Нові підходи до типології територіальних варіантів французької мови

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара

Нові підходи до типології територіальних варіантів французької мови

Палькевич О.С.

Постановка проблеми. Дослідження особливостей формування та функціонування мовних варіантів вважається в сучасному мовознавстві темою достатньо дослідженою, але й досить суперечливою. А. Ткач зазначає, що «великий інтерес до видозмінювання мовних засобів пояснюється тим, що тільки повне і багатоаспектне вивчення цього феномена дасть змогу зрозуміти принципи і закони, внутрішню логіку діахронічного розвитку й синхронного функціонування мови» [1; 132]. Через це ця тематика не втрачає своєї актуальності, а потреба у дослідженні територіальної варіативності французької мови набуває особливої ваги у зв'язку з активним розвитком явища франко- фонії або, як було зазначено на франкомовному форумі в Дакарі в 1989 р., «поліфранкофонії». Французька мова на теренах свого розповсюдження є важливим засобом спілкування, але існує у вигляді соціально і географічно детермінованих варіантів зі своїми лінгвістичними особливостями. Під час наших розвідок квебецького та сенегальського варіантів французької мови ми зітнулись з проблемою вживання дослідниками різної термінології у назвах цих варіантів: діалекти (Н. Міхєєва А. Широкова,), регіональні варіанти (О. Лангнер О. Онац,), територіальні (Н. Фірсова), імпортовані суперстратні (В. Гак, В. Клоков (для африканських варіантів)) та національні варіанти (В. Гак (для мови Квебеку), О. Косович Г Степанов, О. Чередниченко) французької мови. Під час аналізу просторового варіювання мови трапляються також такі поняття, як «регіолект», «топо- лект», «геолект», «соціолект», «койне», «піджін» та інші. Таке розмаїття термінів є історично зумовленим, оскільки поняття «діалект» традиційно вживалось у більш широкому значенні, ніж зараз, як будь-яке відхилення від мовної норми, і охоплювало всі типи (мовного варіювання, які розрізнялись за географічним критерієм (на відміну від соціального, наприклад, який вирізняв соціалекти на основі соціальної стратифікації). Термін «діалект» мав дещо пейоративне конотативне забарвлення як поняття нижчого ґатунку, ніж поняття мови. Зараз загальнолюдське ставлення до «відмінності» як такої еволюціонує в бік прийняття й вивчення, отже, виділяються різні типи діатопних варіантів мови. Виокремлення кожного з них потребує додаткового дослідження і подальшої типологізації цих понять. Сучасний підхід до класифікації мовних варіантів французької мови вимагає чіткого визначення та осмислення її критеріїв з урахуванням історичної й лінгвокультурної специфіки цих мов та певних екстралінгвальних факторів. На основі цих критеріїв потрібно здійснити розгорнуту типологію територіальних варіантів французької мови.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Витоки дослідження територіальних різновидів мови закладено в європейській традиції компаративного вивчення діалектної різнорідності (наприклад, Лінгвістичний атлас Франції Ж. Жільєрона 1897-1901). Але перші розвідки в царині варіювання мови у просторі відбулись у межах розвитку американської соціолінгвістичної науки, зокрема, в трудах Д. Хаймза, який досліджував «етнографію спілкування», вплив соціокультур- них норм на варіативність мовлення. Спираючись на антропологічну традицію, вчені соціолінгвісти, етнолінгвісти

й психолінгвісти здійснювали експериментальну роботу на місцевості і будували загальні моделі мови з урахуванням її варіативності. Початок класифікації мовних ситуацій було закладено В. Стюартом, Ч. Фергюсоном, Дж. Фішманом, Є. Хаугеном. Найбільш цитованими є типології мовних варіантів Стюарта (1968), яку опрацювали пізніше Д. Хаймз (1971), Р Фезолд (1983) и Т. Генье (1994) та Фергюсона (1966). Франкомовні романісти А. Бельо, К. Бланш-Бенвеніст, Л. Бошан, Ш. Бушар, С. Детэй, П. Дюмон, Ж.-Л. Кальве, Ж.-М. Клін- кенберг, Ж. Дюран, Ф. Гаде Ж. Манессі, А. Мартіне вивчали проблеми варіативності французьких регіональних мов, особливості формування явищ мови в окремих регіонах Франції і поза її межами та їх функціонування в діахронії, синхронії та порівняно з наявною на вказаний період часу нормою. Сучасні вчені-романісти підготували та видали певну кількість монографій, присвячених діатопним варіантам французької мови. Наприклад, у збірці “Variations linguistiques: Koinи, dialectes, franзais rйgionaux” колективом вчених досліджувалась французька мова як у середині Франції (діалекти, регіо- налізми), так і зовні (бельгіцизми та африканська французька мова), як сучасний їх стан, так і особливості в певний історичний період (в синхронії). Найбільш фундаментальна праця за цією тематикою, “Manuel des francophonies”, з'явилась у 2017 році під редакцією Урсули Ройтнер, де розглядаються теоретичні питання варіативності, а також варіанти французької мови в Європі, в Америці, в Африці, в Азії та заморських територіях Франції з точки зору їх демолінгвістичної ситуації, історичних передумов, мовного законодавства, їх присутності як мови адміністрації, навчання і засобів масової інформації, а також надаються їх лінгвістичні особливості.

