Історія Війська запорозького низового в дослідженнях вітчизняних науковців проімперського спрямування (ХІХ - початок ХХ століть)

Історія запорозького козацтва була та є предметом дослідження для багатьох істориків, які мали українське коріння і народилися та (або) проживали на території України. Станом на середину ХІХ - початок ХХ ст. у Російській імперії дослідженням історії низового товариства займалася група дослідників, які умовно представляли два напрями - національний (український) та імперський. Перший напрям був представлений вченими, які відстоювали право та доводили існування української національної історії, яка розвивалася самостійно, а не як складова загальноімперської історії. Натомість, вітчизняні науковці «імперського» напряму підтримували ідеологічні штампи, тиражовані тогочасною російською історіографією про постать запорожця-зрадника, пияка та бунтівника. Така позиція обох груп істориків була зумовлена такими чинниками, як походження, служба в управлінських структурах, суспільно - політичні та культурні погляди, коло друзів, колег та однодумців тощо. Підтримка імперської ідеології та використання трафаретів російсько - імперського історіописання вітчизняними науковцями знайшла своє відображення у їх працях, що висвітлювали окремі аспекти або періоди існування запорозького козацтва, в тому числі запорозько-російські відносини другої половини XVII - XVIII ст.

Метою нашого дослідження є вивчення історіографічного доробку вітчизняних вчених середини XIX - початку XX ст. з вищезгаданої проблеми. Об'єктом дослідження виступає процес історіографічного засвоєння історії стосунків між Запорожжям та Московією-Росією у другій половині XVII - XVIII ст., а предметом - формування проімперської позиції частини вітчизняних істориків у поглядах на зазначену проблематику.

У сучасній українській історіографії наразі відсутні узагальнюючі роботи з досліджуваної нами проблематики, хоча дослідження окремих її аспектів й присутні в окремих історіографічних статтях, частинах монографічних досліджень і передмовах до археографічних публікацій В. Брехуненка [4], Т. Чухліба [29], В. Горобця [5], В. Матях [16] та деяких інших істориків.

Одним з перших учених, хто започаткував розгляд історії України, став Д. Бантиш-Каменський. Вивчаючи українську минувшину, науковець звертає увагу на вивчення історії низового товариства, в контексті якої ним було висвітлені запорозько-російські відносини у 1654-1775 рр. В своїй багатотомній праці «Історія Малой России» [1-3], яка витримала три видання - у 1822, 1830 та 1842 рр., у передмові до першого видання історик пише про сприяння йому малоросійського генерал-губернатора князя М. Рєпніна при підготовці джерельної бази до «Історії Малой России». Саме Рєпнін запропонував досліднику написати «малоросійську» історію [31]. Також потрібного згадати, що у дослідженні істориком було використано «Опис малоросійських справ», який був складений його батьком, який займав керівну посаду в архіві Міністерства закордонних справ - М. Бантиш-Каменським (нині - ф. 124 Архіву зовнішньої політики Російської імперії). Про широке використання ним «батьківського» опису у виданні за 1822 р. свого часу писали Г. Карпов та М. Грушевський [32, с.190].

Науковець, що був «сповнений любові до монархії», Д. Бантиш-Каменський одним з перших ввів притаманні тодішній російській історіографії штампи про запорожця-зрадника, пияки та бунтівника. Втім, ці кліше були притаманні й самим російським документальним джерелам XVIII ст. Навіть попри це, перше видання праці цього історика, хоча й було допущено цензором до публікації, зазнало критики з боку тодішнього науковця О. Мартоса. Так у 1823 р. О. Мартосом було жорстко прорецензовано працю «Історія Малої Росії», щодо використання джерел з «батьківського» опису та схожості з літописом В. Рубана, після чого Д. Бантиш-Каменський взяв до уваги рекомендації та використав у своїй праці доробок іноземних істориків [32, с. 190]. У 1830 р. виходить, друге, перероблене та доповнене видання, яке не зазнало істотних змін у перевиданні 1842 р.

Зауважимо, що окрім «Опису малоросійських справ» Д. Бантиш- Каменський використав джерела з архіву Чернігівського губернського правління, листи графа Шереметєва, «Журнал Петра Великого», із праці Г. Адлерфельда «Histoire militaire de Charles XII» та інші джерела [3, с. 119-180].

