Розвиток лексичних релігійних дериватів в українській мові

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Мову та релігію пов'язує архаїчність людської свідомості й те, що релігія є сферою підвищеної уваги до слова: «Спочатку було Слово...» (Ів. 1: 1-3). Намагання перших перекладачів Святого Письма акцентувати на слові як рушії створення світу було таким великим, що навіть уможливило порушення точності перекладу гр. logos відповідником Слово, оскільки біблійне logos -- це «першопричина, першооснова» [2].

Виокремлення духовного світу відбувається за допомогою відповідної лексики, що витлумачує явища релігійного порядку. Зв'язок загальновживаної та релігійної лексики зумовлений великою кількістю термінологічних значень, утворених на основі загальновживаних слів у процесі термінування [7, с. 160], а використання релігійної лексики практично кожним носієм української мови пояснює її високу проникність за межі релігійної сфери. У нашій мові є чимало релігійно маркованих слів, які зберегли первинну семантику, хоча й ослабили свої стильові ознаки через активне вживання, а найактивніші з них набули поза релігійною сферою нових переносних значень, незважаючи на те, що релігійний дискурс вважають «нешироким, вузькопрофесійним сегментом комунікації» [13, с. 234]. Сьогодні релігійні лексеми належить до тих лексичних елементів, «які безпосередньо відображають найбільш активні прояви сучасного життя. Такими елементами є ті слова, які доволі умовно можна назвати «термінологічними» [8, с. 336], а «не побутова лексика з її виразним «субстратом» чи «адстратом» [10, с. 94].

З'ясування способів вербалізації релігійної діяльності -- одне з пріоритетних у вітчизняному мовознавстві. З проголошенням незалежності нашої держави сучасні лінгвісти, долучившись до наукових пошуків О. Горбача, Є. Грицака, І. Огієнка, П. Ковалева та ін., досить активно цікавляться історією походження одиниць окремих тематичних груп (С. Бібла, І. Бочарова, Н. Піддубна, Н. Пуряєва, Ю. Осінчук, О. Мирончук, Н. Пишна), уніфікацією та кодифікацією сучасної української релігійної термінології, перекладом релігійних текстів (В. Німчук, Н. Бабич, М. Скаб, Л. Струганець, Н. Пуряєва, О. Мороз, О. Мирончук та ін.), біблійних фразем (А. Коваль, Ж. Колоїз, З. Бакум, О. Каракуця, Л. Будівська, З. Сікорська, А. Куза та ін.), динамічними явищами у складі релігійної лексики сучасного періоду (Н. Піддубна, О. Ковтунець, І. Ренчка та ін.), адаптуванням релігійних одиниць поза релігійним дискурсом (Ю. Браїлко, Т. Берест, А. Ковтун, А. Берестова та ін.). Пожвавлення лінгвістичних досліджень розвитку релігійної лексики приваблюють тим, що віддзеркалюють загальну еволюцію української мови з огляду на архаїчність цієї частини лексикону.

За нашими спостереженнями, в українській мові поки ще не здійснено комплексного аналізу процесів формування релігійного лексики (наявні дослідження окреслюють окремі лексико-семантичні групи, зосереджені на фактажі творів одного письменника, певного періоду та ін.), що й зумовлює актуальність цієї статті. Мета роботи полягає у загальному діахронному огляді розвитку в українській мові номінацій на позначення релігійної сфери за допомогою лексичного способу словотворення, зокрема дериватів православної тематики (за статистикою кількості церковно-релігійних інституцій в Україні, громад (парафій) та осіб за релігійними вподобаннями, як відомо, переважну більшість становить православ'я). За об'єкт вивчення обрано загальновідомі лексеми православного змісту, підтверджені словниковими дефініціями тлумачних словників, що стосуються різних періодів розвитку української мови, та контекстами із вказаними релігійними одиницями. Дослідження входить до одного з напрямів молодої для українського мовознавства галузі -- теолінгвістики [18, с. 92], оскільки окреслює лексичний рівень української мови як засіб релігійної комунікації.

