Хорватська глаголична традиція XVII-XVIII ст. і українська філологія

Размещено на http://www.allbest.ru/

Хорватська глаголична традиція XVII-XVIII ст. і українська філологія

Клічек Д.

Загреб, Хорватія

Анотація

У статті йдеться про події, що вплинули на розвиток хорватської редакції церковнослов'янської мови після Берестейської унії в 1596 р., яка сприяла посиленню зв'язків української літератури з культурою бароко. Римська церква намагалася уніфікувати книжну мову католицьких слов'ян, які в своєму обряді користувалися церковнослов'янською мовою. Рішення друкувати богослужебні книги загальною церковнослов'янською мовою посилювало інтерес до східного слов'янства. Розпочався процес перекладу хорватських глаголичних літургійних книг на книжну мову східних слов'ян. В результаті був зупинений природний розвиток омолодження хорватсько-церковнослов'янської мови.

Ключові слова: церковнослов'янська мова, східнослов'янізація, Берестейська унія, хорватська глаголична традиція, Конгрегація пропаганди віри, Греко-католицька церква, Мефодій Терлецький, Рафаель Левакович, Матей Караман.

В статье говорится о событиях, которые повлияли на развитие хорватской редакции церковнославянского языка после Брестской унии в 1596 г., что способствовало связям украинской литературы с барокко. Римская церковь, стремясь унифицировать книжный язык католических славян, которые в своём обряде пользовались церковнославянским языком, решила печатать богослужебные книги на общем церковнославянском языке. Это усиливало интерес к восточным славянам. В результате начался процесс "восточнославянизации" хорватских глаголических литургических книг, что тормозило процесс естественного омолаживания хорватско-церковнославянского языка.

Ключевые слова: церковнославянский язык, восточнославянизация, Брестская уния, хорватская глаголическая традиция, Конгрегация пропаганды веры, Грекокатолическая церковь, Мефодий Терлецкий, Рафаэль Левакович, Матей Караман.

This paper covers the events which affected the development of the Croatian recension of Old Church Slavonic after the Union of Brest had been signed in 1596 which helped to make connections between Ukrainian literature and baroque culture stronger. The Catholic Church had persisted to unify the literary language of Catholic Slavs who had been using Old Church Slavonic language in their rites. The decision to print liturgical books in unique Old Church Slavonic increased the interest for Eastern Slavs and helped to start the process of translating Croatian Glagolitic liturgical books to the literary language of Eastern Slavs, a process that restrained natural rejuvenation of Croatian recension of Old Church Slavonic.

Key words: Old Church Slavonic, East-Slavonicization, Union of Brest, Croatian Glagolitic tradition, Sacred Congregation for the Propagation of the Faith, Greek Catholic Church, Metodij Terlec'kyj, Rafael Levakovic, Matej Karaman.

В історії хорватської літературної культури особливе місце посідають тексти написані глаголичним письмом. Не входячи в широку проблематику виникнення і розвитку цієї літератури (характеристики хорватської церковнослов'янщини, розвиток ламаної глаголиці, інкунабули, кам'яні глаголичні пам'ятки тощо) звернімо увагу на період, в якому дійшло до зближення представників хорватської та русько-української філології, церкви, що позначилося на деяких особливостях і подальшій долі хорватських глаголичних тестів, перш за все у їхньому мовному відображенні. Йдеться про першу половину XVII ст. і надалі, тобто добу бароко, коли відбувається динамічний розвиток зв'язків України з західноєвропейськими культурними осередками.

Узагальнюючи перспективу спрямування хорватської глаголиці на східнослов'янський простір, можемо виділити головні етапи. Після того як цар Фердинанд II Габсбург відмовився фінансувати друкування глаголичних літургійних книг, цей обов'язок на себе взяла Конгрегація пропаганди віри. Невдовзі Конгрегація розпочала видання абецедаріїв, букварів для вивчення глаголиці та церковнослов'янщини. Разом з цим, Конгрегація повинна була редагувати нові глаголичні літургійні книжки, тобто узгодити їх з новими висновками, прийнятими на Тридентському соборі з XVI ст.

До участі в процесі редагування книжок за латинськими зразками Конгрегація запросила до Рима українських греко-католиків, які мали репутацію добрих знавців церковнослов'янщини і яких також цінували за те, що вони прийняли унію з католиками. їхня діяльність призвела до сильної східнослов'янізації глаголичних книг.

