"Заповіт" Т. Шевченка угорською мовою

У статті аналізуються 12 угорських перекладів "Заповіту" Т. Шевченка, виконані в різні періоди відомими літераторами, поетами, літературознавцями. В центрі уваги відтворення змістових і формальних складників маніфесту поета, особливості світосприймання, національного характеру, системи образів, композиційних, мовностилістичних, версифікаційних законів і культурно-мистецької традиції. Розкривається відтворення ритмомелодики, звукової організації "Заповіту", його інструментовки, евфонічний лад, звукопис засобами угорської мови.

Сьогодні важко назвати ще одного зарубіжного поета, який би користувався такою шаною в Угорщині, як Т. Шевченко. Велику роль в цьому відіграли переклади його безсмертного "Заповіту".

Знайомство з цим програмним віршем митця почалося у грізні роки Першої світової війни. Відомий популяризатор і дослідник української літератури в Угорщині Гіядор Стрипський разом із викладачем гімназії Балінтом Варгою опублікував перший переклад "Заповіту" в журналі "Ukrania" [1]. Як справедливо зазначають дослідники, "ці перші, хоча й точні, але не зовсім досконалі з точки зору ритмомелодики переклади, викликали значний інтерес до творчості Шевченка" [2, 94-95]

Вже через два роки з-під пера письменника, журналіста, редактора тижневика "?let" ("Життя") Яноша Анки виходить новий переклад "Заповіту" [3]. Тижневик "?let", у якому був опублікований цей переклад, служив трибуною католицьким письменникам, на противагу журналові "Nyugat" ("Захід"), довкола якого групувалися прихильники нового письменства, зорієнтованого здебільшого на західноєвропейську літературу.

традиції", орієнтувався на смаки консервативно налаштованих читачів. Зазначена обставина не могла не позначитися і на інтерпретації Шевченкового маніфесту.

"Заповіт" полонив відомого поета, критика Арпада Земплені, який взявся поглиблено вивчати творчість Т. Шевченка [4]. Згодом, за підрядниками Г. Стрипського, він майстерно переклав поему "Кавказ", "Думи мої, думи мої...", "Садок вишневий коло хати...", "Чого ти ходиш на могилу?..". А. Земплені збирався видати поезії Т. Шевченка окремою збіркою. Якби не смерть 1919 року, то, можливо, вже тоді угорці мали б свій "Кобзар".

По-новому сприймалася бунтарська поезія Т. Шевченка угорськими революційними поетами-емігрантами, які проживали в 20-30-ті роки в Радянському Союзі. Слова із "Заповіту" - "вставайте, кайдани порвіте" - у складні часи соціально-політичної напруженості звучали для угорського народу як заклик до боротьби. Ідеї "Заповіту" виявилися особливо близькими таким поетам, як Шарольта Лані, Антал Гідаш, Андор Габор.

Шарольта Лані розпочинала свій творчий шлях під впливом символістської поезії. Включившись у робітничий рух, вона поступово перейшла на позиції реалістичного мистецтва. Після поразки Угорської Радянської Республіки Ш. Лані разом зі своїм чоловіком Ерне Цобелем змушена була покинути рідну землю. У Радянському Союзі вона зацікавилася літературою різних народів, які населяли цю країну. Зокрема, у четвертому номері журналу "?j Hang" ("Новий Голос") - органі революційних угорських

письменників, що виходив у Москві, - з'явилася друком її стаття про Т. Шевченка, переклади кількох його поезій, в тому числі й "Заповіту" [5]. Ш. Лані активно черпала зі скарбниці народної поезії, використовувала форми вільного вірша. її поезії пройняті революційним пафосом, любов'ю до рідного краю, що допомогло їй доволі точно передати зміст полум'яного "Заповіту" і відтворити його образність засобами угорської мови.

У цікавій статті про Т. Шевченка, яку опублікував журнал "Korunk" ("Наш час") у 1936 році, що виходив у м. Коложварі (нині м. Клуж, Румунія), гостро постало питання про необхідність підготовки угорською мовою повноцінних художніх перекладів поетичної спадщини великого українського поета.