Запозичення іншомовних та утворення питомих православних найменувань -- це два основні джерела наповнення релігійного словника української мови. Перенесення на український ґрунт чужомовних православних елементів відбувалося на початку християнізації, що пов'язано передусім з буквальним (прямим) запозиченням іншомовної лексики (катехізис), Стратиг, апостол (через старосл. апостолъ), і було мотивоване страхом перед єрессю навіть у період пізнього середньовіччя [32, с. 355-356]. Коли ж намагалися якнайточніше відтворити «не фономорфологічну зовнішність іншомовних слів та словосполучень, а саме прийоми словотворення іншої мови» [3, с. 192], «моделі їх творення» [22, с. 698], то зверталися до калькування. Так, у перших писемних пам'ятках облачения священика називали не лише грецьким фелон, але й звичнішим для носіїв мови-сприймача словом-семантичною калькою риза, яке в київськоруській мові функціонувало ще в значеннях «одяг», «шати», «покривало, саван» [29, ІІІ, с. 121], що схиляє до думки про давність його використання (хоча риза, можливо, є і повторним (прихованим) запозиченням з грецької, оскільки його етимологія не є прозорою (а) прасл. *rezati «різати», б) старогр. («передпліччя»), в) фракійське («вид хітона») [6, V, с. 75]). Старослов'янські структурні (словотвірні) кальки, наприклад Благословити, що складена з благо і слово, як у грецькій euXoyeiv ( єЬ «добре» + Хоуос, «слово» [6, І, с. 204], слугували моделлю творення низки українських релігійних слів лексичним способом: Місяцеслов, Молитвослов, Цвітослов, Часослов; Алилуар(ій), Кондакар(ій), Літургіар(ій), Синаксар(ій) [20, с. 2001].

Лексичний спосіб словотворення -- один із тих, які розвивають питому релігійну лексику. «Продукти лексичних дериваційних процесів відрізняються від своєї дериваційної бази як формою, так і змістом» [12, с. 161], і поряд із називанням нових предметів і явищ вони забезпечують наявні лексеми синонімійними відповідниками.

Формування питомої православної лексики лексичним способом засвідчене першими писемними пам'ятками, хоча давньокиївські книжники не мали своїм завданням відстежувати появу нових рис та особливостей народних діалектів і обов'язково використовувати їх у писемній мові, а навпаки свідомо «уникали будь-яких просторічних рис, бо керувалися офіційною настановою про те, що живе народне мовлення не слід допускати у священні книги» [17, с. 98]. Попри це в перших друкованих джерелах паралельно з релігійними старослов'янізмами пробивалася питома релігійна лексика. Так, очевидно, в київськорусій мові виникло слово Богомати [29, І, с. 132] (від номінації Божи Мати «Богородиця» [Там само, ІІ, с. 118] -- у старослов'янській функціонувала лише лексема Богородица «Богородиця» [30, с. 97], а мати ще не входила до відомої перифрази [Там само, с. 324]). Питомими можна назвати й інші одиниці, наприклад лексему неБожьчикъ «покійник» [29, ІІ, с. 358], розвинену за християнським уявленням, за яким душі померлих після смерті йдуть до неба (нєбо «пристанище Бога»). В актових записах 1668--1740 рр. знаходимо багаторазове використання слова небожчикъ: За тоєнебожчикъ wтцъмой взялъ вЛазора wсмачку проса [1, с. 38]; <...> тиє кгрунъта небожчикъ Прокопъ купил въ Ивана Корниленъка, записавши въ Жукох, а не в городі [Там само, с. 66], а згодом і дотепер небіжчик -- це ще й «бідолаха» [23, ІІ, с. 537; 26, с. 617].