Особливе значення мали події церковного змісту, коли після створення греко-католицької церкви українське середовище вступає в контакти й осмислює західну культуру, що дало поштовх для виникнення й розвитку бароко на просторі України. Чимале значення для ознайомлення західних осередків з українською культурою і навпаки - українських з західною мали перебування іноземців на українських землях, як і українських - в країнах Західної Європи. Саме в цей період пожвавлюються українсько- хорватські зв' язки, що зокрема позначилося на долі відомого представника хорватського барокового славізму Юрія Крижанича (1617 або 1618-1683) (хорв. Juraj Krizanic). Його перебування в Римі в 40-х роках XVII ст. позначене тісними зв'язками з українськими унійцями, які, крім іншого, поширювали знання про мову України, а особливо значним було знайомство з Граматикою Мелетія Смотрицького.

Прагнучи ближче ознайомитися з східнослов'янським світом, Рим отримував ці уявлення від освічених рутенів, що призвело до ідеї поширити церковну літературу на сході через русько-українське посередництво.

У співробітництві хорватського глаголяша Рафаела Леваковича (коло 1590-1650) і українського єпископа Мефодія Терлецького (?-1649) здійснюються переклади хорватських глаголичних текстів на найбільш відому мову слов'янського сходу - яку представляв Смотрицький. Цей процес призвів до припинення традиції хорватської церковнослов'янської мови в глаголичних текстах, що створювало відповідні проблеми й для хорватської церкви, якій не вистачало видань для власних потреб.

Так, на початку XVIII ст. сенський і модруський єпископ повідомляє Конгрегації, що в його єпархії відчувається велика нестача глаголичних міссалів, через те є загроза, що священики будуть примушені перестати відправляти богослужіння, бо не знають латинської мови. Разом з міссалами, виявилася також потреба в нових часословах, бо протягом часу введені нові церковні свята. Конгрегація відреагувала і довірила підготовку друкування глаголичного міссалу та часослова доктору філософії і теології Іванові Паштричу (1636-1708), родом зі Спліта, професору догматики при Колегії Пропаганди в Римі.

За редагуванням Паштрича Конгрегація спочатку надрукувала Casoslov rimskij slavinskim jazikom. Насправді це друге видання Леваковичевого Часослова, який Паштрич доповнив своїми перекладами нових офіціїв на нововведенні церковні свята, користуючись при цьому молодшим і доповненим латинським часословом. Так само як і Леваковичу, і Паштричу допомагали українські студенти-уніати.

Потім у 1693 р. надрукувалося друге видання Леваковичевого букваря Азбуківідняк з 1629, а в 1706 також і міссал, який так само був повторним виданням міссалу з 1631. Після Паштрича, редактором глаголичних церковних книг став Матей Караман (1700-1771). Після редагувань Паштрича минуло більше тридцяти років з того часу, як Конгрегація знову вирішила глаголяшам надрукувати літургійні книги. На цей раз клопоти щодо підготування і впорядкування книг на себе взяла центральна постать цього "римського періоду" в історії глаголяшства - періоду, "в якому глаголяші отримали книги, але втратили мову." [10, 124] Ім'я цієї особи - Матей Караман.

Караман народився в Спліті, де навчався в духовній семінарії, і де був висвяченим у священики. На вимогу сплітського архієпископа він увів духовні вправи для молодих попів глаголяшів, де вперше стикнувся з достатньо незрозумілою мовою їхніх книжок в порівнянні з народною мовою, якою щоденно спілкувався.

Зі Спліта Караман поїхав в Задар до архієпископа Віцка Змаєвича (16701745), який в ці часи хотів відкрити духовну семінарію для виховання попів глаголяшів. Змаєвич був хорватом, але на відмінну від свого земляка Леваковича, який років сто до того був прихильником використовування мови старих хорватських рукописних міссалів, він стежив за чистотою і єдністю всеслов'янської мови, якою на його думку була церковнослов'янщина східних слов'ян. Він, як і Караман, так само був упевненим, що церковнослов'янщина хорватської редакції була зіпсованою мовою, і що східнослов'янська редакція церковнослов'янської мови має бути єдиною літературною мовою хорватів, при чому не лише в богослужінні, а навіть і в літературі! Таким чином, могла б здійснитися слов'янська і церковна єдність. Після того як Конгрегація дозволила йому відкрити глаголичну духовну семінарію в Задарі, Змаєвич вислав Карамана в Росію, щоб добре вивчити мову. В 1732 р. він прибув до Матея Змаєвича (1680-1735), брата архієпископа і флотоводця який на той час жив у Воронежі. Перебуваючи в Росії, він не здобув аніякої систематичної освіти, самотужки засвоював мову з граматики Мелетія Смотрицького, якою були стандартизовані тодішні літургійні книги. Перебуваючи у Воронежі, Караман добре вивчив російську мову і ширше - східнослов'янську редакцію церковнослов'янщини. Це сформувало його остаточне ставлення до російської мови як єдиної справжньої слов'янської літературної мови. Своєю працею над друкуванням хорватських глаголичних книг він настільки змінив мову цих книжок, "що на сьогодні слід краще його згадувати в російській, ніж в хорватській літературі." [15, 112] Після п'яти років він повертається з Росії, де познайомився зі своїм майбутнім помічником Матеєм Совичем.