І цей заклик не пройшов непоміченим. Уже в 1944 році, коли на фронтах Другої світової війни ще гриміли бої, в Будапешті вийшов новий переклад "Заповіту", виконаний Марцелем Коллошем (справжнє прізвище Кемень Ференц. - І. М.). Цей переклад побачив світ в антології "“На лютні Аріона”. 1500 років європейської поезії" [6].

У 1945 році, після визволення Угорщини, з'являється черговий переклад полум'яного маніфесту Т. Шевченка, що належав перу Гези Кепеша - відомого поета, перекладача, літературознавця, учасника руху Опору. Крім "Заповіту", Г. Кепеш підготував цілу збірку перекладів інших поезій Т. Шевченка, які увійшли до антології "Вибрані переклади" (1951 р.) [7], а згодом були передруковані в "Кобзарі" 1961 року.

Ще один малопомічений переклад "Заповіту", виконаний Габором Андором, був видрукуваний у газеті "Uj Szo" ("Нове слово") [8].

У 1951 році угорські читачі отримали змогу познайомитися ще з одним перекладом "Заповіту". Тоді вийшло перше видання "Кобзаря" угорською мовою (зокрема й "Заповіту") у видавництві "Радянська школа" в Ужгороді у перекладах Антала Гідаша [9]. Однак це видання мало невеликий тираж і не набуло широкого поширення в Угорщині.

Потому свою інтерпретацію "Заповіту" запропонував Дьєрдь Радо - щирий друг української літератури, перекладач численних творів українських письменників: П. Грабовського, Лесі Українки, Л. Первомайського, Ю. Дольд-Михайлика, Натана Рибака та ін. Дьєрдю Радо належить також цілий ряд статей про творчість Т. Шевченка, про угорсько-українські літературні взаємини, книга "Наш сусід - Україна" [10].

Д. Радо - знавець багатьох європейських мов, досвідчений перекладач; в останні роки життя він працював редактором журналу "Babel" ("Вавілон"). Його "Заповіт" добре передає зміст оригіналу, його соціально-політичну спрямованість, поетичну форму, ритмомелодику.

Єва Грігаші - наступна перекладачка "Заповіту" - виросла в білінгвістичному оточенні, гарно володіла українською мовою, знала і любила українську літературу. Вона часто виступала зі статтями про творчий доробок українських письменників, а також із рецензіями на окремі їхні твори. У її інтерпретації "Заповіт" має назву "Як умру, то на кургані" [І1]. Згодом поетеса переклала цілий ряд інших поезій, які увійшли до угорського "Кобзаря" 1961 року. Є. Грігаші глибоко проникла у зміст оригіналу, зуміла зберегти національний колорит, образність, ритмомелодику, тональність Шевченкового вірша.

140-річниця від народження Т. Шевченка була відзначена появою нового перекладу "Кобзаря", майстерно виконаного відомим угорським поетом Шандором Верешем [12]. До цього видання увійшло понад 120 поезій геніального Тараса. Поезія митця по- справжньому заполонила душу угорського майстра слова. Ремінісценції з поезій Т. Шевченка знаходимо в оригінальній творчості Ш. Вереша. Так, до циклу його оригінальних поезій "Варіації на теми Т. Г. Шевченка" увійшли три вірші: "Гайдамаки", "В казематі" та "Кобзар".

Йожеф Вальдапфель, літературознавець, академік, автор низки робіт про зв'язки угорської літератури з письменством зарубіжних країн, зокрема з російською, блискучий знавець античної міфології, текстолог, підготував для "Кобзаря" 1961 року свій переклад "Заповіту", який можна вважати яскравим зразком філологічного, лінгвістичного підходу в перекладанні поетичних творів [13].

У 1983 році в Угорщині вийшла друком збірка "Вибраного" Т. Шевченка, до якої увійшли два нові переклади "Заповіту", що належать перу відомих сучасних поетів, справжніх віртуозів стилю Деже Тандорі [14] та Д'єзе Чорбі [15]. їхні переклади читаються мов оригінальні твори, в них не відчувається натужності, робленості, штучного підтягування під оригінал.

Отже, внаслідок своєрідного змагання перекладачів за краще ознайомлення угорців із Шевченковою поезією нині існує чотирнадцять інтерпретацій "Заповіту". (Ще два переклади були виконані виконані відомими закарпатськими літераторами Ласло Балою та Юрієм Шкробинцем) [16].