У радянській лінгвістиці провідну роль у введенні поняття національних варіантів мови, в дослідженні їх відмінності від діалектів та визначенні критеріїв їх виділення, в систематичному аналізі їх функціональних і структурних характеристик та основних типів зіграв Г. Степанов. Питання зовнішнього варіювання, типології мовних варіантів висвітлюються також в розвідках радянських і російських мовознавців В. Виноградова, В. Гака, М. Гухмана, А. Домашнєва, В. Жирмунського, М. Маковского, Н. Міхєєвої, О. Реферовської, Н. Фірсової

Швейцера. Особливої уваги потребують і фундаментальні дослідження В. Клокова як із національно-культурної специфіки французької мови Західної та Тропічної Африки, так і з аналізу всіх територіальних варіантів французької мови. Вчений здійснює їх класифікацію, детально досліджує їх соціолінгвістичну й соціокультурну природу, пропонує «Словник французької мови за кордонами Франції». Цікавими є розвідки сучасних російських лінгвістів Л. Антро- пової, Ж. Багана, О. Лангнера, А. Сидорова, Н. Хорошевої. В українському мовознавстві дослідженням проблеми територіальної варіативності полінаціональних мов займалися Я. Жовніренко, О. Косович, О. Чередниченко, мовне варіювання вивчають Г. Гайдученко, М. Кирилюк, Є. Тернієвська,

Царалунга, А. Парфіненко, вчені Н. Жмаєва О. Клименко досліджують сучасну теорію мовної норми, але просторова варіантність французької мови в українській лінгвістиці є недостатньо вивченою.

Мета статті - розробити авторську типологію територіальних варіантів французької мови з урахуванням сучасних критеріїв виділення кожного з них. Досліджуваним об'єктом роботи є територіальні варіанти французької мови, а предметом - класифікація цих мовних варіантів на основі їх найважливіших функціональних і соціолінгвістичних особливостей. Для досягнення мети потрібно: розглянути поняття територіальної мовної варіативності, виявити основні критерії виділення діа- топних різновидів мови, проаналізувати їх характеристики, уточнити термінологічний апарат, дослідити типології, розроблені радянськими й іноземними дослідниками.

Постановка проблеми. Дослідження особливостей формування та функціонування мовних варіантів вважається в сучасному мовознавстві темою достатньо дослідженою, але й досить суперечливою. А. Ткач зазначає, що «великий інтерес до видозмінювання мовних засобів пояснюється тим, що тільки повне і багатоаспектне вивчення цього феномена дасть змогу зрозуміти принципи і закони, внутрішню логіку діахронічного розвитку й синхронного функціонування мови» [1; 132]. Через це ця тематика не втрачає своєї актуальності, а потреба у дослідженні територіальної варіативності французької мови набуває особливої ваги у зв'язку з активним розвитком явища франкофонії або, як було зазначено на франкомовному форумі в Дакарі в 1989 р., «поліфранкофонії». Французька мова на теренах свого розповсюдження є важливим засобом спілкування, але існує у вигляді соціально і географічно детермінованих варіантів зі своїми лінгвістичними особливостями. Під час наших розвідок квебецького та сенегальського варіантів французької мови ми зітнулись з проблемою вживання дослідниками різної термінології у назвах цих варіантів: діалекти (Н. Міхєєва А. Широкова,), регіональні варіанти (О. Лангнер О. Онац,), територіальні (Н. Фірсова), імпортовані суперстратні (В. Гак, В. Клоков (для африканських варіантів)) та національні варіанти (В. Гак (для мови Квебеку), О. Косович Г Степанов, О. Чередниченко) французької мови. Під час аналізу просторового варіювання мови трапляються також такі поняття, як «регіолект», «тополект», «геолект», «соціолект», «койне», «піджін» та інші. Таке розмаїття термінів є історично зумовленим, оскільки поняття «діалект» традиційно вживалось у більш широкому значенні, ніж зараз, як будь-яке відхилення від мовної норми, і охоплювало всі типи (мовного варіювання, які розрізнялись за географічним критерієм (на відміну від соціального, наприклад, який вирізняв соціалекти на основі соціальної стратифікації). Термін «діалект» мав дещо пейоративне конотативне забарвлення як поняття нижчого ґатунку, ніж поняття мови. Зараз загальнолюдське ставлення до «відмінності» як такої еволюціонує в бік прийняття й вивчення, отже, виділяються різні типи діатопних варіантів мови. Виокремлення кожного з них потребує додаткового дослідження і подальшої типологізації цих понять. Сучасний підхід до класифікації мовних варіантів французької мови вимагає чіткого визначення та осмислення її критеріїв з урахуванням історичної й лінгвокультурної специфіки цих мов та певних екстралінгвальних факторів. На основі цих критеріїв потрібно здійснити розгорнуту типологію територіальних варіантів французької мови.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Витоки дослідження територіальних різновидів мови закладено в європейській традиції компаративного вивчення діалектної різнорідності (наприклад, Лінгвістичний атлас Франції Ж. Жільєрона 1897-1901). Але перші розвідки в царині варіювання мови у просторі відбулись у межах розвитку американської соціолінгвістичної науки, зокрема, в трудах Д. Хаймза, який досліджував «етнографію спілкування», вплив соціокультур- них норм на варіативність мовлення. Спираючись на антропологічну традицію, вчені соціолінгвісти, етнолінгвісти й психо- лінгвісти здійснювали експериментальну роботу на місцевості і будували загальні моделі мови з урахуванням її варіативності. Початок класифікації мовних ситуацій було закладено В. Стюартом, Ч. Фергюсоном, Дж. Фішманом, Є. Хаугеном. Найбільш цитованими є типології мовних варіантів Стюарта (1968), яку опрацювали пізніше Д. Хаймз (1971), Р Фезолд (1983) и Т. Генье (1994) та Фергюсона (1966). Франкомовні романісти А. Бельо, К. Бланш-Бенвеніст, Л. Бошан, Ш. Бушар, С. Детэй, П. Дюмон, Ж.-Л. Кальве, Ж.-М. Клінкенберг, Ж. Дюран, Ф. Гаде Ж. Манессі, А. Мартіне вивчали проблеми варіативності французьких регіональних мов, особливості формування явищ мови в окремих регіонах Франції і поза її межами та їх функціонування в діахронії, синхронії та порівняно з наявною на вказаний період часу нормою. Сучасні вчені-романісти підготували та видали певну кількість монографій, присвячених діатопним варіантам французької мови. Наприклад, у збірці “Variations linguistiques: Koinи, dialectes, franзais rйgionaux” колективом вчених досліджувалась французька мова як у середині Франції (діалекти, регіоналізми), так і зовні (бельгіцизми та африканська французька мова), як сучасний їх стан, так і особливості в певний історичний період (в синхронії). Найбільш фундаментальна праця за цією тематикою, “Manuel des francophonies”, з'явилась у 2017 році під редакцією Урсули Ройтнер, де розглядаються теоретичні питання варіативності, а також варіанти французької мови в Європі, в Америці, в Африці, в Азії та заморських територіях Франції з точки зору їх демолінгвіс- тичної ситуації, історичних передумов, мовного законодавства, їх присутності як мови адміністрації, навчання і засобів масової інформації, а також надаються їх лінгвістичні особливості.

