Діалог з участю третього (І. Багряний, Б. Брехт і Я. Гашек)

У другій інтермедії представлено ситуацію, яка нагадує виставу - це удавана театральна дія, де персонажі намагаються ''підлаштуватись'' під ту роль, яку їм треба грати: "ПОПОВ люто: - Два дні я вам товчу... Який я вам "генерал"! Я не генерал, Я - Данило Лендер, психічно хворий... 36 літ... ". Персонаж втрачає зв'язок із маскою, дистанціює від маски, але зберігається гротескний принцип розколу свідомості: "ДРУГИЙ, той, що в спідниці:(Понуро робить реверанс, говорить жіночим голосом): - В цій свистоплясці я вже забув своє амплуа... І навіть, як мене звуть... '' [2: 33]. Отже, особливу роль в п'єсі набуває ефект театралізації дії.

Спроба втручання фікційного Автора до драматичної дії, коли персонаж звертається до нього, нагадує піранделівський прийом побудови п'єси: "ПОПОВ: - Дайте мені того, недостріляного мною автора!" [2: 34]. У подібному зверненні ми вбачаємо потребу ''самореалізації'', коли герою набридла відведена йому роль (причому, він обрав цю роль сам), він не хоче підлаштовуватись під ''ворога'' (''Мало того, що мститься на мені, виставивши на посміховисько і вивертаючи мою душу, як рукавичку, - ба, він ще примусив мене говорити цією ненависною мені, проклятою (п е р е к р и в л я є) "мовою") [2: 34]. Отож, автор стає фікційною персоною, до якої звертаються герої як до персонажа на сцені.

''Втручання театральної реальності'' простежуємо й в наступній інтермедії, коли ''побіг хтось, розліплюючи афіші:"НОВА ЄВРОПА"[2:41]. Реальність і уявне утворюють гротескно-

фантасмагоричний колаж, причому, межа між ними руйнується.

Хоча кожен розділ побудований за принципом колажу воєнних подій, у чому проявляється фрагментарність побудови тексту, проте це не дає нам підстав говорити про відсутність конфлікту у творі, як про це писав В. Працьовитий [8: 49]. Адже зберігається зовнішній конфлікт між представниками українського народу й їхніми поневолювачами (червоними й коричневими). Але не він утворює художню картину світу в творі: на перший план виходить конфлікт уяви (ілюзії) і реальності, колізія, властива п'єсам абсурду.

Мозаїчну картину створює в кожному розділі гра світла. Колір несе в собі символічне наповнення і певним чином є пов'язаним з тими подіями, що розгортаються далі (згадаймо театральні прийоми Г. Ібсена, в якого освітлення від акту до акту передавало нагнітання драматичної напруги, сприяло сугестії). Рецепція кольору має важливе емоційне навантаження: рожевий передає марні ілюзії, зелений - уособлює життя, червоний - небезпеку, а синій (зустрічається в тексті тричі) є символом неба, надії та свободи.

Драматург вдається до комічних, комічно-трагічних та пов'язаних із сатирою трагічних ситуацій у змалюванні тогочасної дійсності. Зокрема комізм переважає у зображенні образу Сашка Проходи (порівняння його з Буддою і професором, що читає сатиричний роман-памфлет Ярослава Гашека ''Пригоди бравого вояка Швейка'' на тлі того, що це "типовий син своєї епохи", "за віком - хлопчисько, за досвідом - дід", а ще ''безстрашний авантюрник, "закальонний” пройдоха, недавній турист Колими... Син розкуркулених і знищених батьків" [2: 11]). Підкреслюється невідповідність зовнішнього вигляду внутрішньому стану героя. У змалюванні Сашка простежується й казковий мотив: ''То якесь диво, а не дитина. Ані в вогні не горить, ні в вогні не тоне! Одне-однісіньке, а не бере його ні грім, ні туча!.. То великих батьків та й ще нове насіння" [2: 36].