Якщо у «Старослав'янскому словнику (за рукописами Х--ХІ століть» уміщено 47 релігійних композитів з Бого[30, с. 95--97], то в «Матеріалах для словника давньоруської мови за писемними пам'ятками» І. Срезневського їх більше 120: воговорьникъ, воговидик, вогознаменанын, воголишик, воголювица, вогомирныи, вогоненавистьныи, вогом&дрьство, вогоотьць, вогопри\тьныи, вогопоі/стьіи, воготворити, воготриды, вогохранимыи, вогочьтица, воговленик та ін. [29, с. 128-138]. Зростання словотвірного потенціалу композиції та юкспозиції в лексиконах сучасних слов'янських літературних мов мовознавці визначають як ознаку інтелектуалізації мови [11, с. 317], що доводить успадкування київськоруською мовою кращих рис високоризвиненої старослов'янської: тымьнітизаконооуста вивъ сти повелі воготворима [16, с. 67]; гь на невесіх влговіріа твоего ради [Там само, с. 44]; влгочстномж его повелінїю [Там само, с. 42]; в наслаждніе дшеполезныхъ словесъ [Там само, с. 67]. Дискурси староукраїнських апокрифів, паломницьких творів, перекладних повістей, віршів рясніють новими урочисто натхненними релігійними композитами з вого-: вогодхновенно; вогопротивницы, вогомысленои сталости, воготканныа одежда [31, с. 210, 207, 287, 281]. «Словник української мови XVI -- першої половини XVII ст.» відтворює оновлення гнізда лексем з бого-, яке нараховує майже 140 одиниць (богородичник «збірник церковних служб Пресвятої Богородиці», богопротивленїє «те, що противно, огидно Богові» [25, І, с. 147] та ін.), і подає низку інших, судячи з «Матеріалів для словника давньоруської мови за писемними пам'ятками» І. Срезневського, нових лексичних дериватів; наприклад на літеру Б: балванница «язичницька святиня», балванокъ «невеликий ідол, божок», болванский «поганський, язичницький», балвохвалство «ідоловірство», безбожні «безбоязно», безбожнійше «безбожніше», безбожнійшїй «ім. безбожніший», безгрішіє, безгріховность / безгрішство / безгрішіє «безгріховність», бесоначальникъ «старший над бісами», братишокъ «член церковного братства», бозско «те саме, що божественно» та ін. [Там само, П--Ш].

Таке потужне насичення української мови національними елементами релігійного змісту пов'язане передусім з уведенням у конфесійну практику староукраїнської мови, активізацією нормалізаційних заходів XVT--ХУП ст., оскільки розвиток питомої лексики завжди увиразнювався із загостренням потреби змін у бік українізації. Так, якщо старослов'янською словосполука великъ дьнь -- це кожне «свято» і «Пасха» зокрема [30, с. 202], що перейшли до київсь-коруської мови, у якій Великъ дьнь -- це «свято», «Світле Воскресіння Христове», «пасха Єврейська» [29, І, с. 236], то до XVI -- ХІІ ст. відбулося зрощення цих двох слів і зафункціонували форми Великдень / Великодень, що почали позначати «назву церковного свята, Великдень» [25, ІІІ, с. 211], яка дійшла до сучасної української мови. Староукраїнський період XVI --XVE ст. був часом активного словотворення в релігійній лексиці, хоча немало з того, що тоді було утворено (еванггелисовати «проповідувати вчення Ісуса Христа» [Там само, ІХ, с. 51], не прижилося.

Активізацією словотвірних процесів позначені наступні два періоди: 1) ІІ пол. ХІХ ст. (після застійного періоду к. XVII -- першої половини XIX ст): безбожниця «безбожниця», безувірів «належний безувірові», безувірка «невірна, басурманка», безувірство «неправовір'я, нехристиянська віра, переважно мусульманство», бігматися «божитися», боговгодниця «богоугодниця, та, що Богові догождає», богодавець «даний Богом», боголюбно «боголюбиво», богомаз «іконописець», богомілка «богомолка», богоненавидник «той, який ненавидить Бога», богувати «бути Богом», боженькатися «божитися», божечок «натільний хрестик», Боженько / Божечко «дит. Бог» та ін. [23, І]; 2) з кінця ХХ ст. (після застійних явищ 30--80 рр. ХХ ст.), наприклад у групі назв релігійних осіб за віросповіданням (автокефаліст «прихильник автокефалії; той, хто відвідує автокефальну церкву» / автокефалістка «жін. до автокефаліст» [27], єпископиня [15, с. 33], абстрагованих назв опредметненої ознаки, дії, процесу, спрямованих на поширення релігії (автокефалія «самостійність помісної православної церкви стосовно до зарубіжної», автокефальність «те саме, що автокефалія» [27], релігієзація [14, с. 102]), назв ознак за відношенням до релігійних осіб, віросповідання (післяпапський [28, с. 309], іншоконфесійний [Там само, с. 170]) та ін. іншомовний релігійний вербалізація