В середині XVIII ст. існуючими літургійними книжками не були задоволені ані хорватські попи глаголяші, які вважали, що вони написані не їхньою мовою, ані однодумці Змаєвича і Карамана, які вірили, що книжки треба цілком очистити від впливу хорватської народної мови.

Конгрегація тоді вирішила друкувати нові книги. За рекомендацією архієпископа Змаєвича це завдання довірено Матею Караманові, який на себе взяв роботу редактора, співпрацюючи з Матеєм Совичем. Він спершу друкував Bukvarb slavenskij pismeny Velicajsago Ucitelja B. Ieronima Stridonskago (1739). Більшість тексту була надрукована кириличними і глаголичними буквами, а цей самий твір був передрукований в 1753 р. З 1738 р. він разом з Совичем приготував, а в 1741 р. і надрукував Missal rimskij slavenskim jazykom. Караман у мові провів східнослов'янизацію свідомо і навмисно, не бажаючи спиратися на народну мову, як це робили протестанти, а воліючи мову, якою легше приєднав би православних до унії. Зважаючи на графічну обробку, цей міссал вважається найкрасивішим глаголичним виданням, яке було випущене з друкарні Конгрегації. Проте міссал, часосолов та решта видань, виданих Караманом, глаголяші ніяк не сприймали. Для них це була незрозуміла мова, а чужі для хорватської глаголичної традиції тексти викликали відкритий бунт і відкидання сильно східнослов'янізованих міссалів та часословів. Це призвело до більш вираженого вторгнення народної хорватської розмовної мови в богослужіння, в першу чергу завдяки хорватськомовним лекціонаріям, які народ називав щаветам італ. schiavetto, в хорватській традиції scavet, з італійської schiavo - одна з італійських назв для слов'ян, в першу чергу для словенців і хорватів. Лекціонарії, надруковані латиницею і народною мовою, в більшості випадків чакавським наріччям..

Після того як в 1741 було видано дуже східнослов'янізований міссал Карамана, на це в 1750 р. критичним текстом реагував дубровницький священик Стієпо Русич (1687-1770). Він скаржився на Карамана, що він в своєму перекладі міссалу зіпсував мову глаголичних текстів, що суперечить задуму папи Івана VIII, який дозволив хорватам відправляти богослужіння церковнослов'янською мовою. Русич вважав, що Караман не повернув свій переклад на церковнослов'янщину, а навпаки, що він віддалив його від боснійсько-дубровницької мови, яку він особисто захищав, вважаючи, що це первісна мова, з якої розвилися всі інші слов'янські мови.

Русич, хоча і користувався неточними історичними та філологічно невдосконаленими аргументами, в своєму звіті довів, що богослужебний текст, який був дозволений папою Іваном VIII, безперечно змінили ще Левакович і його наступник Паштрич, але особливо сильно було змінено мову під редагуванням самого Карамана.

Караман захищав свої переконання і церковнослов'янщину своїх книжок, написавши на прохання Конгрегації трактат під назвою Identita della lingua litterale Slava e necessita di conservarla ne libri liturgici, в якій на приблизно 600 сторінок дав огляд цілої проблематики та історії слов'янського богослужіння з особливим наголосом на хорватську глаголичну традицію. Це взагалі був документ, призначений усім його опонентам, які не підтримували мову літургійних книжок, друкованих Конгрегацією. В ньому, між іншим, Караман звернув увагу на факт, що в VII ст. слов'яни не розмовляли ані боснійським, ані далматинським наріччями, та що мова з часом міняється, і через те літургійні книжки треба було редагувати і повернути до літературної церковнослов'янщини, яка збереглася у східних слов'ян. церковнослов'янський глаголичний книга бароко

Караману не було важко диспутувати з Русичем, оскільки на своєму боці мав підтримку папи Бенедикта XIV, який енциклікою Ex pastorali munere підтвердив усе, що Караман стверджував у своєму трактаті, заборонивши при цьому вживання вже згаданих щаветів. Тією ж енциклікою зобов'язано глаголяшів вживати літургійні книжки, призначені Конгрегацією. Таким способом було узаконено і мову міссалу Карамана.