Невипадковим є постійне пародійне ототожнення, яке проводить митець між своїми героями й героєм епопеї Я. Гашека. І. Багряний викриває абсурдність війни (і не важливо чи це Перша світова (у випадку Гашека), чи то Друга - обидві мають жахливі наслідки для людства). На цій думці наголошував і В. Працьовитий, адже те, що Сашко постійно згадує у своїй лексиці вояка Швейка підтверджує, що ''Сашка цікавить не героїчний бік війни, а її абсурдні вияви'' [8: 46]. Уже сам факт того, що у воєнний час Прохода захоплюється літературним персонажем, до того ж, ще й орієнтується на нього "стає як солдат Швейк" [2: 29] (а коли загубив книгу, то вигукнув: ''Як же я сам тепер буду... '' [2: 67]) доводить, що Сашко не переймається війною, не хоче й відступати разом з усіма, бо, з одного боку, бачить безглуздість всього того, що навколо відбувається, а з іншого - не дозволяє війні себе зламати, не піддається їй.

Спостерігаючи за поведінкою й мовою Сашка і Данила, ми переконуємось, що образ Швейка у п'єсі

І.Багряного функціонує як інтертекст, причому розпізнаються ремінісценції з роману Я. Гашека. Порівняймо хоча б ситуацію, коли чеський сатирик у своїй епопеї ставить Швейка у такі обставини, коли він ''випадково'' знаходить мундир російського офіцера - втікача з полону і з ''цікавості'' перевдягається в його одяг. Свого часу В. І. Шевчук зауважив, що хоч Швейк і готовий виконати старанно усі накази начальства, проте він зводить їх до абсурду. ''Профануючи офіційні моральні цінності... суспільства, він абсурдом відповідає на абсурд'' [9: 188].

Щодо п'єси Б. Брехта, то він, використавши запозичений сюжет, у своєрідній формі і загалом новаторській обробці ''переключає'' увагу читача / глядача з розвитку сюжета на його глибинний зміст, ідейний задум.

У Б. Брехта образ Швейка тотожний герою Гашека, адже він унаслідував у свого ''попередника'' той же тип поведінки. Дійсно, героїка, жертовність брехтівському Швейку не властиві; на перший погляд він взагалі постає як людина недолуга (діагноз: ідіот, психічно хворий), яка не проти співпрацювати з німцями. Проте саме він здатен ''провалити'' плани Гітлера. Ось ця його зовнішня покірність, простодушність, наївність є насправді небезпечною формою опору. Отже перед нами постає сутність і видимість героя.

Щодо героїв І. Багряного, то ми сприймаємо їх як роздвоєних особистостей, тому що вони перебувають ''під впливом'' твору Я. Гашека (орієнтація на тип поведінки гашеківських персонажів). Індивідуальні риси героїв втрачаються, натомість відбувається ототожнення свого ''Я'' з ''іншим''. Загалом постаті Сашка й Данила постають як типи комедійних героїв-блазнів.

Образ Швейка в п'єсі Брехта представлено як образ ''маленької людини: das Man'', яка, як слушно зауважив О. В. Коляда, адаптується до будь-яких умов існування [10: 190]. З цим образом у п'єсу вводиться й елемент сюрреального, адже не все тут підкоряється законам логіки.

Фарсово-комічною у п'єсі І. Багряного є картина ''цирку'', коли "Генерали біжать... Кози біжать... Гусей пішки пруть. Штани тримають, зброю викидають... ". Та на перший погляд комічна ситуація набуває трагічного звучання, адже саркастичне накладання явищ свідчить про дегероїзацію радянської армії, її нікчемність, панічний страх і, як наслідок, - зраду. Використано прийом саркастичного викриття генералів-боягузів, що викликає асоціацію із шевченківським тропом ''Слава! І гончим, і псарям, і нашим батюшкам-царям! Слава!''. Саркастична іронія автора набуває трагіфарсового відтінку.

Комічний ефект досягається І. Багряним через гіперболізацію, коли так званий генерал виголошує до своїх підлеглих: "Ви не знаєте місцевості... Ви не знаєте служби... І тепер через вас загибає ліпший із генералів. Країна терпить непоправну втрату-у-у... " [2: 23]. Абсурдність, безглуздість слів такого ''командира'' передається через саркастичне змалювання цієї ''шайки нездар''. Генерал: "Йолопі Життя на волосині, а ви блазня строїте... Я вас питаю... Ну, як же бути? Треба втікати швидше... " [2: 21]. Виникає асоціація з образом генерала Коха з Довженкової ''України в огні''.