Щоб удоступнити певну семантичну ознаку, передати власне ставлення до кого- або чого-небудь релігійного, осучаснити застарілу форму або запобігти одноманітності мовлення, утворювали питомі синонімійні відповідники до наявних релігійних номінацій -- семантично прозорі, яскраво вмотивовані, з вивершенням іншої семантичної ознаки, що «дає душі можливість проникати в прозору глибину мови» [19, с. 116]. Низку іншомовних лексем успішно доповнили чи замінили питомі українські: азматик -- алилуарій, баптистерій -- хрестильниця, астериск -- звіздиця та ін. Синонімізувалися, зокрема, й деякі старослов'янізми: у Київській Русі -- притворъ [29, ІІ, с. 14771478], у староукраїнській -- додався синонім бабинець (Допереж казалъ передние двери до церкви з притвору, алиасъ бабинъцы, выбить [25, ІІ, с. 5], обидві лексеми збережені [21, с. 26]. Оцінно-експресивні інновації ХУІ--ХУІІ ст. мали виразну внутрішню форму (наприклад, синонімійні лексеми виволанок / виволанець (- виволікати), выколаный (виколоти) «той, хто відлучений від церкви» [25, II, с. 123, 187] містили сему «жорсткий примус») й нерідко ставали основою для подальшого розширення семантики поза релігійною сферою (ХУПІ--ХІХ ст.: виволанець, -анка «вигнанець, вигнанка» [4, с. 75], виволанка «вигнанка; та, яку вигнали» [23, І, с. 150]).

Навіть різноманітні спільнокореневі форми релігійних лексем у перших писемних пам'ятках (ледъ невіра вгораз/мьемъ растас# [16, с. 251]; А жидовин владеть с рі/скою, нлн весерменнн, на иновірці святителю н гривен [Там само, с. 227]; колми паче васъ .маловіри не пьціте соуво глце, что імъ ли что пьемъ [Там само, с. 181]; віроу Гріцкоую правовірноую [Там само, с. 340]; помози мокмоу не вірованию [5, с. 227]) поступово осучаснювалися в умовах конкурування синонімійних одиниць. Порівн.: у київськорусій мові -- лексеми везвірик [29, І, с. 52], невірик, невірованик, невірьство [Там само, ІІ, с. 267] у XVI -- першій половині XVII ст. -- невіри, невірство, везвіра, невіра [25, ІІ, с. 38] у ХІХ ст. -- безвір'я, невіра [23, І, с. 38; ІІ, с. 540] суч. безвір'я, невіра, невірство, невір'я [24, І, с. 961]; київськорус. везвожик, везвожьствик [29, І, с. 50] у XVI -- першій половині XVII ст. -- безбожство, безбожность, безбоженъство, небожность [25, с. 34, 35] у ХІХ ст. -- безбожницьтво, безбожність [23, І, с. 37] суч. безбожність, безбожництво, бежбожжя [24, І, с. 10]; київськорус. вожений «божба» [29, І, с. 140] божіїня, боженєс< «присягання іменем Бога» [25, с. 5] божіння, божба, божка «божіння» [23, І, с. 81-82] суч. божіння, божба, божкання [27] та ін.

Розгляд процесу синонімізації в діахронії вказує на те, що під час формування спільнокореневих гнізд лексичним способом у лексемах могли відбуватися семантико-стилістичні зрушення, як, наприклад, у лексемі бузувір, яка ввійшла до спільнокореневого ряду -віру наслідок словотвірного процесу безврникъ безувір бузувір. Для порівн. подаємо назви осіб з коренем -вір та префіксами не/ без-: київськорус. нєвірьньт «безбожник» і везвірвньи«невірний» [29, ІІ, с. 368, 52] староукр. неврникъ і безврникъ -- те саме значення [25, с. 38] ХІХ ст. невірний, невірник і безувір, бузувір «невірний, басурман» [23, ІІ, с. 540; 23, І, с. 46] суч. невіруючий, невірник, невірець [26, с. 620] і безвірник, бузувір -- це уже не людина, яка не вірує в Бога, а «той, який виявляє крайню релігійну нетерпимість до інакодумців, фанатик» [Там само, с. 76]. На перехід безувір бузувір у значенні «невірний», як підказує СУМГр, могла вплинути лексема бусурман, що позначала мусульманина (нехристиянина, безвіра). В ЕСУМ слово бузувір також названо наслідком народно-етимологічного зближення лексеми бусурман «мусульманин» зі словом віра [6, І, с. 282].

