Метафора в античні часи та Середньовіччя: успіхи та проблеми інтерпретації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Метафора в античні часи та Середньовіччя: успіхи та проблеми інтерпретації

Овчаренко Н.М.

аспірант, старший викладач, Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна

(Харків, Україна)

Анотації

У статті проаналізовано особливості використання метафори в Античні часи та Середньовіччя. Окреслені реалії, що мають безпосереднє відношення до метафори та впливають на її функції. Визначені причини та механізми формування метафори.

Ключові слова: метафора, Античність, Середньовіччя, річ у дії, брехня, гра, гумор, алегорія, абстрактні імена, табу.

The article analyzes peculiarities of usage of metaphor in the Ancient times and the Middle Ages. Realia that are directly related to metaphor and influence its functions are outlined. The causes and mechanisms of metaphor formation are defined.

Keywords: metaphor, Antiquity, Middle Ages, thing in action, lie, game, humour, allegory, abstract names, taboo.

Метафора розглядається вченими починаючи з часів Античності та Середньовіччя, отже, дані історичні періоди подають унікальні знання щодо сутності даного явища. Серед дослідників, що вивчали проблему, зазначимо Арістотеля, Аверроеса, Августина, Ф. Аквінського, Псевдо-Діонісія, В. Оккама, серед сучасних дослідників виділимо Ч. Пірса та У Еко, чия робота, серед багатьох інших, зумовила актуальність статті, що полягає у впливі метафори на суспільство на сучасному етапі.

Об'єктом дослідження є аналіз метафори переважно дослідниками Античності та Середньовіччя, предметом - причини успіху або нечастого використання метафори у дані історичні періоди та у сьогодення.

Метою статті є проаналізувати дослідження метафори в Античні часи та Середньовіччя, при цьому торкаючись актуальності метафори у сьогодення; визначити позитивні та негативні способи непрямого висловлення думки або емоцій, включаючи метафору; дослідити реалії, пов'язані з метафорою; розглянути поняття денотації та семантики. Використовуються такі методи дослідження, як порівняльний аналіз, історичний, гіпотетико-дедуктивний методи.

У роботі Умберто Еко "Від древа до лабіринту" аналізується знак та інтерпретація в історичному розвитку. Автор заявляє, що за останні тридцять років проводилася історична реконструкція теорій знаку та семіозису, отже, це уможливлює розробку кінцевого проекту розвитку семіотичної думки на протязі всієї історії. метафора античний середньовіччя

У Еко цікавить теорія метафори Арістотеля, оскільки, вважає автор, на сьогоднішній момент вона є головною теоретичною роботою на тему метафори, котра розглядає її не як прикрасу, а надає їй когнітивну функцію [4, с. 63]. Метафора помічає схожість, викликає подив, захоплює, тобто викликає емоції широкого спектру, але, тим не менш, базується на логічних категоріях і виникає при умові використання аналогії. Неможливо запозичити "талант" створювати метафори, оскільки метафора відображає не стільки імітацію, скільки винахід, саме тому вживання великої кількості метафор певною людиною свідчить про її талановитість. З нашої точки зору, імітація сприяла не тільки розвиткові людини у її філогенезі на різних історичних етапах розвитку, але, на нашу думку, вона мала більш вагомий вплив: завдяки імітації поміж інших ознак мавпи людина еволюціонувала саме від неї, а не від іншої тварини. Завдяки імітації на зорі цивілізації майбутні покоління вчилися у попередніх поколінь, ще до зародження мови. Якщо узагальнити, можна сказати, що завдяки імітації стає можливим еволюція "у людину". На нашу думку, метафоризації підлягають найбільш вагомі поняття в історії людства, і вони у більшості випадків пов'язані з винаходом: наприклад, це поняття "ніж", "млин", а на сучасному етапі - "комп'ютер". Найбільш визначні пристрої, що стали "поворотним етапом" в розвитку людства (наприклад, вогонь, свічка, лампа, електрика загалом) підлягають процесу метафоризації особливо часто.

Добре відомий той факт, що метафора може волікти за собою загадки. Знову згадуючи Аристотеля, У Еко акцентує увагу на незвичній, несподіваній наочності метафори, де річ відображається у дії. Метафора, як наслідок, реорганізує наше знання та погляди. Творче використання мови, стверджує У. Еко, призводить до винаходу нової онтології, а згодом - до збагачення нашої енциклопедії [4, с. 68].

