Епітет як формотворчий елемент ідіостилю Теокріта

У сучасній філологічній науці проводиться чимало спеціальних досліджень, предметом яких є вивчення природи епітета. Це явище можна розглядати за кількома напрямами: лінгвістичним, стилістичним та літературознавчим. Мета нашого дослідження полягає у виділенні епітетів в художніх творах Теокріта та виявленні їхньої ролі у формуванні індивідуального стилю автора.

Навіть попри велику кількість сучасних наукових досліджень ще досі важко розмежовувати поняття "означення" та "епітет". Звичайно, епітет - це, перш за все, троп, тобто вид стилістичної фігури. Однак, на нашу думку, епітетом у поезії варто визнати прикметник не тільки вжитий у переносному значенні, але й такий, що є будь-яким "атрибутом, що має емотивно-експресивну зарядженість, оцінність та образність" [Селіванова 2006, 145]. Такий же підхід до розуміння терміна "епітет" знаходимо у "Словнику епітетів української мови". Там, зокрема, зазначено, що "у широкому розумінні епітет - це будь-яке означення, що вживається для вирізнення предмета думки, для називання ознаки - чи-то постійної, узвичаєної, що часто повторюється і відома мовцям, чи-то особливої, оригінальної, яку помітив тільки автор, яка пов'язана з конкретним текстом, з індивідуальним авторським стилем" [Словник епітетів української мови 1998, 3].

Крім того, на відміну від звичайного логічного означення, яке виділяє даний предмет з багатьох, епітет або виділяє в предметі одну з його якостей, або - як метафоричний епітет - переносить на нього якості іншого предмета [Литературный энциклопедический словарь 1987, 513].

О. Волковинський зазначає, що за традиційно вживаним терміном "епітет" слід вбачати епітетну структуру. Її, на думку автора, варто розглядати як своєрідну мікросистему, в якій архітектонічно та семантично поєднуються означення (якість) та означуване (поняття) [Волковинський 2013, 272-273]. Лише в рамках відповідного контексту можна визначати особливу естетичну цінність ознаки, що перетворює її в епітет. Приклади епітетів високого рівня зафіксовані у поемах Гомера. Поетичній мові Гомера присвячено чи не найбільше наукових досліджень, наприклад роботи І. Шталя [Шталь 1981], Д. Ґейя [Geay 1947] та ін. Звісно, класичні філологи та літературознавці активно вивчали й епітети у Піндара [Румниеце 1987], Лонга [Макар 2007], Вергілія [Richardson 1943]. Натомість відповідні дослідження епітетів у Теокріта нам не відомі, що свідчить про актуальність даної наукової розвідки та її наукову новизну.

Досліджуючи індивідуальний стиль Теокріта, ми дотримуватимемось думки про широке розуміння епітета, вважаючи ним будь-яке означення. Нашими головними завданнями є класифікація епітетів та виділення з епітетної системи творів Теокріта ряду домінантних, індивідуально-авторських та найбільш оригінальних епітетів.

У сучасній лінгвістичній науці є чимало класифікацій епітетів. Т. Онопрієнко пропонує поділяти епітети на узуально-асоціативні та оказіонально-асоціативні, оскільки будь-який епітет виникає на базі певної асоціації [Онопрієнко 2005, 89]. Дослідниця детальніше вивчає узуально-асоціативні епітети, серед яких виділяє два підкласи: постійні й описово-оцінкові епітети. Постійні епітети переважно належать фольклору або походять від нього. Професійна література натомість приходить до індивідуальних, унікальних епітетів. Саме в системі епітетів відображається стиль письменника, епохи, літературного жанру.