У радянській лінгвістиці провідну роль у введенні поняття національних варіантів мови, в дослідженні їх відмінності від діалектів та визначенні критеріїв їх виділення, в систематичному аналізі їх функціональних і структурних характеристик та основних типів зіграв Г. Степанов. Питання зовнішнього варіювання, типології мовних варіантів висвітлюються також в розвідках радянських і російських мовознавців В. Виноградова, В. Гака, М. Гухмана, А. Домашнєва, В. Жирмунського, М. Маковского, Н. Міхєєвої, О. Реферовської, Н. Фірсової

Швейцера. Особливої уваги потребують і фундаментальні дослідження В. Клокова як із національно-культурної специфіки французької мови Західної та Тропічної Африки, так і з аналізу всіх територіальних варіантів французької мови. Вчений здійснює їх класифікацію, детально досліджує їх соціолінгвістичну й соціокультурну природу, пропонує «Словник французької мови за кордонами Франції». Цікавими є розвідки сучасних російських лінгвістів Л. Антро- пової, Ж. Багана, О. Лангнера, А. Сидорова, Н. Хорошевої. В українському мовознавстві дослідженням проблеми територіальної варіативності полінаціональних мов займалися Я. Жовніренко, О. Косович, О. Чередниченко, мовне варіювання вивчають Г. Гайдученко, М. Кирилюк, Є. Тернієвська,

Царалунга, А. Парфіненко, вчені Н. Жмаєва О. Клименко досліджують сучасну теорію мовної норми, але просторова варіантність французької мови в українській лінгвістиці є недостатньо вивченою.

Мета статті - розробити авторську типологію територіальних варіантів французької мови з урахуванням сучасних критеріїв виділення кожного з них. Досліджуваним об'єктом роботи є територіальні варіанти французької мови, а предметом - класифікація цих мовних варіантів на основі їх найважливіших функціональних і соціолінгвістичних особливостей. Для досягнення мети потрібно: розглянути поняття територіальної мовної варіативності, виявити основні критерії виділення діа- топних різновидів мови, проаналізувати їх характеристики, уточнити термінологічний апарат, дослідити типології, розроблені радянськими й іноземними дослідниками.