Розглядаючи розвиток метафори у Середні віки, У. Еко пояснює причини некоректної інтерпретації теорії Аристотеля у той час. Він зазначає, що у Середньовіччі не існувало теорії метафори як інструмента пізнання в арістотелевському розумінні, оскільки його роботи не були перекладені коректно на латинську мову. Більш того, у Середньовіччя когнітивна функція приписувалася іншим засобам виразності, серед яких домінувала алегорія, що виконувала дидактичну функцію. Логічно також допустити, що у кожен період історично-культурного розвитку домінує певний троп, котрий краще відповідає "функції" даного періоду. Аверроес, як зазначає У Еко, згадує про те, що людям подобається імітація не тільки у словах, але в образах, піснях та танцях [4, с. 97]. За Аверроесом, поезія прагне викликати співчуття та страх, щоб схвилювати людські душі, а моральні цінності роблять переконливими такі почуття.

Щодо трагічних дій у поемах, їх функція не має дидактичного характеру, але, як наслідок, викликає катарсис, тобто виконує функцію "очищення", викликає співчуття. Згадується також ствердження арабської філософської думки, що поетика належить логічному мистецтву.

Метафора призводить до невизначеності та вимагає певних "пізнавальних" зусиль, але, тим не менш, порівняння, що не призводить до невизначеності, викликає менший інтерес. За Аверроесом, ці "наслідувальні зображення" повинні утворюватися за формулами, що регулярно використовуються, інакше у читача можуть виникнути ускладнення при інтерпретації. Важливо використовувати незвичні слова за бажанням вразити уяву читача, але необхідно знати міру, щоб не дійти до незрозумілих загадок. Необхідно у даному випадку згадати проблему оказіональних та індивідуально- авторських метафор, котрі важко інтерпретувати без необхідної теоретичної підготовки, без знання біографії автора. Наведемо приклад оказіональної метафори у творчості Діани Арбеніної: ".. .твій жест, останній, як арешт, як постріл горобця". Можна зробити висновок, що у даному випадку метафора межує з абсурдом, але, можливо, з горобцем пов'язані певні особливі думки автора віршів на музику.

Щодо Середньовічної трактовки теорії метафори Арістотеля, У Еко робить висновок, що у латинського читача складалося лише загальне уявлення про арістотелевський текст. Можемо додати, що проблема інтерпретацій різноманітних метафор виникає у різні історичні періоди, те ж можна сказати про зміну стилю мови у різні історичні періоди. Це може виражатися, зокрема, у порядку слів (наприклад, іменник + прикметник: "сину мій"). Інша проблема виникає при перекладі метафори з однієї мови на іншу. У. Еко вважає, що на метафору вплинув поділ наук до ХІІ ст.: поетика та риторика стали підрозділами логіки, при цьому поетика стала мистецтвом красномовства.

Окремо слід розглянути питання, чи є поетичне слово, висловлене у метафорі, правдою або брехнею? У. Еко стверджує, що "поетичний аргумент не пов'язаний ані з істиною, ані з брехнею" [4, с. 108]. Поетика є вивченням прийомів емоційного впливу на слухача за допомогою красномовного стилю, а найкращим прикладом поетичного дискурсу він вважає Священне Писання. Повертаючись до питання, чи може метафора вважатись істиною, ми можемо згадати, що метафора у певній мірі є імітацією з елементами гри. У грі відсутній елемент правди, тому що гра має інші функції, що зумовлюють її існування. Гра, передусім, - це спроба, мета котрої - тренування задля навчання перед реальною подією. Ми вважаємо, що у сфері мистецтва, особливо у театрі, тренування вже не відбувається задля навчання, а задовольняє естетичні потреби. Спочатку, на ранніх етапах розвитку людства, гра "відповідала" за навчання, та коли з'явилась потреба в естетиці, гра "змінила" свою функцію.