Від багатьох слів розгорталися синонімійні спільнокореневі відповідники, які не завжди закріплювалися, однак сам факт наявності «словотвірних синонімів становить доказ активності певної дериваційної бази, її належність до «ключових» або принаймні «запитаних» слів нашого сьогодення [9, с. 93]: київськорус. Богородица [29, І, с. 132] -- за деякий час Богородителка, Богородителница «те саме, що Богородиця» [25, ІІ, с. 146] Богородиця [23, І, с. 80; 26, с. 65; 27]; київськорус. вогини«богиня» [29, І, с. 140] богиня [25, ІІ, с. 137] богиня, божиця «богиня» [23, І, с. 82] богиня [26, с. 65; 27]. Нерідко релігійні похідні з часом наповнювалися емоційно-стилістичними відтінками: київськорус. постити, постити# «утримуватися від їжі; здійснювати обряд очищення» [29, ІІ, 1263] постити, постувати, пісникати [23, ІІІ, с. 370, 372, 188], божкувати «постити» [Там само, І, с. 82] нейтр. постити, розм. постувати, розм. поститися [24, І, с. 354].

Лексикографічні джерела демонструють поступове нарощення релігійних демінутивів: хрьстьцъ «малий хрест» [29, І, с. 1349], кьнижька «зменш. від кьниги» [Там само, с. 1396], цьркьвица «зменш. від слова цьркы» [Там само, с. 1442], грішокь «невеликий гріх» [25, УІІ, с. 109], крестикъ, крещикъ, крестичокъ «хрестик» [Там само, ХУ, с. 94, 105, 97], костелокъ «невеличкий костел» [Там само, с. 49], Божечко «Боженько», Божок «зменш.-пестл. від Біг, Бог», Бозінька «зменш.-пестл. від Бозя», Бозюсьо «дит. ласкаве від Бог», Бозя «дит. Бог», божник «рушник-божник» [23, І, с. 81-82], «поличка для ікон» [Там само, с. 63], «божничок «зменш. від божник» [Там само, с. 82], боженя «полиця (тумбочка) для ікон»; бозюн «святенник, богомільний» [6, І, с. 219], божок і божище «ідол» [23, І, с. 82], братчик «член братства» [Там само, с. 95], віронька «зменш. від віра» [Там само, с. 240], короговка «зменш. від корогва» [Там само, ІІ, с. 286], псалтирка [Там само, ІІІ, с. 495], церківця «зменш. від церква» [Там само, ГУ, с. 427], церківка «зменш. церква» і «вид писанки» [6, УІ, с. 241], черничка, черниченька «зменш. від черниця» [23, ІУ, с. 458] хрестик, хрестичок, хрещик «зменш. від хрест» [Там само, 413-414] та ін.

Сучасні лексичні інновації, для яких ця чи та комунікативно-прагматична ситуація стає своєрідною апробацією, безпосередньо впливаючи на сам процес сприйняття та розуміння прагматичної інформації, запропонованої реципієнтові [12], частіше є книжними, оцінно-експресивними, урочисто піднесеними одиницями, а іноді -- іронійними; подаємо далі приклади з [28]: всевишшя [с. 79], духовнопровід [с. 118], душеблудство [с. 119], Мойсейний [с. 247], приматкобожитися «самодія, пов'язана з Матір'ю Божою (помолитися до Матки Божої)» [с. 332], святобожність [с. 370], хрестоходець, християноцид, христовоскресність [с. 334]; віпкелія «особлива келія»: <...> щоб поспілкуватися там із власним «ексклюзивним старцем» і «правильно» помолитися у страшенно дорогій віп-келії [с. 73], Вогнехреща -- синонім до Водохреща: Облиті із брандспойтів в хрещенські морози люди кричали: «Водохреща! Вогнехреща!» [с. 77], православненько «зневажлива ознака, стосовно православного (про гулянку священиків УПЦ МП)» і православнутий «набута ознака за дією, пов'язаною з православним чи православ'ям»: православнуті мракобєси-фундаменталісти [с. 328], соборчик «зменшено-іронічне до собор»: Всі содомчики і гоморчики у соборчику як гламурчики [с. 382], трудомонастир (назва статті) [с. 410] -- про реабілітаційні центри, що є відгалуженнями релігійних організацій та лікують методом трудотерапії.