В основі нашого дослідження лежать підходи до вивчення епітетів, розроблені у працях І. Макар [Макар 2007] та Н. Гуйванюк [Гуйванюк 2005], де за співвідношенням аксіологічної ознаки та оцінної семантики виділяються наступні види епітетів: сенсорні, етичні, емоційні та естетичні. Т. Фадєєва подає схожу класифікацію тематичних груп епітетів, однак на основі дослідження лише складних епітетів. Вона виділяє три блоки епітетів - образотворчі, психологічні та раціонально- емоційні. Образотворчі епітети, в свою чергу, поділяються на зорові, звукові, хаптичні (тактильні), одоративні та смакові [Фадеева 2014].

В ідиліях Теокріта виявлено кількасот епітетів, однак у даній розвідці ми звернемо увагу лише на ті, що відіграють особливу роль у формуванні ідіостилю автора. Вони представлені здебільшого прикметниками і мають просту семантику, за винятком низки справді оригінальних і складних за структурою.

У даній статті об'єктом вивчення є особливості першої категорії епітетів - сенсорних, що базуються на відчуттях людини та сприймаються відповідними органами. Це одна з найбільш чисельних груп епітетів у Теокріта, що може бути зумовлено "прагненням автора донести до реципієнта максимально конкретизоване, яскраве і цілком суб'єктивне сприйняття об'єкта дійсності у всіх його сенсорно реалізованих проявах" [Фадеева 2014, 125]. Матеріалом дослідження послужили тексти тридцяти ідилій Теокріта.

Найширшою є група зорових епітетів, адже сюди відносимо зовнішні ознаки, що сприймаються очима людини, це зокрема колір, форма і розмір означуваного об'єкта. Роль колоративних епітетів у формуванні індивідуального авторського стилю завжди була в центрі уваги дослідників [Шегедин 2007]. Кольорова гама у Теокрітових творах представлена тринадцятьма назвами кольорів та похідними від них. Найчастотнішою є назва лехк?т - білий, який в ідиліях описує шерсть кіз (III: 34, VIII: 49), корів (IX: 10), лілії (XI: 56, XXIII: 30), сніг (XI: 48, XXIII: 31), молоко (I: 58, V: 53), мукэ (XV: 16), віск (VIII: 19, 22), слонову кістку (XV: 123). Викликає зацікавлення випадок, коли епітет виступає у складі порівняння: ф?н д? ф? ?д?нфщн / лехкпф?сбн б?г?н Рбс?бт ?р?цбйне л?ипйп - а зуби мої білішим сяйвом сяяли, ніж Пароський мармур (VI: 38). Епітет лехк?т характеризує і зовнішність людини, зокрема юну красу Галатеї: ? лехк? Гбл?фейб, … / лехкпф?сб рбкф?т рпфйде?н - І білосніжна Галатеє, … ти виглядаєш білішою за сир (XI: 19-20) та самозакоханого пастуха: лехк?н ф? м?фщрпн ?р? ?цс?уй л?мре мелб?нбйт - білосніжне чоло сяє над чорними бровами (XX: 24). Біле волосся на скронях свідчить про старість описаної людини - лехк?т ?н кспф?цпйт фс?чбт (XXX: 14). Метафоричне значення епітета білий бачимо у рядках про лехк?н ?бс, що може трактуватись як "блискуча весна" (XVIII:27). Даний прикметник є основою для утворення двох складних прикметників: лехк?уцхспт - білоногий, що є постійним епітетом богині Геби (XVII: 32, пор. Hom. Od. XI: 603), а також ле?кйррпт - який їде на білих конях - характеристика богині ранкової зорі Еос (XIII: 11).