Метафора для середньостатистичного читача повинна бути "не складною" та може включати перебільшення. Тому знову постає питання, чи може перебільшення, а отже, і метафора, вважатися брехнею. Чи може мовчання вважатися брехнею або брехня - це та інформація, котра подається невірно лише вербально? Перебільшення використовується у поезії та повсякденному житті здебільшого у декоративній функції, щоб викликати емоції завдяки залякуванню або використанню жартів. Ми вважаємо, що метафора тісно пов'язана з такими реаліями, як брехня та гумор. За нашою гіпотезою, метафора як механізм мисленнєвої діяльності людини виділився у той період розвитку людства, коли з'явилися брехня та гумор. У гуморі присутнє перебільшення, натяк, недомовленість. Саме можливість "додумати" ситуацію, передбачити наслідки, котрі не називаються, породжують рефлекс сміху. Визначення поняття брехні проблематично, оскільки воно пов'язане з чуттєвим сприйняттям фізичного світу, наприклад, сприйняття кольорів для дальтоніка або для сліпої людини не буде брехнею, якщо на біле сказати чорне. Щодо фактів брехні про події, реалії нефізичного світу, то брехня виникає як результат "ланцюжку" мислення та передбачення наслідків. Наприклад, коли людина відмовляє іншій у спілкуванні, то це може мати різну реакцію у різних національностей. "Східна"Ми називаємо "східною" людиною жителів Азії та Африки. людина буде продовжувати "нав'язуватися", тому що відмова як наслідок повинна викликати ще більш посилену комунікацію, комунікація при цьому є цінністю. Людина ображає іншу, якщо відмовляє у комунікації. "Західна"Ми називаємо "західною" людиною жителів Європи та регіонів, заселених європейцями: Північна та Південна Америка, Австралія та ін. людина відмову інтерпретує, можливо, як незацікавленість або "помсту" за попередню "неприємну" ситуацію, при цьому відмова обов'язково повинна бути ввічливою. У цьому випадку цінністю є толерантність, заради неї у жертву приноситься інша цінність (здебільшого, для жителів Росії), правда (людина може сказати, що вона зайнята, хоча може бути не зайнята справами, а бажає уникнути комунікації). Таким чином, ми приходимо до висновку, що брехня породжується як результат розбіжності пріоритету цінностей та прогнозування реакції іншої людини, виходячи зі своїх цінностей. Схильність до брехні може передаватись генетично, у той час як цінності виховуються та породжуються у результаті духовних пошуків. Наприклад, стереотипи щодо брехні таких націй, як цигани та євреї, дуже стійкі у деяких суспільствах. Ми не хочемо представляти сторону антисемітів або прихильників винищення ромів, але хочемо підкреслити той факт, що представники даних націй, етнічних груп, з нашої точки зору, передають генетичну інформацію більш "посилено", ніж інші нації. Це характеризується, як ми називаємо це явище, "шаховим мисленням", тобто передбаченням наслідків своїх вчинків на декілька кроків вперед згідно зі своїми інтересами. Тим не менш, інтереси опираються на цінності, і якщо того ж цигана (нечистокровного) з дитинства привчати, що брехати - це погано, він не буде цього робити, хоча в мисленні дана функція залишиться. Повертаючись до метафори, можемо зазначити, що брехня, як і метафора, - результат мислення, вони відрізняються лише метою свого використання. Якщо ціль брехні - вигода, то ціль метафори - викликати емоційне напруження (зі знаком "плюс" або "мінус"), привернути увагу, декорувати мову чи мовлення або спровокувати виникнення нових значень. Ціль гумору - зняти емоційне напруження, викликати емоції зі знаком "плюс". Ми вважаємо, що гумор потрібен для вирішення емоціональних проблем інтелектуальним шляхом. Гумор та брехня, безумовно, присутні у метафорі або є складовими її частинами, а отже, мають спільні корені з метафорою у минулому, коли розвивався мозок людини та формувалось мислення сучасного типу.

Якщо ми розглянемо метафору хоча б у міфах давньогрецького періоду, то вона приголомшить своєю реалістичністю, домінуванням у мові та мовленні до виокремлення самостійних наук. З виокремленням наук та розвитком мови метафора змінила свою функцію. На нашу думку, вона слугувала для формування мови у своєму сучасному вигляді (пізнавальна функція).