Короткий діахронний огляд розвитку номінацій на позначення релігійно-православної сфери демонструє неухильне розширення релігійної лексики української мови за допомогою лексичного способу словотворення, зафіксованого вже в перших писемних пам'ятках (Богомать, невожьчпкь). Зразками нерідко слугували старослов'янські моделі творення. Подальший розвиток питомої релігійної лексики щоразу увиразнювався із загостренням потреби змін у бік українізації: це номінування як нових християнських предметів і явищ, так і творення синонімійних відповідників до наявних релігійних лексем (XVI--XVІІ ст. -- Великдень / Великодень, бабинець; ІІ пол. ХІХ ст. -- Боженько / Божечко, бузувір; з кінця ХХ ст. -- автокефальність, православненько). Цілком закономірно, що багато інновацій (особливо синонімійних) не прижилися, але постійна активність дериваційних процесів, що відбуваються в релігійній лексиці нашої мови, є яскравим доказом належності релігійно-християнських номінацій до одиниць, знакових для українців. «Запитаними» вони залишаються й сьогодні, особливо для репрезентації індивідуального світосприйняття релігійного життя.

Подальші дослідження можуть стосуватися застосування лексичного словотворення до питомої православної лексики української мови за межами нерелігійної сфери. За нашими попередніми спостереженнями, такі словотвірні процеси, очевидно, розпочалися з формування сталих сполук божби з десемантизованою лексемою Бог.

Література

1. Акти Полтавського полкового суду 1668-1740 рр.: зб. актових документів: кн. І /підгот. до вид. І.П. Чепіга, У.М. Штанденко. Київ: Наук. думка, 2017. 518 с.

2. Білецький А.О. Помилки Святого Ієроніма/ пер. з рос. мови Є.А. Карпіловська. Collegium. 1993. № 1. С. 104-107.

3. Білецький В.О. Об интернационализмах. Вибрані твори / упоряд. Клименко Н.Ф., Карпіловська Є.А., Савенко А.О. Київ: Вид. дім Д. Бураго, 2012. С. 184-202.

4. Білецький-Носенко П. Словник української мови /підгот. до вид. В.В. Німчук. Київ: Наук. думка, 1966. 422 с.

5. Бучацьке Євангеліє ХІІ-ХІІІ ст. /відп. ред. В.В. Німчук; підгот. до вид. Ю.В. Осінчук. Київ: Вид. дім Д. Бураго, 2017. 360 с.

6. Етимологічний словник української мови: у 7 т./гол. ред. О.С. Мельничук; АН УРСР, Ін-т мовознавства ім. О.О. Потебні. Київ: Наук. думка, 1982-2012.

7. Жовтобрюх М.А. Стилістична диференціація української лексики. Сучасна українська літературна мова: Лексика і фразеологія. Київ: Наук. думка, 1973. С. 151-178.

8. Исаченко А.В. К вопросу о структурной типологии словарного состава славянских литературных языков. Slavia. Praha: CSAV, 1958. Roc. ХХУІІ. Ses. 3. S. 334-352.

9. Карпіловська Є.А. Функціональний потенціал конкурентних моделей словотворення: параметри стабільності похідних. Функцыянальныя аспекты словаутварэння. Мінск: ВТАА «Права і эканомша», 2006. С. 92-101.

10. Карпіловська Є.А. Нова Україна у словотвірній номінації: зміни у мовному «кресленні» світу. Відображення історії та культури народу в словотворенні. Київ: Вид. дім Д. Бураго, 2010. С. 91-109.