У даному випадку нас цікавить насамперед, як відтворено ідейно-естетичне багатство цього поетичного маніфесту Т. Шевченка у дванадцятьох перекладах, що з'явилися в різний час і були виконані різними за творчою манерою, світовідчуттям поетами і літераторами.

Тема перекладу "Заповіту" угорською мовою багатоаспектна, тож зупинимося тільки на окремих рівнях відтворення оригіналу, на передачі національної специфіки. При цьому слід виходити з тієї обставини, що більшість перекладів, за винятком інтерпретацій Г. Стрипського, Б. Варги, Єви Грігаші, Д'єрдя Радо, були виконані на основі підрядників.

Перекладацька робота - річ складна і відповідальна. Особливо, коли маємо справу з такими мовами, які дуже відрізняються одна від одної за своєю граматичною побудовою, у конкретному випадку українською й угорською. Ось чому перекладачеві конче потрібне знання особливостей обох мов, не кажучи вже про досконале знання історії країни, про життя якої розповідається в оригіналі, її географії, народних звичаїв тощо.

Наскільки складною є проблема збереження поетичної форми, недопущення зміни змісту за рахунок пропусків окремих слів, що мають історичне значення, або через неточне відтворення поетичних образів, свідчать уже перші рядки "Заповіту". Слово "“поховайте”, - як зазначає І. Франко, - будить у нашій уяві образ гробу: одним замахом поет показує нам сей гріб, як частину більшої цілості - високої могили; знов один змах, і ся могила являється одною точкою в більшості цілості - безмежнім степу: ще один крок - і перед нашим духовним оком уся Україна, огріта великою любов'ю поета" [17, 68-69].

Як же інтерпретується ключовий образ високої могили, характерної ознаки ландшафту України?

У Г. Стрипського та Б. Варги ці рядки звучать так: "Як умру, то поховайте посередині високої гори”. Висота, як прикмета козацької могили, передана і в Яноша Анки - "на вершині пагорба". Починаючи з Єви Грігаші, угорські перекладачі вживають більш точне визначення - "курган". Причому Ш. Вереш асоціює високий курган зі славною могилою. У Деже Тандорі маємо - "на схилі кургану", що більш прив'язує місце, де хоче бути похований поет, до історичної української національної атрибутики. Д'єзе Чорба посилює цей мотив у такий спосіб: "нагорніть наді мною могилу-курган", щось на зразок простого народного пам'ятника. У Ш. Лані "на могилі" замінено на "у святу землю України". Так само й у Марцеля Коллоша форма поховання не підкреслюється, не наголошується, не збережена навіть сама реалія - могила. У 1944 році, коли з'явився цей переклад, коли на фронтах гинули тисячі людей, губилося й саме значення похоронної атрибутики. Однак це не приводило до видозмін у соціальному змісті вірша та до деформації його ідейного спрямування.

У початковій частині твору переважає мужній тон людини, яка спокійно з ледь відчутним сумом говорить про своє бажання бути похованою "серед степу широкого на Вкраїні милій". Пейзаж рідного краю створюється шляхом зорових та слухових асоціацій за допомогою ключових образів:"степу широкого", "ланів широкополих", "ревучого Дніпра". Образ Дніпра сприймається як символ очищення, грізної стихії серед величавого степу, причому цей образ повторюється двічі.

Відображаючи національні особливості творчої манери перекладача, художній переклад передбачає одночасне відтворення національних особливостей оригіналу, до якого належать змістові й формальні складники, своєрідність зображуваного життя - природи, реалій побуту, світосприйняття, національного характеру, системи образів, композиційних, мовностилістичних, версифікаційних засобів і культурно-мистецької традиції.

У перекладі Стрипського-Варги "лани широкополі" передано як "широкі пшеничні поля", а асоціювання української землі з родючим чорноземом підказало й додаткове визначення - "родючі землі". Необхідність заповнення прогалин виникла в цьому перекладі внаслідок порушення еквілінеарності, подовження кожного другого рядка на два склади. Не впоралися ці перекладачі з опорною фразою "реве ревучий", яка звучить у них як "гуде шумовиння, вирує і виє".