Порівняємо алегорію з метафорою, оскільки у Середні віки алегорія була широко розповсюджена. Алегорія - це коли зображається одна реалія, а уявляється інша. Алегорія ближча до символу, ніж до метафори. Буква навчає подіям, мораль

- тому, як людина повинна чинити, а алегорія

- тому, у що людина повинна вірити [4, с. 126]. Саме тому, з нашої точки зору, алегорія знайшла своє застосування у Середньовічній Європі, де панував примат релігії. Знак - це будь-яка реалія, що породжує в розумі щось, що відмінне від враження, що проектується на почуття [4, с. 127]. Чому у деяких текстах з'являється додатковий сенс? Св. Августин вважає, що ми повинні підозрювати фігуральний сенс у Священному Писанні кожного разу, коли події протирічать постулатам віри або правилам благопристойності. Додатковий сенс також виникає тоді, коли текст Писання є занадто "бідним", якщо розуміти його буквально. "Надмірності" також слугують причиною виникнення метафор. "Бідними" у відношенні смислового навантаження є вирази, котрі включають власні імена, числа, технічні терміни та ін. У Еко заявляє, що на основі традиції з'являється правило кореляції, за допомогою якого переносне значення приписується майже будь- якому елементу фізичного світу [4, с. 129]. У Еко поділяє символізм на метафізичну всезначність та алегоризм, а алегоризм, у свою чергу, - на загальний, біблійський, літургійний та поетичний [4, с. 130]. Алегорія, на відміну від метафори, може нести моральну істину (наприклад, байки).

Щодо середньовічних філософів, вони мали можливість аналізувати метафору, присутню у

Біблейських текстах. Отож, розглянемо метафору у Фоми Аквінського та інших дослідників.

Фома Аквінський інтерпретує поетичні метафори у Біблії як зайві. З "Метафізики" Арістотеля він робить висновок про те, що міфопоетика була незрілою формою раціонального пізнання світу. Але якщо метафора - пережиток минулого, чому вона продовжує своє існування у сучасному світі? Ми також не погоджуємося повністю з тим, що метафора є формою лише раціонального пізнання, бо включає елементи ірраціонального. Фома Аквінський охарактеризовує поетичний спосіб вираження думок як найбільш простий спосіб порівняння. Для нього буквальний сенс виразу - лише той, що виникає у процесі самої розмови. Новий сенс виникає через те, що одні речі виражають якості інших. Оскільки Бог може помислити багато речей одночасно, то метафора - його творіння. Таким чином, Ф. Аквінський вважає, що метафору можна віднести до буквального сенсу.

Щодо думки Данте з приводу метафори, варто зазначити, що він називає чотири канонічних рівня: буквальний, алегоричний, моральний та аналогічний. Він стверджує, що алегорію богослови розуміють інакше, аніж поети. Сам поет, коли має натхнення, не усвідомлює того, про що говорить.

Псевдо-Діонісій зазначає, що наш розум бачить набагато більше із того, що можна виразити словами, саме тому доводиться користуватись "переносними формами". У метафорі зароджується ідея "несхожої схожості" і при цьому задіяний пізнавальний процес. Оскільки поняття можуть бути протилежностями в одному і тому ж роді, це є викликом для семіотики метафори, коли дві речі взаємозамінюються не на основі загальних ознак, а на основі максимальної "відстані" між протилежними ознаками. У Діонісія, на думку У. Еко, немає чіткої різниці між метафорою та алегорією, тому перший об'єднує їх в розділі символічного.

З точки зору Гете, алегорія створює з явища поняття, потім образ, але явище може бути висловлено за допомогою образа. Символіка ж перетворює явище в ідею, а потім в образ таким чином, що ідея лишається в образі дієвою [1, с. 351-352]. Таким чином, метафора, що веде від нищого до вищого, може довести нас до пізнання, але не веде до того, що пізнати неможливо. Це спричинено не нечіткістю мови або уяви, а онтологічною нечіткістю, бо пізнання - це не тільки метафоричний процес.