У дослідженні авторська неприязнь до запорожців проявляється в моменти їх протидії російському уряду. В окремому розділі під назвою «О Запорожцах и их Сечи», автор описує життя низового товариства неприязно : «холосте, гуляще і безпечне життя, пияцтво і неприборкана вільність, були відмінними рисами характеру цього буйного і грубого народу» [2, с. 65-68]. Проте, Д. Бантиш- Каменський вказує і на позитивний бік стосунків між Військом Запорозьким Низовим та Росією, який стосувався допомоги або взаємодії січовиків із російською державою. У автора це проявляється у викладі подій, що стосувалися взаємодії кошового отамана І. Сірка з російськими військами у боротьбі проти Речі Посполитої. Однак, історик виправдовує дії російського військового діяча

Г. Ромодановського і створення російських військових баз на землях запорожців, яких, на його думку, «велено тримати в покорі» [2, с. 93].

У цілому, «Історія Малої Росії» отримала схвальну оцінку іншого представника імперського напряму, сучасника Д. Бантиш-Каменського, Скальковського, який зазначав, що він «говорив з належною повагою та без пристрасті про Українщину» [22, с.136].

Наукова діяльність А. Скальковського, як і Д. Бантиш-Каменського, отримала імпульс від одного імперського високопосадовця, зацікавленого у пошуках джерел з історії Південної України та запорозького козацтва. Так, у 1830-х рр., за сприяння новоросійського генерал-губернатора князя М. Воронцова, науковець розпочав евристичну та археографічну роботу, в ході якої зумів відшукати великий масив документальних джерел, що стосувалися історії запорозького козацтва [30]. Однією з головних знахідок вченого став комплекс документів Коша Війська Запорозького Низового. Історик, використовуючи джерела з вищезгаданого архіву, архівів польських та українських магнатів, створив комплексну працю з історії низового товариства під назвою «Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького» [22 -24], яка за життя дослідника витримала три видання - 1840, 1846 та 1885 - 1886 рр. В останньому, прижиттєвому, виданні історик також використав усне наративне джерело до історії Півдня України - «Устное повествование бывшего запорожца, жителя Екатеринославской губернии и уезда, селения Михайловки Никиты Леонтьевича Коржа» [10].

На відміну від Д. Бантиш-Каменського, А. Скальковський розглядав відносини Війська Запорозького Низового з Російською державою в контексті міждержавних релігійних протистоянь. Сучасний одеський історик Хмарський з цього приводу вірно зазначає, що в історіософії А. Скальковського «рушієм історії є вище начальство, яким керують мудрі монархи. Запорожці у нього - вірні охоронники південних кордонів імперії і царату» [28, с. 100]. Тобто, для автора «Історії Нової Січі...» низовики були свого роду «лицарським орденом», який був використаний Росією на прикордонних територіях у боротьбі з ворожою мусульманською та католицької релігіями [21, с. 172-174]. У той же час, А. Скальковський відзначав, що намагання російського уряду підпорядкувати церкву Запорожжя Москві та Києву призвело до спротиву Коша, оскільки отаман вважав себе очільником військової церкви та не бажав бачити над собою єпархію [22, с. 169].

У цілому ж, А. Скальковський у цій своїй праці стає на позицію цілковитого виправдання політики імперії. Основними подіями, що передували завершенню запорозької епохи, для нього були російсько-турецькі війни, підкорення Кримського ханства та колонізація земель Півдня України.

Окрім зазначеної фундаментальної праці з історії запорозького козацтва А. Скальковський опубліковував дві статті в «Журнале министерства народного просвещения», в яких вказував на напади гайдамаків -запорожців на землі Речі Посполитої, як на причину ліквідації урядом Катерини ІІ Запорозької Січі. На думку автора, ця подія дозволила російському уряду оселити на кордоні гусарські та пікінерські полки [21, с. 172-174] і збільшити торгівельні оборудки завдяки вільному проходу російських суден вниз Дніпром [27, с. 279-280].

У своїх дослідженнях А. Скальковський також спеціально звертав увагу на вивчення гайдамацького руху, в контексті якого висвітлював стосунки між Запорожжям та Росією. Так, у своїй праці «Наезды гайдамак на Западную Украину в ХУШ ст.» вчений вказував, що заборона імперським урядом ввозити на територію Запорозьких Вольностей російської золотої та срібної монети сприяла розвитку торгівлі та «дружніх стосунків» Війська Запорозького Низового з Річчю Посполитою [25, с. 39]. Також автор згадав про засуджених січовиків у період діяльності прикордонної російсько-польської Крилівської комісії 1750-х - початку 1760-х років [25, с. 55-56] та у депутації 1767-1768 рр. при складанні нового «Уложения» [25, с. 129]. Окрему увагу А. Скальковський приділив використанню Росією низового товариства у боротьбі з гайдамацтвом [25, с. 136]. Про це було згадано коли він писав про створення російських фортець у Крилові, Новоархангельску, Орлику, на Петровому острові й військового поселення Нової Сербії (1751-1764 рр.), щоб протидіяти запорожцям-гайдамакам [25, с. 59].