Виклад основного матеріалу. Поняття територіальної мовної варіативності є складовою частиною загального варіювання мови, тобто її здатності до видозміни. Динамічна сутність мови передбачає функціонування на синхронному зрізі просторово виокремлених мовних різновидів, які існують на певній території розповсюдження мови, мають «генетичну спорідненість і є частинами загальної діасистеми» [2; 9]. Вони виникають через «послаблення зв'язку і відносну ізоляцію різних угрупувань мовної спільноти» [3; 452]. Розвідки таких мовних варіантів повинні здійснюватися, згідно з Г. Степановим, в порівняльно-історичному аспекті, тобто з точки зору історичного підґрунтя їх виникнення й розповсюдження, і в порівняльно-співставному, тобто з урахуванням загальних рис і фактів відмінності і типів відмінностей на рівнях мовної норми, мовної системи, узусу та мовленнєвих актів [2; 9]. Особливо значущим є вивчення співвідношення «мовна норма - узус» у середині різних територіальних варіантів французької мови, а також у відношенні до літературної норми Франції. Отже, важливими для дослідження є не лише лінгвістичні, а й екстралінгвістичні фактори розвитку діатоп- них утворень, ступінь віддаленості форми існування варіантів від кодифікованої літературної мови, їх дистрибуція в зонах вживання (контекст співіснування з іншими мовами), соціолінгвістичні показники (умови й особливості функціонування мови у певному соціальному середовищі, загальновизнаний статус, престиж, ступінь володіння мовцями, наявність або відсутність письмової традиції).

Розглянемо мовну ситуацію французької мови, яку ми визначаємо як сукупність форм наявності французької мови в їхньому територіально-соціальному взаємозв'язку і функціональній взаємодії у межах певних географічних або адміністративно-політичних утворень. Ця мовна ситуація, з одного боку, є «унілінгвальною» (за А. Антроповою) [4], бо йдеться про одну мову, а не сукупність мов, а з іншого, багатокомпонентною, оскільки вона характеризує французьку мову як поліцентричну або «полінаціональну» (О. Чередниченко, О. Косович). Вивчення ситуації передбачає встановлення відношення «об'єкта-еталона» (за Г. Степановим) [2] чи національно гомогенної мови (за А. Домашнєвим) [5], тобто кодифікованої літературної мови Франції, яка характеризується даним станом і яка є ядром парадигми цієї мовної ситуації, до інших варіантів цієї мови, які перебувають з нею в різноманітних формах просторово-соціальних взаємодій і які утворюють периферію цієї парадигми. Мова-еталон буде означена як мовний стандарт. Основні периферійні різновиди французької мови будуть розглянуті окремо - від більш значущих форм їх територіального існування (або основних мов, за Ч. Фергюсоном (majors langages)) до найменш значущих (special status).

Проаналізуємо дослідження В. Гака А. Домашнєва, Г Степанова, Н. Фірсової, О. Швейцера та Н. Генье, У Ройт- нер, В. Стюарта, Ч. Фергюсона стосовно критеріїв виділення територіальних варіантів. В цьому сенсі Г Степанов розрізняє дві групи факторів: об'єктивні (функції мови, форми її застосування та сфера використання) та суб'єктивні або аксіоло- гічні: зразковий варіант (мовний стандарт), рідна / нерідна мова, престижність [2; 13]. Ми пропонуємо розподіл за соціолінгвістичними критеріями (які враховують історію появи й розвитку ідіомів, умови їх функціонування), з одного боку, та лінгвістичними, з іншого. Першу групу критеріїв ми окреслюємо як статусно-функціональні.

Для систематизації просторової варіативності мови за цим типом факторів майже всі вчені вважають важливим соціолінгвістичний статус мови (офіційна або державна мова, мова міжнаціонального спілкування, мова мовних меншин і таке інше). В. Стюарт [6] визначає цю ознаку через функції мови, перша серед яких - це офіційна функція як мови державного управління й політики, але ще може бути освітня, релігійна тощо. Цей критерій є дотичним також до сфери використання мови (література, розмовне, побутове мовлення, мова навчання й науки, мова офіційного і неофіційного спілкування). О. Швейцер [7] наполягає на розгляді як офіційного, так і фактичного статусу ідіому. Наприклад, у Канаді французька мова є другою державною, але фактично статус англійської вище, тоді як у провінції Квебек офіційний і фактичний статус французької мови збігаються. В цьому разі фактичний статус варіанту стикається з фактором його престижності, який може зумовлюватись різними факторами: міжнародне визнання ідіому, національне визнання мови як елементу згуртування нації, престиж носіїв мови (як соціальної групи: нею розмовляє політична й інтелектуальна еліта), багату культурну, зокрема літературну, спадщину, модернізованість, урегульованість мови.

Ще одним критерієм виділення мовних варіантів дослідники вважають кількість осіб, для яких ця мова є рідною, у Стюарта це - «життєздатність» мови. Це квантитативний критерій, який вимірюється у відсотках певних мовців від загальної кількості жителів країни. Але тут необхідно розрізняти загальний відсоток жителів країни, які розмовляють французькою мовою згідно з МОФ (Міжнародною організацією франкофонії), і той відсоток мовців, які вважають її рідною. Іноді цифри дуже різняться. Наприклад, згідно з У Ройт- нер [8], в Маврікії нараховується 73% франкофонів (за даними МОФ), але рідною французька є лише для 3,6%, на Сейшелах з 53% рідною для себе вважають 0,8, а на Гаїті з 42 % - 0, 2%, а 2.8% - другою мовою. Щодо класифікації, згідно з показником загальної кількості франкофонів, у Ч. Фергюсона він існує в цифрах (наприклад, не менше мільйона осіб для мажоритарних мов) або у відсотках: три показника, відповідно до типів мов (основні, другорядні і спеціальні): 1) не менше 25%, 2) 5-25%, 3) менше 1% (мови з дуже обмеженою сферою спілкування). У Ройтнер пропонує чотири шкали: 1) більше 80%, 2) 50-80%, 3) 20-49%, 4) менше 20%. Ми підтримуємо більш детальне членування.