Повертаючись до Арістотеля, зазначимо, що він зводить багато значень до чотирьох: про сутність говориться як про випадкове, істинне, як дія та як те, що існує саме по собі. Він вважає, що природу можна пізнати за аналогією, метафору ж можна пізнати, включаючи в визначення форму, причину, матерію та ціль (функцію). Метафора примножує знання, метонімія ж - примножує знання конкретної речі, тому пізнавальна сила метафори більше. У метафорі загальна ознака стає загальним родом. Фома Аквінський розділяє два типи подібності між причиною та наслідком: наслідок може відображати причину (у зв'язку з подібністю форми - статуя Гермеса відображає самого Гермеса) та наслідок може виходити з причини (причинний зв'язок з причиною, відображення сліду - зв'язок між димом та вогнем). Встановлюється тотожність ознак між річчю, про якої все відомо, і річчю, про котру не відомо нічого, і аналогія - не стільки шлях пізнання, скільки пропорція. Таким чином, для того, щоб дати визначення, треба дати набагато більше диференціацій. У Еко вважає, що в часи Середньовіччя існує "модель древа", тобто рід заміняється видом та навпаки. Філософи та теологи не змогли побудувати теорію метафори, тому що не могли підірвати модель древа Порфірія. Саме тому такий багатий на метафори історичний період не зміг розробити теорію метафори як інструмента пізнання.

У Еко також аналізує денотацію, пояснюючи, що вона пов'язана зі значенням, референтом або відсиланням. Він розглядає проблему, наскільки денотація пов'язана зі значенням, та зазначає, що у статті Б. Рассела "Про позначення" розрізняються поняття "денотація" та "значення". На думку У Еко, якщо припустити, що денотація

- це екстенсіонал, він може відноситися до класу індивідів, до реально існуючого індивіду (імена власні), до кожного члену класу індивідів або до цінності істини [4, с. 334]. Арістотель визначає, що слова пов'язані з поняттями та речами, слова

- це "символи" пристрастей, "символ", у свою чергу, - це засіб, що обраний за угодою. Також слова - це ознаки пристрастей душі, а пристрасті душі - це знаки-ікони речей. Ми даємо назви речам, враховуючи їх знаки-ікони, тобто ідеї, що викликаються речами в розумі. Пристрасті речей у Арістотеля - це способи існування думки, як, наприклад, мислення, страх або радість.

На думку Августина, знак - це предмет, що діє на наші почуття і тим самим провокує уявлення інших відомих предметів. Сигніфікація, у свою чергу, - це дія, що знак здійснює над розумом. За Боецієм, слова є знаряддям, що вибране за угодою, за їх допомогою проявляються думки. Сигніфікація не пов'язана з найменуванням речей, бо вона продовжує існувати зі зникненням речей. Десігнація та денотація ж регулюють відношення між вираженням та змістом: значити можуть не всі слова, а лише ті, що вказують на щось. Щодо знака, варто зазначити, що він, за Августином, є річчю, що має форму з почуттів і через себе дає зрозуміти дещо інше. За Ф. Беконом, знак показує розуму те, що знаходиться поза розумом. При цьому між знаком та об'єктом немає ніякого "посередника" у формі думки. Ф. Бекон розрізняє природні знаки (знаки-ознаки та знаки-ікони) та знаки від намірів душі (створені людиною з певною метою - слова та інші зорові знаки, наприклад, емблеми).

Фома Аквінський вважає, що іменники та дієслова - це принципи інтерпретації, в котрих міститься істинне та хибне. Слово або позначає поняття, або виражає думку чи визначення, або називає річ. Тільки інтелект може визначатися як істинне та хибне, вираз, у свою чергу, не може бути ані істинним, ані хибним, і тільки знак виражає таку дію інтелекту. Імена позначають щось, а саме прості поняття, що відносяться до складних речей. Якщо говориться, що є троянда, то розуміється відсилання не до реальної троянди, а до образа троянди, таким чином, розуміються різні референти (два різних лексичних типа). Референтами також можуть бути індивідуум або вид, а відношення між видом, що мислиться, та річчю є психологічними, а не семіотичними. На думку Ф. Бекона, слово виникло для позначення речі, але не її форми. Таким чином він "розхитує" семіотичний трикутник Платона (взаємозв'язок поняття, знаку та речі), згідно з котрим відношення між словами та референтами здійснюються за допомогою ідеї, поняття чи визначення. Таким чином, за Ф. Беконом, слова знаходяться в "ознакових" відношеннях з видами.