Русич переклав хорватською мовою Новий Заповіт, але його ніколи не було опубліковано. І досі рукопис зберігається в Дубровнику. Зважаючи на те, що глаголяшам в ідейному розумінні погляди Русича були ближчі, ніж офіційна політика Рима, вийшло так, що перемога церковнослов'янщини над народною мовою здобута більше на папері, ніж у дійсності.

Факт, що східнослов'янізація текстів віддалила народ від слов'янського богослужіння, церковні кола в Римі занадто не бентежив, бо вони вважали, що народ завжди може звернутися до латинського богослужіння, яке його оточувало з усіх боків. Зважаючи на те, що міссал не був усюди прийнятий, а старі видання були рідкісними, священики користувалися легкодоступними латинськими міссалами, з яких читали тихі частини літургії, а частини, які говорилися вголос, вимовляли живою, народною мовою, перекладаючи відразу з латинської. Така практика введення народної мови в богослужіння спочатку з' являлася в сільських парафіях, віддалених від церковних центрів. Взагалі, вживання щаветів раптово зростало, хоча строге розпорядження папи римського їх забороняло.

Представлені вище деякі головні прояви розвитку хорватської глаголичної традиції в період вторгнення в її простір, за вказівками з Риму, філології зі східного слов'янства по різному оцінювалися в історії славістики. Вживалися різні терміни - від русифікації до рутенизації, а на сучасному етапі це визначається як процес східнослов'янизації.

Східнослов'янізація хорватських глаголичних текстів розпочалася діяльністю Рафаеля Леваковича і уніатського єпископа Методія Терлецького, починаючи з 30-х рр. XVII ст. Слід звернути увагу також і на граматики, які використовувалися для впорядкування текстів до східнослов'янської стандартизованої граматичної і правописної норми. Першою з них була граматика Лаврентія Зизанія Грамматіка словенска, опублікована у Вільні 1596. Це була одна з перших спроб систематизації церковнослов'янської мови - граматика, яка була створена на зразок спільних граматик класичних мов. Другою найчастіше згадуваною є Грамматіки славєнскиж правилноє Сунтаґма Мелетія Смотрицького (коло 1577-1633), яка вважається однією з найважливіших творів давнього слов'янського мовознавства.

Деякі з мовознавців, які досліджували тексти Леваковича (Емануела Згамбаті) дійшли до висновку, що він не був знайомий з роботою Смотрицького, тому що деякі мовні рішення були узгоджені зі старшою Граматикою Зизанія. Е. Згамбаті це аргументує і приміткою Леваковичевого наступника Івана Паштрича, який під кінець XVII ст. згадує граматику Смотрицького як новизну [5, 13].

Зміни були і щодо правопису, словника, морфології та синтаксису. В часослові Леваковича первісні форми vrime, dan і esam були замінені на східнослов'янські время, день і есмь. Цікавим є той факт, що лексичні зміни в Отченаші привели до заміни первісних виразів napast' і neprijazan, які збереглися в хорватській церковнослов'янщині, пізнішими східнослов'янськими виразами іскушеніє і лоукаваго [14, 78]. У свій час Ватрослав Ягич теж звернувся до діяльності Леваковича і звинувачував його в тому, що в свої видання він вносив і східнослов'янські (совершение, со женою, воздахну) і чакавські (vrime) і кайкавські елементи (vetar). Те, що сам Левакович також буде підданий критиці глаголичного духовенства і народу, можна вичитати з його короткого звернення в Часослові 1648 р., в якому він виражає свої сподівання, що люди з часом все ж таки звикнуть до архаїчного способу писання. Також використав нагоду виправдатися словами, що він вчинив так, як йому було наказано, хоча самому легше було б вживати мову старих хорватських книг:

"Az sotvorih jako poveleno mi bist,

a udobneje bese mne obcim jazikom nasim pisati."