Янош Анка епітет "милій" посилює визначенням "світлий", запозиченим з біблійного лексикону. Тут відчутний відгомін подій Першої світової війни і тієї пропаганди, яка закликала угорських бійців воювати за святу батьківщину. Такий регістр підказувала й сама творчість Я. Анки, яка мала явно релігійне спрямування.

Шарольта Лані також наголошує на вірності рідному краю "вічно дорогій серцю Україні". Однак подальші рядки: "побіля синіючої води Дніпра вирийте мені могилу, звідки видно хвилі і чути гудіння" - посилюють зорову образність стихій Дніпра, круч тощо.

Бути похованим "у далеких просторах", "щоб чути, як гуде вічно вода Дніпра" викликає в уяві читача перекладу Марцеля Коллоша асоціації з тим далеким безкраїм степом, де зложили свої голови угорські гонведи, воюючи за чужі інтереси.

Геза Кепеш опублікував свій переклад уже після війни, коли стали усвідомлюватися страшні уроки національної трагедії. У його перекладі не виділено Україну, як географічну реалію, натомість вжито нейтральніше - "на українській землі". Зате образ "древнього Дніпра, який реве десь в глибині" посилює часовий аспект думки, наголошуючи на тому, що ця земля була, є і буде.

Цікавий епітет до образу "милої України" віднайшла Єва Грігаші, вживши поетичне "в лоно благословенної української землі". Д'єрдь Радо і Шандор Вереш віддають перевагу визначенню "?des", тобто буквально "солодка", рідна, дорога, що найчастіше вживається у словосполученні "рідна мати", "рідна мова".

Д'єзе Чорба - прихильник експериментальної поезії - знаходить емоційно забарвлений епітет - "в лоно обожнюваної України", що, на наш погляд, вдало виділяє суттєву рису Шевченкової поезії.

В поетичному перекладі дуже важливо знайти функціональну відповідність евфонічному ладу оригіналу. Труднощі фонетичного характеру виникають не тільки через відмінність української та угорської образно-стильових систем, але й унаслідок потреби відтворення звукової організації конкретного твору, його інструментовки, асонансів, алітерацій, "опорних точок - форми".

"Твердим горішком" такого плану виявилося словосполучення "реве ревучий". У перших перекладах переважають описові форми, внаслідок чого губиться звукопис Шевченкового вірша. Досить вдалими є варіанти у Д'єрдя Радо ("horsongva horsog") та в Йожефа Вальдапфела ("zugva zudul"), Д'єзе Чорби ("hogy bombol, hogy hompolyog").

У Шевченковому "Заповіті" можна виділити три градаційні ступені, кожен з яких має свої змістові, ритміко-інтонаційні ознаки, які, однак, сприймаються як органічні частини єдиного цілого. У перших двох строфах, у яких мова йде про поетове бажання і конкретизується зорова картина рідного краю, синтаксичне членування збігається здебільшого з ритмічним.

Натомість у третій і четвертій строфах, у яких висловлена турбота поета про долю милої його серцю України, її поневоленого народу, ритм наростає, змінюється сама інтонація. У цьому відтинку найважливішою опорною точкою є стисла поетична формула "як понесе з України у синєє море кров ворожу', що виражає полум'яну пристрасть поета, якому і смерть не страшна і яка виступає водночас як передумова: тоді поет полетів би молитися до самого Бога.

У Г. Стрипського і Б. Варги ці рядки звучать так: "Як полине з України далеко у синєє велике море ворожа кров, я раптом прокинуся". Я. Анка вилучає "з України" і вживає "як понесе звідси", внаслідок чого багато втрачає патріотична спрямованість оригіналу. Крім того, пропуск епітета "синєє" море не створює контрасту зорової картини, не передає експресивності звернення поета до народу.

Криваві події війни позначилися на загостреному сприйнятті окремих моментів Шевченкового вірша. Так, у М. Коллоша відсутня суттєва географічна реалія "з України". Натомість загострюється протистояння, ворожість двох сил: "якщо згодом кров нашого ворога хлине потоком". У Гези Кепеша теж бачимо наголошення: "якщо згодом вода всіх ворогів наших кров знесе".