Ще один з найважливіших критеріїв виділення територіальних різновидів - наявність або відсутність у варіанта літературної мови механізмів та інститутів нормалізації цього ідіома в країні. Тут необхідно також розрізняти, чи є ця літературна мова ендогенною, як в плані норми, так і в плані узусу (як це є для французької мови Франції, яка є еталоном), чи екзогенною. В. Стюарт [6], Н. Генье [9] розглядають ще фактор «автономіїмови», тобто, чи є вона основним чи допоміжним засобом спілкування в країні. І останній соціолінгвістичний критерій - історичність мови (historicitй), тобто її зв'язок з національною традицією, з етносом. Тут важливо зазначити, слідом за Г. Степановим [2; 12], два типи генетичних відносин між стандартною мовою та певним варіантом: чи розвивався мовний різновид як рідна мова з плином історії держави (тобто мова-еталон та інший ідіом паралельно розвиваються), чи розвиток мови пов'язаний з історичним заселенням певної території (переселенням франкомовних мешканців) або з колонізацією території (тоді йдеться про імпортовану мову). діатопний варіативність мова

У лінгвістичному плані для типологізації діатопічних мовних варіантів пропонується співвідношення спільних (тотожних) та розрізнювальних структурних елементів відносно мовного стандарту (А. Домашнєв [5], О. Швейцер [7]).

Згідно з вищевикладеним ми визначаємо такі критерії виділення діатопних типів варіювання мови:

І. Статусно-функціональні:

Автономне функціонування мови / допоміжна мова в умовах диглосії. Підкритерій: варіант має / не має своїх діалектів і патуа.

Соціальний статус офіційної / неофіційної мови. Під- критерії: єдина офіційна мова в країні / офіційна поряд з іншими; неофіційна мова: регіональна / мова національних меншин тощо.

Кількість мовців. Спосіб визначення: відсоток мовців від загальної кількості мешканців країни (менше 20%, 20%- 49%, 50%-80%, більше 80%)

Рідна / нерідна мова для мешканців. Спосіб визначення: відсоток мовців від загальної кількості мешканців країни (менше 20%, 20%-49%, 50%-80%, більше 80%); розподіл мови на території країни (пропорційний / в певних зонах).

Наявність / відсутність літературної мови (нормалізації). Підкритерій: ендогенна / екзогенна мовна норма.

Соціальне функціонування: використання в усіх / деяких сферах діяльності країни.

Історичність мови. Спосіб визначення: типи генетичних відносин між стандартною мовою та певним варіантом та спосіб впровадження (історично рідна / імпортована шляхом імміграції / накладена шляхом колонізації з анексією території).

ІІ. Лінгвістичні:

Ступінь віддаленості форми наявності варіантів від кодифікованої літературної мови. Можливий підкритерій: лексикостатистичний (наприклад, вимірювання за чотирирів- невою шкалою мовної систематики).

Ступінь взаєморозуміння між носіями мовного стандарту (унормованої мови Франції) та іншими ідіомами.

Застосуємо запропоновані критерії до мовних різновидів французької мови.

Тут слід зазначити, що закордонні дослідники вживають поняття мовного варіанту (variйtйs linguistiques (фр.) / langage varieties (англ.)) переважно як родове для всіх форм територіального функціонування мови: від мовного стандарту (standard) до піджину (pidgin). Отже, вони виділяють (зокрема, Н. Генье) (термінологія надається французькою мовою): standard (мовний

стандарт), vernaculaire (мова місцевого населення), dialecte (діалект) або більш сучасне поняття variйtй rйgionale (регіональний варіант), crйole (креолізована форма мови), rйgiolecte (регіолект або його синоніми: тополект, геолект) як проміжна форма між діалектом і місцевою мовою, vйhiculaire (аналог лінгва франка), kionи (койне), pidgin (піджін), іноді додають classique (класична мова, наприклад: латина) et artificiel (штучна мова, наприклад: есперанто). В радянському й пострадянському мовознавстві варіант фігурує як родове і як видове поняття. Нам видається не зовсім чітким розподіл варіантів, запропонований іноземними дослідниками, бо діалект трактується як мовний різновид, розповсюджений в середині країни (останнім часом в історичному сенсі поняття) або за її кордонами (вживається в значенні територіального варіанту), так само, як і місцева мова вживається або як історичний термін (що стосується періоду зародження французької мови як мовного стандарту Франції), або як антонім до поняття лінгва франка і може, таким чином, розглядатись одночасно і як регіональний (територіальний) варіант. Для уникнення двозначності просторові різновиди все частіше називають «французькі мови в світі» (les franзais dans le monde) або «франкофонії» (в множині). На наш погляд, назва «французькі мови» вдало підкреслює, що ці мовні варіанти (як і автономні національні мови) є достатньо гетерогенними і мають кожен свої закономірності розвитку, але при цьому не ізольовані один від одного, а мають спільний знаменник. Поняття франкофоніїї до того ж ставить акцент на мовцях як основному елементі мовної ситуації, а не на мовній системі як такій. Але водночас ці назви не конкретизують соціолінгвістичний статус кожного з них. Щоб це прояснити, ми пропонуємо взяти за основу класифікацію територіальних варіантів В. Клокова [10], дещо розширити її, врахувавши запропоновані нами критерії, накласти на сучасну мовну ситуацію франкофонії, а також проілюструвати конкретними прикладами мовних різновидів.