На відміну від Леваковича, якому Конгрегація призначила українців для коригування текстів, Матей Караман після повернення з Росії дійсно вірив, що мова уніатських книжок є літературною і єдиною справжньою мовою, міст до примирення зі сходом. Отже, східнослов'янізація хорватських глаголичних текстів не була живим, мовним явищем, яке настало спонтанно під впливом однієї мови на другу. Вона була результатом рішень церковної верхівки в Римі і кількох прихильників єдиної мови усіх слов'ян.

Східнослов'янізація з'явилася виключно в церковних текстах і її пов'язують тільки з глаголичною традицією, точніше з глаголичним богослужінням. Вона не торкалася латинського церковного обряду, який був домінантним на більшості хорватських просторів. Так само не впливала на розвиток літературної хорватської мови. Не могла, бо в середині XVII ст., коли вона з'являється, у хорватів вже розвинулася багата література народною мовою, писана латиницею.

Процес східнослов'янізації в хорватській глаголичній писемності тривав 260 років - від Леваковичевого міссалу з 1631 р. до міссалу Парчича з 1893 р., для якого автор сам виливав і вирізував букви на зразок першодруку з 1483 року. Міссалом Парчича і намаганням єпископа Йосипа Юрія Штросмаєра (1815-1905) східнослов'янізацію було зупинено і повернено до хорватсько-церковнослов'янщини.

Східнослов'янізація надихалася двома міфами, першим з яких був той, що первісна церковнослов'янщина збереглася в східнослов'янських літургійних книжках; та другим, що вживання однакової мови і у попів глаголяшів, і у греко-католиків допоможе возз'єднанню з православними. Хоча, насправді, цей процес привів лише до знищення глаголичного обряду. Переконання щодо автентичності церковнослов'янської мови уніатських книг стало загальноприйнятою доктриною, якій ніхто не протистояв аж до праць славістів Добровського та Копитара.

До східнослов'янізації хорватських глаголичних текстів мовознавці ставилися по-різному. Одні з них на цей процес дивилися як на сумну сторінку історії хорватської глаголичної традиції, інші вважають, що цим процесом тільки прискорено неминучий процес занепаду і витіснення глаголичного письма, до якого дійшло б навіть якщо б східнослов'янізація взагалі не відбулася. І хоча абсолютно ясно, що східнослов'янізація хорватських глаголичних текстів шкодила природному розвиткові хорватсько-церковнослов'янської мови, її треба прийняти, як частину хорватської глаголичної традиції і як різноманітність хорватської культурної спадщини, бо дійсно йдеться про унікальний приклад, де в римо-католицьких літургійних виданнях знаходимо мову греко- католицьких, тобто православних церковнослов'янських книг.

У зазначеному контексті особливий інтерес становить термінологія, яка присутня у великій філологічній літературі, присвяченій цьому питанню.

Всі дослідники, які вивчали мову хорватських глаголичних книг XVII і XVIII ст., погоджуються, що йдеться про процес, яким було раптово зупинений безпосередній розвиток хорватсько-церковнослов'янської мови; процес, який призвів до того, що ані простий люд, ані духовенство не були більше здатними добре розуміти богослужіння і який безповоротно прискорює занепад глаголичного письма і писемності хорватів.

Але ці дослідники, залежно від місця, часу чи історичного моменту, цей процес називали по-різному. Найдовше і найчастіше говорилося про русифікацію хорватських глаголичних текстів, а потім і про рутенізацію. Останніх п'ятнадцять років у Хорватії укорінилося говорити про процес східнослов'янізації. Словенська славістка Ванда Бабич, яка серйозніше займалася досліджуванням того періоду хорватського глаголізму, вживає поняття vzhodnoslovanizacija, тобто східнослов'янізація. Вона наголошує, що не слід у даному випадку згаданий процес називати ані русифікацією, ані рутенізацією. На думку дослідниці, у редагованих текстах глаголичних літургійних книжок XVII i XVIII ст. у великій мірі використовувались типові східнослов'янські фонетичні і морфологічні характеристики. І хоча церковнослов'янщина такої редакції була стандартизованою граматиками, які з'явилися на просторах сучасної України, це не були граматики української народної мови, яка в той час існувала в Україні. В цьому розумінні вона вважає, що даний процес слід називати східнослов'янізацією, посилаючись на термінологію, яка зустрічається в працях Успенського. За Вандою Бабич пішли і хорватські мовознавці, академіки Едуард Херцигоня і Аница Назор, які в своїх текстах також згадують східнослов'янський тип церковнослов'янщини і процес східнослов'янізації.

