім у романній оповіді. На рівні дискурсивної організації ці тенденції виявляються у модифікації структури дискурсів та жанрів з екзистенційною домінантою, зокрема в ускладненні структури суб'єктності, відмові від логіки часово-подієвої послідовності, цілісності, завершеності та спробах відтворення синкретизму сприйняття себе і світу, презентації' власної буттєвості, зокрема у форматі актово-жанрових утворень, таких як потік свідомості, дискурсивних формах невласне прямої мови, субстантивному стилі. Перспективу подальших досліджень вбачаємо в розширенні поля пошуку смислових матриць екзистенційносгі та встановленні дискурсивного поля вираження складного явища буттєвості в його психосоціальних, культурологічних, лінгвопрагматичних виявах у франкомовному культурному просторі.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Балли Ш. Общая лингвистика и вопросы французского языка / Ш. Балли. - М.: Изд-во иностранной литературы, 1955.

2. Бурбело В. Б. Комунікативні і дискурсивні іпостасі мовця у французькій лінгвокультурі / В. Б. Бурбело // Мовні і концептуальні картини світу. - 2013. - Вип. 43. - Ч. 1. - С. 192-203.

3. Саррот Н. Тропизмы. Эра подозрения / Н. Саррот. - М.: Полинформ - Талбури, 2000.

4. ФукоМ. Археологіязнання / М. Фуко. - К.: Основи, 2003.

5. BourdieuP. L'illusionbiographique / P. Bourdieu // Actesdelarechercheen- sciencessociales. - 1986. - Vol. 62-63. - Р. 69-72.

6. FoucaultM. "Nietzsche, lagйnйalogie, l'histoire" / M. Foucault // Hommage а JeanHyppolite. - P.: P.U.F., 1971. - Р. 145-172.

7. Lejeune P. Le Pacte autobiographique / P. Lejeune. - P.: Seuil, 1975.

8. Maingueneau D. L'analyse des discours constituants / D. Maingueneau, F. Cossuta // Langages. - 1995. - №°117. - Р. 112-125.

9. Robbe-Grillet A. Le miroir qui revient / A. Robbe-Grillet. - P.: Йditions de Minuit, 1984.

ДЖЕРЕЛА ІЛЮСТРАТИВНОГО МАТЕРІАЛУ

1. Butor M. La modification / M. Butor. - P.: Editions de Minuit, 1980.

2. Dujardin E. Les lauriers sont coupйs, 1887. - Режимдоступувід 10.02.2016: http://www.gutenberg.org/files/26648/26648-h/26648-h.htm 3.

3. Rousseau J.-J. Les Confessions, 1782. - Режим доступу від 12.03.2016: http://www.ebooks-bnr.com/ebooks/pdf4/rousseau_les_confessions.pdf

4. Sarraute N. Le Planйtarium / N. Sarraute. - Йditions Gallimard, 1959.

Размещено на Allbest.ru