Другим за частотність фіксацій у тексті є епітет члщс?т (зелений), що сполучається переважно із флоролексемами, наприклад, трава (XI: 13, XXV: 231), "венерине" волосся (XIII: 41), дика маслина (XXV: 21), листя (VII: 9), листяний купол (XV: 119), зелень (XXVIII: 4, XXV: 158). Зелений колір є символом не тільки природи, але й людської молодості, свіжості: рпйе?н фй де?, ?т г?нх члщс?н - роби, що потрібно, поки коліно свіже. Приклад такого ж метафоричного вживання тільки із дублетним прикметником члпес?т бачимо в останній буколічній ідилії: члпесп?уйн ?бйн?менпй мел?еууйн / ?лл?лпйт шйи?сйжпн - насолоджуючись своїми юними тілами, між собою перешіптувались (XXVII: 65-66). Третім значенням епітета члщс?т може бути значення з негативною конотацією - блідий, що в ідиліях сполучується із іменником ф? д?пт "страх" (XXV: 220). Очевидно, Теокріт запозичив таку епітетну структуру у Гомера, адже в одній з його поем знаходимо аналогічний приклад (Hom. Od. XI: 633). Антонімом до епітета білий є епітет чорний - м?лбт, однак прикладів традиційних прямих опозицій у тексті виявлено дуже мало. Чорними Теокріт називав рідини, зокрема кров (II: 13, 55, XXII: 125) і воду (XIII: 49), рослини: плющ (XI: 46), фіалку (X: 28), а також частини тіла людини: руки (XX: 9) й брови (XX: 24). Викликає зацікавлення епітетна структура ф? м?лбн ?пн - чорна фіалка, адже опозицією до неї служить складений іменник ф? лехк?йпн - матіола, що дослівно перекладається як біла фіалка. Також зафіксовано два складні художні означення, щоправда один із них виявлено в епіграмах, що не входять до матеріалу даного дослідження: мелбн?чсщт - із чорною шерстю (III: 35) і мел?мцхллпт - з чорними листками (Ep. I: 3). Частотним є й кольоратив глбхк?т - сяючий блакитний, що є традиційним епітетом спокійного моря (ф? ?лт - XVI: 61, ? и?лбууб - XI: 43). Метафоричне значення цього прикметника перенеслося на ознаки божеств, що певним чином пов'язані із морем. Це зокрема богиня Амфітріта (XXI: 55), морські німфи Нереїди (VII: 59) та богиня ранкової зорі Еос, яка виїжджала на небо із морських просторів (XVI: 5). Окрім того, блакитні очі були незмінною ознакою богині Афіни (XXVIII: 1) і вважалися символом мудрості. В цьому сенсі найвдалішим є приклад із автопортрету пастуха, де з'являється прикметник-синонім чбспр?т: ?ммбф? мпй глбхк?т чбспр?фесб рплл?н ?и?нбт - Мої очі набагато більш блакитні, ніж блакитні очі Афіни (XX: 25). До речі, чбспр?т характеризує також міфічного героя Ганімеда (XII: 35) і, що цікаво, розгнівані та люті очі Немейського лева (XXV: 142, 225). Відтінки червоного представлені кількома групами лексем. Перш за все, це синоніми зі значенням пурпуровий - рпсц?септ, що характеризує пояс (II: 122) і покривала (XV: 125) та цпйн?кепт, що є означенням до овечої пряжі (II: 2). Крім того, за допомогою останнього прикметника утворюється складний епітет цпйнйк?лпцпт - з червоним гребенем (XXII: 72). Рудий або ж якщо дивитись етимологічно, то фактично вогненно-червоний колір представляють дублетні лексеми рхсс?т / рхсу?т, що описують перший волосяний покрив на обличчі юнаків (VI: 2, XV: 130). Таке ж значення (рудоволосий) має похідний складний прикметник рхсс?