Типологія територіальних варіантів французької мови (від ядра до периферії):

Мовний стандарт (французька мовна норма Франції).

Національний варіант:

а) національний варіант, історично сформований шляхом романізації (французькі мови в Європі: Бельгія, Швейцарія, Люксембург, Монако);

б) національний варіант імпортований (Канада)

Територіальний варіант:

а) суперстратний територіальний варіант (країни Тропічної Африки, де французька - це єдина офіційна мова: Гвінея, Бенін, Габон, Демократична Республіка Конго, Республіка Конго, Малі, Нігер, Того або одна з двох офіційних мов: Бурунді, Руанда, Чад, Центрально-Африканська Республіка);

б) субстратний варіант (в країнах Центральної та Південної Америки, на островах Індійського океану і в Океанії (Луїзіана, Маврикія, Гаїті, Мадагаскар); Особлива ситуація з заморськими департаментами та регіонами Франції (фр. DROM), де французька є національною мовою: Гваделупа, Мартиніка, Гвіана, Реюньйон, Майотта і тому має високий відсоток франкофонів, та з заморськими спільнотами та адміністративно-територіальними утвореннями з особливим статусом (фр. COM, CSG).

в) адстратний територіальний варіант (країни Магрибу: Алжир, Марокко, Туніс, а також в Лівані Лаосі, в меншій мірі в Камбоджі, Вьетнамі).

Регіональна мова, розповсюджена в середині Франції (колишні діалекти: баскський, ельзаський, провансальський і так далі) та в італійському регіоні Валь Д'Аост.

Поняття «місцева мова» (le vernaculaire), «койне», «піджін» - є суто історичними, вони слугували для визначення мовних варіантів, які відіграли роль у зародженні сучасних діатопних варіантів французької мови. Креолізована мова і лінгва франка мають певне відношення до сучасної мовної ситуації французької мови, але не можуть бути класифіковані серед територіальних варіантів.

Схематично ця типологія виглядає так:

Пропонуємо уточнити наявну термінологію щодо статусу французької мови.

Мовний стандарт - різновид мовлення, що зазнав стандартизації, сприймається населенням як націєутворюючий елемент і який використовується у суспільних цілях. В нашому випадку це - мова-еталон, літературна мова Франції, що була імплантована як один з колишніх діалектів (королівський), який впродовж розвитку країни отримав вищій соціальний статус. Французька мова Франції є ендогенною, як в плані норми, так і в плані узусу.

Національний варіант мови - форма функціонування мовного стандарту в самостійній національній спільноті (за межами Франції) в усіх соціальних сферах. Основними ознаками національного варіанту є його автономність і наявність літературної норми, яка утворилась або під час паралельного розвитку певного ідіому і стандартної мови (французька в Європі), або як форма пристосування мовного стандарту (в його синхронному зрізі) до традицій і потреб певної нації (експорт мови в процесі міграції мовців або під час колонізації: (без анексії території), як в Канаді. Факт заселення канадської території без анексії є важливим для визначення національного варіанту, бо він свідчить про історизм ідіому, його зв'язок з корінним етносом. Французька мова національного варіанту є ендогенною, як в плані норми, так і в плані узусу, а мовний стандарт (мова Франції) є екзогенною нормою для нього.

Крім того, національний варіант, звичайно, має статус офіційної мови, має більше 50% мовців, для більшості з яких це - рідна мова. З лінгвістичної точки зору він має більше тотожних структурних елементів різного рівню з мовою стандарту, ніж розрізнювальних, і великий ступінь взаєморозуміння серед мовців цих ідіомів.

Територіальний варіант мови суттєво відрізняється від національного відсутністю національної ендогенної норми, оскільки орієнтується на мовний стандарт (екзогенну норму центрального ареалу поширення мови) і зазвичай функціонує не автономно, а в умовах диглосії, оскільки є ідіомом імпортованим. Кількість мовців від загального числа населення країни складає менше 50%, і мова не є рідною для абсолютного числа жителів. Цей варіант утворився шляхом колонізації і попередньої анексії територій, які деколонізувались в подальшому. Зазвичай не вживається в розмовному, побутовому мовленні, неофіційному спілкуванні, а є мовою літератури, навчання й науки, офіційного спілкування. Має певну ендогенну узусну (лінгвокультурологічну) специфіку.