Взагалі, хоча в цій статті за сучасною хорватською термінологією вживається термін східнослое'янізація, треба звернути увагу, що наукова термінологія щодо цього питання ще не стандартизувалася. Останнім часом український хорватіст Євген Пащенко вказав на необхідність конкретизації поняття східного слов'янства поняттям конкретної філології з тодішнього простору. Запропоновано зазначений процес розглядати в контексті українсько-хорватських відносин, наголошуючи на ролі української філології барокової доби в зазначеному процесі, перш за все з огляду на роль української редакції церковнослов'янської мови [12]. Останнє потребує детальнішого вивчення текстів з виявленням елементів української редакції церковнослов'янської мови.

Література

1. Babic V. Vzhodnoslovanizacija hrvaskih glagolskih liturgicnih tekstov v 17. in 18. stoletju // Slovo. -1999. - Sv. 47-49 ('99). - S. 255-284;

2. Bedouelle G. Povijest Crkve. - Zagreb : Krscanska sadasnjost, 2004;

3. Bogovic M. Hrvatsko glagoljsko tisucljece. - Senj : Senjsko muzejsko drustvo-Gradski muzej, 1998;

4. Golub I. Hrvatski teolozi XVII. stoljeca // Bogoslovska smotra / 2003. - Vol. 73. - S. 729-776;

5. Sgambati E. Udio Rusina u izdavanju hrvatskih glagoljskih knjiga u XVII stoljecu // Slovo / 1983. - Sv. 32-33 (19821983). - S. 103-122;

6. Kraaman M. Bukvar. - Split, Zagreb : Ex libris, 2005. (reprint- izdanje s predgovorom Stjepana Damjanovica);

7. Kudelic Z. Marcanska biskupija : Habsburgovci, pravoslavlje i crkvena unija u Hrvatsko slavonskoj vojnoj krajini (1611.1675.). - Zagreb : Hrvatski institut za povijest, 2007;

8. Lokmer J. Tiskane glagoljske liturgijske knjige u fondu knjiznice biskupija Senjske i Modruske u Senju //Senjski zbornik. - 2008. - Vol. 35. - br.1. - S. 161-211;

9. Nazor A. Glagoljske tiskane knjige // Hrvatska i

Europa. - Sv. 3. / uredio Ivan Golub. Zagreb : Skolska knjiga, 2003. - S. 275-283;

10. Nazor A. Knjiga o hrvatskoj glagoljici : "Ja slovo znajuci govorim...". - Zagreb : Erasmus naklada, 2008;

11. Pascenko J. Stvaralastvo Jurja Krizanica u Ukrajini 1659. // Rijec. Casopis za slavensku filologiju. - 2006. - Sv.2. - S. 40-53;

12. Pascenko J. Ukrajinska filologija i prijevodi hrvatskih glagoljickih knjiga na crkvenoslavenski jezik // Rijec. Casopis za slavensku filologiju. - 2007. - Sv.3. - S. 58-82;

13. Pascenko J. Ukrajinski element u gramatickim radovima Jurja Krizanica // Fluminensia. Casopis za filoloska istrazivanja. - 2007. - God. 19. - Br. 2. - S. 25-48;

14. Thomson J.F. The Legacy of SS. Cyril and Methodius in the Counterreformation. URL: http://www.eurppa-zentrumwuerzburg.de/unterseiten/Band10-Thomson.pdf (6. 5. 2011.)

15. Fucak J. Sest stoljeca hrvatskog lekcionara : u sklopu jedanaest stoljeca hrvatskoga glagoljastva. - Zagreb : Krscanska sadasnjost, 1975;

16. Hamm J. Ruska redakcija u glagoljskim spomenicima // Slovo. - 1971. - Br. 21. - S. 213-222;

17. Hercigonja E. Glagoljastvo i glagoljica : Jezicna i tekstovna obnova glagoljaskih liturgijskih knjiga u XVII. stoljecu. Projekt Franje Glavinica. Propagandina istocnoslavenizacija od Rafaela Levakovica vdo Mateja Karamana i Mateja Sovica // Hrvatska i Europa / uredio Ivan Golub. Zagreb : Skolska knjiga, 2003. - S. 269.271;

18. Jurcevic I. Staroslavenski i "ruski" jezik u hrvatskoglagoljskim liturgijskimtekstovima // Diacovensia. - 2009. - XVIII. - S. 225-246.

Размещено на Allbest.ru