За Дунсом Скотом, слово є зовнішньо знак речі, а не поняття. Згідно з В. Оккамом, між поняттями та речами встановлено прямий зв'язок, оскільки поняття - це природні знаки того, що означають речі. Виходячи зі знака-ікони, ми не спроможні уявити щось, що невідоме нам до даного моменту. Можливо, це протирічить нашому досвіду, оскільки люди використовують картини або малюнки для зображення людей, котрих вони не знають. Також уві сні ми можемо побачити людей, котрих не бачили у реальному житті. Вид, за В. Оккамом, - це щось об'єктивне, що існує до акту розуміння. Ствердження у будь- якому разі володіють значенням незалежно від того, чи є вони істинними чи хибними. У. Еко цитує Т Гоббса: "...абстрактне ж ім'я денотує причину якого-небудь конкретного імені, що міститься у якому-небудь суб'єкті, наприклад, бути тілом, бути рухомим. Абстрактні ж імена денотують тільки причину конкретних імен, а не самі речі" [2]. Таким чином, конкретне ім'я - це ім'я, котре вживається замість речі, а абстрактне - замість ознаки речі. Додамо, що синонімія виникає вже на рівні, ближчому до абстракції. Отже, У. Еко робить висновок, що ми можемо пізнати річ через її "вид" і не можемо іменувати річ, не пізнавши її (з точку зору гносеології). Але з точки зору семіології, ми приписуємо речі слово без посередництва розумового образу, поняття або "виду", у цьому полягає парадокс. З нашої точки зору, посередництво образу присутнє, але образ, хоч і включає основні невід'ємні ознаки предмета, індивідуальний, залежить від того, чи людина є візуалом, аудіалом чи кінестетом. При слові "палка", наприклад, виникає образ конкретної палки певної форми, розміру та кольору.

Торкнемось знакових теорій Ч. Пірса та теорій інтерпретації задля кращого розуміння метафори. Згадаємо ступені семіозисного процесу, котрі він виділяв: первинність (ікона), вторинність (індекс) та третинність (символ). Якщо вторинність та третинність обов'язкові для інтерпретації, первинність - це лише потенціальність.

Просторові кордони об'єктів уявні, можливо, вони є людською вигадкою. Про "відчуття" Ч. Пірс говорить як про безпосередню свідомість, що має місце в активному стані нервових клітин, це, так би мовити, матеріальна якість перцептивного знаку. Але наше сприйняття є не математичним, а наївним, і, оскільки життя людини не безкінечне, вона мислить всі явища кінцевими.