До дослідників імперського напрямку потрібно віднести також П. Куліша, який, хоча й сповідував українофільські погляди, але критично ставився до історії Війська Запорозького Низового. На відміну від тогочасних українських (національних) істориків, які розвивали думку про козаків-героїв, для П. Куліша характерними рисами наукової діяльності стали дегероїзація та деміфологізація козацької минувшини [33, с. 145].

Відзначимо, що ця тенденція не носила тотального характеру. У деяких своїх роботах він досить схвально відзивався про січовиків. Зокрема, у суспільно-політичному щомісячному виданні «Основа», засновником якого він і був, П. Куліш опублікував статтю під заголовком «Виговщина», в якій писав про орієнтацію Запорожжя, як «єдиного праведного рицарства», на Росію у боротьбі проти реєстрових козаків за часів міжусобиць при гетьманстві І. Виговського [14, с. 13].

На думку П. Куліша, російські монархи Петро I та Катерина II, були змушені знищити Запорожжя, як центр непідвладної ним озброєної корпорації спільників гетьмана І. Мазепи, «колиски Коліївщини», та потенційного спільника повстання О. Пугачева, аби припинити «приток усього антидержавного» [12, с. 135]. Паралельно історик охарактеризував період 1734-1775 рр., як час «нової катастрофи» для «квітучого» Півдня імперії та його занепаду через гніздо «п'яної голоти, дурних, ледащих й безнравних» мас [11, с. 365]. Для П. Куліша зруйнування Запорозької Січі стало моментом визволення Російської держави від «джерела деморалізації» [12, с. 135].

Утім, як ми вже й казали, подібна демонізація Січі не була тотальною. Зокрема, у своїй праці «Повесть об украинском народе» (1846) П. Куліш вказує на визначну роль українського козацтва у зміцненні Росії на політичній мапі другої половини XVII ст. Він зазначав, що приєднання Г етьманщини до Росії у 1654 р. стурбувало європейське суспільство, через появу країни міцнішої ніж

Польща, з якою «небезпечніше буде мати справу» [13, с. 60]. Проте, невдовзі запорожці, на його думку, позбулися патріотичних почуттів, перетворившись на «скопища, ледарів, п'яниць та злочинців» [13, с. 108-109]. Також, автор звернув увагу щодо причин ліквідації Запорозької Січі у 1775 р. Він пише, що ця подія відбувалася після повернення низовиків під російську протекцію у 1734 р. та після збільшення населення на землях Вольностей до 50000 чоловік, які під проводом «хоробрих та відчайних запорожців», стали небезпечними для Російської держави [13, с. 109].

У 1839 р., в одному з найбільших міських центрів підвладної Російській імперії України - Одесі, засновується наукове «Одесское общество истории и древностей», яке мало на меті проведення досліджень з історії так званого «Новоросійського краю». За сприяння товариства було розпочато публікацію результатів наукової діяльності істориків у виданні під назвою «Записки одесского общества истории и древностей» (далі «Записки»). Всього вийшло 33 томи, в яких, у тому числі, присутні розвідки з історії запорозького козацтва. Багато із них мали саме імперіоцентричне забарвлення.

Так, вже у публікації О. Шміта, у 4 томі «Записок», прослідковується вплив імперської ідеології з притаманними їй штампами: правильність рішення щодо знищення Війська Запорозького Низового російським урядом у 1775 р. учений обґрунтовує «міжусобицями, нахабством і розкраданням» та «зрадою» січовиків [20, с. 469-470].

В іншому томі «Записок» вітчизняний історик І. Карелін у статі «Матеріали для історії Запорожжя: Нікополь» описував роль Микитиного Рогу у відносинах між Військом Запорозьким Низовим та Росією, як місцевості, на якій відбулась зрада січовиків у 1708 р. та повернення «преступников» від Османської Порти до Російської держави [9, с. 526]. Також автор звернув увагу на російський прикордонний пункт у Микитині, як місце розв'язання суперечок між запорожцями та татарами. І. Карелін зазначав, що козаки, які мали захищати кордон від татар, насправді лише ускладнювали взаємовідносини Росії з Туреччиною та Польщею. Таким чином, це стало вирішальною подією у реалізації планів по ліквідації урядом імперії Запорозької Січі у 1775 р. [9, с. 528-529].