Авторська ремарка фіксує їдку іронію і сатиричне неприйняття цих ''вояків'': "Генерал тупотить в розпуці, в несамовитім розпачі, тупотить скажено” [2: 23]; "Вибух. Перший Лейтенант відбігає набік, визирає і переляканий вертається, та беручи тремтячою рукою під "козирок... " [2: 25]. Побачивши ж Сашка й Данила, блазні, бажаючи понад усе врятувати власні шкури, забирають їх одяг й накивають п'ятами". (З-за млина виходить генерал, переодягнений в Данилову одежу. І такий подібний до Данила, що аж лейтенанти не впізнали одразу, а Сашко, зрадівши, аж кинувся: - Дядьку Даниле... (Та й розгубився)" [2: 26]. Автор використовує уподібнення - прийом сатиричної ідентифікації із божевільним (фарсове знижування). Також у такому перевдяганні ми бачимо використання автором прийому гротеску. Доцільно зауважити, що свого часу відомий дослідник теорії драми А. Анікст зазначив, що перевдягання в комедії має на меті обман одних персонажів іншими і саме обман є основою комічного [11: 79]. З цього приводу Н. І. Прозорова пише, що перевдягання (маскарадність) виражають двобічність ігрової ситуації. Отже маска, яку одягають персонажі, доводить дослідниця, ''зберігає таємницю'' і, водночас, ''вводить в оману'' [12: 36].

Дана ситуація, хоч і виглядає на перший погляд випадковою, є насправді закономірністю: несамовите бажання жертви помінятись ролями зі своїм слідчим таки знаходить свою реалізацію. Саме тепер ми починаємо розуміти ту іронію, яку вклав автор у назву своєї п'єси. Водночас прийоми ''одягання'' масок дійовими особами, шаржування, фарсового перевдягання відсилають нас до бурлескно-травестійної манери зображення, до комедійного дійства. Перед нами дві іпостасі образу генерала, оскільки діють формальні двійники. Їхні дії стають свідченням того, що виконання усіх обов'язків генерала фактично перебрав на себе Сашко.

У комічно-трагічній манері представлено поведінку блазня (Данило), у постаті якого розрізняється маска (несправжнє божевілля) і сутність через гротескне заступання маскою характеру героя. Данило Лендер "психічно порушений внаслідок перенесених в тюрмі катувань" [2: 12] влаштував уявний допит, скориставшись в ролі підсудного лантухом (ми розуміємо, що це алегорична вказівка на людину в руках слідчих). Він бажає помститись ворогові хоча б у формі гри (це своєрідне моделювання власного світу). Має рацію Н. І. Прозорова, коли пише, що, з одного боку, гра - це божественний дар, який підносить людину, це знак радісної ігрової свободи, з іншого, - це трагічний знак ілюзорності буття, в якому людина - всього-на-всього ''іграшка'', ''лялька'', яку смикають за нитки непідвласні їй сили [12: 30].

І. Багряний створює пародію на допит, застосовуючи при цьому елементи гротеску: "Данило... малює на мішку очі, ніс, вуса, люльку в зуби... Аж вжахнувся, що вийшло подібне до Сталіна... '' [2: 17]; ". (пхає ногою в лантух). - Ти знаєш хто це є?.. - Це... Слідчий Енкеведе - Попов... І не просто слідчий, а враг народа, контрреволюційна пика і фашистська морда. Пойняв?" [2: 16].

Таким чином, герой постає відчуженою особистістю, яка обрала свій специфічний спосіб життя в абсурдному світі.

Пародійні елементи присутні в ''поганому сні'', який приснився Сашкові: "Ніби я вже - маршал СССР в Москві, а Хамула - самостійний маршал в Києві. А не навпаки! А дядько Данило ніби теж у Москві помінявся ролями з самим главним, і став такий страшний - з вусярами, з люлькою, - та й давай його розколювати того самого главного... Цирк!.. А тут саме народ збунтувався... Та не знав народ, що то Ми, а думав, що то Не Ми, що то стара власть, та як не зарядив нас у гармату, та... '' [2: 47]. Знову ж таки форма сну гротескно виявляє необмежену сваволю тієї влади, яка панує в радянському суспільстві.