Суперстратний территоріальний варіант має офіційний статус, є престижним в країні, взаємодіє з на місцевими мовами, впливаючи на них. Субстратний варіант має переважно офіційний статус або статус мови національних меншин (як в Луїзіані) і під впливом місцевої мови видозмінюється. Це відбувається, оскільки місцева мова є зазвичай попередньо кре- олізованою на основі французької мови і легко взаємодіє з нею. Адстратний варіант не має офіційного статусу, але є престижним як мова політичних еліт, освіти, науки, ЗМІ і культури. В цьому сенсі може розглядатись як коофіційна мова. У разі адстратного варіанту імпортована мова не накладається на місцеві мови, а співіснує паралельно.

Регіональна мова, як свідчить семантика цього слова, є варіантом мови певного регіону країни, продуктом його історичного розвитку і взаємозв'язку з розвитком мовного стандарту як вищої форми. Регіональні мови - це сучасна назва колишніх діалектів. Вони існують в середині Франції. Виняток становить італійський регіон Вале д'Аост, який має статус регіональної мови в Італії і історично пов'язаний з французькою мовою Франції. Регіональна мова має певні структурні особливості (переважно фонетичні й лексичні) порівняно з мовою стандартом, особливо для регіолекту Вале д'Аост в силу особливої мовної дистрибуції.

Креолізована мова - це змішана мова, яка утворилась на основі французької мови, піджинізованої з місцевою мовою під час колонізації Францією певних територій. Основною для утворення креолізованої мови була лексична база французької мови. Такий різновид є відносним діатопічним варіантом французької мови, бо не є рідним для переважної кількості мовців і має надто великий ступінь віддаленості форми існування цього мовного різновиду від мовного стандарту. Креолізована французька мова, існує в Америці: луїзіанська креолізована мова, таїтянська, антильська, гваделупська тощо; в Індійському океані; сейшельська, реюньйонська і так далі; в Тихому океані: тайо в Новій Каледонії; тай-бой в Азії).

Лінгва франка - це функціональний тип мови, який використовується як засіб комунікації між носіями різних мов в умовах обмежених соціальних контактів. Французька мова як лінгва франка в сучасному сенсі існує як мова міжнародного спілкування: є мовою офіційних дипломатів та міжнародних поштових служб, однією з офіційних мов ООН і робочих мов в ЄС. Історично в 17-18 ст. вона була міжнаціональною мовою більшості королівських дворів Європи.

Висновки. В межах запропонованої наукової розвідки вивчалось поняття діатопної варіативності французької мови як сукупності форм її існування в територіально-соціальному взаємозв'язку і функціональній взаємодії цих форм у межах певних географічних утворень. Було встановлено, що мовна ситуація французької мови є унілінгвальною, але багатокомпонентною, що дозволяє говорити про неї як про поліцентричну або полінаціональну мову. Ядром її парадигми є мовний стандарт, тобто кодифікована літературна мова Франції на сучасному етапі її розвитку, а її периферію утворюють територіальні варіанти, які перебувають з нею в різноманітних формах просторово-соціальних взаємодій. Всі ці територіальні різновиди французької мови було класифіковано за лінгвістичними критеріями (ступінь віддаленості форми наявності варіантів від кодифікованої літературної мови, ступінь взаєморозуміння між носіями мовного стандарту та іншими ідіомами) та статус- но-функціональними (автономне функціонування мови, її соціальний статус, кількість мовців в країні, рідна (нерідна) мова для мешканців, наявність літературної мови та історичність мови). У статті було виділено чотири типи різновидів просторового мовного варіювання: мовний стандарт, національний варіант, територіальний варіант і регіональний варіант. Серед національних варіантів було запропоновано два підвиди: національний варіант, історично сформований шляхом романізації, і імпортований національний варіант. Територіальні варіанти своєю чергою були також конкретизовані як суперстратні, суб- стратні і адстратні. Запропонована типологія територіальних варіантів стала результатом нашого вивчення певної кількості авторських класифікацій і є самостійною розробкою. За основу була взята типологія В. Клокова [10], яка була дещо розширена на основі запропонованих нами критеріїв, накладена на сучасну мовну ситуацію франкофонії, схематизована в таблиці, а також проілюстрована конкретними прикладами мовних різновидів. Кожний різновид був окремо охарактеризований. В подальших дослідженнях просторової варіативності французької мови потрібно зосередити увагу на кожному типі різновиду, виділивши певні підгрупи на основі розширених підкритеріїв, приділивши особливу увагу лінгвістичним особливостям і демолінгвістичній ситуації кожної країни, що дозволить скласти багатокомпонентну й деталізовану модель територіальної варіативності французької мови.

Література

1. Ткач А.В. Видозміна мовних одиниць як лінгвістична універсалія у працях українських та зарубіжних учених. Філологічні студії. Науковий вісник Криворізького державного педагогічного університету. 2014. Вип. 11. С. 131-137.