У «Записках» за 1913 р. також знаходимо статтю Є. Загоровського, в якій він переосмислював дослідження А. Скальковського щодо наслідків Кючук- Кайнарджийського миру 1774 р. У цьому ж році згадана стаття була опублікована як окреме видання у вигляді брошури. Є. Загоровський вказував на те, що згідно договору 1774 р., усі землі між Південним Бугом та Дніпром відійшли до Російської імперії, а «руським людям» дозволялося «плавати та торгувати» Чорним морем [6, с. 5]. Науковець проаналізував російсько-турецьку війну 1768-1774 рр., в якій він вбачав створення сприятливих умов для військового зміцнення Російської держави, що призвело до оселення відставних солдат біля фортець Дніпровської лінії в якості землеробів [7, с. 54]. Також автор писав, що у подальшому просуванні імперської колонізації на Півдні України, яке, на думку історика, оформилося в указі від 14 лютого 1775 р. про входження захоплених земель до складу Азовської губернії, вбачається початок ліквідації Запорозької Січі ще до реального відбуття цієї події [7, с. 56].

У першому по справжньому українському науковому історичному часописі «Киевская старина» (з 1881 р.) [15, с. 86] до публікацій результатів досліджень долучалися не тільки «національні» науковці, а й вчені імперського напрямку, серед яких: А. Скальковський [26], та нове обличчя - В. Пархоменко (підписувався скорочено - В. П-ко) [17-19]. Увага останнього була прикута до дослідження проблематики, яка знаходилася у площині впливу імперської ідеології - Гайдамаччини. У своїй статті автор продовжив розпочате

А. Скальковським дослідження історії гайдамацького руху. На його думку повстання 1768 р. мало більше «народний» характер, ніж «козацький», через соціально-економічний чинник. Ця думка вченого протиставляється «релігійному фактору» повстання 1768 р., який притаманний працям українця М. Костомарова, білоруса М. Кояловича, росіянина Ф. Лебединцева та інших [18, с. 108-116]. Разом із тим, народний дух повстанців підтримувався Запорожжям, як центром Вольностей, що граничили з Правобережжям. Це призвело до втручання російського війська у вирішення конфлікту, але зустріло спротив. Як пише В. Пархоменко - «повстанці відповідали пострілами» [18, с. 113]. Також, у цій публікації, науковець вказував на обурення російських чиновників М. Кречетникова та М. Рєпніна участю «наших запорожців» у розоренні турецького м. Балта, що призвело до загострення відносин між Росією та Туреччиною та чергової війни [19, с. 238-240].

Уже згадуваний А. Скальковський також долучився до вивчення запорозько-російських стосунків за «кримської доби» (1709/11-1734 рр.) та опублікував на сторінках «Киевской старины» статтю, в якій зазначив про дозвіл російського уряду на переселення низовиків з Олешків у межі «старих» Запорозьких Вольностей. На думку історика, низове товариство перебувало там з 1709 до 1733 рр. [26, с. 107]. Але наведена думка історика є неправильною, оскільки Січ в Олешках існувала у період з 1709-1728 рр. Так у № 12 журналу за 1892 р. знаходимо статтю П. Іванова в якій говориться про недостатню опрацьованість джерел для визначення місця та розташування Січей періоду «кримської доби» (1709/11-1734 рр.). Така оцінка історика стала можливою після виявлення «пам'ятної записки» від 29 травня 1734 р., в якій дана точна хронологія існування запорозьких січей [8, с. 490].

Ще одну популярну тему досліджуваних студій з історії низового товариства було піднято в публікації В. Пархоменка в журналі за 1905 р. У ній автор пише про «позитивну» роль Катерини II у житті Війська Запорозького Низового. Історик розвиває думку А. Скальковського стосовно «старшинської наживи» як про процес доведення простих козаків до злиднів, що в свою чергу, призвело до неспромоги старшині спиратись на народні маси у боротьбі за свої права [17, с. 343-349].

Таким чином, проімперський погляд вітчизняних істориків XIX - початку ХХ ст. на стосунки Війська Запорозького Низового та Російської держави полягав у повторенні штампів власне російсько-імперської історіографії про запорожця-невігласа. Незважаючи на ці штампи, праці Д. Бантиш-Каменського та А. Скальковського стали одними з найвикористованіших історіографічних джерел у тогочасних дослідженнях, незалежно від направленості поглядів вчених XIX - початку ХХ ст. Хоча ці праці були позбавлені різнобарвності при використанні науковцями методологічного інструментарію, але, були наповненні, за допомогою евристичної роботи, великою кількістю документальних джерел. Досліджувані нами історики імперського напрямку здебільшого виправдовували діяльність російського уряду та засуджували низове товариство. Така позиція вчених відображалася під час розгляду історії гайдамацького руху періоду Нової Січі (1734-1775 рр.) та причин ліквідації урядом Катерини ІІ Запорозької Січі у 1775 р. Позитивною стороною цього процесу слід вважати конструктивну деміфологізацію історії запорозького козацтва, що, в цілому, також слугувало каталізатором відходу від його невиправданої романтизації науковцями в другій половині XIX - на початку ХХ ст.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