фсйчпт (VIII: 3). Рудими характеризувались і тварини - лев (XXV: 244), кінь (XV: 53) і окремо вжита зменшенопестлива форма рхсс?чпт для бика (IV: 20). Найслабшим відтінком червоного можна вважати рожевий колір - ?пд?ейт, що етимологічно походить від слова ф? ??дпн - троянда. У своєму єдиному випадку вживання в рядках ідилії прикметник перекладається відіменниково: ? ?пд?енфб уф?цбнпн - трояндовий вінок, або вінок із троянд (VII: 63). Так само як і в більшості попередніх кольоративів, тут також бачимо два похідних прикметники складної структури: ?пд?рбчхт - із рожевими пальцями, що виступає як означення богині Еос (II: 148) та міфічного героя Адоніса (XV: 128) і ?пд?чсщт - з рожевою шкірою, що є характеристикою спартанської цариці Єлени (XVIII: 31). Окремої уваги потребує іменник ф? ?пд?мблпн, що виконує функції художнього означення, адже трактується як "рожеві, наче яблука, щоки" (XXIII: 7). Колір волосся та бороди героїв ідилій описувався також як русявий - обни?т (Гілас - XIII: 36, Діона - VII: 116, Перімеда - II: 16). В одному випадку зафіксована порівняльна конструкція: обнипф?сб м?н ?лйчс?упйп геней?т - борода, більш русява, ніж безсмертник (II: 78). Складний прикметник утворений від основи обни?т - обни?исйо (русявоволосий), що описує молодого Менелая (XVIII: 1). Поодинокими є назви інших кольорів: рплй?т - сірий, що описує вовка (XI: 24) та старого сивого чоловіка (I: 43); ?чс?т - блідо-жовтий, що характеризує нездоровий колір шкіри (XIV: 5); опхи?т - золотисто-бурий як забарвлення тіла бджіл (VII: 142), а також мел?члщспт - жовтий наче мед (X: 26). Окремої згадки заслуговує ад'єктив чс?уепт - золотий, що метафорично характеризує чиюсь перевагу і красу, зокрема Єлени (XVIII: 28), а також золотий вік людства (XII: 15), що є досить поширеним сюжетом у античних авторів (Лукіан, Горацій, Овідій). Крім назв, що позначають конкретну колірну ознаку, у творах Теокріта є назви, що характеризують забарвлення предмета, не вказуючи на конкретний характер кольору. Знаходимо також дослідження про відтінки кольорів на основі творів Овідія [Шегедин 2010] та Горація [Содомора 1979]. До цієї групи, наприклад, відносимо поодинокі і подекуди вже згадані значення члщс?т - блідий (XXV: 220), цйбс?т/цйес?т - блискучий (XI: 21), а також рпйк?лпт - кольоровий (V: 11, XV: 78) тощо. Дуже близьким у палітрі до чорного є темно-синій або фактично темний відтінок - кх?непт. Таким епітетом у Теокріта характеризується трав'яниста рослина арум (XIII: 41), корабель (XVII: 49), тіло змії (XXIV: 14), морські скелі (XIII: 22). Похідним складним прикметником є лексема кх?нпцсхт - темнобровий, що описує лише жінок: кохана (IV: 59), Аргія (XVII: 53), німфа (III: 18). Зовнішньою ознакою, яку сприймає людський зір, можна вважати і блиск, що йде від людини чи предмета. Це явище представлено у Теокріта прикметником лйрбс?т - блискучий, сяючий, що в неживій природі описує вогонь (XXIII: 8) та море (XXII: 19). Якщо характеризувати людину цим епітетом, то слід зробити уточнення значення, адже тоді лйрбс?т буде трактуватись як блискучий від олії (V: 91, II: 51). Не дивно, що і від цієї лексеми утворено складний прикметник - лйрбс?чсппт, що позначає блискуче тіло богині місяця Селени (II: 165) і коханого героїні другої ідилії Дельфіса (II: 102). Розмір означуваних об'єктів, що також виражає зорову ознаку, позначається кількома ад'єктивами, природа яких детально вивчена у роботі М. Петришин [Петришин 2005]. Найчастотнішим є прикметник м?гбт - великий, що 12 разів вжитий щодо істот і 18 разів - щодо речей та неживої природи. У першій підгрупі цей прикметник набуває особливої ідейно-естетичної ваги як важливий засіб розкриття концептуально навантаженого поняття величності, впливовості. Так, епітетна структура м?гбт ?н?с (XXII: 85, 112) означає не просто "великий (за розміром) чоловік", але й "великий духом чоловік". Таке ж значення має цей епітет у поєднанні з іменами героїв або богів - Б?бт (XV: 38), ?чйле?т (XVI: 74), Цб?ищн (XXV: 139). Метафоричне значення цей епітет набуває і в поєднанні з іншими словами, що є абстрактними поняттями, м?гбн ?сгпн - велика справа (XVII: 13, XXII: 118), м. ?лвпн - велике багатство (XXV: 111), м. ?нейбс - велика мрія (XIII: 34), м. ?целпт - велика користь (XVII: 35), м. не?кпт -велика ненависть (XXII: 180), м. ?скпн - велика клятва (XXII: 132), м. ч?сйт - велика приємність (XXVIII: 24), Д?пт м?гбн н?пн - великий розум Зевса (XXX: 31). Ад'єктив м?гбт характеризує розмір і елементів неживої природи: гора (I: 124), ниви (XXIV: 106), виноградник (XXIV: 128), болото (XXV: 15), хвиля (XXII: 10), а також предметів побуту: сітка (I: 40), келих (V: 53), скриня (XV: 33), лопата (VII: 156) та інше. Градуально вищим є прикметник рел?сйпт - величезний, що зафіксований лише у двох випадках, коли характеризує груди (XXII: 46) і бога підземного царства Аїда (XXV: 271). Цікаво, що антонімічний прикметник мйкк?т, що означає малий у творах Теокріта вживається для визначення не розміру, а віку людини. У Теокріта розмір та форму означуваних об'єктів, їх протяжність по горизонталі або вертикалі визначають ще низка ад'єктивів: е?с?т і рлбф?т - широкий, уфейн?т - вузький, ?шзл?т, б?р?т, б?рейн?т, е?м?кзт - високий, мбкс?т - довгий, високий, вби?т - глибокий, рбч?т - товстий, всбч?т - короткий й лерф?т - тонкий. Багато цих ад'єктивів, поєднуючись із абстрактними іменниками, набувають метафоричного значення: прикметник ?шзл?т у рядку XVI: 98 з іменником кл?пт означає "висока, велична слава", більше таких прикладів бачимо із епітетом вби?т: в. ?рнпт - глибокий сон (VIII: 65), е?т в. ?сщфб - із глибокого кохання (III: 42), ?т в. ?сиспн -з ранньою зорею (XVIII: 14). Одоративні сенсорні епітети найповніше представлені в ідиліях Теокріта парою прикметників зі значенням пахучий - е?пдмпт, що характеризує селеру (ІІІ: 23) й нектар (XVII; 29), та його синонім е??дзт, який є означенням меліси (IV: 25), квітів (XXII; 42), вина (XIV: 16) і навіть жіночих грудей (XVII: 37). Одноразово вжито також оригінальний складний прикметник мелйчс?т - медяний, що пахне медом, характеризуючи гірські яблука (V: 94). Солодкий запах представляє також прикметник ?д?т/?д?т, означуючи віск (I: 27), кедрову скриню (VII: 81), вінок (XVIII: 40).

Так само нечисленною є група смакових епітетів, що в гомерівському контексті детально досліджена у праці М. Петришин [Петришин 2011]. У Теокріта вона представлена насамперед трьома синонімічними лексемами, що позначають "солодкий смак" - глхкес?т, глхк?т, ?д?т/?д?т. Кожен із цих ад'єктивів має по одному-два прямих значень, описуючи мед, нектар, фрукти, а решта значень є метафоричними. Епітети глхкес?т і глхк?т у своєму переносному значенні характеризують переважно абстрактні поняття, наприклад, солодкий сон - глхкес?т ?рнпт (IX: 33, XXIV: 7) і глхк?т ?рнпт (XI: 22, 23), солодкий цвіт юності - глхкес?н ?ниемпн ?вбт (XXX: 21), солодкий дух - глхк?н ихм?н (XVI: 40). Чимало прикладів зафіксовано епітетних структур у поєднанні із соматичними іменниками. Особливо часто Теокріт використовує вищий ступінь порівняння прикметників для підсилення ознаки, хоч іноді це граматично не мотивується: кб? ф?н ?н? ?циблм?н, ф? мпй глхкес?феспн п?д?н - і мого ока, єдиного мені солодкого (XI: 53), ?т д? ке рспум?о? глхкес?фесб че?леуй че?лз - той, хто зливається устами солодше із устами (XII: 32). Типовим порівнянням є приклад ф? уф?мб д? б? рбкф?т глхкес?феспн·?к уфпм?фщн д? / ?ссе? мпй цщн? глхкесщф?сб ? м?лй кзс? - вуста солодші за сир, а з вуст / ллється мій голос солодший за мед в стільниках (XX: 26-27). Прикметник ?д?т/?д?т своїм метафоричним значенням має значення приємний і описує найрізноманітніші об'єкти: волосся (XX: 8), подих (VIII: 76), напій (XIV: 17), голос (I: 65, VIII: 76), мелодію (I: 7, XX: 28), слово (XXVII: 11), насолоду (III: 20, XXVII: 4), красу (XX: 21) та інші. Поодиноко зустрічаються і прикметники-антоніми: гіркий - ?лмхс?т (сльози - XXIII: 34) та в метафоричному значення рйкс?т (кохання - I: 93). Звукові епітети також складають мало чисельну групу, представлені сімома ад'єктивами. Синоніми, що означають співучий, дзвінкоголосий - ?пйд?т (соловей - XII: 7), лйг?т (Музи - XXII: 221) лйгхс?т (пісня - XV: 135, XVII: 113), а також похідний від останніх лйг?цщнпт (соловей - XII: 6). У згаданій дванадцятій ідилії приклад опису співу солов'я є дуже поетичним: ?зд?н ухмр?нфщн лйг?цщнпт ?пйдпф?фз рефезн?н - дзвінкоголосий соловей є найспівучішим серед птахів. Крім того, пташенята описуються як пискливі - мйнхс?т (XIII: 12), а корови - ревучі - мхкбф?т (VIII: 6), бджоли - дзвінкі - опхи?т (VII: 142). Антонімом може виступати прикметник ?ухчпт - тихий, мовчазний (II: 11, 100, VI: 12, XIV: 10). Група тактильних епітетів представлена всього трьома прикметниками зі спільним значенням м'який, ніжний: ?рбл?т, мблбк?т/мблибк?т, р?фймпт. Група таких же епітетів у латинській мові була досліджена на прикладі поезії Вергілія, Овідія і Горація [Антонюк 2013], а також Катулла [Антонюк 2011]. У Теокріта тактильні епітети характеризують найрізноманітніші об'єкти (рослини, людей і частини їх тіл, предмети побуту). Особливо частими є структури тактильних епітетів із флоролексемами. М'якими і ніжними Теокріт називає траву (VI: 45, IV: 18, VIII: 67), папороть (V: 55), квіти (VII: 81), кріп (XV: 119), очерет (XXVIII: 4). Ці та інші подібні епітетні структури свідчать про неабияку увагу автора до опису природи й захоплення її красою.

У результаті нашого дослідження вдалось виділити п'ять груп сенсорних епітетів у мовотворчості Теокріта: зорові, звукові, одоративні, смакові і тактильні. Найбільшою виявилась група зорових епітетів, що представлена, в основному, широкою палітрою кольоративів. Ад'єктиви, що позначають сенсорні епітети часто утворюють синонімічні ряди. Дуже поширеними в ідиліях є композити - складені прикметники. Такі утворення дозволяють не лише досягти інформативної економності при детальному змалюванні об'єкта, але і створюють враження невіддільності ознаки від форми. Ці назви у Теокріта переважно побудовані на перенесенні, є метафоричними; і також є індивідуально-авторськими та свідчать про багатство творчої уяви поета. В перспективі дослідження ми вбачаємо вивчення й інших типів епітетів у Теокріта, зокрема етичних, естетичних, емоційно-оцінних тощо.

сенсорний епітет стиль теокріт

Література