Якщо ми, слідом за У Еко, проаналізуємо дефініції в естетиці (за Б. Кроче), ми виявимо, що пізнання, з точки зору дослідника, може бути або логічним, або інтуїтивним, а інтуїція - це не що інше, як результат витвору мистецтва. Інтуїція не має простору і часу, і вона провокує відображення; світ, котрий пізнається інтуїцією, створений із хаосу. У Еко критикує гіпотезу Б. Кроче, звертаючи увагу на слабку аргументацію дослідника. Модель чистого пізнання, за Б. Кроче, - це модель чіткого логічного поняття. Особливу увагу звернемо на думки дослідника щодо метафори. Б. Кроче не погоджується з визначенням метафори як слова, що вживається замість іншого, "справжнього" слова [3, с. 78]. Що відбувається з мовою та пізнавальними структурами при використанні тропа? Дослідник дивується, навіщо створювати таку незручність. Метафора є більш виразним словом, можливо, саме тому воно і є "справжнім"? На нашу думку, метафора допомагає словесно (і не тільки) виражати емоціональний стан. Також здається слушною думка, чому все, про що людина думає, неможливо висловити прямо. Існують такі способи висловлення думки та емоцій непрямим способом: мовчання, гумор, брехня, метафора (а також інші тропи та фігури, що задіяні у метафоричному процесі, наприклад, іронія), натяк, сигнал (у тому числі мова тіла). До цієї групи можемо додати форму вираження емоцій - ненормативну лексику. Кожен з цих способів переслідує певну ціль: мовчання необхідно для переходу між станом коммунікації (слово) та діями і збільшується завдяки досвіду; також воно необхідне для спілкування з представниками протилежної статі та людьми іншого віку; гумор необхідний для покращення здоров'я та зняття емоціональної напруги, "перебільшення" емоцій. Чому гумор відсутній у тварин, невже у них є інший спосіб "емоційної розрядки"? Вони не стримують своїх емоцій, бо у них немає табу. Отже, способи непрямого висловлення думки виникли завдяки стримуванню емоцій у зв'язку з виникненням табу. У свою чергу, задамося питанням, чому виникло табу? Чому людина не може робити все, що захоче? Якщо розглянути, наприклад, табу кровозмішення близьких родичів, тварини уникають такого кровозмішення, бо за запахом пізнають "свого" та "чужого" (а саме білкові фрагменти вивільняються та з кров'ю надходять у піт, слину і т.д.). Людина спроможна пізнати родича більше завдяки іншим більш розвиненим органам чуттів в збиток іншим (зір в збиток нюху). Також допомагають розвинені функції мозку, включаючи пам'ять. Але, слід зазначити, що вони застосовуються вже як результат табу, що виходить з досвіду. Можливо, коли люди побачили негативні наслідки кровозмішення, вони наклали на це явище табу. Тобто "пробне" кровозміщення могло відбуватися при ослабленні біологічних механізмів (нюх), що регулювали відсутність кровозмішення, а така "ініціатива" могла виникнути у результаті цікавості та експерименту. Таким чином, табу могло виникнути завдяки експерименту, тобто емпіричному способу пізнання. Отож, повернемось до непрямих способів вираження думки: брехня необхідна людям для того, щоб досягати своїх цілей, але вона пов'язана з виникненням хитрощів та, вірогідно, виникла з появою слова. Сигнал присутній у тварин; натяк також виник з появою слова. Ненормативна лексика слугує, як і гумор, для вираження емоцій, і, на наше переконання, включає процес метафоризації при створенні нових слів. Наприклад, російське слово з класу ненормативної лексики "сволочь" виникло, коли мертві тіла волокли на смітник ("волочь"). Варто зазначити, що періодично словник ненормативної лексики оновлюється у зв'язку з "поношеністю" лайливого слова і необхідністю існування табу як константи людського існування. Наприклад, коли лайливе слово починає використовуватися великою кількістю людей, воно перестає бути лайливим, і з'являється нове слово. Метафора "перетинається" з вищевказаними непрямими способами вираження: натяк створюється завдяки метафорі (наприклад, евфемізм: вагітна жінка = чекає дитину); в жарті є метафора, бо присутній натяк; сигнал передує виникненню метафори, він також міститься у знаці. Зробимо спробу розділити непрямі способи висловлення думки та емоцій на ті, що оцінюються людиною позитивно та негативно (див. табл.1):

З таблиці можемо зробити висновок, що метафора відноситься як до позитивних, так і до негативних способів непрямого висловлення думки або емоцій.

Повертаючись до Б. Кроче, згадаємо, що висловлення думок у звуках є емпіричною необхідністю, щоб нагадати, що думка насправді існувала. Твори мистецтва - це те, що вміщує внутрішні інтуїції, а зв'язок між знаком та інтуїцією слід розуміти як менш випадковий та зовнішній. Він говорить про слова, що "відлітають" до постійних, сталих виразів. Тут мається на увазі, що людство здавна намагалось закріпити слово, використовуючи письмо і закінчуючи магнітною стрічкою та електронними носіями. Наші мовленнєві органи імітують те, про що ми думаємо, при цьому слова провокують у пам'яті не лише думки, а слухові, дотикові, теплові відчуття.

Торкнемось також тлумачення поняття семантика, що також необхідно при вивченні метафори. М. Бреаль визначає семантику як науку про значення, де слова, що вже мають зміст, здатні звужувати або розширювати його, коли значення історично розвиваються. Знати знаки означає або знати речі, або ідеї, або визначення, а давати назви було завданням логіки або природничих наук. Звертаючись до термінології П. Абеляра, зазначимо, що усний вираз означає мисленнєве поняття, десигнує, денотує визначення та іменує річ. У Еко звертає увагу на три основні поняття семантики: як дослідження пізнавальних процесів, визначень зі словника або умов істинності виразів. Коли автор чує щось, що, на його думку, є неістинним, він включає принцип милосердя і продовжує слухати аргументацію. Лексикографія не пов'язана з семантикою, на думку багатьох вчених, отже, постає питання, чи розглядає семантика значення слів. Важливо, що, якщо б не існувало словників, було б проблематично "домовитися" про значення слова і було б проблематично зрозуміти одне одного, а існування коду можна було б звести до проблеми регулярності його використання. Тим не менш, теорія мови не будується тільки на використанні метафор. Відомий той факт, що не існує двох абсолютних синонімів, а лексикографи займаються тим, що корелюють синоніми з синонімами. В. Морріс стверджував, що семантичні правила встановлюють, при яких умовах знак застосовується до предмета. Наприклад, якщо туземець не знає, що таке удав, він може сказати, що це крокодил або "водяна змія", бо в його культурі тварини поділяються на безпечних та небезпечних [4, с. 534].