11. Кислюк Л. Сучасна українська номінація: ресурси та та тенденції: монографія. Киїів: Вид. дім Д. Бураго, 2017. 424 с.

12. Колоїз Ж.В. Українська оказіональна деривація: монографія. Київ: Акцент, 2007. 311 с.

13. Літературна норма і мовна практика: монографія /за ред. С.Я. Єрмоленко. Київ, 2013. 320 с.

14. Нелюба А. Лексико-словотвірні інновації (1983-2003): словник. Харків: Харків. історико-філол. тов-во, 2004. 134 с.

15. Нелюба А. Лексикословотвірні інновації (2008-2009): словник. Харків: Харків. історико-філол. тов-во, 2010. 115 с.

16. Німчук В. Хрестоматія з історії української мови Х-ХІІІ ст. Житомир: Полісся, 2015. 352 с.

17. Півторак Г. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов. Міфи та правда про трьох братів слов'янських зі «спільної колиски». 2-е вид., доп. Київ: Академія, 2001. 152 с.

18. Піддубна Н.В. Розбудова понятійного апарату теолінгвістики: бібліїзм, біблієма, біблійність, бібліонім. Лінгвістичні дослідження: зб. наук. праць ХНПУ ім. Г.С. Сковороди. 2017. Вип. 46. С. 92-99.

19. Потебня А. Мысль и язык. Київ: Синто, 1993. 191 с.

20. Пуряєва Н.В. Формування української церковно-обрядової термінології (назви богослужбових предметів): дис. ... канд. філол. наук: 10.02.02. Київ, 2001. 235 с.

21. Пуряєва Н.В. Словник церковно-обрядової термінології. Львів: Видавничий відділ «Свічадо» Монастиря Монахів Студитського Уставу, 2001. 160 с.

22. Русанівський В.М. Семантичні процеси розвитку української лексики. Історія української мови: Лексика і фразеологія. Київ: Наук. думка, 1983. С. 660-715.

23. Словарь української мови: у 4 т./зібр. ред. журн. «Киевская старина»; упоряд., з дод. власного матеріалу Б. Грінченко. Репринтне вид. Київ: Лексикон, 1996.

24. Словник синонімів української мови: у 2 т./ред. кол.: А.А. Бурячок, Г.М. Гнатюк, С.І. Головащук та ін. Київ: Наук. думка, 2001. 1026 с.

25. Словник української мови XVI першої половини XVII ст.: у 28 вип. / Інститут українознавства імені І. Крип'якевича НАНУ; гол. ред. Д. Гринчишин. Львів, 1994-2013. Вип. 1-16.

26. Словник української мови/ відп. ред. В.В. Жайворонок; кер. наук.-видавн. проекту В.В. Німчук, П.Ю. Гриценко, П.М. Мовчан та ін. Київ: Видавничий центр «Просвіта», 2012. 1316 с.

27. Словник української мови: у 20 т. /гол. наук. ред. В. М. Русанівський; наук. кер. проекту В.А. Широков. Київ: Наук. думка, 2010-2017.

28. Словотворчість незалежної України. 2012-1016. Словник/ уклад. А. Нелюба, Є. Редько; заг. ред. А. Нелюби. Харків: Харк. Іст-філол. тов-во, 2017. 460 с.

29. Срезневский И.И. Матеріалы для словаря древне-русскаго языка по письменнымъ памятникамъ. Санкт-Петербургъ: Типографія Императорской Академій Наукъ, 1893-1912.

30. Старославянский словарь (по рукописям Х--ХІ веков) /Славянский институт АН Чешской республики; Э. Благова, Р.М. Цейтлин, С. Геродес и др. Москва: Русский язык, 1992. 842 с.

31. Хрестоматія давньої української літератури: до кінця XVIII ст. /упоряд. О.І. Білецький. 30-е вид., доп. Київ: Рад. шк., 1967. 784 с.

32. Царалунга І. Варіативність у староукраїнській літературно-писемній мові XIV--XV ст.: монографія. Хмельницький: ФОП Гонта А. С., 2017. 448 с.

Размещено на Allbest.ru