2. Степанов ГВ. Объективные и субъективные критерии определения понятия «Вариант языка». Типология сходств и различий близкородственных языков. Кишинев : Штиинца, 1976. С. 8-14.

3. Серебренников Б.А. Территориальная и социальная дифференциация языка. Общее языкознание. Формы существования, функции, история языка. - Москва, 1970. С. 451-501.

4. Антропова Л.И. Вариативность языковой нормы. Вестник Челябинского государственного университета. Филология. Искусствоведение. 2013. № 35 (326). Вып. 85. С. 8-10.

5. Домашнев А.И. Основные характеристики понятия «национальный вариант литературного языка». Типология сходств и различий близкородственных языков. Кишинев : Штиинца, 1976. С. 15-21.

6. Швейцер О.Д. К вопросу о типологии национальных вариантов языка». Типология сходств и различий близкородственных языков. Кишинев : Штиинца, 1976. С. 21-31.

7. Клоков В.Т. Территориальные варианты французского языка : конспект лекций. Саратов : Изд-во Саратовского университета, 2003. 107 с.

8. Жовніренко Я.Г Аналіз типологій мовних ситуацій У Стюарта й Ч. Фергюсона в працях О.Д. Швейцера. Науковий вісник Південноукраїнського національного педагогічного університету ім.

Анотація

У статті досліджується поняття діатопної варіативності французької мови як полінаціональної, яка існує в територіально-соціальному взаємозв'язку й функціональній взаємодії різних форм у межах певних географічних утворень. Ядром парадигми мовної ситуації французької мови є мовний стандарт, тобто кодифікована літературна мова Франції на сучасному етапі, а її периферію утворюють територіальні варіанти, які перебувають з нею в різноманітних формах просторово-соціальних взаємодій.

Для класифікації наявних просторових різновидів французької мови пропонуються два типи критеріїв: соціолінгвістичні, які охоплюють історичні та статусно-функ- ціональні фактори, і суто лінгвістичні. Перша група критеріїв стосується мовної автономії, історизму варіанту, способу впровадження французької мови на певній території, її офіційного й фактичного соціального статусу, сфер функціонування в країні, наявності літературної мови, кількості мовців та відсотку з них, які вважають французьку мову рідною. На основі лінгвістичного критерію аналізується ступінь віддаленості форми існування територіальних варіантів від мовного стандарту та ступінь взаєморозуміння між носіями французької мови Франції та інших ідіомів.

Відповідно до зазначених критеріїв виділяються чотири типи діатопних різновидів: мовний стандарт, національний варіант, територіальний варіант і регіональний варіант. Серед національних варіантів розрізняються два підвиди: національний варіант, історично сформований шляхом романізації, і імпортований національний варіант. Територіальні варіанти своєю чергою поділяються на суперстратні, субстратні і адстратні, згідно із впливом, якого зазнають автохтонна мова та мова, яка накладається (в даному випадку французька) в результаті тривалого контакту між мовцями. Запропонована типологія територіальних варіантів схематизована в таблиці, а також проілюстрована конкретними прикладами мовних різновидів. Крім того, для кожного типу варіанту надається дефініція.

Для складання багатокомпонентної моделі територіальної варіативності французької мови пропонується більш детально дослідити лінгвістичні особливості і демо- лінгвістичну ситуацію кожної франкомовної країни.

Ключові слова: діатопна варіативність мови, територіальні різновиди, типологія, критерії виділення мовних варіантів, полінаціональна мова.

The article explores the notion of diatope variability of the French language as a multinational, which exists in the territorial-social interconnection and functional interaction of various forms within certain geographical entities. At the core of the linguistic situation paradigm of the French language is the language standard, that is the codified literary language of France in the modern state, and its periphery is formed by the territorial varieties that reside with it in various forms of spatial-social interactions.

Two types of criteria are proposed to classify the existing spatial varieties of French: sociolinguistic, covering historical and status-functional factors, and purely linguistic. The first group of criteria concerns the linguistic autonomy, the historicism of the variety, the method of emplantation of the French language in a certain territory, its official and actual social status, the spheres of functioning in the country, the presence of the literary language, the number of speakers and the percentage of them who consider French as their mother tongue.

On the basis of the linguistic criterion, the degree of remoteness of the form of territorial varieties from the language standard and the degree of understanding between the speakers of French and other idioms are analyzed.

According to these criteria, the author identifies four types of diatope varieties: language standard, national variant, territorial variant and regional variant. There are two sub-types of national variants: the national variant, historically formed by Romanization, and the imported national variant.

Territorial varieties, in turn, are subdivided into superstratum, substratum and adstratum varieties, according to the influence experienced by the autochthonous language and the language that's superimposed (in this case French) as a result of prolonged contact between the speakers. The proposed typology of territorial variants is outlined in the table and illustrated with specific examples of linguistic varieties. In addition, a definition is provided for each type of variant.

In order to compile a multicomponent matrix of territorial variability of the French language, it is proposed to investigate in more detail the linguistic features and demolinguistic situation of each French-speaking country.

Key words: diatope variability of language, territorial varieties, typology, criteria for selection of linguistic variety, multinational language.

Размещено на Allbest.ru