Віртуоз стилю Шандор Вереш надав цим рядкам ритмічної довершеності, домігся римування, що не так часто трапляється в угорській мові, оскільки в ній слова при синтаксичних змінах не зберігають основну форму, а обростають флексіями. Повторення ж флексій, як відомо, хорошої рими не створює.

Для Д. Чорби і А. Гідаша більш важливим видається посилення експресії для передачі наростання народного невдоволення, гніву, вони додають до визначення "кров ворожу" епітети "лякливу", "погану", "злу".

Висхідна частина інтонаційного переходу "отоді я і лани, і гори, - все покину завершується рішучим запереченням поета "а до того я не знаю Бога". Як справедливо зазначає В. Смілянська, "у найнижчій тональності клятви - ридання осудження Бога, відмова від нього, доки він не допоможе “встати на ката знову”. “Псалми Давидові”, висловлені в “Заповіті” - це вчинок величезної громадянської мужності" [18, 89-90].

З огляду на загальну ситуацію в духовному житті країни, цей момент у перших перекладах значно пом'якшений. У Стрипського- Варги ці рядки звучать спокійно: "А до того й про Бога не думаю". Я. Анка замість слова "Бог" вживає більш нейтральне "небо": "А до того не можу і думати тут на землі про небо..."

М. Коллош цілком свідомо пов'язує прагнення поета з християнською вірою у воскресіння людини, відліт її душі на небеса: "А доти я й не дивлюся на небо".

Шевченкове "я не знаю Бога" - полісемантичне. У перекладі губиться нюанс заперечення (Ш. Лані, Г. Кепеш). Відповідником є "а доти для мене немає Бога на небесах" (Є. Грігаші) і "а доти йому немає місця у моїй молитві" (Деже Тандорі).

Перекласти вірш - це не просто передати законами іншої мови образи, вихоплені окремо із загального контексту, ритміко-інтонаційні нюанси; потрібно створити цілісну поетичну структуру, в якій головні ідейно-художні компоненти взаємодіють між собою аналогічно тому, як це відбувається у першотворі.

Останні строфи "Заповіту" логічно та інтонаційно пов'язані з попереднім текстом. Якщо все-таки хвороба виявляється сильнішою і настане смерть, то залишається можливість звернутися до народу з найсокровеннішим закликом мобілізувати сили на активну боротьбу за свободу. Чіткість цього заклику добре передають карбовані енергійні ритми та ампліфікація присудків-дієслів у формі наказового способу: "поховайте та вставайте", "порвіте", "окропіте", "не забудьте", "кайдани порвіте". Метафора "вражою злою кров'ю волю окропіте" служить своєрідним благословенням народної боротьби за волю і водночас інтонаційним завершенням звертання.

Угорські перекладачі шукають функціональні еквіваленти, зважаючи на психологію читача, на склад мислення, що формувався віками. У Я. Анки, Ш. Вереша, Д. Чорби ворожа кров стає "кров'ю тиранів". Г. Кепеш замінює це визначення відповідником: "Народе мій, вибори у вогні кривавої боротьби священну свободу". Для нього свобода сама по собі щось священне, в той час як у Т. Шевченка "волю окропіте" - органічна ланка в системі священного обряду узаконення свободи, шлях, метод її завоювання.

Ш. Лані, відштовхуючись від форми епітафії, звертання поета до тих, хто житиме далі, адресата свого звернення визначає як "живі", що загалом виправдано, з огляду на часте вживання словосполучення "живі і мертві" у творах Т. Шевченка. У ключі біблейської символіки прочитується також "і вражою злою кров'ю сліди змийте".

У шостій заключній частині вірш звучить спокійно, оскільки настає душевна розрядка і можна висловити надію, заглянути в майбутнє, сподіватися на "тихе слово" вдячної любові нащадків. Здавалося б, у цих рядках найменше національної своєрідності, оскільки йдеться про загальнолюдські почуття. Але саме в цих рядках чимало різночитань.

У Т. Шевченка "велика, нова сім'я" асоціюється з рідним народом, вільним членом співтовариства народів, насамперед слов'янських, якщо відштовхуватися від його ідеї слов'янської єдності. У Стрипського-Варги таке розуміння збіднене: