Орфографічні особливості іспанського романсе вестготського періоду

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 811.134.2'354

ОРФОГРАФІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ІСПАНСЬКОГО РОМАНСЕ ВЕСТГОТСЬКОГО ПЕРІОДУ

Ткачова Олена

Науковий керівник - доцент Гончаренко О.М.

Нормою класичної латинської мови вважається мова творів римських авторів, в число яких прийнято включати і твори клериків. У цих творах зустрічаються помилки, які відображають насамперед практику розмовної нелітературної мови, оскільки священники намагалися зробити свої проповіді якомога більш зрозумілими, вдаючись до буденного, побутового стилю мовлення, спрощуючи мовні конструкції. Ранні зразки цієї діяльності можна побачити в коментарях до християнських текстів IV та V ст., перш за все, до «Vulgati» (переклад Біблії латинською мовою). Ці коментарі, починаючи з VII ст., мали вигляд глос, тобто різного роду тлумачень, виправлень і зауважень в тексті рукопису. Глоси називають маргінальними, якщо вони робляться на полях, або інтерлінеальними, якщо вони розташовані між рядками рукопису. Глоси пояснюють застарілі слова, звороти або цілі фрази. Глоси, зібрані в одному місці і розташовані в певному порядку, найчастіше за алфавітом, утворюють глосарій. Якщо латинське слово замінюється іншим латинським, це означає, що слово, яке замінили вийшло з мовного побуту певного ареалу, а слово, що стало на це місце ще живе або з'явилося в мові.

Найвідоміша збірка латинських глос знаходиться в «Глосарії з Рейхенау», що трактує Біблію та житіє святих. Вона складена близько 800 р. швидше за все в Північній Франції. Найбільший інтерес з точки зору романістики представляють глоси, походження яких невідоме. Глосарії демонструють, які латинські слова вже не вживались в мові під час їх складання, а також те що, принаймні, у VIII ст. існувала лексика, залежна від ареалу розповсюдження. Наприклад, якщо французькі глосарії пояснюють латинські arenam як sabulo, а caseum як formaticum, то в іспанській мові ці слова не потребують пояснення: arenam>arena; caseum>queso.

Як правило, слова що пояснюються, відносяться до понять з повсякденного життя: домашній побут, польові роботи, скотарство, а також нові терміни з військової справи та ін. (ager, campus, terra, in ore, in bucca, mares, masculi, milites, servientes і т.д.).

В Іспанії найбільш ранніми і найбільш відомими глосами вважаються латинські документи з романськими включеннями з монастирів Сан-Мілан на заході провінції Логроньо (на той час в королівстві Наварра) і з монастиря Силос на землях Кастилії. Їх зазвичай називають Glosas Emilianenses і Glosas Silenses [4, c.32]. Перші глоси містять два тлумачення, що написані баскською мовою, оскільки землі монастиря знаходяться поруч з баскськомовною територією. Документ із Сан-Мілана відноситься, очевидно, до середини Х ст. До його складу входять різні релігійні твори. Глоси записані як на полях, так і в проміжках між рядками. Тут також є і невеликий текст, написаний іспанським романсе. Вважають, що це перший зразок іспанської мови. Наводимо його повністю: «Cono ajutorio de nuestro dueno, dueno Christo, dueno salbatore, qual dueno get ena honore, e qual duenno tienet ela mandatione cono Patre, cono Spiritus Sancto, enos sieculos delos sieculos. Facanos Deus omnipotes tal serbitio fere ke denante ela sua face gaudioso segamus. Amen». Його латинський оригінал значно лаконічніший: «... adjubante domino nostro Jhesu Christo cui est honor et imperium cum patre et Spiritu Sancto en secula seculorum» .

Рукопис з Силосу, що датується другою половиною X ст. також складається з релігійних текстів та юридичних документів. Обидва рукописи мають мовні особливості, що свідчать про наварро-арагонське походження: латинські слова пояснюються одними і тими ж іспанськими, в них одні й ті самі помилки і орфографія їх єдина, що говорить про компілятивний характер глос. Той факт, що пояснення тут дається через романсе, ставить обидва рукописи в особливе положення серед подібних глосаріїв в Європі, оскільки звичайним було саме пояснення латинського слова латиною [4, c.42].

Іспанські писарі, вводячи слова на романcе, зіткнулися з новою проблемою передачі латинськими буквами фонем, яких не було в латині. Ніякої уніфікації написання ще не існувало, кожен рукопис пропонує своє вирішення проблеми. Характерним для орфографії цих пам'яток є плутання глухих і відповідних їм дзвінких звуків. Букви та буквосполучення g, i, gg, ih використовувалися для передачі дзвінкої фонеми и і глухої c: Sango поряд з Sancho, Conia поряд з Concha, Oggobez поряд з Ochoiz, Saniho поряд з Sancho. Ще в XII ст. літера ch використовується для передачі фонеми [ч] (conechos поряд coneios).

Літери z, з, c використовувалися для передачі глухої і дзвінкої фрикативної фонеми: zibita (civitas), Gomic (Gomes), Poзo (pozo), але і pozo, і т.д. Літера s в одному і тому ж тексті, зустрічалася і як дзвінка фонема z, і як глуха s: Fossaterra поряд з Defesa та abiesas (< aversus) поряд з traviesso.

Букви b, u, v також плуталися, хоча є певні припущення, що вимова їх відрізнялась [2 c.27]. Різночитань було дуже багато.

Однак, поряд з явищем вживання різних літер для позначення одного звуку на різних ареалах слід відзначити і певну схожість для цілого ряду територій. Так, букви nn і ll використовуються в іспанському романсе для передачі фонем [? ] і [ ? ] на півночі Іспанії, від Леона до Каталонії, поряд з ними використовується ng i lg, але тільки на сході і частково мосарабами. Однаково майже на всій території від Португалії до Каталонії використовували х або sc для передачі фонеми љ. Ця схожість написання фонем, далеких від латинських, свідчить вже про традиції місцевого написання. Так, у Кастилії букву g використовували для передачі фонеми z (лат. cl, gl, ly) і гемінату gg для передачі и (лат.ct, lt), чого не було в Леоні та Арагоні, тобто мова йде саме про кастильску традицію [2, c.25].

Модифікація орфографії в XII та XIII ст. багато в чому продовжила кастильську тенденцію так, що реформа Альфонса Мудрого тільки підтримала і нормалізувала становлення правил письма. Це, в свою чергу, підтверджує думку дослідників про паралельний розвиток латинського та місцевого письма. Однак латинська мова та її графіка ще довго служили зразком для місцевих романсе.

В граматичному трактаті XIV ст. (Leys d' Аmors, III, 108) сказано: «І оскільки часто нашій мові бракує слів, потрібно нам звертатися до латини за такими словами як «батьківство», «ницість», «етика»... і також відносно предметів, для яких у нас немає власних романських позначень. Тому варто слідувати латині, яка багатша щодо слів, ніж романська мова». Відомі аналогічні висловлювання на користь латинської орфографії. Можна відзначити появу нових елементів, які досить швидко виходять з ужитку, витіснені іншими формами. Для пам'яток X -XII ст. характерні явища, які практично зникли вже в XIII ст. Дифтонги ai, au (authari, sauto); відмінність між кінцевими o або u (од. nafregatu, мн. nafregatos) поява голосних всередині групових приголосних cueme(е)tet; otor(i)gare; початкові форми особистого займенника tive, mive, qued, quid у функції займенника або сполучника; прислівники obi, ubi; форми перфекту levantaot, levantatod. Велика кількість слів пізніше вийшло з ужитку: cuencoba, nafregar, вказівні займенники elexo, невизначені qualbis, quiscataqui, niquenti, прийменники yestra, прислівники alquieras, allondre .

Але поряд з ними існували вже в Х столітті слова, майже без змін (за винятком вимови) збережені в сучасній мові: mesa, mortaja, seсor, padre і так далі. Іноді це слова, які і в X і в XII ст. вживаються тільки на певній території, типу paniqueso, cueto. Так, збереглися до нашого часу майже всі основні риси ліонського діалекту; однакові фонематичні зміни пов'язують Ов'єдо і Сантендер, що говорить про їх історичну спільність.

У вестготський період (V - VIII ст.) на території Піренейського півострова зв'язки були перервані з іншою частиною Римської імперії. Примітивний романсе, що панував на півострові, залишився без контакту з іншими романськими мовами. Вестготський період цікавий тим, що, в першу чергу, він представляє собою етап розвитку діалектичних особливостей мови на Піренейському півострові, а також відправну точку розвитку іспанської мови. Цей період був останній в існуванні іспанського романсе, в певній мірі спільного для всього Піренейського півострова. Із завоюванням територій арабами розпочинається період загального лінгвістичного об'єднання і утворені регіональні варіанти мови розвиваються у подальшому вигляді діалектів [2, c.25].

Таким чином, іспанський романсе вестготського періоду тяжів, як правило, до форм, які тепер є типовими для каталонського, галісійського та діалектів північних регіонів. Форми кастильської мови, з історичної точки зору, були більш пізні.

вестготський діалектичний іспанський романсе

Література

1. Данилич В.С. Мовні традиції в історії формування іспанської національної мови//Мовні і концептуальні картини світу: Зб. наук. пр. Київськ. національний ун-т ім. Т.Шевченка. - К.: Логос, 2000. - С. 113-118.

2. Литвиненко Е. В. Historia de la lengua espaсola. - K.: Вища школа, 1973. - 163 с.

3. Lapesa R. Historia de la lengua espaсola. - Madrid, 1965. - 92 p.

4. Lуpez J.M. Historia de la lengua espaсola (Espaсol medieval). - Madrid: Arco Libros, 2003. - 92p.

5. Menйndez Pidal R. Orнgenes del espaсol. Estado lingьнstico de la Penнnsula Ibйrica hasta el siglo XI. - Madrid, 1950. -344 p.

Размещено на Allbest.ru