Де ж знаходяться кордони інтерпретації? Існує точка зору, що немає фактів, а є лише інтерпретації. Якщо ми звернемось до енциклопедії, вона не дає раціональності, але пропонує правила обґрунтованості. Тут автор звертається до поняття кордонів у кочівників та осілих племен, роблячи висновок, що не тільки у простору, а і у часу є свої кордони. Він називає те, що спроможне упорядкувати послідовність елементів, символами, а істина стає боротьбою поетично оброблених метафор, метонімій, антроморфізмів. Метафори прагнуть надати реальному світу такий хаос, який ми бачимо уві сні, при цьому не зовсім прозорими є кордони між тим, що є сном, реальністю або зміненим станом свідомості. Використання загальних понять є результатом нашої нестачі знань, зазначає автор, а вирази для відображення змісту реорганізуються різними культурами по-різному. Чи можна сказати при цьому, що представники різних національностей мають одні і ті ж почуття (кохання, дружба), але виражають їх по-різному, у тому числі, не тільки у вчинках, а й у мові?

Таким чином, у даній статті проаналізовані дослідження метафори переважно в Античні часи та у Середньовіччя, хоча використовувались думки дослідників інших періодів з метою послідовності дослідження. Ми можемо зробити висновок, що метафора на різних етапах розвитку людства виконує різні функції, починаючи з формування мови і закінчуючи створенням наукових термінів. Щодо особливостей даних періодів, зазначимо, що у Середньовіччі зверталась увага не на семіотику, тобто не на технічне вивчення метафор, а на способи аргументації.

Тим не менш, не прив'язуючись до розгляду метафори у різні історичні періоди, виділимо поняття, що пов'язані з метафорою, тобто спробуємо виділити реалії, що безпосередньо межують з нею: це винахід, імітація, річ у дії, катарсис, абсурд, брехня, перебільшення, гра, гумор, алегорія, аналогія, абстрактні імена, табу (див. табл.2).

Таким чином, з таблиці винесемо, що перетворення метафори на іншу реалію може бути здійснено зі зміною функції метафори, тому перспективою дослідження є детальне вивчення функцій метафоричного процесу.

Список використаних джерел

1. Гете, ИВ 1964, `Максимы и рефлексии', Избранные философские произведения, Наука, Москва.

2. Гоббс, Т. 1989, Сочинения в 2 т. Т.1. Москва: Мысль.

3. Кроче, Б. 1920, Эстетика как наука о выражении и как общая лингвистика. Ч. 1. Теория, Изд-во М. и С. Сабашниковых, Москва.

4. Эко, У 2016, От древа к лабиринту. Исторические исследования знака и интерпретации, Академический проект, Москва.

References

1. Gete, IV 1964, `Maksimyi i refleksii' (Maxims and Reflexions), Izbrannyie filosofskie proizvedeniya, Nauka, Moskva.

2. Gobbs, T. 1989, Sochineniya v 2 t. (Works in 2 Volumes) T.1. Moskva: Myisl.

3. Kroche, B. 1920, Estetika kak nauka o vyirazhenii i kak obschaya lingvistika (Aesthetics as Science of Expression and as General Linguistics). Ch. 1. Teoriya, Izd-vo M. i S. Sabashnikovyih, Moskva.

Eko, U. 2016, Ot dreva k labirintu. Istoricheskie issledovaniya znaka i interpretatsii (From the Tree to the Labyrinth: Historical Studies on the Sign and Interpretation), Akademicheskiy proekt, Moskva.

Размещено на Allbest.ru